Лінгвістичний метод у контексті загальнонаукової теорії методу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Донбаський державний педагогічний університет

ЛІНГВІСТИЧНИЙ МЕТОД У КОНТЕКСТІ ЗАГАЛЬНОНАУКОВОЇ ТЕОРІЇ МЕТОДУ

Глущенко В.А. доктор філологічних наук,

професор, завідувач кафедри

германської та слов'янської філології

Слов'янськ

Анотація

У статті подано оцінку відбитих у науковій літературі концепцій лінгвістичного методу. Обгрунтовано тезу про лінгвістичний метод як складну логічну одиницю. У структурі методу виділено три різнорідні компоненти: онтологічний, операційний і телеологічний. Особливу увагу приділено онтологічному компонентові, що включає в себе такі засоби пізнання, як принцип і підхід. Як приклад охарактеризовано онтологічний компонент порівняльно-історичного методу. В онтологічний компонент порівняльно-історичного методу входить низка принципів і підходів. Провідним для цього методу принципом, який, власне, і викликав до життя порівняльно-історичне мовознавство, є принцип історизму. Проте принцип історизму - це не єдиний принцип у структурі онтологічного компонента порівняльно-історичного методу. У працях порівняльно-історичного спрямування значну роль відіграють також принципи причиновості й системності. Разом із принципом історизму принципи причиновості й системності можуть бути інтерпретовані як конкретизація та вияв принципу загального зв'язку явищ. Зазначеним принципам відповідають певні підходи (історичний, причиновий, системний). Принципи порівняльно-історичного дослідження співвідносні з поняттями синхронії і діахронії. При цьому поняття синхронії і діахронії мають суто пізнавальний характер; вони відносяться до сфери методології лінгвістичного дослідження, на саму ж мову їх можна перенести тільки умовно, беручи до уваги безперервність мовних змін. Синхронія як певний стан мови у відношенні до реальної мови є науковою абстракцією, тоді як реальне існування мови належить до плану діахронії (О. С. Мельничук). На думку В. М. Русанівського, діахронічне дослідження мовних явищ не усуває поняття системності; навпаки, праці з історії мови мають базуватися на системному підході до мови, її одиниць і категорій. З іншого боку, синхронічний опис не може цілком усунути поняття мовної еволюції.

Ключові слова: науковий метод, лінгвістичний метод, структура методу, онтологічний, операційний і телеологічний компоненти.

Annotation

THE LINGUISTIC METHOD IN THE CONTEXT OF THE GENERAL THEORY OF METHOD

Glushchenko V. А. Doctor of Science (Linguistics), Professor,

Head of the Department of Germanic and Slavonic Linguistics, Donbas State Teachers' Training University, Sloviansk,

In the article the analysis of various concepts of the linguistic method is presented. The thesis of the linguistic method as a complicated logical unit is grounded. In the structure of the method three different components are distinguished: ontological, operational and teleological. Special consideration was given to the ontological component which 18 includes such means of cognition as principles and approaches. As an example the ontological component of the comparative-historical method was studied. The ontological component of the comparative-historical method includes a series of principles and approaches. The leading principle for this method, which, in fact, gave rise to comparative-historical linguistics, is the principle of historicism. However, the principle of historicism is not the only principle in the structure of the ontological component of the comparative-historical method. In the works of the comparative-historical direction, the principles of causality and consistency also play a significant role. Along with the principle of historicism, the principles of causality and consistency can be interpreted as a concretization and manifestation of the principle of the general connection of phenomena. The mentioned principles correspond to certain approaches (historical, causal, systemic). The principles of comparative-historical research are correlated with the concepts of synchrony and diachrony. At the same time, the concepts of synchrony and diachrony have a purely cognitive character; they relate to the sphere of methodology of linguistic research and can be transferred to the language itself only conditionally, taking into account the continuity of linguistic changes. Synchrony, as a certain state of language in relation to the real language, is a scientific abstraction, while the real existence of language belongs to the plane of diachrony (O. Melnychuk). According to V. Rusanivsky, diachronic research of linguistic phenomena does not eliminate the concept of consistency; on the contrary, works on the history of language should be based on a systemic approach to language, its units, and categories. On the other hand, synchronous description cannot completely eliminate the concept of language evolution.

Keywords: the scientific method, the linguistic method, the structure of the method, ontological, operational and teleological components.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок з важливими науковими чи практичними завданнями

Важливим компонентом методології пізнання виступає науковий метод. Будь-яка наука затверджується як специфічна галузь людського знання тоді, коли виробляє свій метод.

Завдяки науковому методу в науці здійснюються цілеспрямовані пізнавальні дії.

Проблема наукових, зокрема лінгвістичних методів є однією з найважливіших і водночас недостатньо розроблених. Є істотні розбіжності і значні відмінності в дефініціях і трактуваннях методу, в класифікаціях методів. Український мовознавець О. Селіванова обґрунтовано підкреслює «невпорядкованість методологічного інструментарію лінгвістики, відсутність його глибокого аналізу й опису» [20, с. 48]. Це, як зазначає А. Зеленько, спричиняється до того, що в навчальних посібниках для закладів вищої освіти наводяться необґрунтовані класифікації методів (і, додамо, саме поняття методу подається дуже суперечливо), до помилок у визначенні методів дослідження в дисертаціях. У них спостерігається змішання термінів метод і прийом. Констатуємо: у сучасному мовознавстві немає чіткого уявлення про поняття наукового методу, немає чіткості в питанні про розмежування методів і суміжних явищ.

З цим пов'язана проблема вживання низки термінів, співвідносних з терміном лінгвістичний метод. Лінгвісти говорять про базові термінологічні найменування, відносячи до них терміни метод, методика, методологія. Упорядкованості в їх уживанні немає. Крім того, здійснений нами аналіз свідчить, що впорядкованості потребують і терміни принцип, підхід, прийом, процедура, операція. Усі ці поняття так чи інакше пов'язані з поняттям методу, зокрема лінгвістичного; проте єдності в поглядах на те, як співвідносяться принципи, підходи, прийоми, процедури, операції з методом, чи доцільно включати ці феномени в структуру методу, немає.

Отже, теорія лінгвістичних методів поки знаходиться у стадії становлення.

Звернення до проблеми лінгвістичного методу, до питання про його структуру є надзвичайно актуальним.

Аналіз останніх досліджень і публікацій з даної теми, виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, яким присвячується означена стаття

У пропонованій статті наводиться наша оцінка тих нечисленних концепцій наукового/лінгвістичного методу, які відбилися в науковій літературі. Зокрема, підкреслюється, що вагомим внеском у теорію наукового методу стали студії українського філософа С. Б. Кримського [8; 9]. На основі цього подається розроблена нами (з опорою на тезу В. І. Постовалової) концепція лінгвістичного методу як складної логічної одиниці, що включає в себе три компоненти: онтологічний, операційний і телеологічний. У стислому вигляді вона викладена в наших роботах [4, с. 12-13; 1; 5; 3; 2, с. 12-13]. Підготовка й публікація цієї статті викликана бажанням автора більш докладно викласти цю концепцію та підсилити аргументи на її користь.

Надалі ми звертаємося не тільки до праць з лінгвістичної методології, а й до наукознавчих досліджень узагалі, що, сподіваємося, заповнить певні прогалини в теорії лінгвістичного методу.

Формулювання мети статті

Метою статті є дослідження структури наукового/ методу, його докладна характеристика як 20 складної логічної одиниці гетерогенного характеру з акцентуванням уваги на онтологічному компоненті. Ця мета конкретизується в таких завданнях: 1) проаналізувати науковий/лінгвістичний метод з позицій вузького і широкого трактування; 2) навести аргументи на користь широкого трактування методу як складної логічної одиниці гетерогенного характеру; 3) докладно охарактеризувати онтологічний компонент наукового/лінгвістичного методу; 4) розкрити сутність традиційної класифікації методів (їх поділ на філософські, загальнонаукові, частковонаукові, спеціальні); 5) з'ясувати перспективи подальшого вивчення наукового/лінгвістичного методу.

метод онтологічний порівняльний класифікація

Виклад основного матеріалу дослідження

Термін метод уживається в наукознавстві в різних значеннях - у широкому (як спосіб, знаряддя й засіб пізнання) та вузькому (як сукупність прийомів дослідження).

Обидва значення представлені в дефініції слова метод у «Словнику української мови».

Наукознавці другої половини ХХ ст. - початку ХХІ ст. найчастіше трактують метод у вузькому смислі, розглядаючи його як сукупність прийомів, що використовуються в дослідженні. Так, з погляду О. Г. Спіркіна метод виступає як «сукупність прийомів чи операцій практичного або теоретичного освоєння дійсності, підпорядкованих розв'язанню конкретного завдання», в інтерпретації Г. І. Рузавіна - як «певна систематична процедура». В. В. Биков бачить у методі «схему упорядкованих послідовностей операцій», Л. О. Мікешина - «систему правил і операцій».

Отже, в межах вузького трактування науковий метод виступає як сукупність прийомів, процедур і операцій, тобто як гомогенний феномен.

Так само й термін лінгвістичний метод уживають у різних значеннях. О. О. Селіванова інтерпретує лінгвістичний метод, поперше, як «спосіб організації пізнавальної й дослідницької діяльності науковця з метою вивчення явищ і закономірностей» мови як об'єкта лінгвістики, по-друге, як «систему процедур аналізу» мовних явищ «та / або перевірки отриманих результатів» [19, с. 393]. Перше з цих значень є широким, друге - вузьким.

Найчастіше лінгвістичний метод трактують у вузькому смислі.

Так, В. А. Звєгінцев бачив у лінгвістичному методі «сукупність робочих прийомів, що об'єднані яким-небудь спільним принципом і використовуються в лінгвістичному дослідженні для виконання часткових дослідницьких завдань», О. С. Ахманова - «сукупність прийомів, які використовуються в дослідженні мови», В. І. Кодухов - «сукупність прийомів і правил вивчення того чи іншого явища або групи явищ», М. Ф. Алефіренко - «сукупність дослідницьких прийомів, методик і операцій, що використовуються для досягнення дослідницьких завдань відповідно до певної лінгвістичної теорії і принципів (методології) пізнання».

Такий підхід відбився в поширеній класифікації методів. Поділяючи наукові методи на філософські, загальнонаукові, частковонаукові та спеціальні, наукознавці серед загальнонаукових методів виділяють спостереження, порівняння, вимірювання, експеримент (методи емпіричного дослідження), абстрагування, аналіз і синтез, індукцію і дедукцію, моделювання (методи, що використовуються на емпіричному й теоретичному рівнях), ідеалізацію, формалізацію, аксіоматичний и гіпотетичний методи (методи теоретичного дослідження). Отже, у межах цієї класифікації метод ототожнюється з операцією (прийомом, процедурою).

Зазначена класифікація набула значного поширення й у працях, присвячених методам лінгвістичних досліджень. Так, О. О. Селіванова поділяє методи лінгвістичних досліджень на загальні та лінгвістичні. До загальних дослідниця відносить спостереження, індукцію і дедукцію, гіпотезу, аналіз і синтез, таксономію, порівняння, формалізацію, ідеалізацію, експеримент, фальсифікацію, моделювання.

Однак ці феномени є операційними елементами (операціями, прийомами чи процедурами); інтерпретація їх як методів є очевидним спрощенням. Так, моделювання може використовуватися як прийом у різних методах, зокрема в порівняльно-історичному. Якщо вважати моделювання методом, треба визнати, що воно в одних випадках виступає як метод, а в інших як прийом. У зв'язку з цим заслуговує на увагу теза О. О. Селіванової про те, що «прийом може мати статус методу залежно від забезпечення ним конкретного результату дослідження» [20, с. 49]. Можливо, авторка саме це мала на увазі, вказуючи при описі порівняльно-історичного методу, з одного боку, на «методику лінгвогеографії», з іншого, на «лінгвогеографічний метод» [там же, с. 53-54] (отже, один метод уживається в складі іншого).

Суперечливість такого підходу видається очевидною. На нашу думку, він призводить до «розмивання» поняття методу.

Отже, зазначені операційні елементи (спостереження та ін.), які, безперечно, входять у структуру різних методів, вважати власне науковими методами недоцільно. Є всі підстави розглядати їх як наукові прийоми. Характерно, що М. П. Кочерган інтерпретує індукцію і дедукцію, аналіз і синтез та гіпотезу як «вихідні прийоми наукового аналізу мовного матеріалу».

З нашого погляду, ототожнення методу з операціями (прийомами, процедурами) збіднює поняття лінгвістичного методу; метод певним чином відмежовується від принципів і підходів, які не включаються в його структуру.

У зв'язку з цим ми хотіли б навести думку С. Б. Кримського, який стверджував, що «метод не може бути редукований до чисто інструментального функціонування, до простого знаряддя, але передбачає усвідомлення нормативно апаратних засобів та ціннісних настанов у їх нерозривній єдності» [8, с. 111].

Звернемося до питання про відмінність між загальнонауковими та лінгвістичними методами. О. О. Селіванова бачить її в тому, що перші є «дослідницькими операціями з явищами об'єктів будь-якої науки», а другі «застосовуються саме в лінгвістиці з метою вивчення її об'єкта та предмета» [20, с. 49], причому, очевидно, розглядаються як сукупність операцій (прийомів, процедур).

Звідси можна зробити висновок, що в такій інтерпретації загальнонаукові та лінгвістичні методи мають ще одну відмінність: якщо лінгвістичні методи є сукупністю операцій (прийомів, процедур), то загальнонаукові включають у себе одну операцію (прийом, процедуру).

Розглянемо обидві відмінності. При визнанні чи невизнанні загальнонаукового характеру зазначених операційних елементів треба брати до уваги діалектику часткового та загального. Цілком очевидно, що, наприклад, експеримент як такий є абстракцією, а реально в науці застосовуються фізичний, хімічний, педагогічний, лінгвістичний та інші експерименти. Чи не доцільнішим було б виділяти не загальнонауковий метод експерименту, а фізичний, хімічний, педагогічний, лінгвістичний експерименти як окремі прийоми у складі різних фізичних, хімічних, педагогічних, лінгвістичних методів? При цьому буде враховуватися, що експеримент у цих науках має і спільне, і відмінне.

Друге протиріччя полягає в тому, що так звані загальнонаукові методи як «дослідницькі операції з явищами об'єктів будь-якої науки» (див. вище) дорівнюють одному прийомові, а лінгвістичні методи (при вузькому трактуванні) є сукупністю прийомів; це чітко виявляється, зокрема, в описі О. О. Селівановою порівняльно-історичного методу [там же с. 53-55]. Отже, загальнонаукові методи як певний феномен виявляються «біднішими», ніж частково-наукові та спеціальні, зокрема лінгвістичні.

З іншого боку, при вузькому (а в деяких концепціях - і при широкому) тлумаченні методу він ототожнюється з принципом і підходом. Це стосується так званих «філософських» методів.

Як відомо, поняття «філософського» методу започаткував Г. Гегель; він указував на відмінність «філософського» методу від методів конкретних наук.

Теза Г. Гегеля набула значного поширення в радянському наукознавстві; вона відбилася, зокрема, в працях О. Г. Спіркіна.

Слід відзначити, що подана О. Г. Спіркіним характеристика наукового методу є суперечливою та еклектичною. З одного боку, метод ототожнюється з його операційними елементами (див. вище).

З іншого боку, автор відзначає, що у функції методу може виступати «будь-яка теорія», якщо вона «перевірена практикою»; ця теорія може 1) використовуватися «при побудові інших теорій», 2) визначати «зміст і послідовність експериментальної діяльності».

Цілком очевидно, що теорію не можна ототожнювати із «сукупністю прийомів або операцій». Отже, тут термін метод уживається в різних значеннях.

Проте суперечності у викладі матеріалу О. Г. Спіркіним на цьому не закінчуються, а із зверненням автора до «філософського» методу тільки збільшуються. З погляду О. Г. Спіркіна, «філософські» методи «мають вирішальне значення у визначенні долі дослідження, оскільки саме вони задають загальний напрям дослідження, принципи підходу до об'єкта вивчення, а також є відправним пунктом при світоглядній оцінці отриманих результатів». Автор не уточнив, які саме методи слід відносити до «філософських», але виділив серед них «матеріалізм» і «діалектику» як два взаємопов'язані методи; їх можна розглядати й як один метод - «матеріалістичну діалектику», що є універсальним методом всіх наук, оскільки формулює найбільш загальні закони пізнання. «Філософським» методом суспільних наук у викладі О. Г. Спіркіна виступає «історичний матеріалізм», який імпліцитно інтерпретовано як реалізацію методу «матеріалістичної діалектики» при дослідженні соціальних феноменів.

О. Г. Спіркін відзначав, що «філософські методи “працюють” у науці звичайно не безпосередньо, а за посередництвом інших, більш конкретних методів». Отже, якщо «інші» («більш конкретні») методи автор ототожнює з «прийомами чи операціями», то «філософські» методи мають зовсім іншу природу. О. Г. Спіркін не зазначає, яку саме, але цілком очевидно, що він мав на увазі принципи або підходи. Про це свідчить і те, що до «філософських» методів автор відніс принцип історизму, який по-різному відбивається в різних науках (зокрема, в біології та астрономії).

Отже, концепція О. Г. Спіркіна (відзначимо, що його погляди в радянській науці були загальноприйнятими) містить у собі значні суперечності.

Вони повною мірою відбилися в мовознавстві. Марксистський діалектичний метод, з одного боку, і частковонаукові методи (до яких було віднесено, зокрема, лінгвістичні), з іншого, розрізнювали Б. О. Серебренников, В. І. Кодухов, Ю. С. Степанов та інші дослідники. Так, Б. О. Серебренников згідно з традицією, яка склалася в радянському наукознавстві, відзначав, що діалектичний (діалектико-матеріалістичний) метод дає загальні методологічні настанови, загальний напрям дослідження; він безпосередньо не пов'язаний з деталями наукової роботи, не є «важелем» наукових відкриттів; цей метод застосовується в усіх науках, але, як підкреслював Б. О. Серебренников (відбиваючи погляди, що в певний час були загальноприйнятими), він не заміщає специфічних частковонаукових методів; діалектичний метод виступає не окремо від них, не поряд з ними, не як додаток до частковонаукових методів, а в них і через них; якщо діалектичний метод подає «абстрактні принципи», то частковонаукові методи конкретизують їх. Отже, діалектичний метод слід розглядати як основу частковонаукових методів.

Декларуючи цю тезу (її неминучість у радянській науці видається очевидною), Б. О. Серебренников посилався, зокрема, на статтю Г. О. Подкоритова. Цей автор пізніше видав монографію, у якій приділив значну увагу таким засобам наукового пізнання, як принцип і підхід; зокрема, підхід розглядається як методологічна орієнтація дослідження, як поняття, що керує його загальною стратегією, визначає його напрям; підхід, на відміну від принципу, не є безпосереднім знаряддям пізнання, він відбивається в принципах, прийомах і процедурах певного методу.

При неупередженому погляді на зазначені феномени видається очевидним: те, що в радянській науці називали діалектичним методом, має всі ознаки наукового принципу (або підходу); цей принцип (підхід) характеризувався такою властивістю, як універсальність.

Якщо взяти все це до уваги, стає зрозумілим, чому в радянській науці і, зокрема, в мовознавстві термін метод уживався як багатозначний. Вторгнення в наукову царину ідеологічних штампів призвело до багатозначності терміна метод, до плутанини у вживанні термінів метод, методика, методологія, принцип, підхід, прийом, процедура, операція. Цілком очевидно, що в працях Б. О. Серебренникова, В. І. Кодухова, Ю. С. Степанова та інших авторів діалектичний метод, з одного боку, і частковонаукові та спеціальні методи, з іншого, виступають як якісно різнорідні феномени.

Проте поняття «філософського» методу й відповідний термін продовжує вживатися й у пострадянській науці, зокрема в лінгвістиці.

Ототожнення «філософських» методів із загальнонауковими спостерігається в М. П. Кочергана. Відзначивши багатозначність терміна метод, автор розкриває «загальнонаукове, філософське значення» цього терміна: ідеться про «методи пізнання предмета в розвитку, в зв'язку і взаємозалежності явищ як єдності і боротьби протилежностей, переходу кількісних змін у якісні, заперечення заперечення, причини і наслідку, необхідності і випадковості, сутності і явища, одиничного, особливого і загального тощо», тобто фактично про принципи або підходи. Певно, про таке (або принаймні близьке) значення терміна загальнонаукові методи пише О. О. Селіванова, зазначаючи, що ці методи є «узагальненими теоретичними установками та принципами, зумовленими відповідною методологією» [20, с. 48]. Дослідниця підкреслює, що загальнонаукові та спеціальні методи мають різну природу: «загальні методи є епістемологічною площиною дослідження, а спеціальні методи лежать в інструментальній площині аналізу об'єкта», з чим, безперечно, слід погодитися. У зв'язку з цим можна відзначити, що А. С. Чикобава, характеризуючи «загальні методи», говорив про «загальнометодологічні принципи», спільні для всіх наук.

Звичайно, ми не заперечуємо значення філософського компонента для методології мовознавства та науки в цілому. Ми лише хотіли б підкреслити, що доцільно говорити не про «філософський» метод, а про філософські принципи та підходи дослідження, які входять до структури будь-якого методу і, таким чином, є загальнонауковими.

Отже, так звані «філософські» методи виділяти недоцільно. Те саме стосується загальнонаукових методів (в обох відзначених нами значеннях). Вище йшлося про те, що багато хто з наукознавців виділяє й частковонаукові методи, які, на думку дослідників, уживаються в обмеженій кількості наук. Як на приклад часто посилаються на функціонування порівняльно-історичного методу в мовознавстві та в геології. Не розглядаючи питання про цей метод в усьому обсязі, відзначимо: генетичні дослідження в кожній із зазначених наук настільки специфічні, що говорити про тотожність методів, які використовуються в мовознавстві та в геології, навряд чи доцільно. Звичайно, питання про частковонаукові методи потребує спеціального дослідження, але наведений матеріал дозволяє в загальному вигляді стверджувати, що виділення таких методів не повною мірою враховує діалектику загального і часткового та має бути відкинене.

Якщо погодитися з О. О. Селівановою, що лінгвістичні методи - це методи, які «застосовуються саме в лінгвістиці з метою вивчення її об'єкта та предмета» (див. вище), а це, безперечно, так, то треба визнати: усі методи, що застосовуються в лінгвістиці, є лінгвістичними методами, бо вони залишаються в межах об'єкта та предмета мовознавства. Отже, методи лінгвістичних досліджень та 26 лінгвістичні методи - це тотожні поняття. У загальному вигляді можна констатувати: у випадку запозичення мовознавством певного методу з іншої науки спостерігається адаптація цього методу в межах лінгвістики, його пристосування до дослідження мови, отже, він стає лінгвістичним методом.

Поряд із тенденцією ототожнювати методи з операціями (прийомами, процедурами) у наукознавстві спостерігається протилежна тенденція - відривати операції (прийоми, процедури) від методів, розглядати операційні елементи окремо, як самостійний феномен. При цьому між методом і прийомами постулюється тісний зв'язок, але саме зв'язок різних феноменів, а не частин одного феномена. З нашого погляду, це, так само як і ототожнення методу з прийомами (процедурами, операціями), збіднює поняття методу. Операційні елементи мають бути включені в структуру методу як його складова частина.

Отже, у першій частині статті ми з'ясували, що всі методи, які застосовуються в мовознавчих дослідженнях, є лінгвістичними методами. Вони мають одну й ту саму структуру, яку не можна обмежити операційними елементами.

Друга частина статті присвячена широкому трактуванню лінгвістичного методу - його розгляду як складної логічної одиниці. Саме таке тлумачення терміна метод видається нам перспективним. Ми беремо до увагу загальну вимогу до будь-якого терміна, яка полягає в його однозначності.

У широкому смислі науковий метод розглядають як шлях пізнання, його вид і спосіб, знаряддя й засіб. Таке трактування є класичним: його витоки можна знайти вже в Аристотеля, на нього орієнтувався й Г. Гегель.

Так, С. Б. Кримський визначає науковий метод як «систематизований спосіб досягнення теоретичного чи практичного результату, розв'язання проблем чи одержання нової інформації на основі певних регулятивних принципів пізнання та дії, усвідомлення специфіки досліджуваної предметної галузі і законів функціонування її об'єктів». Науковий метод «окреслює та втілює шлях до істини, напрями ефективної діяльності, що ведуть до реалізації поставлених цілей, задає регулятивні та нормативні настанови пізнавального процесу» [9, с. 373]. Метод «відрізняється від методики та техніки тим, що окрім технічної, процедурної частини включає також їх теоретичне усвідомлення та особливі пізнавальні принципи», він «знаходиться в єдності з певною теорією чи теоріями» [там же].

У структурі методу С. Б. Кримський виділяв дві частини. Це, поперше, «конструктивна частина методу» («ціннісні настанови»). Сюди входять принципи методологічного аналізу, зразки та антизразки («ідоли») їх предметного втілення, а також умови застосування методу (його можливості, сфера й обмеження застосування). Подруге, це «алгоритмічно-процедурна частина методу» («апаратні засоби», «технічний аспект», «методологічна техніка»). У цю частину автор включає «стандартні правила», «процедури», «алгоритмічні рецепти (способи дії)», «нормативи» та «вимоги» [8, с. 111-114].

Отже, метод у широкому трактуванні слід інтерпретувати як гетерогенний феномен.

Спроби дати й аргументувати широке трактування методу містяться й у мовознавчій літературі.

За визначенням Б. О. Серебренникова, науковий метод узагалі та лінгвістичний метод зокрема - це «певний підхід до досліджуваного явища, певний комплекс тверджень, наукових і чисто технічних прийомів, застосування яких дає можливість вивчити певне явище», тому «метод завжди є системою»; специфіка методу визначається об'єктом дослідження та його метою.

Узагальнивши цю концепцію, Л. П. Іванова зазначила, що у структурі методу можна виділити «два основні компоненти: теоретичне обґрунтування певного підходу до аналізу мовних і мовленнєвих фактів і методику дослідження, що з нього випливає».

Погоджуючись з Л. П. Івановою в цілому, ми водночас хотіли б наголосити на тому, що поняття методу має пов'язуватися з поняттям мети (Б. О. Серебренников, як ми бачили, підкреслював, що специфіка методу визначається об'єктом дослідження та його метою).

Відзначимо, що в наведеній вище дефініції методу, поданій С. Б. Кримським, метод пов'язується з метою (завданнями) дослідження. У зв'язку з цим О. Г. Спіркін підкреслював: «Важлива особливість сучасного етапу розвитку науки полягає в суттєвому зростанні ролі конструктивістських моментів у науковому пізнанні», унаслідок чого наука не тільки відбиває ті чи інші аспекти реальності, а й проєктує реальність «згідно з певними цілями». До цієї тези приєднався З. А. Каменський. З його погляду, поняття методу має обов'язково пов'язуватися з поняттям мети; відповідну інтерпретацію методу можна назвати конструктивістською.

Ця тенденція імпліцитно відбилася вже в аристотелівському трактуванні методу. У ХХ ст. її було експліковано. Відзначаючи це, З. А. Каменський посилається на дефініцію методу у філософських словниках Е. Ейслера (1913, 1929). До цього можна додати, що у філософському словнику Г. Шмідта (1-е вид. - 1912) метод визначається як «планомірний спосіб досягнення певної мети, шлях до мети, певний спосіб та характер дії».

Тези про те, що будь-який метод завжди з'єднаний з метою (завданнями) дослідження, дотримувався не тільки Б. О. Серебренников, а й Ю. С. Степанов. Вона відбилася в тих дефініціях лінгвістичного методу, які подали В. А. Звєгінцев та М. Ф. Алефіренко (див. вище). Проте ніхто з цих дослідників не включає мету у структуру методу; мета виступає лише як своєрідний (хоча й дуже важливий) додаток до методу.

За умови включення мети дослідження у структуру методу (а це видається цілком правомірним) у ній може бути виділений телеологічний компонент.

З нашого погляду, найбільш розчленовані уявлення й засоби для достатньо адекватного опису лінгвістичного методу вироблені в межах інтерпретації методу як одиниці, що включає в себе три різнорідні компоненти: онтологічний, операційний і телеологічний.

Це твердження було висунуте В. І. Постоваловою в роботі, присвяченій логіко-методологічній інтерпретації історико-фонологічних концепцій, а не проблемам лінгвістичної методології в цілому. Більше того, дослідниця лише декларувала свою тезу; її зміст не було розкрито. Очевидно, через ці обставини концепція В. І. Постовалової залишилася поза увагою мовознавців-методологів.

Вона була розвинена й обґрунтована в наших публікаціях. Ми при цьому брали до уваги не тільки власне лінгвістичні методологічні студії, а й праці загального наукознавчого спрямування.

Отже, у подальшому викладі матеріалу ми спираємося на широке трактування наукового/лінгвістичного методу як складної логічної одиниці, що включає в себе онтологічний, операційний і телеологічний компоненти.

При такому підході комплекс наукових операцій (прийомів, процедур) та методика їх застосування становлять лише один з компонентів методу - операційний.

Охарактеризуємо онтологічний компонент методу. Онтологія виступає в ролі засобу, за допомогою якого дослідник сприймає світ як деяку певним чином розчленовану цілісність, подану йому в системі філософських категорій. «Підсистема» онтології ніби замикає пізнавальний рух: вона є й логічно першим кроком, задаючи категоріальне бачення об'єкта дослідження, і логічно останнім, включаючи в себе отримані результати. З цього випливає, що як належність онтологічного компонента наукового методу доцільно розглядати такі засоби пізнання, як принцип і підхід.

Науковий принцип є найважливішим методологічним засобом, основою пізнання, теоретико-методологічною основою методу. У ролі принципів виступають глобальні твердження з широким радіусом дії, що мають стратегічне значення. Іноді принцип розглядають як вихідний пункт дослідження або як його кінцевий результат. Проте така інтерпретація недооцінює значення принципу як засобу пізнання. Безумовно, правомірним є твердження про те, що принципи виступають як вихідні, проміжні та кінцеві теоретичні узагальнення.

Науковий підхід, тісно пов'язаний із принципом, трактують як методологічну орієнтацію дослідження, як позицію, з якої розглядають об'єкт вивчення, тобто як поняття, що керує загальною стратегією дослідження. Підхід визначає напрям дослідження, проте він, на відміну від принципу, не є безпосереднім знаряддям пізнання; підходи відбиваються в принципах, прийомах і процедурах певного методу.

Як приклад розглянемо структуру порівняльно-історичного методу. У його онтологічний компонент входить низка принципів і підходів. Провідним для цього методу принципом, який, власне, і викликав до життя порівняльно-історичне мовознавство, є принцип історизму. Це твердження є загальноприйнятим: у будь-якій праці, присвяченій порівняльно-історичному методові, ідеться й про принцип історизму. Як відзначав О. С. Мельничук, порівняльно-історичний метод органічно випливає з принципу історизму і є найважливішим засобом застосування цього принципу в мовознавстві [12, с. 8]. Принцип історизму узагальнює твердження про історичний характер розвитку мови. Мову розглядають як явище, що історично розвивається, починаючи з ранніх етапів формування й закінчуючи останніми (мертві мови) або подальшими перспективами розвитку [там же].

Твердження про мовний розвиток є однією з основних умов лінгвістичної реконструкції і всього порівняльно-історичного мовознавства. При цьому розвиток трактують не як рух від простого до складного або більш досконалого, а як діахронічну змінюваність мови, здатність її до перетворювання на всіх рівнях мовної структури [4, с. 16].

Проте принцип історизму - це не єдиний принцип у структурі онтологічного компонента порівняльно-історичного методу. У працях порівняльно-історичного спрямування значну роль відіграють також принципи причиновості, системності та загального зв'язку явищ [там же; 2].

Причиновість відбиває генетичний зв'язок (зв'язок породження); сутність причиновості полягає в породженні причиною наслідку. Процес розвитку виступає як безперервний перехід від старого стану до нового завдяки безперервності причинових ланцюгів [4, с. 18].

Велике значення проблеми причиновості для порівняльноісторичного мовознавства зумовлене такими обставинами: 1) причиновий підхід до мовної історії розкриває відношення 30 генетичного зв'язку явищ; 2) вивчення причин - це вихід за межі простого спостереження у сферу власне наукового знання: розкриття причин історичних змін відкриває внутрішні закономірності в історії мови; 3) проблема причиновості -- кардинальна проблема діахронії; похідними від неї є проблеми необхідності і випадковості в історії мов, темпів мовних змін, діахронічних універсалій тощо. Власне кажучи, експланаторність компаративістики пов'язана насамперед з її здатністю розкривати причиново-наслідкові зв'язки [15, с. 130].

Суттєвим видається трактування мови як складнодинамічної системи, що змінюється в часі; мову в її розвитку інтерпретують як системне явище, що «піддається» системному аналізу [4, с. 20].

Так, відбиттям системних тенденцій мовного розвитку є регулярність фонетичних кореспонденцій: система кожного з інгредієнтів мовної сім'ї може бути представлена як трансформа, утворена від певної прамовної системи, а доказ генетичної тотожності мов набуває сили тільки у випадку, коли можна побудувати алгоритм переведення однієї мовної системи в іншу, наприклад праіндоєвропейської в праслов'янську [там же, с. 20-21].

Принцип системності реалізується також у процесі лінгвістичної реконструкції: реконструкт є експланаторним, якщо окремі зміни логічно й несуперечливо вишиковуються у взаємопов'язаній послідовності. Специфічною рисою сучасної реконструкції є відтворення не окремих фактів, а прамови як системи, де різні реконструйовані елементи типологічно відповідають один одному. Отже, одним із завдань історика мови є встановлення відносної хронології мовних явищ - як послідовності, так і збігу їх у часі. Останнє вимагає поглибленої розробки прийому синхронізації явищ минулого [там же, с. 21].

У науковій літературі принципи історизму, причиновості, системності, загального зв'язку явищ розглядають як «загальнофілософські» і як принципи лінгвогенетичних досліджень взагалі [6, с. 29-44]. Зокрема, вони є принципами порівняльноісторичного дослідження, що входять в онтологічний компонент порівняльно-історичного методу [4, с. 15-22; 2, с. 15-23]. Зазначеним принципам відповідають певні підходи (історичний, причиновий, системний).

Важливим є питання про взаємозв'язок принципів історизму, причиновості та системності в порівняльно-історичних дослідженнях. Розглядаючи принципи системності та історизму, В. І. Постовалова відзначає, що дуже часто ці принципи інтерпретують як незалежні; у цьому випадку питання про їхню сумісність у межах тієї або іншої теоретичної концепції є дискусійним. Цей підхід допускає такі трактування: 1) обидва принципи виключають один одного; 2) обидва принципи обов'язково виступають як супутні; 3) обидва принципи не виключають один одного [15, с. 63-64]. Сама В. І. Постовалова вважає принцип історизму одним з різновидів принципу системності, якщо розглядати систему як сукупність її функціонально-генетичних станів [там же, с. 63].

У філософії досить поширеним є пояснення взаємозв'язку принципів історизму, причиновості та системності шляхом звернення до принципу загального зв'язку явищ (він, як відомо, є найбільш загальною закономірністю існування світу, результатом і виявом універсальної взаємодії всіх предметів і явищ). Зазначається взаємозв'язок принципів історизму, причиновості, системності та загального зв'язку явищ; підкреслюється, що принцип загального зв'язку явищ існує в історичному, причиновому та системному вияві [4, с. 22; 2, с. 23].

Подібний підхід відбився й у мовознавстві. На думку В. М. Русанівського, конкретизацією та виявом принципу загального зв'язку явищ є принцип причиновості [16, с. 3; 18, с. 5], а з погляду О. С. Мельничука - принципи причиновості та системності [11, с. 1920; 12, с. 7-8].

При цьому В. М. Русанівський і О. С. Мельничук підкреслювали тісний взаємозв'язок принципу історизму з принципами причиновості та системності [18, с. 8-9; 13, с. 311].

Це дає нам підстави стверджувати, що у трактуванні В. М. Русанівського та О. С. Мельничука конкретизацією та виявом принципу загального зв'язку явищ виступають не тільки принципи системності та причиновості, а й «імпліцитно» принцип історизму.

При цьому О. С. Мельничук підкреслював, що зазначені принципи співвідносні з поняттями синхронії і діахронії [14, с. 551]. Це твердження видається нам надзвичайно глибоким і дуже важливим у методологічному аспекті. О. С. Мельничук відзначав, що «поняття синхронії і діахронії мають суто пізнавальний характер і належать безпосередньо до сфери методології лінгвістичного дослідження, на саму ж мову вони можуть бути перенесені лише умовно, оскільки мова змінюється безперервно. Синхронічний стан мови, синхронія у відношенні до реальної мови з погляду теорії є науковою абстракцією, тоді як реальне існування мови належить до плану діахронії» [там же].

Зауважимо, що, як підкреслював О. С. Мельничук, з погляду історизму протиставлення синхронії і діахронії в мовознавстві слід допускати лише як умовний, штучний методологічний прийом, за яким не можна випускати з поля зору безперервний процес мовного розвитку [12, с. 8].

У цьому контексті, безперечно, заслуговує на увагу характеристика, яку В. М. Русанівський дав структуралізмові, зазначивши, що структуралісти часто «ігнорували діахронічний аспект дослідження мови» [17]. Певним винятком є Празька лінгвістична школа: «діахронічний аспект дослідження в лінгвістичній теорії празьких структуралістів не усувається, але до нього ставляться інші вимоги: у діахронічних дослідженнях треба виходити з понять системи і функцій» [там же]. На думку В. М. Русанівського, брак діахронічного, історичного погляду на мову «не може задовольнити сучасну науку», оскільки «такий однобічний підхід до вивчення мови суперечить діалектиці пізнання» [там же].

В. М. Русанівський був переконаний у тому, що «діахронічне вивчення не тільки не усуває поняття системи, але, навпаки, без врахування цих понять є неповним. З другого боку, синхронічний опис не може цілком усунути поняття еволюції» [там же].

Повернемося до принципу загального зв'язку явищ. Що він передбачає? Які зв'язки є предметом мовознавства? На думку О. С. Мельничука, це 1) зв'язки мови як суспільного явища з «іншими видами суспільної діяльності, з характером і структурою суспільства в цілому»; 2) міжмовна взаємодія; 3) зв'язки між мовними рівнями та елементами мови в межах певних рівнів; 4) взаємозв'язки психологічної та фізіологічної сторін мовленнєвої діяльності; 5) зв'язок з технічними засобами (технізація мови) [10, с. 299; 13: 311]

Тезу про те, що у працях порівняльно-історичного спрямування значну роль відіграють принципи історизму, причиновості й системності як конкретизація та вияв принципу загального зв'язку явищ, було покладено в основу низки наших статей і двох монографічних досліджень, присвячених порівняльно-історичному методові [4; 2].

Операційний компонент порівняльно-історичного методу включає низку прийомів і процедур. За Г. А. Климовим, це 1) прийом генетичного ототожнення фактів, 2) процедура лінгвістичної реконструкції, 3) прийоми хронологізації та локалізації мовних явищ та їхніх системно пов'язаних сукупностей. Найбільш суттєвою частиною операційного компонента порівняльно-історичного методу є процедура лінгвістичної реконструкції.

Телеологічний компонент порівняльно-історичного методу становить його мета. Компаративісти трактують її достатньо широко: це відтворення моделей прамовних станів сімей і груп споріднених мов, їх подальшого розвитку та членування на самостійні мови, а також створення порівняльно-історичних описів (граматик і словників) споріднених мов.

Проте, з нашого погляду, порівняльно-історичні дослідження спрямовані не тільки на висвітлення конкретних фактів з історії тих або інших мов (фактологічний підхід). Конкретні мовні факти доцільно усвідомлювати як вияв загальних закономірностей у «підсистемі» онтології, а мету дослідження - як розкриття історичних, причинових, системних зв'язків фактів мови, тобто як реалізацію принципу загального зв'язку явищ на конкретному історико-мовному матеріалі [4, с. 14-15]. Саме так, з методологічних позицій, трактували мету порівняльно-історичного дослідження вчені Харківської та Московської лінгвістичних шкіл [там же, с. 99, 175].