Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

законність правовий юридичний

Вступ

Розділ 1. Загальна характеристика законності як інституту правового регулювання суспільних відносин

1.1 Огляд наукових досліджень законності в юридичній науці

1.2 Аналіз структурних елементів законності, як інституту правового регулювання суспільних відносин

Розділ 2. Законність у різних сферах її прояву

2.1 Сфери прояву законності

2.2 Критерії оцінки законності у різних сферах її прояву

Розділ 3. Принципи та вимоги законності як інституту правового регулювання суспільних відносин

3.1 Принципи законності як інституту правового регулювання суспільних відносин

3.2 Вимоги законності як інституту правового регулювання суспільних відносин

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Законність - це багатоаспектне соціально-правове явище, що характеризує організацію і функціонування суспільства і держави на правових засадах. Законність є однією з центральних проблем у загальній теорії держави та права. Важливість цієї проблеми обумовлена тим, що поняття законності нерозривно пов'язане з такими інститутами й сторонами державно-правового життя суспільства, як функції держави, правотворчість, форми реалізації права, демократія, права, свободи та обов'язки особистості. Особливого значення законність набуває в межах правової держави та громадянського суспільства, де забезпечується її відповідність загальнолюдським ідеалам. Становлення ідеї законності починається з утвердження державності та права, хоча уявлення про необхідність додержання конкретних правил існувало навіть в релігійно-міфологічних пам'ятках.

Між тим, розуміння законності як суворого і неухильного виконання законів не відбиває всього розмаїття явищ, що формують уявлення про неї, не дозволяє визначити її моральну природу. На перше місце при характеристиці законності висувався принцип верховенства закону, під яким розумілася його вища юридична чинність в ієрархічній системі правових нормативних актів. Сам же закон трактувався у виключно позитивістському аспекті, без будь-якої його оцінки з позицій загальних принципів права, загальнолюдської моралі, міжнародно-правових норм і стандартів.

Значний внесок у дослідження питань законності зробили такі вчені, як Атаманчук Г.В., Головистикова А.Н., Горбунова Л.М., Дмитриев Ю.А., Забігайло В.В., Задорожний Ю.А., Корельский М.В., Перевалов В.Д., Пильгун Н.В., Кудрявцев В.Н., Лисенков С.Л., Лисюткин А.Б., Лукашева Е.А., Мелех Л.В., Мандебура Т.О., Осауленко О.В., Скакун О.Ф., Тимченко А.П., Тернавська В.М., Черданцев А.Ф.

Метою даної курсової роботи є загальнотеоретичний аналіз законності як юридичної категорії.

Відповідно до мети дослідження у роботі були поставленні наступні завдання:

- дослідити загальну характеристику законності;

- провести аналіз аспектів та сфер прояву законності;

- визначити аспекти прояву законності, що найбільш повно характеризують її;

- розмежувати принципи та вимоги законності.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають з приводу забезпечення законності як інституту правового регулювання суспільних відносин.

Предметом дослідження є законність як інститут правового регулювання суспільних відносин.

Методологічну основу дослідження склала система філософських, загальнонаукових та спеціально-наукових методів, що забезпечили об'єктивний та всебічний аналіз досліджуваного предмету. Використання філософських підходів дало змогу осягнути ідею законності з точки зору її співвідношення із суспільством та державою. З урахуванням мети і завдань дослідження було використано також методи: формально-логічний, що надав можливість дослідити риси і особливості законності як самостійної правової категорії; історичний застосовувався у процесі дослідження становлення законності; структурно-функціональний застосовано для визначення зв'язків законності з елементами правової системи, для характеристики принципів та змісту законності.

Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел.

Розділ 1. Загальна характеристика законності як інституту правового регулювання суспільних відносин

1.1 Огляд наукових досліджень законності в юридичній науці

Проблема законності - одна з центральних у загальній теорії держави і права. Актуальність її очевидна як у теоретичному, так і в практичному плані. Важливість цієї проблеми обумовлюється тим, що поняття законності нерозривно пов'язане з такими інститутами і сторонами державно-правового життя суспільства, як функції держави, правотворчість, форми реалізації права, демократія, права, свободи і обов'язки особистості. Законність є основою нормальної життєдіяльності суспільства, його політичної системи і взаємодії всіх її ланок.

Законність є надзвичайно складним і, водночас, достатньо вивченим феноменом права. Його виникнення і становлення пов'язують зі створенням перших держав, адже формування територіально організованого суспільства з публічною владою, наділеною засобами і заходами примусу передбачало необхідність регулювання відносин, встановлення певного порядку. Саме тоді з появою перших регламентних актів і зародилося поняття законності, тобто того, що входило в рамки прийнятного та дозволеного.

З розвитком та вдосконаленням механізму державотворення, появою перших загальнообов'язкових документів, приписів та указів, поняття законності набуває додаткового значення, що певною мірою трансформується у поняття закону - постанову державної влади, що має найвищу юридичну силу. Так, ще Платон зазначав, що ідеальна держава ? це справедливе, засноване на законах правління кращих. «Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має юридичної сили і перебуває під чиєюсь владою, - вважав філософ. Там же, де закон ? володар над правителями, а вони його раби, я вбачаю порятунок для держави» [12, с. 188?189]. В епоху Середньовіччя ідея верховенства права як регулятора суспільних відносин обґрунтовувалася тезою про божественне походження норм закону. Римські юристи говорили про безумовну необхідність дотримуватися законів. Система римського права була юридичною базою законності в сфері регулювання майнових відносин, яка потім рецептувалася в більш цивілізовані форми, які поступово наповнилися реальною рівністю перед законом всіх учасників суспільних відносин.

Сьогодні законність є основою нормальної життєдіяльності цивілізованого суспільства, всіх ланок його політичної системи. Охоплюючи своїми діями важливі сфери людського життя (приватну і публічну), законність вносить в нього відповідну гармонію, забезпечує справедливу диференціацію інтересів людей [13, с. 4].

Законність, охоплюючи своєю дією найбільш важливі сфери людського співжиття (приватну і публічну), вносить до нього відповідну гармонію, забезпечує справедливу диференціацію інтересів людей.

У вітчизняній юридичній літературі законність завжди розглядалася як складне та багатопланове соціальне явище, що характеризується безліччю різноманітних зв'язків, які впливають на суспільні відносини економічного, політичного, ідеологічного, соціально-культурного, правового та іншого характеру. Саме у цьому виявляється її соціальна значущість і цінність. Такий характер законності як явища об'єктивно зумовлює необхідність його дослідження, теоретичного осмислення комплексу проблем, пов'язаних з ним [10‚ с. 123]. Законність розглядали як соціальний феномен і елемент надбудови; політичне і правове явище; атрибут володарювання й антипод зловживання; режим, принцип функціонування діяльності державних та інших органів; метод державного управління суспільством і ядро дисципліни; принцип політичної системи; якість і результат нормотворчої діяльності, передумова правопорядку.

Розглядаючи питання, пов'язані з визначенням поняття «законність» та його ознак, насамперед маємо дослідити термінологію, яка використовується у теорії права. З публікацій про різні аспекти законності досить складно однозначно визначити, хто вперше використав цей термін, оскільки в 90-х р.р. ХІХ ст. він зустрічається у наукових працях багатьох авторів. У зв'язку з цим безсумнівний інтерес викликає аналіз поняття «законність», якому в юридичній літературі приділяється невиправдано мало уваги. В основі терміна «законність» лежить не однокорінний іменник «закон», а порівняльний прикметник - «законний», що вказує на оціночну роль даної категорії. Термін «законний» - відносний прикметник, від якого утворено абстрактний іменник «законність». Такі іменники в українській мові позначають якість, властивість, стан або певні загальні поняття. Термін «законність» не має на увазі жодного конкретного явища, що самостійно функціонує в правовому просторі. Аналогічно як й інші абстрактні іменники він використовується для опису зовнішньої відносно нього дійсності. Предметним значенням поняття «законність» є оціночна функція, що відображає відповідність правореалізаційної діяльності положенням закону. Іншими словами, законність - це не сама діяльність з реалізації правових приписів, а її найважливіша характеристика (якісна ознака), що визначає юридичну правомірність, законоспроможність правореалізаційної діяльності.

Питання про соціально-юридичну природу та особливості законності в юридичній науці вирішувалося під час тривалих дискусій, присвячених проблемі визначення та характеристики цього поняття. Суттєвий внесок у розгляд проблеми зробила юридична школа Російської імперії, до складу якої входила й значна частина України.

Досліджуючи сутність, зміст законності, слід підкреслити наявність характерної для того часу ідеї про те, що право - це надана і захищена державою можливість (свобода) суб'єкта вибирати вид і міру своєї поведінки. А відтак, правопорушення - обмеження такої можливості. Проте на практиці реалізація такої свободи (правомочності) можлива тільки у випадку, якщо підпорядкована правомочному суб'єкту особа дотримується такого права і здійснює відповідні дії. Очевидно, реалізація свободи одного обмежена належною поведінкою іншого. Взаємне дотримання чужих суб'єктивних прав шляхом обмеження власних і може слугувати теоретично-історичною передумовою розвитку ідеї законності.

Водночас у літературі законність зазвичай розглядається не тільки як загальноправовий, а й як галузевий принцип права. І хоч дехто заперечує можливість трактування законності саме як галузевого принципу, стверджуючи, що при цьому законність втрачає свій універсальний характер, таке застереження аж ніяк не можна визнати обґрунтованим. Очевидно, без існування принципу законності, наприклад, у кримінальній, кримінально-процесуальній, адміністративній та іншій діяльності не можна вважати законність загальноправовим принципом.

В юридичній літературі законність часто розглядається як метод державного управління суспільством. Зміст цього методу трактується по-різному. Сутність цього методу полягає в організації суспільних відносин за допомогою прийняття і неухильного дотримання законів та інших правових актів [7‚ с. 4]. Таке розуміння законності є дискусійним. По-перше, запропонований авторами підхід призводить до ототожнення законності з певною діяльністю, зокрема - з правовою загалом. По-друге, у рамках цього підходу зміст законності значно розширюється, оскільки охоплює і правотворчий, і правореалізаційний процеси, що обумовлює необхідність розглядати чинне законодавство як невід'ємний елемент законності.

1.2 Аналіз структурних елементів законності, як інституту правового регулювання суспільних відносин

Законність набуває різного змісту в певні історичні періоди залежно від конкретних соціальних умов. У зв'язку з цим особливий інтерес становить аналіз структурних елементів, що визначають зміст законності. Традиційно в юридичній літературі виділяють три аспекти (елементи) сутності цього складного соціального явища: предметний, суб'єктний, нормативний, а в кожному з них, крім того, ідеальну і реальну складові. Так, предметний аспект змісту законності становлять ті об'єкти (явища, процеси), що відповідають критерію юридичної правомірності. Насамперед, це діяльність і поведінка учасників суспільних відносин. Через них цієї властивості набувають інші явища, наприклад, правові акти як нормативного, так і індивідуального характеру, управлінські рішення, документи тощо.

Суб'єктивний аспект змісту законності характеризує склад суб'єктів, які зобов'язані дотримуватися, і тих, що дійсно дотримуються правових приписів, а також тих, що мають право і реальну можливість вимагати такого дотримання від інших. Переважна більшість учених вважає, що суб'єктами законності є всі суб'єкти права. Принцип законності є загальним і не містить будь-яких винятків. Законність єдина і однаково обов'язкова для всіх - і для органів влади, і для громадян. І хоча деякі автори висловлюються про необхідність звуження суб'єктного аспекту змісту законності, головним чином за рахунок виключення з числа її суб'єктів громадян й інших осіб (іноземних громадян, осіб без громадянства) [15], проте ці пропозиції не були підтримані. Таке звуження навряд чи виправдане, оскільки, по-перше, мимоволі виникає ілюзія необов'язковості дотримання норм права громадянами; по-друге, постає необхідність теоретичної розробки нового терміна для позначення дотримання правових норм громадянами й іншими особами.

Проблема співвідношення закону і підзаконних актів справді існує. Твердження, що у правовій державі саме закон повинен розглядатися як первинний базовий регулятор суспільних відносин, заперечень не викликає. Пріоритет закону в процесі правового регулювання різних соціальних відносин над підзаконними актами органів управління - основа правової державності. Але головна ідея правової держави полягає не в тому, щоб розмежувати, протиставити вимоги законів і підзаконних нормативних правових актів. Підзаконна нормотворчість має право на існування і державну підтримку. У багатьох випадках підзаконні акти об'єктивно необхідні. До того ж слід враховувати той факт, що «...підзаконні акти завжди ближче до безпосередньої соціальної практики, тонше її відчувають, локалізуючись у сфері професійної (відомчої), регіональної чи іншої специфічної діяльності, мають оперативніший характер, ніж закони» [6‚ с. 129].

Тому реальна проблема в умовах формування правової держави полягає в тому, щоб певним чином упорядкувати й систематизувати підзаконну нормотворчість, забезпечити відповідність прийнятих підзаконних актів положенням чинного закону. Для цього мають бути чітко визначені вимоги, які висуваються до підзаконних актів, яких необхідно неухильно дотримуватися в процесі правотворчості. Загалом суть зазначених вимог полягає в тому, що підзаконні акти повинні: а) видаватися суворо в межах повноважень відповідного органу, установлених законом; б) за своєю формою відповідати тим видам, що визначені в законі для певного органу або виду діяльності; в) прийматися для вирішення тільки тих питань, що визначені в законі. Крім того, у випадку внесення будь-яких змін до закону положення підзаконних нормативних актів повинні бути вчасно приведені у відповідність з вимогами закону.

Суворе дотримання зазначених вимог у процесі підзаконної нормотворчості дозволить усунути суперечності між законом і підзаконними актами, забезпечить їхній взаємозв'язок і взаємодію в процесі правового регулювання суспільних відносин. Згодом на цій основі має бути забезпечена загальнообов'язковість будь-якої норми права для всіх учасників певного типу правовідносин незалежно від форми її вираження. Таким чином, ідеальна модель законності передбачає, що всі суб'єкти права повинні суворо і неухильно дотримуватися положень усіх правових розпоряджень, що регламентують їхню діяльність.

Розділ 2. Законність у різних сферах її прояву

2.1 Сфери прояву законності

Законність як суспільний феномен - це результат взаємодії різноманітних чинників, що і визначають її природу. Основа законності - це, по-перше, наявність системи норм, які правильно відображають об'єктивні потреби суспільного розвитку і волю народу, а, по-друге, їх суворе і неухильне втілення в життя. Тільки єдність цих складових елементів забезпечує істинну законність в суспільстві. Наявність науково обґрунтованого законодавства, що відображає об'єктивні закономірності суспільного розвитку, не може забезпечити реалізації ідей, які стоять перед суспільством, якщо норми законодавства не проводяться в життя, якщо його приписи порушуються. З іншого боку, реалізація правових актів, що суперечать законам суспільного розвитку, народній волі, також заподіює шкоду інтересам суспільства [9, с. 24-25].

Рівень розвитку законності залежить від стану чинного законодавства, закони - це основа законності, тому вдосконалення законів, тобто зміцнення основи законності, є найважливішим засобом зміцнення самої законності, її охорони і забезпечення, виступає передумовою законності. На сьогодні більшість вчених-юристів розглядають законність як поєднання двох ознак: внутрішньої і зовнішньої. Обидві ці ознаки законності є надзвичайно важливими, і тільки дотримання обох з них надасть можливість створити правову державу, в якій будуть виконуватися не просто закони, а такі закони, зміст яких відповідає суті і призначенню права.

За зовнішньою (формальною) ознакою законність є обов'язком виконувати приписи законів і підзаконних правових актів державними органами, посадовими особами, громадянами та їх об'єднаннями. За зовнішньою ознакою поняття «законність» слід проаналізувати з трьох сторін (елементів): предметної («носії» законності - те, що повинно відповідати правовим вимогам); суб'єктної (склад суб'єктів, на яких поширюються обов'язок дотримуватися правових приписів і право вимагати такого дотримання від інших осіб); нормативної (коло правових приписів, обов'язкових для виконання).

Зміст законності у значній мірі залежить від складу її суб'єктів. Якщо розглядати коло суб'єктів законності з цієї точки зору, то посадові особи поставлені в один ряд з громадянами й іншими особами, тобто при такому підході нівелюється підвищена небезпека порушення закону з боку посадової особи в порівнянні з небезпекою порушення закону громадянином.

Нормативна сторона законності визначається характером і змістом правових норм, суворе і неухильне дотримання і виконання яких і утворює це поняття. Для розкриття цієї сторони законності слід зупинитися на тому, положень яких саме нормативно-правових актів мають дотримуватися суб'єкти законності. Більшість авторів пов'язують законність з необхідністю дотримання всіх правових норм.

За внутрішньою (сутнісною) ознакою законність характеризується наявністю науково обґрунтованих і відповідних праву законів; якістю законів. Важливо не тільки дотримуватися законів, але й створювати справедливі, тобто правові закони. Правові закони повинні бути нормативною основою законності. Призначення законності - дотримання законів в ім'я справедливості. Для розуміння законності як невід'ємної властивості правової системи в цілому, особливого стану суспільного і державного життя, режиму функціонування правової держави істотне значення має змістовна характеристика самих норм права, їх аксіологічна оцінка. Зміст законності складає не саме наявне законодавство (нехай навіть досконале з точки зору юридичної техніки), а таке законодавство, що адекватно втілює правові принципи, загальнолюдські ідеали і цінності, нагальні потреби й інтереси людини, об'єктивні тенденції соціального прогресу і ідеї доцільності і справедливості.

Якщо правові норми, що видаються державою, закріплюють і охороняють інтереси тільки окремих осіб або певних соціальних груп, не враховуючи загальних і індивідуальних інтересів всього населення країни - законність відсутня. Якщо правові норми лише формально відображають інтереси різних верств населення, але не гарантують їх, - то і тут не може бути мови про законність.

Надзвичайно важливим для змісту законності є повнота, несуперечність нормативних актів, послідовна реалізація і втілення в них права, адекватно відображеного в нормах конституції і інших законів, спрямованих на забезпечення невід'ємних прав і свобод людини, на досягнення соціальної справедливості, поєднання особистих, суспільних і інших інтересів. Важливого значення, якщо не головного, набуває політико-ідеологічний аспект законності. Він у силу своєї універсальності пов'язаний з пануючою ідеологією, авторитетом влади, законодавчим вираженням нею політичних інтересів, відображенням існуючих у суспільстві протиріч, державним розвитком. Професор О.Ф. Черданцев з цього приводу правильно відзначає: «Стан законності, в першу чергу, значною мірою залежить від того, наскільки просякнутий духом законності державний апарат, наскільки міцна законність саме тут. Від стану законності в сфері діяльності посадових осіб залежить стан прав і свобод громадян, їх законослухняність» [19, с. 161].

Інша етична підстава законності - розуміння того, що справедливо. Обговорюючи ті або інші дії, люди називають їх корисними або шкідливими з погляду як моралі, так і закону. Така оцінка веде до домінування в законності двох начал: обов'язковість - справедливість і бажаність - корисність, які відносяться і до діяльності суб'єктів, і до наслідків застосування норм права.

Законність - це один з методів державного управління суспільством, який використовується для забезпечення цілей суспільства. Критерієм оцінки законності в суспільному розвитку має бути те, як вона сприяє реалізації цілей держави. Тому питання про співвідношення законності і доцільності, яке звичайно розглядається лише як одна зі сторін загальної проблеми законності, має бути вихідним при дослідженні проблеми стосовно двох сторін законності - правотворчості і реалізації правових норм.

Законність - явище багатоаспектне і може виступати як принцип, метод і режим, все залежить від кута зору. Однак без принципу законності як основного начала діяльності державних органів, державних і громадських організацій, посадових осіб, громадян, без законності як методу державного керівництва суспільством не можна побудувати режим законності. Принципи законності - відправні начала, незаперечні вимоги, що покладені в основу формування права і мають визначати поведінку учасників правовідносин. Принципи законності розкривають її сутність як режиму суспільно-політичного життя в демократичній правовій державі. При цьому принцип виступає, як ідеальна форма законності - додержуватися норми права повинні усі. Насправді ж аж ніяк не всі правові норми і не всіма суб'єктами дотримуються і здійснюються, має місце чимало порушень законності.

Як метод державного керівництва суспільством законність означає, що: органи держави і посадові особи при здійсненні своєї діяльності, розробляючи і приймаючи рішення, спираються на принципи і вимоги законності; при організації реалізації прийнятих рішень вони не виходять за межі своєї компетенції; при здійсненні контролю і нагляду за законністю дій учасників суспільних відносин вони дотримуються правових процедур, використовують правові методи і способи.

Метод законності є основою застосування інших методів державного управління: організації, примусу, виховання, контролю і т. ін. Він резюмує високий рівень правової культури й одночасно є засобом підвищення рівня загальної і правової культури. В результаті дії двох вищезазначених факторів виникає режим суспільного життя, який полягає в тому, що більшість учасників суспільних відносин дотримуються і виконують правові приписи. Реально існуюче право і стан суспільних відносин мають відповідати законам і підзаконним нормативно-правовим актам, які, в свою чергу, мають відображати принципи свободи і справедливості, закладені в праві. При режимі законності встановлюється правова атмосфера, де панують ідеї права, гуманізму і відповідальності; особистість захищена від сваволі, а суспільство - від анархії, хаосу, безладдя і насильства.

Режим законності - неодмінний елемент демократії, в умовах якої дійсно визнаються і реалізуються принципи народовладдя, рівності громадян, створюються умови для їхньої участі у вирішенні питань державного і громадського життя. Можна сказати: законність - основа демократії, демократичного режиму суспільства. В умовах режиму законності стають реальними демократичні права громадян і громадських організацій, здійснюється принцип розподілу влади, принцип загального виборчого права, дотримуються засновані на законі процедури як у правотворчій, так і в правозастосовчій практиці.

2.2 Критерії оцінки законності у різних сферах її прояву

Визначення структурних елементів, що становлять зміст законності, дає можливість оцінити її стан у різних сферах її прояву, а саме: за ступенем реалізації визначених норм, правових інститутів і галузей права - у сфері адміністративних, цивільно-правових, кримінальних, трудових та інших правовідносинах; за видами суб'єктів права - в діяльності держави загалом, державних органів, органів місцевого самоврядування, громадських організацій, фізичних осіб; за сферами громадського життя - у сфері економіки, політики тощо; за місцем і часом діяльності різних соціальних суб'єктів - у конкретному регіоні або в конкретний історичний період. Можливе також виділення сфер прояву законності, заснованих на сукупності цих критеріїв.

У зв'язку з цим важливе практичне значення має визначення чітких критеріїв, що дозволяють оцінити фактичний стан законності в різних сферах її прояву. Як правило, в юридичній літературі такі критерії розглядаються як певні кількісні показники, що можуть бути зведені в три основні групи, які характеризують відповідно рівень, структуру і динаміку порушень законності. При цьому рівень порушень законності в тій чи іншій сфері її прояву визначається як співвідношення загальної кількості допущених порушень законності до загальної чисельності суб'єктів права, що діють у сфері, яка аналізується. Структуру порушень законності характеризують такі показники, як співвідношення злочинів і проступків, ступінь їхньої важкості, характеристика особи, яка вчинила правопорушення, залежно від віку, соціального становища тощо. Динаміку порушень законності визначають зміни рівня і структури порушень законності в тій чи іншій сфері, в регіоні за певні періоди часу.

Однак подібна оцінка законності має суто формальний, односторонній характер, оскільки в цьому випадку не враховується зміст правових розпоряджень, що підлягають неухильній реалізації. Методологічною основою такої оцінки є нормативна концепція розуміння права. Ідея «законності» у даному випадку характеризує лише «одну з іманентних властивостей будь-якого права, його загальнообов'язковість - категоричність, обов'язковість найсуворішого, неухильного дотримання, практичної реалізації чинних юридичних норм, причому неважливо яких, у тому числі і найбільш реакційних» [2‚ с. 128].

Дотримання порядку прийняття акта та компетенція органів держави (владних повноважень) - дві обов'язкові умови законності державного акта, який ухвалюється. Дотримання процесуальних вимог - формальний критерій законності правового акта, але цього не достатньо для того, щоб такий акт можна було вважати законним.

На підставі семантичного аналізу поняття законності можна твердити, що законодавство не може розглядатися як структурний елемент законності, незважаючи на те, що ці соціальні явища перебувають у взаємозв'язку і взаємодії. Без законодавства, звичайно ж, законність не може існувати, оскільки тільки зіставляючи діяльність соціальних суб'єктів з вимогами правових норм, можна встановити чи існує законність чи ні. Але норми права і нормативно-правові акти, які їх закріплюють, повинні розглядатися лише як юридична передумова законності. Необхідно також враховувати, що вимоги закону і вимоги законності відрізняються за своєю спрямованістю. До того ж включення законодавства у зміст законності, як справедливо зауважує дехто з науковців, неминуче породжує ілюзію того, що зміцнення законності може бути досягнуто тільки шляхом його вдосконалення.

У рамках викладеного підходу фактично відбувається ототожнення законності з іншим соціальним феноменом - правовим регулюванням суспільних відносин, що також розглядається як створення державою правових норм і забезпечення їхньої реалізації. У зв'язку з цим послідовнішою слід вважати позицію за якою законність як метод державного управління суспільством слугує засобом забезпечення реальності правового регулювання державою. У цьому сенсі законність виступає як сукупність використовуваних державою способів, прийомів, засобів, за допомогою яких діяльність різних соціальних суб'єктів здійснюється відповідно до законів, спрямовується на їх виконання, причому у встановлених законом формах [3‚ с. 368].

Принцип законності визначений у Конституції України, передусім, у загальних засадах конституційного ладу. Зокрема, ч. 2 ст. 6 Конституції встановлено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України [1].

Наведені конституційні положення, дають підстави стверджувати, що традиційне розуміння принципу законності як вимоги до органів держави та їх посадових осіб або ж до будь-яких суб'єктів загалом дотримуватися норм законів є досить вузьким [5]. В основу цього принципу покладено необхідність мати закон як юридичну форму нормативного змісту в діяльності державних органів. Цю необхідність так або інакше пов'язують із принципом законності, коли зазначають, що повнота законодавчого врегулювання суспільних відносин є базою для послідовного здійснення принципу законності. Якщо важливі елементи поведінки не врегульовані нормами права або ці норми не впорядковані, розрізнені, неминуче створюються умови для прийняття випадкових, необґрунтованих рішень, для розсуду, від якого один крок до сваволі [11‚ с. 17-20].

Науковці, прагнучи підкреслити реальність законності, визначають її як стійкий суспільний (або правовий) режим, що характеризується загальним, суворим виконанням правових норм. Тут головна увага приділяється кінцевому результату, коли відповідність закону стає спільною властивістю всіх (чи більшості) дій, що, у свою чергу, обумовлює утворення відповідного режиму громадського життя. Законність як режим характеризує стан юридичної правомірності суспільних відносин, їхню відповідність положенням чинного законодавства.

Розділ 3. Принципи та вимоги законності як інституту правового регулювання суспільних відносин

3.1 Принципи законності як інституту правового регулювання суспільних відносин

Важливе значення для теорії і практики зміцнення законності має питання про розмежування принципів і вимог законності. Принципи законності - це основні ідеї, начала, що виражають зміст законності, а вимоги - те, чого «вимагає» законність, тобто сформовані в загальному виді правові приписи, дотримання, виконання яких робить явище (поведінку, акт і т. п.) законним [16, с. 212]. О.Ф. Скакун визначає принципи законності як відправні начала, незаперечні основоположні вимоги, що покладені в основу формування норм права і пред'являються до поведінки учасників правовідносин. Принципи законності розкривають її сутність як режиму суспільно-політичного життя в демократичній правовій державі [14, c. 485].

Таким чином, принципи законності - це відправні начала, ідеї, які сприяють зміцненню законності і забезпечують суворе і неухильне дотримання законів і підзаконних нормативних актів всіма суб'єктами суспільних відносин, а також забезпечують втілення ідей справедливості і доцільності в процесі правотворчості і правореалізації.

Серед принципів законності більшість спеціалістів з теорії держави і права виділяють наступні, які найбільш повно й адекватно відображають зміст і роль законності: верховенство закону; єдність і всезагальність законності; рівність всіх перед законом і судом; гарантованість основних прав і свобод громадян; невідворотність покарання за вчинене правопорушення; неприпустимість протиставлення законності і доцільності; взаємозв'язок законності і культури; обумовленість законності режимом демократії.

Більшість вчених-теоретиків трактують принцип верховенства закону як верховенство закону стосовно всіх інших нормативно-правових актів. Цей принцип вимагає виключності закону, тобто підпорядкованості закону всіх юридичних актів відповідно до їх субординації. Верховенство закону передбачає наявність внутрішньо узгодженої, побудованої за ієрархічною ознакою системи законодавства, в якій кожен нижчестоящий нормативний акт ґрунтується на вищестоящому і не суперечить йому.

Принцип верховенства законів слід трактувати не лише як підпорядкування і відповідність закону підзаконних нормативно-правових актів, а набагато ширше. Так, принцип законності має стосуватися також підпорядкування нормативно-правовим актам - законам і підзаконним актам правозастосовчих актів, які повинні бути піднормативними. Верховенство закону слід розглядати як підпорядкованість закону і всіх нормативних актів, і всіх актів реалізації права (застосування, дотримання, виконання і використання), і всіх інших об'єктів. Тільки в цих умовах принцип верховенства закону стає універсальним, пронизуючим всю тканину суспільства.

Другим принципом законності є принцип єдності розуміння і застосування законів на всій території їхньої дії і всезагальності законності. Під єдністю законності розуміється єдина спрямованість правотворчості і правореалізації в територіальному і суб'єктному плані, тобто на всій території дії відповідного нормативного акту, відносно діяльності всіх суб'єктів суспільних відносин. Значення принципу єдності і всезагальності законності полягає в однаковому правовому регулюванні суспільних відносин незалежно від видів нормативних актів, суб'єктів правовідносин і характеру об'єктів впливу. Фактично мова йде про прагнення досягти соціально-правової рівності в суб'єктно-об'єктному і просторово-тимчасовому вимірах.

Важливим принципом законності є рівність усіх перед законом і судом, що полягає в рівній можливості всіх громадян користуватися захистом закону і їх рівному обов'язку дотримуватися його приписів. Зазначений принцип знайшов своє відображення в багатьох нормативних актах. Так, відповідно до ст. 21 Конституції України «усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними». Статтею 24 Основного Закону України передбачено, що «громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Принцип гарантованості основних прав і свобод громадян є одним з найважливіших принципів не тільки законності, але і права взагалі. Його роль обумовлена значимістю особистих і групових інтересів, їх реалізацією. Крім того, потрібно взяти до уваги ту обставину, що ця сфера відносин довгий час була і залишається предметом політико-ідеологічної боротьби на міжнародній арені. В ст. 3 Конституції України передбачено, що «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави».

Ще одним принципом законності є принцип невідворотності відповідальності за вчинене правопорушення. Правова держава має створювати необхідні матеріальні, політичні, соціальні та інші передумови для попередження і припинення правопорушень. Сприятливі матеріальні умови життя, соціальна захищеність населення, політична стабільність в країні, наявність справедливих правоохоронних законів становлять основу режиму законності. Безпосередній захист інтересів суб'єктів права є можливим тальки за умови своєчасного розкриття будь-якого протиправного діяння. Правоохоронні органи покликані як попереджати правопорушення, так і вести ефективну боротьбу з ними.

У цьому полягає реальність законності - досягнення фактичного виконання правових приписів у всіх видах діяльності і невідворотності відповідальності за будь-яке їх порушення [18, с. 273]. Принцип невідворотності реалізації законності, невідворотності відповідальності за правопорушення означає припинення будь-яких порушень закону, від кого б вони ні виходили. Всяке правопорушення є одночасно і порушення законності. Право не повинно містити «мертвих» норм, які тільки проголошуються, але не реалізуються. Цей принцип характеризує юридичну природу законності і визначається діяльністю суспільних і державних інститутів по її здійсненню. Його суть полягає в тому, що будь-яке протиправне діяння повинно бути своєчасно розкрито, а винні в його вчиненні особи повинні понести адекватно вчиненому покарання. Причому держава застосовує примусові заходи в суворо індивідуальному порядку на підставі фактичних доказів і відповідно до чинного законодавства. Тим самим досягається і виховна роль права.

Законність є провідником права у реальність, є правом в дії, інструментом реалізації його як соціальної цінності, регуляції суспільних відносин.

Принцип неприпустимості протиставлення законності і доцільності є дуже важливим для дотримання законності в суспільстві. Зазначений принцип вказує на політико-правову сутність аналізованого явища, а учасникам правовідносин відповідно до норм права надає можливість прийняти найбільше доцільне рішення і варіант поведінки виходячи з фактичних обставин і в рамках закону.

Принцип неприпустимості протиставлення законності і доцільності полягає в тому, що необхідність точного і неухильного виконання правових розпоряджень незалежно від суб'єктивного відношення до них окремих осіб обумовлена презумпцією доцільності діючого закону [17, с. 445].

Доцільність закону означає необхідність вибору суворо в рамках закону найбільш оптимальних (таких, що відповідають цілям і задачам суспільства) варіантів здійснення правотворчої і правозастосовчої діяльності. Наприклад, при визначенні кримінального покарання суддя, керуючись законом, призначає ту міру покарання, яка є найбільш доцільною для даного випадку, з урахуванням тяжкості злочину, особи злочинця (це правило закріплене в Кримінальному кодексі України). В кожному окремому випадку закону необхідно дотримуватися, однак в рамках закону може застосовуватися та міра, що є найбільш доцільною для кожного конкретного випадку.

Ще одним важливим принципом законності є нерозривний взаємозв'язок законності і культури. Найбільш концентроване вираження моральна природа законності знаходить у її взаємозв'язку з культурою суспільства. Законність не може ні розвиватися, ні функціонувати, не спираючись на емпіричний досвід людства, на досягнення людських знань. Загальна і правова культура виступають найважливішою соціальною основою законності. Але і законність у свою чергу є однією з політико-правових передумов формування культури суспільства. В цьому полягає діалектична єдність і призначення даного принципу. Без загальної і правової культурності не може бути і мови про законність; чим вище рівень культури суспільства в цілому, окремих громадян, тим вище і рівень законності.

Необхідною умовою забезпечення доцільності і справедливості в правотворчості і реалізації правових приписів є неухильний розвиток демократії. Тісний зв'язок законності і демократії повсякчас підкреслюється в юридичній літературі: без демократії не може бути законності, без законності неможлива демократія. Принцип обумовленості законності режимом демократії передбачає суворе дотримання двох типів правового регулювання (ці принципи знайшли своє закріплення в ст. 19 Конституції України): спеціально-дозвільного - поширюється на владні державні органи і посадових осіб («дозволено тільки те, що прямо передбачено законом»); загальнодозвільного - поширюється на громадян та їх об'єднання («дозволено все, крім прямо забороненого законом»); а також дотриманням рівності всіх перед законом і судом, що припускає безумовне право суб'єкта на судовий захист прав. Ось чому, крім юридичної рівності, важливою є наявність незалежного судового правосуддя, заснованого на верховенстві закону і дотриманні принципу розподілу влади. Цими вимогами законність виявляє себе як елемент (ознака) демократичного режиму.

3.2 Вимоги законності як інституту правового регулювання суспільних відносин

Під вимогами законності в юридичній науці прийнято розуміти те, що вимагає законність. Вони відображають її спрямованість, яка обумовлена змістом норм права. На відміну від принципів, які, виражаючи зміст законності, діють у всіх її сферах, відносяться до всіх видів діяльності будь-яких суб'єктів суспільних відносин, вимоги пов'язані з окремими видами діяльності певних суб'єктів. Наприклад, вимоги охорони прав і законних інтересів громадян, видання правових актів у встановленому порядку відносяться до органів держави і т. ін.

Вимоги законності є юридичними умовами (правилами) втілення в життя принципів права. Вони мають певні сфери свого вираження: втілюються в людській правосвідомості, існують на рівні традицій або звичаїв чи безпосередньо закріплюються в нормативно-правових актах.

У сфері правотворчості існують наступні вимоги законності: забезпечення відповідності змісту закону потребам життя. Для цього необхідно створювати закони на науковій основі, на основі рекомендацій і узагальнень учених; забезпечення верховенства закону стосовно інших правових актів, тобто дотримання субординації в нормативних актах (наприклад, укази президента повинні відповідати законам, акти уряду - указам президента); забезпечення своєчасного створення закону і його скасування з дотриманням визначеної процедури; забезпечення стабільності правових актів, більш тривалого терміну їх дії, за винятком тих, які видаються на визначені терміни (наприклад, закон про бюджет на рік); видання правових актів у тій формі, що передбачена законом, з усіма необхідними реквізитами.

Вимоги законності у сфері реалізації права полягають в наступному: наявність спеціальних і юридичних механізмів, що забезпечують реалізацію права (дотримання і виконання обов'язків, наявність можливостей для використання суб'єктивного права); гарантоване якісне застосування права, з урахуванням всіх обставин; правильне тлумачення правових норм; стабільність судової практики й ін.

Розглядаючи питання вимог законності як гарантій її справедливості, не можна не зупинитися на питанні власне гарантій законності.

Питання про гарантії - складна і самостійна проблема в рамках єдиної теорії законності. Гарантії є тим елементом законності, які переводять ідею законності з галузі наукових досліджень в практичну площину діяльності людини, суспільства і держави. Дана обставина і створює певні труднощі емпірично-теоретичного характеру, оскільки це торкається фактично всієї системи аспектів, що впливають на процес впорядкування суспільних відносин. Постійна криза політичної влади в українській державі підкреслює слабкість гарантій законності як інституту української демократії і державності. Все це висуває перед юридичною наукою складне завдання - не тільки теоретичної розробки концепції законності, але й створення надійного механізму її перетворення в життя і захисту конституційних основ суспільного і державного ладу.

Систему гарантій і методів забезпечення законності в юридичній науці прийнято розуміти як основні засоби забезпечення законності. Гарантії законності - це сукупність умов і засобів, що дозволяють безперешкодно реалізувати правові норми, користуватися суб'єктивними правами і виконувати юридичні обов'язки. Під гарантіями розуміються як об'єктивні умови існування суспільства, так і спеціально розроблені державою і громадськістю засоби, які забезпечують точну реалізацію норм права всіма суб'єктами і направлені на забезпечення триваючого режиму законності і стабільного правопорядку в суспільстві.

Правильне визначення гарантій законності дає А.Б. Лісюткін: «гарантії законності - це обумовлена закономірностями суспільного розвитку система умов і засобів, яка забезпечує процес реалізації законності і тим самим формує таку впорядкованість соціальних відносин, яка сприяє руху країни до стану демократії» [8, с. 514].

Законність не може зміцнюватися автоматично, без постійної організуючої роботи держави. Тільки система гарантій може забезпечити таку впорядкованість суспільних відносин, яка б сприяла вирішенню завдань побудови правової держави, тільки вона дозволяє говорити про наявність істинної законності в суспільстві.

В суспільстві відбувається постійний процес розширення всієї системи гарантій законності [4, с. 587]. Однак цей процес не може успішно реалізовуватися без розвитку ідеологічних і соціально-психологічних факторів, покладених в основу подальшого зміцнення законності. Тільки постійна робота держави і її турбота про розвиток правової ідеології і соціально-правової психології, їх врахування при проведенні правових заходів роблять результативною всю систему гарантій законності, оскільки без свідомої, цілеспрямованої, планомірної діяльності людей не можна надати рух цим гарантіям, не можна забезпечити режим законності.

Більшість вчених-юристів розрізняють дві групи гарантій законності: загальносоціальні, які є реальною матеріальною основою для нормального функціонування громадянського суспільства; спеціально-соціальні.

До першої групи гарантій відносяться: матеріальні (економічні); політичні; ідеологічні; морально-духовні. До другої групи гарантій законності слід віднести: юридичні; організаційні. Економічними (матеріальними) гарантіями законності є, насамперед, матеріальні умови життя суспільства, серцевину яких складає соціально-економічний устрій суспільства. Сутність матеріальних (економічних) гарантій дотримання режиму законності полягає в різноманітності і рівності всіх форм власності і наявності відповідних їм способів виробництва (що знаходить своє відображення в Конституції України, Законі України «Про власність» та інших актах законодавства), рівності економічних можливостей суб'єктів суспільних відносин, безкризовому розвитку господарського комплексу, високому рівні зайнятості населення в суспільно-корисній праці.

Так, в ст. 13 Конституції України передбачено, що «держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом». До матеріальних гарантій відноситься така економічна структура суспільства, в рамках якої встановлюються еквівалентні відносини між виробниками і споживачами матеріальних благ. Високий ступінь економічного розвитку суспільства, ритмічність роботи господарського механізму країни, зростання продуктивності праці й обсягу виробництва є найкращою гарантією дотримання режиму законності, оскільки наявність економічної незалежності суб'єктів права створює об'єктивні умови для їхньої зацікавленості в законності.

Політичними гарантіями законності є всі елементи політичної системи суспільства, які підтримують і відтворюють громадське життя на основі юридичних законів, що відображають об'єктивні закономірності суспільного розвитку, це демократизм державного і суспільного ладу, відображений у функціонуванні політичної системи в цілому. Ступінь демократизму конституційного ладу, тобто наявності розвинутої системи народовладдя, демократичних форм і інститутів його здійснення, політичного плюралізму, який дозволяє особистості вільно самовизначатися, поєднуватися в організації за різними інтересами; дотримання принципу поділу влади, наявність правової держави або хоча б тенденції до її побудови - все це є необхідними складовими політичних гарантій законності.

В ст. 15 Конституції України зазначається, що «суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Цензура заборонена. Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України».

Таким чином держава, її органи, різноманітні громадські об'єднання і приватні організації, трудові колективи, тобто всі ланки сучасної політичної системи суспільства в інтересах його життєзабезпечення мають всемірно підтримувати необхідний режим законності і стабільність правопорядку. Ті політичні організації або окремі політичні діячі, що протиставляють себе порядку, установленому законом, повинні позбавлятися захисту з боку держави.

Ідеологічні гарантії законності полягають в пануванні ідеології, на, базі якої розвивається духовне життя товариства, ідейне виховання громадян, включаючи всі форми суспільної свідомості, у першу чергу правову, глибока повага до права як соціальної цінності. Ступінь розвитку правосвідомості, комплексу моральних і правових уявлень про необхідність законослухняної поведінки, неприпустимості здійснення аморальних вчинків, які одночасно є протиправними; ідеологічний плюралізм, не нав'язування державою ідеології, а турбота про правове навчання, виховання, правову культуру. Істотне значення має широка інформованість населення, свобода преси, думок, що дозволяє вести публічну боротьбу з правопорушеннями в будь-якій сфері державного і громадського життя.

Морально-духовними гарантіями законності є сприятлива морально-психологічна обстановка, в якій реалізуються юридичні права й обов'язки учасників правовідносин; рівень їхньої духовності і культури; чуйність і увага державних органів і посадових осіб до людини, до її інтересів і потреб. Якщо в суспільстві існує дефіцит культури, духовності, то наукове керівництво суспільством заміняється імпровізацією, адміністративним утиском, вольовими рішеннями. При пануванні волюнтаризму ігноруються норми права і моралі, історичні традиції і звичаї. В кінцевому підсумку це приносить непоправну шкоду державі й особистості.