Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Закон як різновид нормативно-правових актів України

1.1 Поняття закону, його ознаки, структура

1.2 Класифікація законів

1.3 Порядок прийняття законів України

2. Місце та роль законів у сучасній правовій системі України

3. Конституція України. Правова характеристика Конституції як основного закону

Висновок

Список використаної літератури та НПА

Вступ

Сьогодні наша планета нараховує сотні держав. Одні з них виділилися ще з Стародавнього віку, інші утворились зовсім нещодавно. У кожній країні є та чи інша система її функціонування, сукупність норм, настанов, які регулюють діяльність апарату цієї держави. Більша частина цих країн спрямувала свою діяльність на досягнення рівня розвинутої правової держави. Одні країни досягли успіхів у напрямку своєї мети в більшій мірі, інші - в меншій. Україна також відноситься до їх числа. Однак бути правовою державою означає повне верховенство народу над її владою, дотримання і гарантування державою основних прав та свобод людини і громадянина. Найвищою соціальною цінністю такої організації суспільства має бути людина. Для повної і всебічної охорони та захисту прав людини необхідна ціла система органів влади та документів, на підставі яких існують і забезпечуються всі права громадян. Серед таких документів основоположне місце займає закон, як акт законодавчого органу держави, який володіє вищою юридичною силою і є обов'язковим до виконання усіма органами державної влади та місцевого самоврядування, а також особами, які знаходяться на території тієї чи іншої держави.

У зв'язку з цим існує необхідність дослідити основні положення теорії держави і права щодо визначення поняття закону, його будови, видів, ознак та ролі у сучасній державі. Адже саме базуючись на положеннях даної науки, вітчизняна юридична практика регламентує свою діяльність щодо створення закону та реалізації його норм.

1. Закон як різновид нормативно-правових актів України

1.1 Поняття закону, його ознаки, структура

Закон та підзаконні нормативні акти складають систему нормативно-правових актів України.

Серед багатьох висунутих визначень поняття закону можна виділити таке основне: Закон - це нормативний акт, прийнятий вищим представницьким органом державної влади (парламентом) або шляхом безпосереднього волевиявлення населення (референдум), який регулює найважливіші відносини і має найвищу юридичну силу щодо актів вищих державних органів і громадських організацій.

Ознаки закону, які відрізняють його від інших видів нормативно-правових актів:

1) Приймаються вищим представницьким органом держави (парламентом) або безпосередньо народом (шляхом референдуму). В Україні прийняття законів є компетенцією Верховної Ради України. Український народ здійснює законодавчі повноваження через всеукраїнський референдум;

2) Регулюють найважливіші, соціально значущі суспільні відносини. Згідно з Конституцією України (ст. 92) тільки законами визначаються права, свободи, обов'язки людини і громадянина, правовий режим власності, територіальний устрій України, організація і порядок проведення виборів і референдумів, організація і діяльність органів виконавчої влади, основи місцевого самоврядування, судоустрій, основи цивільно-правової відповідальності, діяння, які є злочинами, адміністративними чи дисциплінарними правопорушеннями, і відповідальність за них та ін.;

3) Містять первинні юридичні норми, є базою поточної правотворчості;

4) Мають вищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів. Вища юридична сила закону проявляється в тому, що: а) ніхто, крім органів законодавчої влади, не може приймати закони, змінювати чи відміняти їх; б) усі інші нормативно-правові акти (Верховної Ради України, Президента України, органів і посадових осіб державної виконавчої влади і місцевого самоврядування) повинні видаватися у відповідності з законами; в) у разі колізій між нормами закону і підзаконного нормативно-правового акта діють норми закону; г) тільки законодавчий орган може підтвердити чи не підтвердити прийняття закону в разі повернення його Президентом України при відкладному вето.

5) Приймаються в особливому порядку, передбаченому Конституцією. Законодавчий процес в Україні відбувається за певною процедурою, яка передбачає законодавчу ініціативу, підготовку, розгляд та обговорення законопроектів, прийняття та введення в дію законів.

Кожен закон має свою певну внутрішню будову (структуру). Структура закону - це організація змісту, доцільного розташування нормативно-правових розпоряджень і інших правових атрибутів. Структура закону займає важливе місце в законодавчій техніці і має істотне практичне значення. Правильний розподіл правового матеріалу в тексті закону робить його структуру чіткою, стрункою, логічно послідовною, допомагає швидко орієнтуватися в змісті закону, сприяє кращому його засвоєнню, забезпечує використання на практиці відповідно до вимог законності.

Структура закону складається з наступних основних елементів (частин):

1) Найменування органу, що прийняв закон.

Вказівкою на орган, що прийняв закон, визначається його дія і юридична сила. Будь-який правовий акт, так само і закон, повинен мати найменування органу, що його прийняв. Тим самим створюється відповідна ієрархія нормативно-правових актів за їх юридичною силою. Слід мати на увазі, що всі правові акти обов'язкові, але юридична сила їх різна.

2) Назва закону.

Кожний закон (як і будь-який правовий акт) повинен мати назву, що дозволяє відразу ж визначити його предмет, коло регульованих ним суспільних відносин. При цьому назва закону повинна формулюватися максимально стисло, лаконічно відображати його основний зміст. Бувають, проте, випадки, коли довгої назви закону важко або навіть неможливо уникнути. Тоді доцільно давати короткі підзаголовки. Вимога законодавчої техніки щодо стислості назви закону пов'язана з необхідністю швидко орієнтуватися в об'ємному законодавчому матеріалі.

Назва закону, який регулює певне коло суспільних відносин, відрізняється від назви закону, який змінює прийняті закони чи інші правові акти. В першому випадку стисло вказується його основний зміст, в другому - необхідно перераховувати статті або відтворювати повністю назви актів, які новим законом змінюються або доповнюються.

3) Преамбула закону.

Преамбула є вступною частиною закону, в якій викладаються мотиви його прийняття, завдання або цілі. Тим самим розкриваються причини прийняття і спрямованість закону, політичне, економічне або соціально-культурне значення. Преамбула пропагує закон, мобілізує і активізує діяльність людей на його практичну реалізацію, втілення в життя.

Преамбулу закону слід висловлювати стисло, без зайвих слів, урочистих описів і популістських закликів. Гасла, декларації в законі недоречні: вони не несуть ніякого правового навантаження і лише захаращують його текст.

Правила законодавчої техніки зовсім не вимагають, щоб у всіх законах формулювалися преамбули. Наприклад, в кодексах вони відсутні, бо сам зміст зі всією очевидністю свідчить про прагнення законодавця звести воєдино і систематизувати нормативно-правовий матеріал відповідних галузей законодавства. Немає потреби в преамбулах і в тих законах, мотиви, задачі або цілі яких випливають із змісту їх приписів. В тих же випадках, коли закон встановлює винятки із загального порядку регулювання відповідних суспільних відносин або по-новому регулює інші відносини, преамбула закону необхідна для того, щоб пояснити підстави його прийняття.

Іноді в преамбулу включається так звана констатуюча частина, яка описує незадовільність раніше прийнятих правових актів або критично аналізує становище справ у відповідних сферах суспільних відносин, які склались в результаті реалізації цих актів. Такого роду констатуючі частини преамбули є зайві, оскільки перевантажують текст відомостями, що не мають нормативно-правового значення: вони є вихідним пунктом для введення в життя нових, більш досконалих правових актів і тому доречні в заключних положеннях, пояснювальних записках або доповідях при обговоренні законопроекту.

Не можна допускати, щоб мотиви, задачі або цілі закону викладались не в преамбулі закону, а в його ухвалюючій частині, як і преамбула закону не повинна мати конкретний нормативно-правовий характер.

4) Нормативно-правовий зміст закону.

Основною частиною закону є його нормативно-правовий зміст, правові приписи, дозволи і заборони. На цю частину слід зосередити головну увагу в процесі законотворчості, оскільки саме в ній висловлюються обов'язкові вимоги, що становлять зміст закону.

Нормативно-правова частина закону зазвичай починається після слів такий-то орган «ухвалює», вслід за цим викладається конкретний зміст відповідних розпоряджень, дозволів, заборон. Нормативно-правовий зміст закону викладається в логічній послідовності з розбиттям на статті, які в свою чергу діляться на пункти з цифрами або буквеними позначеннями або на частини, кожна з яких починається з абзацу. При цьому пунктам і частинам надається рівноцінне значення.

Постановлююча частина великих за об'ємом законів розбивається також на розділи, глави і параграфи. При цьому як вони, так і статті закону повинні бути забезпечені спеціальними заголовками, які лаконічно виражають їхню суть, що дозволяє ознайомитися з предметом закону і легко знайти в ньому необхідний законний припис.

Кожну статтю (пункт, частину) закону слід формулювати так, щоб вона містила по можливості окреме, але закінчене правове правило зі всіма його складовими елементами. У випадку, якщо в одній статті (пункті, частині) важко відтворити всі ознаки правового правила, деякі з них можуть бути виділені в окремий абзац при неодмінній умові, що в ньому не буде викладено інше правове правило, яке логічно не пов'язане з самою статтею єдністю внутрішнього змісту. Інакше кажучи, даний абзац - лише доповнення до статті, але ні в якому разі не самостійна частина.

Статті (пункти, частини) закону можуть викладатися або в узагальненій формі, що охоплює однорідні факти або одно порядкові суспільні відносини, або шляхом перечислення конкретних предметів, дій або явищ. Останній варіант є менш досконалим в порівнянні з першим, оскільки статті закону при переліку в результаті стають громіздкими за об'ємом, і, що більш важливо, такий перелік далеко не завжди виявляється вичерпним. Тому в тих випадках, коли неможливо обійтися без перечислень, необхідно досягати їх повноти. Якщо ж повний перелік дати неможливо, то слід привести примірний перелік, який допоможе зрозуміти сенс і спрямованість правового регулювання відповідних суспільних відносин. При цьому таким переліком слід користуватися обережно, не розширювати його зміст, що може потягти за собою помилки в правозастосовній практиці. У всякому разі, необхідно уникати виразів на зразок «і т. ін.», «інші питання», якими в законодавстві звичайно закінчується примірний перелік. Ці вирази допускають розповсюдження правового правила на ті випадки, які прямо не вказані в переліку. А це досить складна операція, яка вимагає з'ясування загальних ознак всіх випадків, вказаних в переліку, вслід за тим загальні ознаки необхідно підвести під ті випадки, які підпадали під вирази «і т. ін.», «інші питання».

В більшості випадків нормативно-правова частина закону викладається постатейно відповідно до схеми «якщо - то», вслід за якою указуються ті невигідні наслідки (санкції), які настають при невиконанні або порушенні статті. Слід, проте, помітити, що невигідні наслідки (санкції) не завжди містяться в даній статті, вони можуть бути вказані в іншій статті закону або навіть в іншому правовому акті.

В тому випадку, якщо законом (або підзаконним актом) змінюється, доповнюється або відміняється стаття раніше діючого закону (або підзаконного акту), то відповідний припис закону починається із слів: «статтю таку-то викласти в наступній редакції» або «такий-то акт доповнити статтею (пунктом, частиною) такою-то наступного змісту». Якщо далі законом встановлюється нормативно-правовий припис, який поширює дію раніше прийнятих актів на інше коло осіб і суспільних відносин, або якщо тимчасовим нормативно-правовим приписом (дія якого обмежена певним періодом; календарним строком або часом, встановленим для виконання того чи іншого припису) надається характер невизначено-тривалої дії, то цей нормативно-правовий припис викладається як правове правило, що знов прийняте.

Ухвалююча частина закону повинна включати правові приписи лише нормативного характеру. Неприпустимо включати в неї правові приписи ненормативного характеру. В законотворчій практиці бувають винятки з цього правила, але не відносно закону, а тільки відносно підзаконних нормативно-правових актів. Вимоги стабільності закону виключають можливість включення в його ухвалюючу частину ненормативних правових приписів, оскільки останні діють однократно і після їх реалізації стають непотрібними. В результаті ж включення ненормативних приписів структура закону порушується, втрачається логічна стрункість у викладі його нормативно-правового змісту.

5) Наслідки недотримання закону.

Недотримання нормативно-правового змісту закону тягне за собою різні наслідки залежно від характеру порушень. Вони можуть мати цивільно-правовий, адміністративно-правовий або кримінально-правовий характер.

Якщо закон забороняє здійснення певних дій, то в нього включається спеціальна вказівка, що передбачає застосування відповідної санкції. Проте найчастіше санкції містяться в інших законах або інших правових актах.

6) Відміна законом інших нормативно-правових приписів.

Новий закон звичайно містить вказівку про відміну, якщо не передбачено інше, всіх інших діючих законів і підзаконних актів, що йому суперечать. Така загальна вимога законотворчої техніки. Проте у багатьох випадках ця вимога потребує деталізації. Вимагається визначити, які саме закони і підзаконні акти (їхні окремі статті, пункти або частини) відміняються у зв'язку з прийняттям нового закону. На визначення законів і підзаконних актів, що підлягають скасуванню, затрачається звичайно багато часу, особливо тоді, коли раніше видані закони і підзаконні акти були прийняті в різні історичні періоди і у великій кількості.

Для спрощення цієї роботи законодавець часто вдавався до загальної вказівки: «Раніше прийняті з даного питання акти вважали таким, що втратили силу». Проте таке спрощення в законодавстві неприпустиме, бо питання про дію того чи іншого закону або підзаконного акту залишається на розсуд окремих посадових осіб і органів, не говорячи вже про те, що в них можуть виникнути сумніви про дію або бездіяльність того або іншого закону і підзаконного акту. Все це може призвести до серйозних помилок в правозастосовній практиці. Тому необхідно при прийнятті нового закону своєчасно давати вичерпний перелік раніше діючих законів і підзаконних актів (їх статей, пунктів і частин), які відміняються у зв'язку з ухваленням нового закону.

7) Опублікування закону і вступ його в силу.

Закон обов'язково публікується в офіційних виданнях а також може бути опублікований і в інших органах друку, обнародуваний по телебаченню, радіо, переданий по лініях зв'язку відповідним державним органам і громадським організаціям.

Що стосується вступу закону до сили, то це визначається самим законом або з моменту його опублікування.

8) Підпис відповідного посадовця.

Структура закону завершується підписом відповідної посадової особи, що надає йому офіційного значення. Як правило, такою особою є глава держави або голова парламенту, що зазначається конституцією тої чи іншої країни.

Такі є основні структурні частини закону, при формуванні кожної з яких потрібно чітко дотримуватись правил і прийомів законодавчої техніки. Тільки при цій умові закон отримає досконалу форму.

1.2 Класифікація законів

В сучасній теорії держави і права існує багато критеріїв класифікації законів. Наведемо кілька класифікацій закону за основними критеріями:

1) За юридичною силою закони поділяють на такі :

- Конституція.

Конституції - основні закони, які регламентують основи суспільного, політичного, економічного життя суспільства, права і свободи громадян. Вони бувають двох видів:

· кодифіковані - становлять єдиний писаний основний закон (Конституція України, Конституція РФ, Конституція США та ін.). Їх також називають моноконституційними актами.

· некодифіковані - складаються з групи законів (Велика Британія, Швеція, Канада), предметом регулювання яких є особливий рід суспільних відносин, віднесений до конституційного права - основи суспільного і державного ладу, права і свободи громадян та ін.

- Конституційні закони:

· закони, на які посилається конституція або необхідність ухвалення яких прямо передбачена чинною конституцією. Як правило, ці закони конкретизують окремі положення конституції або містять посилання на конституцію (виборча система, організація і проведення референдуму, організація і діяльність парламенту, президента, конституційного суду і т. ін.);

· закони, якими вносяться зміни, доповнення до чинної конституції (див., наприклад, розділ XIII Конституції України).

Закон, яким вносяться зміни до конституції, відрізняється від закону, ухвалення якого передбачено чинною конституцією, і тим, що він після затвердження (ухвалення) набуває вищої юридичної чинності і стає складовою частиною конституції.

На жаль, у Конституції України чітко не зазначений блок суспільних відносин, який регулюється конституційним законом. З аналізу Конституції України можна дійти висновку, що конституційним законом слід регулювати ухвалення великого Державного Герба і Державного Гімну України, опис державних символів (ст. 20), внесення змін до Конституції (ст. 155), рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту (ст. 111) і низку інших.

Конституційний закон відрізняється від інших законів такими ознаками:

а) юридичною чинністю;

б) предметом регулювання - особлива сфера;

в) порядком ухвалення - особлива процедура.

Як правило, конституційний закон ухвалюється кваліфікованою більшістю голосів (в Україні - 2/3, у Росії - 3/4). Конституційний закон приймається в порядку, передбаченому розділом ХІІІ Конституції України. Текст змін до Конституції, викладений у конституційному законі, що набрав чинності, є невід'ємною частиною Конституції України. Внесення змін до конституційного закону, визнання його таким, що є нечинним, або зупинення його дії повністю або в частині не допускається.

- Звичайні закони.

Закони, які регламентують певні і обмежені сфери суспільного життя відповідно до конституції. Це значна за кількістю і рухлива група законів, які приймаються простою більшістю голосів. Звичайні закони вельми різноманітні за змістом.

Найтиповішими за обсягом регулювання є такі види звичайних законів:

а) загальні закони - закони, що регламентують певну сферу суспільних відносин і поширюються на всіх. Загальні закони можуть бути:

- кодифіковані (наприклад, Кримінальний кодекс, Цивільний кодекс та ін.);

- поточні (наприклад, Закон про вибори);

б) спеціальні закони - закони, що регламентують обмежену (спеціальну) сферу суспільних відносин і поширюються на частину населення (наприклад, закони про пенсії, про освіту, про міліцію та ін.).

Закон про затвердження Конституції Автономної Республіки Крим є особливим різновидом звичайного закону, який приймається не менш як половиною від конституційного складу Верховної Ради України.

- Забезпечуючі (оперативні) закони.

Нормативно-правові акти, якими вводяться вдію окремі закони, ратифікуються міжнародні договори та ін. Їх призначення полягає не у виданні нових норм, а в оперативному підтвердженні, підтриманні системи норм, що містяться в інших окремих законах і міжнародних договорах, які регулюють найважливіші відносини і потребують негайного ухвалення. Це закони, що містять норми про норми. Наприклад, Закон України від 17 грудня 1997 р. «Про ратифікацію Конвенції 1990 року про відмивання, пошук, арешт і конфіскацію прибутків, отриманих злочинним шляхом». До цієї групи законів можна віднести закони про правові акти з наведенням у ньому їх переліку і нормативних характеристик.

Забезпечуючі (оперативні) закони не можуть існувати поза іншими законами, тобто тими, що ними вводяться в дію, і міжнародними договорами, що потребують ратифікації.

2) За суб'єктами законотворчості:

- ухвалені громадянським суспільством (народом) у результаті референдуму. Всеукраїнським референдумом відповідно до статті 156 Конституції України затверджуються конституційні закони про внесення змін до розділів І, ІІІ, ХІІІ Конституції України. Всеукраїнським референдумом, проголошеним за народною ініціативою Президентом України відповідно до Конституції України, може бути прийнятий також закон з питань, визначених законом про всеукраїнський референдум. Не можуть бути предметом всеукраїнського референдуму за народною ініціативою законопроекти з питань податків, бюджету та амністії. Виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України.

- ухвалені законодавчим органом держави - Верховною Радою України.

3) За структурною формою:

- кодифіковані

- некодифіковані

До останніх примикають Зібрання законодавства, Зводи законів, які є актами такого виду систематизації законодавства, як консолідація.

4) За галузевою ознакою:

- Конституційно-правові

- Цивільно-правові

- Кримінально-правові

Також існують міжгалузеві закони (комплексні) - про охорону здоров'я, освіту та ін..

5) За сферами суспільного життя:

· Закони в галузі регулювання економіки (Закон України «Про державний бюджет України на 2011 рік»).

· Закони в галузі регулювання політики (Закон України «про місцеве самоврядування в Україні»).

· Закони в галузі регулювання соціальної сфери (Закон України «про освіту»)

· Закони в галузі регулювання військової сфери (Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу»).

· Інші закони.

1.3 Порядок прийняття законів України

На сьогодні порядок прийняття законів в Україні регулюється Конституцією України і Регламентом Верховної Ради України.

Законодавча діяльність, як і право творення в цілому, ґрунтується на принципах верховенства права, демократизму, гласності, врахування громадської думки, плановості, системності, наукової обґрунтованості законодавчих рішень, визнання людини найвищою соціальною цінністю.

Законодавчий процес складається із самостійних стадій - логічно завершених етапів щодо прийняття законопроекту. Такими стадіями є: законодавча ініціатива; підготовка проекту закону до розгляду його Верховною Радою України; розгляд і обговорення проекту закону Верховною Радою України; прийняття закону; введення закону в дію.

· Першою стадією законодавчого процесу є законодавча ініціатива.

Право законодавчої ініціативи у Верховній раді має Президент України, Кабінет Міністрів України, народні депутати а також Національний банк України. Це право здійснюється шляхом внесення до Верховної Ради проектів законів, постанов, інших актів Верховної Ради, пропозицій та поправок до законопроектів. Виключне право на внесення проекту закону про державний бюджет має Кабінет Міністрів України. Президент України або Кабінет Міністрів України вносять законопроект про надання згоди на обов'язковість міжнародних договорів. Законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Якщо цей законопроект передбачає зміни до I («Загальні засади»), III («Вибори. Референдум») чи XIII («Внесення змін до Конституції України») розділів Конституції, то він подається Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

· Наступною стадією є підготовка проекту закону до розгляду його Верховною Радою.

Основними етапами підготовки є прийняття рішення щодо підготовки проекту, організаційно-технічне та фінансове забезпечення підготовки проекту, розробка концепції законопроекту, підготовка тексту проекту закону та додатків до нього, наукова експертиза цього проекту, подання закону на розгляд Верховної Ради України суб'єктом права законодавчої ініціативи. Особливе значення має наукова експертиза законопроекту - діяльність компетентних органів, установ, спеціалізованих експертних організацій, окремих експертів та їх груп, що включає дослідження і оцінку наукового рівня, юридичних якостей проекту закону, його відповідності спеціально встановленим вимогам (економічним, фінансовим, екологічним, національної безпеки тощо). Законопроект повинен мати правильне, встановлене Регламентом Верховної Ради, оформлення. Проект закону в обов'язковому порядку вноситься із супровідними документами, такими як обґрунтування необхідності прийняття законопроекту, його місце в системі законодавства, інші відомості чи деталі. Законопроект, який відповідає всім вимогам, реєструється в Апараті Верховної Ради України саме в день його внесення. Далі Головою Верховної Ради або його заступником не пізніше як у п'ятиденний строк ці проекти направляються на попередній розгляд у відповідні комітети Верховної Ради. Згодом головний комітет попередньо розглядає законопроект і ухвалює висновок щодо доцільності включення його до порядку денного сесії Верховної Ради України.

У разі якщо законопроект оформлено та/або зареєстровано без дотримання вимог закону, Регламенту Верховної Ради України та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, висновок комітету, до предмета відання якого належать питання регламенту, направляється головному комітету та Голові Верховної Ради України для повернення законопроекту, суб'єкту права законодавчої ініціативи без його включення до порядку денного сесії та розгляду на пленарному засіданні Верховної Ради.

За процедурним рішенням Верховної Ради для невідкладного розгляду може бути включено до порядку денного пленарного засідання (без додаткового включення до порядку денного сесії) законопроект, якщо він був підготовлений для термінового розгляду на виконання відповідного доручення Верховної Ради.

· Третьою стадією є розгляд і обговорення закону Верховною Радою України.

Законопроекти розглядаються на пленарних засіданнях Верховної Ради України, як правило, на першому, другому і третьому читаннях. Щодо кожного законопроекту, включеного до порядку денного сесії Верховної Ради, Апарат Верховної Ради та головний комітет ведуть справу законопроекту. Справа законопроекту містить документи, внесені в порядку законодавчої ініціативи, документи, підготовлені в процесі розробки, розгляду, доопрацювання, прийняття відповідного законопроекту Верховною Радою, а також документи, які підготовлені органами Верховної Ради, державними органами, установами і організаціями за зверненням Верховної Ради. Потім всі винесені на порядок денний її сесії законопроекти, а також висновки комітетів щодо них та інші документи не пізніше як у п'ятиденний строк надаються народним депутатам України. Розгляд законопроектів за процедурою трьох читань включає:

· перше читання - обговорення основних принципів, положень, критеріїв, структури законопроекту та прийняття його за основу;

· друге читання - постатейне обговорення і прийняття законопроекту в другому читанні;

· третє читання - прийняття законопроекту, який потребує доопрацювання та узгодження, в цілому.

За рішенням Верховної Ради допускається остаточне прийняття законопроекту (крім проектів кодексів і законопроектів, які містять понад 100 статей, пунктів) відразу після першого чи другого читання, якщо законопроект визнано таким, що не потребує доопрацювання, та якщо не надійшло зауважень щодо його змісту від народних депутатів, інших суб'єктів права законодавчої ініціативи, юридичного чи експертного підрозділів Апарату Верховної Ради.

Законопроект може бути відкликаний:

· рішенням Верховної Ради до його прийняття в першому читанні

· суб'єктом права законодавчої ініціативи, який його вніс, до включення даного законопроекту до порядку денного сесії Верховної Ради, або за поданням цим суб'єктом письмової заяви на ім'я Голови Верховної Ради України.

За результатами розгляду і обговорення проекту закону приймаються такі рішення: повернути проект закону для доопрацювання із визначенням головних зауважень і терміну доопрацювання; надіслати проект закону на додаткову експертизу; відхилити проект закону із зазначенням причин відхилення; схвалити текст законопроекту в цілому і винести його на всеукраїнський референдум; прийняти закон в цілому і направити його на підпис Президенту України.

Слід зазначити, що Голова Верховної Ради України має право внести на розгляд Ради пропозицію щодо усунення редакційних неточностей чи явних неузгодженостей у разі їх виявлення.

Після остаточного прийняття законопроекту Верховною Радою України її Головою цей проект направляється до Президента України на підпис.

Президент має право накласти вето на прийнятий Верховною Радою законопроект і повернути цей проект на повторний розгляд. Такий закон розглядається позачергово на пленарному засіданні Верховної Ради, не пізніше як через 30 днів після повернення його Президентом, якщо Верховною Радою не прийнято іншого рішення. Підготовка цього законопроекту готується головним комітетом, який готував остаточну редакцію поточного закону. Верховна Рада у кінцевому результаті приймає одне з таких рішень:

· остаточне прийняття закону та його невідкладне направлення на підпис до Президента України (при цьому, якщо Верховна Рада прийняла закон у тій же редакції без врахування рекомендацій Президента щодо його зміни, і за цю редакцію проголосувало більше як дві третини від конституційного складу Верховної Ради, Президент примусово зобов'язується у десятиденний строк підписати цей закон).

· Повернення його до головного комітету на доопрацювання

· Остаточне відхилення законопроекту.

· Заключна стадія законодавчого процесу - введення закону в дію.

Одночасно з прийняттям закону Верховна Рада України вирішує питання щодо умов введення його в дію, тобто визначення строку, порядку, умов набрання чинності законом. Введення в дію закону визначається у прикінцевих чи перехідних положеннях закону. Конституційний закон та кодекс вводяться в дію окремими законами.

Після підписання закону Президент України офіційно оприлюднює його. Закон підлягає оприлюдненню в офіційних друкованих виданнях, таких як: «Голос України», «Офіційний вісник України», «Відомості Верховної Ради України». Закон України набирає чинності через 10 днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування в офіційних друкованих виданнях.

Особливою формою законодавчої діяльності є прийняття закону всеукраїнським референдумом. Всеукраїнським референдумом може бути прийнятий будь-який конституційний або звичайний закон, окрім законів з питань податків, державного бюджету та амністії. Згідно зі статтею 73 Конституції України виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України. Закони, прийняті референдумом, не потребують затвердження державними органами, вони змінюються лише іншим всеукраїнським референдумом. Конституційні закони, затверджені або прийняті на такому референдумі, мають більш високу юридичну силу, ніж звичайні закони. Датою прийняття таких законів вважається день проведення референдуму. Вони набирають чинності в порядку, визначеному самим законом, але не пізніше 10 днів з дня їх офіційного оприлюднення.

2. Місце та роль законів у сучасній правовій системі України

Закон займає основне місце у ієрархії нормативно-правових актів. Він ніби охоплює у правових системах романо-германського типу всі аспекти правопорядку. Закон ніби створює основу правопорядку.

За значенням і місцем у системі законодавства конституційні або основні закони врегульовують питання, які визначені безпосередньо в Конституції: органічні - які комплексно регулюють певну сферу суспільного життя; звичайні - які регулюють інші питання суспільного або державного життя, надзвичайні - приймають лише у певних випадках, передбачених Конституцією.

Як вже було зазначено, під законом розуміють нормативно-правовий акт вищого представницького органу державної влади або самого народу, який регулює найбільш важливі суспільні відносини, виражає волю і інтереси більшості населення та втілює основні права людини й інші загальнолюдські цінності і має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів.

Закони утворюють серцевину правової системи, це і передбачає верховенство закону - найважливішої вимоги законності.

Широкого розповсюдження в країнах з континентальною системою права отримала концепція, згідно з якою закон розглядається не тільки у формальному значенні, як акт парламенту, але і в матеріальному. Вперше ця концепція була втілена у Конституції Французької Республіки 1958 року, яка предметно обмежила законодавчу владу парламенту, визначивши коло питань, по яких він може приймати закони (ст. 37). Таким чином, закон - це "акт, прийнятий парламентом у відповідності з законодавчою процедурою у сфері резервованій йому ст. 37 Конституції".

Видані органами законодавчої влади (закони) чи адміністрацією (адміністративні циркуляри) норми "писаного права", які юристи будуть тлумачити і застосовувати для винесення рішень в кожному конкретному випадку, складають в країнах романо-германської правової сім'ї визначну ієрархічну систему, тобто чітко визначену систему розташувань, співпорядкування нормативно-правових актів.

Внизу в цій ієрархії знаходяться нормативні акти, які видаються місцевими органами державної влади. Вверху ієрархії нормативно-правових актів - закони, які видаються вищими представницькими органами. Ці закони - володіють найвищою юридичною силою по відношенню для всіх інших, підзаконних, актів.

Утворена і підтримувана в кожній країні ієрархія нормативно-правових актів має важливе значення для упорядкування процесів правотворчості та правозастосування, для створення та підтримки режиму законності та конституційності.

Принцип юридичної ієрархії прямо проголошується деякими конституціями (ст. 9 Конституції Іспанії). Хоча на практиці існують деякі відступи від цього принципу, формально кожне джерело права, що наділене меншою юридичною силою, підпорядковане джерелу права з більшою юридичною силою.

В Україні також існує такий принцип. Він забезпечується великою різноманітністю актів нерівної юридичної сили таких державних органів як Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, місцеві ради, а також референдуми, Президент України, міські голови та ін.. Дотримання цих норм - важлива умова для існування реальної правової держави та існування верховенства права та закону.

Комплексне соціально-правове явище, що характеризує організацію і функціонування суспільства і держави на правових засадах, називається законністю.

Законність характеризується поєднанням двох ознак:

- зовнішньої (формальної) - обов'язком виконувати розпорядження законів і підзаконних правових актів державними органами, посадовими особами, громадянами і різними об'єднаннями;

- внутрішньої (сутнісної) - наявністю науково обґрунтованих і відповідних праву законів; якістю законів.

Важливо не тільки додержуватися законів, а й створювати справедливі, тобто правові, закони. Правові закони повинні бути нормативним підґрунтям законності. Законність є не самоціллю, не виконанням заради виконання, її призначення - додержання законів в ім'я торжества свободи, справедливості. Законність - явище прогресивне і покликане сприяти суспільному прогресу. В історії було чимало випадків, коли громадяни додержувалися законів, а законність порушувалася, коли «суворе додержання» у дійсності означало «суворе порушення» (наприклад, масові репресії за часів культу особи Сталіна в СРСР). У таких випадках закон не відповідав праву, потребам суспільного прогресу. Щоб у державі була «правозаконність», чинні закони, насамперед Конституція, повинні адекватно відображати правові принципи, загальнолюдські цінності. У сфері правотворчості це виражається в забезпеченні видання закону, який відповідає праву, Конституції.

Законність - явище багатоаспектне і може виступати як принцип, метод, режим. Законність є принципом діяльності державних органів, громадських організацій, комерційних корпорацій, посадових осіб, громадян. Принцип законності притаманний лише демократичним державам, оскільки він є антиподом сваволі і беззаконня, припускає пов'язаність всіх органів держави правовими нормами, дії в їх рамках і в ім'я їх реалізації. Разом з тим з боку діяльності держави законність виступає як певний метод державного управління суспільством, тобто воно здійснюється виключно правовими засобами. Як метод державного управління суспільством законність означає, що:

1) органи держави і посадові особи при здійсненні своєї діяльності, розробляючи і приймаючи рішення, спираються на принципи і вимоги законності;

2) при організації реалізації прийнятих рішень вони не виходять за межі своєї компетенції;

3) при здійсненні контролю і нагляду за законністю дій учасників суспільних відносин вони додержуються правових процедур, використовують правові засоби і способи.

Метод законності є основою для застосування інших методів державного управління: організації, примусу, виховання, контролю тощо. Він припускає високий рівень правової культури й одночасно є засобом підвищення рівня загальної та правової культури.

Законність є й режим реально діючого права, стан (атмосфера) відповідності суспільних відносин законам і підзаконним нормативно-правовим актам, які, у свою чергу, покликані відображати принципи свободи і справедливості, закладені в праві.

Режим законності - неодмінний елемент демократії, тому що без законності демократія може перетворитися на охлократію - владу юрби. Без законності як режиму суспільно-політичного життя суспільство може бути ввергнуте в анархію і хаос, коли особа стає уразливою для безконтрольних дій з боку державної влади, незахищеною від її сваволі.

Без законності немає демократії, без демократії неможливо забезпечити законність. Законність і демократія - фактори побудови правової держави.

Забезпечення законності не відбувається стихійно. Воно вимагає цілеспрямованого впливу на поводження (діяльність) суб'єктів суспільних відносин, тобто є управлінським процесом. Для успішного впливу на цей процес необхідне знання механізмів реалізації правових норм у діяльності людей; факторів, що впливають на поводження, визначаючи його правомірність (протиправність), а також засобів, за допомогою яких можна керувати цим поводженням, забезпечуючи його відповідність правовим розпорядженням і вимогам.

У юридичній літературі реальність, забезпеченість законності традиційно розглядається як результат впливу гарантій законності: загальних (економічних, політичних, ідеологічних) і спеціальних (нормативних і організаційно-правових).

При цьому, однак, не враховуються наступні обставини: По-перше, у рамках теорії гарантій не розглядаються негативні впливи, без знання яких неможлива ефективна діяльність по зміцненню законності. По-друге, реально гарантії діють як сукупність яких-небудь явищ, процесів, що включають як позитивні, так і негативні впливи (так, прокурорський нагляд реалізується в діяльності численних прокурорів, у якій також мають місце недоліки і порушення).

Задача забезпечення законності вимагає знання й обліку всього різноманіття факторів, що впливають на поводження людей, - як позитивних, так і негативних, як правових, так і матеріальних, політичних, організаційних, психологічних і т.д. Проблема зміцнення законності є, таким чином, не тільки правова, вона має комплексний характер. Для здійснення дійових заходів по зміцненню законності важливо знати механізм впливу усіх факторів стосовно до різних соціальних рівнів, до різних видів і напрямків діяльності всіх суб'єктів суспільних відносин.

Сукупність зазначених факторів має всі ознаки соціальної системи: утворить єдність нерозривно зв'язаних між собою елементів, має упорядковану ієрархічну структуру, розвивається по визначених законах суспільного розвитку. Ця система є багаторівневою, в ній протікають інтенсивні процеси керування, існують складні інформаційні потоки. Вплив вхідних у цю систему факторів може бути як позитивним, тобто сприятливим правомірному поводженню і зміцненню законності, так і негативним, що штовхає людей на протиправні вчинки, що порушують режим законності.

Можна виділити чотири основних рівні системи цих факторів: загальносоціальний, регіональний (область, район і т.п.), груповий (колектив, родина і т.п.) і індивідуальний. При цьому той самий фактор у різних умовах, у сполученні з іншими факторами, у тому числі з якостями і властивостями конкретної особистості, може робити різне по характеру впливу (позитивне чи негативне) чи ж бути стосовно до даного випадку нейтральним.

До загальносоціального рівня відносяться фактори, що впливають на реалізацію всіх норм права всіма учасниками суспільних відносин на всій території країни. Чимала частина соціальних процесів і явищ робить на поводження людей (і, отже, на стан законності) в основному позитивний вплив і виступає тим самим як гарантії законності - економічні, політичні, правові та інші (позитивні сторони й елементи економіки, політики, культури, “гарні” закони і т.п.). Але існує чимало загальносоціальних факторів, що роблять на стан законності протилежний вплив (недоліки в економіці, помилки в політичному посібнику країни, недогляд в діяльності різних державних органів і ін.), що визначають загальні причини правопорушення.

На регіональному рівні, так само як і на загальносоціальному, дія багатьох факторів стає «перемінною»: їхній вплив на правове поводження людей може мінятися по характеру й інтенсивності (стан виробництва і розподілу матеріальних благ; ступінь відповідності правових норм суспільним відносинам і т.п.).

Важливо мати на увазі, що різні фактори (економічні, політичні, правові і т.д.) взаємодіють між собою і кінцевий результат (характер поводження суб'єктів) у кожному випадку визначається сукупним впливом багатьох факторів, що відносяться до різних соціальних рівнів і зв'язаних між собою складними причинними, функціональними й іншими залежностями.

Фактори, що діють на групових рівнях, являють собою конкретні умови життєдіяльності відповідної групи. Так, стосовно до державних органів області, міста, району і т.п. у якості таких виступають рівень їхньої матеріально-технічної оснащеності, діяльність посібника, стан місцевого і відомчого нормативного регулювання, рівень загальної і професійної культури співробітників і т.п.

Вплив усіх факторів на конкретний акт правового поводження здійснюється по двох каналах:

По-перше, під впливом умов (загальносоціальних, регіональних, групових) здобуваються риси, властивості, якості людини, що визначають характер її поводження в правовій ситуації, тобто формується особистість, що володіє визначеним рівнем правової, політичної і моральної свідомості.

По-друге, система зазначених факторів визначає конкретну життєву ситуацію, сприймаючи й оцінюючи яку особа обирає визначений варіант поводження (правомірного чи протиправного). Так, при намірі зробити, наприклад, квартирну крадіжку суб'єкт оцінює можливість і імовірність таких обставин, як наявність і спрацьовування охоронної сигналізації, швидкість реагування міліції, стан розкривання таких злочинів у даному регіоні, можливість безпечного збуту викраденого і т.п. Вплив різних факторів на правове поводження може бути прямим, коли під їх безпосереднім впливом формується особистість або коли вони безпосередньо враховуються людиною при прийнятті ними рішення про визначений варіант поводження (вплив типу: фактор - свідомість - поводження). Але нерідко такий вплив буває непрямим і виявляється через інші фактори, опосередковано (вплив типу: фактор 1->фактор 2->свідомість ->поводження).

На формування особистості і конкретне поводження кожної людини одночасно впливають фактори (економічні, політичні й ін.), як позитивні, так і негативні, стосовні до макросоціального і мікросоціального рівнів. При цьому прямий вплив на характер поводження роблять насамперед ідеологічні і психологічні фактори, а також правові, котрі в першу чергу сприймаються й оцінюються особистістю при аналізі конкретної ситуації.

Інші ж фактори, у тому числі економічні і соціально-політичні, впливають на законність поводження в більшості випадків побічно - через їхній вплив один на одного, а дорівнює на правові, ідеологічні і психологічні фактори. Слід зазначити, що законність як режим громадського життя складається в кінцевому рахунку з законності актів індивідуального поводження, хоча і не є їхньою простою сумою. Саме співвідношення актів правомірного (законного) і протизаконного (незаконного) поводження і визначає стан законності. І зміст забезпечення законності як управлінського процесу складається саме в тім, щоб домогтися дотримання, виконання норм права кожним суб'єктом суспільних відносин.

З факторів, що роблять найбільш істотний вплив на стан законності, варто виділити наступні:

А.) Фактори, що відносяться до особистості. Насамперед це рівень правової свідомості (правові знання, відношення до правових цінностей, стереотипи правового поводження, правові навички й уміння). При цьому важливо не знання права взагалі (усіх правових норм не знає ніхто), а знання правових принципів і тих норм, з якими дана особа зіштовхується постійно в житті і роботі. Так само має значення насамперед потрібне відношення саме до зазначених норм, а не до права в цілому (відношення до різних норм аж ніяк не однаково). Найбільш бажаним видом відносин до правових норм є не просто повага до них, а солідарність з ними, внутрішня згода, прийняття таких норм як своїх. Правові звички, навички й уміння також повинні носити спрямований характер.

Величезну роль грає моральна свідомість. Саме на її основі формується відношення до правових цінностей і здійснюється вибір відповідного варіанта поводження. Вибір залежить від того, яке місце відповідна правова норма займає в шкалі цінностей тієї чи іншої людини.

Чимале значення мають і такі якості особистості, як рівень загальної культури, політичної свідомості (тут особливо важлива свідомість того, що норма права відбиває інтереси народу), інтелектуальні, психологічні якості особистості - емоційні, вольові.

Б.) фактори зовнішнього середовища. Серед факторів зовнішнього середовища насамперед треба виділити економіку країни в цілому і в даному регіоні. Саме економічні умови визначають, як живе, виховується, формується кожна людина, якими якостями вона буде володіти. Від економічних умов залежать і соціально-політична обстановка, і рівень законодавства, і стан організації і діяльності державних, у тому числі правоохоронних, органів і ін., тобто всі інші елементи системи факторів, що визначають стан законності.

Помітну роль грає діяльність державних органів по створенню законів і інших нормативних актів, а також їхня організаторська діяльність, спрямована на забезпечення законності і правопорядку в країні, у кожній області, у кожному місті чи районі. Особливу роль у цьому плані грає робота правоохоронних органів: суду, прокуратури, внутрішніх справ, юстиції й ін., зокрема спрямована на попередження і припинення злочинів, інших правопорушень, залучення винних до законної відповідальності. Найважливіше значення має якість законодавства (законів, підзаконних нормативних актів): їхня відповідність реальним умовам життя; правильність визначення потреби в правовому регулюванні; законність нормативних актів (по змісту, формі, процедурі прийняття), їхня відповідність нормам суспільної моралі; ясність, чіткість, приступність правових норм, їхня систематизованість і т.п. Для досягнення зазначених вимог необхідна належна організація нормотворчого процесу. У справі забезпечення законності дуже велика роль правозастосування, така організація діяльності відповідних органів, що забезпечувала б обґрунтованість, законність, доцільність і справедливість усіх правозастосовчих актів. Оскільки формування індивідуальної свідомості (правової, шляхетної і ін.) відбувається під впливом групової і громадської свідомості, цілком природна необхідність підвищення рівня правової, моральної, політичної, загальної культури населення.

Таким чином, проблема зміцнення законності носить комплексний характер, пов`язана з багатьма явищами і процесами соціального життя і може бути успішно вирішена тільки в контексті загальної стабілізації в країні.

3. Конституція України. Правова характеристика Конституції як основного закону

закон правовий акт конституція

Термін «конституція» походить від латинського слова constitutio, що означає «устрій, встановлення, утвердження». Цей термін походить ще з часів античності, коли ним користувалися тільки в медицині, означаючи певний склад людини чи речовини. В епоху Середньовіччя конституціями називали акти імператорів. Вперше термін «конституція» у сучасному розумінні визначив великий англійський державний діяч і публіцист, віконт Генрі Сен Джон Болінгброк у XVII столітті. Прогресивні ідеї конституціоналізму як політичної системи, що спирається на конституцію, зародилися за умов феодалізму і були альтернативою необмеженому правлінню монархів. Появу перших конституцій спричинили буржуазні революції і повалення феодалізму. Вони були покликані юридично оформити перемогу буржуазії і закріпити основи нової соціально-економічної та політичної організації суспільства. З часів прийняття перших конституцій і донині зарубіжні конституції еволюціонували в бік демократизації конституційного матеріалу і ускладнення обсягу конституційного регулювання.

Сучасним визначенням конституції можна вважати таке: це основний закон держави, що об'єднує у собі групу норм із вищою юридичною силою, які закріплюють основи державного ладу, права, свободи та обов'язки людини і громадянина, систему та принципи організації державної влади, територіальної організації тощо.

Конституція є стрижнем правової системи будь-якої демократичної держави. ЇЇ можна розглядати і у матеріальному, і у формальному значеннях. Під конституцією у матеріальному значенні розуміють писаний акт, сукупність таких актів або конституційних звичаїв, які закріплюють права та свободи людини й громадянина, основи суспільного ладу, форму правління і територіального устрою, організацію влади й управління на місцях, державну символіку та столицю. Конституція у формальному значенні - це закон або кілька законів, які мають найвищу юридичну силу щодо решти законів даної країни. У цьому полягає юридична сутність конституції.

...