Питомі риси української мови у висловлюваннях передових культурних діячів

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПИТОМІ РИСИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ У ВИСЛОВЛЮВАННЯХ ПЕРЕДОВИХ КУЛЬТУРНИХ ДІЯЧІВ

К.Д. Глуховцева, І.Я. Глуховцева

Анотація

У статті з'ясовано перелік основних ознак української мови, які стають предметом уваги передових культурних діячів, науковців у лінгвістичних афоризмах різних часових зрізів. Джерелами дослідження стали образні висловлювання про мову, репрезентовані в працях відомих учених, передових культурних діячів та поміщені в сучасних збірниках висловлювань про мову. Для реалізації цього завдання використано описовий метод та елементи аналізу лінгвістичних складників тексту.

Аналіз лінгвістичних афоризмів, авторами яких є науковці, передові культурні діячі минулого й сучасності, засвідчує, що до найважливіших питомих рис української мови вони зараховують потужність, багатство виражальних засобів, мальовничість, живописність, милозвучність, мелодійність, гнучкість морфологічних і синтаксичних засобів, поетичність української мови. Ці риси наразі підтверджено науковими розвідками сучасних учених. Мелодійність і милозвучність української мови обґрунтована особливостями вимови голосних і приголосних звуків, будовою українського складу та кількісними показниками частоти звуків, утворених за участю голосу, у текстах різних стилів. Потужність підтверджена стійкістю мовних засобів упродовж століть, багатство виражальних засобів - довжиною рядів лексичних синонімів, розмаїтістю граматичної та синтаксичної синонімії. Мальовничість, живописність, поетичність підтверджена класичними прозовими та поетичними творами, що збагачують світову культуру.

Перспективи дослідження вбачаємо в тому, щоб описати специфіку образних засобів лінгвістичної афористики наукового, публіцистичного та художнього дискурсів.

Ключові слова: потужність, багатство виражальних засобів, мальовничість, живописність, милозвучність, мелодійність, гнучкість морфологічних і синтаксичних засобів, поетичність української мови.

Annotation

ORIGINAL CHARACTERISTICS OF THE UKRAINIAN LANGUAGE IN EXPRESSIONS OF CULTURAL ICONS

Hlukhovtseva K. D., Hlukhovtseva I. Ya.

The article clarifies the list of the most basic features of the Ukrainian language, which have become the focus of attention of leading cultural figures, scientists in linguistic aphorisms of different time periods. The sources of the research were figurative statements about the language, represented in the works of famous scientists, cultural icons and included in modern collections of statements about the language. To implement this task a descriptive method and elements of the linguistic component analysis of the text were used.

The analysis of linguistic aphorisms, whose authors are scientists, cultural icons of the past and present, proves that to the most important specific features of the Ukrainian language they attribute the power, richness of expressive means, picturesqueness, brightness, melodiousness, sweetness, flexibility of morphological and syntactic means, poeticity of the Ukrainian language. These features are currently confirmed by the scientific investigations of modern scientists. The melodiousness and sweetness of the Ukrainian language is based on the pronunciation peculiarities of vowels and consonants, the structure of the Ukrainian syllable, and quantitative indicators of the frequency of sounds formed with the participation of the voice in texts of various styles. The power is confirmed by the stability of linguistic means over the centuries, the richness of expressive means - the length of the rows of lexical synonyms, the variety of grammatical and syntactic synonymy.

Picturesqueness, brightness, and poetics are confirmed by classical prose and poetic works that enrich world culture. We see the prospects of the research in describing the specifics of figurative means of linguistic aphorisms, scientific, journalistic and artistic discourse.

Keywords: power, variety of expressive means, picturesqueness, brightness, melodiousness, sweetness, flexibility of morphological and syntactic means, poetics of the Ukrainian language.

Постановка наукової проблеми

Лінгвістична афористика, або образні висловлювання науковців, передових культурних діячів про мову, завжди були об'єктом уваги вчителів, письменників, учених, адже ці крилаті вислови відрізняються структурною простотою, стислістю та ємкістю змісту, образністю, креативним баченням мовних явищ через призму навколишньої дійсності. Тому системний аналіз стилістичних особливостей, значення, образних засобів цих мовних одиниць буде сприяти виявленню їхньої сутності, поширенню, використанню в практичній роботі зі здобувачами освіти для більш зрозумілого викладу дефініцій складних лінгвістичних явищ.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Збірки лінгвістичних афоризмів [2; 3; 57; 32; 34; 27; 38; 44; 47; 51 та ін.] дають підстави констатувати, що ці висловлювання зрідка можуть уживатися в науковому дискурсі [42], епістолярному [48], частіше в науково-популярному [43; 4; 5; 6; 9; 53; 54; 15; 24; 10; 33; 30; 29 та ін.], публіцистичному [17; 45; 28 та ін.], художньому, особливо поетичному мовленні (М. Рильський, П. Тичина, В. Сосюра, Д. Павличко, Д. Білоус, О. Забужко та ін.). Усе це актуалізує питання основних проблем, які репрезентують образні висловлювання про мову, особливості мовних засобів висловів.

Образність цих мовних одиниць частково описані в працях А. Р. Габідуліної [8], К. Д. Глуховцевої [11; 12; 13] Г. та Ю. Одинцових [27]. Проте системний аналіз змістових складових лінгвістичних афоризмів потребує подальшого вивчення.

Мета дослідження - з'ясувати перелік основних ознак української мови, які стають предметом уваги передових культурних діячів, науковців у лінгвістичних афоризмах різних часових зрізів. Джерелами дослідження стали образні висловлювання про мову, репрезентовані в працях відомих учених, передових культурних діячів та поміщені в сучасних збірниках висловлювань про мову. Для реалізації цього завдання ми використали описовий метод та елементи аналізу лінгвістичних складників тексту.

Виклад основного матеріалу дослідження з обґрунтуванням отриманих наукових результатів

мова лінгвістичний афоризм літературний

Питання питомих рис, потужності української літературної мови, місця національної мови в житті народу завжди були в полі зору передових культурних діячів України. Наприклад, ще 1834 року Ізмаїл Срезневський до першого видання "Кобзаря" Тараса Шевченка, яке датується 1840 р., написав листа до І. М. Снєгірьова (тепер цей лист відомий як стаття "Погляд на пам'ятки української народної словесності"), у якому зазначав: "Тепер, здається, уже немає для кого і для чого доводити, що мова українська (або, як декому подобається називати, малоруська) є мова, а не наріччя російської чи польської, як дехто доводив; і багато хто переконаний, що ця мова є однією з найбагатших слов'янських, що вона навряд чи поступиться, наприклад, перед богемською щодо багатства слів і виразів, перед польською мовою щодо мальовничості, перед сербською щодо приємності, що це мова, яка, будучи ще необробленою, може вже порівнятися з мовами культурними; щодо гнучкості і багатства синтаксичного - це мова поетична, музикальна, живописна" [48: 207]. По суті, у цьому висловлюванні учений перерахував основні питомі риси української мови, які й нині властиві їй. Це потужність; багатство виражальних засобів; мальовничість, живописність; милозвучність, мелодійність; гнучкість морфологічних і синтаксичних засобів; поетичність.

Цю думку обстоював також Михайло Драгоманов, який 1882 року відзначав: "Українська мова в багатстві, витончености і гнучкости форм не поступається ані жодній із сучасних літературних мов слов'янства і не бідна аж ніяк на поняття, аби нею заважко було перекладати глибину філософських думок і змальовувати високохудожні образи. Це не мова простолюду тільки, як твердять московські невігласи, а мова цілої надії, політичне майбутнє якої іще попереду, але чиє місце на право самостійного розвитку в ряду цивілізованих народів уже завойоване й не може бути зайняте ніким іншим" [49].

Потужність української мови обстоював також український історик, етнограф, прозаїк, поет-романтик, мислитель Микола Костомаров, який, крім того, указував на писемні традиції українців, визнавав вплив старописемної української літературної мови на російську: "Ця мова, відома під іменем руської, мала великий вплив на витворення московської мови вищого світу й літератури: відомо, що Ломоносов учився по граматиці Мелетія Смотрицького й вивчив напам'ять "Псалтир", перекладений на вірші Семеона Полоцького. Руська мова була значно обробленішою, аніж письмова мова Московії; на ній було написано багато книг, на котрі відчувалась потреба і в Москві; притому ж кращі проповідники нашої першої половини XVIII століття були українцями, і хоча намагалися писати по-московському, себто, по-словенськи, та не могли не вносити в свої твори елементів рідного краю" [49].

Французький політик, сенатор, славіст Делямар Казимир (1797-1870) також звернув увагу на багаті традиції українського письменства, своєрідну історію, культуру та ментальність русинів: "В Європі існує народ, забутий істориками, - народ русинів... Цей народ існує, має свою історію, відмінну від історії Польщі і ще більше відмінну від історії Московщини. Він має свої традиції, свою мову, окрему від московської й польської, має виразну індивідуальність, за яку бореться. Історія не повинна забувати, що до Петра І той народ, який ми нині називаємо рутенами, звався руським, або русинами, і його земля звалася Руссю і Рутенією, а той народ, який ми нині звемо руським, звався москвинами, а їх земля - Московією. У кінці минулого століття всі у Франції і в Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії" [49].

Передусім у багатьох образних висловлюваннях про українську мову підкреслено, що мова - ідентифікатор нації. Насамперед це визнавав відомий український учений Олександр Потебня, який обґрунтував думку про те, що мова є однією з ознак нації, бо демонструє своєрідний спосіб мислення, є засобом передачі суспільного й виробничого досвіду: "Правильна, єдина прикмета, за якою ми пізнаємо народ, і водночас єдина, незамінна нічим і неодмінна умова існування народу є єдність мови. <...> Вона є інструментом свідомості й елементарного оброблення думки, і, як інструмент, зумовлює прийоми розумової праці... Тому народність, тобто те, що робить відомий народ народом, полягає не в тому, щоб висловлюватися мовою, а в тому, як висловлюватися" [42: 187].

Як дорогоцінне надбання, скарб розглядав національну мову Борис Грінченко, що називав мову однією з прикмет народу, після зникнення якої втрачає свою ідентичність і народ: "Хоть і не можем заперечити, що язик народу не є виключно його єдиним добром, признати мусимо, що язик єсть одним із найважливіших прикмет і скарбів народу. Стратить народ свій питоменний язик, перестає бути народом, перетворюється, нікчемніє, розпливається, як слина на воді між іншими народами. То теж кожний нарід, що почуває себе народом, дорожить рідною бесідою. Хто ображає річ народну, той ображає святощі народні, ображає весь народ" [17: 203].

Про необхідність розвитку рідної мови як запоруки існування рідної культури, як умови, за якої розквітає й живе нація, говорив і Михайло Грушевський: "У наші часи нема вже старих універсальних культурних мов, кожна народність розвиває своєю рідною мовою культурну працю; весь культурний запас зберігається рідною мовою; мова стає питанням життя і смерті, "бути чи не бути" національного існування. Від вирішення цього завдання залежить, чи перейде цей народ до культурних націй, чи залишиться на становищі нижчих народів, що можуть задовольнити власними засобами лише нижчі культурні потреби свого суспільства, а для задоволення вищих потреб вони примушені вдаватися до чужої культури, чужої мови" [18: 174]. Тому мову називають кров'ю нації ("Мова - це кров, що оббігає тіло нації. Виточи кров - умре нація. Відбери в народу мову - і він загине" (Юліян Дзерович (1871-1943), священник Української греко-католицької церкви, галицький педагог [27: 8]); чинником консолідації нації ("Мова в Україні - один з найважливіших чинників консолідації нації" (Микола Жулинський [22])); найважливішим ідентифікатором народу ("Мова - найважливіший національний ідентифікатор, завдяки якому кожна нація вирізняється зпоміж інших, усвідомлюючи себе самодостатнім та самочинним суб'єктом історії" (Ольга Федик [56]); маркером нації ("Мова - це те, що об'єднує людей, а націю робить сильною. Це найважливіший маркер національної самоідентифікації" (Іван Малкович) [28]).

Сергій Жадан підкреслює, що мовне питання в нашій країні надзвичайно заполітизоване, тому вибір мови спілкування - це й вибір політичної складової: "Дуже часто для українця вибір тієї чи іншої мови є питанням світоглядним та ідеологічним - у більшості випадків ти обираєш не просто мову комунікування, а приймаєш певний "набір цінностей", що включає в себе й політичну складову, й культурну, й історичну, й церковну" [41].

Коротко описуючи історію української мови, Надія Красоткіна визнає, що без мови зникає й нація: "Топтали мову і душили,/ Щоб українець онімів./ Здавалось, не було вже й сили,/ Ні пісні доброї, ні слів./ Скалічена, принишкла мова./ Всі думали, що це вже - крах./ Лиш пісня пташки світанкова/ Її будила у серцях./ І мова ніжно розквітала,/ Приходила у дивні сни./ І колискової співала/ Із першим подихом весни./ Ні, наша мова не вмирала,/ Вона боролася й жила./ Як Фенікс - завжди воскресала/ І до людських сердець ішла./ І ось вона - державна стала,/ Чарівна мова з-поміж мов! / І барвами всіма заграла.../ Ніхто цю мову не зборов!/ Хоч знов перевертні з народу/ Назад все хочуть повернуть,/ У мови викрасти свободу/ І перекрити світлу путь./ Народ поставить на коліна,/ Щоб українець онімів./ Віддати в рабство Україну./ Хто ж ми без мови і без слів?/ Ніхто. Як згине рідна мова,/ Безликі станем ми, авжеж?/ Загине й нація чудова/ І рідна Україна - теж” [26].

Отже, класичну формулу, сформульовану ще Іваном Огієнком "Допоки житиме мова - доти житиме й народ, яко національність. Не стане мови - не стане й національности: вона розпорошиться поміж дужчими народами' [37: 4], наразі, імовірно, треба приймати так: поняття національний включає таку складову, як мова ("Мова плюс спільна самосвідомість дорівнює, за дуже небагатьма винятками, поняттю “національний”" (Тетяна Малярчук) [41]).

Говорячи про мелодійність та милозвучність української мови, хочемо підкреслити, що ці риси нашої мови визнають відомі дослідники фонетики і фонології, зокрема Ніна Тоцька: "Те, що українська мова відзначається особливою милозвучністю, відомо здавна, і, здається, ніхто не сумнівається в цьому тепер" [52: 3].

Мелодійність, мелодику мови зазвичай розуміють як основний елемент інтонації та вимови, виражений у послідовності змін висоти тону (голосу). Проте це питання потребує докладного висвітлення й обґрунтування, адже воно часто ототожнюється з евфонією чи інтонацією. "Мелодика організовує фразу, поділяючи її на синтагми та ритмічні групи; розмежовує комунікативні типи висловлень (питання, спонукання, розповідь); постає одним із регулярних засобів вираження емоцій, модальних відтінків, іронії підтексту тощо" [21: 2: 172].

Проте милозвучність української мови вчені нерідко пов'язують із гучністю, виразною повнозвучною вимовою голосних і приголосних у сильних і слабких позиціях, та вокалічністю, перевагою голосу над шумом під час утворення звуків.

На цю особливість української мови звертали увагу здавна. Зокрема, ще в другій половині ХІХ сторіччя Фрідріх Боденштедт (1819-1892), німецький поет, перекладач, який довго жив у Росії, багато подорожував Україною, відзначав: "У жодній країні дерево народної поезії не видало таких великих плодів, ніде дух народу не виявився в піснях так живо і правдиво, як серед українців. Який захопливий подих туги, які глибокі, людяні почування в піснях, що їх співає козак на чужині! Яка ніжність у парі з мужньою силою пронизує його любовні пісні... Справді, народ, що міг співати такі пісні і любуватися ними, не міг стояти на низькому ступені освіти. Цікаво, що українська народна поезія дуже подібна іноді своєю формою до поезії найбільш освічених народів Західної Європи...";

"Українська мова наймелодійніша й найголосніша поміж усіма слов'янськими мовами, з великими музикальними можливостями" [49].

На мелодику української мови звернув увагу і Володимир Самійленко: "Відомо було досі, що вкраїнська мова своєю доброзвучністю займає одне з перших місць (може, третє або четверте) між усіма європейськими мовами. Цю думку дуже легко пояснити фактами фонетики." [45: 376]. Але ототожнює він це поняття з милозвучністю ("...жива народна мова має кілька дуже простих способів до уникнення збігу багатьох шелестівок, і через те слова єднаються плавно, легко до вимови, мова бринить повноголосо й музикально" [45: 376]).

А між тим учені підрахували, що мелодійність створюється характером звучання звуків української мови. Наприклад, шість голосних фонем української мови, які утворюються тільки за допомогою голосу, від загальної кількості фонем становлять 15,8%, натомість приголосні фонеми - 84,2%. У мовному потоці співвідношення голосних і приголосних фонем змінюється: голосні становлять 41,8%, а приголосні - 58,2% (вирівнювання в мовному потоці кількості голосних і приголосних фонем здійснюється завдяки дії закону висхідної звучності в процесі побудови складів, а отже, переважають в українській мові відкриті склади). Якщо врахувати, що серед приголосних функціює десять сонорних фонем (під час їх утворення голос переважає над шумом) та десять дзвінких (у процесі їх утворення шум переважає над голосом, але голос присутній), то стане зрозумілим, що в мовному потоці звуки, в утворенні яких бере участь голос, переважають і становлять близько 75%, а тому мова звучить як мелодія [55: 764-765].

Не випадково Микола Наконечний, визначаючи особливості вимови голосних і приголосних в українській мові, підкреслював, що ненаголошені голосні в українській літературній мові, "як правило, різко, гостро не різняться своєю вимовою від наголошених: усі складові голосні... в усіх позиціях нормально є звуками повного творення, що зберігають голос, повнозвучну вимову, а також (за нечисленними, порівняно, винятками) й свою якість і в ненаголошених складах (різке скорочення, ослаблення, "напівглуха" вимова їх - рідке й нетипове для української мови явище)" [35: 5].

Милозвучність - спроможність фонетичної системи мови створювати мелодійність звучання [21: 2: 196]; добре, приємне з погляду фонетичних і лексико-семантичних норм певної мови звучання окремих мовних елементів - звукосполучень, слів і словосполучень. Милозвучність української мови досягається природним чергуванням окремих голосних і приголосних, спрощенням у групах приголосних, використанням паралельних морфологічних форм слів однакового значення, зокрема службових слів: у - в, ув - уві, з - із - зі, об, би - б тощо. Милозвучність є одним із засобів підсилення виразності мови художнього твору внаслідок досягнення гармонійного добору звуків у тексті.

Іван Огієнко в статті "Наочна таблиця милозвучності української мови", адресованій школярам [36], популярно пояснює, у чому виявляється милозвучність української мови, він створює таблицю, якою зручно користуватися під час вибору варіанта префікса, суфікса, прийменника, сполучника.

Про мелодійність української мови говорить і Дмитро Павличко: "Геніальні композитори Моцарт і Бетховен, Глинка і Чайковський, Барток і Стравінський користувалися українськими мелодіями у своїй творчості, а це значить, що вони чули вібрацію найвищих небес нашої мови"; "Українська мова не бідна, не вульгарна. Вона має свою особливу музикальність. Ця незбагненна душа нашої мови, як золотоносна річка, виблискує на хвилях народної пісні, переливається в душі нації, творить почуттєву нерозривність українського серця й української землі" [7].