Влада і норми поведінки в первісному суспільстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

УКООПСПІЛКА

Херсонський кооперативний економіко-правовий коледж

Юридичний факультет

Курсова робота

з навчальної дисципліни «Теорія держави і права»

на тему: « Влада і норми поведінки в первісному суспільстві»

Виконала

студентка 2 курсу, П-291 групи

напряму підготовки: 6.030401 Право

спеціальності: 5.030040101 Правознавство

Шевчук Н.В.

Керівник: викладач, к.ю.н.

Бондар В.В.

м. Херсон - 2013

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні проблеми становлення людського суспільства

1.1 Походження людини

1.2 Становлення первісного суспільства. Первісне стадо

1.3 Виникнення людського суспільства

Розділ 2. Початок соцігенесу

2.1 Епоха первісної общини

2.2 Завершення андрогенезу

Розділ 3. Виникнення общинно-родового ладу

3.1 Ранньородова община

3.2 Пізньородова община

3.3 Розклад первісного суспільства

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

На певних стадіях розвитку людства, зокрема при первіснообщинному ладі, держави і права не існувало. Довгий час люди існували в умовах так званого первісного стада, об'єднуючись в невеликі бродячі групи. В цей період, коли тільки формувалась цілеспрямована діяльність з використанням відповідних засобів праці, завершувався біологічний розвиток людини, виникали перші примітивні житла та знаряддя праці. Все, що здобувалося, було спільним.

Удосконалення знарядь і засобів виробництва, приборкання вогню сприяли розвитку вищої організації людського суспільства. З'явилися мисливські племена, а згодом сформувався родовий лад. Рід був об'єднанням кровноспоріднених людей, братів, їхніх дітей, онуків,які походять від спільного предка. В основі родової общини були колективізм у виробництві і споживанні, загальна власність і зрівняльний розподіл засобів виробництва для життя. У тих умовах, коли єдиною формою усвідомлення соціальних зв'язків було відображення у свідомості людей спільності інтересів у вигляді рідства, провідну роль у піклуванні про сім'ю та веденні господарства відігравали жінки. Панування материнського ладу тривало декілька тисячоліть. З бігом часу щораз більше родів переходять до осілого способу життя, займаючись землеробством, скотарством, рибальством. Жіноча праця поступово витісняється чоловічою.

Появляється батьківський рід - патріархат. В цей час відбувається перехід від кам'яних знарядь праці і зброї до металевих. Згодом роди починають об'єднуватися в більші організації - племена. Плем'я - це декілька родів, які проживали в одній місцевості, говорили однією мовою, мали спільні звичаї і традиції. Для первісного ладу характерною рисою є як певна організація суспільної влади, так і певні норми поведінки людей. Суттєвою рисою цієї влади є своєрідне самоуправління, тобто відсутність особливого, професійного апарату управління, спеціальної групи людей, яка тільки цим і займається. Кожен рід, плем'я мали свої збори, в яких брали участь всі дорослі члени (чоловіки й жінки) на рівноправних засадах. На них обиралися вождь, старійшини, воєначальники, вирішувались питання війни та миру, кровної помсти, прийняття нових членів роду тощо. Це була і релігійна і судова інстанції, тобто збори були верховною владою в середині роду, племені. Дещо вужчим органом управління була рада старійшин. Туди входили досвідчені старші люди, колишні вожді. Рада розглядала і вирішувала різні поточні питання. Крім неї у кожному колективі був ще одноособовий вождь. Вождь - не князь і не цар. Це особа виборна, він рівний серед рівних, ніс відповідальність перед народом, його можна було у будь-який момент скинути, обравши іншого. Значно зростала його влада в час військових дій.

При первіснообщинному ладі існували і певні норми поведінки людей , так звані соціальні норми. Такими нормами були звичаї, традиції, які водночас були і правилами співжиття, і приписами релігійного характеру. Вони встановлювалися самим колективом, передавалися з покоління в покоління (наприклад, поважати старших, виконувати розпорядження вождів і старійшин, звичай кровної помсти). Виконувалися ці норми теж не з остраху перед владою, перед покаранням, а в силу громадської думки, вихованого з дитинства переконання, звички підкорятися цим правилам, встановленим, до речі, в інтересі всього роду, племені, а тому доцільними і справедливими.

Тема даної курсової роботи - «Влада і соціальні норми поведінки в первісному суспільстві» - актуальна в силу того, що, по-перше, розуміння сучасної влади і соціальних норм неможливо без урахування досвіду попередніх епох, по-друге, це дозволяє сформувати уявлення про владу і соціальних норм поведінки в первісному суспільстві.

Метою даної роботи є описати сутність влади і соціальних норм поведінки в первісному суспільстві.

1. Теоритичні проблеми становлення людського суспільства

Первісне суспільство в своєму історичному розвитку охоплює величезний період - від появи людини до виникнення перших цивілізацій. Упродовж цього часу сформувався фізичний тип сучасної людини, яка, пристосувавшись до клімату, створила найпростіші житла і знаряддя праці, започаткувала творення перших духовних цінностей, виробила первісні форми організації громадян та правила взаємовідносин між її членами.

Первісна епоха властива усім без винятку формам людської спільноти. Важливими джерелами для вивчення суспільних відносин первісного суспільства є археологічні, етнографічні та антропологічні матеріали, а також фольклорні пам'ятки, здобутки лінгвістики, геології.

Проблема періодизації первісного суспільства є однією з найбільш дискусійних, хоча ще в античному світі давньоримський філософ Тіт Лукрецій Кер зробив припущення про наявність в історії первісного суспільства кам'яної, мідної та залізної епох. Також цією проблемою займалися іспанський єпископ Іелдор Севільський (570-636), французький філосов-просвітитель Ж. Кондорсе (1743-1794), датський вчений К. Томпсен (1788-1865), шведський природодослідник С. Нільсон (1787-1887) та видатний американський історик, етнограф і археолог Л.-Г. Морган (1818-1881). Нині концепція Моргана поглиблена і уточнена.

Для першого періоду первіснообщинного ладу, який умовно називають дикунством, є характерними “поступове виділення людини з тваринного світу, привласнення готових продуктів природи, створення найпростіших знарядь праці, здобування вогню та виникнення зачатків суспільних відносин”[1]. Першою формою суспільних відносин було первісне людське стадо, в межах якого відбувалося становлення суспільної людини.

Другий період - родовий лад, або варварство, був часом повного утвердження системи виробничих відносин первісного суспільства. За родового ладу основним осередком суспільства був рід, що об'єднував групу людей, зв'язаних спорідненням. У цей період виникає скотарство і землеробство.

Для нижньої фази варварства характерне запровадження гончарства. В східній півкулі середня фаза варварства почалася з одомашнення тварин, а в західній півкулі із догляду за рослинами та використанням у будівництві неопаленої цегли та каменю.

Сучасні дослідники в основу періодизації кладуть розвиток форм суспільної організації первісних людей. С.Т.Толстов запропонував розділити первісне суспільство на первісне стадо, первісну общину (материнський рід) , військову демократію. Т.Т.Єфименко виділив періоди первісного стада, первісної общини неандертальців та первісної родової общини. Всі дослідники сходяться на тому, що для первіснообщинного ладу є більш-менш характерним послідовний колективізм у виробництві і споживанні, спільна власність і зрівнювальний розподіл.

Початкову форму організації суспільства у вітчизняній суспільствознавчій науці часто називають первісним людським стадом. Інколи замість цього поняття використовують термін “праобщина”, початок якої збігається з виділенням людини з тваринного світу й утворенням суспільства.

Звичайно, виникнення цілеспрямованої трудової діяльності викликало зміну ставлення людини до природи, а також зміну відносин між членами первісного людського колективу. Життя праобщини мало здебільшого осілий

характер протягом багатьох століть. Значну роль тут відіграло полювання. Тварин лякали шумом, вогнем, кидали в них камені або гнали до глибокої ущелини чи прірви і там добивали їх. Мисливство, насамперед полювання на великих тварин, найбільше стимулювало зростання організованості праобщини, змушувало її членів згуртовуватися в трудовому процесі.

Одночасно вживання м'ясної їжі, в якій містяться найважливіші для людського організму речовини, спричинило прискорення росту, позитивно вплинуло на всю життєдіяльність первісної людини. Сім'ї у цей період ще не було. Існували невпорядковані шлюбні відносини між чоловіками і жінками. Плем'я характеризувалося відсутністю поділу на суспільні верстви, більш-менш однорідною культурою. Водночас це була кровноспоріднена спільність, а її свідомість була свідомістю родичів, нащадків одного предка. із розвитком внутрішньо-племінного розшарування почали виникати відмінності в культурі, насамперед, соціальної верхівки, а відтак і широких верств населення. Тоді не започаткували свою дію механізми руйнування кровноспорідненої спільноти племен.

У процесі переходу від родової общини до територіальної головним чином розвивалися стосунки між однородцями. Особливо даний процес прискорювався з виникненням війн, переміщенням населенням. Цьому також сприяло примітивне рабоволодіння з його широко використовуваним звільненням рабів, шлюбами між вільними та рабами та використанням рабинь як наложниць.

Первісна людина думала про свій рід, як про щось ціле, сама вона складала лише частину цього цілого і зовсім не головну частину, якою нікчемною вона була перед лицем грізної природи, якої перестала частиною роду. Якщо було видно узгодження волі окремих індивідів з волею цілого, яке перетворилося в спадкову звичку. Цю звичку в 1625 році Гуго Грецій назвав зачатками права.

Правила життя у племен, які жили в різних кліматах, оточені різними сусідами різні. Наприклад, в племенах, які жили на крайній Півночі виконувати одні звичаї обов'язково, інші - лише бажано, інакше будуть насміхатися. Так, соромно боятися смерті, просити помилування у ворога, красти, перекинутися човном в гавані, боятися вийти в море під час бурі, першому ослабнути, показати жадобу до їжі, вихвалятися, ласкати жінку в присутності сторонніх.

Не можна допустити братовбивства і обов'язкова родова помста. Священним був також поділ на класи, звичаї на полюванні і рибальстві, племінні обряди релігійного характеру. На всіх ступенях розвитку виробились звичаї, які намагались протидіяти розвитку окремої людини за рахунок шкоди суспільству.

У всіх відомих первісних народів виробився дуже складний уклад родового життя, і в усіх тих написаних “укладах”, які охороняються переказами, є правила на всі викладки життя. Одні з них зберігають форми, які встановлені для здобування засобів харчування кожного окремо і всього роду разом. В них визначаються основи користування тим, що належить всьому роду: водами, лісами та інколи плодовими деревами - дикими і насадженими, мисливськими областями, а також човнами, є також строгі правила для полювання і кочування, правила для збереження вогню.

Потім визначаються особисті права і особисті відносини: розподіл роду на відділи і система можливих шлюбних відносин. Сюди також відносяться: правила виховання юнацтва, інколи в особливих “ довгих хинсах”[2], як це робилось у первісних людей на Тихому океані; відношення до старих і новонароджених, заходи попередження гострих особистих зіткнень, а також зіткнень з сусідськими родами, особливо в тому випадку, якщо це може призвести до війни. Особливо свято поважають установки, які торкаються релігійних вірувань і обрядів, пов'язаних з нормами роду, полюванням, переселенням.

По мірі розвитку суспільного життя відбувався перехід від інстинкту спілкування до розуміння необхідності справедливості в суспільних відносинах. В кожному суспільстві бажання і пристрасть одних людей невідворотно зіштовхуються з бажаннями інших і ці зіткнення тривали б до розпаду суспільства, але в первісних людей розвинулося почуття про рівноправність усіх членів суспільства. Якщо одна людина нанесла іншій рану, то відплата повинна була бути такою ж, але ні в якому разі не більшою.

В родовому побуті людина навчилася спочатку основному правилу: не робити другому того, чого не бажаєш, щоб робили тобі, і стримувати тих, хто не хотів підкорятися цьому правилу. Потім в людини розвинулась властивість ототожнювати своє особисте життя з життям свого роду.

Поняття про добро і зло виробилось не на основі того, що є добро і зло для окремої людини, а на тому, що є добро і зло для всього роду. Наприклад, принесення людських жертв для умилоствлення грізних сил природи - вулкану, морю, землетрусу. “Звичаєве право” для первісної людини більше, чим релігія для сучасної: воно складає основу його життя, а тому самообмеження в інтересах роду, а в окремих випадках самопожертва з тією ж ціллю саме звичайне явище.

В житті людини з самих ранніх часів виробилось два види відносин: в середині самого роду та з сусідніми родами, і тут утворився ґрунт для зіткнень та війн. Робились спроби впорядкувати взаємні відносини двох сусідніх родів. Заходячи в хижу, обов'язково зброю треба залишати при вході і навіть у випадку війни між родами обов'язково треба додержуватися деяких правил відносно колодязів і стежок по яким жінки ходять по воду. Але взагалі відносини до сусіднього роду (якщо з ними не ввійшли в федерацію) були зовсім інші, ніж в середині роду.

Спочатку рід складався з однієї сім'ї, потім з'являються сім'ї, причому жінки повинні були братися з другого роду.

Окрема привела до розпаду попереднього устрою, так як давала можливість накопичення багатства.

Велике переселення народів і постійні набіги сусідніх племен і народів привели до виділення воїнів. Одночасно з цим старі люди - зберігачі родових переказів, а також спостерігачі природи, які у своїй свідомості накопичили перші початки знань і блюстителі релігійних обрядів, намагались укріпити свою владу.

Потім, з виникненням держав, вони об'єдналися між собою - військова сила з церковною в своїй загальній покорі королівській владі.

1.1 Походження людини

Людина - це біосоціальна істота, яка органічно поєднує у своїй життєдіяльності фізичний, практичний і духовний способи існування і яка спроможна цілеспрямовано удосконалювати світ і саму себе, керуючись при цьому засадами істини, добра і зла. Людина є соціальною істотою, а тому суть людини не є абстрактна, приналежна окремому індивід. У своїй дійсності вона є сукупністю усіх суспільних відносин.

Людина розумна ? біологічний вид. 3 матеріалістичного погляду людина - природний продукт тривалого розвитку живої природи від простого до складного, тобто виникла в результаті еволюції (антропогенезу). Вона має багато спільного з тваринами: риси будови, розвиток, фізіологію, біохімію, спадковість. Людина, як і всі інші ссавці, не має будь - яких суттєвих відмін ( анатомічних або генетичних, а також особливостей росту та розвитку), які б не були зумовлені еволюцією нижчих приматів. Становлення людини - результат не лише біологічної еволюції, а й розвитку соціального середовища. Людина як біологічний вид належить до типу Хордових, підтипу Хребетних, класу Ссавців, ряду Приматів, підряду Людиноподібних, секції Вузьконосих, надродини Вищих вузьконосих, родини Гомінідів, роду Людини, виду Homo sapiens.

Перші сучасні люди або неоантропи з'явилися вони близько 40 тис років тому і відносилися вже до виду Homo sapiens ? людина розумна Об'єм головного мозку у них був таким же, як і в наших сучасників ? 1500?1800см³, зріст ? 170?180 см. Знахідки неоантропів були зроблені в різних місцях земної кулі, в тому числі і на території бувшого Радянського Союзу. Найбільш відомі з них, які зроблені у Франції поблизу містечка Кро ? Маньйон,? кроманьйонці.

У неоантропів уже почали проявлятися альтруїстичні схильності, які визначали переваги їхнього володаря в умовах життя в суспільстві. Значним досягненням людини розумної було приручення (одомашнення) тварин і початок культивування рослин. Це був найважливіший крок на шляху вивільнення людини від впливу навколишнього середовища.

У результаті розвитку мислення людина досягає високого розуміння природи, починає впливати на неї. Саме людина розумна може бути визначена як «матерія, яка пізнає саму себе».

Проблема походження людини цікавила людство в усі часи. Навколо питання про становлення людини здавна точилася ідеологічна боротьба. Ідея про природне походження людини могла виникнути тільки на ґрунті матеріалістичного світогляду, який бере початок ще з античності. Думка про належність людини до тваринного світу з'явилася і в середньовіччі, проте пануючий тоді ідеалістичний світогляд не дав змоги розвинутися цій ідеї. Засновник першої класифікації тваринного світу К.Лінней стояв, як відомо, на позиціях незмінності видів. Він поділяв ідею надприродного створення людини. Проте, К. Лінней помістив людину в ряд Приматів, який був виділений у клас Ссавців. До цього ж ряду він відніс також мавп і напівмавп. Саме за пропозицією К. Ліннея людина дістала родову і видову назву - Homo sapiens ? людина розумна. Автор першої теорії еволюції Ж.Б.Ламарк був водночас і автором першої в історії наукової гіпотези походження людини від мавпи. Ламарк вважав, що предками людини була порода деревних мавп, які здійснили перехід до двоногого ходіння.

У праці Ч.Дарвіна було наведено переконливі докази походження людини від нижчих форм, зібрано дані, які підтверджують спорідненість із антропоморфними мавпами. Дані порівняльної анатомії і фізіології людини і таких тварин показали подібність людини до ссавців як у загальному плані, так і в багатьох деталях. Дивовижна подібність внутрішніх органів людини і тварин, а також ембріонального розвитку. Усіх ссавців можна розташувати в один ряд від менш складних до більш складних. У кінці цього ряду самою досконалою за будовою, самою універсальною за можливостями виявиться людина, а найближчими до неї - людиноподібні мавпи. Про тваринне походження людини вказують і факти, що відносяться до ембріології. В своєму розвитку зародок людини проходить ті ж етапи, що і зародки інших хребетних. Наука доводить, що люди і сучасні людиноподібні мавпи виникли від спільних предків, які жили у далекому минулому.

Сучасна людина підпорядкована суспільним (соціальним) законам. Розвиток соціальних відносин визначає розвиток особистості людини. Таким чином, поява людини як біологічного виду якісно відрізняється від процесів виникнення нових видів у тварин. Найважливіша відміна полягає в тому, що еволюція людини відбувалася не тільки під впливом біологічних, а й соціальних факторів.

Зі зменшенням ролі біологічних факторів зростає значення для еволюції людини соціальних факторів. Здатність до трудової діяльності, абстрактного мислення й членороздільної мови виникла і удосконалювалась як специфічна властивість людини розумної в результаті впливу колективного способу життя на багато поколінь наших предків.

1.2 Становлення первісного суспільства. Первісне стадо

Період існування первісного суспільства за часом був найтривалішим в історії людства. За найновішими даними, він бере початок не менш як півтора мільйона років тому. Історію первісного суспільства вчені поділяють на три періоди кам'яний вік, бронзовий та ранній залізний.»[3]

За часів становлення первісного суспільства виникли початкові форми його організації, почала зароджуватись як матеріальна, так і духовна культура. Початкова форма організації суспільства називається первісним людським стадом або праобщиною, початок якої, ймовірно, збігається з виокремленням людини з тваринного світу та утворенням суспільства, з виготовленням і застосуванням знарядь праці. Кінець періоду існування праобщини збігається з переходом від раннього до середнього або пізнього палеоліту.

Поява людини сучасного типу була тісно пов'язана з піднесенням продуктивної діяльності під час переходу від раннього до пізнього палеоліту. Це виявилося насамперед у виникненні нової техніки обробки каменю, що давало змогу створювати спеціальні знаряддя -- скребла, різці, вістря з затупленим краєм, ножі, гострі та легкі наконечники списів. Багато кам'яних знарядь пізнього палеоліту були вже з дерев'яними та кістяними ручками. Водночас з каменем широко застосовувалися кістка та ріг, з яких виготовляли шила, голки, наконечники мотик, списів тощо.

Значні зрушення у розвитку виробництва змінили й організацію суспільства. Зростання технічної озброєності людини в її боротьбі за виживання створило умови для існування досить сталих господарських колективів. На відміну від праобщини рід був уже цілком сформованим людським колективом. Зачатки первісного колективізму, тісне співробітництво і згуртованість членів роду досягли у ньому найвищого розвитку. Відносини спорідненості при цьому усвідомлювались як економічні.» [ 3].

Історичний процес пов'язаний із улаштуванням людського співжиття. Це стосується як родової організації, так і держави. Патріархальна система поступається місцем політичній системі, чим було започатковано цивілізацію. У межах держави завершився перехід від неформальної спільності до формальних стосунків диференційованої соціальної структури. Утворилася нова форма обумовленості поведінки людини.

Пута родоплемінного зв'язку змінила система етнічних, політичних стосунків. Утвердилося поняття родоплемінної дисципліни. Держава виявилася єдиною можливою формою організації суспільного життя. Вона підняла людство до вищих форм соціальної організації. Будь-яка держава має свої специфічні ознаки: публічну владу, територіальний поділ, писемність, мову і закони.

1.3 Виникнення людського суспільства

Держава - основне знаряддя політичної влади в суспільстві, яка виникла в результаті суспільного поділу праці, появи приватної власності і утворення класів. При цьому важливу роль виконує право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою. Політичні системи в давнину мали подібні ознаки і властивості, зумовлені суспільно-економічною формацією. Ці системні періоди спаду і піднесення, застою, руху вперед і назад.

Одночасно з державою і писемністю з'являється і право, яке потісняє інші соціальні норми (звичаї, традиції), що виникли раніше. Будь-яка соціальна організація є спільна діяльність людей з метою задоволення їх потреб. Вона здійснюється за допомогою соціальних норм. Без них людське суспільство не могло б проіснувати і дня.

Право виникає як сукупність нових соціальних норм, обов'язкових правил поведінки, що формуються державою застосовуються і охороняються нею силою примусу. Спочатку воно діє у вигляді фіксованих звичаїв, виданих заможному стану, згодом, їх доповнюють і змінюють норми права і закони. Правові приписи посідають провідне авторитарне місце серед інших соціальних норм: звичаїв, традицій, норм моралі, релігійних канонів.

В давнину вважали, що людина за своєю природою егоїст, інстинкт самозбереження в неї переважає й поступається своєю першістю іншим почуттям лише у хвилину гострої небезпеки для суспільства і її дітей. І все-ж, якщо у людини є ідеал, то вона встановлює внутрішній регулятор поведінки. І проступки проти ідеалу викликають почуття провини.

Давні люди усвідомлювали значення таких цінностей, як справедливість, моральність, законність, свобода, совість, милосердя. Людина шукала у законі покровительства, безпеки, захисту своїх прав та інтересів, а за екстремальних ситуацій бачила в ньому останній шанс на порятунок.

Давні перекази та легенди багатьох народів у різних варіантах відтворюють початкові основи моральності, на яких базувалися стосунки між людьми. В одній із легенд йдеться про часи, коли “правив всевишній Світ, який взяв за дружину Совість, що опустилася до нього з неба. Від них народилася Краса, Правда, Хоробрість, Відвага, Віра, Надія, Любов і, насамкінець, Доброчинність”.[4]

Прабатьківщиною світової цивілізації є Стародавній Схід. Ща в 4 тисячолітті до н. е. в родючих долинах великих річок Африки і Азії виникли перші ранньокласові держави. Література, мистецтво Стародавнього Сходу, твори давніх мислителів про справедливість, право, законність, людські стосунки досі вражають і дивують наших сучасників.

Теплий клімат Єгипту і Месопотамії, Індії, Південного Китаю в умовах надлишку родючого ґрунту і регулярних розливах річок забезпечував людині, якщо не було воєн, сприятливі, умови для існування. Витрати на одяг, взуття, паливо були мінімальними. Розвиток скотарства, землеробства відкривав можливості для отримання додаткового продукту, призводив до збагачення й відокремлення родового панства, руйнував патріархальну організацію, основним принципом якої була спільна власність і рівність усіх членів общини.

Для первісних людей єдиною владою була громадська думка. Вона регулювала громадське життя , правила поведінки. Основа норм поведінки багато в чому залежала від релігії. У кожному племені були свої мислителі, вчені, знахарі, пророки, лікарі. Рівень їх знань був набагато вищим, ніж у співгромадян. Знання трималися в таємниці, передавалися лише вибраним. Володіння цими секретами перетворювалося в могутню силу в руках окремих осіб та їх спільників і використовувалося для підкорення інших членів общини.

Спочатку родоплемінна знать дотримувалась принципу рівності і корисності для всіх членів общини, а згодом стали втримувати матеріальні блага в своїх руках, віддаючи їх частину своїм родичам, які виконували управлінські функції.

Держава слугувала не лише знаті, а й виконувала ряд функцій в інтересах всього суспільства.

У ІІ тисячолітті до н. е. в басейні річки Хуансе виникли царства Шань Чжоу, Цінь, Хань. Основну масу становили общинники, народ (шінь). Це були землероби, воїни, ремісники, купці. В одному із стародавніх написів зазначається: “Землероби повинні жити серед полів, воїни - в місцях дозвілля і бенкетів, ремісники - при палацах правителів, купці - біля базарів. Обов'язки станів фіксувалися в законах. Люди поділялися на “благодушних” і “низьких”. “Благодушні” напружували свій розум, “низький” люд напружував свою силу. Це установка правителів старовини”[5]

Основна маса рабів, невільників формуваласьіз полонених, їм відрізували ліве вухо. Ієрогліфи зображували рабів, які стоять на колінах із зв'язаними руками. Рабами ставали засуджені до каторжних робіт, а також особи, які потрапили у невідплатну боргову кабалу. Існував і самопродаж у рабство. Господар мав право безкарно скалічити раба, надіти на нього колоди, вирвати ніздрі. Рабів убивали під час жертвоприношень за посухи, повені та інших стихійних лихах. Однак раб мав право на сім'ю, невелике майно і навіть викупитися на волю.

Царі вимагали, аби всі стани дотримувалися 3 головних чеснот: прямоти, суворості й милостивості. Вони слідкували за настроєм народу.

Один із царів вихвалявся: “Я зумів припинити лихослів'я. Тепер не посміють базікати!”. Проте хтось із знаті йому роз'яснив: “Захиститися від людського поговору важче, ніж від повені річок. Ти можеш заткнути роти. Але чи надовго? Уникнути заколоту лише стратами не можна!”. Ідеалом вважалося суспільство, в якому вельможі знають настрої народу.

В 390-338 р.р. до н.е. відбулися реформи царя Шань Яна. Зруйновано родову общину. Ледарів перетворено в державних рабів. Народ одержав універсальне звання - “чорноголові”. Жителі об'єднувалися по 5 і 10 сімей, пов'язаних круговою порукою. Місце попередніх родових звичаїв посів закон. Реформи на якийсь час стабілізували обстановку в країні. Літопис засвідчує: “Минуло десять років і народ царства Цінь переповнився великої радості. Зникла кривава помста, зменшилась злочинність. У містах зникли злодії та розжійники”.

В стародавній Ассирії були свої особливості. Зберігалися пережитки родового ладу. У містах існував колегіальний орган управління на зразок міського муніципалітету на чолі з городоначальником. Знатні городяни брали участь у його формуванні. Наприкінці 16 століття правитель отримує військову владу. Ассирія була найагресивнішою державою Стародавнього Сходу. Дух мілітаризму, воєнщии стримували розвиток науки, знань. Архаїзм суспільних відносин позначився на змісті законів, суспільних норм. У приниженому становищі перебувала жінка. Звичайна крадіжка тягнула за собою страту навіть якщо винною була жінка. Карались майнові злочини, зазіхання на власність. На практиці 50-100 канчукових ударів означали загибель людини. Чоловік міг піддати дружину тілесним покаранням. Він міг бити її, тягати за волоси, проколювати вуха. За приховування вкраденого чоловік міг відрізати дружині вуха і ніс. Чоловік за перелюбство дружини міг відрізати їй носа, а її співжильця каструвати, він мав право також убити їх обох. За аборт жінку садовили на палю. Після цього хоронити її заборонялося. Вільна жінка, не затуливши обличчя, не могла з'являтися на вулиці. З відкритим обличчям могли ходити рабині, облудниці, повії.

Смертна кара передбачалася у випадках, коли мужчина зґвалтував заміжню жінку і його при цьому застали. Проте якщо заміжня жінка пішла до іншого чоловіка і він пізнав її, то страчували обох. Відмова від самосуду вважалась визнанням власної вини.

Населення хеттської держави займалося скотарством. Пережитки родових стосунків було існування панкусу - зібрання воїнів, вільних підданих, здатних носити зброю. Він обговорював державні питання, розв'язував питання про затвердження претендента на царський престол. Пережитком матріархату пояснюється відносно високе становище і самостійність дружини хеттського царя. За порушення царської волі знищувалась уся сім'я винного. Про архаїчність хеттських законів свідчить наявність самосуду, кровної помсти. Передбачалось покарання за співжиття з матір'ю за батька, з дружиною брата, із власною дочкою, із сином. Не кралося співжиття батька і сина з однією і тією ж самою жінкою, а також з рабинею і повією. Збереглися пережитки багатомужжя.

Перелюбство заміжньої жінки каралося смертю обох партнерів. Вдова могла ділити ложе з братом чоловіка, з свекром. Смертельне покарання передбачалося за скотолозтво, але те саме з конякою, мулом не заборонялося. Це свідчить про низький рівень культури, моралі.

В Єгипті особистість простої людини придушувалась азіатським деспотизмом, канонами жрецької ідеології. Раби продавалися на ринках. За злочин карав не господар, а держава. Подібними до рабів у домі рабовласника за становищем були дрібні слуги, кравці, носильники сандалів вельможі.

Общинники працювали на землі від світанку до сутінок. У кращому випадку їм залишали третину врожаю.

З 14 століття в Єгипті соціальне становище вільних осіб стало визначатися за родом їх занять. Жреці, лікарі відносилися до вищої касти, окремо - воїни. Свої касти мали кондитери, птахолови. В касті знедолених були ті, хто займався бальзамуванням трупів, виготовлення мумій. “Злодій у законі” також мав офіційне право бути членом своєї касти - злодійської корпорації, але за умови, що він сплачував податок.

Фатальна приреченість простої людини відбивалася в стародавньому написі: “Як вийшла людина з лона матері, так і зігнулася для свого начальника, підліток супроводжує воїна, чоловік стає воїном, старого віддають в землероби”.

Жреці стверджували, що фараона інші начальники зберігають свою владу в потойбічному світі. На цій підставі в могилу його слуг клали мотику, коромисло. Шлюби між кровними родичами заборонено. Чоловік називав свою дружину сестрою, а вона його - братом. Чоловік міг тримати дружину за талію навіть у громадських місцях. На відміну від греків, єгиптяни не цілувалися, а доторкались один до одного носами. Невірність чоловіка смертю не каралась, невірність дружини каралась смертю. У літературних творах жінок наділяли багатьма вадами: легковажністю, вередливістю, невірністю, бережливістю, лестивістю, нездатністю берегти таємниці. За те чоловіки - розсудливі, віддані, турботливі.

До злочинів відносились - повстання проти фараона, непокора властям, відмова брати участь у громадських роботах, пограбування гробниць, зловживання владою, крадіжки,хабарництво, чаклування, вбивство кота, лева, сови, летючої миші, якщо вони вважалися в даній місцевості священними.

На початковому етапі Стародавнього царства злочини проти родичів розбирав глава сім'ї, пізніше ця функція перейшла до судді. Легенди зберігають негативні відгуки про членів суддівського стану. Хабарників відсилали на каторгу, перед тим відрізавши носа. Грабіжників гробниць ставили до стовпа і забивали палицями, катували, відправляли на каторгу до рудників, ховали живцем - все даремно.

Глави міст-держав Стародавнього Шумеру - ени та лугали обиралися сходом, народними зборами громадян або радою старійшин, що свідчить про пережитки патріархально-родової демократії.

Передбачалися покарання лжесвідків, відповідальність за неякісний обробіток чужої землі, або її захоплення. Винний платив потерпілому за пошкоджену кінцівку 10 сиклів срібла. Закон охороняв сім'ю і гідність жінки, навіть якщо вона була рабинею. За зґвалтування жінки полягав штраф - 5 сиклів срібла, за наклеп на чужу дружину - третина міни. Разом з тим раби стояли на рівні волів, віслюків.

Таким чином, можна констатувати велику різноманітність форм суспільних відносин, різних форм здійснення влади в часи переходу від родового ладу до створення великих рабовласницьких держав.

Виникнення держави обумовлено потребою суспільства зберігати свою цілісність за його розшарування на нерівні за своїм становищем соціальні верстви, в здійсненні ефективного соціального управління за умов збільшення населення, заміни безпосередніх родових зв'язків на опосередковані продуктами виробництва, що є проявом ускладнення суспільного життя.

Розвиток держави як самостійної ідеологічної сили суспільства привів до відокремлення права у формі письмових законів від безпосередньо матеріального життя, перетворення звичаєвого права у загальнообов'язкове, здійснення якого забезпечувалося методами фізичного та економічного примусу.

2. Початок соцігенесу

Соціогенез [латів.societs -- суспільство + грецьк.genesis -- походження] -- походження та розвитку свідомості, особистості, міжособистісних відносин, зумовлені особливостями соціалізації у різних культурах і суспільно-економічних формаціях. Основна ідея соціогенезу було сформульовано У.Вундтом і в тому, що психолог має справу ні з абстрактним людиною, і з людиною певної країни й епохи, взаємодіючим в соціокультурному контексті з людьми. Закономірності соціогенезу є предметом історичної психології, що вивчає психологічні особливості становлення пізнання, світосприймання, ладу особистості, засвоєння звичаїв і ритуалів у різні епохи, і навіть предметом етнопсихології. Феноменологія соціогенезу гранично широка: від описи тієї чи іншої способу мислення, пам'яті як "історичних стилів", до відтворення психологічного портрета індивіда чи соціального групи та закінчуючи аналізом ментальності всього народу у певну епоху. Основний метод у дослідженні соціогенезу -- психологічна реконструкція -- відновлення історичних типів поведінки чи вищих психічних функцій (пам'яті, мислення та ін.), заснований на інтерпретації пам'яток духовної й матеріальної культури. У соціогенезі історія особистості представляється процесом взаємодії інваріантних (стосовно певним тимчасовим проміжкам) і історично мінливих елементів.

Вивчення соціогенезу у руслі психоаналізу (З. Фрейд, До. Юнг) тривало в американській психоисторії, зародившій біографічний метод аналізу особи і соціальної групи (сім'ї). На необхідність аналізу людини у діахронічної вертикалі історичного поступу і синхронічної горизонталі різних культур вказували представники французької соціологічною школи (Еге.Дюркгейм, І. Мейерсон), але це позбавило змоги розкрити реальні механізми соціогенеза, оскільки вони або описувалися на кшталт механізмів розвитку психіки окремого індивіда, або полягали в духовному спілкуванню для людей. У виконанні вітчизняної психології вивчення соціогенеза дозволило виявити зміни психіки під час переходу від антропогенезу до соціогенезу [6] відпер соногенезу людини середньовіччя (А.Я. Гуревич), до етногенезу біосфери (Л. Н. Гумільов), і навіть визначити закономірності соціогенезу вищих психічних функцій в історичному розвитку, специфіку будівлі свідомості у різних суспільно-економічних формаціях. Особливого значення соціогенез стоїть у вивченні онтогенезу, у своїй перший, на переконання М. Мід, є ключем до вивчення другого. У Л.С. Виготського соціогенез дитинства у тих культурно-історичного психології розкривається у вигляді поняття ситуації розвитку як особливого поєднання внутрішніх процесів розвитку та зовнішніх умов, типових кожному за вікового етапу. Аналіз соціогенезу дитинства, минаючого своїм корінням в сиву давнину, дає змоги виявити соціогенетичні інваріанти -- щодо незмінні протягом тривалого історичного часу специфічні тексти, форми діяльності тощо., часом втрачені у культурі дорослих і збережені як у дитячій субкультурі. Розробка проблем соціогенезу є безпосередні втілення принципу історизму у сучасній психології.

Представники різних течій соціогенетичної орієнтації вивчають процеси соціалізації людини, освоєння їм соціальних норм пролий, придбання соціальних установок і ціннісних орієнтації, формування соціального і національної характеру людину, як типового члена тій чи іншій спільності. Проблеми соціалізації, чи, у сенсі, соціальної адаптації людини, розробляються р. про. в соціології та соціальній психології, етнопсихології, історії психології.

Головним чинником біологічної еволюції є природний відбір. Він може бути як індивідуальний, і груповий, тобто грегарний. Грегарний відбір у тому чи іншою мірою має місце скрізь, де є об'єднання тварин, і включає у собі два тісно зв'язані, але різних явища. У першому сенсі мається на увазі обор індивідів які мають тими чи інші особливостями, які можуть опинитися же не давати конкретному індивіду жодних переваг, але корисні всього об'єднання. Друге явище - відбір об'єднань як певних цілісних одиниць. Прикладами грегарного відбору можуть бути об'єднання бджіл, мурашок, термітів і т.д.

У ранніх предлюдей панував індивідуальний відбір. Як-от зміна морфологічній організації індивіда, яке робило їх понад здатними до дій з знаряддями. Але настав час, коли розвиток морфологічній організації були забезпечити прогресу. Єдиним способом вдосконалення по пристосуванню до середовища з допомогою знарядь, стало вдосконалення застосовуваних знарядь, тобто. виготовлення знарядь.

Розвиток виробничої діяльності було об'єктивної біологічної необхідністю. І тоді водночас вона могла розвиватися так само як праорудійна, бо, узята як така, була біологічно непотрібної. Отже, індивіди, за своїми морфологічним і іншим даним здібніші до виробничої діяльності, або не мали ніяких біологічних переваг проти тими, які такими особливостями не мали.

Велика проти інших членів групи пристосованість до виробничої діяльності, була таким якістю, що міг надати предчеловеку високий статус і в системі домінування. Є серйозні підстави вважати, що наявність в індивіда якостей, сприяють успіху виробничої діяльності, робило менш імовірним наявність в нього таких особливостей, які б йому високий ранг в ієрархії. Через війну індивіди, найбільше здатні до виготовлення знарядь, мали як більше, а, навпаки, менше шансів дістати високий статус, а цим вижити й заробити залишити потомство, ніж особини, менш здібні до цього.

Тим самим було які були відносини перешкоджали розвитку виробництва, та розвитку праобщини. Об'єктивною виробничої потребою була ліквідація домінування, вірніше заміщення її такими відносинами, які підривали згуртованість праобщини, й те ж час давали однаковий доступом до м'ясу всім членам громади. Реалізація цієї проблеми була можлива лише за умов виходу межі біологічної форми руху матерії. Нові взаємини мають б стати надбіологічними, суперорганічними, тобто соціальними.

За наявності зачатків свідомості людини та волі, які потрібні були і розвинулися у зв'язку з виробничої діяльністю, з'явилася групова потреба у соціальних, громадських відносинах.

Ця потреба прасуспільства і визначала його волю, його формирующуюся мораль (прамораль). Задоволення цієї соціальної потреби не міг без обмеження біологічних потреб членів прасуспільства. Тому перших вражень і спочатку єдиним вимогою волі прасуспільства -- його праморали, зверненим до кожного з його членів, було: не перешкоджати доступу жодної особи з інших членів прасуспільства до м'яса. Це була вимога всіх членів прасуспільства, разом узятих, до кожного його члену, взятому окремо. Він був першим правилом, першої нормою людської поведінки. Але це обов'язок всіх членів прасуспільства неминуче оберталася них і правом, саме правом кожного їх отримати частку м'яса, видобутого в колективі.

И ця обов'язок, і цього права, сама норма, від якому вони були невіддільні, були чим іншим, як це й породженням і відбитком матеріальних відносин власності прасуспільства на м'ясо.

Власність є явище, якісно не на біологічного та іншого споживання. Виробничі, соціально-економічні взаємини є, передусім, відносини власності, у разі громадської чи колективної. У такому суспільстві докласовому вольові відносини власності регулюються мораллю і виступають як моральні, У разі ми маємо справу з формувалися вольовими відносинами власності. Вони регулювалися що формується волею праобщины - праморалью. У стають вольових відносинах власності втілювалися зароджувані матеріальні відносини власності.

Існування волі суспільства передбачає існування волі в кожного з його членів. Щоб прасуспільство могло регулювати своїх членів, потрібна наявність у них спроможності управляти своїми діями. Розуміння сутності відносин суспільної відповідальності і індивідуальної волі передбачає на запитання, що став саме змушує індивіда підпорядковуватися вимогам громадської волі, нормам поведінки. Пояснити це лише загрозою покарання з боку прасуспільства не можна. Всі ці індивіди, разом узяті, могли систематично вимагати від кожного індивіда неухильного дотримання певних норм поведінки лише за тому неодмінній умові, щоб усе вони були кревно зацікавленні у тому. Зрозуміло, що зацікавленість всіх членів прасуспільства, разом узятих, дотримання норм неможлива без зацікавленості у цьому кожного їх, взятого окремішності. Норми були вираженням потреб прасуспільства. Як зазначалося, є серйозні підстави вважати, що початкові заборони носили форму табу. Якщо це, то вивчення особливостей табу може пролити світло на шлях формування першої норми, а й викликав цим на процес створення початкових виробничих отношений.

Величезний матеріал про табу надає до нашого розпорядження етнографія. Термін «табу» передусім, застосовується для позначення особливий заборон виконувати дії та тіла цих заборонених дій. Спочатку табу й уявляли собою лише заборони. Не усі табу регулювали відносини людей суспільстві, т. е. були нормами поведінки. Але саме у табу-нормах поведінки, т. е. в моральних, чи моральних, табу, все особливості табу виявлялися найбільш чітко. Вони мусили вихідної, початкової формою табу. Надалі мова піде виключно про них.

Якщо всяке табу є заборона, то ми не всяка норма поведінки, яка полягає у заборону тих чи інших дій, є табу. Табу -- заборона особливий. Разом із неминучістю включає у собі три основних компонента.

Перший компонент -- глибоке переконання людей, які належать до певному колективу, що вчинення будь-яким його членом певних дій неминуче викличе як на даного індивіда, а й у весь колектив якусь страшну небезпека, можливо, навіть призведе загибель всіх їх.

Другий компонент -- відчуття страху: почуття жаху перед невідомої небезпекою, яку викликають відомі дії, і тим самим страху перед цими небезпекою.

Третій компонент -- власне заборона, норма. Наявність заборони свідчить, що віри в небезпека, навлекаемую даними актами поведінки людини, ні жаху перед ній було чимало, щоб відвернути від здійснення небезпечних дій. Звідси випливає, що ці дії були чимось притягальні для таких людей, хто був якісь досить могутні сили, які штовхали людини до здійсненню. І оскільки ці дії тієї чи іншої члена суспільства були небезпечні як йому самого, але й людського колективу, у цілому, останній мав заходи, щоб змусити всіх своїх членів утриматися від них, караючи тих, хто з цим вимогою не вважався. Небезпечні дії ставали запретными.

Отже, табу виглядали норму поведінки, начебто із нізвідки нав'язану суспільству якийсь сторонньої силою, з яких неможливий було вважатися. Цю особливість табу які вже звертали увагу деякі дослідники. Саме такою характері і мали мати перші норми, виниклі як засобу нейтралізації небезпеки, яку представляв для несформованого суспільства зоологічний індивідуалізм.

Досить час формування перших норм були епоху архантропов, хто був вищої розвитку попередніх їм хабілісам. Твердження комуналістичною власності на м'ясо, невдовзі перейшов у повну власність колективу на рослинну їжу, а далі коштом виробництва. Остаточно утвердилось розподіл праці по статевою і віковою признаку.

Також у період відбувалося витіснення біологічних взаємин із багатьох галузей людські стосунки, і заміна їх соціальними. Розсувалися вплив громадської волі, праморали, шляхом виникнення нових норм.

2.1 Епоха первісної общини

Первісна епоха властива всім без винятку формам людської спільноти. Звичайно, кожній з них притаманний свій історичний шлях розвитку, однак доцільно виходити з того, що первісна історія суспільства, його культура мають узагальнювальний характер. Поєднуючи воєдино все первісне суспільство, культура виступає як загальнолюдський здобуток, а вся людська спільність -- як носій цієї культури.

Важливими джерелами для вивчення культури первісного суспільства є археологічні, етнографічні й антропологічні матеріали, а також фольклорні пам'ятки, здобутки лінгвістики, геології, палеоботаніки. Саме на їх основі розроблено періодизацію первісного суспільства, його культури. Водночас наголосимо, що проблема періодизації історії та культури первісного суспільства сьогодні одна з найдискусійніших, хоча перший крок у цьому напрямі був зроблений ще в античному світі. Зокрема, давньоримський філософ Тіт Лукрецій Кар (близько 99 -- 55. до н.е.) у поемі "Про природу речей" зробив припущення про наявність в історії культури первісного суспільства кам'яної, мідної та залізної епох. Критерієм такої періодизації він вважав поступову заміну кам'яних знарядь мідними, а останніх -- залізними.

В "Етимології" іспанського єпископа Ісидора Севільського (570 -- 636 pp.) історія культури людського суспільства поділена на шість епох: від Адама до Ноя; від Ноя до Аврама; від Авраама до Давида; від Давида до Вавилонського полону євреїв; від Вавилонського полону євреїв до народження Ісуса Христа; від народження Ісуса Христа до кінця світу.

У XVIII ст. французький філософ-просвітитель Ж. Кондорсе (1743--1794 pp.) поділив історію людської культури на послідовно змінні форми господарювання (полювання, рибальство, скотарство, землеробство). Започаткована у XIX ст. класифікація первісних пам'яток матеріальної культури спонукала створення науково обґрунтованої археологічної періодизації, яка підтвердила правильність гіпотези Лукреція. Датський вчений К. Томсен (1788 -- 1865 pp.), використовуючи археологічні дані, впровадив поняття трьох віків: кам'яного, бронзового та залізного. Сьогодні до них інколи додають і четвертий -- мідний, а кожен із віків, у свою чергу, поділяють на окремі етапи.

Над проблемою періодизації культури працювали також інші вчені, відомі у галузі природознавства та в розробці питань еволюції суспільства. Наприклад, у першій половині XIX ст. свої варіанти періодизації запропонували шведський природодослідник С. Нільсон (1787--1887 pp.) та видатний американський історик, етнолог і археолог Л.-Г. Морґен (1818--1881 pp.). Зокрема, С. Нільсон виділив у процесі історичного розвитку чотири стадії: дикунство, номадизм (кочове скотарство), землеробство і цивілізація. Натомість Л.-Г. Морґен поділив історію культури на дикунство, варварство і цивілізацію.

Найусталенішим поглядом вважається такий, згідно з яким археологічна періодизація узгоджується із загальноісторичною, тобто кам'яний вік відповідає первісному ладові, бронзовий -- виникненню найдавніших держав, ранній залізний -- державам вторинного типу. За цією періодизацією кам'яний вік на території України розпочався приблизно 800 тис. років тому і тривав аж до неоліту (IV тис. до н.е.); епоху мідного віку датують IV --III тис. до н.е.; епоху бронзового віку -- II тис. до н.е. -- VIII ст. до н.е., а епоху раннього залізного віку -- VIII ст. до н.е. -- IV ст. н.е. Вітчизняні вчені вважають, що на території України кам'яний вік та епоха неоліту закінчилася близько 2800 -- 2750 pp. до н.е. Складовою частиною цієї епохи на деяких територіях був мідний вік (між 3300 -- 2800/2750 pp. до н.е.). Епоху бронзового віку слід датувати із 2800 (2760) до 1200 pp. до н.е., а епоху раннього залізного -- періодом із XII ст. до н.е. по IV ст. н.е.

Безумовно, кожний період у розвитку людської культури має притаманні йому властивості. Так, для першого періоду первіснообщинного ладу, який умовно називають дикунством, характерні поступова еволюція людини, привласнення готових продуктів природи, створення найпростіших знарядь праці, добування вогню та виникнення виробничих відносин. Першою формою суспільно-економічних відносин було первісне людське стадо, в межах якого відбувалося становлення суспільної людини. Другий -- родовий лад, або варварство, був періодом повного утвердження системи виробничих відносин первісного суспільства. За родового ладу основним осередком Суспільства був рід, що об'єднував групу людей, зв'язаних кровним спорідненням. У цей період виникають скотарство і землеробство. Продукти, отримані від таких форм господарювання, поступово витісняють залежність їжі від збиральництва. Нарешті, для нижньої фази варварства характерне запровадження гончарства.

Згідно з позицією Л.-Г. Моргена, середня фаза варварства почалася у східній півкулі з одомашнення тварин, а в західній -- із догляду за рослинами та використання у будівництві неопаленої цегли та каменю. Вища фаза варварства започаткована обробкою заліза.

Періодизація первісного суспільства Л.-Г. Морґеном мала для свого часу велике теоретичне значення. Вона, зокрема, виражала ідею єдності історичного процесу і прогресивного розвитку людства у первісну епоху на основі здобутків матеріального виробництва. В наш час ця періодизація поглиблена, передусім внаслідок уточнення її критерію, а також зростання місця і ролі продуктивних сил порівняно з окремими відкриттями. Деякі вчені, наприклад, пропонують за основу періодизації вважати еволюцію форм первісної власності (А.Й. Першиц), інші -- ступінь поділу праці у первісному суспільстві (Н.О. Бутинова) або принцип археологічної класифікації (С.В.Кисельов).

...