Охорона об’єктів права інтелектуальної власності

Протиставлення зазначених термінів вважаємо безпідставним. Оскільки заходи захисту застосовуються і в разі оспорювання права, а не тільки при порушенні права. Метою застосування заходів захисту є визнання прав, а також припинення правопорушення, не тільки поновлення права. Захистом є сукупність заходів, спрямованих на відновлення, визнання прав та припинення порушень прав, які застосовуються управомоченою особою самостійно, компетентним органом самостійно або за зверненням управомоченої особи.

Крім того, охорона не припиняє свою дію в момент порушення прав, а продовжує діяти на всіх стадіях реалізації прав, тобто і під час захисту. Забезпечення охорони - це форма забезпечення нормальної реалізації прав особи, діяльність, спрямована на недопущення будь-якого порушення прав шляхом усунення негативних факторів соціального середовища. Неможливо щось забезпечувати абстрактно, потрібні певні заходи, спрямовані на примусове забезпечення прав, певне реагування на порушення порядку реалізації прав з метою його забезпечення. Отже, захист - це є один з проявів охорони, що здійснюється для поновлення порушених прав, тобто є складовою частиною охорони. Захист варто розглядати як логічний наслідок порушення, чи невизнання оспорювання прав особи. Можна сказати, що між охороною і захистом знаходиться факт порушення права, тобто, для того, щоб охорона перейшла в захист необхідна наявність факту порушення чи оспорювання права.

Під охороною прав варто розуміти сукупність засобів правового характеру, що визначає правове положення суб'єктів, виникнення, реалізацію і припинення суб'єктивних прав та обов'язків, способи і порядок захисту прав суб'єктів у випадку їх порушення або оспорювання. І відповідно, охорона права на торгову марку - це сукупність засобів правового характеру, що визначають правове положення суб'єктів, виникнення, здійснення і припинення суб'єктивного права на марку, а також забезпечують реалізацію і захист права на торгову марку. Своєю чергою, захист права на торгову марку - це сукупність заходів, спрямованих на визнання, відновлення права на марку та припинення порушення такого права, які застосовуються правоволодільцем торгової марки, або компетентним органом.

Сутність права на захист трактується неоднозначно. Думки фахівців з даного питання є суперечливими. Відповідно до традиційної концепції, право на захист є одним із правомочностей суб'єктивного права [13, с. 102; 21, с. 40; 20, с. 419; 23, с. 175; 21, с. 40-42], елементом його змісту, що являє собою юридично закріплену можливість застосування управомоченою особою заходів правоохоронного характеру з метою відновлення порушеного права і припинення дій, які порушують право [17, с. 99-101].

Як відомо, суб'єктивне цивільне право за своїм матеріально-правовим змістом є сукупністю ряду можливостей, а саме: можливості для управомоченої особи здійснити право своїми власними діями; можливості вимагати від зобов'язаної особи виконання певних зобов'язань; можливості звернутися до компетентних державних органів з вимогою про захист порушеного права чи права, що оспорюється [15, с. 16]. Тобто, право на захист розглядається як одна із правомочностей суб'єктивного права.

У той же час у цивілістичній науці існують і інші погляди щодо юридичної природи права на захист. Так, деякі автори вважають, що забезпеченість цивільного права можливістю державного примусу, як можливість, існує не паралельно з іншими правомочностями суб'єктивного права, а властива їм самим, оскільки без нього вони не були б юридичними правомочностями [22, с. 15; 12, с. 30-32].

Такому розумінню захисту протиставляється погляд, що отримав законодавче закріплення, відповідно до якого, можливість захисту є самостійним суб'єктивним правом. Воно виникає в управомоченої особи лише в момент порушення чи оспорювання права і реалізується в рамках охоронних цивільних правовідносин, що виникають при цьому [34, с. 10-11; 28, с. 71-73]. Така позиція, бачиться, більш переконливою.

Право на захист слід розглядати як самостійне суб'єктивне право уповноваженої особи, що відображає юридично закріплену можливість використовувати спеціальні засоби правоохоронного характеру. Зводити зміст права на захист тільки до можливості звернення з вимогою захисту права у відповідні державні чи суспільні органи, вважаємо, що є помилковим. Право на захист являє собою можливість застосування у відношенні правопорушника заходів примусового впливу. По своєму матеріально-правовому характеру зміст права на захист містить у собі:

- можливість управомоченої особи застосовувати дозволені законом засоби власного примусового впливу на правопорушника, захищати приналежне йому право власними діями (самозахист цивільних прав);

- можливість застосування безпосередньо управомоченою особою юридичних заходів оперативного впливу на порушника (оперативні санкції);

- можливість управомоченої особи звернутися до компетентних державних чи суспільних органів з вимогою про захист порушеного права чи права, що оспорюється.

Зазначені можливості нерозривно пов'язані з характером суб'єктивного права, що захищається, і у підсумку, у різних сполученнях входять у правомочність на його захист. Наприклад, самозахист цивільних прав у формі необхідної оборони не може бути засобом захисту права на торгову марку, але може бути застосований при зазіханні на право власності.

Захист суб'єктивних цивільних прав здійснюється в передбаченому законом порядку, тобто через застосування належних форм, способів та засобів. Як відомо, порядок застосування того чи іншого способу захисту суб'єктивного права і охоронюваного законом інтересу в науці цивільного права прийнято іменувати формою захисту цивільного права. Різноманіття форм захисту права пояснюється дією ряду факторів: специфікою прав, які підлягають захисту чи охоронні, складністю чи навпаки, простотою пізнання правовідносин і прав, які підлягають захисту, ступенем розвитку демократичних процесів у суспільстві, правовими традиціями. Як правило, виділяють дві основні форми захисту - юрисдикційну і неюрисдикційну [39, с. 624].

Неюрисдикційна форма захисту являє собою дії управомоченої особи, спрямовані на захист цивільного права без звернення до державних та інших компетентних органів [47, с. 56-57; 42, с. 41-42]. Наприклад, самозахист цивільних прав і застосування заходів оперативного впливу. Доречно зазначити, що самозахист у теорії цивільного права іноді визначають, як форму захисту [34, с. 284; 23, с. 77], або як спосіб захисту [33, с. 22-24; 20, с. 412-413; 22, с. 14-17; 25, с. 9-8].

Юрисдикційна форма захисту права передбачає діяльність уповноважених державних органів із захисту порушених чи оспорюваних суб'єктивних прав. Юрисдикційна форма захисту - це можливість звернення особи, права і законні інтереси якої порушені чи оспорюються, до державних або інших компетентних органів (до суду загальної юрисдикції, господарського суду, третейського суду тощо), які уповноважені застосувати необхідні заходи для захисту цивільного права.

Адміністративний порядок застосовується у випадках прямо зазначених у законодавстві, у нашому випадку прикладом може бути звернення до Апеляційної палати з вимогою про визнання торгової марки загальновідомою (ст. 25 Закону). Так, в адміністративному порядку було визнано торгові марки «ЄВРОПА ПЛЮС» і «McDonald's» загальновідомими на території України [28, с. 71]. Апеляційна палата розглядає справи на підставі спеціальної процедури, більш простої у порівнянні з цивільним судочинством.

У тих випадках, коли здійснення права на захист відбувається за допомогою звернення управомоченої особи з вимогою до судових органів, які в свою чергу розглядають заявлену нею матеріально-правову вимогу до відповідача у встановленому законом порядку, це буде судовою чи процесуальною формою захисту цивільних прав і інтересів (ст. 16 ЦК [18], ст. 4, 5 ЦПК) [19]. Не викликає сумніву, що серед форм захисту права найбільш досконалою є судова форма як демократична, універсальна, історично сформована, детально регламентована нормами цивільного процесуального права, що забезпечує у повній мірі принцип рівності сторін та незалежність органу, який розглядає справу, від відомчих інтересів. Вона забезпечує надійні гарантії правильного застосування закону, встановлення реально існуючих прав і обов'язків сторін.

Слід зазначити, що суди загальної юрисдикції сьогодні мають мінімальні можливості ефективно вирішення спорів у сфері інтелектуальної власності. Це пов'язано з великою завантаженістю суддів і відсутністю у суддів спеціальної підготовки у зазначеній сфері діяльності. Концепцією судово-правової реформи передбачено створення спеціалізованих судів. Поступово склалися всі об'єктивні причини для створення в Україні спеціалізованого суду з питань захисту права інтелектуальної власності - Патентного суду [33, с. 22-24; 29, с. 117]. Діяльність Патентного суду буде спрямовано на звільнення судів загальної компетенції від розгляду спорів, які потребують спеціальної компетенції суддів. Підготовку кадрів необхідно буде спрямувати на обов'язкову подвійну освіту, як юридичну, так і технічну. Для цього потрібна комплексна програма навчання, підготовки та підвищення кваліфікації суддів щодо набуття необхідних фахових знань у сфері інтелектуальної власності, а також стажування за кордоном. Вирішення такого складного і проблематичного питання звичайно що пов'язане з чималими витратами коштів. Однак, доцільність створення в Україні Патентного суду, а в подальшому - системи регіональних патентних судів сьогодні вже не викликає сумніву.

Важливим кроком у цьому напрямку можна вважати утворення колегії суддів Вищого господарського суду України з розглядом справ, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності. Такі ж колегії відповідно утворено у складі господарських судів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя та апеляційних господарських судів. Проте, зауважимо, що є певні обмеження у діяльності таких колегій. А саме: господарські суди, у складі яких вони утворенні, розглядають справи, пов'язані зі спірними прававовідносинами, що виникають між підприємцями. Розгляд усіх інших справ у сфері інтелектуальної власності віднесено до компетенції судів загальної юрисдикції. Зазначену проблему дозволить вирішити створення Патентного суду, до компетенції якого буде віднесено розгляд спірних питань у сфері права інтелектуальної власності.

Закріплені чи санкціоновані законом правоохоронні заходи в науці цивільного права прийнято називати способом захисту цивільного права. Здійснюючи дії зв'язані з застосуванням законних способів захисту суб'єктивного права, особа реалізує право на захист. Відкритий перелік способів захисту цивільних прав і інтересів міститься в ст. 16 ЦК України. Це: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідносин; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб [2, ст. 16].

Межі і порядок застосування конкретного способу захисту цивільного права залежать від змісту суб'єктивного права, яке захищається і характеру його порушення. Можуть застосовуватися й інші, передбачені законом способи. Так, суд може захистити цивільне право чи інтерес іншими способами, які встановлені договором чи законом.

Що ж стосується предмета захисту, то в науці цивільного права й у цивільному законодавстві прийнято ділити на цивільні права й охоронювані законом інтереси [17, с. 97]. А.П. Сергєєв відзначає, що суб'єктивне цивільне право й охоронюваний законом інтерес є близькими і найчастіше збіжними правовими категоріями, але різними за своїм змістом. Охоронюваний законом інтерес у більшості випадків опосередковується конкретними суб'єктивними правами, але суб'єктам цивільного права можуть належати і такі інтереси, що існують самостійно і підлягають захисту у випадку їхнього порушення [24, с. 10-12]. Так В.П. Грибанов цивільний інтерес визначає, як потребу, що набула форми свідомого спонукання і яка виявляється в житті у вигляді бажань, намірів, прагнень, а, зрештою, у тих відносинах, у які вступають особи в процесі своєї діяльності [48, с. 15-16].

Таким чином, розглядаючи належне управомоченій особі право на захист і характер способів, що забезпечують його здійснення, слід зазначити, що таке право в силу своєї природи може здійснюватися в залежності від конкретних обставин або безпосередніх дій управомоченої особи, або за посередництвом компетентних державних і суспільних органів. У тих випадках, коли здійснення права на захист відбувається за допомогою звернення уповноваженої особи з вимогою до компетентних органів, останні розглядають заявлену матеріально-правову вимогу до відповідача у визначеному, передбаченому законом порядку, що являє собою процесуальну форму реалізації права на захист. Питання про розмежування форм захисту права часто зводять до розходження в порядку розгляду той чи іншої вимоги.

ВИСНОВКИ

Підсумовуючи викладене стосовно захисту торгівельних знаків від неправомірного використання можна сформулювати наступні висновки:

- наявність у договорі обмежень, визнаних нікчемними, спричиняє недійсність угоди. Ці обмеження прав сторін визнаються неіснуючими і тому не повинні виконуватись. І навпаки завдяки заперечним обмеженням захист виключного права на торгову марку є не тільки пасивним правом, яке дозволяє ініціювати позов у випадку його порушення, але й передбачає низку дій, спрямованих на охорону репутації, яка асоціюється з торговою маркою, та підтримку якості маркованих товарів;

- правопорушення в галузі права на торгову марку може бути здійснене в трьох формах: контрафакція, обманна (незаконна) імітація, обманне маркування;

Контрафакція (підробка) - це точне чи майже точне відтворення чужої марки для маркування однорідних товарів (послуг). Обманна імітація - це наближене відтворення марки, при якому є достатній ступінь схожості між оригінальною і «підробленою» марками. Така імітація здатна викликати змішання. Обманне маркування полягає у використанні особою справжньої, оригінальної марки іншої особи для позначення неоднорідних товарів чи послуг;

- виділяються чотири групи випадків, коли можна кваліфікувати порушення права на торгову марку як недобросовісну конкуренцію:

а) створення небезпеки введення в оману щодо товарів (послуг),

б) намір викликати змішання між марками,

в) використання репутації чужих торгових марок,

г) ослаблення розрізняльної функції марки.

- захист права на торгову марку слід визнати самостійним суб'єктивним правом. Захист права на торгову марку - це юридично забезпечена можливість для управомоченої особи використання спеціальних засобів правоохоронного характеру з метою відновлення порушеного права і припинення дії, що порушує право. Зміст захисту права на торгову марку полягає в можливість управомоченої особи застосовувати дозволені законом засоби власного примусового впливу на правопорушника, захищати приналежне йому право власними діями (самозахист цивільних прав) в можливості застосування юридичних заходів оперативного впливу (оперативні санкції) та в можливості звернутися до компетентних державних органів з вимогою про захист порушеного права чи права, що заперечується;

- право на захист слід розглядати в єдності його матеріально-правового змісту і процесуальної форми, яке полягає в тому, що можливість матеріально-правового характеру, надана управомоченій особі правом на захист, припускає і можливість здійснення останнього у певній, встановленій законом процесуальній формі, у визначеному законом порядку.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Голос України. - 2012. - 48 с.

2. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року №435-IV. // Голос України. - 2012. - 270 с.

3. Директива ЄЕС №89/104 по гармонізації національних законодавств про товарні знаки. - Офіційний бюлетень №L040 11.02.89.

4. Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг» ВВР України. - 1994. - №7. - Ст. 36.

6. Закон України «Про захист економічної конкуренції» від 21 січня 2001 года №2210-IІІ.

7. Інструкція про подання, розгляд, публікацію та внесення до Реєстру відомостей про передачу права власності на знак для товарів і послуг та видачу ліцензії на використання знака (міжнародного знака) для товарів і послуг // Офіційний вісник України, 2001. - №34. - Ст. 1615.

8. Правила складання, подання та розгляду заявки на видачу свідоцтва України на знак для товарів і послуг. Затв. Наказом Державного патентного відомства України від 28.07.1995 р. №116 (в ред. від 20.08.97 наказ Державного патентного відомства №72).

9. Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з захистом права інтелектуальної власності. Рекомендації президії Вищого господарського суду України від 10 червня 2004 року №04-5/1107.

10. Указ Президента України «Про заходи щодо охорони інтелектуальної власності в Україні» від 25.04.2001 р. №285/2001.

11. Цивільно-процесуальний кодекс України (затверджений Законом від 18.0763 (1500-06) // ВВР. - 1963. - №30. - Ст. 464) із змінами

12. Андрощук Г. Торгова марка: вибір імені // Інтелектуальна власність. - №4. - 2004. - С. 30-37.

13. Бедринець М.Д. Франчайзинг: світовий досвід і перспективи в Україні // Фінанси України, 2001. - №2. - С. 96 - 104.

14. Безух О. Захист прав на знак для товарів та послуг: судова та адміністративна практика в Україні // Збірник рішень Вищого арбітражного суду України. - 1996. - №4. - С. 297-300.

15. Безух О.В. Захист від недобросовісної конкуренції у сфері промислової власності: Автореф. дис...канд.юрид.наук. - Донецьк. - 2001. - 19 с.

16. Галянтич М. Патентний суд України - нагальна проблема створення єдиної системи захисту промислової власності // Інтелектуальна власність. - 1999. - №1. - С. 3-6.

17. Жаров В.О. Угода TRIPS і проблеми гармонізації національного законодавства в сфері інтелектуальної власності до вимог СОТ. В кн.: Інтелектуальна власність в Україні: проблеми теорії і практики: Зб. Наук. Статей / За ред. Ю.С. Шемчушенка, Ю.Л. Бошицького. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2002. - С. 97-125.

18. Захист прав інтелектуальної власності: досвід Сполучених Штатів Америки. - Зб. Документів, матеріалів, статей / За заг. Ред. О.Д. Святоцкого. - К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. - 368 с.

19. Золотова Л. Товарний знак - атрибут конкурентного економічного середовища // Інтелектуальна власність. - №1. - 2002. - С.13-14.

20. Інтелектуальна власність в Україні: проблеми теорії і практики: Зб. Наук. Статей / За ред. Ю.С. Шемчушенка, Ю.Л. Бошицького. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2002. - 424 с.

21. Кашинцева О. Поняття та види товарних знаків в Україні // Вісник Київського Університету ім. Т. Шевченко. - 1998. - №35. - С. 40-43.

22. Кашинцева О.Ю. Правова охорона знаків для товарів і послуг в Україні: Автореф. дис. канд. юрид.наук. - Київ. - 2001. - 19 с.

23. Килимник І.І. Правове регулювання франчайзингу в Україні // Вісник унів. внутр. справ. - Х.: Унів. внутр. справ. - 1999. - №6. - С. 211-214.

24. Клименко Л.Ф. Товарный знак и пресечение недобросовестной конкуренции // Патенты и лицензии. - 1997. - №12. - С. 8-12.

25. Кожарська І. Охорона знаків для товарів та послуг в Європейському співтоваристві // Інтелектуальна власність. - №6. - 2002. - С. 6-11.

26. Кожарська І., Пейкрішвілі М. Співвідношення правової охорони промислових зразків і знаків для товарів і послуг // Інтелектуальна власність. - №1. - 2003. - С.11-15.

27. Мельник О.М. Види товарних знаків // Юридичний вісник, 1999. - №2. - С. 102-104.

28. Мельник О.М. Законодавство України про товарні знаки - проблемні питання // Право України. - 1999. - №4. - С. 71-73.

29. Мельник О.М. Правова охорона знаків для товарів і послуг в Україні (цивільно-правовий аспект): Монографія. - Ірпінь: Академія ДЕС. України, 2001. - 135 с.

30. Мельник О.М. Принципи законодавства про товарні знаки // Право України. - 1999. - №6. - С. 70-72.

31. Мельник О.М. Проблеми охорони прав суб'єктів інтелектуальної власності в Україні. Харків: Вид-во національного університету внутрішніх справ, 2002. - 362 с.

32. Мельник О.М. Суб'єкти права на товарний знак // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. - 1999. - №2. - С. 77-81.

33. Мельник О.М. Товарний знак та його ознаки // Право України. - 1999. - №2. - С. 22-24, 29.

34. Могилевський В. Реєстрація знака для товарів і послуг на ім'я фізичної особи // Інтелектуальна власність. - №1. - 2002. - С. 10-12.

35. Основи інтелектуальної власності. - К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 1999. - 578 с.

36. Пахаренко А. Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків // Інтелектуальна власність. - 1999. - №1. - С. 40-43.

37. Пейкрішвілі М. Дострокове припинення дії свідоцтва України на знак для товарів і послуг та міжнародної реєстрації знака // Інтелектуальна власність. №9. - 2002. - С. 9-12.

38. Підопригора О. Захист права інтелектуальної власності в новому Цивільному кодексі України // Інтелектуальна власність, 2003. - №6. - С. 3-7.

39. Підопригора О.А., Підопригора О.О. Право інтелектуальної власності: Підручник для студентів вищих навч. закладів - К.: «Видавничий Дім «Ін Юре», 2002. - 624 с.

40. Підопригора О.О. Законодавство України про інтелектуальну власність. - Х.: Консум, 1997. - 192 с.

41. Право інтелектуальної власності: Підручник для студентів вищих навч. закладів / За ред. О.А. Підопригори, О.Д. Святоцкого. К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2002. - 624 с.

42. Ульянова К.М. Торгова марка як основа марочного капіталу // Маркетинг в Україні. - №3. - 2002. - С. 41-42.

43. Цивільне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. Я.М. Шевченко. Т. 1. Загальна частина. - К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. - 520 с.

44. Цивільне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. Я.М. Шевченко. Т. 2. Особлива частина. - К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. - 408 с.

45. Цивільне право України: Підручник: У 2 кн. / За заг. ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнецової. - 2-е вид., допов. і перероб. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - Кн. 1. - 736 с.

46. Цивільне право України: Підручник: У 2 кн. / За заг. ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнецової. - 2-е вид., допов. і перероб. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - Кн. 2. - 640 с.

47. Шевелева Т. Європейські стандарти захисту прав інтелектуальної власності. Інтелектуальна власність. №3. - 2003. - С. 56-57.

48. Шевелева Т. Знаки для товарів і послуг: правові аспекти формування сучасного ринку інтелектуальної власності в Україні // Інтелектуальна власність. - №1. - 2003. - С.15-19.