Питомі риси української мови у висловлюваннях передових культурних діячів

Видатні діячі культури виділяли багатство виражальних засобів української мови як одну з визначальних питомих рис. Йдеться передусім про лексичну та граматичну (морфологічну і синтаксичну) синонімію. Не випадково Павло Грабовський називав українську народну мову багатою й широкою ("Народна мова така багата й широка, що затисняти її в рамки вузької граматичності та ще з крайового погляду - зовсім не розсудна річ" [16: 295]); Челебі Евлія (1611-1679/1682) - богослов, державний діяч, мандрівник письменник Османської імперії XVII століття - багатшою й всеосяжнішою, ніж найдавніші мови світу ("Українці - стародавній народ, а мова їхня багатша і всеосяжніша, ніж персидська, китайська, монгольська і всілякі інші..." [27: 36]; Григорій

Квітка-Основ'яненко - величною та витонченою ("Мова, що має свою граматику, свої правила, свої звороти в мовленні, неповторні, які не перекласти іншою; а її поезія?! Хай спробують передати всю силу, всю велич, витонченість іншою!" [37]).

Передові культурні діячі розуміли, що мова нашого народу така багата, що в ній легко віднайти потрібні засоби для творення термінології будь-якої галузі: "Навіть така сувора наука, як кібернетика, і та знайшла в українській мові свою першодомівку, адже маємо факт унікальний - енциклопедія кібернетики вперше в світі вийшла українською мовою в Києві" (Олесь Гончар [14]).

Про синонімійні багатства української мови свідчать її словники. Наприклад, у словнику Святослава Караванського подано найбільшу кількість синонімійних груп (17 тис.) [23: 3], у Словнику синонімів української мови найповніше подано семантичні, граматичні та стилістичні характеристики кожної реєстрової одиниці (а їх нараховують 43960), уживання синонімів проілюстровано типовими для них контекстами [46].

Відомо, що, згідно з визнаною мовною універсалією, середня довжина синонімійної групи в багатьох мовах світу - 12-15 слів. Проте синонімійні ряди української мови мають багато лексем, які не стали надбанням української літературної мови, але збережені в народній пам'яті й функціюють як діалектні. Скажімо Галина Богуцька зафіксувала в діалектах української мови 100 назв чайки, Микола Павлюк - 100 назв вітру, Микола Никончук біля 300 найменувань джерела. Про це Олесь Гончар сказав так: "Спільною духовною працею, активністю мислі, тактом і високим розумінням моральності людських взаємин лінгвістичний геній України витворював те, що сьогодні нанесено на атласи багатющих діалектів нації" [14].

Передові культурні діячі захоплювалися живописністю української мови, наявністю засобів для передачі найменших порухів думки, почуттів. Здатність лексем української мови набувати нових значень, переосмислюватися. Микола Марр, відомий лінгвіст, історик, етнограф, археолог, назвав полісемантизмом, що засвідчує давність мови: "...Пережиток полісемантизму характеризує українську мову щаблем розвитку більш стародавнім, ніж інші індоєвропейські мови" [49].

Іван Вихованець секрет живописності вбачає в неповторному й багатому лексичному запасі української мови та специфіці граматичних форм: "Мова має два потужні крила, які дають їй повнокровне життя: океан слів і граматику" [4: 21].

Значні мовні засоби накопичено в українській мові і для передачі психічних станів людини: "Українці для виявлення емоцій, почуттів (чи закипить у серці гнів, чи охопить журба, чи ніжність розм'якшить серце) мають мову, що злеліяна. піснями любові" (Амвросій Метлинський); "Слово - це діамант: то сяє й сміється, то обернеться мутною сльозою, то виблискує яскравогнівно або ласкаво, спокійніше з добротою, то спалахне, мов зірка провідна, яка народжує надії, мрії, сподівання, або веселкою заграє і так бадьоро запалає, неначе вабить, і кличе, і навіть надихає" (Косинка Григорій (1899 - 1934), український письменник-новеліст [27: 102]).

Проте майстри поетичного художнього слова переконані, що лексичні запаси мови слід використовувати вміло: "О слів жорстока і солодка влада! / Не опечись на їхньому вогні!/ Такі близькі звучанням "рада" й "зрада"!/ Які ж провалля поміж них страшні! / Ти - весь у слові, як у сповиткові,/ З колиски до калини на горбі... / І вже коли ти похитнувсь у слові,/ Вважай, що похитнувся у собі" (Олійник Борис); "Пущене поміж люди слово проростає швидше, ніж будь-яке насіння" (Мушкетик Юрій [27: 95]).

Серед питомих ознак української мови називають і такі, як потужність, яку вбачають у здатності мови чинити спротив асимілятивним діям, зберігати накопичені багатства в несприятливих для розвитку мови обставинах, та могутність: "Українська, на відміну від англійської, російської чи польської, - мова, яка в модерний період за останні 200 років практично не мала, навіть на відстані одного покоління, постійного політичного даху. Це мова, якої не прикривали армії і флоти, а навпаки - це мова, за яку розстрілювали, як у Києві 1918, так і в Донецьку 2014 року. І те, що в цих умовах найменшого сприяння - ця мова не просто вижила і збереглася, а створила прекрасну літературу, спадкоємицею якої маю честь себе почувати - це показник того, що це - надзвичайно сильна і потужна мова. Мова, за якою, що б там не було, - майбутнє" (Оксана Забужко [20]). Причини потужності вбачають у збереженні традиційних засобів вираження думки та здатності до оновлення лексичних засобів і граматичних форм: "Незвичайна одноцілість української літературної мови сильніша, ніж історичні акти, які шматували територію, ненарушена в народі історична традиція, що зуміла натхнути новітню інтелігенцію сучасними ідеалами, запевнила нашій літературі розвиток, якого не сподівалися від нас більші державні народи" (Михайло Рудницький [22]).

Слушною вважаємо й думку про те, що могутність мови свідчить про могутність її творця - українського народу, лінгвістичний талант і простої, і поетично обдарованої людини:

"Могутність мови - це духовна могутність народу. Саме народ дає мові силу й красу. Він сам у піснях творить зразки неперевершеної поезії, а його генії і таланти високо підносять авторитет рідного слова, вплітаючи у вінок своєї і світової культури найпишніші троянди" (Микола Шумило [22]).

Доведено, що мова зберігає історичну ідентичність нації ("Доля української мови - то є водночас і доля української держави й нації" (Ігор Лосєв [27: 40]); "У гулі століть, у нездоланності народної пісні, у злотах мислі, у праці і борні зростало і розпросторювалося на світ найкоштовніше творіння українського народу, основа його духовності - рідна мова” (Іван Вихованець [22])). А це, як стверджує український учений-мовознавець, етнограф, історик, педагог Омелян Патрицький (18401895), виявляється не лише в стародавніх писемних пам'ятках, а й понині вживаних топонімах, які не випадково називають свідками й нащадками історії, пам'ятками мови: "Нема, окрім Русинів, другого народу слов'янського, котрий би на своїй землі знаходив стільки дорогих, одвічних, до нині збережених пам'яток і споминок. Куди не вержемо оком, все пригадує нам освячену віками нашу старовину. Назви, як Бескид, Бори (Медобори), Галич, Теребовля, Червень, Звенигород - одні ведуть нас до часів Христових, другі в далекі-далекі правіки, ще до початку першого осідку наших предків на сій землі" [50].

Мова оберігає культурний та інформаційний суверенітет народу: "Ніякі спокуси й аргументи не переконають нас віддати перевагу не своїй рідній, хоч і вбогій та загнаній літературі, - а чужій, хоча й близькій нам і гордій своїм багатством і всесвітнім значенням. Не багатством творів і не ступенем світового значення вимірюється висока цінність і велика притягальна сила південноруської літератури, а тим, що в її скромному змісті і формі кожна жива душа багатомільйонного південноруського народу знаходить те, чого не знайде в жодній літературі світу. - У своїй рідній літературі й мистецтві ми знаходимо самих себе, своє власне життя, свою інтимну побутову і природну обстановку, свої непідробні мораль, ідеали і смаки, свою живу душу..." [31: 75].

Мову й культуру нерідко розділити складно, бо явища культури зазвичай виражені вербально, а сама мова є культурним надбанням: "Мова для культури - те саме, що центральна нервова система для людини" (Станіслав Лем (1921-2006), польський письменникфантаст [58]).

І це не випадково. За висновками вчених, антропологічний склад українців, порівняно із сусідніми народами, є досить однорідний: "Усі антропологічні типи українців за пріоритетними ознаками дуже близькі, а за деякими рисами навіть тотожні. За оцінкою одного з провідних сучасних антропологів Сергія Сегеди в антропологічному складі українського народу знайшли відображення багатовекторні етногенетичні процеси, що мали місце на Південному Заході Східної Європи упродовж тисячоліть. У них брали участь різні за походженням морфологічні компоненти, витоки котрих можна знайти як на території України, так і за її межами, насамперед тих слов'янських племен, які заклали основу давньої української народності" [1: 524].

Суспільний досвід народу ословеснений у нормах поведінки особистості, традиціях суспільного життя, професійних навичках, звичаях, прикметах, усній народній творчості: "Слово лихе чи привітне, криве чи ласкаве, гостре чи улесливе, чорне чи красне, чесне чи нещире є кодексом поведінки. З одного почутого слова ми розпізнаємо, хто є хто і звідки. Слово - візитна картка: віку, професії, соціального стану, країни і громадянства, рідного краю. Слово гуртує людей у народ і будує державу. Нарешті слово охороняє культурну цінність та інформаційний суверенітет нації від нашестя чужого слова" (Віталій Радчук [27: 112]).

Мова - це націєтворчий код народу, у ній виявлена ментальність комунікантів, їхні духовні традиції: "У світлих, прозорих глибинах народної мови відбивається не тільки природа рідної країни, але й уся історія духовного життя народу. Покоління народу проходять одне за одним, але результати життя кожного покоління лишаються в мові - в спадщину потомкам. Мова є найважливіший і найміцніший зв'язок, що з'єднує віджилі, живущі та майбутні покоління народу в одне велике, історичне ціле. Вона не тільки виражає життєвість народу, але є саме це життя" (Костянтин Ушинський [27: 15]).

Значення рідної мови для окремої особистості безцінне, бо, пізнаючи мову, ми пізнаємо самих себе. Літературна мова як одна з оброблених й удосконалених форм існування національної української мови - це джерело художньо-естетичних цінностей нації, які оприявнюють культуру людських взаємин, традиції спілкування, консолідуючи мовну спільноту в націю: "Літературна мова - освячена культурою спілкування загальнонародна мова, що через освіту, книгодрукування, виконання важливих суспільних функцій виступає засобом консолідації нації"; "Сьогодні маємо визнати, що літературна мова, культивована освітою, комунікативною практикою освічених людей у XX ст., входить у нові сфери сучасної комунікації. Це мова дипломатії, міждержавних зв'язків, розширення словника економічної, фінансової, банківської, юридичної діяльності (Світлана Єрмоленко [19: 111]);

"Літературна мова - неоціненний народний скарб, і ставитись до неї треба творчо, уважно, дбайливо, особливо при спробах категоричного визначення деяких закономірностей її розвитку, зокрема становлення деяких норм" (Алла Коваль [25: 128]).

Літературна мова обслуговує культурні потреби людини: "Якщо для спілкування людей взагалі потрібна мова, то для культурного спілкування потрібна мова наче в квадраті, що культивується як своєрідне мистецтво - мова нормована" (Олександр Пєшковський [27: 73]).

Мова багатогранна. Вона й засіб спілкування, й акумулятор духовності, високої моральності: "Мова не просто інформативний засіб спілкування, хоч і важливий. Вона - це глибоке джерело художньо-естетичних цінностей, постійний і невичерпний акумулятор духовності, емоційності, високої моральності" (Анатолій Бортняк [27: 9]).

Мова й засіб оволодіння знаннями, генератор розвитку науки, і засіб інформування, інтелектуального розвитку особистості: "Літературна мова є засобом здійснення найвищих громадських і культурних завдань. Нею користуються державні й громадські організації та установи, школа, наука, художня література, газети, журнали, театр, радіо, кіно... " (Алла Коваль [25: 127]).

Мова лежить в основі витворених народним генієм пісень, казок, паремій; вона постала в українській художній поезії та прозі як нев'янучий феномен світових світочів письменства: "Мова багатомільйонного українського народу належить до числа найбільш розвинених і досконалих мов світу. Цією мовою створені немеркнучі й величні художні цінності - українська літературна класика, якою ми пишаємося, бо це вагомий внесок нашого народу у всесвітню художню скарбницю" (Петро Панч [40]).

Мова - явище реальне, матеріальне і водночас містичне. Магія українського слова постає в реальному світі народних традицій, покликаних оберігати свою родину від усього лихого, темного, запобігати злим силам: "Мова - містичне ядро нації, тобто щось об'єктивно дане, що живе у підсвідомих глибинах етнографічної маси, те, що може видобутися на поверхню свідомості й стати керманичем усіх національних змагань у всіх ділянках життя" (Олександр Потебня [27: 9]); "Немає магії сильнішої, ніж магія слів" (Анатоль Франс [27: 98]).

Мова народу - свідок його морального здоров'я: "Усунути деформацію мови, очистити її від спотворень, повернути нашій мові справжню народну красу - це справа честі всіх нас, і старших, і молодших, це природний обов'язок кожного перед незалежною, вільною Україною. Адже мовою нації визначається моральне здоров'я народу, його розвиненість, культурність. Усе це також визначатиме образ і творчу спромогу України в сім'ї цивілізованих демократичних держав" (Олесь Гончар [22]).

Пророчими є слова Томаса Девіса, які цитувала Леся Українка: "Нація повинна боронити свою мову більше, ніж навіть свою територію" [27: 29].

Узагальнює подану характеристику мови вірш Ф. Пантова: "Мова - краса спілкування,/ Мова - як сонце ясне,/ Мова - то предків надбання,/ Мова - багатство моє./ Мова - то чиста криниця,/ Де б'є, мов сльоза, джерело,/ Мова - це наша світлиця,/ Вона як добірне зерно./ Мова - державна перлина,/ Нею завжди дорожіть:/ Без мови немає країни -/ Мову, як матір, любіть!" [39].

Висновки та перспективи дослідження

Аналіз лінгвістичних афоризмів, авторами яких є науковці, передові культурні діячі минулого й сучасності, засвідчує, що до найважливіших питомих рис української мови вони зараховують потужність, багатство виражальних засобів, мальовничість, живописність, милозвучність, мелодійність, гнучкість морфологічних і синтаксичних засобів, поетичність української мови. Ці риси наразі підтверджено науковими розвідками сучасних учених.

Мелодійність і милозвучність української мови обґрунтована особливостями вимови голосних і приголосних звуків, будовою українського складу та кількісними показниками частоти звуків, утворених за участю голосу, у текстах різних стилів. Потужність підтверджена стійкістю мовних засобів упродовж століть, багатство виражальних засобів - довжиною рядів лексичних синонімів, розмаїтістю граматичної та синтаксичної синонімії. Мальовничість, живописність, поетичність підтверджена класичними прозовими та поетичними текстами, що збагачують світову культуру. Перспективи дослідження вбачаємо в тому, щоб описати специфіку образних засобів лінгвістичної афористики, наукового, публіцистичного та художнього дискурсу.

Список використаних джерел та літератури

1. Антропологічний код української культури і цивілізації (у двох книгах) / О. О. Рафальський (керівник авторського колективу), Я. С. Калакура, П. Коцур, М. Ф. Юрій (науковий редактор). Київ: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2020. Книга 2. 536 с.

2. Видатні люди про українську мову. Все для вчителя. 2002. № 8. С. 50-51.

3. Видатні постаті про українську мову. Українська мова. 2003. № 2. С. 53, 70, 86, 93, 101, 109, 118, 127.

4. Вихованець І. Р. У світі граматики. Київ: Радянська школа, 1987. 191 с.

5. Вихованець І. Р. Таїна слова. Київ: Радянська школа, 1990. 284 с.

6. Вихованець І. Р. Розмовляймо українською: мовознавчі етюди. Київ: Пульсари, 2012. 160 с.

7. Вірші Дмитра Павличка про мову. URL: https://svitppt.com.ua/ukrainska-literatura/virshi-dmitra-pavlichka-pro-movu.html (дата звернення: 09.09.2022)

8. Габидуллина А. Р. Аналогия в научно-популярном дискурсе. Лінгвістика: зб. наук. пр. Луганськ, 2011. Ч. 2. № 3 (24). С. 100-105.

9. Глинський І. В. Твоє ім'я - твій друг. Київ: Веселка, 1985. 238 с.

10. Глуховцева К. З народного джерела: говори української мови. Розповіді для учнів старших класів. Луганськ: "Альма-матер", 2007. 123 с.

11. Глуховцева К. Д. Мовні образи - ключ до розуміння лінгвістичних категорій. Слобожанська беседа: матеріали 9 Всеукр. наук.-практ. конф. м. Старобільськ, 2016. С. 151-155.

12. Глуховцева К. Д. Епітети у складі образних висловлювань про мову. Образне слово Луганщини: матеріали XVH Всеукр. наук.-практ. конф. імені Віктора Ужченка. Старобільськ, 2018. С. 48-51.

13. Глуховцева К. Д. Метафора та аналогія в науково-популярному дискурсі лінгвістичної тематики. Мова і міжкультурна комунікація: зб. наук. пр. Полтава, 2019. С. 124-132.

14. Гончар Олесь. Вислови про українську мову. URL: http: //kalunovalanguage.blogspot.com /2015/05/blog-post_39.html (дата звернення: 09.09.2022)

15. Горбачук В. Т. Барви української мови. Київ: KM Academia, 1997. 272 с.

16. Грабовський П. Лист до І. Франка від листопада 1891 р. Вибрані твори: У 2 т. Київ, 1985. Т. 2. С. 295-296.

17. Грінченко Б. Галицькі вірші. Критична стаття Василя Чайченка. Правда. 1891. 205.

18. Грушевський М. Освобождение России и украинский вопрос. Санкт-Петербург, 1907. 312 с.

19. Єрмоленко С. Мова і українознавчий світогляд: монографія. Київ: НДІУ, 2007. 444 с.