Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Київський національний торговельно-економічний університет

Кафедра комерційного права

Курсова робота

на тему: "Цивільно-правові способи захисту прав власності та інших речових прав"

Київ 2009

Зміст

Вступ

Розділ 1. Поняття та види цивільно-правового захисту

1.1 Сутність цивільно-правового захисту

1.2 Способи(засоби) захисту цивільних прав

1.3 Відмінність правового захисту і правової охорони

Розділ 2. Захист права власності

2.1 Головні засоби захисту прав власності

2.2 Негаторний позов

2.3 Віндикаційний позов

2.4 Позов про визнання права власності

Розділ 3. Загальні характеристики інших засобів захисту прав власності

3.1 Захист прав спільної власності

3.2 Захист права власності за позовами про визнання угод недійсними

3.3 Зобов'язально-правові засоби захисту права власності

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Нині в Україні все ще триває процес розвитку та розбудови у напрямі ринкової держави. Рівень правової урегульованості питань, пов'язаних з правом власності на пряму впливає на успіх тих чи інших ринкових реформ в нашій державі, адже право власності та власне відносини, пов'язані з ним є рушійною силою розвитку економіки будь-якого суспільства.

Особливого значення набуває питання захисту права власності саме зараз, адже бурхливі темпи розвитку ринку, стрімке розширення приватного сектору, та інші фактори потребують чіткого законодавчого врегулювання питань щодо захисту права власності. Без сумніву, більшість фізичних та юридичних осіб бажають захистити свої права на володіння певними матеріальними і нематеріальними благами, оскільки право власності є основою ринкових відносин.

Кожна цивілізована держава закріплює за своїми громадянами певне коло прав та обов'язків, а також намагається створити найсприятливіші умови для їх реалізації, так відповідно до ст. 13 Конституції України[далі КУ]("... держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання... Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.") гарантуються основи права власності і рівність всіх його суб'єктів перед законом. власність законодавство віндикаційний негаторний

Не менш важливими для формування інституту права власності та захисту прав власників є положення інших розділів Конституції України. Серед них насамперед такі норми: "... Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності... Право приватної власності є непорушним..."(ст. 41), "... виключно законами України визначається "правовий режим власності"..."(ст. 92).

Захист цивільних прав є невід'ємною складовою інституту права власності, який в свою чергу є центральним питанням цивільного права, а тому дослідження поняття "захист права власності" завжди посідало важливе місце в цивілістичній науці зокрема та юридичній взагалі. Підходи вчених щодо тлумачення даного поняття різняться, це зумовлене відмінністю цивільно-правових засобів захисту від інших засобів(кримінально-правових, адміністративно-правових тощо), відсутністю однозначного законодавчого регулювання захисту права власності, розбіжностями в тлумаченні понять "правовий захист" і "правова охорона" та іншими обставинами.

Специфіка правого захисту права власності насамперед полягає у застосуванні таких юридичних механізмів (засобів чи способів), які забезпечують, як правило, усунення перешкод у здійсненні права власності та відновлення майнового становища потерпілого власника за рахунок майнових благ порушника чи іншої зобов'язаної особи. Цьому не можуть сприяти повною мірою норми інших галузей права, зокрема кримінального, санкції якого в першу чергу спрямовані на особу порушника чи на його майно у вигляді міри покарання (конфіскація, штраф). Більше того, в багатьох випадках потерпіла від злочину особа може бути заінтересована не у притягненні злочинця до кримінальної відповідальності, а у відшкодуванні завданих матеріальних збитків, у поверненні викраденого майна, що досягається вже засобами цивільного права. Саме в цьому і полягають специфіка та переваги цивільно-правового захисту.

Метою даної курсової роботи є висвітлення питання цивільно-правового захисту особистих і майнових прав громадян, реалізація права захисту в сучасних умовах, проблеми, пов'язані з такою реалізацією, і можливі шляхи їх подолання.

Основними завданнями стануть:

визначення сутності цивільно-правового захисту і правової охорони, ґрунтуючись на підходах різних вчених,

характеристика основних способів і засобів захисту особистих і майнових прав громадян,

розгляд цивільно-правового захисту права приватної власності, особистих речових прав, що діє в сучасних умовах в Україні,

Аналіз реальних проблем, що торкаються недосконалості правового

режиму захисту цивільних прав громадян України, і вивчення можливих шляхів їх подолання.

При розгляді поставлених питань буде: використовуватися діюча нормативно-правова база, розглядатися якість спеціального законодавства з питань-цивільно-правового захисту і судової практики, вивчатися думка експертів на основі наукової літератури і періодичних видань.

Розділ 1. Поняття та види цивільно-правового захисту

1.1 Сутність цивільно-правового захисту

В кожній цивілізованій державі за громадянами закріплюються певні права та обов'язки. Як правило, держава також намагається створити найсприятливіші умови для їх реалізації. При цьому значну роль відіграє власне захист задекларованих прав. Механізм захисту соціальних, політичних, економічних прав та свобод громадян потребує не тільки створення, а й забезпечення ефективного функціонування, яке в свою чергу, забезпечить примноження національних багатств та добробуту народу.

Не є виключенням і наша держава, яка виступає гарантом реалізації законних прав, також забезпечує виконання громадянами та іншими суб'єктами обов'язків, покладених на них. Оскільки економічні відносини, після врегулювання їх нормами права, набувають форми правовідносин, то цілком правомірно, що об'єктом державного захисту виступає саме право власності як юридична категорія. Згідно зі ст. 13 КУ проголошується рівність всіх суб'єктів права власності, при чому власність тут розглянута саме як юридична категорія.

Захист права власності як правова категорія має багатоаспектне значення. Так цивільно-правовий захист можна розглядати як правовий інститут цивільного, так цивільно-процесуального права. Коли ж застосовується термін "право на захист", то, як правило, мається на увазі суб'єктивне право особи вимагати від уповноважених органів примусового застосування засобів реагування до порушників цивільних прав. Захист цивільних прав у юридичній літературі, в нормативно-правових актах може застосовуватися в значенні певної системи організаційно-правових заходів, що використовуються у разі порушення цивільних прав. Звичайно, також не можна не врахувати той факт, що основоположні засади права власності є первинним, а захист права власності є вторинним правовим явищем.

Природно, що суть правового захисту в правовій літературі трактується неоднозначно.

На думку Г.М. Стоякіна правовий захист включає в себе три моменти:

видання норм, які встановлюють права та обов'язки, визначають здійснення їх, захисту та застосування санкцій;

діяльність суб'єктів із здійснення і захисту своїх суб'єктивних прав;

Попереджувальна діяльність держави і громадських організацій, а також діяльність з реалізації правових санкцій.

До певної поведінки (повернути майно, сплатити неустойку) - реалізація державного примусу органічно пов'язана з виконанням рішення, без чого правовий захист не можна вважати таким, що відбувся. В.І. Тертишніков захистом права називає таке здійснення права та перетворення правовідносин, яке можливе лише з допомогою спеціального державного органу.

М.С. Малеїн вважає, що правовий захист - це система юридичних норм, які спрямовані на запобігання правопорушенню та ліквідацію його наслідків.

С.С. Алексєєв додержується думки, що правовий захист - це державно - примусова діяльність, спрямована на поновлення порушеного права, забезпечення виконання юридичного обов'язку.

З.В. Ромовська вважає, що "правовий захист завжди акт, що вже відбувся ". У деяких випадках для реалізації заходу державного примусу достатньо винесення судового рішення. Оскільки в рішеннях про визнання права чи розірвання договору відповідач не примушується до певної активної поведінки, акт правосуддя і правовий захист збігаються у часі.

Для досягнення правового захисту необхідна певна процедура. Тому особливе значення має результат цієї діяльності, який виражений в акті відповідного державного органу.

Як бачимо, погляди вчених на поняття правого захисту дещо різняться, це насамперед зумовлене відмінністю цивільно-правових засобів захисту від інших засобів, а також відсутністю однозначності у законодавчому регулюванні захисту права власності та іншими досить важливими обставинами.

Проте, ми все ж можемо синтезувати висновок щодо поняття "цивільно-правовий захист":

1. Це система правових засобів, спрямованих на забезпечення та здійснення відповідних цивільних прав;

2. Система юридичних норм, спрямованих на попередження правопорушень та усунення їх наслідків;

3. Це діяльність суду чи інших юрисдикційних органів із попередження та відновлення порушеного права.

Подальший розгляд питань цивільно-правового захисту також потребує аналізу його способів та засобів.

1.2 Способи (засоби) захисту цивільних прав

Як правило, особа, право чи інтерес якої постраждали, може використати не будь-який, а конкретний спосіб захисту свого права. Часто спосіб захисту порушеного права прямо визнаний спеціальним законом, який регламентує конкретне цивільне правововідношення. Однак, частіше, власнику суб'єктивного права надається можливість самому вибирати спосіб захисту свого порушеного права. Наприклад, за договором підряду, якщо підрядчик допустив відступи від умов договору, що погіршили роботу, або допустив інші недоліки в роботі, замовник вправі за своїм вибором вимагати безоплатного виправлення зазначених недоліків у відповідний строк або відшкодування понесених ним необхідних витрат по виправленню своїми засобами недоліків роботи (якщо договором передбачено таке право замовника), або відповідного зменшення винагороди за роботу.

Визначення у спеціальних нормах тих чи інших способів захисту, так само, як і вибір способу захисту із перелічених ст. 16 Цивільного Кодексу України[далі ЦКУ](якщо у спеціальних нормах немає вказівок на конкретні способи захисту), залежать від специфіки права, яке потребує захисту, та характеру порушення. Так, наприклад, такі способи захисту, як відшкодування збитків та стягення неустойки застосовуються у випадках порушень майнових прав. І, навпаки, припинення дій, що порушують право (або створюють загрозу його порушення), застосовуються для захисту особистих немайнових прав.

Достатньо очевидний вплив на вибір способу захисту і характеру правовопорушення. Так, якщо внаслідок правопорушення суб'єктивне право повністю знищується і відновити становище, яке існувало до порушення права, практично неможливо - виникає потреба у таких способах захисту, які направлені на відновлення завданої шкоди, це може бути стягнення збитків і неустойки, виконання обов'язку в натурі та інше.

Таким чином, незважаючи на те, що особа, суб'єктивне право якої порушено, може сама вибрати конкретний спосіб його захисту (в межах визначених законом), сам цей вибір зумовлюється заначеними вище обставинами.

Способи захисту, визначені в ст. 16 ЦКУ неоднорідні за своєю юридичною природою, що також суттєво впливає на можливості їх реалізації. У юридичній літературі зустрічається поділ їх на способи захисту і способи відповідальності, які різняться між собою підставами застосування, соціальним призначенням, функціями, які вони виконують, принципами реалізації і деякими іншими моментами.

Загальне правило передбачає, що способи відповідальності на відміну від способів захисту, застосовуються тільки до винного порушника суб'єктивного права і виражається у додаткових обмеженнях у вигляді позбавлення правопорушника певних прав або покладання на нього додаткових обов'язків. Серед способів захисту цивільних прав ст. 16 ЦК України, способами відповідальності можуть бути визначені відшкодування збитків, стягення неустойки та компенсація моральної шкоди - всі інші є способами захисту.

Часто невизначеність суб'єктивного права призводить до неможливості його використання або ж перешкоджає такому використанню. Наприклад, якщо власник жилого будинку не має на нього правоустановчих документів, він не може цей будинок продати, обміняти та інше. Визнання права є способом усунення невизначенності у взаємовідносинах суб'єктів, створення необхідних умов для його реалізації і запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню.

Визнання права (або точніше - охоронюваного законом інтересу суб'єкта) як способу його захисту здійснюється тільки у судовому порядку. Вимога позивача про визнання права зверенена не до відповідача, а до суду який повинен офіційно підтвердити наявність або відсутність у позивача спірного права.

Треба зазначити, що у більшості випадків вимога про визначення суб'єктивного права є необхідною передумовою застосування інших, предбачених ст. 16 ЦКУ способів захисту. Наприклад, щоб відновити становище, яке існувало до порушення права або примусити боржника до виконання зобов'язання в натурі, позивач повинен довести, що він володіє певним правом, захисту якого він домагається. Однак, бувають випадки, коли вимога про визнання права має самостійне значення і не поглинається іншими способами захисту. Так, визнання права, як способу захисту права, застосовується при захисті права власності, права авторства, права господарського відання та інших прав.

2. Припинення дій, що порушують право. Як і визнання права, даний спосіб захисту може застосовуватись у поєднанні з іншими способами захисту, наприклад, стягенням збитків або неустойки, або мати самостійне значенння. В останньому випадку інтерес власника суб'єктивного права виражається у тому, щоб припинити порушення його права або ліквідувати загрозу його порушення. Так, наприклад, автор твору, якщо він незаконно використовується (готується до друку без відома автора, перекручується та ін.) третіми особами, може вимагати припинення цих дій не висуваючи інших, наприклад, майнових претензій.

3. Відновлення становища, що існувало до порушення права. Як самостійний спосіб захисту застосовується у тих випадках, коли порушене суб'єктивне право внаслідок правопорушення не зупиняє свого існування і може бути реально поновлене шляхом усунення наслідків правопорушення. Даний спосіб захисту охоплює широке коло конкретних дій, адже протиправна поведінка може викликати зміни як у майновій так і у особистій сферах життя особи.

Особа, яка вчинила протиправну поведінку, може бути примушена судом до відновлення того стану, який існував до правопорушення.

Даний спосіб захисту застосовується, наприклад, у разі задоволення віндикаційних та негаторних вимог. Так, власник може вимагати від сусіда прибрати будівельні матеріали, якщо вони заважають йому використовувати автомобіль (немає можливості виїхати з гаража). Особа, яка поширила неправдиві, ганебні відомості зобов'язується спростувати їх, що сприяє здійсненню захисту честі, гідності і ділової репутації громадян (організацій).

4. Присудження до виконання обов'язку в натурі. Іноді в юридичній літературі цей спосіб називається ще реальним виконанням. Для цього способу характерним є те, що порушник за вимогою потерпілого повинен реально виконати ті дії, які передбачені зобов'язанням між сторонами. Насамперед мова йде про виконання обов'язку за договором. За рішенням суду особа присуджується до виконання також за змістом обов'язку, який вона не виконала добровільно.

Виконання обов'язку в натурі протиставляється виплаті грошової компенсації. Однак очевидно, що інтерес потерпілого не завжди може бути задоволений такою заміною. Він має право вимагати від контрагента фактичного здійснення тих дій, які є предметом відповідного зобов'язання, наприклад, реальної передачі речі, виконання робіт, надання послуг та інше. Тільки у тих випадках, коли реальне виконання об'єктивно неможливе або небажано для потерпілого, даний спосіб може бути замінений іншим способом захисту за вибором потерпілого.

Важливим є ще один момент, який характеризує даний спосіб захисту. Оскільки обов'язок тісно пов'язаний з особою, то він може бути виконаний лише добровільно. Адже, не можна примусити, наприклад, підрядчика побудувати певний об'єкт, про що було домовлено у договорі, чи примусити набувача до реального виконання своїх обов'язків за договором довічного утримання.

5. Зміна або припинення правовідношення. Спосіб зміни правововідношення може відбуватися шляхом зміни предмета зобов'язання, змісту прав та обов'зків. Так, покупець, якому передана річ неналежної якості (якщо її недоліки не були застережені продавцем), має право за своїм вибором вимагати заміни речі, відповідного зменшення купівельної ціни, безоплатного усунення недоліків речі та інше. За вимогою підрядчика суд може змінити термін виконання роботи, якщо це обумовлено обставинами, за які він не відповідає.

Припинення правовідношення, як спосіб захисту застосовується при розірванні договорів. Так, відчужувач жилого будинку може відмовитись від договору довічного утримання, якщо набувач не виконує обов'язків, прийнятих ним за цим договором. Наймач може вимагати розірвання договору найму, якщо майно в силу обставин, за які він не відповідає, виявляється в стані, непридатному для користування.

Як правило такий спосіб захисту реалізується у судовому порядку, але не виключається і самостійне його застосування потерпілим. Важливо, що можливість припинення або зміни правовідношення була прямо передбачена законом або договором.

Характерним для цього способу є те, що він може застосовуватися у зв'язку з винними і невинними діями контрагента.

6. Стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків. Це найбільш поширений спосіб захисту цивільних прав і охоронюваних законом інтересів, який використовується у сфері як договірних, так і не договірних відносин.

На відміну від виконання обов'язку в натурі, наприклад, обов'язок боржника видати кредитору речі того ж роду і якості, у даному випадку майновий інтерес потерпілого задовольняється за рахунок грошової компенсації понесених ним майнових збитків. При цьому така компенсація може бути прямо пов'язана за розміром завданої шкоди. Основна форма компенсації завданої потерпілому шкоди - це відшкодування збитків

Цивільно-правові засоби захисту цивільних прав досить неоднорідні за своїм змістом та умовами застосування. Одні з них безпосередньо спрямовані на захист права власності, інші - опосередковано. Однак сам закон певної класифікації засобів захисту права власності не дає.

Тому в літературі висловлюються досить різні погляди на класифікацію засобів (способів) захисту права власності. Але найпоширенішим є поділ цивільно-правових засобів захисту права власності на речово-правові і зобов'язально-правові. Цей поділ довів свою доцільність своїм багатовіковим існуванням, адже він був відомий ще римському приватному праву. Речово-правові засоби захисту спрямовані на захист суб'єктивного права власності як абсолютного цивільного права громадян чи організацій, які на момент порушення права не перебувають у договірних чи інших зобов'язальних відносинах з порушником. Зобов'язально-правові способи захисту мають на меті захист інтересів власника як учасника зобов'язальних відносин.

На думку багатьох авторів, речово-правовими способами захисту є витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) та усунення перешкод у здійсненні власником права власності (негаторний позов).

Інші автори вважають, що до речево-правових способів захисту права власності можна відносити й інші позови. Так, С. Є. Донцов відносить до них також позови про відшкодування заподіяної шкоди та повернення безпідставно придбаного чи збереженого майна, Є. А. Суханов - і позови про звільнення майна з арешту (виключення майна з опису).

Законодавство передбачає й інші цивільно-правові засоби захисту права власності, які, зокрема, містяться в нормах про наслідки явки громадянина, визнаного безвісно відсутнім чи оголошеного померлим, і позовах до державних органів про оспорювання законності їх індивідуальних чи нормативних рішень, які порушують право власності, та про відшкодування заподіяних цими рішеннями збитків (захист від правомірного чи неправомірного втручання державних органів чи організацій).

Однак, юридична наука ще не запропонувала, до якої класифікаційної групи віднести перелічені засоби захисту права власності.

Спрощену класифікацію способів захисту права власності, запропонував В.П. Ємельянов. На його думку, всі способи захисту поділяються на загальні і спеціальні. До загальних способів належать віндикаційний, негаторний позови та позови про визнання права власності. Спеціальні способи він поділяє на:

1) способи захисту від правомірного чи неправомірного втручання державних органів чи інших організацій;

2) способи захисту у випадку несприятливого збігу об'єктивних обставин;

3) зобов'язально-правові способи;

4) захист права довічно успадковуваного володіння земельною ділянкою.

Виходячи з відсутності єдності в поглядах юристів на досліджувану проблему, доцільно було б будувати класифікацію засобів захисту права власності з урахуванням їх традиційного поділу на речово-правові і зобов'язально-правові та законодавчого закріплення спеціальних засобів в особливих випадках порушення прав власників. Детальну класифікацію та її аналіз буде проведено в наступному розділі робота. Поки розглянемо ще одне важливе питання - питання розмежування понять "правовий захист" та "правова охорона".

1.3 Відмінність правового захисту і правової охорони

Питання визначення відмінностей правового захисту та правової охорони є дуже важливим. Так правовий захист та правова охорона нерозривно пов'язані, проте це різні категорії. Так ст. 15 ЦКУ чітко йдеться про захист цивільних прав, а в ст. 16 ЦКУ описані основні способи захисту цивільних прав та інтересів. А в деяких інших статтях ЦКУ можна зустріти описання правової охорони, тому варто розглянути думки юристів щодо питання правової охорони та правового захисту. При вирішення даного питання переважна більшість юристів дійшла висновку про те, що слід розмежувати поняття "правовий захист" та "правова охорона" з вкладом в них різного змісту.

Так, З.В. Ромовська вважає, що призначенням правової охорони є регулювання суспільних відносин на першому етапі та визначення заходів з охорони конкретного суб'єктивного права на другому етапі, а сама можливість захисту цього права і конкретне його здійснення є одним з чинників правової охорони, а правовий захист - лише результат реалізації особою права на захист.

Я.М. Шевченко вважає, що "поняття охорони включає в себе поряд із заходами економічного, політичного, ідеологічного характеру, що забезпечують нормальне регулювання суспільних відносин, попередження правопорушень, усунення причин, що їх породжують (регулятивні норми), а також і заходи, спрямування на поновлення чи визнання прав у разі порушення чи оспорювання їх, а саме - захист (охоронні норми)". Отже, автор прямо визнала правовий захист складовою частиною правової охорони.

Завершуючи огляд юридичної дискусії з приводу цього питання, слід відзначити чітку тенденцію до визнання правової охорони більш широким поняттям порівняно з правовим захистом. В основі правової охорони визначальними є принцип забезпечення непорушності та здійснення цивільних прав, спрямовані на попередження порушень цих прав. У той же час захисні норми спрямовані на відновлення порушеного права та усунення перешкод у його здійснені шляхом вчинення відповідних дій.

У нормотворчій діяльності досить часто застосовують поняття "охорона" і "захист" без чіткого розмежування їх і без додержання при застосуванні їх у законодавчих актах певних однакових критеріїв.

Так, закони України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі", "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", "Про охорону прав на промислові зразки" містять як загально регулятивні, так і захисні норми.

У ЦКУ в загальній частині містяться норми щодо правового захисту, а норми щодо, правової охорони у четвертій книзі, присвяченій праву інтелектуальної власності а також шостій, присвяченій охороні спадщини.

У юридичній літературі була запропонована певна класифікація охоронних та захисних норм. Наведена класифікація правових норм може мати лише не лише теоретичне, а й практичне значення у законотворчій діяльності, зважаючи також на наявність можливостей її подальшого вдосконалення.

Розділ 2. Захист права власності

2.1 Головні засоби захисту права власності

Як випливає зі змісту ст. 16-19 ЦКУ, особа має право на захист своїх цивільних прав способом самозахисту, нотаріально, а також шляхом звернення до Президента України, органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. Зрозуміло, що Президент, вказані вище органи влади та нотаріуси маю діяти в межах своїх повноважень і Закону.

Вартий уваги і той факт, що в Конституції України прямо вказується, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом, уповноваженим Верховної Ради з прав людини. За певних умов громадяни після використання всіх національних засобів правового захисту мають право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст. 55 КУ).

Отже, у ЦКУ вказано органи позасудового захисту, не передбачені безпосередньо Конституцією України, що викликає певні сумніви у правомірності здійснення захисту цими позасудовими органами. Щоб уникнути певної невідповідності галузевих правових норм конституційним нормам, позасудовий захист доцільно розглядати лише як допоміжний, який може у певних випадках сприяти оперативному захисту права власності, який може застосовуватися за бажанням особи, права якої порушені. Однак у будь-якому разі потерпілий власник не позбавляється права судового захисту своїх прав та інтересів.

При цьому "Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди."(ст. 386 ЦКУ), а тому можна прийти до висновку, що захист прав власності найбільш ефективним є саме у вигляді судового позову. При цьому розрізняють коло різних за сутністю потребуючих захисту за їх допомогою інтересів.

Підходи щодо класифікації різних засобів захисту прав власності дещо різняться. На думку багатьох авторів, речово-правовими засобами захисту є витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) та усунення перешкод у здійсненні власником права власності (негаторний позов).

Інші автори вважають, що до речево-правових способів захисту права власності можна відносити й інші позови. Так, С.Є. Донцов відносить до них також позови про відшкодування заподіяної шкоди та повернення безпідставно придбаного чи збереженого майна, Є.А. Суханов - і позови про звільнення майна з арешту (виключення майна з опису).

Однак, юридична наука ще не запропонувала, до якої класифікаційної групи віднести перелічені засоби захисту права власності.

Спрощену класифікацію способів захисту права власності, запропонував В.П. Ємельянов. На його думку, всі способи захисту поділяються на загальні і спеціальні. До загальних способів належать віндикаційний, негаторний позови та позови про визнання права власності. Спеціальні способи він поділяє на:

1) способи захисту від правомірного чи неправомірного втручання державних органів чи інших організацій;

2) способи захисту у випадку несприятливого збігу об'єктивних обставин;

3) зобов'язально-правові способи;

4) захист права довічно успадковуваного володіння земельною ділянкою. Така класифікація, на мій погляд, також має вразливі місця, адже, наприклад, віндикаційний і негаторний позови не є універсальними, їх застосовують лише в окремих випадках як речово-правові засоби захисту права власності.

А тепер розглянемо більш детально засоби захисту прав власності. Почнемо з негаторного позову.

2.2 Негаторний позов

Ефективним і водночас особливим(у зв'язку з обставинами виникнення) речово-правовим засобом захисту є негаторний позов. Він являє собою вимогу власника (або титульного володільця) усунути порушення у здійсненні його права, які не пов'язані з позбавленням володіння майном. Право на захист у цьому випадку гарантується в ст. 391 ЦКУ:" Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном". І хоча дана цивільна норма безпосередньо не визначає правові засади негаторного позову, у даному випадку захист порушеного права власності ґрунтується на загальних положеннях цивільного права щодо захисту своїх прав.

Але розглянути сутність негаторного позову все ж необхідно. Так негаторний позов пред'являється у випадках, коли власник має свою річ у володінні, але дії інших осіб перешкоджають йому вільно її використовувати або розпоряджатися нею. Характерною особливістю цього позову, як правило, є відсутність спорів з приводу належності позивачеві майна на праві власності чи іншому титулі.

Позивачем цього позову може бути власник або титульний володілець, у якого перебуває річ, щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - лише особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користуватися чи розпоряджатися річчю.

Речово-правовий характер негаторного позову полягає в тому, що цей вид позову може бути поданий лише щодо індивідуально-визначеного майна, яке є об'єктом права власності як абсолютного права, від порушення якого повинні утримуватися усі оточуючі особи.

Характерною ознакою негаторного позову є протиправне вчинення третьою особою перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном. Крім того, негаторний позов має на меті усувати тривалі порушення зазначених повноважень власника, а не ті, що мали місце у минулому, що зумовлює непоширення на вимоги за негаторним позовом строків позовної давності.

Таким чином, триваючий характер правопорушення та наявність його в момент подання позову є однією з умов подання негаторного позову. Якщо ж на час подання позову порушення припинились, то відпадає підстава для пред'явлення негаторного позову. Власник має право в даному випадку вимагати лише відшкодування збитків або застосувати Інший спосіб захисту свого права.

Потреба у застосуванні власником засобів негаторного захисту виникає тоді, коли, наприклад, інші особи зводять споруди, саджають дерева, чим унеможливлюють підходи і під'їзд до будинку власника, спричиняють зсуви і обвали; одноособово займають приміщення, що мають перебувати у спільному користуванні всіх співвласників; здійснюють ремонт своєї квартири чи частини будинку таким чином, що це спричиняє перешкоди чи небезпеку для проживання інших співвласників. Безперечно, позов власника (титульного володільця) може бути задоволений лише тоді, коли такі дії відповідача є неправомірними (наприклад, коли все це вичинялося без належного дозволу, з порушенням правил забудови). Негаторний позов може бути поданий на осіб, які самовільно зайняли нежилі чи жилі приміщення власника або які продовжують їх займати після припинення правової підстави, що раніше давала їм можливість користуватися ними.

В судовій практиці позивачі, як правило, не називають позов про усунення перешкод у здійсненні права власності негаторним, а лише зазначають конкретний зміст вимог, що не перешкоджає розгляду їх судом. Однак важливо, щоб позов про усунення перешкод у здійсненні власником правомочностей користування чи розпорядження відповідав вимогам цивільного процесуального законодавства, зокрема ст. 137 ЦПК України та ст. 54 ГПК України, тобто щоб він відповідав усім формальним вимогам процесуального права і містив усі основні елементи цивільно-правового позову, якими, є його предмет і підстава.

Таким чином, предмет негаторного позову становитиме вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом (шляхом звільнення виробничих приміщень власника від неправомірного перебування у них майна третіх осіб, виселення громадян з неправомірно займаних жилих приміщень власника, знесення неправомірно збудованих споруд, накладення заборони на вчинення неправомірних дій щодо майна власника тощо). Підставою негаторного позову слугують посилання позивача на належне йому право користуватися і розпоряджатися майном та факти, які підтверджують дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення ним цих правомочностей.

Іншу природу має віндикаційний позов.

2.3 Віндикаційний позов

На відміну від негаторного позову, покликаного захищати порушені без незаконного заволодіння права власності, віндикаційний позов полягає у витребуванні власником свого майна зі свого володіння. Віндикаційний позов є основним речово-правим засобом захисту права власності. Зокрема ст.387 ЦКУ встановлює, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

З урахуванням цивілістичних традицій та положень ЦКУ віндикаційний позов зазвичай визначають як позов власника про витребування його майна з чужого незаконного володіння.

Наведене визначення містить вказівку на істотні ознаки цього позову:

1) він може бути поданий власником (або уповноваженою ним особою);

2) зміст позову становить вимога повернення речі;

3) річ, що належить позивачеві, перебуває у володінні іншої особи (у чужому володінні);

4) річ знаходиться у чужому володінні незаконно (без достатніх правових підстав для цього).

Вказані ознаки іноді об'єднують у визначенні, використовуючи інші формулювання.

Наприклад, воно може бути й таким: віндикаційний позов - це позов неволодіючого власника до володіючого невласника. У цьому випадку увага загострюється на таких ознаках позову, як втрата власником володіння річчю і перебування її у володінні невласника.

Обидва наведених визначення цілком можуть бути використані для характеристики віндикаційного позову. В кожному з них є сильні і слабкі сторони. Водночас в обох випадках відсутня вказівка на важливу умову подання і задоволення віндикаційного позову - на те, що він може бути застосований лише для захисту права власності на індивідуально-визначену річ (або індивідуалізовані родові речі). Це випливає з характеру позову - вимоги повернення своєї речі з чужого володіння. Позивач (власник) має довести, що саме ця конкретна річ належить йому, і що саме цією його річчю незаконно володіє інша особа.

Право на віндикацію належить власнику, який втратив володіння річчю. Нарівні з ним віндикувати майно може особа, яка хоч і не є власником, але володіє майном внаслідок закону або договору. Такою особою (титульним власником) може бути орендар, зберігач тощо.

Відповідачем за віндикаційним позовом є фактичний володілець майна, який володіє ним без правових підстав - незаконний володілець.

Змістом віндикаційного позову, як зазначалося, є вимога про повернення з чужого незаконного володіння індивідуально-визначеної речі та компенсацію шкоди, завданої при цьому власнику. Тому позивач має право вимагати повернення саме тієї своєї речі, яку він втратив, а не аналогічного майна. Індивідуально-визначена річ є юридично незамінною і тому загибель її призводить до втрати власником права на віндикаційний позов. У цьому разі він має право вимагати відшкодування збитків, заподіяних загибеллю цієї речі.

Умови задоволення віндикаційного позову залежать і від того, є незаконне володіння добросовісним чи недобросовісним.

Володілець (набувач речі) вважається добросовісним, якщо він не знав і не міг знати про те, що відчужувач речі не мав права на її відчуження.

Володілець вважається недобросовісним, якщо знав чи повинен був знати, що придбав річ у особи, яка не мала права на її відчуження.

При цьому діє презумпція правомірності правочину, за яким річ була передана від відчужувача до набувача (ст.204 ЦКУ). Для її спростування має бути доведено, що набувач умисно чи з грубої необережності не врахував обставин правочину, які свідчили про те, що річ відчужується неправомірно. Отже, однієї лише необережності набувача недостатньо для визнання його недобросовісним, повинні мати місце його умисел або груба необережність.

У незаконного недобросовісного володільця (набувача) річ вилучається у всіх випадках.

Питання про витребування речі у незаконного добросовісного володільця вирішується залежно від того, оплатно чи безоплатно він придбав річ.

Так, при безвідплатному набутті майна від особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати майно у сіх випадках (ч.3 ст. 388 ЦКУ). Таке рішення цілком логічне. Безвідплатний набувач у разі відібрання у нього речі нічого не втрачає: річ не його і на її придбання він нічого не витратив.

Якщо майно придбане добросовісним володільцем за відплатним договором, можливість його витребування залежить від характеру вибуття майна з володіння власника або особи, якій воно було передане власником.

Зокрема власник може витребувати таке майно лише у разі, якщо майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їх волі іншим шляхом.

Проте у кожному разі майно не може бути витребуване від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Таким чином, право власника на витребування речі з чужого незаконного володіння обмежується у інтересах добросовісного відплатного набувача, який придбав річ за вказаних у ч. 2 ст. 388 ЦКУ обставин.

Добросовісність або недобросовісність незаконного володільця має також істотне значення:

1) у разі необхідності витребування грошей та цінних паперів;

2) при розрахунках у випадку повернення речі з чужого незаконного володіння.

Гроші, а також цінні папери на пред'явника взагалі не можуть бути витребувані від добросовісного набувача(ст. 389 ЦКУ). При цьому не має значення, вибуло таке майно від власника з його волі чи надійшло до набувача безвідплатно тощо. Добросовісність набувача як така вже є достатньою підставою для відмови власнику у позові про витребування зазначених речей. Іменні цінні папери можна витребувати від добросовісного незаконного володільця внаслідок їх індивідуалізації. Тому при витребуванні іменних цінних паперів застосовуються правила ст. 388 ЦКУ.

Основні відмінності у відповідальності добросовісного та недобросовісного набувача при розрахунках після витребування майна полягають у такому:

а) недобросовісний володілець зобов'язаний повернути або відшкодувати власнику всі прибутки, які він отримав або мав отримати за весь час володіння річчю.

Добросовісний володілець повинен це зробити з моменту, коли він дізнався про неправомірність свого володіння. Наприклад, це може бути момент вручення повістки до суду тощо(ч. 1, 2 ст. 390 ЦКУ);

б) добросовісний володілець може залишити за собою здійснені ним поліпшення речі, якщо вони можуть бути відокремлені без її пошкодження. Під поліпшеннями розуміють такі витрати на майно, які, з одного боку, не зумовлені необхідністю його збереження, але, з іншого, мають обґрунтований характер, оскільки поліпшують експлуатаційні властивості речі.

Якщо відокремлення поліпшень неможливе, добросовісний володілець має право вимагати від власника відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість(ч. 4 ст. 390 ЦКУ).

У зазначеній статті не йдеться про можливість залишення за собою здійснених поліпшень недобросовісним володільцем. У зв'язку з цим існує думка, що залишення за ним поліпшень, які можуть бути відокремлені без шкоди для майна власника, не суперечить загальному сенсу цих відносин. Однак таке тлумачення навряд чи відповідає суті вказаних відносин і концепції ЦК. Якби передбачалося, що добросовісний і недобросовісний набувачі мають рівні права на залишення поліпшень речі, то, очевидно, не було б необхідності включати в ч. 4 ст. 390 ЦК вказівку на те, що таке право є у добросовісного набувача. Достатньо було б у загальних рисах згадати про існування цього права. Звідси випливає, що недобросовісний володілець права на залишення поліпшеної речі не має.

Від поліпшень речі відрізняють так звані "витрати на розкіш". Під ними розуміють поліпшення, які не є доцільними з точки зору звичайного її використання (наприклад, заміна звичайних підвіконь на мармурові, установка на машину куленепробивного скла тощо).

Крім того, незаконний володілець майна, як добросовісний, так і недобросовісний, має право вимагати від власника компенсації зроблених ним необхідних витрат на майно з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або на передання доходів(ч. 3 ст. 390 ЦКУ).

Під необхідними витратами маються на увазі такі, без яких стан речі істотно погіршився б, внаслідок чого вона не могла б бути використана за прямим призначенням.

Відповідно до ст. 257 ЦКУ, на вимоги про повернення майна з чужого незаконного володіння поширюється трирічний строк позовної давності.

2.4 Позов про визнання права власності

Цей позов є спеціальним або допоміжним речово-правовим засобом захисту права власності. У юридичній літературі Існують різні погляди на правову природу цього позову. Так, вважається, що позов про визнання права власності є:

1) позовом, що супроводжує віндикаційний позов;

2) видом негаторного позову;

3) самостійним позовом.

Висловлені погляди свідчать про неоднозначність правової природи позову про визнання права власності. Усі вони можуть бути певною мірою прийнятними, але залежно від конкретних обставин справи. Насамперед важливо зазначити, що позов про визнання права власності на майно необхідний позивачеві тоді, коли у інших осіб виникають сумніви у належності йому цього майна, створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності у зв'язку з наявністю таких сумнівів чи втратою належних правовстановлюючих документів на жилий будинок, автомашину тощо. За таких обставин, коли суб'єктивне право власності ще безпосередньо інші особи не порушили, особа може звернутися до суду з позовом про визнання права власності, який матиме самостійне правове значення і не вимагатиме винесення якогось зобов'язуючого рішення для Інших осіб, оскільки у такому випадку навіть відсутня така сторона, як відповідач.

Водночас можливі позови про визнання права власності, в яких є конкретні відповідачі. Такими можуть бути позови одного з подружжя про визнання права роздільної чи спільної власності на те чи інше майно, позови про визнання права власності на майно, створене відповідно до договорів про сумісну діяльність, якщо це право не визнається співвласником (співвласниками), учасником (учасниками) такого договору.

Такі позови можливі як за участю громадян, так і за участю юридичних осіб. При цьому, якщо позивачем і відповідачем у спорі є державні підприємства чи установи, то позовна вимога має формулюватися про визнання права повного господарського відання або права оперативного управління.

Необхідно зазначити, що вимоги про визнання права власності у переважній більшості випадків не є самоціллю позивачів, а відтак - єдиним предметом позову. Як правило, такі вимоги супроводжують позови про витребування майна з чужого незаконного володіння, про усунення порушень права власності, не пов'язаних з порушенням володіння, про виключення майна з опису та ін. Отже, за таких умов, вимоги про визнання права власності є лише передумовою для досягнення позивачем кінцевої мети позову (повернути майно у своє володіння, усунути перешкоди у користуванні чи розпорядженні майном тощо). Звичайно, спеціальне визнання судом права власності на майно необхідне тоді, коли щодо його належності у позивача відсутні правовстановлюючі документи, коли це право оспорює відповідач.

На доцільність поєднання в одному позові кількох позовних вимог звернув увагу судів ще Пленум Верховного Суду України, який у своїй постанові "Про судову практику в справах про виключення майна з опису" від 27 серпня 1976 р. наголосив, що оскільки згідно зі ст. 144 ЦПК позивач має право об'єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов'язаних між собою, в одному провадженні можуть розглядатися вимоги про визнання права власності на майно і виключення його з опису (п. 9). Звичайно, що такий підхід у формулюванні позовних вимог цілком прийнятний і в інших випадках, адже це дає змогу сторонам і суду уникнути розгляду кількох позовних вимог у кількох судових процесах, а відтак заощаджується процесуальний час.

Велике значення має і закріплення позову про визнання права власності ЦК України, за яким власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Крім вище описаних негаторного, віндикаційного та позову про визнання права власності, необхідно також розглянути і інші засоби захисту права власності.

Розділ 3. Загальні характеристики інших засобів захисту прав власності

3.1 Захист права спільної власності

Цивільне законодавство визначає особливості реалізації правомочностей співвласниками та правові засоби вирішення можливих спорів між ними. Так, у співвласників може виникнути потреба у припиненні права спільної власності. Вони можуть це зробити, зокрема, шляхом виділення своєї частки у спільному майні (його поділу).

Згідно зі ст. 366 ЦКУ кожний з учасників спільної часткової власності має право вимагати виділення своєї частки зі спільного майна. Якщо угоди про спосіб виділення не буде досягнуто, то за позовом учасника майно ділиться в натурі, коли це можливо без нерозмірної шкоди для його господарського призначення. А якщо це неможливо, то власникові, що виділяється, присуджується грошова компенсація.

Спільна власність подружжя може бути припинена шляхом її поділу відповідно до вимог ст. 69 і ст. 71 Сімейного кодексу України. За загальним правилом, у разі поділу майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. Водночас суд може відступити від засад рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, інші обставини, передбачені законом.

Подружжя може самостійно поділити майно. У разі ж недосягнення між ними щодо поділу майна згоди за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для і його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя у спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з них його частку грішми. Суд також враховує інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, які мають бути зазначені у судовому рішенні.

Законодавець встановлює для учасників спільної часткової власності додаткові гарантії на випадок відчуження одним з них частки у спільному майні стороннім особам. Так, при продажу частки в спільній власності сторонній особі решта учасників спільної часткової власності має право привілеєвої (переважної) купівлі частки, що продається за ціною, за якою вона продається і на інших рівних умовах, крім продажу з прилюдних торгів.

Відповідно до ст. 364 ЦКУ продавець частки в спільній власності зобов'язаний повідомити у письмовій формі інших учасників спільної власності про намір продати свою частку сторонній особі, зазначивши ціну та інші умови продажу. Продавець має право продати свою частку сторонній особі у таких випадках: 1) коли всі інші учасники спільної власності відмовляться від здійснення права привілеєвої купівлі; 2) коли співвласники не здійснять цього права протягом 1 місяця - стосовно будинку чи 10 днів - стосовно іншого майна з дня одержання ними повідомлення. Продавець має право вибору покупця у разі, коли кілька учасників виявили бажання викупити його частку.

У разі якщо продавець частки у спільному майні порушив зазначений порядок продажу, інший учасник спільної власності має право звернутися до суду з позовом про переведення на нього прав та обов'язків покупця. Однак у законодавстві нічого не сказано про те, чи повинна визнаватися недійсною попередня угода про відчуження частки у спільній власності з порушенням права привілеєвої купівлі.

3.2 Захист права власності за позовами про визнання угод недійсними

Переважна частина цивільно-правових угод опосередковує обіг майна (товарів), яке належить стороні (сторонам) на праві власності. Однак не можуть забезпечити правомірний перехід майна від однієї особи до іншої ті угоди, які визнаються недійсними. Так, недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі обмежує особисті або майнові права неповнолітніх дітей підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог/

Законодавство встановлює певні правові наслідки визнання угоди недійсною. Зміст та обсяг цих правових наслідків залежать від підстави визнання угоди недійсною. За загальним правилом, за недійсною угодою кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності не передбачені законом. Такі правові наслідки в юридичній науці називають двосторонньою реституцією. Це загальне правило застосовується у разі невідповідності угоди закону, за винятком випадків, коли угода підпадає під дію спеціальних норм ЦКУ або інших законів України, які закріплюють особливі підстави визнання угод недійсними та їх правові наслідки.

...