Правовідносини Ї це частина суспільних відносин, які врегульовані нормами права [47]. Виникнення, зміна чи припинення цивільних правовідносин, у нашому випадку зобов'язань з відшкодування шкоди передбачає наявність правової норми (закону), який регулює чи регулював ці відносини.

Цивільно-правові норми самі по собі не породжують цивільних правовідносин. Виникнення, зміна або припинення цивільних правовідносин відбувається в силу різноманітних юридичних фактів, тобто життєвих обставин, з настанням яких пов'язані певні юридичні наслідки [47].

Юридичним фактом, який призводить до виникнення до зобов'язальних правовідносин з відшкодування шкоди є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.

Завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі передбачене як підстава виникнення цивільних прав та обов'язків п.3 ч.2 ст.11 ЦК. Передбачений у ст.11 ЦК факт завданої цієї шкоди розглядається як делікт. Склад генерального делікту визначений у ст. ст.1166-1168 ЦК у вигляді загальних підстав відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду. Особливості такої відповідальності виявляються у спеціальних деліктах.

Суб'єктами зобов'язань з відшкодування збитків є кредитор та боржник. Фізична чи юридична особа можуть виступати боржником за умови, що вони є деліктоздатними. Боржником може бути також держава, територіальна громада.

Зазвичай, боржником є безпосередньо заподіювач шкоди. Але у деяких випадках, передбачених законом, боржником виступає не безпосередній заподіювач шкоди, а особа, на яку покладено відповідальність за поведінку заподіювача. Зокрема, відповідно до ст.1172 ЦК роботодавець відшкодовує шкоду, завдану його працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків. Замовник відшкодовує шкоду, завдану іншій особі підрядником, якщо він діяв за завданням замовника. Підприємницькі товариства, кооперативи відшкодовують шкоду, завдану їхнім учасником (членом) під час здійснення ним підприємницької або іншої діяльності від імені товариства чи кооперативу.

Частиною 1 ст.1174 ЦК передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади або органу місцевого самоврядування під час здійснення нею своїх повноважень, відшкодовується державою або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі є юридичним фактом, який породжує виникнення зобов'язання з відшкодування шкоди тільки при певних умовах (необхідна наявність певних елементів складу цивільного правопорушення). Їх називають загальними підставами виникнення зобов'язань з відшкодування шкоди. Такими підставами є наявність:

протиправної поведінки (дії чи бездіяльності) фізичної чи юридичної особи;

шкідливого результату такої поведінки (шкоди);

причинного зв'язку між протиправною поведінкою і шкодою;

вини особи, яка заподіяла шкоду.

Протиправність поведінки Ї це невиконання юридичного обов'язку, встановленого нормою права чи договором. Протиправність завжди виявляється у конкретних формах і поза ними не існує. Форми протиправної поведінки можуть виявлятися в необхідності вчиняти певні дії для конкретних осіб (активний обов'язок) або в необхідності утримуватися від вчинення дій, заборонених нормою права (пасивний обов'язок). Відповідно до форм юридичних обов'язків протиправність виступає у формі дії і бездіяльності. Як дія, так і бездіяльність Ї це форми поведінки, які залежать від волі і свідомості людини.

Шкода, завдана правомірно, за загальним правилом, не відшкодовується. Але в окремих випадках чинним цивільним законодавством передбачається відшкодування шкоди, навіть якщо вона була спричинена внаслідок правомірних дій особи. Зокрема, у ч.4 ст.1166 ЦК зазначено, що шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом.

Шкоду визначають як зменшення або знищення охоронюваних правом благ, що належать потерпілому. За ЦК розрізняють майнову і моральну шкоду.

Майнова шкода завжди виявляється у вигляді збитків. Відповідно до ст.22 ЦК збитками, як уже говорилося є:

втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права;

доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено.

Перший вид збитків називають реальними збитками, а другий - упущеною вигодою (неодержана заробітна плата, авторський гонорар тощо).

За загальним правилом, відшкодуванню підлягають реальні збитки й упущена вигода в сукупності, що означає відшкодування в повному обсязі.

В різні часи інститут упущеної вигоди викликав спори щодо доцільності його існування, визначення змісту, обсягу та розміру відшкодування. Так, на думку А.В. Венедиктова, відшкодування упущеної вигоди призвело би до того, що на балансі потерпілого підприємства від невиконання договору з'явилася би певна сума накопичень, яка би відображала не дійсні, реальні досягнення даної галузі народного господарства, а лише результат застосування договірних санкцій - при відсутності дійсного накопичення в соціалістичному господарстві [29].

На сьогодні дискусії щодо інституту упущеної вигоди втратили свою актуальність, оскільки інтереси та розвиток майнового обороту в сучасних економічних умовах вимагають існування інституту упущеної вигоди, який уже міцно зайняв своє місце в системі майнової відповідальності як вітчизняного, так і міжнародного законодавства.

Моральна шкода Ї наслідки правопорушення, які не мають економічного змісту і вартісної форми. Детально буде розглянуто в наступному підрозділі.

Причинно-наслідковий зв'язок явищ виражається в тому, що одне явище (причина) за певних умов обов'язково викликає до життя інше явище (наслідок). Можна дати визначення причини і наслідку. Причина є явище, дія якого викликає до життя, визначає наступний розвиток іншого явища. Тоді наслідок є результат дії визначеної причини.

Причинний зв'язок - це об'єктивно існуючий зв'язок між причиною і наслідком. Причинний зв'язок існує об'єктивно як факт реальної дійсності поза свідомістю і волею людини. Даний зв'язок як зв'язок між явищами об'єктивної дійсності є таким, що може бути пізнаним.

Щоб чітко встановити зв'язок між причиною і наслідком, необхідно штучно (уявно) ізолювати два явища - причину і наслідок від інших причинно-наслідкових ланок і опосередкувань, що так чи інакше перебувають у взаємодії з наслідками. Тільки при такому підході можна встановити, чи є певне діяння причиною даного наслідку. Причинний зв'язок має місце лише тоді, коли діяння виступає необхідною умовою, без якої неможливе настання наслідку.

Вина боржника (заподіювана шкоди) розглядається, як загальна умова виникнення цивільного правоохоронного зобов'язання, в рамках реалізації якого відбувається перенесення у майнову сферу суб'єкта відповідальності негативних наслідків вчиненого ним правопорушення і досягається мета повного відшкодування чи іншої справедливої компенсації зазнаних кредитором (потерпілим) майнових чи немайнових втрат.

Вина є визначальним елементом правової регламентації щодо всіх учасників цивільних правовідносин (фізичних і юридичних осіб).

Згідно ст.614 ЦК: "Особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом".

Ст.1166 ЦК: "Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини".

Випадки відповідальності, в яких в не враховується вина боржника (заподіювача шкоди), є тільки окремими винятками із загального правила, потреба у виділенні котрих обумовлена специфікою певної сфери правового регулювання (ст.1167 ЦК й інші випадки встановлені законом).

Залежно від інтелектуального та вольового моментів розмежовують дві форми вини: умисел і необережність. Визначення форми вини має суттєве значення, оскільки від неї залежить розмір відшкодування шкоди, особливо коли при заподіянні шкоди є вина в цьому і потерпілого. Так, відповідно до ч.1 ст.1193 ЦК шкода, завдана потерпілому внаслідок його умислу, не відшкодовується.

Для розмежування простої і грубої необережності слід звертати увагу, що при грубій необережності особа порушує загальні елементарні правила поведінки, а тому ступінь шкідливих наслідків досить великий. При простій необережності протиправність полягає у порушенні спеціальних правил ступінь передбачення наслідків досить малий. Частиною 2 ст.1193 ЦК передбачено, що коли груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого (а в разі вини особи, яка завдала шкоди, Ї також залежно від ступеня її вини) розмір відшкодування зменшується, якщо інше не встановлено законом.

Статтею 617 ЦК передбачено, що особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.

Випадок (казус) має місце тоді, коли психічний стан особи, яка порушила зобов'язання, характеризується відсутністю її вини. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини (ч.2 ст.1166 ЦК).

Непереборна сила (форс-мажорні обставини) - надзвичайна і невідворотна за даних умов подія. Ця подія характеризується, по-перше, як зовнішня до діяльності сторін обставина (наприклад, явища стихійного характеру). По-друге, надзвичайність події, що стає непереборною силою, означає, що це не рядова, ординарна, звичайна обставина, яка також може спричинювати певні труднощі для сторін. Тому не вважається непереборною силою, яка може бути підставою для звільнення від відповідальності особи, недодержання своїх обов'язків контрагентами боржника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів тощо. По-третє, непереборна сила Ї це подія, яку не можна було відвернути засобами, наявними у даної особи в конкретних умовах. Те, що за одних умов можна легко подолати, за інших Ї це стає неможливим.

В юридичній літературі до непереборної сили відносять явища суспільного характеру, рішення урядів, які унеможливлюють виконання зобов'язань, спалахи епідемій, епізоотій, розриви гребель та дамб. У деяких випадках ознаки непереборної сили притаманні розірванню дипломатичних і торговельних відносин між державами. До явищ суспільного характеру як непереборну силу суди відносять військові дії, масові заворушення, надзвичайні стани.

Так згідно п.3 ст.4 Віденської конвенції про цивільну відповідальність за ядерну шкоду [14] оператор ядерної установки може бути звільнений від відповідальності за завдану у зв'язку з ядерним інцидентом шкоду в разі, якщо вона виникла в результаті збройного конфлікту, воєнних подій громадянської війни або повстання.