Становлення інституту комерційної концесії в Україні

4. Франчайзер передає франчайзі свій досвід ведення бізнесу відповідно до принципів і процедур, описаних в навчальному посібнику. Первинно це здійснюється на курсах навчання, організованих після підписання договору франчайзингу.

5. Франчайзер забезпечує надання різного роду послуг і підтримку з метою сприяння успіху франчайзі, зокрема:

допомога в організації бізнесу, зокрема в отриманні необхідного фінансування;

реклама і просування торгової марки і назви фірми на ринку;

маркетингові дослідження (оцінка потенціалу ринку і споживчих переваг, а також вибір місця для розміщення торгових приміщень);

отримання дозволів і ліцензій, необхідних для своєї діяльності;

допомога в отриманні (оренді) земельної ділянки, проектуванні, будівництві і дизайні приміщень;

участь у переговорах з постачальниками устаткування, матеріалів, товарів і т.д.;

допомога в організації ефективної системи бухобліку.

6. Замість одержаної допомоги і послуг, франчайзі зобов'язується виконати наступні види платежів:

початковий франчайзинговий внесок за вступ до економічної групи і отримання права діяльності на відповідній території;

роялті (періодична плата за використання об'єктів інтелектуальної власності, встановлена у відсотках від об'єму продажів);

плата за рекламу (за рекламу, заходи щодо просування торгової марки і франшизи на території франчайзі).

7. Іноді франчайзі зобов'язується купувати товари, матеріали і устаткування від постачальників рекомендованих франчайзером. У таких випадках франчайзер, як правило, отримує фінансову вигоду з таких операцій і натомість йде на зниження роялті.

8. Співпраця з франчайзером не повинна обмежувати самостійність франчайзі, оскільки бізнес належить саме останньому. Франчайзі може розпорядитися ним як вважає правильним. Проте у разі продажу діючої франшизи переважне право ухвалювати рішення часто належить франчайзеру (кому продавати, чи приймати покупця запропонованого з боку франчайзі або анулювати повністю франшизу на даній території) [24].

Франчайзинг по суті є бізнес-практикою нарівні з дилерством, мережевим маркетингом, виробництвом по ліцензії та ін. Проте франчайзинг є найбільш сприятливою формою для підприємців, що починають. Це пояснюється тим, що між франчайзером і франчайзі встановлюються відносини постійної співпраці. В результаті ризик невдач набагато знижується в порівнянні з індивідуальним підприємництвом. У США лише 5% франчайзингових підприємств терплять невдачі в перші п'ять років, тоді як 90% інших дрібних і малих підприємств за той же період часу терплять банкрутство.

Статистика поширення франчайзингу по всьому світу є переконливим доказом його ефективності. Так, у США частка франчайзингу в загальному об'ємі роздрібного товарообігу складає 34%, в країнах Західної Європи - 5-12%, а кількість франчайзингових мереж постійно росте.

Франчайзинг, як сучасне економічне явище, яке одержало свій розвиток переважно в другій половині ХХ століття, реально претендує на універсальну бізнес-практику. Цей метод поєднує досвід, професіоналізм, репутацію і бажання подальшого розвитку франчайзерів і підприємницький талант, амбіцію, бажання працювати і розвиватися франчайзі [31].

Відносини між підприємцем і найнятим робітником є символом людської особистості на початку нинішнього тисячоліття. Люди все більше і більше претендують на те, щоб стати підприємцями і власними господарями. Франчайзинг дозволяє їм здійснити це перетворення людини з інструменту і володаря робочої сили, в підприємця і власника прямих результатів своєї праці. Глибоко розуміючи це, франчайзер і франчайзі встановлюють справжні відносини партнерства, засновані на довірі, взаємодопомозі і чесності в бізнесі.

У міжнародній бізнес-практиці франчайзинг приймає різні форми залежно від наступних критеріїв:

1. Профіль економічної діяльності

Промисловий (виробничий). Договір промислового франчайзингу торкається виробництва товарів. Франчайзі уповноважений за допомогою ліцензії виробляти товари під маркою франчайзера і за його підтримкою. Франчайзер має, таким чином, можливість просувати свої товари і марки без значних додаткових інвестицій. Франчайзер надає управлінські консультації, проводить навчання персоналу, подає технічну і комерційну підтримку, надає ноу-хау, право використання торгової марки та інші права на інтелектуальну власність, займається рішенням питань, пов'язаних з рекламою. Найбільш відомими договорами промислового франчайзингу пов'язані з виробництвом таких товарів як: Campari, Schweppes, Coca-Cola, Pepsi-Cola.

Франчайзинг розподілу. В даному випадку франчайзер є або виробником, або оптовиком, що реалізовує товари під своєю маркою через франчайзингову мережу. Обов'язки франчайзера полягають в наданні консультацій, підготовці персоналу, наданні прав використання марок товарів, що є предметом франшизи. Широко відомими франшизами в даній області є: Santal, Veritas, Unic, Yves Rocher, Christiansens.

Франчайзинг послуг. Франчайзинг у області послуг полягає в тому, що франчайзер, що володіє специфічним методом або практикою надання певних послуг, уповноважує франчайзі використовувати ці ж методи або практики в наданні таких же послуг. Найбільш поширеними франчайзинговими мережами у області послуг є: McDonald's, Pizza Hut, Fast-Foods, Hertz, Avis, Rent а car, Sheratton, Hilton, Holiday Inn. [24]

2. Рівні посередництва

Прямий франчайзинг є традиційною формою франчайзингу і полягає в тому, що франчайзер співробітничає безпосередньо зі всіма франчайзі, що діють на різних територіях і входять в його мережу.

Майстер-франчайзинг полягає в тому, що франчайзер підписує договір Майстер-франчайзингу (базовий договір) з підфранчайзером на певній території, а останній, у свою чергу - договори франчайзингу з множиною франчайзі на відповідній території.

3. Ступені участі партнера в статутному капіталі

Франчайзі - засновник. У своїй класичній формі франчайзинг не передбачає участі франчайзера в статутному капіталі. Відповідно, як засновники виступають фізичні або юридичні особи, що представляють франчайзі. Суть франчайзингу в тому і полягає, що притягуються особи, які хочуть і вміють управляти бізнесом, але вважають за краще мінімізувати підприємницький ризик за допомогою співпраці з досвідченим партнером.

Спільне заснування підприємства. У практиці бізнесу зустрічаються такі умови, коли перевага віддається спільній участі партнерів (франчайзі і франчайзера) в створенні підприємства-франчайзі. Як приклад таких умов можуть бути: нестача фінансових ресурсів у франчайзі (частка франчайзера - в грошовій формі, але частіше - у вигляді устаткування для бізнесу), бажання франчайзера одержати додаткові важелі для контролю. Звичайно частка франчайзера в статутному капіталі менше 50%, оскільки його первинною метою не є повний контроль бізнесу, тим паче, що договір франчайзингу надає йому широкі можливості в цьому напрямі.

Залучення органів місцевої влади в якості засновника. В даному випадку в заснуванні підприємства беруть участь франчайзер, з одного боку, і місцева публічна влада, з іншого. Як приклади таких франшиз є ресторани McDonald's у Москві, які в кінці 80_х років були спільними підприємствами (50% Ч 50%) іноземного партнера і московської мерії. Це було умовою, характерною для радянського періоду, що мала на меті встановлення контролю над діяльністю іноземних компаній. В той же час, ця модель може бути використана і сьогодні, особливо у випадках, коли зарубіжний партнер хоче одержати гарантії захисту інвестицій з боку держави або місцевих органів. Основний ризик подібних підприємств полягає в зайвому втручанні публічного партнера в діяльності підприємства. Тому певні обмеження в цьому відношенні повинні бути обумовлені в установчих документах.

2. Поняття договору комерційної концесії (франчайзингу)

2.1 Поняття, ознаки та елементи договору комерційної концесії

За договором комерційної концесії одна сторона (правоволоділець) надає другій стороні (користувачеві) за плату право користування відповідно до її вимог комплексом належних цій стороні прав з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг (ст. 1134 ЦК України) [1].

Необхідно розрізняти державну і комерційну концесію. Раніше під концесією розуміли передачу державою у користування приватним особам у період НЕПу майна, яке було виключно власністю держави, на умовах поділу продукції, виробленою внаслідок використання цього майна. На сьогоднішній день такі угоди в українському законодавстві називаються угодами про розподіл продукції [3]. Такий договір «державної» концесії не має нічого спільного з комерційною концесією.

Договір комерційної концесії є консенсуальним. двостороннім, (взаємним), платним і каузальним договором.

Договір комерційної концесії є консенсуальним, оскільки він вступає в силу з моменту досягнення згоди сторонами, на відміну від реальних договорів, які визнаються укладеними з моменту, коли на підставі угоди здійснена передача стороною контрагенту певного майна. Передача правоволодільцем користувачеві права використання у підприємницькій діяльності комплексу виключних прав, що належали правоволодільцю, передача користувачеві технічної і комерційної документації та іншої інформації, а також виплата користувачем правоволодільцю винагороди, інші дії здійснюються сторонами задля виконання вже укладеного договору комерційної концесії. Не потрібно змішувати фактичне виконання угоди з моментом її виникнення. Так, сторони договору комерційної концесії мають право домовитись про те, що передача документації правоволодільцем і виплата винагороди користувачем може збігтися з моментом укладення угоди, проте така угода не робить договір комерційної концесії реальним.

Договір комерційної концесії є двостороннім (взаємним), оскільки кожна сторона цього договору має права та обов'язки, порівняно з одностороннім договором, в якому у однієї сторони є тільки права, а у другої - тільки обов'язки. Так, наприклад, за договором комерційної концесії, в обов'язки правоволодільця входить передача необхідної технічної документації, надання консультацій користувачеві, контролювання якості товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються, надаються) користувачем, а в обов'язки користувача - використання торговельної марки і (або) іншого позначення право володільця, забезпечення відповідної якості товарів, що виробляються, виконуваних робіт, послуг, що надаються, нерозголошення секретів виробництва правоволодільця і ін.

Договір комерційної концесії є платним, адже правоволоділець повинен отримувати винагороду за виконання своїх зобов'язань за договором. Критерієм оплати договору є наявність у кредитора права вимагати зустрічного задоволення. Зустрічне задоволення може виражатися в передачі речі, але найчастіше зустрічне задоволення виражається як оплата грошових коштів [4].

Договір комерційної концесії є каузальним (від лат. саusа - причина), оскільки в ньому наявні підстави, тобто юридичний результат, який має бути досягнутий виконанням угоди, на відміну від абстрактних угод, для яких підстава є юридично байдужою [5].

Необхідно підкреслити, що договір франчайзингу може використовуватись виключно у сфері підприємницької діяльності, в зв'язку з чим його сторонами можуть бути лише юридичні або фізичні особи, які зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності. Цей договір є одним з небагатьох виключно підприємницьких договорів.

Основною метою договору комерційної концесії - сприяти просуванню на ринок певних товарів (зокрема, високотехнологічного устаткування, яке, як правило, є засобом виробництва інших товарів), виконанню робіт та наданню послуг.

Предметом договору комерційної концесії є право на використання об'єктів права інтелектуальної власності (торговельних марок, промислових зразків, винаходів, творів, комерційних таємниць тощо), комерційного досвіду та ділової репутації. Іншими словами, йдеться про виключні права на результати інтелектуальної діяльності.

При визначенні предмета договору комерційної концесії йдеться не просто про виключні права, а про їх комплекс. Проте обов'язковий набір виключних прав, які підлягають передачі користувачеві законодавством не встановлюється. Можлива ситуація, коли користувачем за договором франчайзингу передається тільки одне право, при цьому у нього не виникає права вимагати передачі інших прав у примусовому порядку. Однак, для досягнення мети договору комерційної концесії виключні права передаються саме в комплексі, наявність яких і допомагає відрізняти договір комерційної концесії від інших близьких йому видів договорів.

Істотними умовами договору комерційної концесії є предмет і ціна (винагорода). Особливість предмета договору полягає в тому, що він становить комплекс виключних прав, які необхідні для використання у певній сфері підприємницької діяльності. Конкретний склад такого комплексу визначається метою договору - сприяти просуванню на ринок певних товарів (робіт, послуг). Враховуючи особливий характер предмета договору, необхідно також вказати ціну. Якщо врахувати, що виключні права за своєю природою унікальні, то плату за користування ними не можна визначити за правилом про ціну, яка за порівнянних обставин переважно стягується за аналогічні товари, роботи, послуги. На практиці винагорода найчастіше складається з двох частин - своєрідної «вхідної плати» за приєднання до фірмової мережі правоволодільця та наступних періодичних платежів (що визначаються за твердою шкалою або у відсотках від прибутку).

Строк не належить до істотних умов договору комерційної концесії, оскільки цей договір може бути укладений на строк або без зазначення строку.

2.2 Права і обов'язки сторін за договором комерційної концесії

Права та обов'язки правоволодільця. Обов'язки правоволодільця можна поділити на імперативні і диспозитивні. Перші сформульовані в законі таким чином, що не допускають змін за волею сторін. По суті, такі обов'язки є істотними умовами договору комерційної концесії. Зміст обов'язків другої групи сторони договору мають право змінити або навіть зовсім відмовитись від включення їх до договору. Проте, якщо це не відбувається, вони діють у повному обсязі [4].

Правоволоділець зобов'язаний:

1) передати користувачеві весь комплекс виключних прав за договором. Це обов'язок передати користувачеві технічну і комерційну документацію (плани, розрахунки, креслення), проінформувати користувача і його працівників з питань здійснення прав, що передані за договором комерційної концесії, а також надати користувачеві іншу інформацію, необхідну для здійснення прав, наданих йому за договором комерційної концесії. По суті, цей обов'язок є інформаційним і вимагає, щоб правоволоділець забезпечив будь-якою інформацією, яка буде необхідна для здійснення прав, що передані за договором комерційної концесії. Щоб уникнути безпідставних вимог щодо розкриття інформації, правоволодільцю в договорі комерційної концесії варто зазначити, яку саме інформацію необхідно надавати. В іншому разі між сторонами договору може виникнути складний спір щодо обсягу інформації, яка надається, оскільки «інформація, яка необхідна для здійснення прав», є оціночною;

2) забезпечити державну реєстрацію договору комерційної концесії. Цей обов'язок, як і всі наступні, є диспозитивним, оскільки договором комерційної концесії цей обов'язок може бути покладений і на користувача;

3) надавати користувачеві постійне технічне та консультативне сприяння, включаючи сприяння у навчанні та підвищенні кваліфікації працівників. Покладення на правоволодільця цього обов'язку цілком логічне, особливо в межах довгострокового договору. Адже об'єкти прав, що передаються за договором комерційної концесії, як правило, безперервно вдосконалюються. Тому користувач об'єктивно зацікавлений в отриманні нової інформації, яка поліпшить його позиції на ринку. У свою чергу правоволоділець за надання інформаційного сприяння може отримати окрему винагороду;

4) контролювати якість товарів (робіт, послуг), що виробляє (виконує, надає) користувач на підставі договору комерційної концесії. Правоволодільцю як особі, яка набагато краще знайома з процесом випуску товарів (виконання робіт, надання послуг), значно простіше проконтролювати їх якість, ніж користувачу. Адже правоволоділець і є створювачем інтелектуальних продуктів, права на які передаються за договором комерційної концесії і використовуються при створенні товару. До того ж він зацікавлений у тому, щоб ці продукти не знецінилися внаслідок випуску товарів (виконання робіт, надання послуг) нижчої якості (ст. 1139 ЦК України) [1].

Права та обов'язки користувача. Користувач зобов'язаний:

1) використовувати комплекс отриманих ним виключних прав відповідно до умов договору, в установленому обсязі і належним чином. Право використовувати виключні права стосується головним чином тих дій, які може здійснювати користувач. Обов'язок полягає у тому, щоб не виходити за межі користування, встановлені договором. У складі цього обов'язку необхідно виділити ряд субобов'язків:

а) використовувати торговельну марку та інші позначення правоволодільця визначеним у договорі способом. Якщо в договір внесено будь-які обмеження, що стосуються такого використання, їх необхідно додержуватися, наприклад, заборона розташовувати найменування (позначення) у приміщеннях, які використовуються для торгівлі алкогольною продукцією. Відсутність у договорі будь-яких обмежень щодо цього означає, що фірмове найменування правоволодільця може використовуватись будь-яким не забороненим законодавством способом;

б) додержуватися інструкцій та вказівок правоволодільця, спрямованих на забезпечення відповідності характеру, способів та умов використання комплексу наданих прав, використанню цих прав правоволодільцем, у тому числі вказівок, що стосуються зовнішнього і внутрішнього оформлення комерційних приміщень, які використовуються при здійсненні прав, наданих йому за договором. Інструкції і вказівки можуть бути надані правоволодільцем як при укладенні договору комерційної концесії, так і в будь-який час у період його дії. При цьому, якщо в договорі не обмежено обсяг або зміст вказівок (інструкцій), вони можуть бути будь-якими. Проте, правоволоділець не може ставити користувачеві вимоги, - яких не додержувався сам. Це правило і є тим обмеженням, яке не дозволяє ви-

давати надмірні або нездійсненні інструкції (вказівки), а потім вимагати дострокового розірвання договору комерційної концесії з причин їх невиконання;

в) інформувати покупців (замовників) найбільш очевидним для них способом про використання ним торговельної марки та інших позначень правоволодільця за договором комерційної концесії. Основною сферою, в якій здійснюється цей обов'язок, є реклама. Користувач повинен проінформувати своїх покупців (замовників) про те, що він виступає як користувач саме за договором комерційної концесії, причому відносно конкретного правоволодільця, якого зразу ж необхідно назвати. Спосіб доведення до покупців (замовників) інформації про те, що засоби індивідуалізації використовуються на підставі договору комерційної концесії, залежить від того, як вони використовуються. Словесна форма використання припускає усне повідомлення, письмова або графічна - наявність необхідних надписів і т. п.;

г) не розголошувати секрети виробництва правоволодільця, іншу одержану від нього конфіденційну інформацію. Йдеться про обов'язок зберігати в таємниці відомості, що становлять комерційну таємницю правоволодільця. У той же час договір комерційної концесії повинен визначати, які відомості є комерційною таємницею. В іншому разі важко говорити про відповідальність користувача за розголошення комерційної таємниці, адже до останньої належать лише ті відомості, щодо яких вживаються заходи охорони конфіденційності. Правоволоділець повинен вказати, які відомості він відносить до секретних, і тільки щодо них виникає обов'язок користувача берегти їх у таємниці;

2) своєчасно виплачувати правоволодільцю обумовлену договором винагороду. Винагорода може виплачуватися у будь-якій формі, яка передбачена договором, а саме: у формі фіксованих разових або періодичних платежів, відрахувань від виторгу, націнки на оптову ціну товарів, що передаються правоволодільцем для перепродажу, і т. п. Вибір тієї чи іншої форми виплати винагороди залежить від того, в якій сфері комерційної діяльності надається комерційна концесія, наскільки велика довіра між сторонами, як будується контроль правоволодільця або користувача та інших причин. Наприклад, при виконанні робіт (наданні послуг) навряд чи є сенс застосовувати винагороду в формі націнки на оптову ціну товару. Відрахування від виторгу для себе вибирає той правоволоділець, який буде впевнений у тому, що користувач отримує всі необхідні йому права та інформацію і подальшого сприяння правоволодільця при їх реалізації вже не потребує;

3) забезпечувати відповідність якості товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються, надаються) відповідно до договору комерційної концесії, якості аналогічних товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються, надаються) правоволодільцем. Цей обов'язок випливає з мети договору - сприяти розширенню збуту товарів (робіт, послуг).

Якщо користувач виготовляє товари (роботи, послуги), які за якістю нижчі ніж ті, що виготовляє правоволоділець, покупці (замовники) таких товарів (робіт, послуг) вводяться в оману. Адже вони розраховують на певну якість, яка ототожнюється з використанням відповідних засобів індивідуалізації (товарного знаку, фірмового найменування тощо), але не отримують її. Отже, покупці (замовники) товару (робіт, послуг) мають право пред'явити користувачеві вимоги, які випливають з незабезпечення ним такої якості, що притаманна товарам (роботам, послугам) правоволодільця, з посиланням на договір комерційної концесії. При цьому вимоги базуються не на правилах, спрямованих на захист прав споживачів, а на загальногромадянських нормах;

4) надавати покупцям (замовникам) усі додаткові послуги, на які вони могли б розраховувати, купуючи (замовляючи) товар (роботу, послугу) безпосередньо у правоволодільця. Цей обов'язок, як і попередній, випливає з мети договору комерційної концесії і тому до нього можна надати аналогічні пояснення;

5) не передавати отриманого комплексу прав або його частини в субконцесію без згоди правоволодільця;

6) надати обумовлену кількість субконцесій, якщо такий обов'язок передбачений договором [1].

Обмеження прав сторін за договором комерційної концесії є їх додатковими обов'язками. Однак специфіка цих обов'язків міститься не стільки в їх диспозитивній природі, скільки в тому, що вони спрямовані на обмеження конкуренції, а отже, можуть вступити у суперечність з антимонопольним законодавством. Щоб запобігти порушенню антимонопольних правил, ЦК розділяє обов'язки (обмеження прав) сторін договору комерційної концесії на дві групи:

1) обмеження, встановлення яких у договорі можливе, але вони можуть бути визнані недійсними за вимогою антимонопольного органу або іншої зацікавленої особи, якщо ці умови з урахуванням стану відповідного ринку та економічного стану сторін суперечать антимонопольному законодавству (заперечні обмеження), а саме:

а) обов'язок правоволодільця не надавати іншим особам аналогічні комплекси прав для їх використання на закріпленій за користувачем території або ж утримуватись від власної аналогічної діяльності на цій території.

б) обов'язок користувача не конкурувати з правоволодільцем на території, на яку поширюється чинність договору комерційної концесії щодо підприємницької діяльності, яку здійснює користувач з використанням наданих правоволодільцем прав. Заборона конкуренції, яка становить зміст цього обов'язку, може виявлятися в обмеженні кількості, асортименту, ціни товарів (робіт, послуг), що продаються (виконуються, надаються) на цій території, в необхідності узгоджувати порядок ведення підприємницької діяльності і т. ін. Оскільки наявність або відсутність конкуренції - теж оціночне поняття, бажано в договорі досить детально описувати, які саме дії користувачеві не дозволені;

в) обов'язок користувача не одержувати аналогічні права від конкурентів (потенційних конкурентів) правоволодільця;

г) обов'язок користувача погоджувати з правоволодільцем місце розташування приміщень для продажу товарів (виконання робіт, надання послуг), передбачених договором, а також внутрішнє і зовнішнє оформлення. Прявоволоділець буде особливо зацікавлений у включенні в договір такого обов'язку, якщо і він, і користувач діятимуть на одній території. Це дасть можливість праповолодільцю уникнути несприятливого сусідства і тим самим сприяти своєму комерційному успіху. В інших випадках включення в договір такого обов'язку має на меті, як правило, забезпечити однакове розташування і оформлення приміщень, де продаються товари (виконуються роботи, надаються послуги) за допомогою одних і тих самих засобів індивідуалізації.

Заперечні обмеження, що внесені в договір комерційної концесії, суд може визнати недійсними. Це не випадково. Адже головною ознакою монополістичної дії (правопорушення) є факт обмеження конкуренції, яка залежить від стану ринку в тій чи іншій сфері діяльності, що заздалегідь нікому невідома. Тому багато заперечних обмежень цілком можуть бути визнані недійсними із зворотною силою.

Перелік заперечних обмежень є відкритим, отже, недійсними можуть бути визнані інші обмеження, встановленні договором комерційної концесії.

2) обмеження, включенні в договір комерційної концесії прямо заборонені законом (нікчемні обмеження), а саме:

а) право правоволодільця визначати ціну товарів (робіт, послуг), які виконуються (надаються) користувачем, або встановлювати максимальну і мінімальну межу цієї ціни. Орієнтовні ціни можуть бути встановлені договором;

б) обов'язок користувача продавати товар (виконувати роботу, надавати послуги) виключно певній категорії покупців (замовників) або виключно покупцям (замовникам), які мають місцеперебування (місце проживання) на території, визначеній у договорі. В той же час допустимо включити в договір обов'язок користувача діяти тільки на території, яка за ним закріплена. Таким чином, це обмеження стосується лише випадків надання переваги (або дискримінації) якої-небудь категорії споживачів на цій території, що прямо заборонено антимонопольним законодавством.

Якщо такі обмеження включені в договір, то щодо них починаються наслідки недійсності нікчемної угоди. Ці обмеження прав сторін визнаються неіснуючими і тому не повинні виконуватись. Однак угоди, які укладені користувачем з його споживачами задля виконання нікчемних обмежень (наприклад, з вказаною правоволодільцем ціною), тільки за наведених обставин назвати недійсними неможливо.

2.3 Відповідальність сторін за договором комерційної концесії

Щодо відповідальності сторін за договором комерційної концесії, то вона настає незалежно від вини, а саме за правилами відповідальності за зобов'язання при здійсненні підприємницької діяльності.

Якість товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються, надаються) користувачем, має бути не нижче, ніж у правоволодільця. Правоволоділець в свою чергу зобов'язаний контролювати якість товарів (робіт, послуг), якщо договором комерційної концесії не передбачено інше. За таких обставин логічним є встановлення особливої відповідальності правоволодільця перед третіми особами за неналежну якість товарів (робіт, послуг). Така відповідальність може бути як субсидіарною, так і солідарною.

Правоволоділець несе субсидіарну відповідальність за вимогами, що пред'являються до користувача у зв'язку з невідповідністю якості товарів (робіт, послуг), проданих (виконаних, наданих) користувачем за договором комерційної концесії. За вимогами, що пред'являються до користувача як виробника продукції (товарів) правоволодільця, правоволоділець відповідає солідарно з користувачем.

Вимоги до якості товарів (робіт, послуг) встановлюються відповідно до договорів, які користувачі укладають з контрагентами. Умови відповідальності правоволодільця (включаючи правила про відповідальність без вини, про гарантійні строки і т. п.) такі самі, як і користувача. При цьому правоволоділець несе відповідальність і тоді, коли якість його товарів (робіт, послуг) нижча, ніж у користувача.

Правоволоділець несе відповідальність незалежно від того, продаються товари споживачам чи іншим учасникам цивільного обороту.

Відповідальність правоволодільця настає тільки при невідповідній якості (але не кількості, асортименту, комплектності, строків та інших умов договору користувача з його контрагентом).

Відмінність полягає в характері відповідальності правоволодільця - субсидіарної чи солідарної - пов'язаної з тим, що користувач є виробником продукції (товарів), більш залежний від інструкцій (вказівок) правоволодільця щодо якості. Адже при простому продажу користувач, як правило, має справу з товаром, який виготовлений самим правоволодільцем - професіоналом у свої сфері. Що стосується робіт (послуг), то відносно них інструкції правоволодільця мають менш важливе значення.

Договір комерційної концесії діє протягом строку, на який він укладений, а якщо договір укладений без зазначення строку - до припинення в установленому законом порядку. В період дії договір може бути змінений або достроково припинений.

Договір комерційної концесії припиняється у разі:

а) односторонньої відмови від договору, укладеного без зазначення строку. Кожна зі сторін має право у будь-який час відмовитися від такого договору, повідомивши про це другу сторону не менше ніж за шість місяців, якщо більш тривалий строк не встановлений договором;

б) припинення права правоволодільця на торговельну марку чи інше позначення, визначене в договорі, без його заміни аналогічним правом;

в) односторонньої відмови користувача від договору у разі зміни торговельной марки чи іншого позначення правоволодільця, права на використання яких входять до комплексу прав, наданих користувачеві за договором концесії;

г) смерті правоволодільця, якщо спадкоємець протягом шести місяців з дня відкриття спадщини не зареєструється як суб'єкт підприємницької діяльності;

д) оголошення правоволодільця або користувача неплатоспроможним (банкрутом);

е) в інших випадках, передбачених цивільним законодавством.

Висновки

Список використаних джерел

комерційний договір франчайзинг концесія

Господарський кодекс України // Офіційний вісник України. - 2003. - №11. - Ст. 462.

Цивільний кодекс України. - К.: Школа, 2004. - 384 с.

Американская статистика франчайзинга // http://www.fransh.ru

Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. - Кн. 3: Договоры о выполнении работ и оказании услуг. - М.: Статут, 2002. - С. 959-1032.

Герчикова И.Н. Международное коммерческое дело: Учебник для ВУЗов. - М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 2001.

Ермошенко Н.М., Борсученко Э.И. Основные тенденции предпринимательства в странах с развитой рыночной экономикой. - Киев: УкрИНГЭИ, 1992. - 204 с.

Козик В.В., Панкова Л.А., Даниленко Н.Б. Міжнародні економічні відносини: Навч. посіб. - 3_тє вид., перероб. і доп. - К.: Знання-Прес, 2002. - 406 с.

Кулагин М.П. Предпринимательство и право: опыт Запада. - М.: Дело, 1992. - 244 с.

Линчевский И.Ю, Зубова И.И. Организация и регулирования международных коммерческих операций. - М., 2000.

Масленников В.В. Деловое партнерство: хозяйственные связи предпринимателей. - М.: Финансы и статистика, 2000. - 322 с.

Науково-практичний коментар Господарського кодексу України / Кол. авт.: Г.Л. Знаменський, В.В. Хахулін, B.C. Щербина та ін.; За заг. ред. В.К. Мамутова. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 688 с.

Новицький В.Є. Міжнародна економічна діяльність України: Підручник. - К.:

Рошкован M. Франчайзинг: бізнес практика і можливосі // http://www.marketing.spb.ru/

Транснаціональні корпорації: навчальний посібник / В. Рокоча, О. Плотніков, В. Новицький та ін. - К.: Таксон, 2001. - 304 с.

Франчайзинг в Европі // http://www.fransh.ru.

Франчайзинг: світовий досвід торгівлі // http://www.bitrixsoft.ru/

Цивільне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. Я.М. Шевченко. - Т. 2. Особлива частина. - К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. - 408 с.

Цивільний кодекс України: Коментар / За заг. ред. Є.О. Харитонова, О.М. Лапітенко. - Х.: Одісей, 2004. - 856 с.

Цірат А.В. Франчайзинг і франчайзинговий договір: Навч.-практ. посібник. - К.: Істина, 2002. - 240 с.

Размещено на Allbest.ru