Гарантії недоторканності житла чи іншого володіння у кримінальному процесі України

Размещено на http://allbest.ru/

Размещено на http://allbest.ru/

Академія управління Міністерства внутрішніх справ

УДК 347.254.+349.444:343.13

12.00.09 - кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

ГАРАНТІЇ НЕДОТОРКАННОСТІ ЖИТЛА ЧИ ІНШОГО ВОЛОДІННЯ ОСОБИ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

ЛІТВІНОВА Ірина Феофанівна

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Інституті землевпорядкування та інформаційних технологій при Національному авіаційному університеті, Міністерство освіти і науки України

Науковий керівник доктор юридичних наук, професор Шумило Микола Єгорович, Національна академія Служби безпеки України, проректор

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор Аленін Юрій Павлович, Одеська національна юридична академія, завідувач кафедри кримінального процесу

кандидат юридичних наук, доцент Письменний Дмитро Петрович, Київський національний університет внутрішніх справ, професор кафедри кримінального процесу

Захист відбудеться “29” вересня 2010 р. о 16 -00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.731.03 в Академії управління Міністерства внутрішніх справ за адресою: 02121, м. Київ, вул. Колекторна, 4

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Академії управління Міністерства внутрішніх справ за адресою: 02121, м. Київ, вул. Колекторна, 4

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради О. Ю. Хабло

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми обумовлена тим фактом, що однією з важливих умов інтеграції України до світової спільноти є приведення національного законодавства відповідно до міжнародних та європейських стандартів у галузі прав і свобод людини та громадянина.

Побудова правової держави передбачає наявність фундаментальної і стабільної системи законодавства, що забезпечує захист прав і законних інтересів особи одночасно з вирішенням завдань боротьби зі злочинністю. При цьому є неприпустимим протиставлення інтересів суспільства й окремої особи. Порушення прав осіб не може бути виправдане мотивами державної необхідності. У цих умовах стає нагальним посилення захисту й охорони конституційних прав осіб, одним з яких є право на недоторканність житла чи іншого володіння. Його реалізація значною мірою залежить від якості правового регулювання.

На жаль, норми, що закріплюють право особи на недоторканність житла чи іншого володіння, у чинному законодавстві залишаються неузгодженими і не приведеними в єдину логічну систему. Так, відсутнє законодавче формулювання базових понять (“житло”, “інше володіння”, “проникнення в житло чи інше володіння особи”), що викликає їх неоднозначне тлумачення.

У кримінально-процесуальному законодавстві чітко не визначено підстави для правомірного обмеження цього права особи та процесуальний порядок отримання судового дозволу на проведення слідчих дій у житлі чи іншому володінні.

Проблема забезпечення права особи на недоторканність житла чи іншого володіння були предметом дослідження науковців різних галузей знань, зокрема: С. А. Альперта, Б. І. Вінника, Е. О. Володіної, Ю. М. Грошевого, А. Я. Дубинського, В. І. Зайчука, С. Ю. Ільченка, В. Т. Маляренка, М. М. Михеєнка, А. Ю. Олійника, І. Л. Петрухіна, М. Ф. Рудинського, В. М. Савицького, І. В. Сервецького, В. В. Сташиса, М. С. Строговича, В. Т. Томіна, В. М. Тертишника, В. М. Хотинця, С. А. Шейфера та багатьох інших. Водночас донині не вирішено низку проблем, у зв'язку з необхідністю приведення досудового розслідування відповідно до вимог Конституції України та міжнародних стандартів. Існує потреба в дослідженні соціальної обумовленості та загальних умов правомірного обмеження права особи на недоторканність житла чи іншого володіння, що дають змогу відмежувати випадки законного обмеження від порушення цього права; створенні ефективної системи процесуальних гарантій права особи на недоторканність житла чи іншого володіння у кримінальному судочинстві.

Відсутність монографічних досліджень у кримінально-процесуальній науці, а також певні недоліки кримінально-процесуального регулювання порядку провадження слідчих дій у житлі чи іншому володінні особи, що призводить до непоодиноких випадків порушення права особи на недоторканність житла та іншого володіння в діяльності органів дізнання та слідства, визначають актуальність теми дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження ґрунтується на основних положеннях Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, затвердженої Указом Президента України від 10 травня 2006 р. № 361/2006, Концепції реформування кримінальної юстиції України, затвердженої Указом Президента України від 8 квітня 2008 р. № 311/2008, та планах наукових досліджень Інституту землевпорядкування та інформаційних технологій при Національному авіаційному університеті. Тему дисертації затверджено вченою радою інституту (протокол № 3 від 6 грудня 2004 р.), а також оприлюднено Національною академією правових наук (Перелік тем дисертаційних досліджень з питань держави і права, 2004).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є комплексне розроблення теоретичної моделі системи гарантій права особи на недоторканність житла чи іншого володіння і пропозицій щодо їх унормування у кримінально-процесуальному законодавстві України.

Для досягнення зазначеної мети було поставлено такі завдання:

- розкрити поняття, систему й види гарантій прав особи у кримінальному судочинстві;

- проаналізувати правову природу права особи на недоторканність житла чи іншого володіння;

- визначити загальні умови тимчасового обмеження права особи на недоторканність житла чи іншого володіння у кримінальному процесі;

- дослідити стан нормативно-правового регулювання проведення обшуку, виїмки й огляду в житлі чи іншому володінні особи;

- сформулювати вимоги щодо законності й обґрунтованості рішень слідчого, прокурора і судді про проведення обшуку, виїмки і огляду в житлі чи іншому володінні особи;

- показати значення прокурорського нагляду, судового й відомчого контролю щодо забезпечення законності проведення обшуку, виїмки й огляду в житлі чи іншому володінні особи;

- внести пропозиції щодо запровадження системи гарантій права особи на недоторканність житла чи іншого володіння.

Об'єктом дослідження є кримінально-процесуальні відносини у сфері забезпечення права особи на недоторканність житла чи іншого володіння.

Предметом дослідження є гарантії недоторканності житла чи іншого володіння особи у кримінальному процесі України.

Методи дослідження. Під час дослідження було застосовано загальнонаукові та спеціальні методи. Діалектичний метод як загальний метод наукового пізнання та історичний метод дали змогу розглянути усі питання теми в динаміці, виявити їх взаємозв'язок і взаємообумовленість, дослідити шляхи становлення та розвитку інституту гарантій прав особи загалом і у кримінальному процесі зокрема (підрозділ 1.1). Метод системного аналізу, а також системно-структурний та формально-логічний методи дали можливість з'ясувати місце гарантій прав особи в системі правових (процесуальних) гарантій, визначити їх систему та класифікацію, місце й роль права на недоторканність житла чи іншого володіння в системі загального правового статусу особи, сформулювати систему загальних умов правомірного обмеження цього права у кримінальному процесі (підрозділи 1.2, 1.3, 2.1, 2.2). За допомогою формально-юридичного методу досліджувалися норми-гарантії права особи на недоторканність житла чи іншого володіння Конституції України, чинного Кримінально-процесуального кодексу (КПК) України та його проекту, з'ясовувалися зміст і значення використаних у них термінів, обґрунтовувалися висновки та пропозиції щодо їх зміни й доповнення (підрозділи 2.1, 2.2, 3.1). Метод порівняльного правознавства було покладено в основу аналізу та співставлення національного й іноземного кримінально-процесуального законодавства в контексті розглядуваних питань (підрозділ 2.1). Структурно-функціональний метод сприяв аналізу повноважень слідчого, прокурора, судді при обмеженні права особи на недоторканність житла чи іншого володіння, виявленню недоліків в їх спільній діяльності, формулюванню пропозицій щодо її удосконалення (підрозділи 3.2, 3.3). За допомогою соціологічного методу (інтерв'ювання, анкетування) було з'ясовано позиції і думки юристів-практиків (слідчих, дізнавачів) щодо сучасного стану реалізації гарантій права особи на недоторканність житла чи іншого володіння у кримінальному процесі та вирішення наявних проблем, а статистичний метод надав можливість їх узагальнити поряд з результатами вивчення матеріалів кримінальних справ.

Обґрунтованість і достовірність сформульованих у дисертації наукових положень, висновків і рекомендацій визначається і забезпечується емпіричною базою дослідження, яку становлять дані 118 кримінальних справ, порушених слідчими органів внутрішніх справ України протягом 2005 - 2008 років; статистичні матеріали Верховного Суду України; дані опитування 168 слідчих і дізнавачів органів внутрішніх справ, статистичні дані Департаменту інформаційних технологій МВС України за 2005-2008 рр.

Нормативну базу дослідження становлять міжнародно-правові акти з питань прав і свобод людини та громадянина, Конституція України, чинне кримінально-процесуальне, кримінальне, цивільне, житлове законодавство України, законодавство інших країн, а також рішення Європейського Суду з прав людини, постанови Пленуму Верховного Суду України, проекти нового КПК України.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що ця робота є одним із перших в Україні комплексних досліджень системи гарантій права особи на недоторканність житла чи іншого володіння у кримінальному процесі. У дисертації пропонується вирішення проблем і дискусійних питань правового та організаційного характеру, що мають наукове та практичне значення і залишаються неврегульованими та суперечливими, вирішення яких має істотне значення для теорії кримінального процесу та практики діяльності органів досудового розслідування, зокрема:

вперше:

- визначено систему гарантій прав особи відповідно до їх функціонального призначення та запропоновано їх класифікацію (гарантії реалізації, охорони, захисту та відновлення порушених прав особи );

- з'ясовано правову природу права особи на недоторканність житла чи іншого володіння, а також умови його правомірного тимчасового обмеження у кримінальному процесі;

- обґрунтовано необхідність надання слідчому права на оскарження відмови прокурора в погодженні подання про отримання дозволу на проведення обшуку, огляду чи виїмки в житлі чи іншому володінні особи вищому прокуророві. Вищий прокурор або погоджується з відмовою або, визнавши її незаконною та необґрунтованою, сам погоджує подання;

- запропоновано виділити дві форми судового контролю за проведенням обшуку, виїмки і огляду в житлі чи іншому володінні особи: попередній і подальший. Попередній судовий контроль виступає як гарантія охорони права особи на недоторканність житла чи іншого володіння і полягає в розгляді та вирішенні суддею подання органу дізнання, слідчого (прокурора) про отримання дозволу на проведення цих слідчих дій. Водночас у законі має бути встановлений і подальший судовий контроль як гарантія захисту і відновлення права особи на недоторканність житла та іншого володіння в разі проведення слідчих дій в невідкладних випадках без дозволу суду. При встановленні факту неправомірності проведення слідчих дій суддя має визнати їх результати юридично недійсними, а отримані докази недопустимими та прийняти рішення про відшкодування майнової і компенсації моральної шкоди, завданої незаконними діями ;

- запропоновано нову редакцію ст. 30 Конституції України, зміни й доповнення до ст. 14¹, 32, 183, 189, 227 чинного КПК України, а також сформульовано проект нової правової норми, що встановлює порядок отримання дозволу суду на провадження слідчих дій у житлі чи іншому володінні особи;

удосконалено:

- поняття гарантій прав особи на недоторканність житла чи іншого володіння у кримінальному процесі, запропоновано авторське формулювання понять “житло”, “інше володіння особи”;

- класифікацію гарантій прав особи у кримінальному процесі (за джерелом закріплення, за сферою дії та ін.);

- систему прокурорського нагляду, відомчого та судового контролю за дотриманням законності при проведенні обшуку, виїмки, огляду в житлі чи іншому володінні особи шляхом розширення повноважень відповідних посадових осіб;

дістали подальшого розвитку:

- пропозиція щодо формулювання у КПК України конкретизованої окремої норми у ст. 14² “Недоторканність житла чи іншого володіння особи” та запропоновано її авторську редакцію;

- положення про законність, обґрунтованість і вмотивованість процесуальних рішень слідчого, прокурора, судді щодо вирішення питань про обмеження права особи на недоторканність житла чи іншого володіння;

- висновок про те, що під особами, які проживають у житлі, у контексті ч. 5 ст. 190 КПК України слід розуміти повнолітніх, дієздатних осіб, які постійно чи тимчасово проживають у цьому приміщенні чи володіють ним на праві приватної власності, незалежно від факту їх реєстрації у цьому приміщенні, а також осіб, які за усталеною в сім'ї традицією мають до нього доступ;

- висновок про те, що фактичною підставою для прийняття рішення про проведення обшуку, виїмки, огляду в житлі чи іншому володінні особи можуть стати не тільки докази, що є у справі, а й дані розшукового характеру, і які у своїй сукупності є достатніми для ймовірного висновку про досягнення цілей цих слідчих дій;

- пропозиція щодо встановлення можливості оскарження судового рішення про проведення обшуку, виїмки, огляду в житлі чи іншому володінні особи.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані й аргументовані в дисертації теоретичні положення, висновки та пропозиції можуть бути використані: у науково-дослідній роботі - для подальшого розроблення науково обґрунтованих положень і рекомендацій щодо законодавчого врегулювання, проведення обшуку, виїмки, огляду; у законотворчій діяльності - при внесенні змін і доповнень до Конституції України, чинного КПК України, а також при доопрацюванні проекту нового КПК України, при прийнятті відомчих нормативних актів, постанов Пленуму Верховного Суду України з відповідних процесуальних питань; у навчальному процесі - при написанні окремих розділів (глав) підручників і навчальних посібників з курсу “Кримінальний процес України”, при підготовці лекцій і проведенні занять за відповідними темами.

Сформульовані у дисертації положення, висновки і пропозиції використано Інститутом законодавства Верховної Ради України в нормотворчій роботі, зокрема, з питань основних напрямів розвитку національного законодавства, а також здійснення науково-правової експертизи окремих законодавчих актів щодо внесення змін до Конституції України, КПК України та інших нормативно-правових актів (акт впровадження від 7 жовтня 2009 р.). Результати дисертаційного дослідження використовуються в навчальному процесі Академії праці і соціальних відносин під час проведення семінарських і практичних занять зі студентами юридичного факультету денної та заочної форм навчання при вивченні дисципліни “Кримінальний процес України” та спецкурсу “Теорія судових доказів” (акт впровадження від 25 березня 2010 р.) та викладачами Київського національного торговельно-економічного університету при підготовці лекційних матеріалів з курсів “Кримінально - процесуальне право”, “Правове забезпечення безпеки підприємницької діяльності”, “Основи правознавства”, під час проведення семінарських, практичних занять, “круглих столів” (акт впровадження від 7 квітня 2010 р.).

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертації доповідалися автором на засіданнях кафедри правознавства Інституту землевпорядкування та інформаційних технологій при Національному авіаційному університеті, використовувалися при проведенні семінарських занять із студентами й були обговорені на міжнародних науково-практичних конференціях “Актуальные проблемы уголовного судопроизводства: вопросы теории, законодательства, практики применения” (к 5-летию Уголовно-процессуального кодекса) (16-17 листопада 1996 р., м. Москва), “Эволюция уголовного судопроизводства на постсоветском пространстве” (22-23 червня 2006 р., м. Київ), міжнародній науковій конференції, присвяченій 160-й річниці з дня народження професора І. Я. Фойницького “Стратегии уголовного судопроизводства” (11-12 жовтня 2007 р., м. Санкт-Петербург), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Українське правосуддя: здобутки та перспективи” (16 травня 2008 р., м. Чернівці), міжнародній науковій конференції “Правовые средства и механизмы противодействия преступности в современном обществе” (16 жовтня 2009 р., м. Мінськ), науково-практичній конференції “Криміналістика у протидії злочинності”, присвяченій 45-річчю кафедри криміналістики Київського національного університету внутрішніх справ (16 жовтня 2009 р., м. Київ), міжнародній науково-практичній конференції “Международные стандарты прав человека и проблемы их реализации в уголовном и уголовно-процессуальном законодательстве стран СНГ” (28-29 травня 2010 р., м. Харків).

Публікації. За матеріалами дисертаційного дослідження опубліковано три статті в наукових фахових виданнях України й чотири тези доповідей та виступів на науково-практичних конференціях.

Структура дисертації визначається її метою, завданнями та предметом дослідження і складається із вступу, трьох розділів, що містять вісім підрозділів, висновків, чотирьох додатків на дев'яти сторінках, списку використаних джерел (261 найменування). Загальний обсяг дисертації становить 229 сторінок, з яких основного тексту - 192 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації; визначено зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, а також мету, головні завдання, методи, об'єкт і предмет дослідження; розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів; наведено відомості про їх апробацію та впровадження, про публікації за темою дисертації, структуру та обсяг роботи.

Розділ 1 “Поняття, система і види процесуальних гарантій у кримінальному процесі” складається з трьох підрозділів і присвячений дослідженню історичних передумов становлення та розвитку інституту гарантій прав особи у кримінальному судочинстві, з'ясуванню їх правової сутності, системи та класифікації.

У підрозділі 1.1. “Історичний огляд становлення гарантій прав особи у кримінальному судочинстві” досліджується процес становлення та розвитку наукових уявлень про права людини та їх правові гарантії, витоками якого стали теоретичні, філософські, релігійні уявлення про людину та її відносини з навколишнім світом, ідеї справедливості як критерію норм поведінки людей.

Як зазначається в роботі, у своєму еволюційному розвитку ці уявлення поступово звільнялись від релігійних та ідеологічних ілюзій і набували ознак наукових знань, що поступово утворювали філософсько-правові теорії про права і свободи людини та громадянина і їх гарантії, формували універсальні характеристики й вимоги щодо забезпечення та захисту прав і свобод людини та громадянина.

Корені сучасних знань про гарантії прав і свобод людини містяться в ідеях стародавніх мислителів: Аристотеля, Платона, Протагора, Сократа, Цицерона, які в подальшому розвивались у філософсько-правових роздумах Г. Гроція, Дж. Локка, Ш. Монтеск'є, Ж. Руссо та ін. Серед українських мислителів, які були безпосередніми учасниками творення правової думки щодо гарантій прав особи, можна назвати І. Гізеля, М. Драгоманова, Б. Кістяківського, М. Ковалевського, П. Ліницького, П. Русина, С. Оріховського-Роксолана, Ф. Прокоповича, І. Шада та ін. Їх наукові розробки сприяли тому, що розгляд суспільних явищ, державних та правових інститутів і власне людини все частіше здійснювався через призму прав і свобод людини та громадянина. Крім того, представники теоретико-правової думки вже тоді досить чітко зауважували, що належне функціонування держави, права, суспільства, є необхідними умовами забезпеченості прав і свобод людини та громадянина.

Становлення сучасної концепції гарантій прав особи у кримінальному процесі відбувалось на ґрунті розвитку українського суспільства після проголошення незалежності й переорієнтації внутрішньодержавної ідеології з “державоцентризму” на “персоноцентризм”.

Здобувач поділяє думку про те, що реальна дія будь-яких правових ідей, принципів та інститутів у правовій системі здійснюється завдяки існуванню певного кола гарантій, тобто сприятливих для правоохоронної діяльності соціально-політичних умов і факторів, а також спеціальних засобів щодо зміцнення правопорядку й забезпечення прав та інтересів кожного учасника правовідносин, серед яких традиційно виділяють загальні та спеціальні гарантії прав людини (О. В. Баулін, Е. Ф. Куцова, Ю. І. Стецовський, В. М. Трофименко).

Ураховуючи існуючі в науці погляди на сутність і зміст процесуальних гарантій, у тому числі гарантій прав особи у кримінальному судочинстві, було підтримано класифікацію процесуальних гарантій на гарантії прав особи та правосуддя (М.І. Капінус, Л.Д. Кокорев, В.З. Лукашевич) і визначено, що гарантії прав особи у кримінальному судочинстві є різновидом правових (юридичних) гарантій, за допомогою яких забезпечується реалізація конституційних і галузевих прав громадян, а також їх захист від незаконного й необґрунтованого обмеження.

У підрозділі 1.2. “Поняття гарантій прав особи у кримінальному процесі” зазначається про те, що в Конституції України, кримінально-процесуальному законодавстві термін “гарантії” не вживається, а вказується на “забезпечення”, “гарантування” (наприклад, ст. 22, 24, 30, 31 Конституції України, ст. 53 КПК України). У цьому контексті значення цих слів є рівноцінними. Однак, на думку дисертанта, найбільш вдалим є термін “забезпечення”, оскільки саме цей термін найбільш вдало характеризує бажаний стан охорони та захисту прав і законних інтересів особи. Використовуючи в нормах права формулювання щодо забезпечення прав особи, законодавець підкреслює, що саме особа, її права й законні інтереси є в цьому разі безпосереднім об'єктом правової охорони та захисту.

Дисертант зазначає, що в загальній теорії права сформульовано й запропоновано різні підходи до визначення поняття гарантій прав особи, їх класифікації за різними підставами. Вони розкривають окремі аспекти правової характеристики процесуальних гарантій.

Констатується, що умовно кримінально-процесуальні гарантії можна розглядати лише у статиці. У динаміці вони існують лише як система забезпечення прав особи, при взаємозв'язку прав громадян й обов'язків посадових осіб, принципів кримінального процесу тощо. Зазначається, що визначити той чи інший правовий засіб як процесуальну гарантію можна лише в межах одного чи декількох однорідних правовідносин, спрямованих на досягнення спільного результату. Залежно від цього, визначаються правові засоби його досягнення. Якщо ж виникає необхідність у реалізації процесуальної гарантії, то вона вже стає головним змістом нових правовідносин, а її місце посідає інша процесуальна гарантія, що свідчить про системний характер взаємозв'язку між ними.

Використовуючи запропоновані в літературі класифікації гарантій суб'єктивних прав і свобод особи (Ю. О. Гурджі, С. Л. Лисенков, О. Ф. Скакун), багатофункціональність їх призначення і форми прояву в кримінальному судочинстві, дисертант визначає гарантії прав особи у кримінальному процесі як передбачені кримінально-процесуальним законом умови, засоби та способи, які у своїй сукупності забезпечують реалізацію, охорону, захист і відновлення прав особи.

При цьому до гарантій реалізації прав особи слід віднести ті, що спрямовані на забезпечення сприятливих умов для повного й безперешкодного здійснення варіантів можливої реалізації суб'єктивного права особи і є виявом принципу диспозитивності у кримінальному судочинстві.

Гарантіями охорони прав особи слід вважати також правові їх засоби, які покликані усувати можливі порушення і протиправні перешкоди реалізації з боку суб'єктів процесу (насамперед тих, які ведуть кримінальний процес). До цієї групи гарантій належать правові засоби, що спрямовані на забезпечення притягнення до юридичної відповідальності суб'єктів, які порушують або протиправно обмежують правомірні дії носіїв суб'єктивних прав.

До гарантій захисту прав особи слід включити ті правові засоби, що надають можливості для результативного виявлення і припинення порушених суб'єктивних прав особи. Їх дія забезпечує встановлення факту правопорушення і притягнення винних до встановленого законом виду юридичної відповідальності.

Групу гарантій відновлення прав особи утворюють правові засоби, які забезпечують швидке й повне поновлення порушених або протиправно обмежених прав особи, у тому числі відшкодування майнової і компенсації моральної шкоди.

Підрозділ 1.3. “Система і види гарантій прав особи у кримінальному судочинстві” присвячений дослідженню системи і видів гарантій прав особи.

Поділяючи думку про відкритість переліку процесуальних гарантій (М. І. Капінус, В. С. Шадрін), автор пропонує класифікацію гарантій прав особи за джерелом їх закріплення (міжнародно-правові, конституційні, спеціальні гарантії прав і законних інтересів особи (ті, що закріплені, переважно, в нормах КПК України, а також у кримінально-процесуальних нормах інших законів України).

За функціональною спрямованістю гарантії прав особи у кримінальному процесі можна поділити на гарантії реалізації, охорони, захисту, відновлення. За сферою дії їх поділяють на загальногалузеві (право на повагу до гідності особи) і спеціально-галузеві гарантії прав (право на захист). Залежно від можливості обмеження: гарантії прав, що не можуть бути обмежені й обмеження яких за певних умов допускається (право на недоторканність житла чи іншого володіння особи й ін.).

Розділ 2 “Юридична природа і зміст права на недоторканність житла чи іншого володіння особи у кримінальному процесі” складається з двох підрозділів, у яких досліджується зміст поняття права особи на недоторканність житла чи іншого володіння, а також розглядаються загальні умови (критерії) правомірного обмеження цього права у кримінальному судочинстві.

У підрозділі 2.1. “Поняття права особи на недоторканність житла чи іншого володіння”, досліджуючи положення, закріплені у ст. 30 Конституції України, ст. 14¹ КПК України, дисертант констатує, що положення про недоторканність житла та іншого володіння особи “розсіюється” у спеціальних нормах і перетворюється на набір винятків із нього. У зв'язку з цим, запропоновано у КПК України сформулювати окрему “титульну” статтю щодо права особи на недоторканність житла та іншого володіння. У ній пропонується відтворити відповідні положення Конституції, вказати на їх взаємозв'язок з іншими положеннями чинного кримінально-процесуального законодавства (ст. 177, 178, 190 КПК України).

На думку дисертанта, житлом пропонується вважати особистий будинок з житловими та іншими приміщеннями, що є складовими частинами єдиної споруди, інші житлові приміщення незалежно від форми власності, що входять до житлового фонду, а також приміщення, що не входять до житлового фонду, але використовуються для тимчасового проживання. При цьому визначальним має бути факт належності цього приміщення до житлового фонду, а в іншому разі - факт проживання в ньому особи.

Поняттям іншого володіння у кримінальному процесі запропоновано охоплювати всі інші об'єкти, що перебувають у володінні особи (як у її власності, так і в титульному чи фактичному володінні), що не є складовими її житла, а також розташовані на певній відстані від нього і за своїми властивостями дають змогу проникнути до них (земельна ділянка, гараж, споруди господарського, виробничого та іншого призначення, автомобіль, морське, річкове чи повітряне судно, камера сховища вокзалу (аеропорту), індивідуальний банківський сейф тощо). До цієї ж категорії слід віднести й офісні приміщення, які належать фізичним особам, а також офіси юридичних осіб, їх філій та інші приміщення, в яких особа фактично не проживає.

Право особи на недоторканність житла чи іншого володіння у кримінальному процесі визначається автором як самостійне суб'єктивне право особи, встановлене й гарантоване Конституцією України та кримінально-процесуальним законом, що охороняє її житло та інше володіння від протиправних проникнень з боку державних органів і посадових осіб, які ведуть кримінальний процес, гарантує збереження таємниці приватного життя в житлі чи іншому володінні, забезпечує додержання законності при проведенні слідчих та інших процесуальних дій у ньому, а також можливість відновлення порушених прав особи при незаконному обмеженні недоторканності житла чи іншого володіння.

Запропоновано нову редакцію ст. 30 Конституції України та ст. 14² КПК України, доповнення до ст. 32 КПК України.

У підрозділі 2.2. “Загальні умови правомірного обмеження права особи на недоторканність житла чи іншого володіння” з метою забезпечення права особи на недоторканність житла чи іншого володіння досліджуються загальні умови його правомірного обмеження.

Дисертант визначає, що обмеження права особи на недоторканність житла чи іншого володіння - це соціально обумовлена кримінально-процесуальна діяльність осіб, наділених спеціальною компетенцією, що відбувається на підставах і в порядку, встановлених законом, і полягає в обмеженні суб'єктивного права особи, що охороняє її житло та інше володіння від протиправних проникнень з боку державних органів і посадових осіб, які ведуть кримінальний процес, гарантує збереження таємниці приватного життя в житлі чи іншому володінні, забезпечує додержання законності при проведенні слідчих та інших процесуальних дій у ньому, а також можливість відновлення порушених прав особи при незаконному обмеженні недоторканності житла чи іншого володіння.

На підставі аналізу положень кримінально-процесуального закону щодо повноважень органу дізнання, слідчого, прокурора, судді з'ясовано межі їх компетенції в обмеженні права особи на недоторканність житла чи іншого володіння. Дисертант доходить висновку про необхідність встановлення судового контролю за законністю й обґрунтованістю проникнення до житла чи іншого володіння особи, здійсненого в невідкладних випадках, а також вирішення питання про визнання недопустимими тих доказів, які були отримані під час такого проникнення в разі визнання його незаконним, і відновлення порушеного суб'єктивного права.

Ураховуючи винятковість обмеження прав особи, зокрема, права на недоторканність житла чи іншого володіння, необхідність такого обмеження з метою вирішення завдань кримінального судочинства, можливий баланс між ними може бути створено тільки за таких процесуальних умов: 1) наявність законно та обґрунтовано порушеної кримінальної справи (крім випадків проведення огляду місця події до порушення кримінальної справи); 2) наявність підстав, передбачених законом; 3) наявність рішення відповідних посадових осіб у визначених законом випадках відповідно до їх компетенції; 4) закріплена в законі можливість оскарження таких рішень; 5) відповідність обсягу обмеження прав особи дійсній необхідності, що випливає з матеріалів справи; 6) повага до честі та гідності особи, охорона таємниці її особистого життя при обмеженні її права на недоторканність житла чи іншого володіння; 7) наявність правового механізму відновлення незаконно порушеного права на недоторканність житла чи іншого володіння.

Розділ 3 “Гарантії правомірного обмеження права на недоторканність житла чи іншого володіння особи при проведенні обшуку, виїмки й огляду” складається з трьох підрозділів, у яких досліджуються підстави та процесуальний порядок проведення обшуку, виїмки й огляду в житлі чи іншого володінні особи, законність й обґрунтованість відповідних процесуальних рішень, а також прокурорський нагляд, судовий і відомчий контроль за законністю їх провадження.

У підрозділі 3.1. “Підстави і процесуальний порядок проведення обшуку, виїмки і огляду в житлі чи іншому володінні особи” послідовно досліджуються фактичні й формально-правові підстави, а також процесуальний порядок (як система правил, визначених нормами КПК України) провадження обшуку, виїмки й огляду в житлі чи іншому володінні особи.

Зроблено висновок про те, що провадження обшуку та виїмки в житлі чи іншому володінні особи має ґрунтуватись на таких положеннях: 1) їх провадження має бути обумовленим наявністю порушеної кримінальної справи; 2) мати достатні підстави; 3) здійснюватись з чітко визначеною метою; 4) відбуватись тільки за рішенням суду.

При цьому пропонується, враховуючи те, що і обшук, і примусова виїмка з житла чи іншого володіння особи згідно з чинним КПК України проводяться за вмотивованою постановою судді, передбачити в законі (ст. 178 КПК України), що виїмка (а не тільки примусова виїмка) з житла чи іншого володіння особи проводиться за вмотивованою постановою судді і в разі, якщо особа відмовляється видати зазначені в постанові про виїмку предмети чи документи, слідчий проводить обшук відповідного приміщення, про що зазначається у протоколі слідчої дії. Надалі його копія протягом 24 годин направляється судді та прокурору. Суддя, отримавши копію протоколу, протягом не більше 24 годин перевіряє законність проведеної слідчої дії та виносить відповідну постанову. У разі визнання слідчої дії незаконною, усі докази, отримані при її проведенні, визнаються недопустимими.

Підтримуючи позицію про те, що фактичні підстави слідчої дії - це дані, достатні для припущення про можливість досягнення її мети (С. А. Шейфер), автор допускає використання як підстав проведення слідчих дій у житлі чи іншому володінні особи даних оперативно-розшукового характеру.

З метою упорядкування процедури отримання дозволу суду на проведення слідчих дій у житлі чи іншому володінні особи запропоновано доповнити чинний КПК України (та передбачити у проекті нового КПК України) нову статтю “Порядок отримання дозволу суду на провадження слідчих дій у житлі чи іншому володінні особи”.

Процесуальний порядок проведення обшуку, виїмки й огляду в житлі чи іншому володінні особи становить собою групу правил, що безпосередньо регламентують дії слідчого та інших осіб, які беруть участь в їх проведенні. Ураховуючи достатній рівень наукового дослідження проблем процесуальної форми обшуку, виїмки й огляду, дисертант розглянув лише окремі аспекти в межах предмета наукового дослідження за такою класифікацією, а саме: 1) правила, що визначають коло осіб, які беруть участь у цих слідчих діях; 2) правила, що встановлюють гарантії прав і законних інтересів учасників цих слідчих дій; 3) правила, що визначають зміст пошукових і пізнавальних операцій під час проведення слідчих дій, а також умови, що забезпечують їх ефективність; 4) правила, що встановлюють форму засвідчення перебігу та результатів слідчих дій; 5) правила про заходи примусу, що забезпечують виконання учасниками слідчої дії своїх обов'язків.

Підрозділ 3.2. “Законність й обґрунтованість рішень слідчого, прокурора і судді про проведення обшуку, виїмки й огляду в житлі чи іншому володінні особи” включає в себе дослідження законності й обґрунтованості прийнятих цими посадовими особами рішень, що є одним з важливих питань реалізації ними своїх повноважень і забезпечення прав особи - суб'єкта кримінально-процесуальних відносин.

Вимога обґрунтованості, насамперед, стосується фактичних підстав рішення, що визначається як відповідність висновків, викладених у рішенні, фактичним обставинам справи (П. А. Лупинська, А. Я. Дубинський). Процесуальний акт може бути визнаний обґрунтованим лише в тому разі, якщо: 1) обставини справи, необхідні для його винесення, встановлено з достатньою повнотою; 2) докази, що зібрані під час досудового слідства і на яких ґрунтується рішення, мають бути достовірними й допустимими; 3) висновки, що містяться в рішенні, повинні випливати з наявних доказів і не суперечити їм.

У процесуальному рішенні законність й обґрунтованість нероздільно взаємопов'язані. Рішення буде обґрунтованим лише тоді, коли воно винесено у відповідності з вимогами закону, і водночас воно буде законним лише в тому разі, якщо висновки, що містяться в ньому, будуть відповідати фактичним обставинам справи.

Водночас в окремих випадках обґрунтований правовий акт може бути визнаний незаконним (не підписане слідчим подання про проведення обшуку в житлі особи, відсутність відмітки про згоду прокурора на такому поданні тощо). Якщо законність, головним чином, відповідає додержанню норм права, то обґрунтованість завжди пов'язана з фактичною стороною застосування закону щодо конкретної життєвої ситуації. Факти в їх сукупності надають акту доведеної і законної властивості.

Таким чином, законність процесуального рішення - це вимога, що характеризує правову основу рішення, а обґрунтованість розкриває його фактичну основу.

З огляду на вищезазначені вимоги й положення, автор пропонує форму та зміст подання органу дізнання, слідчого (прокурора) про провадження слідчої дії в житлі чи іншому володінні особи, а також варіативну модель рішення судді з цього приводу.

У підрозділі 3.3. “Прокурорський нагляд, судовий і відомчий контроль за законністю проведення обшуку, виїмки й огляду в житлі чи іншому володінні особи” досліджуються питання здійснення прокурорського нагляду, судового й відомчого контролю як важливих процесуальних гарантій забезпечення конституційного права особи на недоторканність житла чи іншого володіння, убезпечення її від незаконних проникнень до житла чи іншого володіння, незаконного обмеження її прав під час проведення обшуку, виїмки та огляду в житлі чи іншому володінні.

Зазначається, що закон встановлює декілька форм діяльності прокурора із здійснення нагляду за законністю проникнення в житло чи інше володіння особи: 1) при отриманні дозволу суду на проведення слідчої дії; 2) при перевірці законності й обґрунтованості проведення слідчих дій у невідкладних випадках без судового рішення; 3) на стадії порушення кримінальної справи при перевірці законності прийняття, реєстрації, перевірки й вирішення заяв і повідомлень про злочини при перевірці законності проведення огляду місця події, якщо ним є житло чи інше володіння особи; 4) при вирішенні відповідних скарг на дії і рішення органів досудового розслідування; 5) при отриманні повідомлення щодо наявності у протоколі обшуку, виїмки зауважень на неправильні дії (у порядку ч. 3 ст. 189 КПК України).

Так, перевіряючи законність й обґрунтованість подання слідчого, прокурор погоджує і спрямовує його до суду, або відмовляє в згоді на нього, чим і здійснює наглядову функцію. Відмова в погодженні подання означає, що прокурор не вбачає фактичних підстав для постановки перед судом питання про обмеження конституційного права особи на недоторканність житла чи іншого володіння. Повертаючи слідчому подання без погодження, прокурор має право дати йому вказівки щодо збирання додаткових матеріалів для обґрунтування подання. У разі виконання таких вказівок і збирання додаткових матеріалів слідчий вправі знову звернутися до прокурора з відповідним поданням.

Автор пропонує надати слідчому право на оскарження відмови прокурора в погодженні подання вищому прокуророві, який погоджується з відмовою або, визнавши її необґрунтованою, сам погоджує подання.

На судовому засіданні при вирішенні подання слідчого активна роль прокурора сприяє прийняттю суддею правильного рішення, а при відмові у проведенні слідчої дії - оскарженню цієї відмови в апеляційному порядку.

Акцентовано увагу на тому, що відповідно до змісту чинного КПК України судовий контроль за проведенням обшуку, виїмки й огляду в житлі чи іншому володінні особи є тільки попереднім. Він полягає в розгляді й вирішенні суддею подання органу дізнання, слідчого (прокурора) про отримання дозволу на проведення цих слідчих дій. Водночас, на думку дисертанта, у законі має бути встановлено й подальший судовий контроль, що здійснюється, коли слідчу дію проведено у невідкладних випадках без судового рішення. Подальший судовий контроль здійснюється і під час розгляду скарги на відповідні дії слідчого, прокурора. Упевнившись у незаконності й необґрунтованості проведеної слідчої дії, суддя має визнати її результати юридично недійсними і прийняти рішення про відновлення порушеного права особи.

кримінальний судочинство правовий житло

ВИСНОВКИ

У результаті дослідження, виконаного на основі аналізу чинного законодавства та практики його застосування, теоретичного осмислення наукових праць і положень, у роботі сформульовано основні результати та пропозиції, що характеризуються науковою новизною, мають теоретичне і практичне значення, зокрема:

1. Розкриваючи поняття, систему й види гарантій прав особи у кримінальному судочинстві автор визначив, що гарантії прав особи у кримінальному судочинстві є різновидом правових (юридичних) гарантій, за допомогою яких забезпечується реалізація конституційних і галузевих прав громадян, а також їх захист від незаконного й необґрунтованого обмеження під час кримінально-процесуальної діяльності. Згідно із сучасною концепцією процесуальних гарантій, у кримінальному судочинстві між гарантіями прав особи й гарантіями правосуддя існує безперечний зв'язок, який обумовлюється балансом публічних і приватних інтересів суб'єктів кримінального процесу, що дає змогу досягати завдань кримінального судочинства. Гарантіями прав особи у кримінальному процесі пропонується вважати передбачені кримінально-процесуальним законом умови, засоби та способи, які у своїй сукупності забезпечують реалізацію, охорону, захист і відновлення прав особи - суб'єкта кримінально-процесуальних відносин. На думку дисертанта, у кримінальному процесі систему гарантій прав особи утворюють гарантії реалізації прав (спрямовані на забезпечення сприятливих умов для повного й безперешкодного здійснення варіантів можливої поведінки суб'єкта права), гарантії охорони прав (покликані усувати можливі порушення з боку будь-яких суб'єктів процесу й насамперед тих, які ведуть кримінальний процес), гарантії захисту прав (надають можливості для результативного виявлення та припинення правопорушень), гарантії відновлення порушених прав (забезпечують швидке й повне поновлення (компенсацію) порушених прав особи). Поділяючи думку про відкритість переліку процесуальних гарантій, автор здійснює класифікацію гарантій прав особи за джерелом їх закріплення, за функціональною спрямованістю, за сферою дії, за можливістю обмеження.

2. Аналізуючи правову природу та зміст права особи на недоторканність житла чи іншого володіння, дисертант дослідив історію становлення та розвитку відповідних правових уявлень, сучасні положення міжнародно-правових документів у галузі прав людини, національне та зарубіжне законодавство. Здійснено спробу щодо авторського тлумачення термінів з урахуванням позицій конституційного, міжнародного, кримінального, цивільного і житлового права (житло, інше володіння особи, гарантії, проникнення в житло й інше володіння особи і ін.).

Житлом у кримінально-процесуальному значенні автор пропонує вважати особистий будинок з житловими та іншими приміщеннями, що є складовими частинами єдиної споруди, інші житлові приміщення незалежно від форми власності, що входять до житлового фонду, а також приміщення, що не входять до житлового фонду, але використовуються для тимчасового проживання. При цьому визначальним для визнання того чи іншого приміщення житлом має бути факт належності цього приміщення до житлового фонду, а в іншому разі - факт проживання особи в ньому.

Поняттям іншого володіння у кримінальному процесі повинні охоплюватися всі інші об'єкти, що перебувають у володінні особи (як в її власності, так і в титульному чи фактичному володінні), що не є складовими її житла, а також розташовані на певній відстані від нього і за своїми властивостями дають змогу проникнути до них (земельна ділянка, гараж, споруди господарського, виробничого та іншого призначення, автомобіль, морське, річкове чи повітряне судно, камера сховища вокзалу (аеропорту), індивідуальний банківський сейф тощо). До цієї ж категорії слід віднести й офісні приміщення, що належать фізичним особам, а також офіси юридичних осіб, їх філій та інші приміщення, в яких особа фактично не проживає.

Проникненням у житло чи інше володіння особи слід уважати входження чи вторгнення в житло чи інше володіння особи, здійснене всупереч волі особи, яка в ньому проживає чи ним користується на законних підставах, а також порушення таємниці її приватного та сімейного життя, листування і телефонних розмов у житлі чи іншому володінні, здійснене за допомогою різних видів пристроїв поза межами житла чи іншого володіння особи, за відсутності визначених законом підстав чи в порушення встановленого законом порядку.

Право особи на недоторканність житла чи іншого володіння у кримінальному процесі розглядається автором як самостійне суб'єктивне право особи, встановлене й гарантоване Конституцією України та кримінально-процесуальним законом, що охороняє її житло та інше володіння від протиправних проникнень з боку державних органів і посадових осіб, які ведуть кримінальний процес, гарантує збереження таємниці приватного життя в житлі чи іншому володінні, забезпечує додержання законності при проведенні слідчих та інших процесуальних дій у ньому, а також можливість відновлення порушених прав особи при незаконному обмеженні недоторканності житла чи іншого володіння.

3. Застосування методів системного аналізу, системно-структурного та формально-логічного дали можливість визначити обмеження права особи на недоторканність житла чи іншого володіння у кримінальному процесі як соціально обумовлену кримінально-процесуальну діяльність осіб, наділених спеціальною компетенцією, що відбувається на підставах і в порядку, встановлених законом і полягає в обмеженні самостійного суб'єктивного права особи, що охороняє її житло та інше володіння від протиправних проникнень з боку державних органів і посадових осіб, які ведуть кримінальний процес, що гарантує збереження таємниці приватного життя в житлі чи іншому володінні, забезпечує додержання законності при проведенні слідчих та інших процесуальних дій в ньому, а також можливість відновлення порушених прав особи при незаконному обмеженні недоторканності житла чи іншого володіння. Загальними умовами правомірного обмеження цього права, на думку автора, є: 1) наявність законно та обґрунтовано порушеної кримінальної справи (крім випадків проведення огляду місця події до порушення кримінальної справи); 2) наявність підстав, передбачених законом; 3) наявність рішення відповідних посадових осіб у визначених законом випадках відповідно до їх компетенції; 4) закріплена в законі можливість оскарження таких рішень; 5) відповідність обсягу обмеження прав особи дійсній необхідності, що випливає з матеріалів справи; 6) повага до честі та гідності особи, охорона таємниці її особистого життя при обмеженні її права на недоторканність житла чи іншого володіння; 7) наявність правового механізму відновлення незаконно порушеного права на недоторканність житла чи іншого володіння.

4. Дослідження стану нормативно-правового регулювання проведення обшуку, виїмки й огляду в житлі чи іншому володінні особи дало змогу дійти висновку, що фактичні й формально-правові підстави, а також процесуальний порядок провадження слідчих дій у житлі чи іншому володінні особи забезпечують недопущення необґрунтованого вторгнення органів досудового розслідування, прокуратури, суду у сферу особистого (приватного) життя громадян, здійснення незаконних проникнень до житла чи іншого володіння особи. Автор констатує, що обшук, виїмка й огляд у житлі чи іншому володінні особи згідно з КПК України належать до кола тих слідчих дій, на проведення яких слід отримувати дозвіл суду, однак порядок його отримання законом не визначено. Автором запропоновано текст окремої статті КПК України, в якій врегульовано питання форми та змісту подання органу дізнання, слідчого, прокурора; переліку державних органів і посадових осіб, які уповноважені звертатися до суду з таким поданням; порядку погодження подання прокурором; підсудності подання та порядку його розгляду суддею; форми та змісту постанови судді та можливості її оскарження; порядку інформування прокурора та судді про проведення слідчої дії в житлі чи іншому володінні особи в невідкладних випадках.

5. Характеризуючи законність й обґрунтованість рішень слідчого, прокурора і судді про проведення обшуку, виїмки й огляду в житлі чи іншому володінні особи, автор зазначає, що повноваження слідчого, прокурора, судді у сфері обмеження права особи на недоторканність житла чи іншого володіння реалізуються ними (кожним у межах своєї компетенції) при підготовці та прийнятті відповідних рішень щодо складання подання про проведення обшуку, виїмки й огляду в житлі чи іншому володінні особи, надання на нього згоди, його розгляду й вирішення. Усі ці рішення мають бути законними й обґрунтованими, а постанова судді про проведення відповідної слідчої дії чи про відмову в її проведенні - мотивованою. При цьому слід враховувати, що законність рішення слідчого, прокурора, судді - одна з важливих правових властивостей процесуального рішення, що означає його повну й точну відповідність (за змістом і за формою) вимогам кримінально-процесуального закону та правильне застосування норм матеріального права при його винесенні; обґрунтованість процесуального рішення означає відповідність висновків, сформульованих у рішенні й викладених у логічній послідовності, фактам об'єктивної дійсності, що встановлені необхідною і достатньою сукупністю доказів, отриманих з передбачених законом джерел; мотивація процесуального рішення - це не лише сукупність мотивів, аргументів, що наводяться для обґрунтування прийнятого рішення, а й певний спосіб наведення цих мотивів у суворій послідовній системі, що виключає будь-які суперечності між ними.