Апологія української кантіани: критика нігілістичної критики першої українськомовної "Критики"

Размещено на http://allbest.ru

Апологія української кантіани: критика нігілістичної критики першої українськомовної «Критики»

Ігор Бурковський

Анотація

Стаття присвячена рецензії на український переклад «Критики чистого розуму» (КЧР), надрукованій у попередньому числі журналу.

Публікація І. Іващенка та В. Терлецького являє собою спробу довести тезу про незадовільну якість перекладу - стаття доводить невдалість цієї спроби. Показано, що більшість зауваг рецензентів є неспроможними, і, що головніше, викладеного матеріалу вкрай недостатньо для доведення зазначеної тези.

Фатально слабким місцем рецензії є методика оцінювання перекладу. Незадовільна якість тексту означає не просто наявність у ньому хиб, а високу їх частотність.

У випадку розлогого тексту потрібна демонстрація на репрезентативній вибірці (запропоновано її орієнтовний формат) - нічого подібного в рецензії немає. Хоч частина її зауваг - термінологічні, що може означати й помилки високої частотності - через повторюваність певних термінів, але насправді слушні моменти тих зауваг зводяться до виявлення кількох недоглядів, а також варіативності перекладу деяких менш важливих термінів - неусуненої здебільшого через брак часу.

Рецензія стверджує, що терміни слід перекладати «скрізь однаково», а вжиття синоніма спричиняє, і то неминуче, «втрату думки автора й руйнування структури арґументації».

Перше застосовне з обмеженнями, надто у випадку КЧР, яка не відзначається термінологічною скрупульозністю, а друге є великим перебільшенням. Рецензенти не продемонстрували жодного такого тяжкого наслідку синонімії термінів.

Насправді рецензія доводить лише те, що в перекладі трапляються огріхи - але це природно, вони є в будь-якому перекладі, в українському їх додатково зумовили несприятливі умови, в яких він робився.

Для нейтралізації цих хиб потрібно розбудовувати й поширювати список поправок до тексту, які будуть ураховані в другому виданні.

Ключові слова: переклад, термінологія, доказовість, контрарґумента- ція, Імануель Кант, «Критика чистого розуму», філософська освіта.

Вступ

Позитивна рецензія може бути коротенькою й обмежуватися загальними фразами. Натомість рецензія неґативна має бути достатньо аргументована, інакше можуть виникати певні підозри щодо мотивів її написання, як і сумніви в слушності оцінки. Чи можна визнати достатньо арґуметованою рецензію на український переклад «Критики чистого розуму» (далі по тексту - КЧР) Імануеля Канта, опубліковану у першому числі журналу «Філософія освіти» за 2020 рік [Іващенко, Терлецький 2020]? Відразу можна сказати: малоймовірно, щоб двох десятків спорадичних зауваг на пів тисячі сторінок тексту було достатньо для категоричного висновку про його непридатність - навіть якби всі ті зауваги до одної були слушними й істотними, що насправді (побачимо згодом) далеко не так.

Я не претендую на 100% рації в суперечці. Безперечно, помилки в перекладі є - переклади без помилок навряд чи бувають (хіба що дуже короткі). Чимало помилок є в російських перекладах, що досі лишаються для багатьох українців чи не єдиним джерелом знайомства з творами Канта. Не бракує помилок і в тих філософських перекладах, що належать моїм нинішнім рецензентам.

Зумовлені ті хиби, по-перше, вадами компетенції перекладача (і редактора, якщо він є) - яка не може бути ідеальною, абсолютною, по-друге, чинниками психологічного характеру - різні аберації, збої, плюс неуважність: такі недогляди в людей не рідкість (не виняток і сам Кант).

Верстка з виправленнями таких хиб на кожній сторінці - звичайна річ у видавничій справі. Але далеко не всі помилки на цьому ґрунті усувають редактори й коректори.

Вони часом не усувають (через ту ж таки неуважність) і найпростіших, очевидних - так, в обговорюваній рецензії бачимо: «особливості Кантову синтаксису», «як перекладають і видаються сьогодні твори класиків», «таке перекладацьке рішенні», «з помилковим пов'язання вказівного займенника» [Іващенко, Терлецький 2020: 213, 215, 219, 224]), часом і додають нові помилки.

А коли ви в перекладі переплутали щось із чимось і так і не помітили цього, то тут зазвичай може допомогти (і то далеко не завжди) лише висококваліфікований редактор - а це в нас велика рідкість.

Про критерії оцінювання якості перекладу

Якість, за Геґелем (див. § 104-105 «Енциклопедії»), простежується в співвідношенні кількісних показників. Для нашого випадку, оцінки якості наукового перекладу в найважливішому аспекті - ступінь адекватності передання оригіналу - це співвідношення кількості помилок і обсягу тексту. Отож для негативної оцінки перекладу потрібно не просто виявити в ньому деяку кількість хиб, а констатувати високу їх частотність - чого в рецензії не бачимо. Щоправда, деякі її зауваги мають позірно множинний (чи навіть системний) характер, стосуючися перекладу певних важливих термінів, що може означати помилки не лише «особливої тяжкості», а й високочастотні, з огляду на повторюваність таких термінів, але я постараюся показати, що в тих заувагах небагато слушності.

Про яку саме частотність ідеться? Питання конкретної міри, визначення критичного порогу між «задовільно» і «незадовільно», є радше дискусійним. Та в певних випадках висновок про те, що цю міру перевищено, може бути практично бездискусійним (нехай з ним і не погоджується творець критикованого тексту). Пригадується якийсь імпліцитно неґативний відгук: серйозних хиб «більше, ніж сторінок» - як на мене, цілком достатнім для незадовільної оцінки є й нижчий показник, скажімо, серйозна хиба щодві сторінки. (За умовну сторінку можна рахувати традиційні 1800 знаків або, для більшої зручності, 2 тис., 1/20 а.а.).

У випадку незначного обсягу перекладу (кількадесят сторінок) зазвичай варто вимагати суцільної експертизи, для розлогіших здебільшого доводиться вдовольнятися вибірковою. Тут важливо зробити репрезентативну вибірку. Для незадовільної оцінки достатньо переконливою, гадаю, можна визнати демонстрацію на трьох симетрично розташованих уривках із різних частин основного тексту (початкової, серединної та прикінцевої) - сумарно щонайменше 10% перекладу, загальним обсягом принаймні 1 а.а. (за очевидного надміру помилок, а зазвичай цей мінімум має становити, либонь, 1,5 а.а.), у кожному з яких слід указати бодай мінімальну неприйнятну кількість хиб. У випадку КЧР, на мій погляд, це означає завдання обстежити три масиви по 20 умовних сторінок - виявлення в кожному по 10 серйозних помилок було б достатньо для незадовільної оцінки.

Деякі зразки неґативного оцінювання перекладів (не завжди з відповідним експліцитним формулюванням).

Рецензія Ґустава Шпета на російський переклад тієї ж таки КЧР у виконанні дилетанта Миколи Соколова - дещо рапсодична (висловлюючися Кантовою мовою), та попри те переконлива.

Вбивчу характеристику «Якщо знайшовся хоч один читач, що уважно простудіював Канта за цим перекладом і щось зрозумів, то який же він далекий від Канта» [Шпетт 1904: 551] яскраво проілюстровано: на кільканадцятьох журнальних сторінках наведено щось із сотню помилок перекладача, здебільшого грубих, а то й просто абсурдних.

Вони однозначно свідчать про його глибоку різноаспектну некомпетентність, і це вселяє довіру до запевнення: «Такий увесь переклад: суцільне спотворення. Варто прочитати уважно будь-яку сторінку, щоб переконатися в його непридатності» [Шпетт 1904: 563], тож у цьому випадку, радше особливому, можна, либонь, і не вимагати визначення «питомої ваги» помилок.

Числовий показник знаходимо в характеристиці першого російського перекладу Геґелевої логіки. «Всего грубых ошибок в переводе Дебольского можно насчитать значительно больше тысячи» [Анонім 1937: Х] - тобто щось із півтори на сторінку. Цей відгук, одначе, викликає критику (А. Власов). Цілком можливо, що він відповідає дійсності, проте доказовим його визнати годі - наведено лише декілька прикладів. Звісно, про значну їх кількість не могло йтися, але слід було б зосередитися на уривку бодай із кількох сторінок підряд - відповідні дані («5 сторінок - 10 помилок») були б хоч і не цілком вистачальним, але вже досить вагомим доказом.

Дещо з власної практики. У післяслові до українського перекладу «Критики практичного розуму» сказано, що її російська версія (досі - той самий Соколов, хоч і неодноразово правлений) «рясніє більш або менш серйозними вадами» [Бурковський 2004а: 182]. У тій-таки післямові та в примітках наведено 42 таких випадки (не рахуючи ще кільканадцятьох, обережно схарактеризованих як вельми сумнівні).

Завдяки цьому зацитоване твердження не є голослівним, але цього недостатньо для належної оцінки перекладу (вона, одначе, не входила в моє завдання) - бо зауваги стосуються цілого тексту, а не сконцентровані на якихось його частинах. Згадаймо тепер обговорювану тут рецензію: удвічі менше зауваг - щодо втричі довшого тексту Обсяг «Критики практичного розуму» в ориґіналі - 391 тис. знаків, а КЧР (друге видання разом з передмовою до першого) - 1, 275 млн., в обговорюваному перекладі 2000 р. (далі - КЧР-2000) - 1, 105 млн.: українська мова компактніша за німецьку., при тому, що вона якраз спеціально йому присвячена.

Експертний відгук на робочу версію перекладу Кантової третьої «Критики», виконаного одним із моїх теперішніх рецензентів [Бурковський, et аі. 2018: 122-124].

З поданого ним зразка (частина «Вступу» до твору, 0,5 а.а.) через обмеженість наданої мені журнальної площі розглянуто менш як половину. Указано близько двох десятків різних хиб (і задекларовано наявність іще деяких) - що мало не дорівнює кількості тих претензій, які автор рецензованого перекладу, черговий раз помінявшися зі мною ролями, разом з колегою висуває до розлогішої в сто з лишком (!) разів КЧР-2000. Частина моїх зауваг стосується другорядних моментів - але те саме можна сказати й про їхні, що ж до відзначених серйозних помилок, то їх частотність у розглянутій частині перекладу сягає двох випадків на сторінку.

Стаття про переклади Геґелевої «Феноменології», повний і частковий (бл. 2/3 а.а. тексту ориґіналу) [Бурковський 2021]. І в першому, і в другому (його виконав інший мій нинішній рецензент) відзначено поважну кількість помилок, здебільшого серйозних - підрахувати їх непросто. Кількість зауваг - близько чотирьох десятків, у деяких зазначено: «дві помилки (не рахуючи граматичної)», «принаймні дві помилки (не рахуючи механічної)», але таких поміток мало - через брак місця, і не тільки. Тут, mutatis mutandis, пасують слова зі згадуваної вище характеристики: «Перевод Дебольского изобилует грубыми ошибками и нередко сводится к совершенно лишенному смысла механическому набору слов» [Анонім 1937: Х] - а в таких випадках визначати кількість помилок проблематично.

Але суть моєї контрарґументації - не в «medice, cura te ipsum». Я дам відповідь на всі закиди рецензії зосібна й загалом (не замовчуючи їх слушних моментів). Та спочатку - історичний екскурс: без нього неможливе належне уявлення про обговорювану книгу й саму цю дискусію.

З історії українського перекладу КЧР

Про одну давнішу рецензію на український переклад КЧР

Перші абзаци - вступного характеру, далі ж іде ось що.

«Найперше про науковість видання «Критики чистого розуму». Здається, саме брак наукового підходу і є основною вадою цього видання.

1. Оригінальне видання, з якого зроблений переклад, зазначено на звороті титулу. Однак без вказівки на видавця тексту книги - фактично дослідника, котрий здійснив певні кон'єктури, розставив розділові знаки і т. ін. (...)

2. ...що переклад зроблено з другого видання, ми не зможемо дізнатися ані з титулу, ні з приміток. Це зазначено лише у передмові професора А. Лоя.

3. Будь-яке наукове видання, окрім тексту перекладу, містить ще й науковий апарат - предметний та іменний покажчики. Прикро, що в українському виданні такий апарат відсутній.

Брак наукового підходу помітний і в перекладі. Так, на с. 51, де йдеться про визначення Кантом трансцендентального пізнання, спостерігаємо відсутність у тексті перекладу прислівника «взагалі» (ьberhaupt) перед дієсловом «займатися», що істотно впливає на зміст. Там же маємо неточний переклад другої частини підрядного речення: у Канта йдеться про те, що «можливими a priori мають бути» не предмети, як перекладено, а «спосіб пізнання предметів». Так само в таблиці категорій (с. 92) в групі категорій «кількості» в українському перекладі маємо «одиничність» (у Канта - Einheit), замість «єдність», що було б науково точніше» [Терлецький 2000: 6].

Звинувачення в «ненауковості» кидає тінь на переклад, але що за ар- ґументи наведено? Перший - не відповідає дійсності: видавця тексту, котрий здійснив певні кон'єктури й т. ін., чорним по білому вказано на звороті титулу: «Hrsg. (тобто Herausgeber, видавець - І. Б.) Timmermann, Jens». Віталій Терлецький, можливо, ще не знав цього науковця (1970 р. н.), який уже тоді спромігся стати в один ряд з авторитетними кан- тознавцями, здійснивши нову редакцію твору (1998 р.), що замінила в науковому обігу попередню, Раймунда Шмідта - в обох, до речі, теж є помилки (див.: [McLaughlin 1999: 358]). Другий арґумент дивує: якщо інформацію подано в одному місці, то навіщо її дублювати? У третьому викликає заперечення термін «науковий апарат», а ще більше - те, що зміст відповідного поняття рецензент обмежив до «предметний та іменний покажчики». З енциклопедичної статті «Апарат книги» [Ковальчук 2001: 609] довідуємося, що розрізняють довідково-допоміжний апарат, призначений для створення зручних умов для користування книгою, і науково-довідковий апарат - для кращого розуміння змісту.

Предметний та іменний покажчики належать якраз до першого - поруч зі змістом, колонтитулами, анотацією - вони в книзі є, як і певні компоненти науково-довідкового апарату: вступна стаття, примітки, словничок латинських слів та виразів Я запозичив його з московського «ювілейного» видання [Кант 1994: 705--710] - переска- нував, розпізнав, а потім переклав перекладну частину комп'ютерною програмою. Через поспіх не помітив у російській версії доброго десятка помилок - тож вони перейшли й до української (їх указано в складеному пізніше короткому списку поправок до КЧР-2000).. Відсутність тих покажчиків не є ознакою «ненауковості» - якоїсь обліґаторної норми тут не існує, і далеко не кожне наукове видання їх має. Але корисності їх ніхто не заперечує, а причину їх відсутності я пояснив персонально Віталієві Терлецькому на згадуваному засіданні Кантівського товариства в травні 2000 р.

Про докази недостатньо наукового підходу перекладача до роботи - аж три наведені помилки.

1) Пропуск слова взагалі (ьberhaupt): заувага слушна - тим, що вказує на дійсний факт, але неслушна в твердженні, що це буцімто «істотно впливає на зміст». Як писав згодом сам Віталій Терлецький, у другому виданні (з якого зроблено переклад) «вагомий для дефініції першого видання прислівник «взагалі» хоч формально залишився на своєму місці, проте виявився логічно відірваним від свого суб'єкта... (...) Подеколи його навіть видаляють із тексту» [Терлецький 2018: XXXV] - як у виданнях К. Кербаха або Б. Ердмана, вочевидь вважаючи зайвим. Так і в Лоського (див. далі): цілком можливо, що й тут - свідоме вилучення. Подібних пропусків у нього чимало, і деякі з них я ненароком продублював (деякі й ненароком - бо я дотримуюсь іншої настанови). Російські читачі (і іже з ними, включно з нашими) багато десятиліть сприймали Кантів текст без цього слова (його не поновлено ні в редакції 1964 р. [Кант 1964: 121], ні в жодній з двох 1994 [Кант 1994: 56; Кант 1994а: 44] - щойно лише 2006 [Кант 2006: 79]), і практично нічого від того не втрачали.

2) Щодо вони мають бути можливими замість він має бути можливим. Це - єдина заувага, що відповідає критеріям слушності й серйозності. Цікаво, що це речення якесь підступне - на ньому спіткнувся не тільки я.

«Ich nenne alle Erkenntnis transzendental, die sich nicht so wohl mit Gegenstдnden, sondern mit unserer Erkenntnisart von Gegenstдnden, so fern diese a priori mцglich sein soll, ьberhaupt beschдftigt» (B 25) [Kant 1998: 83].

У Лоського: «Я называю трансцендентальным всякое знание, занимающееся не столько предметами, сколько нашей способностью познания предметов, поскольку оно должно быть возможным a priori» [Кант 1999: 68] - крім згадуваного вже пропуску, ще принаймні дві помилки: 1) способностью познания (Erkenntnisart); 2) оно (diese). У редакції 1964 (так само - в обох виданнях 1994): «... всякое познание, занимающееся не столько предметами, сколько видами нашего познания предметов, поскольку это познание должно быть возможным a priori» [Кант 1964: 121; Кант 1994: 56; Кант 1994а: 44]: першу помилку замінено іншою, а другу - просто трансформовано, від чого вона не перестала бути помилкою. Я: «. усяке пізнання, що займається не стільки предметами, скільки нашим способом пізнання предметів, оскільки вони мають бути можливими а priori» [Кант 2000: 51] - одну помилку Лоського виправив, але другу, своєю чергою, ненароком замінив іншою помилкою, всупереч очевидному: soll - однина, а не множина. Російські редактори, намагаючися виправити Лоського, теж переплутали однину з множиною (в іменнику): мою неуважність стимулював стан авралу, а в тих фахівців вона видається дивною - тим більше, що цієї хиби від 1964 року незбагненним чином не помічають усе нові й нові кваліфіковані редактори. Вона збереглася й у російсько-німецькому виданні 2006 р., де тільки вставлено слово вообще, а в решті все залишено в недоторканості. А ось як цитує це речення та його фраґменти Віталій Терлецкий:

«Я називаю всяке пізнання трансцендентальним, яке взагалі займається не так предметами, як нашим способом пізнання, оскільки він повинен бути можливим а priori» [Терлецький 2005: ХХІХ]: теж пропуск, але значно серйозніший - слова предметів.

Через кілька рядків: «нашим видом пізнання предметів» [Терлецький 2005: ХХІХ]: помилку виправлено, але допущено нову: видом замість способом.

Трохи далі: «взагалі займається <...> нашими (sic!) видом пізнання предметів...» [Терлецький 2005: ХХХІІ] - і тут множина замість однини, крім помилкового видом.

У другому виданні книги:

Перше цитування - помилку збережено: «... займається взагалі не так предметами, як нашим способом пізнання, оскільки він повинен бути можливим a priori» [Терлецький 2018: XXXV].

Друге: «нашим способом пізнання» [Терлецький 2018: XXXVIII]: видом виправлено на способом, але натомість усунено слово предметів, тобто репродуковано помилку першого цитування.

Третє: помилкове видом виправлено, але неузгодженість у числі залишено - вийшло «.... нашими способом пізнання предметів..» [Терлецький 2018: XXXVIII]. Справді якесь зачароване місце (матеріал для психолінґвістів). Та й це ще не все: формально правильна версія зі змістового погляду викликає певні сумніви. Р. Інґарден зауважує: «Не виключено, що це «diese» відноситься до самого пізнання і що a priori належить до «пізнання». У такому разі це місце слід було б тлумачити: “оскільки має бути можливим пізнання a priori”» [Kant 1986 I: 86]. Це не цілком збігається з версією Лоського, та в цьому світлі його друга помилка постає радше як просто сумнівне місце - але те саме стосується й інших перекладів. Я, одначе, не буду намагатися використати цю обставину для захисту своєї версії - результату недогляду.

3) «“Одиничність” замість “єдність”». Цей закид В. Терлецького, як я постараюся зараз довести, є цілком неслушним, помилковим. У курсі німецької класичної філософії вчать: кожен клас Кантових категорій має тріадичну структуру, тобто два контрарні поняття поєднуються в третьому - Кант це помітив, але висновків із цього не зробив. (Адекватні висновки означали б, можна сказати, катастрофічні наслідки для його системи). Так от, маємо тріаду категорій, і перша (точніше, її назва, термін) виявилася дискусійною. Щоб визначити, як має зватися ця перша категорія, слід звернутися до другої, щодо якої сторони дискусії згодні - множинності, і відповісти на питання: що є її протилежністю? Відповідь проста: одиничність. Можливі, щоправда, й інші терміноваріанти (вони з'являтимуться далі, виділені підкресленням), але основне значення відповідного слова має бути саме таке. Чи годиться на роль такого варіанта термін єдність? Звісно ж ні. Єдність - це одиничність, опосередкована множинністю, тобто цей термін за змістом годиться на роль варіанта третьої категорії, а не першої.

А з лінґвістичного погляду - чи можна німецьке Einheit (Кантових часів) перекладати як «одиничність» (чи якимось значеннєво тотожним словом)? Так, цілком (хоча в певних випадках - але не в цьому - воно перекладається і як «єдність»). Ось дані найавторитетніших джерел.

Словник братів Ґрім як перше значення Einheit вказує: «^ovd^, die eins, einzahl, auch in der grammatik die einheit, numerus singularis ([гр.] |rovd^, одиниця, однина - також у граматиці....)» [Grimm 1862: 198].

Словник Аделунґа виділяє два основні (родові) значення слова. Перше - «Die Eigenschaft, da ein Ding Eins ist; ohne Plural, auЯer zuweilen von mehrern Arten» - цілком відповідає обговорюваній категорії. (Тут незмога розглядати видові значення, як «1) Die Eigenschaft, da ein Ding das einzige seiner Art ist...»). Не можна оминути й друге родове, з цікавими видовими: «2. Ein Ding selbst, welches Eins ist, so fern es Eins ist; mit dem Plural 1) in der Rechenkunst, ein Ding, aus dessen mehrmahligen Setzung eine Zahl entstehet... So besteht die Zahl sechs aus sechs Einheiten. 3) Ein untheilbares Ding, in der Methaphysik. So nannte Leibnitz die Monaden Einheiten der Natur» [Adelung 1811: 1708]: вони охоплюються нашим одиниця.

В обох словниках фіґурує лат. unitas: брати Ґрім окреслююють ним значення слова в цілому, а Аделунґ інформує, що Einheit утворене «від числівника ein, щоб виражати лат. unitas». Звернімося й до латинського прототипу. Беремо один з найсолідніших словників (відповідний том нашого словника Литвинова ще не з'явився) - за браком місця обмежимося першим поданим там значенням ьnitдs: «The quality of being one in number» [Glare 2012: 2308].

А ось як передано категорію Einheit у кваліфікованому латинському перекладі Ф.Ґ. Борна: «Vnum (Vnitas)» [Kant 1796: 74] - поруч із очікуваним unitas знаходимо для себе додатковий терміноваріант Unum (Одне).

Тепер огляньмо спектр словникових значень іменника єдність (опускаю приклади):

«1. Тісний зв'язок, згуртованість, цілісність, неподільність. (...) 2 . Поєднання в одному цілому різних частин. (...) 3. Спільність чого-небудь, зосередженість чогось в одному місці і т. ін.» [Чумак. 2013: 697].

Крім другорядних значеннєвих відтінків «цілісність, неподільність» - нічого, що вказувало б на придатність цього слова на таку роль. Можна, щоправда, згадати три єдності класицизму (місця, часу, дії) - але такі випадки лежать на периферії слововжитку, назагал єдність усі розуміють як «об'єднаність» і т. ін.

Підкреслю: я не вважаю одиничність найкращим варіантом (я не мав часу на пошуки такого) - мало того, він є не дуже бажаним, бо одиничне традиційно виступає насамперед протилежністю загального. Є ціла низка конкурентів: не лише названі вже одиниця, Одне, сумнівна з огляду на свою вузькоспецифічність однина, а й рідковживане одність (oneness) та дещо поширеніше єдиність, але єдність тут пасує найменш, і особливо неслушним є протиставлення її одиничності як буцімто правильного перекладу неправильному.

Помилковість варіанта Віталія Терлецького добре помітна в його перекладі «Пролегоменів» [Кант 2018: 48], де Кант чіткіш окреслює цей термін, подаючи поруч із ним у дужках, як частковий синонім, das MaЯ (міра). Це імплікує безальтернативний переклад: одиниця. Для КЧР можна вважати припустимим і якийсь інший - там такої цілковитої певності немає, бо Кант цього разу не дає вточнювального терміна.

З усієї арґументації лишається тільки ОДНА серйозна заувага (плюс одна слушна, але не серйозна). Але рецензент своєї мети досягнув: публіка сприймає й запам'ятовує не арґументацію, а оцінку.

Відзначу, що невдовзі Віталій Терлецький відчутно змінив свою позицію щодо КЧР-2000, став трактувати її цілком лояльно. В наступні роки він, наскільки мені відомо, не висловлювався про неї неґативно (поза кількома закидами щодо деяких другорядних термінів), лише характеризує її як таку, що «інколи відрізняється від нашого перекладу» [Терлецький 2018: XIV], досить широко використовував у своїх публікаціях, ще й засудив іґнорування її [Терлецький 2015: 71].

Далі був мій згадуваний уже експертний відгук на переклад Віталія Терлецького [Бурковський, et al. 2018: 122-124]. Відгуки я завжди намагаюся давати об'єктивні й обґрунтовані - гадаю, що й цьому важко приписати протилежні риси.

Відповіді на зауваження, висловлені у статті «Значливість перекладу для філософської освіти (на прикладі українського перекладу «Критики чистого розуму» Імануеля Канта)»

Преамбула. А тепер - стаття, що за змістом являє собою рецензію на КЧР-2000, точніше, спробу довести твердження про нібито незадовільну якість перекладу, і складається, як пишуть автори, «з двох частин: термінологічної, де ми покажемо, чи дотримано в перекладі незмінність і тяглість Кантової термінології, і синтаксичної, де ми з'ясуємо, чи враховано термінологічні особливості Кантову (sic!) синтаксису» [Іващенко, & Терлецький 2020: 213]. Жорсткі формулювання «чи враховано», «чи дотримано», надто щодо такого великого тексту, викликають подив (від науковців слід було б очікувати інформативних «наскільки враховано», «наскільки дотримано»), як і жорстка, «тотальна» відповідь на ті питання: «Після перевірки адекватності послідовності перекладу термінології та правильності тлумачення вкрай складного синтаксису, яким послуговувався Кант, ми дійшли до висновку, що Кантову арґументацію (всю? - І. Б.) зрозуміти неможливо, якщо читати лише наявний український переклад» [Іващенко, Терлецький 2020: 211]. Жодної інформації про ту перевірку, її методику, критерії оцінювання. Що винесений присуд страждає на брак доказовості, вже зауважено попередньо. Виникає питання: чи спирається він на якісь вагомі підстави, що їх автори дивним чином забули вказати, а чи є видаванням бажаного за дійсне?