Особливості паратекстів українських перекладів святого письма

Размещено на http://allbest.ru

Львівського національного університету імені Івана Франка

Кафедра перекладознавства і контрастивної лінгвістики

імені Григорія Кочура

Особливості паратекстів українських перекладів святого письма

Оксана Дзера доктор філологічних наук, професор,



Анотація

Статтю присвячено дослідженню прагматичних та соціокультурних особливостей паратекстів Пересопницького Євангелія і п'ятьох повних українських перекладів Святого Письма. Мета статті висвітлити перітекстовий та частково епітекстовий вимір цих перекладів і розробити класифікацію паратекстів, передусім посторінкових приміток, характер яких визначено як стратегією перекладача та інших агентів перекладу (передусім, редактора і видавця), так і моноконфесійними або міжконфесійними вимогами замовників перекладу.

Методику дослідження розроблено на основі принципу інтердисциплінарності, що поєднує інструментарій перекладознавства, текстології, біблієзнавства, релігієзнавства та історіографії. Завдання розробки класифікації паратекстів у перекладах Біблії в історико-фактографічній і теоретико-критичній площинах здійснено за допомогою методів аналізу, синтезу, індукції та моделювання.

Методи інтерпретаційно-текстового та культурологічного аналізів застосовано для виокремлення і пояснення культурно-, національной конфесійно-обумовлених конотацій паратекстів. Історично-обумовлену оцінку якості перекладів забезпечує порівняльно-перекладознавчий аналіз.

У підсумку розроблено класифікацію паратекстів українських перекладів Біблії за тематичним і прагматичним критеріями. Доведено, що для паратекстів біблійного перекладу характерні 1) розмита агентність (у багатьох випадках важко визначити внесок перекладача чи теологічних і літературних редакторів) 2) обмежувальні вимоги видавця-патрона; 3) вплив загальної стратегії перекладу на характер та смислове наповнення паратекстів. культурологічний біблійний переклад український

На прикладі найвагомішого перекладу періоду Конфесіоналізму Пересопницького Євангелія виділено наступні типи вербальних паратекстів: ідентифікаційні, інформативні та метамовні.

Результати дослідження демонструють: усі повні переклади Святого Письма українською, зроблені під егідою Біблійних Товарист, як та текстовому, так і на паратекстуальному рівнях, відповідають принципам міжконфесійності, доступності для усіх християн і «функційної лояльності». Найважливішими паратекстами українських перекладів Біблії, зроблених під егідою БЗБТ, були посторінкові примітки. Тільки у ХХІ ст. до перекладів Біблії додають більш чи менш розлогу передмову. Посторінкові примітки в українські перекладах, зроблених під егідою Біблійних товариств, поділяємо на: пояснення біблійної метафорики; пояснення етимології власних назв; пояснення біблійних традицій; альтернативне прочитання; іншомовні відповідники; метамовні пояснення. Перевага і особливості тих чи тих приміток безпосередньо залежать від загальної стратегії перекладу. Лише серед приміток у перекладі Огієнка простежуємо такі типи як дослівний переклад ускладнених біблійних метафор і пояснення етимологічної гри слів, що випливають із стратегії дослівності, на якій ґрунтується цей переклад.

«Римська Біблія» 1963 р., єдиний моноконфесійний повний український переклад Святого Письма, не обмежений вимогами Біблійних Товариств, вміщує окремі доктринальні і численні національні паратексти, які набували особливої просвітницької ваги під час радянської окупації України. Українські переклади Біблії, видані за сприяння біблійних товариств чи церкви, були результатом подвижницької праці харизматичних особистостей, які присвятили цьому проєкту все своє життя. Саме тому особливої ваги набуває дослідження епітекстових матеріалів, передусім листування й біблієзнавчо-перекладознавчих наукових розвідок перекладачів, що є перспективою дослідження.

Ключові слова: агентність, епітекст, паратекст, переклад Біблії, перітекст, посторінкові примітки, сумарії.



Паратексти в перекладах Святого Письма надають безцінний матеріал для дослідження явища «агентності», тобто присутності перекладача і\чи редактора на всіх етапах створення і рецепції перекладу. Актуальність такого дослідження пов'язана з гуманізацією теорії й історії перекладу [Pym, 2009, c. 23-24] і навіть створенням нової галузі "перекладачезнавство" (Translator Studies) [Chesterman, 2009, c. 13-22], об'єктом і центральним концептом якої стає перекладач, а процес і результат перекладу тільки джерела інформації про нього. Хоча західні дослідники щойно проголошують формування галузі [Kaindl, 2021], українське перекладознавство від початку періоду незалежності розвивалося саме у напрямку перекладачезнавства, вшановуючи подвижницьку титанічну працю перекладачів, які чинили опір системі відкрито й своїми перекладами, що виконували націєтворчу функцію.

Агентність перекладача і/чи редактора перекладу з особливою чіткістю виявляється у паратекстах. Ще 1985 р. Жозе Ламберт і Гендрік ван Ґорп вважали першим етапом перекладознавчого аналізу збір інформації про т. зв «макро-структурні риси» перекладу, до яких відносили присутність/відсутність імені перекладача, зазначення перекладацької стратегії та перекладацькі чи редакторські мета-коментарі, передусім передмову і примітки [Lambert, van Gorp, 2014, c. 48].

Аж до ХХ ст., коли перекладознавство почало формуватися як окрема галузь знань, осмислення сутності перекладу і пошук оптимальних перекладацьких рішень зводився до саморефлексій перекладачів, переважно у передмовах до їхніх перекладів. Класичним прикладом окреслення можливих стратегій перекладу, вибору «золотої середини» й формування сприйняття перекладу читачами стала передмова Джона Драйдена до власного перекладу «Послань» Овідія (1680), яка відкриває резонансну антологію перекладознавчої думки «Теорії перекладу. Антологія есеїв від Драйдена до Дерріда» [Dryden, 1992, c. 17-31]. Одне з перших спостережень щодо «видимості» перекладача у паратекстах робить Леонардо Венуті, аналізуючи переклад Вергілієвої «Енеїди» (1656), зроблений Джоном Денгемом. Відсутність імені перекладача на титульній сторінці Венуті вважає типовим аристократичним жестом, згадку про рік створення перекладу (1636) ностальгійним натяком на «золотий» каролінгський період напередодні Англійської революції, а обстоювання стратегії вільного перекладу у передмові націоналістичним постулатом [Venuti, 1994, c. 43-51].

Термін «паратекст» у його сучасному розумінні запропонував Жерар Женетт у праці «Палімпсест: література у другому ступені» (1982), а пізніше доопрацював у франкомовній монографії «Пороги» (Seuils) (1987) та її англомовному перекладі, який вийшов друком десятьма роками пізніше під «Паратексти: пороги інтерпретації» (Paratexts: Thresholds of Interpretation).

За Женеттом, паратексти це ті граничні (порогові) прийоми та засоби, як всередині книги, так і поза нею, що є частиною складного посередництва між книгою, автором, видавцем і читачем; заголовки, передмови, епіграфи та копія видавничої обгортки є частиною приватної та публічної історії книги [Genette, 1997, c. 1]. Паратексти «всередині книги», як от заголовки, передмови, післямови, примітки ілюстрації чи колір палітурки, Женетт називає перітекстами, а «позатекстові» елементи, як от інтерв'ю з автором, реклама, рецензії, приватні листи епітекстами [Genette, 1997, c. 4-5]. Більшість дослідників, що аналізують паратекст, не виходять за межі перітекстового виміру.

У своїх працях Женет зосереджує увагу на авторських паратекстах, до яких відносить паратексти, створені автором або його «союзниками» (видавцями, редакторами тощо) [Genette, 1997, с. 8-9]. Однією з найважливіших властивостей паратексту Женетт вважає його функційність, здатність узгоджувати рецепцію («долю») тексту з авторським наміром [Genette, 1997, с. 407]. Відповідно, «paratexte editorial», які виконують вузько маркетингову або «промоційну» функцію, Женетт називає другорядними й часто не вартими уваги. Сам французький термін «paratexte editorial» досить двозначний, оскільки може означати як «видавничий», так і «редакторський», зокрема, в англійському перекладі обрано останню опцію «publisher's paratext». Проблему розмитої або прихованої агентності, яка, як побачимо нижче, стає особливо відчутною у перекладних паратекстах, Женетт максимально спрощує: автором паратекстів визначено не того, хто їх de facto створив, а того, хто бере за них відповідальність і кому їх приписано [Genette, 1997, с. 8].

Перекладацькі паратексти переважно залишаються поза увагою Женетта, за винятком цікавих міркувань щодо різниці між авторськими і перекладацькими передмовами. Останні вчений називає «аллографічними», якщо перекладач виступає у ролі одного з «союзників» автора. Однак якщо у передмові перекладач коментує не авторський текст, а власну перекладацьку стратегію, паратекст перестає бути «аллографічним» [Genette, 1997, с. 263-264].

У підсумку вчений виокремлює переклад серед перспективних напрямків дослідження з «незаперечною паратекстуальною релевантністю» [Genette, 1997, с. 405]. При цьому переклад кваліфікується як коментар до оригіналу, тобто його паратекст. В ідеалі переклад як паратекст оригіналу перекладач створює у тісній співпраці з автором, або навіть сам автор перекладає власний текст і таким чином коментує його [Genette, 1997, с. 405]. За окремими винятками [Pellatt, 2013], окреслений Женеттом напрямок аналізу перекладу як паратексту в сенсі його вторинності і деривативності не знайшов продовження у працях перекладознавців після «культурного повороту», згідно з яким переклад розглядається як творчий процес. Вперше ґрунтовно контраргументувала концепцію перекладу як паратексту Шехназ Тагір-Ґюрчаґлар. Дослідниця зауважила, що така концепція повністю узалежнює переклад від оригіналу і виводить за дужки цільового читача, цільову літературну систему, перекладача, видавця та й саме «післяжиття» (afterlife) оригіналу, яке переклад покликаний забезпечити. Натомість запропоновано розглядати переклад як самодостатній текст, а його паратексти як презентаційні матеріали, що супроводжують переклади, і специфічні метадискурси, сформовані безпосередньо навколо них [Tahir-Gur^aglar, 2002, с. 44-46].

Першими спробами екстраполювати теорію Женетта на переклад стали дві статті авторства Тео Германса і Урпо Ковала, опубліковані у журналі «Target» 1996 р. Проте у центрі цих розвідок не переклади як паратексти оригіналу, де перекладач неухильно дотримується авторського наміру, а паратексти перекладів, де оригінал адаптовано до нових умов і для нової аудиторії [Hermans, 1996; Kovala, 1996]. Протягом наступних десятиліть «паратекст» став одним із ключових термінів у дослідженнях стратегій окремих перекладачів та перекладацької «видимості» загалом. Серед огрому статей на цю тему переважають дослідження перітекстів, передусім передмов, хоча аналізують й епітексти, зокрема авторські мемуари, листи тощо. Варто наголосити, що видимість перекладача, особливо, перекладача сакрального тексту, суттєво регламентується і контролюється інституціями, які ініціюють і фінансують перекладний проєкт. Відповідно, епітекстовий архівний матеріал може стати ключем для розуміння перекладацьких, редакторських та інституційно-видавничих паратекстів зокрема й агентності перекладного тексту загалом.

Частина розвідок зосереджує увагу на т. зв. параперекладах або перекладацьких паратекстах. Зокрема, Евелін Дук відмежовує перекладацькі паратексти, створені перекладачем, редактором або видавцем перекладу, від перекладних паратекстів, тобто присутніх в оригіналі і перекладених [Doeck, 2014, с. 213; цит. за Batchelor, 2018, c. 31].

Першу колективну монографію, присвячену темі паратекстів у перекладі, укладено за матеріалами Сьомої Міжнародної наукової конференції з перекладу, що в 2010 році відбулася в Автономному університеті Барселони під назвою «Паратекстуальні елементи в перекладі» [Gil-Bardaji, Orero & Rovira-Esteva, 2012]. На прикладі різних мовних пар від турецької до каталонської досліджено паратексти як «периферії перекладу», представлені у вербальному, візуальному та аудіовізуальному форматах: пролог, примітки, покажчики, ілюстрації, додатки, інтерв'ю з автором, літературознавча критика, реклама або попередній переклад. Визначаючи паратексти як континуум і вихід тексту за власні межі, укладачі роблять акцент на епітекстовому матеріалі [Gil-Bardaji, Orero & Rovira-Esteva, 2012, с. 7]. Враховано й проаналізовано взаємовплив між паратекстами і політичним, культурним і економічним контекстами перекладу.

Роком пізніше світ побачила колективна монографія «Текст, екстратекст, метатекст і паратекст в перекладі» за редакцією Валері Пеллатт, яка визначає паратекст з функційної позиції як «будь-який доданий до основного тексту матеріал, який виконує функції пояснення, визначення, вказівки або підтримки, а також додавання довідкової інформації чи думки науковців, перекладачів та рецензентів» [Pellatt, 2013, с. 1].

Дослідження різноманітних вербальних і невербальних паратекстуальних елементів перекладу німецьких, китайських та чеських оригінальних текстів об'єднане метою простежити механізми реалізацій функцій паратекстів у перекладі. Предметом розгляду є як відтворення оригінальних паратекстів, так і сам переклад як паратекст. Осмислення перекладу як паратексту частково збігається з концепцією Женетта: перекладач створює паратекст, щойно торкнеться пальцями клавіатури, генеруючи тричленну «перехідну зону» між автором, перекладачем і читачем [Pellatt, 2013, с. 3]. Крім цього, Пеллатт запозичує у Женетта типологію функцій паратексту: ідентифікаційна, описова, конотативна і функція приваблювання читача [Genette, 1997, с. 93], [Pellatt, 2013, с. 2-3]. В окремих частинах монографії продемонстровано, що паратексти у перекладі (як перекладені авторські, так і новостворені перекладацько-редакторські) здатні маніпулювати свідомістю читача і навіть цілеспрямовано вводити читача в оману, залишаючись «дружніми» до авторського наміру, або суперечити йому з ідеологічної чи політичної мотивації.

Перша одноосібна перекладознавча монографія авторства Кетрін Бечелор на тему перекладу й паратекстів побачила світ 2018 р. [Batchelor, 2018]. Авторка окреслює ключові взаєпопов'язані теми перекладознавчих досліджень паратекстів:

1) паратексти як документальні джерела історичних розвідок, адже паратекстовий матеріал від перекладацьких передмов до типу шрифтів і орнаментальних елементів допомагають реконструювати історію окремих творів і літератур;

2) паратексти як місця потенційної видимості перекладу і перекладача;

3) паратексти і соціально-культурні контексти (і наслідки) перекладу. При цьому, авторка виокремлює дослідження впливу на перекладацькі паратексти суспільств, в яких існує домінуюча ідеологія, силоміць нав'язана групою, що перебуває при владі, з одного боку, і суспільств, в яких відкрито конкурують кілька ідеологій;

4) паратексти і гендер, де виділено два напрями аналізу. По-перше, це аналіз паратекстів як засобів, через які перекладачки створюють простор для свого голосу або утверджують власну ідентичність; по-друге, демонстрація традицій використання паратекстів для утвердження домінантних (мізогіністичних) поглядів;

5) вплив паратекстів у перекладі на формування іміджу автора оригіналу або й цілої джерельної культури;

6) паратексти й агентність. Бечелор наголошує, що множинна агентність щодо паратекстів у перекладі не є однорідно функційною. Зокрема, редактори переважно є «прихованими», хоч і дуже впливовими агентами, в той час як агентість перекладачів у створенні паратекстів часто маргіналізовано [Batchelor, 2018, с. 32-39].

В останньому розділі монографії Бечелор пропонує розлогу термінологію, орієнтовану на дослідження паратекстів з перекладознавчого погляду. Передусім дослідниця випрацьовує власне визначення паратексту: «Паратекст це свідомо створений текстовий поріг, який потенційно впливає на способи сприйняття тексту» [Batchelor, 2018, с. 142]. Називаючи таке визначення функційним, вчена адаптує й екстрапоює у перекладознавчу площину типологію функцій паратексту, що її попередньо випрацював Рокенберґер: референційна, самореференційна, декоративна, жанрова, матекомунікативна, інформативна, герменевтична, ідеологічна, оціночна, комерційна, правова, інструктивна, персоналізована [Batchelor, 2018, с. 160-161].

Серед нещодавніх публікацій на увагу заслуговує колективна монографія «Паратексти в перекладі. Північна перспектива» [Pleijel, Carlstrom, 2022], що пропонує особливий географічно-лінгвістичний підхід до дослідження паратекстів і демонструє, як паратекстовий матеріал віддзеркалює соціальні зміни.

Особливе місце в дослідженні паратекстів у перекладі займають примітки: від аналізу приміток як «простору нового голосу» перекладача [Sztorc, 2020] до тверджень про те, що примітки лише «ратифікують перекладацьку поразку» в ситуації неперекладності [Eco, 2003, с.95].

У поле зацікавлень перекладознавців потрапляли й паратекстуальні виміри перекладів Святого Письма, зокрема функційна типологія біблійних паратекстів та їхнє осмислення крізь теорію скопоса (паратекстові риси кожного видання Біблії узгоджуються зі скопосом самого перекладу) [Kloppenburg, 2013], і висвітлення проблеми паратекстуального повторного перекладу «paratextual retranslation», коли попередній переклад залишено без змін на текстовому рівні, а моноконфесійна (отже, ідеологічна) інтерпретація Святого Письма простежується саме на рівні паратексту [Pleijel, Carlstrom, 2022, c. 57-92].

Комплексне висвітлення перітекстового та часткове епітекстового вимірів знакових українських перекладів Святого Письма і розробка класифікації перекладацьких приміток, обумовлених моноконфесійними або міжконфесійними вимогами замовників перекладу, є метою даної статті. Методику дослідження розроблено на основі принципу інтердисциплінарності, що поєднує інструментарій перекладознавства, текстології, біблієзнавства, релігієзнавства та історіографії.

Загальнонаукові методи аналізу, синтезу, індукції та моделювання застосовано для розробки класифікації паратекстів у перекладах Біблії в історико-фактографічній і теоретико-критичній площинах.

Методи інтерпретаційнотекстового та культурологічного аналізів використано для виокремлення і пояснення культурно-, національной конфесійно-обумовлених конотацій паратекстів.

За допомогою порівняльно-перекладознавчого аналізу проведено оцінку якості перекладів із врахуванням історичного синхронного часового відтинку їхнього створення.

Женет наголошує на особливому прагматичному статусі паратекстового виміру, адже «паратекст це радше поріг, чи «вестибюль», який пропонує світу можливість зайти всередину, або повернутись. Це «невизначена зона» між внутрішнім і зовнішнім, [...] зона не лише переходу, а й трансакції: привілейоване місце прагматики та стратегії впливу на читача, впливу, що слугує кращому сприйняттю тексту і його більш адекватному прочитанню» [Genette, 1997, c. 1f].

У моноконфесійному біблійному перекладі, окрім вищезазначеного, важливим прагматичним аспектом паратекстів є формування вірянина цієї конфесії з відповідною догматично-визначеною ціннісною орієнтацією.

Дидактизм та конфесійно-політична спрямованість паратекстів з особливою виразністю простежується у перекладах Святого Письма епохи Конфесіоналізму, тобто періоду Реформації і Контрреформації, коли міжконфесійні конфлікти та утвердження релігійної ідентичності визначали політику, культуру й суспільні відносини, а інколи й національну ідентичність. Іншою особливістю біблійних перекладів цього періоду є колективна агентність, адже перекладачі, переписувачі або друкарі, редактори, укладачі, мініатюристи, ініціатори й патрони перекладного тексту часто поєднували кілька функцій. При цьому усі вони, за винятком патронів, переважно залишилися «прихованими» оскільки така відмова від індивідуальності вважалася свідченням глибокої віри, покори й жертовності.

Розмаїттям паратекстів вражає рукописне Пересопницьке Євангеліє 1556-1561 р., перший відомий переклад канонічних євангельських текстів українською писемно-книжною мовою. Рукопис має для українців особливе державотворче значення як присягальне Євангеліє українських президентів.

За прагматичною функцією вербальні паратексти Пересопницького Євангелія поділяємо на ідентифікаційні, інформативні, конфесійно-полемічні (ідеологічні) та метамовні.

Ідентифікаційні паратексти надають інформацію про замовника та виконавців перекладу, дату і місце його створення тощо. До ідентифікаційних паратекстів Пересопницького Євангелія зараховуємо:

а) самопрезентацію переписувача Михайла, сина протопопа Сяноцького, у підсумку після кожного Євангелія;

б) згадку в кінці рукопису про ініціатора і натхненника перекладу ієромонаха Григорія, архієпископа Переяславського, який «оустроїв» «тиї книги» і чиєю «радостю, пильностю і прилєжанієм тоє все постановленно єст». За останніми припущеннями дослідників, архієпископ Григорій був перекладачем, а Михайло редактором, співперекладачем і переписувачем Євангелій та одним з ілюстраторів [Чепіга, Гнатенко, 2001, с. 24-25];

в) ідентифікацію місця і часу створення пам'ятки: на третьому аркуші рукопису вказано, що праця почалася в Дворецькому монастирі «1556 августа 15», а на звороті аркуша 442 зазначено, що працю завершено при церкві Різдва Пресвятої Богородиці Пересопницького монастиря «в літо тисячноє 561-го августа 29 дня».

г) ідентифікацію мови протографа і перекладу: в кінцевому колофонному записі на аркушах 481, 482 двічі зазначено: «виложено из язика болгарского на мову рускую», «прекладена из язика болгарского на мову роускую» [Чепіга, Гнатенко, 2001, с. 392-394].

Для реформаторського руху того часу ідея перекладу релігійних текстів національними мовами стала визначальною у боротьбі з католицизмом. Однак і для українського православ'я у період розпалу релігійної полеміки з католиками переклад Євангелій українською мовою міг бути вагомим чинником утвердження релігійної й національної ідентичності. За влучною метафорою І. Франка, Реформація «[...] бухнула, мов велика пожежа, не лише по Німеччині, але й по всіх її сусідніх краях, не минаючи й нашої України, і скрізь під її подихом бачимо зусилля чи то одиниць, чи більших корпорацій дати народним масам повну Біблію, виложену по змозі чистою народною мовою» [Франко, 1983, с. 403].

д) вторинний паратекст автограф Івана Мазепи, який офірував Євангеліє престолу Переяславської церкви 1701 р.;

Інформативні паратексти вміщують усі додаткові, відсутні в протографі перекладу відомості, зокрема, стислі перекази змісту головного тексту, дати церковного календаря, інформацію про структуру книги тощо. До інформативних паратекстів Пересопницького Євангелія відносимо:

а) сумарії (короткі виклади змісту кожної глави Євангелій, крім першої глави), вписані в рамку;

б) підсумок наприкінці кожного Євангелія, де вказано кількість глав, зачал і віршів;

в) Місяцеслов (Послєдованія чину церковного) з вказівкою євангельських зачал і глав, які слід читати у відповідні дати православного церковного календаря.

Саме інформативні паратексти найчастіше мають конфесійно-полемічне (ідеологічне) спрямування, як от:

а) поділ тексту кожного Євангелія на зачала та нумерацію зачал, здійснені за давньою слов'янською традицією. До зачал належать т.зв. вкази (пояснення, коли читати відповідний текст), розміщені на нижніх полях;

б) пояснення наявності зачал і сумаріїв у Післямові, що є полемікою з католиками («латинянами»): «Не без причини то написано. [...] То ж для людей закону римського, себто латинян, бо в них не вживаються зачала, тільки capita, а по нашому глави. Коли він о що попросить тебе, щоб ти йому негайно, себто борзо найшовши вказав» [Возняк, 1992, с. 296];

в) переклад Передмови до Євангелій Теофілакта Болгарського, знаної пам'ятки православної герменевтики.

До метамовних паратекстів відносимо пояснення церковнослов'янської лексики українськими відповідниками, які наводяться у глосах. Глоси у самому тексті виділено за допомогою обрамування і «дробного» письма, а частина глосів винесена на поля: перст палець; рама плечі. Особливо цікавими є глоси, де наводяться синоніми до українських слів, як от клуня стодола, гумно; студня колодязь, криниця; відро глек, збан; стріха дах [Чепіга, Гнатенко, 2001, с. 51-53].

Пересопницьке Євангеліє шедевр каліграфії та мініатюрного живопису, а отже надзвичайної ваги набувають його візуальні паратексти. Зображення чотирьох євангелістів на початку кожної з чотирьох книг Євангелія та орнаменти зі стилізованих рослинних мотивів, якими прикрашено зачала, є пречудовим прикладом ренесансного стилю в українському образотворчому мистецтві XVI ст. Упродовж багаторічних досліджень чи не найбільшою інтригою було авторство художнього оформлення рукопису. Яким Запаско стверджував, що орнаментальні прикраси і рослинні обрамування початків глав створив переписувач Михайло Василієвич, однак ключові мініатюри євангелістів виконала людина, яка дотримувалася інших художніх принципів [Запаско, 1986, с. 24-25]. Іконописець Лев Скоп висловив припущення, що автором мініатюр євангелістів був один з найкращих українських ренесансних художників Федуско із Самбора, представник Самбірської іконописної школи [Скоп, 2011]. Химерні мотиви, архітектурні й особливо рослинні орнаменти Пересопницького Євангелія безумовно асоціюються з ренесансним італійським мистецтвом, зокрема повторювані мотиви з акантом, улюбленою квіткою Рафаеля, якою він розписував ложі у Ватикані. Водночас, художнє оформлення Євангелій має яскраво виражений самобутній український характер, який простежується у тогочасному українському живописі й архітектурі, і навіть перегукується з українською вишивкою -- і за кольорами, чорним і червоним, і за орнаментом. Зокрема, Запаско простежує зв'язок між орнаментами Пересопницького рукопису і декоративним різьбленням житлових і культових споруд Львова середини XVI ст. [Запаско, 1995, с. 85-89]. Таким чином, художнє оформлення як візуальний паратекст Пересопницького Євангелія засвідчує присутність українського мистецтва в загальноєвропейському ренесансному контексті.

Переконливим свідченням поширення на теренах України ідей Реформації стали два майже одночасні переклади Євангелія: друковане Євангеліє Василя Тяпинського (1570 р.) та рукописний переклад Валентина Негалевського (1581 р.).

Обидва перекладачі сповідували социніанство, раціоналістичну антитринітарну течію протестантизму, і, крім переосмислення та раціоналізації богословських догматів, ревно відстоювали право простого люду читати Слово Боже рідною мовою. У передмові та коментарях Негалевський підкреслював, що розпочав свій проект на прохання і заохочення віруючих, які не могли читати польською чи церковнослов'янською мовами [Возняк, 1992, c. 302]. Двомовне Євангеліє Тяпинського доповнювала рукописна передмова, в якій автор висловлював жаль з приводу полонізації рідної мови на «руській» землі. Василь Тяпинський засуджував церковну владу за незнання місцевої народної мови та небажання її вивчати. На думку Тяпинського, Святе Письмо зрозумілою рідною мовою сприяло б духовному просвітленню та зміцненню віри «бідного посполитого люду» [Тяпинський, 2024]. Додаючи паралельний церковнослов'янський текст, видавець і перекладач прагнув продемонструвати його складність у порівнянні з «руським письмом». Обидва переклади опиралися на польські протестантські посередники: для Негалевського джерелом-посередником був Новий Заповіт у перекладі Мартіна Чеховича (1577 р.), а Тяпинський орієнтувався на Біблію в перекладі Симона Будного (1570 р.).

На жаль, авторитет церковнослов'янської Осторозької Біблії (1581 р.) та її численних передруків і редакцій, а головно анексія Київської митрополії Московською церквою (1686-1722 рр.) на століття перервали процес перекладів Святого Письма українською мовою.

Перший повний український переклад Біблії вийшов друком лише 1903 р. у Відні за сприяння Британського й Біблійного Закордонного Товариства (БЗБТ) і став результатом багаторічної праці тандему Пантелеймона Куліша й Івана Пулюя (після смерті Куліша його частину перекладу завершував Іван Левицький).

Спробу співпраці з Товариством П. Куліш зробив ще 1870 р., надіславши свої віршовані версії Псалтиря й окремих книг Старого Завіту. Саме негативна рецензія призначеного Товариством рецензента, знаного віденського славіста Франца Ксавера Міклоша, змусила Куліша змінити свою перекладацьку стратегію, узгодивши її з принципами БЗБТ, і розпочати співпрацю з Пулюєм. Новий Завіт перекладачі видають 1880 р. у Львові власним коштом і лише 1885 р. БЗБТ викуповує права на переклад і двічі перевидає його (1887, 1893). Права на переклад Старого Завіту Товариство викупило вже після смерті Куліша, включивши до контракту його вдову та Нечуя-Левицького.

Видимість імен перекладачів у Біблії 1903 р. досить нетиповий паратекст з погляду засад БЗБТ. Навіть у значно інклюзивніших директивах Товариства, опублікованих 1968 року, зазначено, що асоціювання імен перекладачів чи редакторів з перекладом Святого Письма не повинно бути звичною практикою [Willebrands, 1968, c. 105]. Проте на титульній сторінці видання 1903 р. після назви «Святе Письмо Старого і Нового Завіту» вказано цільову мову «мовою русько-українською», а на звороті імена трьох перекладачів. У Змісті кожна Книга позначена однією, двома або трьома зірочками, а нижче вказано:

*Переклад П.О. Куліша, ** переклад І.С. Левіцького, *** переклад Дра І. Пулюя.

Незважаючи на таку ретельну паспортизацію, у народній свідомості Біблія 1903 р. відома як «Біблія Куліша».

Однією з базових засад Британського Біблійного Товариства (засн.1804 р.) на період видання першої української Біблії було «заохочувати поширення Святого Письма «без приміток і коментарів» (without notes or comments). Група засновників, до якої входили представники різних конфесій, прагнула таким чином об'єднати християн і уникнути упереджених конфесійно-однобічних паратекстів попередніх видань Біблії [Steer, 2004, c. 63-67]. Варто зазначити, що така «війна з примітками» не була новою. Один з приписів для перекладачів Біблії короля Якова 1611 р. це уникати приміток на полях, за винятком пояснення незрозумілих гебрейських чи грецьких слів [Campbell, 2010, c. 36]. Такою була реакція на популярну в народі Женевську Біблію 1560 р., яка рясніла примітками, що просували кальвіністські й антироялістські ідеї. Небезпека біблійних приміток, заснованих на суб'єктивному тлумаченні біблійного тексту, тема окремого дослідження. Варто лише згадати примітки Мартіна Лютера до його перекладу Євангелія від Івана 5:16-18, розширено поданих у його ж трактаті «Про євреїв та їхні брехні» (1543 р.). Лютерова екстраполяція переступу катів Христа на власних сучасників-євреїв і заклик палити їхні синагоги, школи, будинки та книги активно використовувалися апологетами нацизму під час Другої Світової війни.

Перекладачі першої української Біблії досить послідовно дотримувалися принципу «без приміток і коментарів». В сукупності до всіх текстів Старого і Нового Завіту подано близько 30 коротеньких посторінкових приміток, 20 з яких припадає на Книгу Йова. Саме примітки до цієї книги вражають розмаїттям і поділяються на:

1) пояснення давніх традицій, як от:

Нехай би її (були) прокляли ті, що проклинають день*, та готові дракона розбудити! (Йов 3:8)

*У давнину наймано женщин і мужчин, що оплакували при похоронах помершого, й проклинали той день, коли той зійшов зі світа¹.

Тоді виходив я, було до воріт міста*, й уставляв на майдані сідалище собі. (Йов 29:7) *У давнину були ворота міст під широчезним склепіннєм, і там відбувалися збори, суди, й т. др.

2) біблійні метафори і «темні» місця:

[...] се доведе його до царя страхів*. (Йов 18:19):

* До найбільшого страху.

Полки його* <Господа> притягли купою й справили дороги собі на мене, та обсіли кругом намет мій. (Йов 19:12)

* Смерть дітей, хороба, нужда і т. д.

Бідного ж він рятує з біди його, і в тісноті відтулює ухо його*. (Йов 36:15)

*Щоб почув ласкаві слова Божі.

3) пояснення назв фантастичних істот:

Рефаїми* (Йов 26:5) * велитні морські, кити.

Бегемот* (Йов 40:10) *Значить: скотина, а тут означає, мабуть, слоня.

Левіятана* (Йов 40:20) * велитня морського, кита.

Цікавою є примітка, де П. Куліш звертає увагу читача на важливий, на його думку, вірш Книги Йова.

Я знаю* Відкупитель мій живе, й він у послідний день підійме з пороху отсю розпадаючуся кожу мою. (Йов 19:25)

*Отсе ті важні слова.

Серед приміток до інших книг Біблії (їх вдвічі менше) варто згадати

1) пояснення етимології прізвиська Ісава, що є основою гри слів:

І каже Езав Якову: Нагодуй мене вареним сочивом сим червоним, бо я знемігся. Тим і дано прізвище йому Єдом*. (Перва Книга Мойсея 25:30)

* Червоний. ¹ Тут і далі цитати з Біблії 1903 р. подаються за виданням: Куліш П., Левицький І., Пулюй І. (2003). Святе Письмо Старого та Нового Завіту. Укр. Біблійне Товариство. Надалі вказуємо лише книгу, розділ ^вірш.

2) пояснення історичних реалій:

Упав Бел, повалився Набо*. (Ісайя 46:1)

* Бел, Баал, або Вил, Ваал; та називали Вавилонці першого свого царя Нимрода, як його опісля богом собі зробили. Набо, або Небо чи Нево, се друге божище у Вавилонців. Тут прорікаєсь, як би вже довершений, упадок ідолів і поганьства з приходом Христа.

Усі нечисленні примітки у Біблії 1903 р. знаходимо в тих книгах, що їх перекладав П. Куліш.

Перспективним напрямом дослідження є епітексти першого українського перекладу Біблії, зокрема:

1) епістолярна спадщина П. Куліша й І. Пулюя, де перекладачі обговорювали стратегію перекладу і співпрацю з Британським Біблійним товариством;

2) перші часткові переклади Святого Письма, що їх Куліш опублікував у 1968-1970 рр. у львівській газеті «Правда»: переспіви «стихотворним складом» «Давидових Псальм», Пісні Пісень , двох пісень Мойсея («Пісні над Червоним морем» і «Пісні передсмертної») і, урешті, усього П'ятикнижжя, а також Книги Йова. Оскільки Британське Біблійне Товариство, якому він запропонував свій переклад, визнало його лише перифразом, перекладач переглянув свою стратегію й розпочав співпрацю з І. Пулюєм;

3) дискусія 1905 р. між Іваном Франком (праця «Поема про сотворення світу») та Іваном Пулюєм (праця «Нові та перемінні звізди»). Франко уважав, що перша українська Біблія не виправдала надій як самого П. Куліша, так і широкого загалу українців і звинуватив перекладача в незнанні мов оригіналу та використанні «церковщини і дячківщини», тобто церковнослов'янізмів, а Пулюй став «в обороні Куліша» і їхнього спільного перекладу.

Другий повний переклад Біблії українською теж здійснено під егідою БЗБТ. Ще 1921 р. проф. Іван Огієнко запропонував Товариству свої послуги перекладача, хоча відповідь-офіційне звернення від Товариства отримав лише у 1935 р. завдяки сприянню галицьких протестантів, передусім Василя Кузіва, які й склали кістяк Ревізійної комісії перекладу. Напередодні Другої Світової війни вдалося видати спершу Четвероєвангеліє (1937), а згодом і весь Новий Завіт з Псалтирем (1939). Упродовж років стосунки Огієнка з Товариством змінювалися, а з 1939 по 1941 рр. контракт навіть було розірвано. На етапі останніх приготувань Ревізійна комісія, очолювана пастором Левком Жабком-Потаповичем, мала ряд зауважень до тексту, передусім, через недотримання академічного правопису 1929 р. (правопис Огієнкового перекладу Жабко-Потапович вважав мішаниною академічного з більшовицьким) та через формат посторінкових приміток. Дослідники, зокрема Т. Барщевський, припускають, що остаточні зміни, («третю коректуру»), зокрема й до приміток, Жабко-Потапович уніс без узгоджень з перекладачем [Барщевський, 2017, с. 262].

Проте таке твердження видається сумнівним, зважаючи на однорідну стилістику приміток і характер співпраці перекладача з Редакційною комісією. Безсумнівним, однак, є вагомий внесок у переклад редакторів-протестантів, агентність яких у листівці-вкладці до опублікованої Біблії є навіть більш видимою, ніж агентність перекладача.

Надзвичайно інформативний епітекстовий матеріал надає епістолярій, де Огієнко і його редактори вели «правописно-богословські дискусії». Жабко-Потапович наполягав на послідовному дотриманні харківського академічного правопису на противагу радянському, а Огієнко, хоч і брав свого часу участь у створенні «розстріляного» правопису, обстоював можливість відхилень і навіть правописних новотворів. Для прикладу, Жабко-Потапович, аргументи якого підтримали замовники перекладу і зберегли в остаточному тексті, наполягав на варіанті «хрИстити», обґрунтовуючи його етимологічно: «Є два різні слова й усі похідні від них слова: ХрИстос і ХрЕст, а тому Іван ХрИститель напевно хрИстив людей, і Апостоли ХрИстили людей, щоб зробити їх християнами; а натомість священник (скажімо) бере до рук ХрЕста та хрЕстить ним людей, так само, як хрИстиянин православний приймає хрИщення в дитинстві, а потім рукою хрЕститься сам або тією ж рукою хрЕстить буханок хліба, коли має його надтинати» [Барщевський, 2017, с. 254].

Врешті 12 червня 1962 р. настав, за спогадами Огієнка, «найбільший, найсвітліший і найрадісніший день у всьому моєму довгому і трудящому житті» [Іларіон, 1963, с. 220], коли він отримав три сигнальні примірники Біблії.

Біблія була видана у двох варіантах: великим і стандартним розмірами. Велике подарункове видання було оправлене у чорне полотно із золотим тиском на хребті «Біблія», а стандартну частину накладу видруковано фотоспособом у пропорційно зменшеному варіанті. Загальна кількість сторінок 1524. На чотирьох додаткових сторінках подано чотири мапи: країни Авраамових мандрівок; Палестини за розподілом ізраїльських племен; Палестини на часів Нового Завіту та подорожей апостола Павла.

На титульній сторінці під назвою видання «Біблія або книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту» зазначено ключову стратегію перекладу І. Огієнка «із мови давньоєврейської й грецької на українську дослівно перекладена» (виокремлення шрифтом О.Д.). Стратегію дослівності підтверджує й примітка після Поазбучного списку скорочень книг Старого і нового Завіту: Усе, що тут видрукувано писаним письмом (таким, як це), того в оригіналі нема,воно додане для ліпшого зрозуміння тексту. Зауважимо, що ці додатки до тексту переважно дискурсивні слова.

Внизу титулки зазначено «Британське й Закордонне Біблійне Товариство. 1962». На жаль, ані на титульній сторінці, ані деінде у паратексті прізвище І. Огієнка не згадане. Перекладачеві довелося замовляти печатку і власноруч проставляти своє прізвище на титульній сторінці власних примірників: «Переклав проф.., д-р Іван Огієнко». Дмитро Бучинський у рецензії 1963 р. «Біблія в перекладі професора Івана Огієнка» вбачав у цьому своєрідний підступ протестантів, зазначаючи: «Сьогодні практикується так, що перекладачі Біблії фігурують як автори. їх імена ставляться перед назвою Біблії і так заносяться у бібліографічно-бібліотечні каталоги» [Бучинський, 1963, с. 2]. Зазначимо, однак, що у директиві Об'єднаних Біблійних Товариств (ОБТ) 1968 року практика вказувати імена перекладачів на титульній сторінці уже визначається як «not normally» [Willebrands, 1968, c. 105]. До того ж, одразу ж після виходу перекладу у світ Британське і Закордонне Товариство в Лондоні випускає двосторінкову листівку-вкладку за своїм підписом під назвою «Нова українська Біблія», де подано інформацію про перекладача: «На перекладача Британське й Закордонне Біблійне Товариство 1936 р., на пропозицію українських протестантів, запросило професора д-ра Івана Огієнка». Починаючи з 1990-х рр., Українське Біблійне Товариство видає цей переклад з обов'язковим зазначенням імені перекладача на звороті титульної сторінки.

Основний текст у Біблії набрано 14 кеглем у дві колонки, між якими посередині шпальти перекладач вказує паралельні місця. Сам текст подається з перебивками, тобто заголовками, які поділяють текст на смислові блоки, незалежно від поділу на глави. Наприклад, заголовок «Створення світу» охоплює Книгу Буття від 1:1 до 1:25. Наступна частина тексту 1:26-1:31 має заголовок «Створення людини» тощо.

Посторінкові примітки найважливіший паратекст Огієнкового перекладу, на що звернув увагу вже перший рецензент тексту Д. Бучинський: «[...] пояснень під ніжкою сторінок, прецікавих і прецінних, хоч пригорщами черпай; вони допомагають читачеві в розумінні біблійного тексту» [Бучинський, 1963, с. 3].

З другої половини ХХ ст., властиво, після заснування Об'єднаних Біблійних Товариств у 1946 р., організація почала суттєво переглядати свою вимогу «без приміток і коментарів» (without notes or comments), яку 1971 р. було переформульовано як «без доктринальних приміток і коментарів» (without doctrinal notes or comments). Проте базові принципи щодо допустимих чи бажаних приміток ще 1958 р. розробив Юджін Найда у статті «Додаткові довідки для читача» (Marginal Helps for the Reader) на прохання Перекладацьких Комісій Об'єднаних Біблійних Товариств. Детальну і розгалужену класифікацію приміток автор підсумовує чотирма ключовими принципами: 1) Примітка повинна пояснювати, а не ускладнювати; 2) Примітка повинна врахувати підготовку та контекст читача; 3) Примітка повинна бути якомога коротшою; 4) Примітка повинна уникати будь-яких доктринальних тлумачень і емоційно-навантажених звинувачень чи натяків [Nida, 1958, c. 2]. Через десять років у 1968 р. типологія «недоктринальних» паратекстів Найди майже без змін увійшла до «Директив для міжконфесійної співпраці у перекладанні Біблії» (Guiding Principles for Interconfessional Cooperation in Translating the Bible), узгоджених ОБТ у тандемі з Римо-Католицькою Церквою, а саме: альтернативні прочитання; альтернативні відтворення; пояснення власних назв; гра слів; історичне тло; різниця культур; паралельні місця; підзаголовки; ілюстрації [Willebrands., 1968, c. 103-104]. У редакції «Директив» 1987 р. ці побажання набувають статусу обов'язкових і до їх списку додано передмову [Willebrands, 1987].

Агентність Івана Огієнка як перекладача Біблії чітко проступає на епітекстовому рівні. Протягом десятиліть він досліджував давні українські переклади Святого Письма, розробляв наукові принципи перекладу Біблії, окреслював стратегії й тактики та оприлюднив їх 1927 р. в дослідженні «Методологія перекладу Святого Письма та Богослужбових книг на українську мову» (журнал «Духовна бесіда», № 19-27) і у статтях 1933-1939 рр. щомісячного науково-популярного журналу «Рідна мова». Примітки І. Огієнка дзеркально відображають його перекладацьку стратегію дослівності й абсолютної поваги до кожного образу сакрального першотвору:

1) Найчисленні примітки це пояснення біблійної метафорики, передусім старозавітньої. Такі примітки випливали з перекладацької стратегії І. Огієнка, яка полягала у дослівному відтворенні незвичної орієнтальної образності оригіналу і, відповідно, потребувала пояснень для українського читача: похилити обличчя не бути прощеним; знести гріх пробачити; запитати про мир привітати; устань початок дії; поширив дав добру долю, пощастив; учора й позавчора це гебраїзм, наше : досі; «Їхня тінь відійшла від них» це гебраїзм: вони незабаром погинуть; нехай прилучиться Аарон до своєї рідні, Jeasef el ammav нехай помре; пор. 1 М. 15.15, 25.8, 35. 29, 49.33, 4 М. 27.13, 5 М. 32.50; шукати душу чигати на життя, бажаючи забити. У біблійній мові слово «душа» часто замість «життя»; похитати головою поспівчувати.

Вірний стратегії дослівності, перекладач зберігає всі метонімії, основою яких є частини тіла, пояснюючи їх у примітках: уста й губи в Біблії синоніми язика, мови; рамена синонім сили; рука сила, могутність, нирки й серце центр чуття; долоні вчинки; серце розум.

2) Дослівний переклад у примітках до біблійних образів, перефразованих у перекладі. Інколи біблійна, особливо старозавітна, образність була настільки незвичною, що перекладачу доводилося частково відходити від стратегії дослівності, обираючи більш узагальнені і доступні для розуміння українські відповідники. Однак у цьому випадку примітки повертали читача до оригінального образу.

А земля була пуста та порожня, і темрява була над безоднею Тут і далі цитати з Біблії у перекладі І. Огієнка подаються за виданням: Огієнко І. (Перекл.) ^{(2002). Біблія або Книги Святого Письма Старого і Нового Заповіту. Київ: Українське Біблійне Товари-}, і Дух Божий ширяв над поверхнею води³⁴ (Буття 1:2).

² В оригіналі al pnej tehom над обличчям праокеану; tehom це хаос, безодня, праокеан. з аі pnej на обличчі, на поверхні води. Часте і біблійній мові «обличчя землі» це поверхня води». ство. Надалі вказуємо лише книгу, розділ і вірш. Погебрейському вода majim, слово завжди множинне².

Бувши одружений¹, нехай не занечиститься (Левит 21:4).

Тебрейське "baal" “пан”, “пан жінки”, одружений.

Страхіття жахають його звідусіль, і женуться за ним по слідах¹ (Йов 18:11).

¹ Оригінал дає: і пхають по ногах його.

3) Пояснення гри слів, побудованої на етимології. Неперекладній грі слів Огієнко надавав великої ваги, адже у ній закодовано складні нашарування біблійних сенсів. Ключ до подвійного прочитання однозначних або й нелогічних перекладних фраз Огієнкоперекладач ховає у примітках, інколи за допомогою новотворів:

І сказав Бог: «Створімо людину¹ за образом Нашим, за подобою Нашою, і хай панують над морською рибою, і над птаством небесним, і над худобою, і над усею землею, і над усім плазуючим, що плазує по землі (Буття 1:26).

¹Людина по-гебрейськи adam, церковнослов. чоловік, adamah земля.

1 промовив Адам: Оце тепер вона кість від костей моїх, і тіло від тіла мого. Вона чоловіковою¹ буде зватися, бо взята вона з чоловіка (Буття 2:23).

іЧоловікова, чоловічиця жінка, гебрейське issah (is чоловік, муж).

4) Пояснення етимології власних назв також вповні відповідає перекладацькій стратегії очужинення:

Хава, Chavvah цебто життя, жива; Каїн набутий, Авель смутний; Нод туляння, Set, Шет нагорода; Noah, Ной потішення; Вавилон помішання; БетУл дім Божий, по-церк сл. Веоиль, Вефіл; Грецьке Хрютос, Христос Помазанець, гебрейське Месія, «Званий Христос» це: що був Христос, пор. Мт 5.9. Ісус Спаситель.

5) Пояснення історичних реалій: історичні особи, міри, ваги й грошові одиниці, соціальні групи тощо:

Книжники це вчителі Закону Божого, належали до фарисейської секти, пор. Мт. 23.1-39; Фарисей юдейська секта, що сильно дотримувала зовиднене виконування Мойсеевого Закону, пор. Мт. 23.1-39. Про саддукеїв див. Мт. 22.23 (Матвій 2:4);

Саддукеї секта юдейська. Що складалася з аристократії. Це були раціоналісти, і відкидали воскресіння мертвих, життя позагробове й т.ін. (Матвій 22:23): ;

Клавдій римський імператор 41-54 р.р. (Діяння 11:28);

Це Ірод Агріпа І, онук ірода І Великого, цар Єрусалимський. Помер 44-го року по Христі. Пор. Діяння 12.23 (Діяння 12:1);

Срібняк грецьке apyupioq срібна гебрейська монета, статир срібний шекель, рівняється 4 драхмам, ціна приблизно 66 центів (Матвій 26:15).

6) Пояснення біблійних традицій допомагають читачеві краще зрозуміти контекст біблійних істин і повчань:

Тоді первосвященик роздер одежу свою¹ та й сказав: Він богозневажив! Нащо нам іще свідки потрібні? Ось ви чули тепер Його богозневагу! (Матвій 26:65)

¹На знак великого смутку, чи болю, чи обурення у гебреїв був звичай роздирати одежу свою.

І ось підійшов прокажений, уклонився Йому та й сказав: Коли, Господи, хочеш, Ти можеш очистити¹ мене! А Ісус простяг руку, і доторкнувся до нього, говорячи: Хочу, будь чистий! І тієї хвилини очистився той від своєї прокази.⁴ І говорить до нього Ісус: Гляди, не розповідай нікому. Але йди, покажися священикові, та дар принеси, якого Мойсей заповів, їм на свідоцтво.² (Матвій 8:4)

Прокажений вважався нечистим, тому очистити оздоровити від прокази. ²Священики видавали свідоцтво, що прокажений видужав і може входити в свою громаду.

7) Альтернативне прочитання, коли масоретський старозавітній текст суттєво відрізняється від грецької Септуаґінти. Згідно з вимогами Британського Біблійного Товариства, Огієнко перекладав з гебрейського масоретського тексту, однак завжди звірявся з давнішим, хоч і перекладним, текстом давньогрецькою. Якщо відмінності між двома текстами були значними, перекладач наводив грецький варіант у примітках:

Прославляю Тебе цілим серцем своїм, перед богами¹ співаю Тобі! (Пс. 137 (138):1):

¹У грецькому тексті: перед Анголами.

Благословення Господнє на вас, благословляємо вас ім'ям Господа!¹ ( Пс. 128 (129):8). іЗа текстом грецьким; за єврейським: Чекай, Ізраїлю, Господа!

Народ Твій готовий у день військового побору Твого, в оздобах святині із лоня зірниці прилине для Тебе, немов та роса, Твоя молодість¹ (Пс. 109 (110):3).

іГрецький текст дає: Із лоня перше зірниці Я тебе породив.

8) Церковнослов'янські та іншомовні відповідники. Хоча згідно з контрактом, Огієнко перекладав Новий Завіт з критичного видання Novum Testamentum Graece в редакції Е. Нестле, а Старий Завіт із Biblia Hebraica, (обидва видані замовником перекладу), відтворюючи складні місця, він звірявся з перекладами сучасними європейськими мовами. Варто зазначити, що свого часу перекладач опанував церковнослов'янську, латину, англійську, німецьку і польську.

Бог випробовував¹ Авраама. (Буття 22:1)

іГебрейське nissah випробовував; церковнослов'янське искушлше, спокушав.

Кластимуть руки на хворих, і добре 'їм буде!² (Матвій 16:18)

²Старословянський текст дає: «і здоровими будуть».

Об'явленняі Ісуса Христа, яке дав Йому Бог, щоб показати Своїм рабам, що незабаром статися має. (Об. 1:1)

іГрецьке апокаЛифщ, лат. revelatio , церк. слов. откровеніе. Пор. 1 Петр. 4.13, Гал. 1.12.

...