Охорона об’єктів права інтелектуальної власності

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Вступ

1 Характеристика основних перешкод укладання міжнародно-правових угод, спрямованих на забезпечення захисту знаків для товарів і послуг

2 Проблеми захисту «бренду» за вітчизняним та зарубіжним законодавством

3 Основні напрями усунення протиріч у сфері гармонізації законодавства України про знаки для товарів і послуг з міжнародно-правовими нормами як необхідна умова входження України світової економічної спільноти

4 Сучасний стан розвитку науково-теоретичних підходів до визначення правової природи торгового знаку (марки, найменування, бренду) та їх характеристика

5 Основні напрями вдосконалення законодавства України у сфері охорони та захисту знаків для товарів і послуг

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Актуальність теми даного дослідження. Суттєве оновлення всього цивільного законодавства України і, ширше: прагнення до інтеграції та гармонізації національного законодавства в галузі охорони права інтелектуальної власності із законодавством країн Європейського Союзу і Світової організації торгівлі (далі - СОТ) потребує розробки нових теоретичних і практичних підходів до проблеми охорони права на знаки для робіт та послуг в рамках досить жорстких стандартів і норм щодо охорони і забезпечення надійного захисту прав на торгові марки, знаки, комерційні найменування, визначених в Угоді ТРІПС та Директивах Ради ЄС.

Відсутність в Україні належної законодавчої бази в галузі охорони права на знаки для робіт та послуг була обумовлена насамперед тим, що в умовах адміністративної економіки торговельна марка не могла виконувати роль, що їй відводиться, її функції мали дещо викривлений характер. Як наслідок - відсутність ефективного механізму захисту прав на знаки для робіт та послуг та належної законодавчої бази, де б враховувалися інтереси як тих осіб, яким належить виключне право на знаки для робіт та послуг, так і третіх осіб, що діють на внутрішньому і зовнішньому ринках товарів та послуг, що спричинило значну кількість порушень цих прав. З розвитком ринкових відносин в Україні почастішали прояви недобросовісної конкуренції, пов'язаної з незаконним використанням права на знаки для робіт та послуг. І, на жаль, масштаби таких порушень зростають з року в рік.

Рівень наукових розробок за цією темою на базі нового цивільного законодавства України, на нашу думку, є недостатнім. Більшість із наявних публікацій ґрунтується на законодавстві, чинному ще за часів УРСР. До них слід віднести наукові праці Кашинцевої, Н.Е. Маміофи, О.М. Мельник, В.Я. Мотильової, В.В. Орлової, О.А. Підопригори, О.О. Підопригори, Ю.І. Свядосца, В.М. Сергєєва, Г.І. Тицької, Г. Штумфа та інших.

Необхідність нового теоретичного осмислення проблеми охорони права на знаки для робіт та послуг і практичного її розв'язання з урахуванням міжнародного досвіду і чинних правових актів обумовило вибір теми даного дослідження і його актуальність.

Метою даного дослідження є проведення комплексного аналізу виключного права на знаки для робіт та послуг та одержання науково-обґрунтованих і достовірних результатів та запропонувати рекомендації стосовно охорони та ефективного захисту права на знаки для робіт та послуг із наступною можливістю їх використання при здійсненні реєстрації, проведенні експертизи, правової охорони і використанні права на знаки для робіт та послуг.

Для досягнення вищезазначеної мети автором курсової роботи були поставлені та успішно вирішенні наступні завдання, а саме:

- визначити конкретні критерії надання правової охорони знаків для робіт та послуг; з'ясувати правову природу торговельної марки як об'єкта цивільно-правових відносин;

- виявити та обґрунтувати способи здійснення права на торговельну марку;

- проаналізувати актори, які спричиняють порушення права на торговельну марку;

- розглянути сучасний рівень правової охорони торговельної марки в Україні щодо відповідності його світовій практиці та міжнародно-правовим нормам, і сформулювати пропозиції з розвитку й удосконалення вітчизняного законодавства у цій сфері.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини в сфері охорони об'єктів права інтелектуальної власності.

Предметом дослідження є знаки для робіт та послуг як об'єкти правової охорони, критерії встановлення охороноздатності, а також закономірності, що впливають (можуть впливати) на реалізацію особою виключного права на торговельну марку, правозастосовна та судова практика.

Методологію дослідження становлять сукупність теоретико-методологічних засобів і прийомів пізнання суспільних явищ і процесів. У ході дослідження застосовувалися загальнонаукові методи пізнання, такі, як діалектичний метод.

1 ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ ПЕРЕШКОД УКЛАДАННЯ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИХ УГОД, СПРЯМОВАНИХ НА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗАХИСТУ ЗНАКІВ ДЛЯ ТОВАРІВ І ПОСЛУГ

Зростання промислового виробництва, розвиток міжнародної торгівлі, інтернаціоналізація виробничих процесів показали, що ефективного механізму охорони торгових марок у рамках національних правових систем недостатньо. Зі створенням міжнародного ринку правове регулювання суспільних відносин в галузі охорони права на торгову марку розвивається у напрямку поєднання норм внутрішнього цивільного законодавства з положеннями міжнародних угод.

Інтернаціоналізація економіки і культури обумовлює процес уніфікації законодавств різних країн з метою створення єдиних норм правового регулювання відносин у галузі міжнародного економічного і науково-технічного співробітництва.

Наочним прикладом такої уніфікації є остання «хвиля» зміни законодавств у галузі охорони торгових марок країн Європейського Співтовариства в період з 1990 по 2000 роки. Ці зміни були продиктовані вступом у дію нових міжнародних і регіональних угод, серед яких Угода TRIPS, яка набрала чинності у 1996 році, Директива з гармонізації Європейського Союзу (1989 рік), Інструкція по гармонізації Європейських торгових марок (1994 рік), які поклали початок новим тенденціям охорони торгових марок [3, с. 1-7].

В рамках даного дослідження вважаємо за необхідне провести аналіз джерел міжнародного законодавства у галузі охорони знаків для товарів (робіт та послуг), а також встановити їх значення для національного законодавства.

Як відомо, найбільш впливовою міжнародною конвенцією в галузі патентів і торгових марок є Міжнародна Конвенція з охорони промислової власності (Паризька конвенція 20 березня 1883 р.), яка діє і по цей час в редакції від 14 липня 1967 року. Від імені СРСР була підписана 12 жовтня 1967 р. і ратифікована 19 вересня 1968 р.

Після проголошення незалежності нашої держави Кабінет Міністрів України своєю Заявою від 26 серпня 1992 року підтвердив дію на території держави Паризької конвенції. Це перша і найбільш загальна міжнародна угода в галузі охорони промислової власності. Членство в Паризькій конвенції є необхідною умовою участі країни в ряді інших угод у галузі промислової власності [12, с. 30-32]. Паризька конвенція є повністю відкритою міжнародною угодою. За станом на 30 червня 1998 р. її учасниками були 149 держав.

Теоретично, положення Паризької конвенції з охорони промислової власності повинні виконуватись усіма країнами-учасницями. Практично ці положення набувають чинність і стають ефективними тільки після закріплення їх національним законодавством певної країни.

Відповідно до ст. 1(2) Паризької конвенції об'єктами охорони промислової власності є патенти на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, торгові марки, фірмові найменування і зазначення походження чи найменування місця походження, а також акти припинення несумлінної конкуренції [14, c. 297].

Мета Паризької конвенції - забезпечити захист прав, які спочатку виникли в одній державі, і діють на території всіх інших країн - учасників Конвенції, створити більш сприятливі умови захисту об'єктів промислової власності за кордоном. Оскільки, у Паризькій конвенції практично відсутні матеріальні норми, вона певною мірою уніфікує режим захисту і використання прав, охоронюваних на національному рівні. Саме національне законодавство визначає вимоги, сутність і обсяг правової охорони торгових марок. Територіальний суверенітет кожної держави в питаннях охорони торгових марок (так званий принцип «територіальності») закріплений Паризькою конвенцією.

Таким чином, у даному випадку слід говорити не про охорону, а про міжнародно-правове регулювання охорони і використання торгових марок.

На підставі статті 19 Паризької конвенції в галузі охорони торгових марок, був прийнятий цілий ряд спеціальних міжнародних документів: Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків від 14 квітня 1891 р., Ніццька угода про міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації товарних знаків від 15 червня 1957 р., Договір про реєстрацію товарних знаків від 12 червня 1973 р., Віденська угода про заснування Міжнародної класифікації зображуючих елементів знаків від 12 червня 1973 р. та інші [13, с. 96-97].

Доречно зазначити, що за станом на 01.01.1999 р. учасницями Мадридської угоди є 56 країн. Із грудня 1993 року Україна є учасницею Мадридської угоди.

Мадридська угода, як і Паризька конвенція, заснована на принципі територіальності, передбачає необхідність охорони торгової марки в країні походження і можливість будь-якої держави відмовляти в охороні, якщо це суперечить її національному праву. Характерна риса Мадридської угоди полягає в тому, що вона дозволяє правоволодільцю торгової марки, зареєстрованої в одній із країн - учасниць, одержати за порівняно низьку плату на підставі однієї заявки реєстрацію марки у всіх країнах-учасниць Угоди (у сукупності іменованих Мадридським союзом).

За умовами Мадридської угоди подача заявки на реєстрацію торгової марки від імені якого-небудь або (включаючи й українського) заявника може здійснюватися тільки на базі національної реєстрації.

За допомогою Мадридської угоди забезпечується правова охорона торгової марки, зареєстрованої в країні походження, в усіх країнах Мадридського Союзу. Істотною перевагою Мадридської угоди є те, що заявка подається тільки через національне Патентне відомство, і, отже, може відпасти необхідність у послугах патентних повірених. Крім сказаного, виключається необхідність у дотриманні правил національних законодавств щодо відбитка знаків.

Строк експертизи за Мадридською угодою обмежений дванадцятьма місяцями. Протягом цього строку заявник одержує інформацію про захист своїх прав у всіх зазначених ним у заявці країнах чи про відмову в охороні національними відомствами. Крім того, правоволодільцю торгової марки необхідно стежити і продовжувати строк дії реєстрації тільки в країні національної реєстрації.

При цьому, у випадку анулювання торгової марки в національному відомстві заявника (припинення національної реєстрації) протягом п'яти років після міжнародної реєстрації торгової марки, міжнародна реєстрація марки анулюється. Іншими словами, правоволоділець торгової марки втрачає свої права на марку також і в тих країнах, де вона була зареєстрована за Мадридською угодою. Це положення одержало назву «центральної атаки».

Незважаючи на ряд переваг, передбачених Мадридською угодою, багато країн, у тому числі США, Японія, Великобританія, Канада, Австралія, активно захищаючи свої торгові марки, не поспішали приєднуватися до цієї системи. Ряд положень Мадридської угоди обумовили негативне ставлення до неї США і Великобританії, а саме: вимога обґрунтовувати міжнародні заявки на реєстрації в країні походження; положення, називане «центральною атакою», наслідком дії якої є скасування всіх міжнародних реєстрацій, якщо реєстрація в країні походження анульована протягом п'яти років; вимога про подачу заявки французькою мовою.

Підписаний у 1989 р. Протокол до Мадридської угоди (далі Протокол) знімає багато правових перешкод, даючи можливість необмеженому колу країн, включаючи названі, шляхом вибору прийнятних для них умов, стати учасниками системи міжнародної реєстрації товарних [16, c. 16].

Умови Протоколу дозволяють також регіональним системам (міжурядовим організаціям), що мають спеціальні відомства з реєстрації торгових марок (таким як європейська система), бути суб'єктами зазначеної угоди. Це спрямовано на максимальне охоплення країн, що стають учасницями двох угод, які діють у рамках Мадридського союзу.

Протокол дозволяє реєструвати торгову марку в країнах-учасницях Мадридської угоди, країнах, що підписали Протокол, і країнах Європейського Економічного Співтовариства одночасно. Протокол не може діяти незалежно від Мадридської угоди.

34 країни ратифікували Протокол до Мадридської угоди. Приєдналися до Протоколу і країни Європейського Економічного Співтовариства. Після прийняття Верховною Радою Закону 1 червня 2000 р. Україна також стала учасницею Протоколу. Асамблеєю Мадридського союзу з міжнародної реєстрації знаків, що відбулась 1518 січня 1996 р. була схвалена Загальна інструкція до Мадридської угоди і Протоколу, що встановлює правила процедури для Мадридської угоди і Протоколу, а також для обох угод одночасно.

У 1935 р. Об'єднаним міжнародним бюро з охорони інтелектуальної власності було розроблено Міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації торгових марок (далі МКТУ). Спочатку МКТУ являла собою основну класифікаційну схему для систематизації найменувань товарів. Класифікація складалася з 34 класів товарів і алфавітного переліку товарів. Пізніше класифікація була доповнена переліком класів послуг (вісім класів) і уперше видана ВОІС у 1963 р. французькою мовою.

Текст МКТУ був визнаний офіційним у результаті Угоди, укладеної зацікавленими у використанні МКТУ країнами на дипломатичній конференції 15 червня 1957 р. у Ніцці (Ніццька угода). Угода відноситься до ряду класифікаційних і передбачає координацію робіт із застосування і періодичного перегляду МКТУ з метою реєстрації торгових марок. Патентні відомства країн-учасниць повинні відзначати символи класів при кожній реєстрації [16, с. 3-4].

Угода переглядалася в Стокгольмі в 1967 р. і в Женеві в 1977 р. У 1979 р. в Угоду було внесено виправлення, аналогічні до виправлень у Конвенції ВОІС. Згодом ці виправлення неодноразово переглядалися. Ніццькою угодою передбачається прийняття країнами, що її підписали, єдиної класифікації товарів і послуг для реєстрації торгових марок і знаків обслуговування. МКТУ являє собою перелік класів товарів і послуг із примітками (поясненнями) щодо їхнього змісту, а також алфавітно-предметним покажчиком найменувань товарів і послуг з віднесенням їх до відповідного класу (АПУ).

Угода відкрита для країн-учасниць Паризької конвенції. На початок 1999 р. у ній брали участь 54 держави, у тому числі з червня 2000 р. Україна. Фактично класифікацією користуються понад 100 країн, а також Міжнародне бюро ВОІС, Відомство Бенілюксу з торгових марок, Африканська організація інтелектуальної власності (АОІВ), а також Відомство з гармонізації внутрішнього ринку (торгові марки і промислові зразки) Європейського Співтовариства.

Відповідно до Угоди (ст. 1) країни-учасниці використовують єдину класифікацію товарів і послуг з метою реєстрації торгових марок і знаків обслуговування. Класифікація розробляється англійською і французькою мовами; ВОІС сприяє зацікавленим державам у підготовці перекладів класифікації на робочі мови своїх відомств з торгових марок [17, с. 97-98].

Сьогодні діє восьма редакція класифікації, відповідно до якої перелік класів включає 34 класи для товарів і 11 класів для послуг, а також алфавітний перелік товарів і послуг із зазначенням класу, до якого належить кожний товар чи послуга, містить близько 11000 найменувань. Країни-учасниці Угоди створюють Міжнародний (Ніццький) союз, вищим органом якого є Асамблея, яка приймає дворічну програму і бюджет Союзу.

Поряд із переліченими міжнародними правовими актами, укладеними в рамках Паризької конвенції, діє Найробський договір про охорону олімпійського символу (Найробський договір). Найробський договір займає важливе місце в галузі охорони торгових марок. Найробський договір був підписаний у м. Найробі (столиця Кенії) 26 вересня 1981 р. у ході Дипломатичної конференції з перегляду Паризької конвенції. Відповідно до Указу Президента від 13 березня 1998 р. №192/198 Україна з грудня 1998 року є учасницею Договору [18, с. 183].

2 ПРОБЛЕМИ ЗАХИСТУ «БРЕНДУ» ЗА ВІТЧИЗНЯНИМ ТА ЗАРУБІЖНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ

Забезпечення в Україні сприятливих умов для надання, використання і захисту прав на об'єкти інтелектуальної власності потребують подальшого удосконалення нормативно-правової бази. Ці норми повинні бути приведені у відповідності до норм міжнародних угод і договорів, учасницею яких є чи до яких бажає приєднатись Україна.

Норми Угоди TRIPS покладені в основу більшості міжнародних договорів у торгово-економічній сфері, які приймались у світовому товаристві після 1 січня 1995 р. Угода TRIPS встановлює стандарти, яких повинні притримуватись країни-члени СОТ у галузі охорони та захисту об'єктів інтелектуальної власності. За умовами СОТ країна-учасник повинна забезпечити відповідність стандартам, які встановлені в Угоді на момент вступу чи після закінчення перехідного періоду, надання якого передбачено в деяких чітко визначених випадках. Насамперед, ст. 15(1) Угоди TRIPS дає загальне визначення торгової марки - це будь-яке позначення, за допомогою якого можна відрізнити товари або послуги одного підприємства від товарів або послуг інших підприємств. Також Угода TRIPS визначає умови надання охороноздатності позначенню в якості торгової марки і зобов'язує держави, які приєднались до неї, надавати правоволодільцям торгових марок виключних прав на їх використання. Угода визначає строк охорони марки, який не може бути менше семи роки. При цьому реєстрація торгової марки може поновлюватись без обмежень будь-яким строком (ст. 18 Угоди TRIPS).

Крім того, в ст. 20 Угоди TRIPS зазначається, що не припускається обмеження у здійсненні права на марку. В частині ІІІ Угоди TRIPS детально викладені процесуальні норми, тобто права та обов'язки учасників спору, стосовно порушень прав на об'єкти інтелектуальної власності, права судових органів при винесені рішень чи при попередньому забезпеченні позовів про порушення прав на об'єкти інтелектуальної власності. Відповідно до вимог Угоди TRIPS країни-учасниці зобов'язані забезпечити на своїй території дію таких процедур, які дозволяють здійснити засоби, які запобігають правопорушенням в галузі охорони інтелектуальної власності та їх недопущення в майбутньому.

Підписаний у 1957 р. Римський договір про створення Європейського Економічного Співтовариства містить ряд положень, які стосуються і торгових марок. Слід зазначити, що 13 грудня 1991 р. на засіданні Європейського Союзу в м. Маастріхті був схвалений останній проект Договору про Європейський Союз. Перший розділ першої частини Договору містить зміни: з назви «Європейське Економічне Співтовариство» викреслене слово «економічне». Серед основних цілей Договору є такі, як зняття перешкод для вільного руху товарів і послуг, становлення системи, що забезпечує розвиток конкуренції, створення загального ринку.

З метою забезпечення вільного обігу товарів і свободи надання послуг та добросовісної конкуренції у рамках спільного ринку перед Європейською спільнотою постала необхідність гармонізації національних законодавств у рамках Європейського Союзу, зокрема законодавства у галузі охорони прав на «брендову торгову марку» або «знак-бренд». Так відповідно до ст. 100 Угоди про заснування європейського економічного співтовариства (The Treaty Establishing The European Economic Community) розроблена Директива ЄЕС №89/104 з гармонізації національних законодавств про «брендові торгові марки» (далі - Директива), яка діє з 1989 року [19, с. 13-14].

Відповідно до Директиви нові законодавства країн-учасниць ЄС мали бути введені в дію до кінця 1992 року. Але не всі держави змінили своє законодавство до встановленого строку. Наприклад, у Великобританії новий закон введено в дію у листопаді 1994 року, у Німеччині - у жовтні 1994 року. Франція прийняла закон у січні 1991 року, а Іспанія - у грудні 2001 року [20, с. 189-192]. Цікаво, що оновлення законодавства в зазначених країнах не перетворило право на бренд в чисто реєстраційне.

Слід зазначити, що Директива не потребує встановлення однакових процедур реєстрації бренду, визнання його недійсного в адміністративному та судовому порядку, але вимагає в першу чергу однакових умов надання прав і продовження їх дії в усіх країнах, які входять до ЄС. Друга мета полягає в уніфікації умов правової охорони марки. Головна мета охорони полягає в забезпеченні функції відрізнення товару, а умовою її отримання є відсутність небезпеки змішування товарів, які виготовляють різні виробники, на підставі вивчення ступені відомості вже чинних брендів, асоціацій, які можуть виникати між чинних і вперше заявлених товарів.

Директива встановлює абсолютні підстави для відмови у реєстрації бренду. Відповідно до ст. 3 Директиви: не підлягає реєстрації позначення, якщо воно: не може бути брендом (не може бути представлено у графічному вигляді); не має розрізняльної здатності, складається лише з позначень, що використовуються в торгівлі для зазначення виду, якості, кількості, призначення, географічного походження або часу виготовлення товарів чи надання послуги або інших характеристик товарів; є загальновживаним символом; складається лише з форми, обумовленої характером самих товарів або форми товарів, необхідної для отримання технічного результату, або форми, яка надає значну цінність товару; суперечить державній політиці та прийнятним принципам моралі; вводить в оману споживача щодо характеру, якості або географічного походження товарів або послуг; застосування цього позначення може бути заборонено відповідно до положень іншого закону; є релігійним символом, або містить знак високого символічного значення; містить заявку на реєстрацію бренду, яку було подано заявником недобросовісно [21, с. 40-43].

Важливим, з точки зору його практичного застосування, є положення Директиви щодо «вичерпання прав» на торгову марку. Частиною 1 ст. 7 Директиви встановлено, що бренд не повинен надавати правоволодільцю права забороняти його застосування щодо товарів, які було випущено на ринок під даним брендом правоволодільцем або за його згодою [22, с. 19]. При цьому це не стосується, якщо є правомірні підстави для заперечення правоволодільцем подальшої комерціалізації товарів, особливо у випадку зміни стану товарів або погіршання його випуску на ринок [23, с. 211-214].

Важливим положенням Директиви є і те, що передбачається обов'язкова процедура публікації відомостей про поданні на реєстрацію позначення перед реєстрацією їх в реєстрі або одразу ж після реєстрації. Це дає можливість надання заперечень третіх осіб щодо наявності пріоритетних прав, проведення експертизи позначень з урахуванням заперечень третіх осіб та аргументації заявника у відповідь на заперечення. Введення такої процедури сприяло б скороченню розгляду заявок до 12-13 місяців та прийняттю більш виважених рішень з урахуванням всіх можливих обставин щодо реєстрації бренду.

Слід зазначити, що положення міжнародних і регіональних конвенцій, договорів і угод мають ту особливість, що вони не можуть бути реалізовані тільки на рівні міждержавних відносин. Угоди такого рангу визначають лише суттєві і мінімальні правові стандарти охорони бренду, які необхідно внести в національне законодавство кожної країни в якості норм внутрішнього права. Тільки так країна-учасниця може виконати взяті на себе зобов'язання відповідно до ратифікованим нею міжнародним договором.

3 ОСНОВНІ НАПРЯМИ УСУНЕННЯ ПРОТИРІЧ У СФЕРІ ГАРМОНІЗАЦІЇ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ПРО ЗНАКИ ДЛЯ ТОВАРІВ І ПОСЛУГ З МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИМИ НОРМАМИ ЯК НЕОБХІДНА УМОВА ВХОДЖЕННЯ УКРАЇНИ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ СПІЛЬНОТИ

торговий знак правовий захист

З урахуванням темпів росту ринкових відносин в Україні, сучасний етап становлення національної економіки характеризується стрімким розвитком підприємництва та напливом різноманітних маркованих товарів. Саме торгова марка справедливо визнається невід'ємним та ефективним елементом ринкових відносин, важливим фактором підвищення конкурентоспроможності продукції та захисту від недобросовісної конкуренції. Виконуючи функції індивідуалізації та гарантії якості товарів та послуг суб'єктів підприємницької діяльності, торгова марка має велике економічне значення і є одним із найбільш цінних об'єктів права інтелектуальної власності.

Коло проблемних питань, пов'язаних з охороною марок, актуальність яких не викликає майже ні в кого сумніву, надзвичайно широке. У разі виникнення спору щодо належності права на торгову марку та визнання недійсним охоронного документа на марку, саме встановлення відповідності позначення умовам правової охорони стає ключовим.

Для того щоб одержати визнання в якості торгової марки і відповідно бути об'єктом правової охорони, позначення має відповідати кільком умовам чи критеріям охороноздатності. Відповідно до техніко-юридичного прийому ознаки марки фіксуються в негативній формі, тобто за допомогою перерахування властивостей, які не можуть бути притаманні марці. З огляду на ст. 6 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг», торгова марка повинна відповідати наступним умовам:

- не бути ідентичною чи схожою з марками, що одержали раніше визнання у зв'язку з такими чи подібними товарами, іншими словами, торгова марка повинна відрізнятися достатньою мірою завдяки своїм ознакам від відомих позначень. Це - вимога про новизну марки;

- не являти собою позначення, позбавленого відмінних властивостей, не виступати у вигляді марки, яка цілком і нерозривно пов'язана своїм змістом з природою маркованих товарів. Це - вимога розрізняльної здатності;

- не являти собою позначення, яке здатне ввести в оману щодо об'єкта маркування - його властивостей чи походження, тобто не бути оманливою маркою;

- не являти собою позначення, що суперечить публічному порядку, міжнародним угодам і звичаям, а також принципам гуманності і моралі [4].

Національне право України не визнає в якості торгової марки такі позначення, які в цілому або достатньою мірою не відрізняються від вже відомих (маються на увазі позначенні, які підлягають правовій охороні). Інакше кажучи, маркою може бути таке позначення, яке має необхідний ступінь новизни щодо вже відомих торгових марок. Вимога новизни діє як в інтересах особи, якій належить виключне право на торгову марку, так і в інтересах споживачів. Оскільки, з одного боку, вона дозволяє правоволодільцю монопольно використовувати свою марку й одержувати користь від її репутації, а з іншого - захищає споживачів від можливого введення в оману відносно джерела походження товару.

Новим вважається таке позначення, що за своїм змістом не є ідентичним (тотожним) або схожим з відомими торговими марками. Необхідний ступінь новизни, тобто відсутність у марці елементів, які б робили її ідентичною чи подібною з іншими позначеннями, визначається завдяки фактичній оцінці марок, які порівнюються [24, с. 8-12].

Згідно законодавства України та ст. 23 Угоди TRIPS новими будуть вважатись такі торгові марки, які за своїм змістом не є тотожними або схожими до ступені змішування з:

- марками, раніше зареєстрованими чи заявленими на реєстрацію в Україні на ім'я іншої особи для таких самих або споріднених з ними товарів і послуг;

- знаками інших осіб, якщо ці знаки охороняються без реєстрації на підставі міжнародних договорів, учасником яких є Україна, зокрема марками, визнаними добре відомими відповідно до статті 6 Паризької конвенції про охорону промислової власності;

- фірмовими найменуваннями, що відомі в Україні і належать іншим особам, які одержали право на них до дати подання до Установи заявки щодо таких же або споріднених з ними товарів і послуг;

- кваліфікованими зазначеннями походження товарів (у тому числі спиртів та алкогольних напоїв), що охороняються відповідно до Закону України «Про охорону прав на зазначення походження товарів». Такі позначення можуть бути лише елементами, що не охороняються, знаків осіб, які мають право користуватися вказаними зазначеннями;

- знаками відповідності (сертифікаційними знаками), зареєстрованими у встановленому порядку [25, с. 6-11].

Для розуміння понять, якими ми будемо оперувати, визначимось зі змістом термінів «тотожність» та «схожість». У тлумачному словнику термін «тотожність» визначається, як такий самий, який повністю збігається з чимось [26, с. 11-12]. А «схожість» - як «подібності, відповідності у будь-чому з ким або чим-небудь» [27, с. 102-104].

Більш складною є кваліфікація схожості торгових марок. Законодавство України не містить положень, конкретних визначальних критеріїв встановлення схожості марок. У Законі України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» (далі - Закон) вказується лише на неприпустимий рівень близькості позначення, що заявляється, вже відомій торговій марці - наявності між ними подібності до ступеня змішання (п. 3 ст. 6 Закону) [29, с. 74].

Подібність до ступеня змішання спірного позначення можна визначити так, що позначення, яке використовується, хоча зовні і має окремі відмінності, але схоже з торговою маркою до такого ступеня, що здатне викликати ототожнення з оригінальною маркою у сприйнятті потенційних споживачів. Оцінка такої схожості є дуже складним процесом. Беручи ж до уваги те, що вирішення питання новизни торгової марки потребує спеціальних знань, причому не тільки у сфері права інтелектуальної власності: займатись оцінкою схожості повинні тільки експерти-фахівці [31, с. 253-254].

Оскільки торгова марка орієнтована насамперед на потенційних споживачів маркованого товару, експертна оцінка схожості позначень повинна проводитися з погляду суб'єктивного враження «середнього споживача» чи «споживача із середнім ступенем уважності», що не має спеціальних знань і навичок у відповідній сфері. При цьому завдання порівняння двох позначень, виходячи із середнього рівня знань, лише зовні є простим.

Насправді шлях від суб'єктивної думки до об'єктивного підходу лежить через системний аналіз рішень експертизи протягом десятиліть [33, с. 22-24].

На цей час у науковій літературі, а також у законодавстві та судовій, адміністративній практиці відсутні загальні критерії оцінки схожості марки. Це можна пояснити тим, що, при всій різноманітності видів торгових марок, у кожному конкретному випадку оцінювати схожість позначень необхідно окремо. Але деякі із загальних критеріїв спробуємо сформулювати.

Оцінку схожості позначень необхідно встановлювати при послідовному, бажано віддаленому в часі порівнянні марок. Не повинно допускатися находження одночасно двох позначень, що порівнюються, при проведенні експертизи, оскільки споживач зазвичай не має перед очима одночасно виробу з оригінальною та схожою маркою і найчастіше змушений керуватися нечіткими загальними спогадами про одну з них. У свідомості споживача, як правило, залишаються відмітні, домінуючі елементи марки. Тому їх треба розглядати наче «по пам'яті».

З огляду не це, можна сформулювати один з оціночних критеріїв: схожість має місце, якщо марки не відрізняються одне від одного в основних, домінуючих елементах, тобто відсутнє істотне розходження між ними, що впадало б в очі і могло бути сприйняте середнім споживачем.

Отже, при вирішенні питання про схожість марок різниця в деталях або елементах позначень не повинна відігравати визначальну роль.

4 СУЧАСНИЙ СТАН РОЗВИТКУ НАУКОВО-ТЕОРЕТИЧНИХ ПІДХОДІВ ДО ВИЗНАЧЕННЯ ПРАВОВОЇ ПРИРОДИ ТОРГОВОГО ЗНАКУ (МАРКИ, НАЙМЕНУВАННЯ, БРЕНДУ) ТА ЇХ ХАРАКТЕРИСТИКА

В сучасних умовах порушення виключних прав набуло такої загрози і масштабів, що це вже може завдати і вже завдає суттєвої шкоди нашому суспільству. Товарний ринок України заповнений підробленими низької якості товарами, які завозяться з-за кордону, а також виготовляються в межах країни. Неправомірним використанням чи порушенням права на торгову марку прийнято вважати використання ідентичного чи, власне кажучи, схожого позначення для маркування товарів, як правило, того ж роду, іншою особою в період часу і на території, де діє охорона права на торгову марку. Завдяки функції гарантії якості торгова марка набуває поганої чи доброї репутації. Якщо інша особа несанкціоновано використовує марку, вона тим самим користується і репутацією правоволодільця марки. Така поведінка завдає шкоди як правоволодільцю марки, так і споживачам. Близько від 3 до 9 % світової торгівля приходиться на торгівлю підробками. Вартість контрафактних товарів, які продаються щорічно становить від 60 до 180 млрд. Доларів. Асоціація швейцарських годинникових фірм вважає, що щорічно продається 10 мільйонів фальсифікованих швейцарських годинників на суму 500 млн. доларів [34, с.10].

У ст. 20 з посиланням на ст. 16 Закону України передбачено дії, які кваліфікуються як неправомірне використання [4]. Але, на нашу думку, для того, щоб забезпечити ефективний захист права на торгову марку важливо відокремити і надати визначення кожному із порушень прав на марку.

В юридичній літературі інколи виділяється п'ять основних типів порушення права на торгівельний знак (марку):

1. піратство, тобто на ринок випускається підроблений товар тієї ж фірми, з тією ж торговою маркою, що й оригінальний товар, і аналогічної якості;

2. зворотний інжиніринг, тобто справжній товар розбирається, копіюється і потім продається за більш низькою ціною з використанням торгової марки справжнього товару;

3. підробка - продаж товару нижчої якості з використанням чужої торгової марки;

4. ведення справ під чужим ім'ям - зміна як товару, так і торгової марки, хоча торгова марка дуже нагадує оригінальну, причому товар асоціюється з тим товаром, який копіюється, включаючи колір, дизайн, упаковки;

5. порушення при оптовому продажу [35, р. 161-164].

Таке трактування є наочним і зорієнтоване на конкретні види правопорушень, які є наслідком порушенням права на торгову марку, що у чистому вигляді можуть бути здійснені в трьох формах: контрафакція, обманна (незаконна) імітація та обманне маркування.

Контрафакція (підробка) - це точне, чи майже точне відтворення чужої марки для позначення однорідних товарі (послуг). До контрафакції відноситься як повне копіювання торгової марки, так і її часткове відтворення. Правопорушенням буде визнано і застосування основних відмітних елементів марки. Контрафакція визнається і тоді, коли основні елементи використані в марці з деякими незначними відмінностями. Так, у справі компанії «Coca-Cola Со» проти СП «Логос» було визнано використання торгової марки «Фантазія» неправомірним. Оскільки позначення «Фантазія» є майже точним відтворенням торгової марки «ФАНТА». Існуючі розходження в деталях (наявність додаткових букв) не усуває подібності двох слів, як у візуальному, так і у фонетичному сприйнятті [36, с. 40-43].

Фактично контрафакція - це грубе, цілком виразне відтворення чужої марки, яке виключає завдяки своєї очевидності навіть постановку питання про те, чи може таке позначення викликати змішання в обігу і ввести споживачів в оману. Підробний товар не тільки ідентичний у загальному розумінні терміна, він ще справляє враження справжнього товару створеного справжнім виробником. Нажаль всесвітній збут підробних товарів оцінюється на рівні близько 9 % від обсягу світової торгівлі і ця цифра зростає [37, с. 9-10].

Як відмічає Г. Прохоров-Лукін, в Україні настав час конфліктів торгових марок, характерних для загострення боротьби за ринки збуту. Відомі економічні проблеми країни обумовили низьку купівельну спроможність населення, що спровокувало широке проникнення на внутрішній ринок різного роду підробок якісного товару [22, с. 173].

Контрафактні дії спрямовуються на незаконне одержання доходу за рахунок реалізації контрафактної продукції. Незалежно від, того чи справді матиме місце така реалізація, контрафактні дії самі по собі є небезпечними. Крім того, контрафактні продукція виготовляється з відхиленнями від технологій легальних виробників, з використанням неналежних засобів і матеріалів, з порушенням санітарних норм, вона сама по собі є потенційно небезпечною для здоров'я і навіть для життя громадян.

В оцінці контрафакції судова практика виробила два важливих критерії. По-перше, контрафакцією вважається як повне відтворення марки, тобто повне її копіювання у всіх елементах, так і часткове відтворення [38, с. 3-7]. За загальним правилом, правопорушення визнається і у випадку застосування основних відмітних елементів марки. Для встановлення контрафакції не обов'язково повне, фотографічне відтворення торгової марки, достатньо того, щоб якщо позначення, яке використовується порушником, включало характерні елементи оригінальної марки, які складають її зміст. При встановленні контрафакції необхідно виходити із загальної схожості, а не з відрізнення окремих елементів марок, які порівнюються. На цій підставі визнаються «підробленими» марки зі схожим фонетичним звучанням найменування [30, с. 72], етикетки, в яких використовується сполучення кольорів, яке застосовується в інших марках.

Слід зазначити, що точне копіювання чужої марки на практиці є досить рідкісним явищем, найчастіше «підроблена» марка являє собою трохи змінену оригінальну марку. Але певні модифікації, які вносяться в оригінальну марку, не виключають висновку про правопорушення. Найбільш характерними випадками є скорочення чи додавання літери або частини слова, або навіть якого-небудь елемента марки в цілому - слова чи зображення. Наприклад, «ФАНТАзия» «ФАНТА», FANTA - FAN, TRES JOLIE BIEN JOLIE, Zadd - Padd тощо.

Вважаємо за необхідне окремо виділити і таке проблемне питання, як: що робити з контрафактною продукцією, після того як її виявлено й конфісковано? Позиція у цьому безумовно спірному питанні вже давно чітко окреслена - вся контрафактні продукція повинна знищуватись на підставі рішення суду [28, с. 72-73]. Хоча інколи така продукція досить непоганої якості і завжди їй можна знайти застосування в суспільстві. То чи потрібно її знищувати? Але коли ми маємо на меті інтеграцію до Європейського Союзу і коли ця продукція визнана як контрафактна, то знищувати таку продукцію просто необхідно. Це перш за все стосується іміджу нашої держави.

Найпоширенішим видом правопорушення також є обманна (чи незаконна) імітація - це найближене відтворення марки, при якому є достатній ступінь подібності між оригінальною і «підробленою» марками, який здатний викликати змішання. При оцінці імітації марок визначальним є те суб'єктивне враження, яке може справити вигляд порівнюваних марок на потенційного середнього споживача, який не має спеціальних знань у даній галузі. Імітація встановлюється при аналізі подібності марок. При чому експерти не обмежуються зіставленням окремих загальних елементів порівнюваних марок, а виходять з огляду на характер суб'єктивного сприйняття цих торгових марок у цілому. При обманній імітації позивач у суді не зобов'язаний доводити факт дійсного змішання в очах споживачів між двома марками, які зіставляються. Досить однієї можливості чи небезпеки такого змішання, що встановлюється в суді шляхом фактичного зіставлення порівнюваних марок чи при наявності висновку експерта.

Для визнання порушення досить, коли торгові марки нагадують одна одну за загальним враженням чи окремими істотними елементами. Оскільки деякі розходження в деталях можуть сприйматися як такі, що зроблені самим правоволодільцем марки. Так було визнано в якості незаконної імітації реалізацію компанією «DPM Cosmetics» зубної пасти і піни для ванни з запахом «Coca-Cola». Хоча виробник не використовував ту ж саму марку [31, с. 152].

Досить часто зустрічаються такі випадки, коли порушник оригінальну торгову марку не змінює, а позначає нею свої неоднорідні товари, які не завжди високої якості. Таке порушення виключного права на торгову марку можна визначити, як обманне маркування. Яке, в свою чергу, полягає у використанні неуправомоченною особою справжньої, оригінальної марки іншої особи для позначення нею своїх неоднорідних товарів чи послуг. Найчастіше це проявляється у використанні упаковки, пляшок, етикеток, тари на якому зазначено оригінальну марку, що належить іншій особі, для продажу своїх товарів. Так, обманним маркуванням було визнане використання в комерційних цілях пудрениці, на якій було поміщено етикетку з оригінальною торговою маркою Barbara Gould. Під цією маркою порушник збував свою компактну пудру [63, с. 40-41].

Замість того, щоб розробити самостійно етикетку чи упаковку, які створюють для товару імідж його творця, порушник намагається скористатись репутацією конкурентноздатного товару, надавши своєму товару зовнішній вигляд настільки подібний до нього, що на ринку виникає змішування. Порушник використовує торгову марку (в розумінні назви товару), який є подібним до ступеня змішання з торговою маркою його конкурента.

Права особи, якій належить виключне право на торгову марку забезпечуються шляхом застосування до порушника заходів примусового впливу. З цією метою законодавством України встановлено цілий комплекс санкцій за правопорушення. Вибір судом цих санкцій, як правило обумовлюється тим, у якому порядку розглядається справа - в цивільному, адміністративному чи кримінальному. Для цивільної відповідальності повинні бути, як правило, певні підстави: неправомірні дії зобов'язаної особи, наявність заподіяної шкоди правоволодільцю виключних прав, наявність причинного зв'язку між заподіяною шкодою і неправомірною дією, а також вина зобов'язаної особи [26, с. 13-14].

Захист, який здійснюється у цивільному порядку, полягає в тому, що правоволоділець марки, право якого було порушене, може вимагати застосування до порушника одну чи декілька санкцій, які передбачаються законом.

Як правило, особа, право якого на марку було порушено може вимагати:

- вжиття негайних заходів щодо запобігання порушенню права на торгову марку та збереження відповідних доказів (п. 1 ч. 2 ст. 432 ЦК України) [18, с. 179];

- зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права на торгову марку (п. 2 ч. 2 ст. 432 ЦК України) [18, с. 186];

- вилучення з цивільного обігу товарів, виготовлених або введених у цивільний обіг з порушенням права на торгову марку (п. 3 ч. 2 ст. 432 ЦК України) [18, с. 189]. Хоча таке вилучення практично неможливе. Контрафактні диски, книги тощо, які придбали тисячі покупців, практично не можна вилучити з обігу. Але цей засіб є не тільки ефективною запобіжної мірою комерційної реалізації незаконно маркованих товарів, а і доказом у суді самого факту порушення;

- вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, які використовувались переважно для виготовлення товарів з порушенням права на торгову марку (п. 4 ч. 2 ст. 432 ЦК України) [19, с. 13-14];

- припинення порушення прав на марку чи дій, здатних привести до такого порушення (ч. 2 ст. 26 Закону) [4];

- усунення з товарів, його упаковки незаконно використаної марки або позначення, схожого з ним настільки, що їх можна сплутати, або знищення виготовлених зображень марки, або позначення, схожого з ним настільки, що їх можна сплутати (ч. 2 ст. 26 Закону) [4; ст. 15, п. 51];

- застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання торгової марки, включаючи витрати правоволодільця права на торгову марку на відновлення порушених прав (п. 5 ч. 2 ст. 432 ЦК України) [18, с. 193]. При цьому суд повинен визначити розмір стягнення відповідно до Закону з урахуванням вини особи та інших суттєвих обставин. Але Закон України «Про охорону права на знак для товарів та послуг» розміру компенсації не визначає;

- публікація в засобах масової інформації відомостей про порушення права на торгову марку та зміст судового рішення щодо такого порушення за рахунок порушника (п. 6 ч. 2 ст. 432 ЦК України) [18, с. 198]. Необхідно зазначити, що інформація про порушення права має відповідати встановленим вимогам, тобто законодавству.

Однак слід зазначити, що застосування цивільно-правових засобів захисту права на марку залежить від характеру встановлення права на марку. По суті, у справах про порушення права на торгову марку, згідно законодавства України, мова може йти лише стосовно зареєстрованої марки. У цьому випадку позивач звертається в суд з позовом про порушення права на зареєстровану торгову марку і ставиться питання про наявність схожості, або тотожності марок. Але у випадку, коли порушується право першокористувача шляхом неправомірного використання його марки, то можна стверджувати, що захист такого права може здійснюватися на підставі норм антимонопольного законодавства. І позовом у такому випадку буде - позов про припинення недобросовісної конкуренції.

У зв'язку з виникненням прав на торгову марку, їх чинності і здійснення, на практиці виникають численні спори різні за своїм характером і способами вирішення. Загалом можна виділити три групи спорів:

- спори про реєстрацію торгових марок;

- спори про право на марку;

- спори про порушення права на марку.

Оскільки спори про реєстрацію торгових марок вирішуються у змішаному адміністративно-судовому чи судовому порядку, а спори про право на марку і порушення цих прав зазвичай тільки в судовому порядку, вважаємо за необхідне дослідити і проаналізувати дві останні групи.

Предметом спору про право на марку є існування самого виключного права на марку. Тому мета вирішення спору полягає в тому, що б встановити, чи є марка охороноздатною і чи належить вона юридично правоволодільцю на законних підставах [8].

Взагалі, то можна виділити декілька різновидів спорів про право на марку, а саме: встановлення правомірності реєстрації марки (спори про дійсність реєстрації), визнання прав на незареєстровану торгову марку (спори про набуття прав на марку шляхом використання її в торговому обігу), збереження маркою юридичної сили (спори про втрату маркою чинності) тощо.

Слід зазначити, що питання про недійсність реєстрації виникає в судовому процесі при розгляді справи про порушення прав на марку, коли відповідач висуває зустрічний позов чи заперечення про недійсність реєстрації марки, яка належить позивачу. Самостійно суд не може за власною ініціативою визнати свідоцтво на зареєстровану марку недійсною [33, 22-24].

Правомірність реєстрації марки може бути оскаржена на тій підставі, що внесена в Реєстр торгова марка не відповідає вимогам охороноздатності. Вичерпний перелік підстав подання позову про недійсність реєстрації марки міститься в ст. 6 Закону [4]. Ю.І. Свядосц виділяє абсолютні та відносні підстави визнання реєстрації недійсною. І стверджує, що до першої групи відносяться: загальновживаність, та описовість марки; оманливий характер марки; коли марка суперечить публічному порядку, принципам гуманності і моралі; суперечить міжнародним угодам. Відносною підставою недійсності реєстрації марки буде відсутність у марки новизни [22; с. 14-16].

Оспорювання права на марку широко застосовується у підприємницькій практиці з метою конкурентної боротьби. За цих умов вказане правило розглядається як засіб надання праву на марку більш стійкого характеру, гарантування правоволодільцям зареєстрованих торгових марок «безпеки», можливості подальшого використання товарних позначень, які застосовуються в обігу певний час. Серед підприємців навіть існує думка, що коли торгова марка витримала не один судовий розгляд з приводу визнання реєстрації марки недійсною, чи порушення права на марку тощо, то її ціна зростає в декілька разів.

Що стосується спорів про порушення права на торгову марку, то можна зазначити, що існує два основних позови, які забезпечують найбільш ефективний захист прав правоволодільця торгової марки і його репутації:

1) позов про порушення права (infringement action);

2) позов про ведення справ під чужим ім'ям (passing off).

Хоча позов про порушення права на марку і позов про ведення справ під чужим ім'ям ставлять та вирішують різні питання. А саме: у позові про порушення права питання полягає в тому, чи є торгові марки такими, що схожі до ступеня змішання, тоді як у позові про ведення справ під чужим ім'ям вирішується питання, чи є фактичні дії відповідача такими, що вводять в оману або є оманливими відносно товару (послуги), або джерела його походження.

У позовах про порушення права на торгову марку саме правоволоділець доводить схожість марок. Позивач повинен довести, що відповідач порушив його право на торгову марку (наприклад, використовував належну позивачу марку цілком чи в іншому кольоровому сполученні). Позивачем у такому позові буде як правоволоділець права на марку, так і зареєстрований користувач (залежно від умов угоди про зареєстроване користування). Відповідачем є особа, яка самостійно здійснює протиправну дію.

Таким чином, порушення права на торгову марку має місце тільки в тому випадку, коли слово чи позначення використовується порушником в якості торгової марки чи хоча б у тому ж сенсі. Цей висновок знаходить своє підтвердження в судовій практиці. Так, у судовому рішенні «Tina - Spezialversand II» і «Shamrock I» Верховний Суд Німеччини підтвердив принцип, що при сумніві діє презумпція використання саме в розумінні торгової марки. У своєму рішенні суд встановив, що включення торгової марки TINA у позначення поштового замовлення товарів є порушенням навіть у тому разі, якщо товари продаються під іншими торговими марками.

5 ОСНОВНІ НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ У СФЕРІ ОХОРОНИ ТА ЗАХИСТУ ЗНАКІВ ДЛЯ ТОВАРІВ І ПОСЛУГ

Суб'єктивне право, надане особі, але не забезпечене від його порушення необхідним захистом, є, як вірно відзначає В.П. Грибанов, лише «декларативним правом» [23, с. 212]. Воно хоча і проголошено в законі, але не забезпечене надійним та ефективним захистом, втрачає свою соціальну сутність. Законодавче закріплення широкого спектру цивільних прав не представляє істотної цінності без забезпечення правоохоронними мірами. Тому захисту права в науці цивільного права приділяють особливу увагу.

Дослідження даної категорії припускає з'ясування співвідношення термінів «охорона» і «захист», особливостей поняття «права на захист» та формування і визначення поняття «захист права на торгову марку».

У науковій літературі питання про співвідношення понять правового захисту й охорони викликало чимало дискусій. Так, «Тлумачний словник української мови» ототожнює поняття «охорона» і «захист» [24, с. 8-9]. Але дана позиція помилкова. Інші обґрунтовують позицію про доцільність віднесення терміна «охорона» лише до засобів, що застосовуються до порушеного права, а термін «захист» відносити до засобів, що застосовуються вже після здійснення правопорушення [17, с. 97]. Таким чином, поняття «захист» і «охорона» протиставляються одне одному. Деякі автори пропонують розглядати захист як право особи, а охорону як її обов'язок [16, с. 3-6].

...