Гарантії прав і свобод людини та забезпечення встановлення істини в кримінальному процесі України

Размещено на http://www.allbest.ru

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

Гарантії прав і свобод людини та забезпечення встановлення істини в кримінальному процесі України

УДК 343.1

Тертишник Володимир Митрофанович

12.00.09 - кримінальний процес та криміналістика;

судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність

Дніпропетровськ - 2009

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. У правовій державі людина, її життя, здоров'я, честь, гідність, права і безпека є найвищою цінністю. Забезпечення захисту цих цінностей має стати головною метою юридичної науки й практики.

Актуальність теми особливо «загострилася» у зв'язку з другою «хвилею» судово-правової реформи в Україні, започаткованою виданням у 2006 р. Президентом України «Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів», де слушно зазначається: «Справедливе судочинство та належний захист прав і свобод людини можливі лише за наявності досконалого процесуального законодавства. Проте правове регулювання кримінального судочинства в Україні залишається нереформованим ще з радянських часів: Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року, незважаючи на деяке оновлення, не відповідає вимогам захисту прав людини відповідно до європейських стандартів».

Постає нагальне завдання створення сучасної демократичної моделі справедливого кримінального судочинства, здатної забезпечувати захист прав і свобод людини. По-перше, виходячи з принципу правової держави - «людина може робити все, що законом не заборонено», надати людині можливість вільно користуватися своїми правами без будь-яких невиправданих обмежень чи бюрократичних перешкод; по-друге, чітко визначити компетенцію слідчих органів, прокурора і суду та ретельно прописати процесуальну форму реалізації ними своїх повноважень з тим, аби передбачувана законом процедура їх діяльності та закладені при цьому процесуальні гарантії прав і свобод людини унеможливлювали чи мінімізували б зловживання чи помилки, порушення прав людини, ухилення від шляху до встановлення істини і справедливого судового рішення.

У працях вчених-юристів Ю.П. Аленіна, К.В. Антонова, О.М. Бандурки, В.П. Бахіна, Р.С. Бєлкіна, В.Д. Берназа, Д.І. Біднякова, І.Г. Богатирьова, В.П. Бож'єва, А.Ф. Волобуєва, Т.В. Варфоломєєвої, В.І. Галагана, В.Г. Гончаренка, М.І. Гошовського, Ю.М. Грошевого, Ю.О. Гурджі, М.В. Джиги, Т.Н. Добровольської, В.Я. Дорохова, А.Я. Дубинського, Е.А. Доля, А.В. Дулова, С.П. Єфімічева, В.С. Зеленецького, А.В. Іщенка, Л.М. Карнєєвої, Н.С. Карпова, О.А. Кириченка, Н.І. Клименко, І.П. Козаченка, В.О. Коновалової, М.В Корнієнка, О.М. Костенка, М.В. Косюти, В.С. Кузьмічова, О.М. Ларіна, Л.М. Лобойка, І.М. Лузгіна, В.К. Лисиченка, В.Г. Лукашевича, Є.Д. Лук'янчикова, В.Т. Маляренка, Е.Г. Мартинчика, І.М. Міньковського, О.Р. Михайленка, П.П. Михайленка, М.М. Михеєнка, В.Р. Мойсика, В.В. Молдована, О.В. Негодченка, В.Т. Нора, І.Л. Петрухіна, П.П. Пилипчука, Д.П. Письменного, М.А. Погорецького, В.О. Попелюшка, Р.Д. Ратінова, В.М. Савицького, М.В. Салтевського, О.Д. Святоцького, М.Я. Сегая, М.І. Сірого, З.Д. Смітієнко, О.П. Снігерьова, С.М. Стахівського, Ю.І. Стецовського, В.М. Стретовича, М.С. Строговича, В.Т. Томіна, О.Н. Толочка, Л.Д. Удалової, М.І. Хавронюка, В.М. Хотенця, С.А. Шейфера, Ю.С. Шемшученка, В.Ю. Шепітька, В.П. Шибіка, В.І. Шишкіна, М.Є. Шумила, С.П. Щерби, П.С. Елькінд, Н.А. Якубовича та інших дослідників розглянуто різні аспекти проблеми розкриття злочинів, провадження слідчих дій, окремо аналізувалися проблеми захисту прав і свобод людини в кримінальному процесі. Але комплексного дослідження проблема встановлення істини та забезпечення при виконанні цього завдання прав і свобод людини ще не отримала. Наукові праці названих вчених не вичерпують всю складну проблему, а скоріше утворюють фундаментальну базу для подальшого її дослідження.

На сучасному етапі судово-правової реформи глибокого дослідження потребують проблеми: розробки та реалізації концептуальної моделі системи принципів кримінального процесу; удосконалення кримінально-процесуальної форми з урахуванням гармонічного поєднання засад змагальності, публічності та диспозитивності, а також реалізації принципу верховенства права; відокремлення слідства від адміністративної влади, встановлення противаг проти тиску на слідчого і забезпечення його процесуальної самостійності; удосконалення процесуального статусу та зміцнення гарантій захисту прав потерпілого, підозрюваного та обвинуваченого; визначення меж втручання у сферу особистого життя людини при збиранні доказів, зміцнення гарантій недоторканності житла, сфери особистого життя, таємниці телефонних розмов і телеграфної кореспонденції; визначення поняття доказів та джерел доказової інформації, критеріїв їх допустимості; розробки цілісної системи принципів доказового права; гарантії прав людини при реалізації та використанні в доказуванні даних, здобутих оперативно-розшуковим та іншим непроцесуальним шляхом; зміцнення гарантій всебічного та об'єктивного дослідження обставин справи й захисту при цьому прав і свобод людини; захисту честі й гідності людини, що стала учасником кримінального процесу, забезпечення компенсації моральної та відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином; реалізації в кримінальному процесі конституційних гарантій забезпечення недоторканності особистого життя, таємниці телефонних розмов, захисту інших прав і свобод людини; захисту прав і свобод людини при проведенні обшуку, виїмки, впізнання, отриманні зразків для експертного дослідження, затриманні підозрюваного та провадженні інших слідчих дій.

Судова реформа наблизила Україну до створення суду присяжних, модель діяльності якого викликає інтерес перш за все в аспекті зміцнення гарантій прав і свобод людини.

Викладене свідчить про існування значної наукової проблеми, зміст якої полягає у недостатній розробленості у теорії кримінального процесу питань щодо збалансування процесуальною формою кримінального судочинства засобів забезпечення встановлення істини та гарантій захисту прав і свобод людини. Детальний розгляд цієї складної проблеми обумовлений об'єктивним розвитком кримінально-процесуальної науки в сучасних умовах судово-правової реформи.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Наукове дослідження здійснено в руслі ідей Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, затвердженої Указом Президента України від 10 травня 2006 р. №361/2006, та Концепції реформування кримінальної юстиції України (2008 р.); базується на основних положеннях Постанови Верховної Ради України від 26 червня 2007 р. №1245-V «Про Рекомендації парламентських слухань на тему: «Про стан правосуддя в Україні»»; Наказу МВС України «Про затвердження пріоритетних напрямків наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергової розробки і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ на період 2004-2009 років» від 5 липня 2004 р. №755; відповідає тематиці наукових досліджень Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ і є самостійною науковою працею дисертанта.

Тема дисертаційного дослідження затверджена Вченою радою Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ 22 січня 2004 р. (протокол № 5).

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є створення концептуальної моделі процесуальної форми судочинства, яка в найбільшій мірі забезпечувала б реалізацію в кримінальному процесі принципу верховенства права, встановлення об'єктивної істини та справедливе правосуддя.

Досягненню цієї мети підпорядковується вирішення таких завдань:

розвиток теоретичних уявлень щодо процесуальної форми й процесуальних гарантій правосуддя;

розробка концептуальної моделі системи принципів кримінального процесу;

формулювання процесуальних моделей окремих норм-принципів кримінального процесу, зокрема таких, як “допустимість застосування примусових заходів лише в разі крайньої необхідності”, “недоторканність особистого життя людини”, “допустимість притягнення до кримінальної відповідальності лише за умови доведеності вини обвинуваченого”;

висвітлення функцій та внесення пропозицій щодо вдосконалення статусу учасників кримінального процесу, зміцнення гарантій незалежності й процесуальної самостійності слідчого і суду;

визначення критеріїв допустимості використання в кримінальному судочинстві даних, здобутих органами оперативно-розшукової та адміністративної юрисдикції;

виходячи з гіпотези про об'єктивну можливість та правову допустимість безпосереднього вивчення суб'єктами доказування обставин, які підлягають доказуванню та затримання особи з поличним, з урахуванням аналізу сучасної оперативно-розшукової та слідчої практики, формулювання теоретичних моделей нових слідчих дій «безпосереднє спостереження» та «затримання з поличним»;

внесення й обґрунтування пропозицій і рекомендацій щодо вдосконалення законодавчої регламентації підстав, загальних умов та порядку провадження окремих слідчих дій, розробка сучасної концептуальної моделі кримінально-процесуального інституту судового компромісу, крізь призму ідеї верховенства права визначення напрямків та законодавчих механізмів удосконалення інститутів кримінально-процесуального законодавства, що застосовуються для забезпечення встановлення об'єктивної істини в кримінальному процесі.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають при здійсненні діяльності суб'єктів кримінального процесу щодо забезпечення встановлення істини та захисту прав і свобод людини в кримінальному судочинстві.

Предмет дослідження - гарантії прав і свобод людини та забезпечення встановлення істини в кримінальному процесі України.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є теорія пізнання, що являє систему пізнавальних засобів і прийомів, застосовуваних в необхідно доцільному порядку для проведення дослідження. При здійсненні дослідження широко використовувались: історико-правовий метод, використання якого надало змогу показати закономірності становлення та розвитку інституту суду присяжних, прокурорського нагляду та захисту, правового регулювання ОРД тощо; метод системно-структурного аналізу - дозволив визначити недоліки чинного законодавства та існуючих проектів КПК України і внести пропозиції щодо вдосконалення процесуальних норм, які регулюють порядок провадження слідчих дій; порівняльно-правовий метод - застосовувався в процесі порівняння конституційних, кримінально-правових та кримінально-процесуальних норм України та законодавства зарубіжних країн, а також прецедентної практики Європейського суду з прав людини та чинного законодавства з існуючими проектами КПК, що дозволило вдосконалити інститути слідчих дій, внести конкретні пропозиції щодо вдосконалення положень чинного КПК України та офіційних законопроектів щодо статусу слідчого, захисника, обвинувача, потерпілого, обвинуваченого; статистичний метод - для обґрунтування теоретичних положень роботи даними судової статистики та іншою статистичною інформацією; конкретно-соціологічний метод - для анкетування, опитування, аналізу та інтерпретації емпіричних даних.

Емпіричну основу дослідження становлять результати вивчення та узагальнення 500 кримінальних справ, розглянутих судами міст Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Донецьк, Київ, Миколаїв, Полтава, Сімферополь, Суми, Харків; опитування 600 слідчих та суддів. Як емпірична база дослідження використовувались дані Верховного Суду України, відомості Головного слідчого управління МВС України та Генеральної прокуратури України, матеріали аналізу слідчої та судової практики.

У процесі дослідження використовувались обробка та аналіз стану законодавства і практики його застосування. Застосовувалась сукупність методів сучасної теорії пізнання, заснованих на філософії діалектичного розвитку загальнолюдських цінностей (з використанням формально-логічного методу й таких видів наукового мислення, як індукція, дедукція, аналіз, синтез, порівняння). Специфіка дослідження зумовила міжгалузевий підхід до вирішення поставлених завдань.

Наукова новизна одержаних результатів. Виходячи з пріоритету завдання забезпечення захисту прав і свобод людини над іншими завданнями кримінального судочинства, з урахуванням принципу верховенства права та інших ідей правової держави, світового досвіду судочинства та чинних міжнародно-правових актів і прецедентної практики Європейського Суду з прав людини, здійснено комплексне дослідження проблем виконання таких тісно пов'язаних між собою завдань кримінального процесу, як встановлення істини та забезпечення прав і свобод людини; вноситься ряд наукових пропозиції і рекомендацій щодо розширення системи принципів кримінального процесу, вдосконалення статусу учасників кримінального процесу; подаються визначення меж втручання у сферу особистого життя та інших права і свобод людини в процесі діяльності щодо встановлення об'єктивної істини та здійснення правосуддя; вносяться пропозиції щодо законодавчого регулювання слідчих дій, удосконалення процесуальної форми і процесуальних гарантій правосуддя.

Науковою новизною відзначаються такі положення:

вперше:

- визначено механізм реалізації принципу верховенства права при реалізації діяльності щодо забезпечення встановлення об'єктивної істини в кримінальному процесі;

- доведено, що забезпечення верховенства права у сфері правосуддя пов'язано з розробкою такої процесуальної форми судочинства, за якої максимально усуваються обмеження прав і свобод людини, або такі обмеження допускаються як крайня необхідність, коли іншими засобами досягти мети правосуддя неможливо, а завдана обмеженням прав і свобод людини шкода буде меншою, ніж відвернута. Це потребує реалізації балансу публічних і приватних інтересів при здійсненні судочинства, розвитку системи принципів кримінального процесу;

- розроблено сучасну концептуальну модель системи принципів кримінального процесу України, яка, включаючи в себе загальноправові, міжгалузеві та існуючі галузеві основоположні ідеї, збагачена такими засадами, як допустимість обмеження прав і свобод людини та застосування примусових і запобіжних заходів лише в разі крайньої необхідності; допустимість притягнення до кримінальної відповідальності лише за умови доведеності вини; реабілітації незаконно притягнутих до кримінальної відповідальності; документованість процесуальних дій і рішень;

- запропоновано систему законодавчих пропозицій щодо відмежування слідчої функції від адміністративної влади, виведення слідчого і суду з-під можливого впливу виконавчої та законодавчої гілок влади та зміцнення гарантій його незалежності й процесуальної самостійності. Адміністративна влада не повинна поєднуватись з функцію процесуального контролю чи нагляду в одній особі. Запропоновано й обґрунтовано необхідність доповнення процесуального законодавства положеннями, згідно з якими ніхто не повинен мати права надавати будь-які вказівки слідчому щодо провадження в кримінальній справі, а слідчий, як і суддя, має користуватись статусом недоторканності;

- запропоновано поняття «підозрюваний» замінити на поняття «підслідний», під яким слід розуміти коло осіб, щодо яких порушено справу, затриманих за підозрою у вчиненні злочину, або осіб, щодо яких вжито запобіжний захід до винесення постанови про притягнення як обвинувачуваних, неосудних чи малолітніх осіб віком з одинадцяти років, щодо яких здійснюється процесуальне провадження. Підслідному має бути надане право на захист, а також інші права, надані чинним законодавством підозрюваному. Для більш змістовного роз'яснення прав підслідного й обвинуваченого доцільно їм не просто їх повідомляти, а надавати «декларацію прав» з викладенням усіх прав та порядку їх реалізації;

- доведено, що положення ст. 44 КПК України про те, що «захисником в кримінальному процесі може бути будь-який фахівець в галузі права, якщо за законом він має право на надання правової допомоги», слід розуміти як те, що «захисником в кримінальному процесі може бути будь-який фахівець в галузі права (юрист з дипломом освітнього рівня не нижче спеціаліста), якщо законом йому не заборонено надавати правову допомогу і немає передбачених законом підстав для його відводу від участі у справі». Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» підлягає скасуванню як така, що суперечить ст.ст. 22 та 59 Конституції України та рішенням Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 р. № 13-рп/2000 та прецедентній практиці Європейського Суду з прав людини;

- обґрунтовано необхідність регламентації у кримінально-процесуальному законі нової слідчої дії «дослідження місця злочину групою спеціалістів»;

- виходячи з гіпотези про об'єктивну можливість та правову допустимість безпосереднього вивчення суб'єктами доказування обставин, які підлягають доказуванню, технічного їх документування за умови забезпечення надійного захисту сфери особистого життя людини, розроблено теоретичну концепцію та правову модель нових слідчих дій, спрямованих на встановлення об'єктивної істини та зміцнення гарантій захисту прав людини. Запропоновано систему існуючих слідчих дій розширити шляхом доповнення її новими слідчими діями: «візуальне спостереження у громадських місцях», «затримання на місці злочину чи з поличним»;

- сформульовано, висвітлено й обґрунтовано концептуальну модель процесуальної форми нової слідчої дії «Безпосереднє спостереження», застосування якої сприяло б підвищенню ефективності діяльності органів дізнання і досудового розслідування щодо встановлення об'єктивної істини та забезпечення при цьому захисту прав і свобод людини;

- визначено, що захват та затримання підозрюваного на місці злочину (затримання з поличним) слід відносити: по-перше, до числа слідчих дій, а тим самим і до числа засобів отримання доказів; по-друге, до числа дій, які дозволено провадити до порушення кримінальної справи; по-третє, до числа приводів до порушення справи. Тимчасове взяття під ватру (на термін до сімдесяти двох годин) слід відносити до числа тимчасових запобіжних заходів, яке може здійснюватись лише за мотивованою постановою органу дізнання, слідчого чи прокурора, за умови судового контролю за законністю його проведення. Перелічені у ч. 1 ст. 106 КПК України підстави затримання підозрюваного можуть розглядатись тільки як підстави слідчої дії - затримання особи («затримання на місці злочину чи з поличним»). Підставою для тимчасового взяття особи під варту (тимчасового затримання як запобіжного заходу) може бути тільки наявність системи неспростовних доказів, які підтверджують вчинення нею злочину;

- запропоновано концептуальну модель процесуальної форми нової слідчої дії «Затримання на місці злочину чи з поличним», а також модель норми, яка визначає інститут тимчасового запобіжного заходу «Тимчасове затримання» (тимчасове взяття під варту);

- встановлено, що суттєва різниця між угодою про визнання вини, яка застосовується за законодавством США, і мировою угодою та дійовим каяттям, передбаченими чинним законодавством України, полягає в принципових речах: в першому випадку предметом угоди є питання факту (чи винний підсудний і в чому його вина?), а в другому - питання відповідальності. Допустимим в кримінальному процесі України може вважатись лише компроміс, за якого вина обвинуваченого беззаперечно доведена в судовому процесі, а компроміс може здійснюватись лише відносно питання про відповідальність обвинуваченого. Лише за такого підходу інститут мирової угоди і система відновлювального правосуддя має більш широко запроваджуватись у КПК України;

- доведено, що ч. 3, 4 та 5 ст. 299 КПК України, в якій закладено невдалу модель спрощеного правосуддя, що дозволяє суду не досліджувати докази у справі за умови визнання підсудним своєї вини (не проваджувати судове слідство) та позбавляє права застудженого за таких умов на апеляційне оскарження вироку, підлягає скасуванню як норма, що скасовує суттєві гарантії встановлення об'єктивної істини та звужує права і свободи людини. За своїм змістом зазначена новела суперечить принципу презумпції невинуватості, закріпленому в ст. 62 Конституції України та ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, де зазначається, що «кожен, кого засуджено за будь-який злочин, має право на те, щоб його засудження і вирок були переглянуті вищестоящою судовою інстанцією згідно з законом»;

- отримано висновок, що з метою забезпечення доступу до правосуддя і права на оскарження судового рішення слід спростити механізм апеляційного оскарження вироку суду. Пропонується в законі зазначити, що особа, яка оскаржує вирок чи інше судове рішення, яке стосується її інтересів, вправі звернутись зі скаргою як до місцевого, так і безпосередньо до апеляційного чи касаційного суду, а також встановити правило, що жодна судова інстанція України не вправі відмовити в прийнятті апеляційної чи касаційної скарги учасника процесу, який відстоює свої права;

удосконалено:

- понятійний апарат юридичної науки, важливі юридичні дефініції: «верховенство права», «гарантії прав і свобод людини», «сфера особистого життя», «недоторканність особистого життя», «гарантії захисту прав людини», «презумпція добропорядності людини», «презумпція невинуватості», «змагальність та диспозитивність»;

- теоретичний підхід щодо визначення диспозитивності як демократичної засади кримінально-процесуального права, яка збалансовує державні та приватні інтереси в змагальному судочинстві і полягає в тому, що: заінтересованим у справі особам надається право як ініціювання судового провадження, так і підтримання обвинувачення в суді; сторонам надаються широкі процесуальні права та право самим вільно ними розпоряджатися; широко застосовується судовий компроміс - потерпілому й обвинуваченому надається можливість примирення у визначених законом випадках, а суд має сприяти компромісу і забезпеченню відновлювального судочинства;

дістали подальший розвиток:

система наукових понять, наукових положень і пропозицій стосовно навчальної дисципліни «Кримінально-процесуальне право України»;

теоретичні погляди щодо зміцнення принципу незалежності та процесуальної самостійності слідчого і судді;

теоретичні положення щодо шляхів зміцнення гарантій захисту честі, гідності, прав і свобод людини в сфері судочинства та компенсації моральної шкоди у кримінальному процесі;

концептуальна модель реалізації результатів оперативно-розшукової діяльності в кримінальному судочинстві та використання результатів такої діяльності в доказуванні у кримінальних справах;

положення щодо вдосконалення законодавчого регламентування та застосування інститутів слідчих дій: «огляд місця події», «судово-медичне освідування», «пред'явлення особи для впізнання», «обшук», «виїмка», «слідчий експеримент», «зняття інформації з каналів зв'язку»;

наукові положення щодо тактики провадження слідчих дій;

наукові погляди щодо можливості застосування спрощеного судового розгляду справи, застосування відновлювального правосуддя та інституту судового компромісу;

наукові положення щодо вдосконалення законодавчого регламентування апеляційного та касаційного провадження;

наукова концепція діяльності «суду присяжних» в Україні.

На основі отриманих результатів дослідження внесено систему пропозицій і рекомендацій щодо вдосконалення процесуального законодавства та практики його застосування.

Практичне значення одержаних результатів. Сформульовані в дисертації положення, висновки, пропозиції і рекомендації є внеском у розвиток сучасної науки кримінального процесу.

Теоретичні результати дисертаційного дослідження автора можуть бути використані в наукових цілях - для подальшого наукового дослідження проблем гарантій встановлення істини та забезпечення прав і свобод людини в кримінальному процесі.

За результатами дослідження автором підготовлено концепцію нового КПК України, яка направлена до Комітету з питань правової політики Верховної Ради України.

Пропозиції автора знайшли своє відображення повністю, частково чи редакційно в таких законодавчих та інших нормативних актах: Закон України «Про внесення змін і доповнень до Кримінально-процесуального кодексу України від 21 червня 2001 р. № 2533-III та від 12 липня 2001 р. №2670-III; Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 р. (із змінами, внесеними Законом України від 18 січня 2001 р. № 2246-III; Рішення Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 р. № 13-рп/2000 «Щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України та статті 44 КПК України (справа про право вільного вибору захисника)».

Пропозиції та рекомендації автора знайшли впровадження повністю, частково чи редакційно при формулюванні положень Проекту КПК України, «Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів» та в Проекті «Концепції державної політики в сфері кримінальної юстиції та забезпечення правопорядку в Україні». Вони були використані при розробці законопроектів щодо діяльності правоохоронних органів, підготовлених Верховною Радою України, а також при підготовці Постанови Верховної Ради України «Про Рекомендації парламентських слухань на тему: «Про стан правосуддя в Україні» від 26 червня 2007 р. № 1245-V (Акт впровадження наукових розробок Верховної Ради України від 3 січня 2002 р. №06-19/9-8; Акт впровадження Верховної Ради України від 1 липня 2004 р. №06-19/15; Акт впровадження Верховної Ради України від 24 лютого 2006 р. №064-19/5-249; Акт впровадження Верховної Ради України від 13 травня 2008 р. №04-30/ 18-842).

Відповідно до основних положень концепції реформи вищої освіти автором розроблено Концептуальну модель програми навчальної дисципліни «Кримінально-процесуальне право України».

Висновки дослідження знайшли втілення в підготовленій автором роботі «Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу України», яка стала лауреатом 4-го Всеукраїнського конкурсу на краще юридичне видання, та в підручнику “Кримінально-процесуальне право України”, який затверджений Міністерством освіти і науки України і став базовим для юридичних вузів України.

Результати дослідження можуть бути використані для вдосконалення кримінально-процесуального законодавства та практики його застосування; при підготовці нового Кримінально-процесуального кодексу України; для оптимізації розслідування злочинів та захисту прав і свобод людини.

У роботі показані можливості втілення європейських правових стандартів у галузі прав людини в національне законодавство, удосконалення діяльності щодо правового виховання населення.

Наукові ідеї та пропозиції автора стали підґрунтям для розроблення авторської Концепції проекту Кримінально-процесуального кодексу України.

Результати дослідження можуть бути використані в навчально-методичній роботі при підготовці навчальних посібників, методичних розробок та безпосередньо в навчальному процесі під час вивчення окремих розділів кримінально-процесуального законодавства, написанні контрольних, курсових і магістерських робіт, у викладанні курсу кримінально-процесуального права, у науково-дослідній роботі викладачів та студентів.

Розроблені в дисертаційному дослідженні положення, узагальнення та висновки також можуть бути використані у виховній діяльності при здійсненні роботи з підвищення рівня правової та професійної культури посадових осіб органів дізнання, досудового слідства, суду та, взагалі, населення.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Результати дослідження та пропозиції автора направлені до Комітету з питань правосуддя Верховної Ради України, де стали предметом обговорення та використані в законодавчих ініціативах.

Основні положення дисертаційного дослідження викладені в тезах доповідей та повідомлень на міжнародних та всеукраїнських науково-практичних конференціях, семінарах і круглих столах: «Конституційні гарантії захисту прав людини у сфері правоохоронної діяльності» (м. Дніпропетровськ, 1999 р.), «Проблеми боротьби з насильницькою злочинністю в Україні» (м. Харків, 1999 р.), «Теорія та практика криміналістичного забезпечення розкриття та розслідування злочинів у сучасних умовах» (м. Київ, 2001 р.), «Теорія та практика застосування чинного кримінального і кримінально-процесуального законодавства в сучасних умовах» (м. Київ, 2002 р.), «Актуальні проблеми удосконалення кримінально-процесуального законодавства» (м. Дніпропетровськ, 2004 р.), «Питання реформування кримінального судочинства» (м. Донецьк, 2005 р.), «Еволюція кримінального судочинства на пострадянському просторі» (м. Київ, 2006 р.), «Державна політика у сфері кримінальної юстиції та забезпечення правопорядку в Україні» (м. Дніпропетровськ, 2008 р.), «Актуальні проблеми кримінального судочинства» (м. Донецьк, 2009 р.).

Отримані за результатами дисертаційного дослідження пропозиції і рекомендації щодо вдосконалення законодавства викладені у виступі на Парламентських слуханнях у Верховній Раді України 26 червня 2007 р. «Про стан правосуддя в Україні», а також на засіданнях круглих столів у Верховній Раді України 13 березня 2006 р. на тему «Обговорення нового проекту Кримінально-процесуального кодексу України (реєстр № 3456-д і його впровадження у світлі Європейської конвенції з прав людини») та в Національній комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права 13-14 вересня 2006 р. на тему «Доктринальні напрямки нового проекту Кримінально-процесуального кодексу України».

Публікації. Основні теоретичні положення та висновки дисертації знайшли своє відображення у 3-х монографіях, 2-х підручниках одноособового авторства «Кримінально-процесуальне право України», Науково-практичному коментарі Кримінально-процесуального кодексу України одноособового авторства, 9-и навчальних посібниках, 26-и наукових статтях, опублікованих у виданнях, визначених ВАК України як фахові з юридичних наук, 4-х тезах доповідей, а також у 5-и статтях, опублікованих у зарубіжних виданнях.

Структура дисертації обумовлена колом досліджуваних проблем, відповідає меті дослідження, випливає з його логіки і включає: вступ, п'ять розділів, що мають двадцять два підрозділи, висновки, додатки, список використаних джерел (505 найменувань). Загальний обсяг дисертації - 473 сторінки, з яких основний текст - 407 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначаються мета і завдання дослідження, його наукова новизна, теоретична та практична цінність, викладаються положення, що виносяться на захист, наводяться дані про запровадження, апробацію та публікацію результатів дослідження.

Розділ 1. “Верховенство права та гарантії прав і свобод людини в кримінальному процесі” присвячений дослідженню загальнотеоретичних проблем встановлення істини та гарантій захисту прав і свобод людини в кримінальному судочинстві.

У підрозділі 1.1. «Верховенство права та процесуальна форма і процесуальні гарантії правосуддя» сформульовані теоретичні погляди щодо реалізації в кримінальному судочинстві принципу верховенства права.

Верховенство права у сфері правосуддя означає таку побудову кримінального процесу, де пріоритет надається правам і свободам людини, де право створює таку процесуальну форму і систему правовідносин, за якої максимально усуваються можливості свавілля чиновників та обмеження прав і свобод людини, втручання в гарантовані законом права і свободи людини зовсім не мало б місця, або здійснювалося б лише в передбачених законом випадках, в умовах крайньої необхідності, коли іншими засобами вирішити завдання правосуддя неможливо, а заподіяна такими заходами шкода буде меншою, ніж при цьому відвернута.

Кримінальний процес, виходячи з принципу верховенства, має здійснюватись у визначеній законом процесуальній формі, яка б гармонізувала баланс публічних та приватних інтересів, засоби забезпечення встановлення істини та гарантії прав і свобод людини.

Процесуальна форма - передбачені кримінально-процесуальним правом підстави, умови, строки, послідовність та порядок дій учасників процесу, засоби реалізації ними своїх прав, свобод і обов'язків, процедура здійснення окремих процесуальних дій та прийняття юридичних рішень, а також режим документування процесуальної діяльності, покликані забезпечити вирішення завдань і досягнення мети кримінального процесу.

Процесуальні гарантії як система правових принципів, нормативних вимог, санкцій та інших засобів мають збагачувати процесуальну форму засобами стримувань і противаг проти зловживань та ухилення судочинства від об'єктивної істини.

У теорії кримінального процесу виправдано буде розглядати такі, характеризовані співвідношенням цілого й частини та діалектичним станом єдності й боротьби протилежностей сутності, як «гарантії встановлення об'єктивної істини» (публічний інтерес), «гарантії захисту прав і свобод людини» (приватний інтерес), «гарантії правосуддя» (публічно-приватний інтерес).

Розвиток системи процесуальних гарантій забезпечення прав і свобод людини в кримінальному процесі передбачає: по-перше, розширення існуючої системи та обсягу й змісту окремих прав і свобод; по-друге, створення такої моделі процесуальної форми, за якої примусові заходи, втручання в права, свободи й законні інтереси людини дійсно мали б місце тільки за умов крайньої необхідності; по-третє, створення доступного, простого і надійного юридичного механізму захисту й відновлення прав і свобод, правової реабілітації та відшкодування заподіяної шкоди незаконними діями.

У підрозділі 1.2. «Концептуальна модель системи принципів кримінального процесу в системі гарантій прав і свобод людини», виходячи з того, що існуюча система принципів кримінального процесу фактично сприйнята українською процесуальною наукою від теорії процесу радянських часів і потребує подальшого розвитку, висвітлено концептуальну модель сучасної системи принципів кримінального процесу України.

У кримінальному процесі знаходять закріплення принципи різного рівня узагальненості: загальноправові принципи - принципи, характерні для всіх галузей права (наприклад, рівність людей перед законом і судом); міжгалузеві - принципи, характерні для деяких галузей права (наприклад, притаманні як цивільному, так і кримінальному процесу принципи гласності судового процесу, незалежності суддів, змагальність та диспозитивність); галузеві принципи - принципи, характерні тільки для окремої галузі права (наприклад, щодо кримінального процесу, то це презумпція невинуватості обвинуваченого, публічність тощо).

Принцип диспозитивності -- демократична засада кримінально-процесуального права, яка, як альтернатива принципу публічності, збалансовує державні та приватні інтереси в змагальному судочинстві і полягає в тому, що заінтересованим у справі особам надається широке право як ініціювання судового провадження, так і підтримання обвинувачення в суді; сторонам надаються широкі процесуальні права та право самим вільно ними розпоряджатися; широко застосовується судовий компроміс - потерпілому й обвинуваченому надається можливість примирення у визначених законом випадках, а суд має сприяти компромісу і при його досягненні, у визначеному в законі колі кримінальних справ закінчує провадження не винесенням вироку і карою винного, а закриває справу за примиренням сторін, звільняючи обвинуваченого від кримінального покарання.

Систему галузевих принципів, які визначають особливості саме кримінального процесу поряд зі специфічними засадами диспозитивності та змагальності, які вже названі в законі, слід доповнити такими засадами, як: забезпечення безпеки учасників кримінального процесу; недоторканність сфери особистого життя людини; допустимість притягнення до кримінальної відповідальності лише за умови доведеності вини; реабілітація незаконно притягнутих до кримінальної відповідальності; допустимість обмеження прав і свобод людини та застосування примусових і запобіжних заходів лише в разі крайньої необхідності; незалежність і процесуальна самостійність слідчого; документованість процесуальних дій і рішень.

Єдиний загальноправовий принцип - забезпечення прав і свобод людини - знаходять окремий вияв у кримінальному процесі через окремі інститути: забезпечення недоторканності особистого життя, особи, житла, таємниці телефонних розмов, листування, телеграфної та іншої кореспонденції, які, додатково наповнюючись суто процесуальними положеннями, стають самостійними галузевими принципами - принципами кримінального процесу.

Розкриваючи ґенезу та поняття принципу допустимості обмеження прав і свобод людини та застосування примусових і запобіжних заходів лише в разі крайньої необхідності, пропонується КПК України доповнити нормою такого змісту: «Обмеження прав і свобод людини чи застосування примусових, у тому числі запобіжних заходів, допускається лише у випадках крайньої необхідності, якщо забезпечити правосуддя неможливо іншими засобами, а заподіяна примусовими заходами шкода буде меншою, ніж відвернута».

У своїй сукупності всі принципи кримінального процесу мають утворювати гармонічну систему таких, що не суперечать одна одній, основних визначальних засад, у якій кожний принцип має свою самостійну теоретично-правову сутність і своє інституційне значення, органічно та нерозривно пов'язаний з усією системою процесуальних норм, а всі принципи разом узяті визначають особливість процесуальної форми й складають основу процесуальних гарантій істини, захисту прав і свобод людини та забезпечення справедливості судочинства.

У підрозділі 1.3. «Гарантії захисту честі й гідності особи та компенсація моральної шкоди в кримінальному процесі» висвітлено шляхи вдосконалення законодавства та слідчої і судової практики забезпечення реалізації принципу поваги та захисту честі й гідності особи.

Повага та захист честі й гідності людини означає, по-перше, неприпустимість дій, що принижують честь і гідність людини (образи, погрози, насильство тощо); по-друге, неприпустимість збирання, використання, зберігання та розголошення хибної, недостовірної інформації, що принижує честь, гідність чи ділову репутацію людини; по-третє, з повагою ставитися до людини взагалі, до її індивідуального образу, поглядів, переконань, духовного життя, віри, мрій, у будь-яких правовідносинах виходити з принципу добропорядності людини; нарешті - гарантованість відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої приниженням честі й гідності людини, гарантованість судового захисту честі, гідності та ділової репутації людини.

У кримінальному процесі мають бути врегульовані механізми відшкодування моральної шкоди, завданої часникам процесу. Позовна вимога потерпілого про відшкодування моральної шкоди має задовольнятися в першочерговому порядку.

Для стимулювання активності дій обвинувачених щодо компенсації моральної і відшкодування матеріальної шкоди доцільно реалізовувати ідеї відновлювального правосуддя і встановити правило, яке б передбачало звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності за злочин невеликої та середньої тяжкості в разі повного відшкодування ним завданої матеріальної та компенсації моральної шкоди.

У підрозділі 1.4. «Гарантії недоторканності приватного життя людини» досліджуюся поняття сфери особистого життя людини та меж можливого втручання в таку сферу при здійсненні судочинства.

У визначенні сфери приватного життя людини можливо виділити як об'єктивний критерій - ті обставини, втручання в які з боку державних органів у примусовому порядку неприпустимо або припустимо як крайня необхідність, досить жорстко регламентовані і контрольовані державою, так і суб'єктивний критерій, який дозволяє кожній людині самій визначати межі конфіденційності інформації про себе.

Приводячи КПК України у відповідність до ст. 32 Конституції України, слід доповнити кримінально-процесуальний закон новою нормою «Недоторканність особистого життя людини», в якій, окрім конституційних приписів, викласти такі основні положення:

«1. Сфера особистого життя людини - це обставини існування людини (особливості житла, робочого місця, речей, що знаходяться при людині), обставини життєдіяльності людини, дані щодо здоров'я й фізичного розвитку людини, обставини особистого спілкування та стосунки з іншими людьми, зміст приватних щоденників, листів та записок, спосіб життя та всі інші конфіденційні обставини існування людини, які вона сама не вважає за потрібне або можливе розголошувати.

2. Учасникам процесу гарантується відшкодування моральної шкоди, заподіяної безпідставним і незаконним втручанням у сферу особистого життя та використанням конфіденційної, недостовірної, такої, що принижує честь людини, інформації.

3. Збирання і зберігання конфіденційної інформації про людину та її особисте життя може вважатися юридично бездоганним і допустимим за умов: здійснення уповноваженими на це законом суб'єктами - органами дізнання, слідства, прокуратури чи суду в рамках їхньої компетенції чи органами оперативно-розшукової юрисдикції в рамках їхніх повноважень; здійснення для вирішення завдань кримінального судочинства; здійснення тільки в рамках встановлених законом стадій кримінального процесу і тільки за наявності зазначених у законі підстав для проведення окремих процесуальних дій; здійснення з додержанням передбаченої законом процедури проведення заходів щодо збирання, зберігання та використання інформації; дотримання вимог закону щодо процесуальної форми слідчих чи інших процесуальних дій».

Розділ 2. «Удосконалення процесуального статусу та організації діяльності учасників процесу» присвячений дослідженню проблем законодавчого визначення прав та обов'язків учасників судочинства в умовах реалізації принципу змагальності кримінального процесу.

У підрозділі 2.1. «Забезпечення процесуальної самостійності і незалежності слідчого» аналізуються проблеми вдосконалення гарантій процесуальної самостійності і незалежності слідчого як важливої передумови його об'єктивності і неупередженості, складової механізму забезпечення верховенства права.

Процесуальна незалежність слідчого є началом, в силу якого: слідчий виконує свою функцію незалежно від інших суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності та посадових осіб різних гілок влади; забороняється будь-який сторонній вплив на слідчого під час його процесуальної діяльності.

Слідчому та прокуророві слід надати статус недоторканності, зміцнити їхню незалежність від виконавчої влади.

Пропонується доповнити законодавче визначення статусу слідчого такими положеннями:

1. Слідчий - учасник кримінального процесу, який прийняв згідно з нормами кримінально-процесуального права справу до свого провадження та здійснює відповідно до закону досудове розслідування з метою вирішення завдань кримінального процесу.

2. Слідчий зобов'язаний: проявляти неупередженість і справедливість; вживати всіх передбачених законом заходів щодо забезпечення прав і законних інтересів учасників процесу та інших громадян, а також заходів забезпечення безпеки учасників процесу; у взаємовідносинах з обвинуваченим виходити з конституційного принципу презумпції невинуватості, згідно з яким обвинувачений не вважається винним, доки його вина не буде доведена та встановлена вироком, який набув законної сили; всі сумніви у справі, якщо вичерпані можливості їх усунути, тлумачаться та вирішуються на користь обвинуваченого.

3. Слідчому забороняється без наявності передбачених у законі підстав і умов крайньої необхідності обмежувати конституційні та інші права і свободи людини, розголошувати дані про обставини особистого життя людини, які стали йому відомі у зв'язку з виконанням його обов'язків, якщо такі дані не є доказами вчинення злочину.

4. Слідчий призначається і звільняється з посади Указом Президента України за поданням начальника слідчого підрозділу, узгодженому з Генеральним прокурором України та Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини.

5. Слідчий процесуально самостійний, незалежний і підкоряється тільки закону. Ніхто не вправі давати будь-які вказівки слідчому щодо провадження в кримінальній справі.

6. Слідчий недоторканний. Притягнення до кримінальної відповідальності слідчого можливе тільки з дозволу Верховної Ради України за поданням Генерального прокурора України.

7. Слідчий вважається таким, що діє в стані ризику і не підлягає кримінальній, цивільній чи іншій відповідальності у зв'язку з визнанням судом незаконними його рішень, якщо при цьому з боку слідчого не були допущені зловживання владою чи умисне порушення закону. Обов'язок відшкодування шкоди, заподіяної особам відповідними незаконними діями слідчого покладається на державу.

Адміністративна влада не повинна поєднуватись з функцію процесуального контролю чи нагляду в одній особі.

У підрозділі 2.2. «Функції і статус прокурора й обвинувача в кримінальному процесі», розкриваючи ґенезу та проблеми інституту прокурорського нагляду й підтримання обвинувачення в суді, обґрунтовується висновок про те, що при здійсненні судово-правової реформи необхідно, з одного боку, скасувати права прокурора на досудовому слідстві, які суперечать принципам кримінального процесу, насамперед принципу повного, всебічного та об'єктивного дослідження обставин справи і процесуальній самостійності слідчого, зокрема, слід виключити ст. 230 КПК України, згідно з якою «…якщо прокурор або його заступник не згоден з обвинувальним висновком, він вправі скласти новий обвинувальний висновок; при цьому раніше складений обвинувальний висновок із справи вилучається», а з іншого боку - розширювати повноваження прокурора як обвинувача у судовій стадії процесу, усувати бюрократичні норми, які обмежують можливість дослідження доказів та зміни обвинувачення.

У підрозділі 2.3. «Захисник у змагальному кримінальному процесі» досліджуються проблеми застосування інституту захисту для забезпечення прав і свобод учасників процесу.

Функція захисту є певною гарантією належного виконання завдань кримінального судочинства, а захисник діє не тільки в інтересах підозрюваного, обвинуваченого та підсудного, але й на користь суспільства. Конструктивна конкуренція у справі захисту не завадить самій справі.

Положення ст. 44 КПК України про те, що захисником в кримінальному процесу може бути будь-який фахівець в галузі права, якщо за законом він має право на надання правової допомоги слід розуміти як те, що «…захисником у кримінальному процесі може бути будь-який фахівець у галузі права, якщо законом йому не заборонено надавати правову допомогу і немає передбачених законом підстав для його відводу від участі у справі»

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» підлягає скасуванню як така що суперечить ст.ст. 22 та 59 Конституції України та рішенням Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 р. № 13-рп/2000.

Доцільно повернутися до ідеї надання права виконувати функції захисника в кримінальному процесі, окрім фахівців права, також представникам професійних спілок та інших громадських організацій.

Необхідно створити державну службу захисту - муніципальну адвокатуру, яка б фінансувалась з місцевих бюджетів і виконувала б функцію надання юридичної допомоги малозабезпеченим громадянам. Доцільно скасувати заборону нотаріусам надавати послуги захисника.

Розглядаючи проблему «адвокатського розслідування», автор доходить висновку про необхідність надання захиснику права самостійно здійснювати у встановленому законом порядку такі слідчі дії, як огляд предметів та документів на місці їх знаходження, а також допит свідків за їх згодою.

У підрозділі 2.4. «Удосконалення процесуального статусу потерпілого, підозрюваного та обвинуваченого» аналізуються проблеми визначення кола прав та обов'язків заінтересованих у справі осіб у змагальному процесі.

Реалізація принципу змагальності сторін та рівності громадян перед законом і судом обумовлює необхідність надання потерпілому рівних прав з обвинуваченим.

У ч. 3 ст. 49 КПК України щодо визначення прав потерпілого слід викласти такі основні положення: «Потерпілий вправі: вимагати особистого невідкладного освідування судово-медичним експертом у разі заподіяння йому тілесних ушкоджень чи шкоди здоров'ю; бути повідомленим про порушення кримінальної справи, відмову в порушенні справи, закриття справи та про пред'явлене обвинувачуваному обвинувачення; мати захисника та представника з моменту визнання потерпілим; брати участь з дозволу слідчого чи дізнавача в слідчих діях, проваджуваних за його клопотанням або клопотанням його представника; знайомитися з постановою про призначення судової експертизи і висновком експерта; вимагати відшкодування та вжиття передбачених законом заходів щодо відшкодування заподіяної злочином моральної та майнової шкоди за рахунок особи, винної у вчиненні злочину, чи осіб, що несуть матеріальну відповідальність за її дії, а у передбачених законом випадках - за рахунок держави; заявляти цивільний позов у кримінальній справі щодо відшкодування моральної та матеріальної шкоди, заподіяної злочином; одержувати копії постанов про порушення кримінальної справи, про визнання його потерпілим чи про відмовлення в цьому, про закриття кримінальної справи, призупинення провадження у кримінальній справі, а також копії вироку суду першої інстанції, рішень судів апеляційної і касаційної інстанцій. Слідчий, дізнавач, прокурор, суд зобов'язані невідкладно роз'яснити потерпілому його процесуальні права, вручити йому письмовий документ з викладенням його прав - декларацію прав потерпілого, невідкладно вжити передбачених законом заходів щодо забезпечення прав потерпілого».

Аналізуючи проблеми забезпечення відшкодування потерпілому завданої йому матеріальної шкоди, автор пропонує концептуальну модель процесуальної форми реалізації в процесі кримінального судочинства ст. 1177 ЦК України, відповідно до якої майнова шкода, завдана фізичній особі внаслідок злочину, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, відшкодовується державою.

Підставами для відшкодування державою потерпілому шкоди, завданої злочином є: встановлення факту події злочину; доведеність того, що шкода потерпілому завдана саме злочином; невстановлення особи, яка вчинила злочин, і прийняття у зв'язку з цим рішення про зупинення розслідування.

Виходячи з цього, юридичними документами, які надавали б потерпілому підставу для вимоги про відшкодування завданої нерозкритим злочином шкоди, є постанова про порушення справи, постанова про визнання особи потерпілою, постанова про визнання особи цивільним позивачем у кримінальній справі, постанова про зупинення розслідування у зв'язку з невстановленням особи, яка вчинила злочин. Отже, для забезпечення права потерпілому на відшкодування завданої злочином шкоди йому мають бути вручені копії усіх вищеназваних процесуальних документів та роз'яснені його процесуальні й матеріальні права та порядок їх реалізації. Відповідні положення мають бути закріплені в КПК України.