Гарантії прав і свобод людини та забезпечення встановлення істини в кримінальному процесі України

Необхідно встановити, що постанова про зупинення справи у зв'язку з невстановленням особи, яка вчинила злочин, виноситься не пізніше шести місяців з дня порушення справи, а копія її вручається потерпілому. Одночасно має виноситись постанова щодо компенсації завданої потерпілому шкоди за рахунок держави.

Поняття підозрюваного має бути замінене на поняття «підслідний». Поняттям «підлідний» охоплюється статус: особи, щодо якої порушено справу або винесено постанову про визнання її такою, що перебуває під слідством; затриманих за підозрою у вчиненні злочину або осіб, щодо яких вжито запобіжний захід до винесення постанови про притягнення як обвинувачуваних, а також статус неосудної чи малолітньої особи віком з одинадцяти років, щодо яких здійснюється процесуальне провадження.

Підслідний повинен мати право на захист, а також наділятися всіма іншими правами, які надані чинним законодавством підозрюваному.

Важливе право підозрюваного й обвинуваченого, що випливає з міжнародних правових актів, - це право на поводження з ними як з невинуватими у вчиненні злочину до набрання обвинувальним вироком законної сили.

Обвинуваченому і підозрюваному буде доцільним повідомляти повний зміст ст. 62 Конституції України з викладенням усіх положень принципу презумпції обвинуваченого, роз'яснювати усі передбачені КК України пом'якшуючі відповідальність обставини та підстави й умови можливого звільнення його від відповідальності.

Для більш змістовного роз'яснення прав підслідного й обвинуваченого доцільно їм не просто їх повідомляти, а вручати «декларацію прав» з викладенням усіх прав та порядку їх реалізації.

У законі слід передбачити кримінальну відповідальність за обмову явно невинуватої у вчиненні злочину особи, оскільки останні дії можуть заподіяти суттєвої шкоди законним правам та інтересам громадян. Відповідальність за вчинення обмови явно невинуватої особи мають нести всі особи, які вчинили такі дії, незалежно від їх процесуального статусу.

Розділ 3. «Сучасні проблеми доказового права» присвячений визначенню поняття доказів та розвитку доказового права.

У підрозділі 3.1 «Поняття та загальні умови забезпечення встановлення об'єктивної істини в кримінальному процесі», висвітлюючи основні методологічні проблеми теорії доказів встановлення істини, автор доходить таких висновків: істина в кримінальному процесі досягається лише шляхом доказування; доказами можуть бути лише законним чином здобуті достовірні фактичні дані; суб'єкти доказування мають бути процесуально самостійними і незалежними; кримінально-процесуальна форма судочинства повинна забезпечувати як можливість встановлення об'єктивної істини, так і надійний захист прав і свобод людини, справедливість прийнятих рішень; при доказуванні можливе обмеження гарантованих законом прав і свобод людини, але таке обмеження допускається лише у випадку крайньої необхідності; удосконалення процесуальної форми має здійснюватись відповідно до принципів кримінального процесу й бути спрямованим на зміцнення гарантій захисту прав і свобод людини, здійснюватись у відповідності із загальноправовим принципом неприпустимості звуження існуючих прав і свобод людини.

У структурі доказування незмінно присутні гносеологічні (з'ясування інформації), комунікативні (фіксування та забезпечення перенесення інформації в просторово-часовому бутті), засвідчувальні (підтвердження достовірності з'ясованих даних) та обгрунтовні (оцінка та використання з'ясованих, зафіксованих та засвідчених даних у логічному процесі доведення істини) аспекти. Висновки у кримінальній справі являють собою синтез почуттєво-практичної (гносеологічно-комунікативної та засвідчувальної) й розумової (обгрунтовної) діяльності. Доказування як практична діяльність становить собою пошук, виявлення, вилучення, фіксацію, дослідження, перевірку, оцінку та використання фактичних даних. Основною формою такої діяльності є слідчі дії, система яких потребує подальшого розвитку.

У підрозділі 3.2 «Поняття і види доказів. Допустимість використання в доказуванні фактичних даних, отриманих за допомогою сучасних наукових методів» аналізуються здобутки та недоліки законодавчих дефініцій, розкриваються шляхи вдосконалення доказового права.

Сліди злочину являють собою гносеологічну першооснову доказів і стають доказами за умови визначення їх належності до справи, допустимості та достовірності. У проекті КПК невдало використано термін «джерела доказів», а саме зазначено: «Процесуальними джерелами доказів є показання свідка, речові докази, документи, протоколи слідчих і судових дій». Тобто тут стверджується, що джерелами доказів є речові докази, а, по суті, викладено алогізм: «джерелами доказів є докази».

Під джерелом розуміється те, що дає початок будь-чому, під носієм - те, що може слугувати засобом відображення, фіксації, збереження, перенесення. Джерелом фактичних даних слід вважати такі не заборонені законом джерела інформації, від яких може надходити (потенційні джерела) або надходить (реальні джерела) доказова інформація (фактичні дані).

Джерелом фактичних даних можуть бути сліди злочину (залишені на місці злочину предмети, мікрооб'єкти, сліди пальців рук, волосся, залишки речовин тощо), які в ході слідчих дій вилучаються в натурі і використовуються у доказуванні. Будучи здатними не тільки давати імпульс інформації, а й переносити її в просторі та часі, фіксувати її, вони виступають і як носії доказової інформації. Але не всі джерела інформації можуть виконати функцію її носіїв.

Докази являють собою єдність фактичних даних і їх процесуальних носіїв. До самостійного виду доказів слід віднести «фактичні результати технічного документування».

У законі слід надати таке визначення: «Доказами в кримінальному процесі є будь-які одержані у встановленому законом порядку з належних джерел достовірні фактичні дані, які можуть слугувати засобами встановлення об'єктивної істини у кримінальній справі.

Як докази використовуються: показання свідків, показання потерпілого, показання підозрюваного, показання обвинуваченого, речові докази, висновки експертів, фактичні результати технічного документування, протоколи слідчих і судових дій та інші документи.

Не можуть слугувати доказами фактичні дані, джерело та спосіб отримання яких невідомі або заборонені законом, а також дані, одержані незаконним шляхом.

Усі сумніви щодо законності одержання та достовірності тактичних даних, якщо вичерпані можливості їх усунути, повинні тлумачитися та розв'язуватися на користь підозрюваного, обвинуваченого та підсудного».

До КПК слід включити окрему норму «Допустимість доказів», виклавши її в такій редакції:

«Допустимість доказів означає правову придатність їх для використання в кримінальному процесі як аргументів у доказуванні.

Допустимість доказів означає, що:

фактичні дані як докази,одержані уповноваженим на те суб'єктом;

фактичні дані одержані з відомого й не забороненого законом джерела, яке можна перевірити;

фактичні дані одержані у встановленому законом порядку з дотриманням процесуальної форми;

фактичні дані та сам процес їх одержання належним чином закріплені та засвідчені;

зібрані докази та інші матеріали кримінальної справи в цілому дозволяють здійснити перевірку достовірності та законності одержання фактичних даних.

Усі сумніви у справі, а отже, й сумніви щодо допустимості до використання фактичних даних у доказуванні, мають тлумачитися та розв'язуватися на користь обвинуваченого, підозрюваного та підсудного».

У підрозділі 3.3. «Оцінка та використання доказів, отриманих органами адміністративної юрисдикції» автор доходить висновку про те, що в основу кримінально-процесуального доказування і доказування в інших галузях юридичного процесу покладено загальні закономірності відображення події, що встановлюється в об'єктивному світі, єдині методологічні принципи та основи пізнання, спільні закономірності встановлення об'єктивної істини. Це дозволяє виділити загальні положення доказового права та правила його застосування, розробити єдині для всіх видів юридичного процесу основи доказового права, а на цій основі запровадити правило доказової преюдиції при залученні до кримінального процесу матеріалів, здобутих адміністративним шляхом, чи в процесі іншої юридичної діяльності та навпаки. В першу чергу єдиною має стати юридична форма експертиз та інших дій, не пов'язаних з обмеженням прав і свобод людини.

У розвиток цієї концепції вносяться пропозиції щодо вдосконалення процесуальних інститутів адміністративного законодавства й організованої на його засадах практичної діяльності зі збирання й дослідженню доказів.

У нормативних актах відносно кожної адміністративно-процесуальної дії, спрямованої на здобуття доказів, повинно бути визначено: хто має право її виконувати; хто повинен при цьому бути присутнім; права та обов'язки учасників; необхідність роз'яснення їм прав та обов'язків з фіксацією виконання цих вимог у юридичному документі; підстави проведення, межі використання та зміст такої дії; порядок і послідовність виконання; засоби фіксації перебігу дії та її наслідків.

Використання в кримінальному судочинстві фактичних даних, здобутих органами адміністративної юрисдикції, можливе тоді, коли відомі джерело та спосіб їх одержання, забезпечено можливість їх перевірки, визначено їх належність, допустимість і достовірність.

Використання в доказуванні матеріалів, отриманих непроцесуальним шляхом, може здійснюватись за умови дотримання принципу верховенства права.

У підрозділі 3.4. «Реалізація та використання результатів оперативно-розшукової діяльності в кримінальному процесі та гарантії прав і свобод людини» розкрито технологію реалізації та правові засади використання в кримінальному процесі України як доказів матеріалів оперативно-розшукової діяльності.

Реалізація оперативно-розшукової інформації - це здійснення оперативними підрозділами у передбаченому законом порядку практичних дій щодо передачі такої інформації особам, які здійснюють кримінально-процесуальне провадження, чи безпосереднього особистого або спільного з органами розслідування її використання для виконання завдань судочинства.

При реалізації матеріалів оперативно-розшукової діяльності важливим принципом має бути принцип допустимості передачі для використання в доказуванні лише таких фактичних даних, джерело і метод одержання яких можуть бути розголошені без шкоди для учасників оперативно-розшукової діяльності чи неоправданої шкоди законним інтересам інших людей.

Використання в кримінальному судочинстві як доказів фактичних даних, здобутих в процесі оперативно-розшукової діяльності, можливе за наявності таких умов:

фактичні дані здобуті компетентним суб'єктом;

джерела й спосіб здобуття фактичних даних відомі;

фактичні дані здобуті з допустимого джерела і законним шляхом;

фактичні дані одержані за такими правилами, які забезпечують можливість перевірки їх достовірності;

спосіб і форма одержання фактичних даних не суперечать конституційним та кримінально-процесуальним нормам, не виходять за межі встановлених ними гарантій захисту прав і законних інтересів громадян.

У зв'язку з цим ні в якому разі не можуть мати доказового значення дані, здобуті, наприклад, у процесі негласного проникнення оперативного працівника в житлове приміщення.

Усі оперативно-розшукові дії слід розділити на дві категорії: 1) дії, спрямовані на одержання доказів (розшукове дізнання) та 2) негласні розвідувальні дії. Перші дії слід ретельніше регламентувати в законі з урахуванням спільних засад доказового права, викладених у попередньому підрозділі.

Пропонується доповнити КПК України нормою такого змісту: «Фактичні дані, отримані шляхом здійснення оперативно-розшукових чи інших непроцесуальних дій, можуть використовуватися в кримінально-процесуальному доказуванні за умови, якщо з'ясовано й може бути перевірено джерело і спосіб їх здобуття; ці дані здобуті відповідно до вимогами закону без недопустимого обмеження прав і свобод громадян, і становлять достовірну інформацію».

У підрозділі 3.5. «Безпосереднє спостереження: теоретична модель нової слідчої дії» зроблено й обґрунтовано теоретичний висновок про об'єктивну можливість та правову допустимість безпосереднього вивчення суб'єктами доказування обставин, які підлягають доказуванню, технічного їх документування та фіксації іншими процесуальними засобами.

Пропонується доповнити систему слідчих дій новою процесуальною формою одержання доказів «Безпосереднє спостереження» та викласти в окремій нормі такі суттєві положення щодо провадження цієї слідчої дії;

1) з метою встановлення обставин події злочину, а також інших фактів, які мають значення для справи, орган дізнання, за наявності до того можливості та необхідності, самостійно, за своєю ініціативою або за дорученням слідчого здійснює безпосереднє спостереження за певними подіями, фактами або діями окремих осіб і технічне документування досліджуваних при цьому фактів;

2) ця слідча дія здійснюється шляхом візуального спостереження за діями запідозрених у підготовці, готуванні або вчиненні злочину осіб або за окремими обставинами події злочину, а також технічного документування таких фактів;

3) спостереження може здійснюватися в будь-яких місцях, крім помешкання громадян та інших приватних володінь, а також території підприємств, установ і організацій та інших об'єктів, якщо це може потягти за собою розголошення відомостей таємного характеру;

4) як виняток, за згодою мешканців житлового приміщення та за вмотивованою постановою слідчого чи органу дізнання з санкції прокурора безпосереднє спостереження і технічне документування досліджуваних при цьому фактів може здійснюватись у житловому приміщенні. Без згоди мешканців житлового приміщення безпосереднє спостереження в ньому не допускається;

5) у процесі спостереження орган дізнання вивчає та фіксує обставини події злочину та дії запідозрених осіб, виявляє і закріплює сліди злочину та інші фактичні дані, застосовує фотографування, кінозйомку, звуко- та відеозапис, використовує оптичні та інші необхідні технічні засоби;

6) учасники безпосереднього спостереження попереджаються про використання технічних засобів та інформуються про результати їх застосування. Для засвідчення фактичних результатів технічного документування застосовуються придатні для цього способи;

7) про провадження безпосереднього спостереження і технічного документування складається протокол. Результати технічного документування мають значення самостійного виду доказів і зберігаються при справі;

8) особи, які беруть участь у спостереженні як очевидці вчиненого злочину або розслідуваної події, не можуть брати участь у подальшому розслідуванні і підлягають відводу, але можуть бути допитані як свідки;

9) протокол безпосереднього спостереження разом з фактичними результатами фактичного документування негайно передається слідчому, а якщо спостереження проведено до початку попереднього розслідування, можуть бути приводом до порушення кримінальної справи і підлягають реєстрації поряд з явкою з повинною та іншими заявами і повідомленнями про злочини;

10) слідчий та орган дізнання зобов'язані вжити заходів щодо виключення можливості розголошення отриманих у процесі спостереження секретних відомостей або інтимних та інших даних стосовно особистого життя, честі та гідності людини, якщо вони не містять інформації про злочин.

Як уявляється, регламентація в кримінально процесуальному законі підстав, умов і юридичного порядку здійснення безпосереднього спостереження та технічного документування слугувала б свого роду стримуючим фактором, який би утримував оперативних працівників від зловживань, слугувала б важливою гарантією від безпідставних втручань у сферу особистого життя громадян.

Розділ 4. «Процесуальна форма, тактика й методика слідчих дій та гарантії прав і свобод людини» присвячений розгляду проблем удосконалення інститутів слідчих дій, зміцнення гарантій прав і свобод людини при їх застосуванні.

У підрозділі 4.1. «Процесуальна форма, теорія і практика слідчого огляду та освідування» висвітлюються проблеми законодавчого регулювання й тактики огляду та освідування.

Підкреслюючи дослідницький характер огляду місця події, пропонується розкрити його зміст у законі. Визначивши і розкривши програму діяльності слідчо-оперативної групи на місці події, розглянувши функції та взаємовідносини слідчого, оперуповноваженого та експерта-криміналіста, вносяться пропозиції щодо вдосконалення системи тактики слідчої дії.

Підвищенню результативності огляду сприятиме передбачення в законі можливості проведення його групою спеціалістів.

Найбільш ефективним методом огляду місця події та обшуку в сучасних умовах є евристичний метод - метод обстеження на засадах безперервного уявного моделювання взаємодії події злочину з об'єктом дослідження.

Удосконалюючи процесуальну форму освідування, в законі доцільно визначити, що судово-медичне освідування проводиться колегіально групою фахівців у галузі медицини за постановою слідчого, органу дізнання чи за рішенням суду, за клопотанням потерпілого чи іншої особи, яка стала жертвою злочину, а також на вимогу захисника особи, коли необхідно виявити та дослідити на тілі й одязі особи сліди злочину, інші речові джерела доказової інформації та фактичні дані; при провадженні судово-медичного освідування необхідно вжити заходів щодо охорони недоторканності особистого життя людини; фіксування виявлених фактичних даних при освідуванні шляхом фотографування, відеозапису чи інших технічних засобів допускається лише за згоди особи; зображення, демонстрація яких може вважатися як образлива для освідуваної особи, зберігаються в опечатаному вигляді і можуть надаватися лише суду під час судового розгляду; на вимогу освідуваної особи їй має вручається копія протоколу судово-медичного освідування.

У підрозділі 4.2. «Отримання доказів та забезпечення захисту прав і свобод людини при допиті та очній ставці» аналізуються різні аспекти удосконалення інституту допиту та очної ставки.

Удосконалюючи інститут допиту, законодавчо слід визначити: а) не зобов'язані давати показання у справі чи відповідати на окремі питання аудитори та інші особи, які в силу своїх професійних обов'язків не мають права розголошувати джерело або характер своєї поінформованості, а також один відносно одного члени сім'ї, близькі та інші родичі, заручені особи чи особи, які знаходяться чи перебували в стані юридичного чи фактичного шлюбу; б) застосовувані щодо допитуваного прийоми психічного впливу не повинні позбавляти його можливості вільного вибору лінії поведінки; в) усі сумніви щодо допустимості застосування таких прийомів повинні розв'язуватися на користь допитуваного відмовою в їх застосуванні; в) забороняється отримання показань за винагороду.

З метою забезпечення безпеки свідків та потерпілих слід передбачити в законі можливість проведення очної ставки за участю свідка чи потерпілого поза візуальним спостереженням таких з боку інших учасників слідчої дії, а також із застосуванням технічних каналів зв'язку та створення при цьому акустичних чи візуальних перешкод.

Методи - це шляхи досягнення мети слідчої дії, які являють собою комплекс засобів, правил та рекомендацій. До методів тактики допиту належать: метод з'ясування (евристичний пошук характеру обізнаності допитуваного, який дає свідчення); в ситуаціях, в яких виникає потреба психологічного впливу, застосовується метод переконання та метод викриття (пред'явлення доказів та показ хибності позиції допитуваного).

Прийоми - це найбільш ефективні способи дій у різних слідчих ситуаціях. До окремих прийомів тактики допиту, як складових системи методів допиту, наприклад, слід відносити: «використання асоціативних зв'язків», «створення перебільшеного уявлення про рівень обізнаності слідчого» та ін.

Правила - це рекомендації та поради, які розкривають суть засобів і методів, умови їх застосування.

Пропонується доповнити КПК України новою нормою такого змісту: «Засоби психологічного впливу, які застосовуються в процесі допиту, не повинні позбавляти допитуваного можливості вільного вибору лінії поведінки. Всі сумніви відносно допустимості застосування тих чи інших прийомів вирішуються на користь допитуваного відмовою в їх використанні. Загальна тривалість допиту не повинна перевищувати семи годин на добу, а через три години безперервного допиту допитуваному має бути надано право на перерву слідчої дії та годинний відпочинок. В нічний час тривалість допиту не повинна перевершувати трьох годин».

У підрозділі 4.3. «Процесуальна форма затримання підозрюваного» на основі аналізу законодавства, слідчої практики та практики Європейського Суду з прав людини дисертант доходить висновку, що процесуальна форма затримання особи підлягає реформуванню в напрямку здійснення роздільної регламентації затримання особи як слідчої дії і тимчасового взяття підозрюваного під варту як запобіжного заходу.

Захват та затримання підозрюваного на місці злочину (затримання з поличним) слід відносити, по-перше, до числа слідчих дій, а тим самим і до числа засобів отримання доказів, по-друге, до числа дій, які дозволяються до провадження до порушення кримінальної справи, по-третє, до числа приводів до порушення справи. Перелічені у ч. 1 ст. 106 КПК України підстави затримання можна розглядати тільки як підстави слідчої дії - затримання («затримання на місці злочину», «затримання з поличним»), тобто як підстави для захоплення підозрюваного, закріплення слідів злочину та доставляння правопорушника в орган дізнання. Слідча дія «затримання» («затримання на місці злочину чи з поличним») містить у собі великий комплекс заходів: захоплення підозрюваного, запобігання або попередження злочину, знайдення та закріплення слідів та інших фактичних даних, доставлення затриманого до правоохоронного органу. Як уявляється, термін перебування затриманої особи в правоохоронному органі має бути встановлений з урахуванням можливості його опитування та з'ясування особистості і не повинен перевищувати чотирьох годин. За цей час до особи як запобіжний захід може бути застосовано взяття під варту або їй надано право залишити приміщення органу дізнання чи іншого правоохоронного органу.

Тимчасове взяття особи під варту без судового рішення на термін до сімдесяти двох годин слід відносити до числа запобіжних заходів. Таке обмеження свободи пересування особи може здійснюватись лише за мотивованою постановою органу дізнання, слідчого чи прокурора, і лише за наявності незаперечних доказів вчинення відповідною особою злочину і за умови судового контролю за законністю його проведення. Особа, затримана на місці злочину чи з поличним, а також тимчасово взята під варту, має отримувати статус підслідної особи, закон має визначити права такої особи, а органи досудового слідства мають надати відповідній особі можливість скористатись такими правами, вжити заходів щодо їх забезпечення.

У підрозділі 4.4. «Процесуальна форма пред'явлення для впізнання та відтворення обстановки й обставин події злочину» обґрунтовуються пропозиції щодо вдосконалення законодавчої регламентації названих слідчих дій.

У законі доцільно закріпити таке правило: «У разі дієвого каяття впізнаного та бажання дати конкретизовані показання у справі слідчий може занести показання впізнаного до протоколу впізнання або призупинити впізнання, провести допит впізнаного в присутності усіх учасників впізнання, скласти окремий протокол допиту, після чого продовжити процедуру впізнання».

Удосконалення процесуальної форми відтворення обстановки й обставин події злочину може бути здійснене із запровадженням більш універсальної моделі перевірки доказів - слідчого експерименту.

Слідчий експеримент - універсальна слідча дія, яка дозволяє не тільки всебічно перевірити наявні фактичні дані, а й за рахунок застосування експериментальних дослідницьких дій отримати нові важливі докази. Процесуальна регламентація слідчого експерименту має здійснюватись з урахуванням можливості застосування при його проведенні різних, допустимих у кримінальному процесі методів пізнання.

У підрозділі 4.5. «Обшук, виїмка, виїмка поштово-телеграфної кореспонденції та зняття інформації з каналів зв'язку: проблеми удосконалення процесуальної форми та гарантій захисту прав і свобод людини» визначено підстави проведення обшуку та виїмки, вносяться пропозиції щодо законодавчої регламентації і тактики провадження названих слідчих дій.

Пропонується така модель: у разі необхідності вилучення предметів та документів, які мають значення для справи, слідчий за наявності достатніх даних про те, де і у кого вони знаходяться, пред'являє судове рішення або санкціоновану прокурором вимогу (ордер) щодо їх вилучення. Посадові особи і громадяни зобов'язані надати всі затребувані предмети й документи.

Якщо затребувані документи чи предмети видані добровільно, слідчим складається протокол видачі предметів та документів. У разі відмови у видачі предметів чи документів слідчий має право вилучити їх у примусовому порядку - здійснити виїмку. Якщо для вилучення затребуваних предметів чи документів виникає потреба у здійсненні пошукових дій, слідчий має право здійснити обшук.

Обшук проводиться в тих випадках, коди предмети та документи, які мають значення для справи, заховані в певному місці чи у якої-небудь особи і добровільно не видаються.

Досліджуючи проблеми зняття інформації з каналів зв'язку, зроблено висновок, що це самостійна слідча дія, яка проводиться тільки за рішенням голови апеляційного суду чи його заступника і полягає в технічному документуванні розмов та іншої інформації, що передається технічними каналами зв'язку.

До інформації, яка може бути зафіксована із застосуванням цієї слідчої дії, належить лише інформація, яка передається технічними каналами зв'язку - телефоном, мобільними засобами телефонного, електронного чи радіозв'язку, за допомогою комп'ютерної мережі зв'язку тощо.

Розмови людей віч-на-віч (один на один) не можуть прослуховуватися в порядку проведення такої слідчої дії і не є об'єктом дослідження. Подібні розмови у виняткових випадках можуть бути зафіксовані лише в порядку проведення на законних підставах здійснюваного оперативно-розшукового заходу - візуальне спостереження й технічне документування в громадських місцях. Зауважимо, що таке документування можливе лише в громадських місцях і ніде більше і тільки суб'єктами, уповноваженими на здійснення оперативно-розшукової діяльності.

Розділ 5. «Забезпечення прав і свобод людини в судових стадіях кримінального процесу» присвячений розгляду проблем удосконалення процесуальних гарантій та процесуальної форми судового розгляду справи.

У підрозділі 5.1. «Процесуальна форма судочинства та незалежність суду як передумова справедливого правосуддя» доводиться, що спрощення процесуальної форми судового розгляду справи не повинно йти шляхом скасування важливих гарантій забезпечення справедливого правосуддя.

Процесуальна форма правосуддя - це суттєвий засіб унеможливлення чи мінімізації судових помилок, засіб обмеження свавілля чиновників, протидії фальсифікаціям, важлива гарантія істини і справедливості правосуддя.

Доводиться дієвість та ефективність передбаченого ст. 315-1 КПК України інституту судових доручень, нового порядку зміни обвинувачення в суді, обґрунтовується необхідність скасування інституту повернення справи на додаткове розслідування.

Частини 3-5 ст. 299 КПК України, в яких закладено невдалу модель спрощеного правосуддя, за якої дозволяється не досліджувати докази у справі за умови визнання підсудним своєї вини, підлягають скасуванню як норми, які усувають суттєві гарантії встановлення об'єктивної істини та звужують існуючі права і свободи людини. За своїм змістом ця новела суперечить ст. 22 Конституції України, принципу презумпції невинуватості, закріпленому в ст. 62 Конституції України та ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, де зазначається, що «..кожен, кого засуджено за будь-який злочин, має право на те, щоб його засудження і вирок були переглянуті вищестоящою судовою інстанцією згідно з законом».

Удосконалюючи процесуальну форму кримінального судочинства, важливо, по-перше, забезпечити дотримання принципу недопустимості звуження існуючих прав і свобод людини як у законодавчій, так і в практичній діяльності; по-друге, уникнути невиправданого бюрократизму, зберігаючи та розвиваючи, перевірені практикою, положення, доповнюючи їх новелами, які прискорюють розгляд справи та забезпечують при цьому встановлення істини та належний захист прав і свободи людини.

Незалежність суддів як одна з важливих умов їх об'єктивності найбільшою мірою може бути забезпечена за умови виборності суддів шляхом всенародного таємного голосування. Доцільно було б передбачити, що судді обираються строком на десять років. Разом з тим необхідно переходити і на прямі вибори народом членів Вищої ради юстиції.

У підрозділі 5.2. «Гарантії прав і свобод людини при застосуванні інституту судового компромісу» дисертантом формулюється та обґрунтовується висновок про те, що допустимим у КПК України може вважатися лише такий судовий компроміс, за якого вину обвинуваченого беззаперечно доведено матеріалами кримінальної справи, а компроміс здійснюється лише відносно питання про відповідальність обвинуваченого з огляду на те, що він активно сприяв встановленню істини та відшкодував потерпілому матеріальну й моральну шкоду.

Пропонується закріпити в законі такі основні положення: «Обов'язок встановлення об'єктивної істини у справі покладається на орган дізнання, слідчого, прокурора, суд (суддю), а у справах приватного обвинувачення - і на потерпілого. Не допускаються ніякі угоди щодо вини обвинуваченого. Визнання обвинуваченим своєї вини ще не означає його винуватості у вчиненні злочину. Висновок щодо вини особи у вчиненні злочину може бути здійснений лише на підставі беззаперечної системи здобутих відповідно до закону достовірних доказів, що виключають будь-які сумніви у винуватості обвинуваченого.

У ст. 8 КПК України «Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим» пропонується викласти такі положення:

«Провадження у кримінальній справі відносно особи, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути закрито судом, якщо винуватість обвинуваченого у вчиненні злочину безсумнівно доведена зібраними доказами, обвинувачений відшкодував потерпілому матеріальну шкоду та компенсував усі інші збитки й моральну шкоду, щодо факту примирення сторін між обвинуваченим і потерпілим укладено мирову угоду, обвинувачений і потерпілий не заперечують проти закриття справи за примиренням сторін.

До направлення кримінальної справи до суду обвинуваченому та потерпілому має бути роз'яснено сутність справи та пред'явленого обвинувачення, підставу звільнення від кримінальної відповідальності і право заперечувати проти закриття справи. Юридичною підставою для закриття справи за примиренням сторін є складена відповідно до закону та фіксуюча добру волю сторін мирова угода.

У мировій угоді мають зазначатися такі обставини: усвідомлення обвинуваченим і потерпілим сутності обвинувачення, змісту статті, за якою кваліфікуються дії обвинуваченого, і міри покарання, яке може бути призначене судом обвинуваченому; знання потерпілим права на повне відшкодування завданої йому матеріальної і компенсацію моральної шкоди та завданих збитків, а також права відмовитися від здійснення приналежного йому права вимагати відшкодування чи компенсації матеріальної та моральної шкоди, права на ознайомлення зі справою в цілому; факт добровільної відмови потерпілого від свої попередніх вимог щодо притягнення винуватого до кримінальної відповідальності та клопотання про закриття кримінальної справи; усвідомлення потерпілим, що закриття кримінальної справи позбавляє його можливості користуватися перевагами розгляду цивільного позову в рамках кримінального процесу для захисту своїх майнових та інших прав, а саме: цивільний позивач у кримінальному процесі, згідно з ч. 5 ст. 28 КПК України, звільняється від сплати державного мита, тягар доказування усіх обставин справи, в тому числі й підстав цивільного позову та розміру завданої злочином шкоди, повністю покладається на слідчого, орган дізнання, прокурора і суд, які, окрім того, відповідно до вимог ст. 29 КПК України, зобов'язані вжити необхідних заходів до забезпечення цивільного позову.

Прокурор, а також слідчий за згодою прокурора, за наявності підстав і умов для закриття справи за примиренням обвинуваченого з потерпілим, зазначених у ч. 1 цієї статті, виносять мотивовану постанову про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності.

Кримінальна справа відносно особи, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути закрита судом у зв'язку з дієвим каяттям обвинуваченого, якщо вину обвинуваченого беззаперечно доведено матеріалами кримінальної справи, обвинувачений явився з повинною або активно сприяв розкриттю злочину, повністю відшкодував потерпілому матеріальну шкоду і збитки та компенсував моральну шкоду, виконав законні вимоги цивільного позивача у кримінальній справі, обвинувачений і потерпілий не заперечують проти закриття справи.

При закритті справи за нереабілітуючими підставами суд має вирішити такі питання: чи доведено, що передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння мало місце; чи доведено наявність у скоєному діянні складу злочину; час, місце, спосіб вчинення злочину, характер та розмір шкоди, заподіяної злочином, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи; наявність або відсутність причинного зв'язку між суспільно небезпечним діянням та шкідливими наслідками, що настали); чи доведено, що злочин вчинив обвинувачений; чи доведено винуватість обвинуваченого (підсудного) у вчиненні злочину; чи підлягає підсудний звільненню від покарання за вчинений ним злочин.

У підрозділі 5.3. «Суд присяжних: історичний досвід, перспективи становлення, та особливості процесуальної форми діяльності» висвітлюються можливості зміцнення гарантій прав і свобод людини при розгляді кримінальних справ судом присяжних.

Суд присяжних (сама навіть можливість розгляду кримінальної справи таким судом) може виступати найважливішим демократичним важелем захисту прав і свобод людини, обмеження влади правом, зміцнення народного контролю за процесом правосуддя.

Особливістю суду присяжних є: відокремлення питання про винність від питання про покарання, що обмежує можливості зловживання; колегіальність прийняття вердикту; численність суддів і розширення права відводу. Все це зміцнює принцип неупередженості суду і зменшує ризик помилкових висновків.

Відродження суду присяжних неминуче спричинить необхідність активного і всебічного дослідження доказів у суді, розвитку мистецтва аргументації, сприятиме підвищенню професіоналізму обвинувачів і захисників. Не можна не зауважити, що осудження підсудного своїми ж громадянами, а не чиновниками судового відомства, може сприяти поліпшенню виховного й профілактичного впливу правосуддя.

У підрозділі 5.4. «Забезпечення доступу до правосуддя та гарантії прав і свобод людини в апеляційному і касаційному провадженні» вносяться та обґрунтовуються пропозиції щодо вдосконалення інституту доступу до правосуддя та реалізації права на оскарження судових рішень.

У кримінально-процесуальному законодавстві доцільно встановити вимоги до суду щодо необхідності вручення потерпілому вироку суду, що усувало б труднощі, які виникають сьогодні при оскарженні таких рішень в апеляційній інстанції.

У законі доцільно визначити, що особа, яка оскаржує вирок чи інше судове рішення, яке торкається її інтересів, вправі звернутися зі скаргою як до місцевого, так і безпосередньо до апеляційного чи касаційного суду, а також вимогу, що жодна судова інстанція України не вправі відмовити в прийнятті апеляційної чи касаційної скарги учасника процесу, який відстоює свої права.

ВИСНОВКИ

У висновках дисертації відображені результати, що свідчать про вирішення значної наукової проблеми, яка полягала у недостатній розробленості у теорії кримінального процесу питань щодо збалансування процесуальною формою кримінального судочинства засобів забезпечення встановлення істини та гарантій захисту прав і свобод людини.

Наукові результати підтверджують досягнення мети дослідження та виконання всіх завдань, поставлених у вступі до дисертації. Основними результатами дисертаційного дослідження є такі.

1. Забезпечення верховенства права у сфері кримінального судочинства пов'язано з розробкою такої процесуальної форми судочинства, за якої пріоритет надається правам і свободам людини, максимально усуваються їх обмеження або такі обмеження допускаються як крайня необхідність, коли іншими засобами досягти мети правосуддя неможливо, а завдана обмеженням прав і свобод людини шкода буде меншою, ніж відвернута.

2. Процесуальні гарантії - це закладена в процесуальній формі система правових принципів, приписів, заборон, вимог, санкцій та інших засобів, які забезпечують встановлення об'єктивної істини, можливість усіма суб'єктами кримінального процесу реалізувати свої права й свободи, а в цілому забезпечують справедливість правосуддя.

3. Діяльність щодо виконання завдання встановлення об'єктивної істини та забезпечення захисту прав і свобод людини у кримінальному процесі перебувають у стані діалектичної єдності і боротьби протилежностей. Конкуренція правових норм має вирішуватись на користь прав і свобод людини.

4. Система принципів кримінального процесу України має бути збагачена такими засадами: недопустимість примушування до свідчень проти самого себе, членів своєї сім'ї і своїх близьких родичів (свобода самовикриття та викриття близьких); забезпечення безпеки учасників кримінального процесу; допустимість притягнення до кримінальної відповідальності лише за умови доведеності вини; допустимість застосування примусових і запобіжних заходів лише в разі крайньої необхідності; незалежність і процесуальна самостійність слідчого; реабілітація невинуватих; документованість процесуальних дій і рішень; гарантованість доступу до правосуддя; повага та захист честі й гідності людини; презумпція добропорядності людини; забезпечення захисту прав і свобод людини; недопустимість звуження існуючих прав і свобод людини, справедливість.

5. Диспозитивність - демократична засада кримінального процесу, яка полягає в тому, що сторонам у кримінальному судочинстві надається право самим вільно розпоряджатися своїми правами, потерпілому й обвинуваченому надається паво на примирення сторін у визначених законом випадках, а суд має сприяти компромісу.

6. Сфера особистого життя людини - це обставини існування та життєдіяльності людини, спосіб і стиль її життя, дані щодо здоров'я й фізичного розвитку людини, обставини особистого спілкування та стосунки з іншими людьми, зміст приватних щоденників, листів та записок, спосіб життя та всі інші конфіденційні обставини існування людини, які вона сама не вважає за потрібне або можливе розголошувати.

7. Збирання і зберігання конфіденційної інформації про людину та її особисте життя може вважатись юридично бездоганним і допустимим за умови: здійснення уповноваженими на це законом суб'єктами в рамках їх компетенції; здійснення тільки за наявності зазначених у законі підстав для проведення окремих процесуальних дій та лише у разі крайньої необхідності, коли іншими засобами досягти виконання завдань кримінального процесу неможливо, здійснення з дотриманням передбаченої законом процедури заходів зі збирання, зберігання та використання інформації; дотримання вимог закону щодо процесуальної форми слідчих чи інших процесуальних дій.

8. Обмеження прав і свобод людини чи застосування примусових, у тому числі запобіжних заходів, допускається лише у випадках крайньої необхідності, якщо забезпечити правосуддя неможливо іншими засобами, а заподіяна примусовими заходами шкода буде меншою, ніж відвернута.

9. Функція розслідування має бути відмежована від адміністративної влади, а адміністративна влада не повинна поєднуватися з функцію процесуального контролю чи нагляду в одній особі. Ніхто не повинен мати права надавати будь-які вказівки слідчому щодо провадження у кримінальній справі. Слідчому мають бути надані гарантії недоторканності та захисту, якими володіють, згідно з чинним законодавством, судді. Прокурор має виконувати в кримінальному процесі функцію нагляду за забезпеченням верховенства права.

10. Доцільно запровадити у науковий та законодавчий обіг поняття “підслідний”, під яким слід розуміти коло осіб, щодо яких здійснюється кримінально-процесуальне провадження до того моменту, коли їх буде визнано обвинуваченими чи підсудними або закрито справу. Підслідному має бути надане право на захист, а також інші права, які надані чинним законодавством підозрюваному.

11. Захисником у кримінальному процесі може бути будь-який фахівець у галузі права, якщо за законом йому не заборонено надавати правову допомогу і немає передбачених ст. 61 КПК України підстав відводу від участі у справі. В КПК України слід передбачити можливість участі захисника в кримінальному процесі як на боці обвинуваченого, так і на боці потерпілого. Необхідно створити державну служби захисту - муніципальну адвокатуру, яка б фінансувалася з місцевих бюджетів і виконувала функцію надання юридичної допомоги малозабезпеченим громадянам. Захиснику необхідно надати право самостійно здійснювати у встановленому законом порядку такі слідчі дії, як огляд предметів та документів на місці їх знаходження, а також допит свідків за їх згодою.

12. Потерпілий має отримати рівні права з обвинуваченим. Всі цінності, які знаходились у власності обвинуваченого і були вилучені при розслідуванні справи, або цінності, на які накладено арешт, використовуються в першу чергу для компенсації потерпілому моральної та відшкодування матеріальної шкоди, завданої злочином.

13. Використання в доказуванні матеріалів, отриманих непроцесуальним шляхом, може здійснюватись за умови дотримання принципу верховенства права, і можливе лише за умови, що з'ясовано й може бути перевірене джерело і спосіб їх здобуття; ці дані здобуті відповідно до вимог закону без недопустимого обмеження чи звуження прав і свобод громадян, передбачених процесуальним законодавством, і становлять достовірну інформацію.

14. Доцільно передбачити та регламентувати в КПК України нову слідчу дію «Дослідження місця злочину групою спеціалістів».

15. Систему існуючих слідчих дій слід розширити шляхом визначення процесуальної форми таких методів отримання інформації, як «безпосереднє спостереження» та «затримання на місці злочину чи з поличним».

16. Перелічені в ч. 1 ст. 106 КПК України підстави затримання підозрюваного можуть розглядатися тільки як підстави застосування слідчої дії «Затримання на місці злочину чи з поличним». Тимчасове взяття під ватру (на термін до сімдесяти двох годин) слід відносити до числа тимчасових запобіжних заходів, яке може здійснюватись лише за наявності неспростовних доказів і за мотивованою постановою органу дізнання, слідчого чи прокурора.

17. Допустимим у кримінальному процесі України може вважатися лише компроміс, за якого вину обвинуваченого беззаперечно доведено в судовому процесі.

18. Модель спрощеного судочинства, закладена в ч. 3-5 ст. 299 КПК України, підлягає виключенню як норма, що скасовує суттєві гарантії встановлення об'єктивної істини та звужує права і свободи людини, суперечить принципу презумпції невинуватості, закріпленому в ст. 62 Конституції України, ст. 22 Конституції України та ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.

19. Для забезпечення доступу до правосуддя і права на оскарження судового рішення слід спростити механізм апеляційного оскарження вироку суду, а також встановити правило, що жодна судова інстанція України не вправі відмовити в прийнятті апеляційної чи касаційної скарги учасника процесу, який відстоює свої права.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографії

Тертышник В. М. Проблемы теории и практики доказывания на досудебных стадиях современного уголовного процесса : монография / В. М. Тертышник. - Сумы : Сумской гос. ун-т, 1995. - 196 с.

Тертишник В. М. Гарантії істини та захисту прав і свобод людини в кримінальному процесі : монографія / В. М. Тертишник. - Дніпропетровськ : Юридична академія МВС України, 2002. - 432 с.

Тертишник В. М. Верховенство права та забезпечення встановлення істини в кримінальному процесі України : монографія / В. М. Тертишник. - Дніпропетровськ : Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ; Ліра ЛТД, 2009. - 404 с..

Підручники

Тертишник В. М. Кримінально-процесуальне право України : підручник. - 4-те вид., доп. і перероб. / В. М. Тертишник. - К. : А. С. К., 2003. - 1076 с.

Тертишник В. М. Кримінально-процесуальне право України : підручник. - 5-те вид., доп. і перероб. / В. М. Тертишник. - К.: А. С. К., 2007. - 848 с.

Посібники, коментарі законів

Тертышник В. М. Доказательства и доказывание в уголовном процессе / В. М. Тертышник. - Х. : Ин-т внутр. дел, 1992. - 80 с.

Тертышник В. М. Нетрадиционные способы и формы собирания и исследования доказательств при расследовании преступлений / В. М. Тертышник. - Х. : ХИВД, 1994. - 56 с.

Тертышник В. М. Обыск / В. М. Тертышник. - Х. : Гриф, 1997. - 36 с.

Тертышник В. М. Теория доказательств : Учебное издание (Гл. 1, 2 та розд. 1-5 гл. 3) / В. М. Тертышник, С. В Слинько. - Х. : Арсис, 1998. - 256 с.

Тертишник В. М. Кримінально-процесуальне право України : Навч. посібник / В. М. Тертишник. - К. : Юрінком Інтер, 1999. - 576 с.

Тертышник В. М. Уголовный процесс : Учеб. пособие. - 2-е изд., пер. и доп. / В. М. Тертышник. - Х. : Арсис, 1999. - 528 с.

Тертышник В. М. Научно-практический комментарий к Уголовно-процессуальному кодексу Украины / В. М. Тертышник. - К. : А. С. К, 2001. - 768 с.

Тертишник В. М. Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України / В. М. Тертишник. - К. : А. С. К., 2002. - 1056 с.

Тертишник В. М. Дізнання в міліції та митних органах : Навч. посібник (розд. 1, 3.1-3.5, 3.7) [Макаренко Е. І., Тертишник В. М., Лобойко Л. М., Ліпінський В. В., Шиян А. Г.]. - Дніпропетровськ : Юрид. акад.. М-ва внутр. справ, 2003. - 452 с.

Тертишник В. М. Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу України / В. М. Тертишник. - К. : Видавничий дім «Юридична книга», 2008. - 992 с.

Тертишник В. М. Зразки юридичних документів: Настільна книга слідчого : Навчальний посібник [для студ. вищ. навч. зал. ] / В. М. Тертишник. - К. : Правова єдність, 2009. - 344 с.

Статті в наукових фахових виданнях України

Тертишник В. Проблеми розвитку процесуальної форми і гарантій правосуддя / В. Тертишник // Право України. - 2001. - №1. - С. 91-93.

Тертишник В. М. Концептуальні проблеми допустимості використання в доказуванні фактичних даних, здобутих органами оперативно-розшукової юрисдикції // Науковий вісник Дніпропетровського юридичного інституту МВС України : збірник наукових праць. - 2000. - № 1. - С. 199-208.

Тертишник В. Проблеми розвитку концептуальної моделі системи принципів кримінального процесу / В. Тертишник // Вісник прокуратури. - 2001. - № 5. - С. 26-34.

Тертишник В. Концептуальна модель системи принципів кримінального процесу / В. Тертишник // Вісник Української академії державного управління при Президентові України. - 2001. - №4. - С. 321-327.

Тертишник В. Гарантії недоторканності сфери приватного життя людини / В. Тертишник // Вісник прокуратури. - 2001. - №2. - С.7-13.

Тертишник В. Концептуальні аспекти прокурорського нагляду / В. Тертишник // Вісник прокуратури. - 2002. - № 6. - С.13-19.

Тертишник В. Компроміс у кримінальному процесі / В. Тертишник // Підприємництво, господарство і право. - 2002. - № 11. - С. 107-111.

Тертишник В. М. Удосконалення процесуального статусу слідчого: старі та нові проблеми / В. М. Тертишник // Вісник прокуратури. - 2002. - № 1. - С. 38-44.

Тертишник В. М. Функція розслідування: концептуальні проблеми вдосконалення організації, статусу та процесуальної форми діяльності слідчого / В. М. Тертишник // Науковий вісник Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ : збірник наукових праць. - 2002. - № 3. - С. 153-163.

Тертишник В. Проблеми процесуальної форми затримання особи у кримінальному процесі / В. Тертишник // Підприємництво, господарство і право. - 2003. - № 8. - С. 99-103.

Тертишник В. Суд присяжних: суть ідеї, історичний досвід, перспективи становлення та актуальні проблеми сьогодення / В. Тертишник // Юридична Україна. - 2003. - № 8. - С. 17-19.

Тертишник В. Мова і стиль юридичних документів / В. Тертишник // Підприємництво, господарство і право. - 2003. - № 9. - С. 3-5.

Тертишник В. Концептуальна модель КПК України й актуальні проблеми реалізації ідей правової держави у сфері правосуддя / В. Тертишник // Право України. - 2003. - №11. - С. 89-94.

Тертишник В. М. Концептуальна модель Кримінально-процесуального кодексу України / В. М. Тертишник // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. - 2003. - № 4. - С. 41-48.

Тертишник В. Концепція Кримінально-процесуального кодексу України та актуальні проблеми правосуддя / В. Тертишник // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2003. - № 6. - С. 39-46.

Тертишник В. Особисте життя людини та проблеми правосуддя / В. Тертишник // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2003. - № 9. - С. 24-32.

Тертишник В. Концептуальні проблеми розподілу влади: до становлення сучасної моделі правової держави в контексті політичної реформи в Україні / В. Тертишник // Юридична Україна. - 2003. - № 3. - С. 13-16.

Тертишник В. М. Реформа кримінально-процесуального законодавства: чи буде дано відповіді на виклик часу / В. Тертишник // Науковий вісник Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ - 2004. - Спеціальний випуск № 1 (16). - С. 246-253.

Тертишник В. Без суду і слідства: гострі кути реформування кримінально-процесуального законодавства / В. Тертишник // Юридичний журнал. - 2004. - № 11. - С. 116-118.

Тертишник В. Гармонізація права і влади: Чи дамо відповідь на виклик часу / В. Тертишник // Юридичний журнал. - 2005.- №8. - С. 124-128.

Тертишник В. Деякі питання створення Національного бюро розслідувань та удосконалення статусу слідчого / В. Тертишник // Юридичний журнал. - 2005. - № 10. - C. 114-117.

Тертишник В. М. Концептуальна модель забезпечення верховенства права і гармонізації державної політики у сфері кримінальної юстиції / В. Тертишник // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ : збірник наукових праць. - 2006. - Спеціальний випуск № 1 (28). - С. 22-29.

...