Лексико-фразеологічні особливості говірки села Тріскині Сарненського району Рівненської області

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЛЕКСИКО-ФРАЗЕОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ГОВІРКИ СЕЛА ТРІСКИНІ САРНЕНСЬКОГО РАЙОНУ РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Ж.В. Колоїз

Анотація

У статті актуалізовано думку про важливість усебічного й скрупульозного вивчення особливостей діалектної мови загалом і говіркової зокрема. Досліджено лексико-фразеологічні особливості говірки села Тріскині Сарненського району Рівненської області.

Висунуто певні припущення щодо походження найменування відповідного населеного пункту й окреслено дискусійні моменти, які стосуються уналежнення говіркового матеріалу до однієї з трьох традиційно виокремлюваних груп.

Основний акцент зроблено на систематизації узагальнених назв субстанційних об'єктів, що утворюють поняттєвий центр номінативних одиниць, вирізняються найбільшим семантичним обсягом, використовуються як компоненти фразеологізмів. Диференційовано лексику на позначення реалій живої й неживої природи. У межах першої групи розглянуто назви осіб, представників тваринного та рослинного світу. Специфіку говіркових найменувань об'єктів неживої природи виявлено через аналіз таких основних тематичних груп: 1) назви одягу, взуття, прикрас і т. ін.; 2) назви страв і напоїв, харчових продуктів, а також посуду, у якому їх готують; 3) назви хатніх споруд, їх частин, предметів хатнього побуту; 4) назви господарських споруд, їх частин, знарядь праці.

Репрезентовано передовсім діалектизми, які мають яскраво виражені говіркові лексикофразеологічні особливості, відрізняються від загальновживаних чи то формою вираження, чи то змістом. Зібраний матеріал схарактеризовано як лексичні одиниці: а) кореневі морфеми яких відсутні в літературній мові; б) кореневі морфеми яких супроводжуються відмінними від літературної мови формантами; в) що зовні схожі на слова літературної мови, тотожні їм семантично, але відрізняються фонетично.

Ключові слова: говірка, говірковий матеріал, лексикон, лексема, слово, назва, лексичне значення.

Abstract

LEXICO-PHRASEOLOGICAL FEATURES OF THE DIALECT OF TRISKYNI VILLAGE, SARNY RAION, RIVNE OBLAST

The article actualizes the idea of the importance of comprehensive and meticulous study of the dialect language peculiarities in general and subdialect language in particular. Lexical and phraseological features of the subdialect of Triskyni village (Sarny raion, Rivne oblast) are studied.

Some hypotheses are made about the origin of this village name and the discussion issues concerning the inclusion of the subdialect in one of the three traditional groups are outlined.

The main emphasis is on the systematization of generalized names of substantial objects, which: a) create the conceptual center of nominative units; b) are distinguished by the largest semantic content; c) are used as components of phraseology. Vocabulary is differentiated to denote the realities of animate and inanimate nature. Within the first group the names of persons, representatives of fauna and flora are considered. The specific features of subdialect names of inanimate objects are revealed throughout the analysis of the following main thematic groups: 1) names of clothes, shoes, jewelry etc.; 2) names of dishes and drinks, food, as well as utensils in which they are prepared; 3) names of house buildings, their parts, household items; 4) names of farm buildings, their parts, tools.

First of all, the article studies dialectisms, that have obvious subdialect lexical and phraseological features and that differ from the common ones either in the form or content. The collected material is characterized as lexical units: a) which root morphemes are absent in literary language; b) which root morphemes are accompanied by formants that are different from literary language; c) that look similar to the words of literary language, are semantically identical to them, but differ phonetically.

Keywords: subdialect, subdialect material, lexicon (vocabulary), lexical unit, word, name, lexical meaning.

Постановка наукової проблеми

Глобалізаційні процеси, що торкнулися практично всіх сфер суспільного розвитку, стрімко модифікують і національну культуру, і національний комунікативний простір. А відтак сьогодні як ніколи актуально звучить проблема збереження етнокультурної ідентичності, збереження матеріальних і духовних цінностей, створених тим чи тим етносом упродовж його історичного розвою.

Неоціненним здобутком кожного етносу є його мова, що в певних знакових формах закодувала особливості організації його життя, зразки і правила поведінки в суспільстві, співтоваристві, родині і т. ін. і за потреби здатна транслювати відповідний етнокультурний досвід поколінь. Аби цей загальнодоступний і водночас складний механізм не зіпсувався, не вийшов з ладу, не дав збою, його потрібно тримати в доброму стані, оберігаючи від псування й руйнування (не засмічувати, не заповнювати чимось непотрібним, шкідливим тощо). Нині можна з упевненістю констатувати: за роки незалежності нам вдалося частково відремонтувати цей механізм, усунути поверхневі пошкодження, зробити придатним для користування. Однак задля того, аби він, так би мовити, працював як годинник чітко, точно, безперебійно, не припиняючись і не перериваючись, варто вдаватися й до глибинних обстежень. Інакше кажучи, ретельного огляду-розгляду потребує не лише літературна мова (відшліфована форма загальнонародної мови, закріплена в писемності), але й діалектна, що здебільшого побутує в усній формі. Допоки не буде скрупульозно й усебічно досліджено особливості кожного діалекту, кожної говірки крізь призму різних мовних рівнів і наукових теорій, доти в загальнонаціональному мовному механізмові відчуватиметься лакуна, порожнина, заглиблення, що постійно гальмуватиме чи то й унеможливлюватиме його прогресивний рух, адже діалекти є тим корінням, за яке тримається загальнонаціональна мова, за допомогою якого вона живиться, розвивається, відновлюється і яке є підґрунтям нашої національної ідентичності.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Про важливість і значущість дослідження діалектів сказано вже чимало. Вітчизняна лінгвістика має у своєму розпорядженні сотні наукових (переважно ареалогічних) праць, присвячених різним аспектам вивчення діалектної мови, оприявнює імена як видатних діалектологів, так і дослідників-початківців (Г. Аркушин, С. Бевзенко, В. Бережняк, Г. Гримашевич, П. Гриценко, К. Глуховцева, Ю. Громик, Н. Дейниченко, Л. Дика, І. Дружук, Н. Дяченко, О. Євтушок, Ф. Жилко, Я. Закревська, В. Зевако, А. Зеленько, О. Козачук, Н. Книш, П. Лисенко, Г. Мартинова, І. Матвіяс, В. Мойсієнко, М. Никончук, О. Оскирко, Л. Рябець, І. Симоненко, Т. Щербина та ін.).

Наукові доробки репрезентують здобутки й перспективи української описової й історичної діалектології [2], учені повсякчас акцентують на науковій цінності фіксації діалектизмів [6], систематизують й аналізують їх із позицій фонетичної, лексикосемантичної, фразеологічної, словотвірної, граматичної і т. ін. теорії, апелюють до того, що сучасна емпірична база української діалектології уможливлює формулювання й поетапне розв'язання проблем, з-поміж яких і створення кадастру явищ української діалектної мови, і підготовка зведеного словника українських діалектів [10: 98-99]. Зібраний власноруч діалектний матеріал на території одного з поліських населених пунктів, переконані, зможе стати в нагоді для реалізації окреслених вище завдань.

Північне, або поліське, наріччя української мови, диференційоване на західнополіські (волинсько-поліські), середньополіські (правобережнополіські), східнополіські (лівобережнополіські) говори, викликало зацікавлення не одного покоління науковців. І це цілком закономірно. Адже, згідно з позицією деяких як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників, за часів Київської Русі Полісся, розташовуючись у центрі Східної Славії, «було осердям східного слов'янства й архаїчної слов'янською зоною», «опинилося поза епіцентрами територій, де відбувалися етномовні процеси творення окремих східнослов'янських народів та їхніх мов» [12: 261]. Звідси, відповідно, і твердження про те, що його початки «сягають періоду формування виразних особливостей власне української мови як окремої структури» [12: 260]. Ці яскраво виражені особливості спостерігаємо на різних мовних рівнях [13: 445]. На них акцентують дослідники окремих говірок поліського наріччя, ілюструючи власні міркування багатим діалектним матеріалом [1; 4; 5; 8 та ін.], який доволі часто оформлено у вигляді діалектних словників, що мають не лише прикладне значення, а й можуть слугувати для подальших фундаментальних розвідок. діалектна мова говірковий

Попри те, що говірковий матеріал досліджують здебільшого з використанням традиційної, узвичаєної термінології, подекуди послуговуються й так званою неофіційною термінологією на зразок говірки київського / житомирського / рівненського і т. ін. Полісся або ж говірки Київщини / Житомирщини / Рівненщини і т. ін., наприклад, назва праці «Спостереження над лексикою говірок Рівненщини» [9]. Це, на нашу думку, викликає певне непорозуміння, оскільки, як відомо, населені пункти однієї області не завжди уналежнені до однієї говірки й навіть одного наріччя. Розглядаючи «говірки Рівненщини» як «один з найбільш архаїчних діалектних континуумів загальноукраїнської етномовної території» й кваліфікуючи їх як «своєрідний мовний ландшафт», що дає змогу простежити історичні тенденції формування й розбудови власне українського лексикону, О. Євтушок зауважує: «Тут перехрещуються мовні системи середньо-поліських і західно-поліських говірок північного наріччя та волинського говору південно-західного наріччя. Тому лексика регіону відзначається багатомірністю і великою евристичною цінністю» [9]. Від себе додамо: лексикон кожного населеного, навіть найменшого, пункту відповідного поліського регіону має бути ретельно зібраний, систематизований і вивчений задля відновлення історичної справедливості та збереження етнокультурної ідентичності.

Мета дослідження: аналіз діалектизмів, які мають передовсім яскраво виражені говіркові лексико-фразеологічні особливості, відрізняються від загальнонаціональної лексики чи то формою вираження, чи то змістом. Задля досягнення поставленої мети розв'язували такі завдання: 1) оприлюднити версії щодо походження найменування населеного пункту, на території якого зібрано фактичний матеріал; 2) окреслити проблемні моменти, які стосуються уналежнення говіркового матеріалу; 3) систематизувати й схарактеризувати основні тематичні групи насамперед узагальнених назв субстанційних об'єктів, що утворюють поняттєвий центр номінативних одиниць, вирізняються найбільшим семантичним обсягом, використовуються як компоненти фразеологізмів.

Виклад основного матеріалу дослідження з обґрунтуванням отриманих наукових результатів

Ойконім Тріскині має статус слова й характеризується відповідним лексичним значенням: з одного боку, це найменування конкретного населеного пункту (поверховий смисл), з іншого, передає певну інформацію про реалію об'єктивної дійсності, якій відповідна номінація завдячує своєю появою (глибинний смисл). Лінгвальні (звукове оформлення) й позалінгвальні чинники (розташування населеного пункту на Поліссі) свого часу спрацювали на користь так званої народної етимології: пояснення ойконіма Тріскині через лексему тріска «скіпка; уламок чогось дерев'яного; стружка», гадаємо, є непереконливим Відоме село [Тріскині] з 1753 року. Було прописане до сусідніх Ремчиць Луцького повіту, де на березі річки Горинь була рема, сплавна контора та річкова пристань. Рема - це місце біля річки, де плотогони-плисаки сплавляли плоти. Для цього вибирали луку, утворену рікою. Вона тягнулася правим берегом Горині біля сіл Тутовичі - Цепцевичі, Тріскині - Ремчиці. Напевно, сюди, на цю велику долину взимку вивозили з навколишніх лісів стовбури дерев (гілля обрубували в лісі). Тут же, на ремі, складали їх у штабелі, а також піддавали необхідній обробці: стовбури за допомогою спеціальних скоб очистили від кори, на примітивних тартаках виготовляли бруски для копалень, шахт, а пізніше й для залізниці. Навесні, коли ріка входила в береги й вода трохи теплішала, сплавники бралися в'язати плоти, на яких переправляли готову продукцію. Отже, очищеної зі стовбурів дерев кори, сучків, трісок було на цій ремі вдосталь. Як кажуть у народі, ліс рубають - тріски летять... Назва с. Тріскині походить від слова "тріски" [11]., ґрунтоване на випадковому звуковому збігові кореневої морфеми з загальновживаним для поліщуків і активно використовуваним у повсякденному побуті словом. За такого підходу варто було б говорити про наявність у дериваційній структурі суфікса -ин: деривати з таким суфіксом мотивовані: 1) дієсловами (зарубина, тріщина); 2) іменниками, які називають: а) осіб за національністю, місцем проживання (грузин, татарин); б)конкретні предмети з різними мотиваціями (дубина, перина); в) масу, матеріал (деревина, мішковина); г) місце у просторі, частину рельєфу (вершина, долина), ягідні та інші рослини (журавлина, конюшина) тощо. За допомогою аналізованого суфікса від іменників першої відміни (назв істот) утворюються присвійні прикметники на зразок сиротин, Миколин і т. ін. У такому разі можна було б припустити, що ойконім Тріскині має опосередкований стосунок до апелятива тріска, на базі якого, скажімо, міг би утворитися антропонім (прізвище чи прізвисько) Тріска. Однак факти, які могли б чи то підтвердити, чи то спростувати таку гіпотезу, відсутні.

Цілком імовірно, що назва населеного пункту мотивована лексемою тріскун («окунь, Perca fluviatilis L.») [7: 6: 645]. По-перше, село розташоване на березі річки Горинь, де водиться риба з відповідною (хоч нині й не використовуваною) назвою; подруге, за деякими свідченнями, у XVIII столітті (1769-1772 рр.) воно іменувалося саме як Тріскун [11]. Давнє графічне оформлення Трискун > Трискуни > Трискини, найімовірніше, засвідчує те, що в процесі історичного розвитку у вимові відбулася модифікація, кваліфікована як гармонійна асиміляція (пор.: ненормативне написання ойконіма Тріскіні). Перший склад ілюструє написання літери и на місці колишнього і (пор.: тріскь, тріскати, тріска). Звукові особливості задньоязикового [к] спричинили обниження артикуляції голосного переднього ряду, що виник внаслідок гармонійної асиміляції, й заміну його на голосний передньо-середнього ряду високо-середнього піднесення (пор.: діалектні форми прикметників називного відмінка множини на зразок ве^ил'іки, ви^есоки, гл'ібоки і літературні великі, високі, глибокі).

Варто більш скрупульозно опрацювати й версію, згідно з якою відповідний ойконім може мати стосунок до дієслова трискати «бризкати, прискати, бити джерелом» (пор.: псл. tryskati «бити джерелом»).

Актуалізуємо ще один момент, який заслуговує на увагу. Ідеться про уналежнення населеного пункту до говіркової групи. Науковонавчальні й енциклопедичні джерела, окреслюючи межі говірок північного наріччя, апелюють до того, що західна межа, яка «розділяє волинське (західне) і середнє Полісся, проходить по лівобережжю Горині, відступаючи від річки на захід, і вздовж Горині піднімається до Прип'яті» [14: 535]. На думку Г. Аркушина, межа між західнополіським та середньомоліським говорами проходить по середині межиріччя Горині і Стиру [1: 41]. З огляду на те, що населений пункт Тріскині розташований на правому березі Горині, логічно було б зараховувати його, як і інші населені пункти Сарненщини, до середньополіського різновиду говорів. Виникає запитання: чому подекуди дослідники «прив'язують» діалектний матеріал відповідного регіону до «волинського (західного) Полісся» [15]? Ми свідомі того, що в сучасній діалектології, як і в будь-якій іншій царині, є чимало суперечливих моментів. Окрім того, нам імпонує думка, що «лише для ядра цього [західнополіського] діалекту існують загальновизнані межі, а для окраїнних територій часто подають різні умовні лінії з багатьма уточненнями, оскільки ніколи не буває якоїсь відрубної межі, яка відділяла б один говір від іншого» [1: 41]. З одного боку, беручи до уваги той факт, що село Тріскині разом із Ремчицями та Люхчею історично належали до Бережницької волості Луцького повіту Волинської губернії [17: 129], мабуть, можемо не погодитися із зарахуванням їх до волинського (західного) Полісся, з іншого, є більш-менш чітко визначені й визнані межі, які маніфестують їхню належність до середньо-поліської говірки.

У будь-якому разі тутешні носії мови ілюструють яскраво виражені особливості поліського наріччя загалом, інтегральні й диференційні ознаки різних поліських говірок. Це стосується передовсім і лексичної (лексико-фразеологічної) підсистеми мови. Говіркова лексика є важливим складником лексикону тріскинців, функціонує як осібно, так і в структурі фраземного й паремійного корпусів. Наприклад: Ус'іе Кедричи поїшЛі пуод (пуд) п'іерначи, а ти, Де^инис, то пуод (пуд) ко^ужухом (кужухом) гнис; Постелі у хусто^учку (хустучку), по^укладу (пукладу) лусточку, по^усипліу (пусипл'у) горошком; Бало ходилі срат' на гало, а те^ипера (те^ипере^ички) народ л 'іенуйе^ица виїти (вити) на город.

У першій приказці-примовці наявна лексема п'іернач (пернач), що вступає в синонімічні відношення зі словом перина «довгастий мішок із пір'ям або пухом, на якому сплять або яким укриваються», а також омонімічні відношення зі словами пірнач («давньоруська холодна зброя, що являла собою металеву головку з гострими виступами, насаджену на держално; вид булави») та пернач («старовинна зброя коротка палиця з металевим наконечником на зразок оперення; символ влади у козаків»). У говірковому лексиконі наявне й діалектне значення слова пе^ирина «пір'їна; перо птаха».

Друга ілюстрація, що є загадкою (ідеться про небо, місяць, зорі), містить слово лусточка зменшено-пестливе до луста, яке означає «шматок паляниці, відрізана від неї скибка, що нагадує молодий (щербатий) місяць» (пор.: лустати м 'іЄс 'ац).

Крайня примовка маніфестує архаїчну лексему бало «колись», що, імовірно, є структурно-семантичною модифікацією лексеми бувало, яка сьогодні має кваліфікацію вставного слова й уживається для вираження дії, що нерегулярно повторювалася в минулому. Попри те, що лексему срат' (срати) тлумачні словники зазвичай залишають поза увагою, уналежнюючи її до вульгаризмів, гадаємо, саме говірковий матеріал містить інформацію, яка зможе прислужитися для доповнення історичної і лексикології, і фразеології (наприклад, конструкції на зразок меніе насрат', срат' йа хот'іу(ла) на його (йіейіе) з ви^есокойіе гори і т. ін. використовують тоді, коли хочуть виразити байдужість, зневагу, презирство до кого-, чогонебудь). В обстежуваній говірці аналізоване слово побутує не лише в прямому («випорожнятися»), але й у переносних значеннях: «1) робити щонебудь нечистим, брудним; забруднювати; 2) смітити, залишати певні покидьки; 3) здійснювати ганебні, підлі, мерзенні вчинки». Дієслівна основа послужила дериваційною базою для низки лексем [7: 5: 386-387] і фразеологічних одиниць, наприклад: засранец, засранка «1) перен. неохайна, нечепурна людина; 2) перен. про того, хто викликає зневагу, презирство»; срач «1) саморобна дерев'яна збита з дощок споруда, розміщена на городі й призначена для відправлення природних потреб людини; 2) перен. бруд, безлад у приміщенні чи на подвір'ї» (заве^исти срача (срачи) у хатііе); срачка «те саме, що пронос» (срачка напала «про розлад функції травного тракту людини, який характеризується частими позивами до випорожнення й рідким калом») і т. ін. Пор.: гл'ади (гл'еди), а то срачка нападе «1) застерігають від переїдання, об'їдання, надмірного вживання їжі; 2) перен. заздалегідь попереджають кого-небудь про щось небезпечне, небажане, спонукають відмовитися від сильного бажання, хотіння, потягу до здійснення чогонебудь»; срачка нападе «передбачати, що хтось у результаті тих чи тих дій знеславить себе, зганьбиться».

Розлад функції травного тракту тварини іменують словом дри^естачка < дри^естат', що послужило дериваційною базою для продукування й говіркової назви лікарської рослини анемони: козодра< козодрист' < коза, дри^естат' (пор.: пол. kozi drzyst, kozi dryszcz).

У говірковому лексиконі натрапляємо на архаїчні значення загальновідомої й активно вживаної, скажімо, соматичної лексики: для найменування кожної з п'яти рухомих кінцевих частин кисті руки в людини свого часу використовувалися різні слова. Наприклад: палец (пал'е^иц) «крайній великий палець»; казал'ец (казал'е^иц) «вказівний палець, розташований між великим і середнім»; се^ире^идинец (се^ире^идине^иц) «середній палець, розташований між вказівним і безіменним»; пе^ирст.енец (пе^ирст.ене^иц) і пе^ирстинец (пе^ирстине^иц) «підмізинний палець, розташований перед мізинцем»; м'іезинец (мезинец) «мізинний (найкоротший) палець». У дериваційній структурі похідних слів чітко простежується словотворчий афікс, доданий до прикметникової (мізинець (пор.: псл. mezin'b «найменший, наймолодший»); іменникової (перстенець < перстень, серединець < середина) чи то дієслівної основ (казалець < казати).

Розмаїття говіркової лексики можна об'єднати в три основні групи:

1) лексеми зі значенням предметності;

2) лексеми зі значенням процесуальної ознаки (окучуват' [бул'бу] «підгортати, підпушувати землю навколо рослини, привалюючи її до стебла»; розган'ат' [бул'бу] «відмежувати рядок від рядка борозною»); 3) лексеми зі значенням непроцесуальної ознаки (тернова [хустка] «квітчаста, різнобарвна», че^ирчата (че^ирвчата) і чирчата (чирвчата) [хустка] «яскравочервоного кольору»). У запропонованій розвідці більш докладно зупинимося на узагальнених назвах субстанційних об'єктів, що є реальними предметами або сприймаються як такі в нашій свідомості, яка найлегше розрізняє саме ці матерії й чітко окреслює їхні межі. За такими вербальними знаками закріпився статус іменників, що утворюють поняттєвий центр номінативних одиниць, вирізняються найбільшим семантичним обсягом.

Говіркові, як і літературні, номінативні одиниці дають змогу мислити предметно й інтерпретувати предметну, передовсім предметноконкретну, частину мовної картини світу. З-поміж лексем для позначення конкретних понять виокремлюємо найменування реалій живої / неживої природи (назви осіб, назви представників тваринного й рослинного світу, назви штучних об'єктів тощо).

Найменування осіб обстежуваної говірки маніфестують перш за все яскраво виражені фонетичні особливості (чолов'ік (чо^уло^ув'ік, чулув'ік), жуонка (жунка) «дружина», т'уотка (т'утка), д'ади^ена (д'адена) «дружина дядька» і т. ін.). Подекуди натрапляємо на лексеми, що мають відмінні від літературних чи то матеріальну форму вираження, чи то лексичне значення, наприклад: бабич «дитина, яку народила жінка, що погодилася бабувати, була запрошена на хрестини у статусі, так би мовити, пупорізної баби, разом із хрещеними взяла на себе відповідальність за виховання дитини до її одруження»: Ти шче (шчи) молода бабити, шче (шчи), кри Боже, бабича при^еве^идеш; похатни^еца «жінка, яка не хоче працювати, любить гуляти, ледарка» (пор. також: ходоманка); старчанка «1) жінка, що жебракує; 2) перен. про погано вбрану жінку, яка носить довгий темний одяг» (пор.: убрац:а йак старчанка); нахал'ни^ек «1) нахаба, той, хто діє зухвало, безцеремонно, порушуючи моральні норми, і не зважає на ставлення до цього інших; 2) ґвалтівник» (пор.: знахал'ни^ечи^ет' «зґвалтувати»; д'ад'кови^еч «син дядька», т'уоткови^еч (т'уткови^еч) «син тітки» тощо. Цілком імовірно, що за аналогією до крайніх зразків було спродуковане й слово бат 'кови^еч «син батька», яке згодом набуло жартівливого забарвлення (пор.: Параскови^еч «син Параски», Одаркови^еч «син Одарки» і т. ін.).

2) З-поміж найменувань реалій тваринного світу вирізняються своїми дериваційними особливостями назви маленьких істот, що належать до іменників четвертої відміни й побутують частіше в похідних граматичних формах на зразок птуше^ин'а «маля дикого птаха», бус'че^ин'а (бус'чин'а) «маля лелеки; лелеченя»; курче^иніа, и)іпл'е^иніа (и)іпл'ін'а) «маля курки», цапе^ин'а (цапин'а) «маля кози; козеня», лоше^иніа (лушин 'а), же^ире^ибе^ин 'а (жирибин'а) «маля кобили», собаче^иніа (субачиніа) «маля собаки-самиці; цуценя» тощо. Семантика подібних лексем здебільшого є прозорою, тому використання відповідних слів зазвичай не ускладнює сприйняття й розуміння говіркового мовлення. Основний зміст, закладений у кореневій морфемі, маніфестують лексеми те^иличка (тиличка) та те^илушка (тилушка): у першому разі йдеться про «маля корови, що має ознаки самки, тобто в майбутньому може давати потомство, телитися»; друге слово актуалізує такі говіркові значення: «1) те саме, що корова; велика парнокопитна свійська молочна тварина; самка бугая; 2) тільна корова, яка незабаром має отелитися; 3) неялова корова,здатна давати приплід; 4) перен. вульг. про жінку, яка народжує щороку».

Невиразною є етимологія таких фаунних діалектизмів, як-от: храк «те саме, що кнур; самець свині» (пор. також: храк (харк ) «те саме, що карк; задня частина шиї з верхньою частиною хребта»); ґузка «те саме, що сонечко; невеликий жучок круглої або подовженої форми, який має червонувате або жовтувате з чорними цяточками забарвлення»; книга «те саме, що чайка; наземний денний птах ряду сивоподібних, що селиться на узбережжі річок, озер, зрідка живе також у чагарниках та лісах». Можливо, перше слово має стосунок до дієслова хрякати у значенні «хрюкати», яке, своєю чергою, означає «видавати характерні звуки «хрю-хрю», засвідчує властиву поліському наріччю депалаталізацію дрижачого [р]. Слово ґузка варто сприймати як результат фонетичних і семантичних модифікацій (пор.: гузка «хвостова частина тулуба птаха; зад» і кузька «те саме, що комашка»). У досліджуваній говірці деінде спостерігаємо заміну (і взаємозаміну) задньоязикових [ґ] [к], наприклад: куз', куз'ік «те саме, що ґудзь, ґудзик»; кендз'ор і ґендз'ор «велика посудина (для рідини) циліндричної форми з вузькою довгастою шийкою; бутель» (етимологія незрозуміла, однак можна припустити, що слово є складним й у буквальному витлумаченні означає «прозорий кендюх»). Слово книга, очевидно, спродуковане на основі звуконаслідуваного вигуку (кни-кни), який імітує крик цієї птахи (пор.: ки^егикат' > ки^егииа, кни^егикат' > книга і чеськ. kniha, knihacka, knihalka). Носії говірки послуговуються лексемою чаїка у значенні «невелике веслове судно; човен».

Серед фаунних лексем натрапляємо й позначення тих чи тих пернатих, які мають особливі прикмети. Наприклад: Не^и пустила галагута на пашу, посадила у саж, думала, по^утлущайе (путлущайе) і зго^утуйу (згутуйу) пе^ичен'у, полапала, а вуон (вун) тонки, йак шул'ак // Не пустила гусака пастися, залишила в хліві, щоб відгодувати, гадала, що він погладшає й приготую святкову страву, пощупала, а він худий, як шуліка, де галагут, галагутка «те саме, що гусак і гуска», однак такі, які мають особливу прикмету гал («невелика ґуля, наріст на дзьобі») (пор.: лат. Galla - «наріст», свн. galle «пухлина на нозі коня»); пе'л.ена «назва святкової рідкої страви, яку готують на основі м'яса гусака (гуски), качура (качки), підбиваючи відвар заздалегідь розведеним у воді борошном, подекуди злегка підсмаженим на сковороді»; шул'ак «те саме, що шуліка», утворене, можливо, від дієслова шул'ат', яке вживається й у значенні «сновигати».

Найменування з розряду так званих флорних діалектизмів стосуються як назв власне рослин, так і структурних компонентів, складників і т. ін. Зауважимо, що говіркові «городні» назви подекуди вживаються в іншому роді, ніж вони стабілізувалися в літературному мовному просторі (гарбуза, пом'ідора (пам'ідора)), мають відмінне і фонетичне, і лексичне оформлення, наприклад: бул'ба, бул'бовин':е, пасол'а «те саме, що квасоля», пасолин':е «те саме, що квасолиння; бадилля квасолі», гарбузин': е, бурачин': е, морквин': е, гурчин':е «бадилля огірків» (пор.: гурок - «те саме, що огірок»), гиечанка - «бадилля буряків», ци^ебах (иібах) «стебло цибулі», з'іел':е «бур'ян», со^унечни^ек (сунечни^єк), со^унешни^ек (сунешни^ек) «1) те саме, що соняшник; однорічна трав'яниста олійна рослина родини складноцвітих з високим грубим стеблом і великою жовтою квіткою (суцвіттям); 2) насіння цієї рослини». Для найменування гарбузового насіння вживають множинну форму зерн'ата (слово має й переносне значення; пор.: ви^еши^еват' зерн'атами «вишивати хрестиком»), насіння льону іменують лексемою с'іемйе, а відходи, які залишаються після очищення льону і які використовують переважно як корм для тварин, називають мйакина.

У досліджуваній говірці спостерігаємо й лексему насіен:и^ек, що має як інтегральні, так і диференційні з кодифікованою семи: це «бульба картоплі (картоплина), яка була використана як насіння і зберегла свою форму (зовнішній вигляд) до збирання нового врожаю»; лексемою шлапаки (переважно у множинній формі) послуговуються для називання великої за розмірами тичкової квасолі (пор.: біл. шлапак(кі) «капець(пці)», звідси, відповідно, говірковий матеріал актуалізує ще одне значення цього слова «велика нога»).

Окрім ожини, що, як і йагоди «чорниці», здебільшого росте в лісі, на тріскинських луках (у ко^урчах (курчах) м'іж коул'уками (кул'уками), тобто «у кущах між будяками»') можна натрапити на рослину з назвою стружина («морошка, сиза ожина»), яка звичніше для поліщуків звучить як стругв'іна (стругл'іна). А ще на луках чимало щавлю, який, коли час приходить, викидає суцвіття, що має назву сто^уупец (стуупец) (пор.: шчавел' пуоїшоу у сто^уупци (стуупци), а ци^ебул'а і часник вики^енули стріелки). Це лише невелика частина номем на позначення реалій живої природи, що в різний спосіб відображають діалектні особливості, зпоміж яких виокремлюємо: а) слова, кореневі морфеми яких відсутні в літературній мові; б) слова, кореневі морфеми яких супроводжуються відмінними від літературної мови формантами; в) композитні утворення, структурний елемент (елементи) якого (яких) наявні в літературній мові; г) слова, що зовні схожі на слова літературної мови, тотожні їм семантично, але відрізняються фонетично.

Зрозуміло, що такі характеристики оприявнює не лише досліджувана говірка. Беззаперечним залишається одне: говірковий лексикон у своїй основі є самобутнім, оригінальним, своєрідним, привертає до себе увагу своєю незвичністю. Наприклад, назви сільських кутків: ми^екул'анка, ол'іес'еи, оче^иретоуйе, застауйе, заставок, бере^иг, дубинка тощо (пор.: ми^екул'іт' «хитрувати, виляти» < Микола (Микуля); дубинка «дубова памолодь» і дубинка «те саме, що дубець; відламана (переважно тонка, гнучка) гілка без листя; різка; прутик»; бере^иг «край села, який межує з луками, що використовується як пасовисько та сіножать»). Зберігає й передає з покоління в покоління інформацію про реалії давніх обрядів і звичаїв. Наприклад, лексема волочил 'не (волочилне) «якась річ та/або ласощі й обов'язково паска з крашанками, які згідно з традицією приносять чи передають хрещені батьки й так звана «пупорізна» баба своїм хрещеникам на Великдень» є субстантивованим прикметником, утвореним від дієслова волочити у значення «боронувати», модифіковане запозичення з польської мови (wloczebne «1) плата за волочіння (боронування); 2) великодня данина в панський двір; 3) подарунок за проповідь на Великдень»). Ще одна обрядова лексема биток «великодня крашанка, пошкоджена з обох боків ударами одна об іншу під час своєрідної гри, яка закінчується тим, що побите яйце дістається власникові цілого» (пор.: биц:а у битки).

Як бачимо, слова тієї чи тієї тематичної групи здебільшого відрізняються від загальновживаних у літературній мові і з погляду вираження, і з семантичних позицій. Це великою мірою стосується й власне побутової лексики, яка ще кілька десятиліть тому досить активно використовувалася в щоденному невимушеному спілкуванні. Серед неї диференціюємо як архаїчні найменування (спільнослов'янські чи спільно-східнослов'янські слова, що збереглися в говірці донині, не ставши при цьому надбанням лексичного складу літературної мови), так і територіальні слова-інновації (лексико-семантичні й словотвірні діалектизми, які виникли на ґрунті окремих говорів і використовуються для називання відносно нових реалій побуту, знарядь праці тощо, але які через своє вузько-локальне поширення залишилися поза словником літературної мови) та територіальні запозичення, що не стали надбанням літературної мови через обмеженість вживання. Так звані побутові діалектизми найчастіше репрезентують такі основні тематичні групи, як-от:

1) назви одягу, взуття, прикрас і т. ін.;

2) назви страв і напоїв, харчових продуктів, а також посуду, у якому їх готують;

3) назви хатніх споруд, їх частин, предметів хатнього побуту;

4) назви господарських споруд, їх частин, знарядь праці. Принаймні маємо на меті розглянути найцікавіші, з нашого погляду, зразки.

І. Назви одягу, взуття, прикрас і т. ін. Ця група, як відомо, є однією з найбільш архаїчних, і, хоч кажуть, що «реалії, позначувані відповідними лексемами, а також самі назви супроводжують людину від народження до смерті» [5: 163], чимало таких лексичних одиниць так і не кодифіковані академічними словниками, а деякі з них (чи їхні окремі значення) просто архаїзувалися. Наприклад:

1) найменування плечового верхнього одягу: а) сукман - «довгополий одяг з домотканого грубого сукна» (про таке наголошення свідчить дитяча лічилка, у якій число вісім закодовано чомусь під відповідною назвою); б) курта «короткий до пояса одяг» (мабуть, запозичене через польське й угорське посередництво (угор. kurta «короткий») з латинської мови: curtus «короткий»; згодом лексема була витіснена іншим запозиченням (чи то з російської, чи то з польської мови) тужурка, тужурок (пол. tuzurek), що спочатку використовувалася у значенні «короткий легкий одяг із водонепроникної тканини» (пор.: балонова тужурка); в) пл'ушка «короткий теплий одяг, виготовлений із плюшу, схожої на оксамит тканини з м'яким ворсом» (пор.: нім. Plusch «плюш, оксамитова тканина»); г) душо^угріеїка (душугріеїка) - «короткий теплий одяг без рукавів», у буквальному потрактуванні «те, що гріє душу»;

2) найменування плечового, який носять під верхнім, та поясного одягу: а) бунда «будь-яка довга, погано підігнана до стану жіноча одежа», значення, вочевидь, запозичене з білоруської мови, де відповідна лексема пояснюється як «довге платтячко»; б) ко^ушул'а (кушул'а) «1. жіночий і чоловічий натільний одяг; сорочка; 2. довга жіноча сорочка, у якої вишиті не лише рукава, але й поділ і яку вдягають так, щоб вишитий низ виглядав з-під спідниці» (пор.: нл. kosula «спідниця»): Наверх ко^ушул'і (кушул'і) оділа ґорсе^ита і сукн'у з торочками, на стану пуодпе^ире^изалас' країкойу, де ґорсе^ит (горсе^ит) «легка жіноча безрукавка як елемент національного костюма» (запозичене з французької мови через польське посередництво); сукн'а, йупка «жіноча спідниця широкого покрою, переважно зі складками» (пор.: бабс'ка сукн'а «широка спідниця»); торочки «кольорові смужки, стрічки, які прикрашають спідницю знизу, а ґорсе^ит (горсеит) спереду»; країка «жіночий або чоловічий пояс із кольорових ниток» (кольорові нитки в досліджуваній говірці називають словом горина, що, гадаємо, має безпосередній стосунок до дієслова горіти у значенні «виділятися яскравими кольорами»); в) опи^енка «велике різнокольорове, переважно картате, покривало з грубої вовни, яке має квадратну форму, з усіх боків оброблене китицями-кутасами і яким окутують (опинають) плечі та спину, аби зігрітися» (пор.: кутас «прикраса у вигляді китиці»; можливо, запозичене з турецької мови kutas «прикраса на голові»); опи^енку могли вдягати й поверх верхнього плечового одягу;

5) найменування головних уборів, їх частин і прикрас: а) вЄл'он «весільний головний убір нареченої», вочевидь, слово пов'язане з морфемою веле-, що нині виступає першим компонентом складних слів для підкреслення збільшеної ознаки з архаїзованопатетичним відтінком (пор.: псл. vele-, уєіь(-)ь) «великий»), тобто асоціює прикрасу на голові з чимось великим, величним, розкішним; б) нам'іетка «обрядовий (весільний) головний убір, яким свекруха пов'язувала (і пов'язує) невістці голову після зняття вел'она (сьогодні фати) задля підтвердження того, що вона стала заміжньою жінкою» (пор.: вихідне значення цієї лексеми «довгастий шматок тканини, зазвичай із полотна (вибіленого чи невибіленого), з обох боків позначений (помічений) оздоблювальним візерунком»: Вит'агла з кухра залежани сув полотна, поділила на нам'іеткй, а заре тра шче (шчи) зарубит' кожну і позначи^ет' карунками // Витягла зі скрині залежаний сувій («шматок полотна великої довжини, згорнений у трубку»), розрізала на намітки, а зараз треба ще обметати («прошити по краях стібками») кожну й оздобити візерунком; говіркова лексема карунок, як і кодифіковане карунка, найочевидніше, є модифікованим запозиченням з білоруської мови (біл. карункі «мереживо», ст. корунки - «зразки для вишивання»);

в) заматанка «тепла хустка, яку вдягали в холодну пору року поверх звичайної»«, лексема є похідною від дієслова замотуватися у значенні «додатково загортатися, закутуватися в що-небудь, чимось» (пор.: заматаночка (заматано^учка) «хустка, виготовлена з шерстяних ниток, яку вдягають безпосередньо на голову»);

г) газка, газочка (газо^учка) «легка хустка, виготовлена з тонкої прозорої, зазвичай шовкової, тканини» (ісп. Gasa - «прозора тонка тканина»): Виуйазала газочку (газо^учку) у мо^уло^удичку поверх к'імбалки, шоб усіе йіейіе навушни^еки побачи^ел'і // Зав'язала газову хустку ріжками на потилицю поверх обруча, щоб усі її сережки побачили, де к'імбалка «1. туго скручений шнурок або якась тканина, яку клали на голову, аби пов'язана хустина отримала певну форму, не прилягала щільно до голови; 2. заплетене й викладене у вигляді обруча довге волосся (коса), що виконувало ту саму функцію»; якщо волосся було не дуже довге, його, так би мовити, «доточували» куосни^еками (кусни^еками) «вузька смужка якої-небудь тканини, яку використовували під час заплітання волосся в коси і для їхньої фіксації тим чи тим способом»;

6) найменування взуття: а) гумаки (гумачи) «чоловічі, жіночі й дитячі чоботи, виготовлені з гуми»«; б) к'ірзаки (к'ірз'аки), к'ірзачи (к'ірз'ачи) «зазвичай чоловічі чоботи, виготовлені з кирзи»; в) хромаки (хромачи) «чоловічі й жіночі чоботи, виготовлені з хромової шкіри» (пор.: хромал 'ін, хромал'іна «крем для взуття»; г) панчоха «те саме, що шкарпетка» (пор.: нім. Bundschuh «в'язаний черевик»).

ІІ. Назви страв і напоїв, харчових продуктів, а також посуду, у якому їх готують. Ця група посідає одне з основних місць у говірковому лексиконі, вирізняється розмаїттям лексико-семантичних і граматичних форм, які, щоправда, упродовж буття зазнали суттєвих модифікацій і в плані вираження, і в плані змісту. Такі найменування здебільшого є національно (а подекуди й ареально) маркованими, відображають стереотипи й культурні традиції носіїв мови загалом і конкретної говірки зокрема. Наприклад:

1) найменування страв, харчових продуктів, посуду, у якому їх готують і зберігають: а) багук «шлунок (кендюх) тварини, здебільшого свинячий, начинений сирим м'ясом із додаванням солі і спецій, який підвішують на горищі хати й залишають на тривалий час до остаточного приготування»; зазвичай такий процес охоплює період від Різдва (свиню кололи, готуючись до свята) до Спаса (коли починали копати картоплю, тобто важко працювати); вочевидь, має стосунок до слів багато і бгати «вкладати, втискати щось куди-небудь»; б) дрижка «те саме, що холодець» < дри^ежат' «коливатися, хитатися»; в) булібени^еки «оладки з тертої картоплі; деруни»; г) тоучени^ек «розім'ята за допомогою товкача («дерев'яний стрижень з потовщеним циліндричним чи заокругленим низом й подовженою ручкою») до однорідної маси картопля з додаванням вишкварок»; ґ) пасо^улі уоука (пасуліуоука) «напіврідка страва з квасолі, зварена на воді»; д) потаїш'іе «страва, приготовлена нашвидкуруч, яка являє собою подрібнені шматочки хліба, додані до солодкого (рідше до кислого) підсолодженого молока»; готуючи цю страву, намагаються кожен шматочок занурити (потопити) у рідину; е) обе^иртуха, заве^иртуха «те саме, що налисник; тонкий млинець, у який загортають (завертають) якусь начинку»; є) каламета «солодка страва, приготовлена зі свіжих ягід чорниці з додаванням густо запареного борошна, яку їдять ложкою чи намащують на хліб»; назва співвідноситься зі словами каламутити, каламутний, каламуть «мутна, брудна рідина»; каламету готують у чи^егунчи^еку «невеликий чавунний горщик» з кружком «кришка круглої форми» (пор.: чи^егун «великий чавунний горщок»); ж) моркв'ани^ек «вид пісного печива, у який замість яєць додають терту моркву, що надає йому відповідного забарвлення»; з) корж «плоский округлений виріб, який виготовлений нашвидкуруч із потовченою картоплі з лушпайками та борошна грубого помелу і який саджають у піч, на черінь, за допомогою дерев'яної лопати»; призначений для виготовлення хлібного квасу; и) л'аме^иц «хліб, який під час випікання не набув нормативної форми, ледь помітно збільшився в об'ємі»; і) вйхвате^ин', вихопєині «хлібний виріб, спечений нашвидкуруч, зазвичай у сковороді (діал. шкворода), при ще не догорілих дровах, які тліють «; тісто розкидають по формах, даючи йому час піднятися, а якийсь шматок, вихвачуючи (вихоплюючи) відразу ставлять у піч: причина банальна немає хліба, аби поснідати, пообідати (діал. попо^улуднати) і т. ін.;

2) найменування напоїв:

а) бе^ире^изніак «березовий сік»; бе^ире^изуоука (бе^ире^изуука) «настоянка на березових бруньках, яку використовують з лікувальною метою»;

б) кислі ак «1. добре скисле молоко, від якого відділилася сироватка і яке використовують для приготування сиру; 2. компот або сік, зазвичай буряковий та березовий, що став кислим унаслідок бродіння»; в) бурачанка, буракуоука (буракуука), бурачиха «самогон, виготовлений із цукрових буряків»; бурачни^єк «квас домашнього приготування зі столових буряків»; г) мал'асуоука (ме^ил'асуука) «самогон, виготовлений із малясу» (пор.: мал'ас (мехл'аса) «темна тягуча солодка маса, що є відходом цукробурякового виробництва; кормова патока»; самогоноваріння сприяло появі й спеціального найменування посудини, у яку заливають брагу, бражник.

ІІІ. Назви хатніх споруд, їх частин, предметів хатнього побуту. Цю групу лексики пов'язують із так званою житловою зоною. У досліджуваній говірці лексему хата використовують у різних значеннях, одне з яких «окрема кімната; відділена стінами або перегородками частина будинку». Як і в попередніх різновидах, чимало зразків, що репрезентують відповідну тематичну групу й відбивають регіональні особливості, перейшли до розряду архаїчних і залишилися хіба що в мовленні старожилів. Акцентуємо увагу на окремих зразках, диференціюючи їх на: 1) найменування хатніх споруд і їх частин: а) ви^єст обка, поклііет «окреме приміщення в житловому будинку, здебільшого без вікон, але з лит. kloti «слати, розстилати», лтс. klat «покривати; тяти, рубати», гот. (afhlapan «накладати»; б) ко^умуорка (кумуорка) «окреме безвіконне приміщення, що знаходилося в задній частині житлового будинку, відмежовувалося від хатніх кімнат сіньми, у якому складали побутові речі, продукти харчування тривалого зберігання»; продухом, у якому на дерев'яних полицях розкладали й зберігали продукти харчування, овочі, приготовлені страви, напої тощо»; ви^єст.обка. (стобка) співзвучне з білоруським стопка (сцёпка) «комора для зберігання овочів» (пор.: пол. stebnik «льох, у якому розміщують вулики з бджолами на зиму»); лексема поклііет, імовірно, має стосунок до дієслова класти, яке споріднене з часто-густо тут ставили дерев'яну кроват' («ліжко»), на якій спали в літню пору року (пор.: лат. camara (camera) «склепіння», слат. «кімната, приміщення; спальня; скарбниця»; нім. Kammer «кімната, комірка», пол. kamera «кімната, комора; скриня», що, своєю чергою, дає підстави говорити про етимологічну спорідненість слів комора > комірка й діалектного викамєрки «1. незвичайні страви й напої; 2. щось незвичайне взагалі»; викамєрки показувати «вередувати; бути надто вибагливим»); в) вишки «те саме, що горище; частина будівлі між зовнішньою поверхнею стелі і внутрішньою поверхнею покрівлі»; вихід на вишки (на хату) відбувався через сіни по спеціально прикріпленій чи приставленій до стіни дерев'яній рабрин'іе, де рабрина «те саме, що драбина; пристрій з двох поздовжніх жердин, скріплених рядом поперечних, що використовується для піднімання або опускання куди-небудь»; лексема є результатом чи то фонетичних модифікацій, чи то співзвуччя з більш зрозумілим словом ребро (звідси, відповідно, і варіантна форма ре^ибрина) у значенні «частина кістяка якої-небудь споруди, яка підтримує чи скріплює собою» (пор.: лит. rebas, мн. rebat «довга верша, сплетена з лозин»); г) прИп'ієк «місце на чавунній дошці змурованої з цегли плити, що знаходиться за конфорками»: Туок'і (тук'і) витопи^еи:а. у пл'іт'іе,пе^ире^истау чи^егунчи^ека на прип'іек, блишче до заслонки, закриї кружки, прикриї л'ухту, плііту затулі і запи^енкойу, вологи гри^еби розложи на коминку, а сухи збе^ири у ше^ибету і поклади у кубку (кобку) // Тільки-но витопиться в плиті, перестав горщика на припік, ближче до заслонки, закрий кружки, прикрий люхту, плиту затули запинкою, недосушені груби розложи на коминку, а досушені збери в торбу й поклади в кубку, де заслонка «напівовальний шматок металу з ручкою, яким закривають (заслоняють) отвір у піч»; л'ухта «1. отвір для виходу диму з курної хати; для вентиляції; 2. чавунний пристрій для повного чи часткового перекриття такого доступу»; можливо, запозичене з німецької мови через посередництво білоруської (пор.: нвн. Luft «повітря», біл. люхт «димохід; отвір у лазні, яким виходить пара», люхта «отвір для виходу диму з курної хати»); коминок «карниз, виступ, який пролягає вузькою смугою на нижній частині димоходу, що знаходиться в приміщенні над чавунною дошкою варистої плити»; кубка (кобка) «різної величини заглибина у формі неправильного (без однієї грані) куба в задній або верхній частині груби, де зберігають предмети домашнього вжитку, продукти, аби вберегти їх від відволоження» (пор.: груба «мурована споруда, що слугує переважно для додаткового насичення приміщення теплом, зокрема в холодну пору року» і груба «вагітна»); кружки «чавунний диск, що складається з окремих (здебільшого трьох) плоских обручів різної форми та маленького круга (він завершує всю цю композицію), закриває круглий отвір чавунної дошки на варистій плиті, дає змогу регулювати доступ вогню до посудини, у якій готується страва»; запи^енка «те саме, що занавіска; шматок тканини або тюлю, яким закривають простір від коминка до чавунної дошки варистої плити, а також заглибини в кубках»; д) вушак (ушак) «те саме, що одвірок; тригранний брусок для віконних і дверних стояків»; очевидно, є запозиченням із білоруської мови (пор. біл.: вушак «боковий брусок у дверній рамі; стовп із пазами у рамі дверей»); раніше в рубленій хаті пазовий стовп не закопували в землю, а ставили на підвалини;

2) найменування предметів хатнього побуту, інтер'єру: а) шахваніер «те саме, що шафа; вид меблів у формі високого гарно оздобленого ящика з дверцятами, який служить для зберігання одягу та білизни»; з огляду на те, що слово шафа запозичене (через польське посередництво) із середньоверхньонімецької мови (свн. schaf, нвн. Schaff «діжка; шафа», яке, своєю чергою, походить від дієслова schaffen «творити; вирізаючи, формувати»), можна припустити, що говіркова лексема також є віддієслівним утворенням; б) шкапчи^ек «вид меблів у формі невисокого ящика з дверцятами, який служить для зберігання посуду, кухонного приладдя, деяких продуктів харчування тощо»; лексема є похідною фонетично модифікованою формою літературного слова шафа (шахва > шкахва > шкахв > шкахвчи^ек > шкапчи^ек), про що свідчить й усталена конструкція на зразок здорови йак шкахв «високий»; висота шкапчи^ека збігалася з висотою стола, а тому подекуди він виконував ту функцію, що й звичайний стіл: Л 'удеї було багато, си^єд'іл'і і за стуолом, і за шкапчи^єком, накритим настуолни^еце^ийу, і на лауи'іе, і на слуон'іе (слун'іе), а у кутку стойау слуончи^ек (слунчи^ек) і баби^ена кал'бука (кул'бака) // Людей було багато, сиділи і за столом, і за шкапчиком, накритим скатертиною, і на лавиі, і на ослоні, а в кутку стояв ослінчик і бабин ціпок.

IV. Назви господарських споруд, їх частин, знарядь праці тощо. Серед цієї групи розглядатимемо лексеми, використовувані не лише для позначення того, що збудоване, споруджене людиною, а й того, що є результатом її господарської діяльності. Зібраний говірковий матеріал схарактеризуємо в межах двох основних підгруп:

1) найменування господарських споруд чи їх частин, результатів господарської діяльності: а) стріха «покрівля будівлі для свійської худоби та птиці, на горищі якої зберігають сіно та солому для корму тварин» (пор.: ЗакинулИ Лено на вишки, напхал'і гені пуод (пуд) саму стр'іеху, тра буде шче (шчи) добре м'іж стропилами потоУптат' (путуптат') // Закидали сіно на горище, геть під самий дах, треба буде добре потоптати ще між кроквами, де стропило «те саме, що кроква; два бруси, з'єднані в горішній частині під кутом і закріплені долішніми кінцями до стін будівлі, на яких тримається дах»; слово є похідним від запозиченого з білоруської мови строп «гребінь даху» (пор.: псл. strops < *srop «покрівля»); б) нав'іес «виступ, що подовжує зазвичай передню нижню частину покрівлі господарської будівлі (хліва) задля практичного використання (між дверним простором впритул до стіни складають дрова, аби захистити їх від негоди; сушать білизну і т. ін.)»; окреме невеличке приміщення, призначене в основному для зберігання дров, називають лексемою пов'іет'; зберігання дров поза приміщенням вимагає спеціального оформлення, скажімо, у вигляді своєрідної купикопиці, яка отримала назву кост'ор (псл. kost(b)rb «купа, стіс», первісно «щось нарубане»); в) гутанка «те саме, що гойдалка»; є похідним від дієслова гутат' «гойдати», яке, цілком імовірно, є модифікованим дериватом від дитячого ута (ута > утат' > (г)утат' > (г)утанка); для позначення відповідної реалії використовують і лексему кол'іханка;