Сутність адміністративно-публічного (державного) управління та характеристика окремих сфер публічного управління

Размещено на http://www.allbest.ru/

20

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Загальна характеристика сутності державного (публічного) управління

2. Особливості адміністративно-публічного управління в окремих сферах

2.1 Управління у сфері оборони

2.2 Управління у сфері безпеки

2.3 Управління закордонними справами

2.4 Управління у сфері юстиції

2.5 Управління внутрішніми справами

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

У суспільстві існують різноманітні види особистої і соціальної влади - влада глави сім'ї, влада володаря над рабом або слугою, економічна влада власників засобів виробництва, духовна влада церкви та ін. Усі названі види являють собою або індивідуальну, або корпоративну (групову) владу. Вона існує в силу особистої залежності підвладних, не розповсюджується на всіх членів суспільства, не претендує на загальність, не є публічною.

Влада ж публічна спрямована на вирішення суспільних справ, розповсюджується за територіальним принципом, їй підкоряються всі, хто знаходиться на певній «підвладній» території. Вона здійснюється особливим прошарком людей, які професійно займаються управлінням і складають апарат влади. Цей апарат підпорядковує всі шари суспільства, соціальні групи своїй волі, управляє на основі організованого примусу аж до можливості фізичного насильства відносно соціальних груп і окремих людей. Апарат публічної влади існує й функціонує за рахунок податків з населення і призначений для того, щоб діяти у суспільних інтересах.

Єдину державну владу здійснює державний апарат, що являє собою систему державних органів. У межах цієї системи розрізняються три основні підсистеми органів або гілки державної влади: законодавча, виконавча і судова. В основі такого структурного устрою апарату держави лежить функціональна диференційованість державної влади. Зазвичай цю функціональну диференційованість пояснюють як поділ праці з державного управління.

З аналізу досліджень і публікацій стає очевидним, що висвітлення інтелектуального характеру державного будівництва, державного управління, усвідомлення інтелектуального потенціалу як основного джерела розвитку держави поки ще находиться поза увагою науковців.

Виходячи з цього, формулювання цілей курсової роботи полягає в такому: умотивувати, що розвиток - це, в першу чергу, інтелектуальне вдосконалення держави, і державне будівництво відображає, насамперед, інтелектуальний потенціал держави.

Уся історія цивілізації, державного будівництва є історією інтелектуального розвитку, тому що саме державне будівництво, як результат колективної діяльності, несе в собі втілення потенціалу знань, якими володіє даний соціум. Інакше кажучи, державне будівництво, як розгортання держави, є проекцією усвідомлення її сутності, тобто в основі своїй представляє створення інтелектуального продукту, утілюваного в реальність. Таке розуміння державного будівництва природне, якщо взяти до уваги, що держава - це свідома форма руху матерії, а отже, її розвиток зумовлений потенціалом цієї свідомості - інтелектуальним потенціалом держави.

Тобто, показником стану державного публічного будівництва в кожній країні є рівень державного управління у різних сферах суспільних відносин.

Таким чином, об'єктом даної теми дослідження є безпосередньо дослідження сутності адміністративно-публічного (державного) управління, а також характеристика окремих сфер публічного управління, а саме сфер оборони, безпеки, юстиції, сфер управління закордонними та внутрішніми справами.

Предметом дослідження виступають праці різних науковців, підручники та посібники з адміністративного права, Конституція України та інші нормативно-правові акти.

1. Загальна характеристика сутності державного (публічного) управління

У вітчизняній та зарубіжній літературі ще не склалося сталого й загальновизнаного поняття державного управління. Одні його трактують з точки зору суті, реального змісту, інші -- форм, яких воно набирає і в яких функціонує. Найчастіше воно визначається шляхом відмежування одних від інших видів державної діяльності -- вся позазаконодавча та позасудова діяльність держави і становить зміст державного управління. Таке формальне визначення не розкриває справжньої суті державного управління, його призначення. [8]

З позицій юридичної науки, державне управління визначається як виконавча й розпорядча діяльність держави. І це визначення в достатній мірі не розкриває матеріальної суті управлінської діяльності, не вичерпує її змісту, та й саме поняття виконавчої й розпорядчої діяльності потребує уточнення.

Мабуть, більш продуктивним буде підхід з точки зору реального змісту управління як специфічного виду суспільної діяльності, визначення його характерних рис й ознак, не обмежуючись юридичною формальною оцінкою. Подібний підхід характерний для представників загально-соціологічних наукових напрямів, що досліджують проблеми управління. Вони переважно визначають управління як систематично здійснюваний цілеспрямований вплив людей на суспільну систему в цілому чи на її окремі ланки на підставі пізнання й використання властивих системі об'єктивних закономірностей і тенденцій в інтересах забезпечення її оптимального функціонування та розвитку, досягнення поставленої мети. Цим визначенням підкреслюється найголовніше призначення управління -- забезпечення функціонування та розвитку суспільства як єдиного цілого, його організуючий характер. Отже, управління -- це і є організуюча діяльність держави, що спрямована на виконання її завдань та функцій. [7]

Однак в тлумаченні управління з боку соціологів слід відзначити абстрактно-кібернетичний акцент, що підкреслює найбільш загальні закономірності управління, характерні для всіх керованих систем, зокрема систем соціального (суспільного) типу. Але ця система особливого роду, де сутність процесів управління проявляється не стільки у кількісних, скільки у якісних характеристиках, і абстрактно-кібернетичний підхід до проблем управління в суспільному середовищі не дає адекватного формалізованого опису досліджуваних процесів, оскільки ігнорує їх соціально-свідому природу. [2]

Найсуттєвішим, що відрізняє соціальне управління від інших видів управління (технічного й біологічного), є те, що воно здійснюється шляхом впливу на свідомість і волю, а, отже, інтерес людини для досягнення поставленої мети. А будь-яка цілепокладаюча діяльність людей пов'язана з реалізацією їх інтересу як усвідомленої потреби, що обумовлена їх матеріальним буттям, об'єктивною соціально-економічною структурою суспільства, тобто соціальна мета є явищем суспільної свідомості як вираження загальних потреб та інтересів соціальних груп. Об'єктами управління є соціальна організація суспільства з властивими їй соціальною структурою і соціальними процесами. [12]

Таким чином, спеціальні інститути управління, які в тій чи іншій формі завжди існували в суспільстві, утворювалися для свідомого впливу людей на процеси суспільного розвитку, для регулювання суспільних відносин. Сила і межі цього впливу обумовлюються соціально-економічною природою та ступенем зрілості суспільства.

Тому державне управління як суспільне явище, його форми, методи, принципи, характер обумовлюються завжди і скрізь проблемами суспільного розвитку, що здійснюються в інтересах певних соціальних верств і груп. Дане явище пов'язане з системою суспільних відносин не тільки безпосередньо через реальні управлінські процеси, що відбуваються з приводу суспільного виробництва, але й опосередковано через свідомість, певні форми знань, різні управлінські доктрини, теорії й концепції. Отже, на формування управлінських відносин активно впливають не тільки матеріальні чинники, але й суспільна свідомість, передусім політико-правова та організаційно-управлінська. Причому характер, спрямованість і ступінь впливу на суспільні відносини з боку тих чи інших управлінських поглядів в кінцевому підсумку обумовлені суспільно-політичною природою самих соціальних сил. Саме вони й визначають межі поступовості існуючої в тому чи іншому суспільстві системи знань, серед них і управлінських. [3]

Нові завдання й функції держави перехідного періоду зумовлюють і новий зміст її управлінської діяльності, і отже, визначають форми, методи управління, систему та структуру органів державного управління. Раніше у наукових публікаціях домінуючою позицією були положення, за якими державне управління розглядалося як управління людьми. І для цього було досить підстав, оскільки державне управління як політична та владно-примусова діяльність, що одержала ці якості від держави -- політичної організації, вважалося чисто політичною категорією, покликаною впливати лише на поведінку людей в потрібному для пануючого класу напрямі. Але тим самим затушовувались ознаки управління як специфічного виду суспільної діяльності. [8]

Навіть за найпростіших форм організації колективної праці функції управління не обмежувалися тільки впливом на поведінку людей, воно справляло і загальні функції, що виникають з руху усього виробничого механізму та потреб розвитку суспільства як єдиного цілого. Суспільні процеси є загальним об'єктом управлінської діяльності держави. Та управління -- різноманітна державна діяльність, котра охоплює не тільки сфери виробництва та розподілу, але й сферу духовного життя, різні сторони людського співжиття. [11]

Зрозуміло, управлінський вплив спрямований насамперед на поведінку людей. Однак держава управляє не тільки людьми, а й речовими елементами виробничого та духовного життя людини -- природними, матеріальними і фінансовими ресурсами, територіями, матеріальними об'єктами культури, тобто усіма тими «речами», що знаходяться у її розпорядженні. Навіть за умов значного скорочення кількості об'єктів державної власності в процесі приватизації в безпосередньому володінні держави залишаються найбільші підприємства базових галузей економіки та військово-промислового комплексу.

Поступове роздержавлення та демонополізація економіки, запуск ринкового механізму саморегулювання проте не звільняє державу від необхідності здійснювати широкі економічні, соціально-культурні й інші загальні та спеціальні функції, а зобов'язує виконувати їх в інших формах і других методах, ніж раніше: сприянням утворенню ринку капіталу, житла, цінних паперів, прогнозуванням, податковою, кредитною і дотаційною політикою, пільговим квотуванням, заохоченням науково-технічного прогресу та ін., тобто державне регулювання економіки не має нічого спільного з директивними методами командно-адміністративного управління. [4]

Владно-примусовий характер державного управління в ринкових умовах якісно змінюється, хоч і зберігає свою принципову природу (мається на увазі владна природа, оскільки її витоками є державна воля). Здійснення загальних функцій, обслуговування суспільних потреб не виключає застосування владно-регулюючих і примусових заходів державного управління, але вони становлять лише допоміжну основу змісту цієї діяльності. Це -- заходи заохочення, стимулювання, переконання, формування громадської думки та свідомості, почуття відповідальності та обов'язку. Лише у підтриманні встановленого правопорядку держава залишається непохитною і широко застосовує владно-примусові засоби.

Отже, характеристика соціальної сутності управління, в тому числі державного, включає такі риси.

1. Суспільство як соціальна організація -- це складна самокерована система, що самоуправляється і постійно перебуває в русі, не може існувати без наявності безперервного управління. Тому управління є способом існування соціальної організації, її іманентний елемент.

2. Управління є особливою соціальною функцією, що виникає з потреби самого суспільства як самокерованої системи (що самоуправляється) і супроводить усю історію суспільства, набираючи політичного характеру та відповідних державних форм в суспільстві соціального розшарування. При аналізі сутності державного управління не можна ігнорувати його політичного аспекту. Але цей фактор не має применшувати загально-соціальне призначення управління, відсувати на другий план питання техніки й технології управління, що веде до зниження його ефективності. [7]

3. Кожному типу соціальної організації, конкретно-історичному суспільству притаманні свій зміст, свої специфічні процеси, форми і методи управління. Тому зміст управління не можна відривати від середовища його функціонування.

4. Соціальне управління -- елемент системи суспільних відносин і його характер і зміст залежать від їх сутності. В свою чергу соціальне управління зводиться до впорядкування та розвитку суспільних відносин.

5. З переходом у постіндустріальне суспільство, розвитком науково-технічної революції, зростанням і ускладненням техніки та технології виробництва значно зростає питома вага управління речами та процесами виробництва. В цих умовах людина має розкрити усі свої творчі потенції, аби успішно виконати нові трудові функції і соціальні обов'язки, а її роль як соціальної істоти та участь в управлінні людьми не тільки не зменшуватиметься, а, навпаки, зростатиме. [8]

6. «Матеріальний» зміст управління як соціальної функції виявляється передусім в організаторській діяльності і це одна з головних рис державного управління. Організуюча діяльність реалізується шляхом об'єднання, узгодження, регулювання, координації, контролю, а також владно-регулюючими і примусовими заходами держави. Організаційний зміст управління найбільш чітко виражається в плануванні колективних зусиль та розподілі обов'язків їх учасників у досягненні конкретних цілей, в розпорядництві, тобто в регулюванні повсякденної діяльності колективів, в контролі за ходом здійснення поставленої мети, в організаційному забезпеченні усіх стадій управлінського процесу.

Тобто управління -- це насамперед організація дій по координації, об'єднанню в систему спеціалізованих зусиль групи людей.

7. Мета є найважливішою характеристикою управління -- визначенням його призначення. Власне задля певних досягнень і здійснюється управління. Не можна вважати управлінням безцільні перетворення, оскільки вони є беззмістовними.

8. Тільки динамічне цілепокладання і цілеспрямовані дії можуть забезпечити прогрес суспільства. Так званий період застою колишнього радянського суспільства відзначався наявністю лише негативних зворотних зв'язків у структурному відношенні, а в функціональному -- сталістю завдань управління, несприйнятих народом, збереженням попередньої якісної визначеності без урахування вимог зміни зовнішнього середовища, суспільного застою, а не розвитку, статики, не руху, що суперечить самій природі людського суспільства. Крах такої системи був неминучим. [9]

Будь-яка самокерована система, в тому числі і соціальна, мусить мати принаймні властивість гомеостазису, тобто спроможність зберігати у відносній постійності свої основні параметри в умовах зміни середовища. Однак гомеостазис не є достатньою ознакою системи управління. Складні системи управління в суспільстві мають бути спроможними у процесі розвитку переходити з одного якісного стану до іншого, підтримувати динамічну рівновагу з оточенням, забезпечувати сучасне й ефективне приведення суспільства до відповідності з притаманними йому об'єктивними закономірностями та тенденціями поступового розвитку. Природно-історичний процес в основному так і розвивався від одного -- нижчого -- ступеня, до другого -- вищого. [8]

Досвід історії (колишнього соціалістичного табору) поставив зовсім нове завдання -- повернути суспільство до якісних параметрів підприємницької суспільно-економічної формації. Подібні завдання соціальні системи управління ніколи не розв'язували, до того ж вони суперечать загальній об'єктивній тенденції розвитку людства, що і призвело до глибокої кризи постсоціалістичного суспільства. В даному разі метою управління є не підвищення організованості системи, її розвитку, а руйнування структури. З цим завданням нові суб'єкти управління успішно впоралися. Можна припустити, що це проміжний етап процесу управління з метою реорганізації систем, але поки що не видно доцільності і корисності ефекту управлінського впливу.

9. Упорядкування суспільних відносин, збереження їхньої сталості та доцільності у розвитку для конкретно-історичного суспільства забезпечується організуючою роллю управління, але для практичного переведення управлінського впливу у напрямку, що визначається соціальними завданнями, для забезпечення належної соціальної поведінки індивідів необхідний авторитет, влада. І в соціальній організації управління виступає як організуючий процес реалізації влади, як її динаміка. Немає суспільства без управління, як і немає управління в суспільстві без пануючої волі, влади, авторитету. [8]

Таким чином, влада виступає як функціональна властивість, іманентна якість соціальної організації, і реалізується вона через соціальне управління. Це означає, що управління у царині суспільних відносин має здійснюватися на основі підпорядкованості, єдності волі учасників спільної діяльності. Сукупна воля підпорядковує собі індивідуальні волі, владарюючий нав'язує свою волю підвладному, керує діями та вчинками індивідів, тобто здійснює управління людьми.

10. Практичне здійснення управлінських процесів залежить від наявних суспільних умов, а останні в кінцевому рахунку обумовлені матеріальними умовами життя суспільства. Та оскільки управлінська діяльність -- це суб'єктивна діяльність людей, відтак вона залежить і від суспільного досвіду, рівня культури та свідомості людей, зрілості суспільства, його технічних можливостей, оптимальності і масштабності соціальних завдань та ін.

Визначені соціальні особливості управління являють собою найсуттєвіше в його змісті, отже, властиві також і державному управлінню. Якщо в цілому управління в суспільстві являє собою загально-соціальну функцію, що реалізується через владно-організуючу діяльність з метою забезпечення узгодженості спільної праці та побуту людей для досягнення суспільне значущих завдань, то державне управління відноситься до функцій держави, яка вносить в цю діяльність притаманні їй ознаки державного устрою та форми державного правління, поділу державної влади, правотворчості, правозастосування і правоохорони, верховенство закону та державного примусу щодо його забезпечення тощо. [3]

Все це робить зміст державного управління значною мірою юридичне спеціалізованим, обумовлюючи першочергове значення таких пізнавальних об'єктів, як суспільні відносини, що складаються у сфері державного управління, та право як вирішальний засіб їх унормування й впорядкування.

2. Особливості адміністративно-публічного управління в окремих сферах

2.1 Управління у сфері оборони

Конституція України встановлює, що оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності, забезпечення економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, Збройних Сил України, справою всього народу. Прагнучи до мирного співіснування з усіма державами, Україна підтримує свою обороноздатність на рівні оборонної достатності для захисту від агресії. [1]

Основи організації оборони та повноваження державних органів з її забезпечення, обов'язки підприємств, установ, організацій, посадових осіб щодо зміцнення обороноздатності країни встановлює Закон України «Про оборону України» від 6 грудня 1991 р.

Оборона України -- це система політичних, економічних, соціальних, воєнних, наукових, науково-технічних, інформаційних, правових, організаційних, інших заходів держави щодо підготовки до збройного захисту та її захист у разі збройної агресії або збройного конфлікту.

Метою оборони України є створення всіх необхідних умов для запобігання воєнному нападу та для збройної відсічі можливій агресії проти України у будь-який час і за будь-яких обставин. Вона базується на готовності Збройних Сил України, економіки, населення, території до оборони і будується відповідно до воєнної доктрини держави. [2]

Воєнна доктрина України є складовою частиною концепції національної безпеки і становить сукупність основоположних настанов і принципів щодо організації та забезпечення безпеки особи, народу і держави шляхом політичних, дипломатичних, економічних та воєнних заходів. Вона визначається принципом оборонної достатності в будівництві Збройних Сил України і ґрунтується на тому, що Україна:

- не визнає війну як засіб розв'язання міжнародних проблем;

- прагне до нейтралітету й додержання неядерних принципів (не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї);

- не має територіальних претензій до жодної держави і не бачить у жодному народові ворога;

- ніколи першою не розпочне бойових дій проти будь-якої країни, якщо не стане сама об'єктом агресії. [10, с. 371]

Безпосередньо воєнною доктриною принципово визначаються воєнно-політичні цілі України та міжнародні пріоритети в галузі забезпечення національної безпеки; причини воєнної небезпеки; ставлення України до війни; ставлення України до ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення; основні напрями забезпечення воєнної безпеки; завдання Збройних Сил та принципи їх будівництва; підготовка Збройних Сил до захисту від агресії; мета і принципи воєнно-економічної політики; підготовка держави і населення до оборони.

Закон України «Про оборону України» дає визначення понять «обороноздатність держави», «збройна агресія», «воєнний стан».

Стан війни згідно з Конституцією України оголошується Верховною Радою України за поданням Президента України у разі воєнного нападу (агресії) на Україну. Стан війни також оголошується за необхідності виконання міжнародних договорів щодо спільної оборони від агресії і скасовується після укладення мирної угоди з протилежною воюючою стороною.

З оголошенням стану війни або початком воєнних дій настає воєнний час. Початком воєнного часу є день і час оголошення стану війни або воєнного нападу (агресії) на Україну. Кінцем воєнного часу є оголошений день і час припинення воєнних дій. [12]

Чинним законодавством передбачено, що у разі збройної агресії проти України або загрози нападу на Україну Президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, подає його Верховній Раді України на схвалення чи затвердження, а також вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни.

Воєнний стан запроваджується в окремих місцевостях або на всій території України у разі оголошення стану війни або загрози воєнного нападу (агресії). Рішення про введення воєнного стану згідно з Конституцією України приймає Президент України.

Для виконання оборонних функцій шляхом збройного захисту незалежності, територіальної цілісності та недоторканності в Україні створено власні Збройні Сили.

До складу Збройних Сил України входять сухопутні війська (війська наземної оборони); війська повітряної оборони (військово-повітряні сили та сили протиповітряної оборони); військово-морські сили.

За Конституцією України затвердження загальної структури Збройних Сил України, їх чисельності, а також визначення функцій є компетенцією Верховної Ради України. [10, с. 374]

Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України за Конституцією України є Президент України. Він призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави.

Для забезпечення стратегічного керівництва Збройними Силами України, іншими військовими формуваннями та правоохоронними органами в особливий період може створюватися Ставка Верховного Головнокомандувача як вищий колегіальний орган військового керівництва обороною держави у цей період. Пропозиції про утворення Ставки Верховного Головнокомандувача, її персонального складу та граничної чисельності подаються Радою національної безпеки і оборони України на розгляд Президенту України і вводяться в дію Указом Президента України.

Безпосереднє керівництво Збройними Силами України здійснюється Міністерством оборони України.

Міністерство оборони України (Міноборони України) є центральним органом виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України. Воно є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері оборони.

До основних завдань Міноборони України належать:

- участь у реалізації державної політики з питань оборони і військового будівництва, координація діяльності державних органів та органів місцевого самоврядування з підготовки держави до оборони;

- участь в аналізі воєнно-політичної обстановки, визначення рівня воєнної загрози національній безпеці України;

- забезпечення функціонування, бойової і мобілізаційної готовності, боєздатності та підготовки Збройних Сил до виконання покладених на них функцій і завдань;

- проведення державної військової кадрової політики, заходів щодо реалізації соціально-економічних і правових гарантій військовослужбовців, членів їх сімей та працівників Збройних Сил;

- розвиток військової освіти і науки, зміцнення дисципліни, правопорядку та виховання особового складу;

- взаємодія з державними органами, громадськими організаціями і громадянами, міжнародне співробітництво;

- контроль за додержанням законодавства у Збройних Силах, створення умов для демократичного цивільного контролю над Збройними Силами. [5]

Міноборони України очолює Міністр, якого призначає на посаду та звільняє з посади Президент України.

На посаду Міністра оборони України призначається громадянин України, який має вищу освіту. Він може бути військовослужбовцем. Якщо Міністром призначено військовослужбовця, то за посадою він є Головнокомандувачем Збройних Сил. Міністр як Головнокомандувач Збройних Сил несе відповідальність за виконання Збройними Силами своїх функцій і покладених на них завдань, йому підпорядковуються головнокомандувачі усіх видів Збройних Сил. [10, с. 375]

Організаційне, експертно-аналітичне, правове, інформаційне, матеріально-технічне та інше забезпечення діяльності Міноборони України організовується Державним секретарем. Організацію роботи з виконання завдань Міністерства у сфері міжнародного співробітництва та забезпечення відповідної діяльності Міністра здійснює Державний секретар з питань міжнародного співробітництва.

Державний секретар подає пропозиції Міністрові стосовно державної політики з питань оборони і військового будівництва, планування оборони держави, забезпечення життєдіяльності Збройних Сил, їх функціонування, постачання матеріальних, фінансових, інших ресурсів та майна, складання проекту державного бюджету та формування державного оборонного замовлення, координації та контролю за виконанням завдань у сфері оборони органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, військовими формуваннями та правоохоронними органами. [4]

Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції Міноборони України, обговорення найважливіших напрямів його діяльності та розвитку Збройних Сил у Міністерстві утворюється колегія у складі Міністра оборони України (голова колегії), Державного секретаря та його першого заступника, Державного секретаря з питань міжнародного співробітництва, начальника Генерального штабу Збройних Сил та його першого заступника, головнокомандувачів видів Збройних Сил за посадами. Членами колегії можуть бути також інші посадові особи, яких затверджує Президент України за поданням Міністра оборони України. Положення про колегію затверджує Президент України за поданням Міністра оборони України. Рішення колегії проводяться в життя наказами (директивами) Міністра оборони України. [10, с. 377]

Головним військовим органом з планування оборони держави, управління застосуванням Збройних Сил України, координації та контролю за виконанням завдань у сфері оборони органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, військовими формуваннями, утвореними відповідно до законів України, є Генеральний штаб Збройних Сил України, який в особливий період є робочим органом Ставки Верховного Головнокомандувача (в разі її утворення).

Начальник Генерального штабу підпорядковується Міністрові оборони України. Якщо Міністр оборони України є Головнокомандувачем Збройних Сил, начальник Генерального штабу є першим заступником Головнокомандувача Збройних Сил. У разі, якщо Міністр оборони України є цивільною особою, начальник Генерального штабу є Головнокомандувачем Збройних Сил. Начальник Генерального штабу несе відповідальність за діяльність Генерального штабу, в межах повноважень здійснює управління військами (силами) через Генеральний штаб, головнокомандувачів видів Збройних Сил, начальників родів військ і спеціальних військ. [12]

Начальник Генерального штабу в межах повноважень, встановлених законами та іншими нормативно-правовими актами, видає накази, директиви військам (силам), організовує й контролює їх виконання. Він має право скасовувати та змінювати накази, директиви підпорядкованих йому органів військового управління і військового командування.

Структуру Генерального штабу затверджує Міністр оборони України, а штатний розпис, кошторис та положення про структурні підрозділи Генерального штабу -- начальник Генерального штабу.

Збройні Сили України комплектуються військовослужбовцями відповідно до Закону України «Про загальний військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 р.

2.2 Управління у сфері безпеки

Під безпекою треба розуміти стан захищеності життєво важливих інтересів:

а) особи, що виявляються в її правах і свободах;

б) суспільства, що сконцентровані в його матеріальних і духовних цінностях, а виявляються в можливості народу виступати єдиним джерелом влади;

в) держави, що виражені в її конституційному ладі, суверенітеті, територіальній цілісності, а виявляються у праві на здійснення (реалізацію) влади.

Безпека особи, суспільства і держави гарантується Конституцією України і досягається проведенням єдиної державної політики у галузі її забезпечення, розробкою і своєчасним проведенням як превентивних, так і відновлюваних заходів, що адекватні погрозам відповідним інтересам. До них належать заходи політичного, економічного, організаційного, юридичного та іншого характеру. Виходячи з цього, у забезпеченні безпеки беруть участь органи законодавчої, виконавчої, судової влади, а також недержавні організації і громадяни. [2]

Найбільша питома вага у вирішенні питань забезпечення безпеки припадає на державні утворення. Це Збройні Сили, Служба безпеки, прикордонні війська, органи внутрішніх справ і міліція, органи митного контролю, захисту прав споживачів, прокуратури та інші. Таким чином, держава є основним суб'єктом забезпечення безпеки.

У здійсненні цієї функції вона виходить з того, що достатня безпека особи і суспільства неможлива без ефективного захисту інтересів держави. Практика розв'язання цих проблем однозначно свідчить, що в демократичній державі ступінь захищеності особи і суспільства перебуває у прямій залежності від рівня безпеки держави. [10, с. 385]

Саме внаслідок цієї обставини Конституція України передбачає обмеження прав і свобод особи з метою захисту життєво важливих державних інтересів. Зокрема, ст. 41 передбачає примусове відчуження майна за умов воєнного або надзвичайного стану; у ст. 64 зазначається, що за умов воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. [1]

Найвище керівництво у сфері національної безпеки здійснює Президент України, він же очолює Раду національної безпеки і оборони України.

Рада національної безпеки і оборони України є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України і передбачена Конституцією України, її діяльність регламентована Законом України «Про Раду національної безпеки і оборони України» від 5 березня 1998 р.

Функціями Ради національної безпеки і оборони України є:

1) внесення пропозицій Президентові України щодо реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони;

2) координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони у мирний час;

3) координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в умовах воєнного або надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України. [10, с. 387]

Головою Ради національної безпеки і оборони України є Президент України.

Поточне інформаційно-аналітичне та організаційне забезпечення діяльності Ради національної безпеки і оборони України здійснює її апарат, який підпорядковується Секретареві Ради національної безпеки і оборони України.

адміністративний публічний управління оборона

Секретар Ради національної безпеки і оборони України призначається на посаду та звільняється з посади Президентом України і безпосередньо йому підпорядковується. Правовий статус Секретаря Ради національної безпеки і оборони України як державного службовця визначається Президентом України відповідно до Закону України «Про державну службу». Він забезпечує організацію роботи і виконання рішень Ради національної безпеки і оборони України та має заступників, які за його поданням призначаються на посаду та звільняються з посади Президентом України.

На засіданнях Ради національної безпеки і оборони України її члени голосують особисто. Делегування ними обов'язку бути присутніми на засіданні Ради національної безпеки і оборони України іншим особам не допускається. У засіданнях Ради національної безпеки і оборони України може брати участь Голова Верховної Ради України.

На запрошення Голови Ради національної безпеки і оборони України у її засіданнях можуть брати участь голови комітетів Верховної Ради України, інші народні депутати України, керівники центральних органів виконавчої влади та інші особи, які не є членами Ради національної безпеки і оборони України. [10, с. 388]

Рішення Ради національної безпеки і оборони України приймаються не менш як двома третинами голосів її членів і вводяться в дію указами Президента України.

Для опрацювання і комплексного вирішення проблем міжгалузевого характеру, забезпечення науково-аналітичного та прогнозного супроводження своєї діяльності Рада національної безпеки і оборони України в рамках коштів, передбачених Державним бюджетом України, може утворювати тимчасові міжвідомчі комісії, робочі та консультативні органи.

Державним правоохоронним органом спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку, є Служба безпеки України. Служба безпеки України підпорядкована Президенту України і підконтрольна Верховній Раді України. [6]

На Службу безпеки України покладається захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб.

До завдань Служби безпеки України також входить запобігання, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління і економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.

Діяльність Служби безпеки України, її органів і співробітників ґрунтується на засадах законності, поваги до прав і гідності особи, позапартійності та відповідальності перед народом України.

В оперативно-службовій діяльності Служба безпеки України додержується принципів поєднання єдиноначальності і колегіальності, гласності і конспірації. [10, с. 390]

Діяльність Служби безпеки України здійснюється на основі додержання прав і свобод людини. Органи і співробітники Служби безпеки України повинні поважати гідність людини і виявляти до неї гуманне ставлення, не допускати розголошення відомостей про особисте життя людини. У виняткових випадках з метою припинення та розкриття державних злочинів окремі права і свободи особи можуть бути тимчасово обмежені у порядку і межах, визначених Конституцією та законами України.

Орган Служби безпеки у разі порушення його співробітниками за виконання службових обов'язків прав чи свобод людини повинен вжити заходів до поновлення цих прав і свобод, відшкодування заподіяної моральної та матеріальної шкоди, притягнення винних до відповідальності.

Служба безпеки України на вимогу громадян України у місячний строк зобов'язана дати їм письмові пояснення з приводу обмеження їх прав чи свобод. Такі особи мають право оскаржити до суду неправомірні дії посадових (службових) осіб та органів Служби безпеки України. [9]

Чинне законодавство не допускає використання Служби безпеки України в партійних, групових чи особистих інтересах і забороняє діяльність у ній партій, рухів та інших громадських об'єднань, що мають політичні цілі.

На період служби чи роботи за трудовим договором членство співробітників Служби безпеки України у таких об'єднаннях зупиняється.

Як виняток, дозволяється членство працівників, які уклали трудовий договір із Службою безпеки України, у професійних спілках.

Громадськість України через засоби масової інформації та в інших формах у визначеному законодавством порядку інформується про діяльність Служби безпеки України.

Забороняється встановлювати обмеження на інформацію щодо загального бюджету Служби безпеки України, її компетенції та основних напрямів діяльності, а також випадків протиправних дій органів і співробітників Служби безпеки України.

Не підлягають розголошенню відомості, що становлять державну, військову, службову та комерційну таємницю, а також інформація конфіденційного характеру, розголошення якої може завдати шкоди національній безпеці України, честі і гідності особи або порушити її законні права, крім випадків, передбачених законодавством в інтересах правосуддя.

Служба безпеки України взаємодіє з державними органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами, які сприяють виконанню покладених на неї завдань. [10, с. 391]

Керівництво всією діяльністю Служби безпеки України, її Центральним управлінням здійснює Голова Служби безпеки України. Він несе персональну відповідальність за виконання завдань, покладених на Службу безпеки України.

У Службі безпеки України створюється колегіальний дорадчий орган -- колегія, яка визначає шляхи виконання покладених на Службу безпеки України завдань, приймає рішення з основних напрямів і проблем оперативно-службової діяльності та роботи з кадрами. Рішення колегії приймаються більшістю голосів і оголошуються наказами Голови Служби безпеки України.

Кадри Служби безпеки України становлять: співробітники-військовослужбовці, працівники, які уклали трудовий договір із Службою безпеки України, а також військовослужбовці строкової служби.

Державний комітет у справах охорони державного кордону України (Держкомкордон України) є центральним органом державної виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики з прикордонних питань, здійснює управління Прикордонними військами України, а також координує діяльність органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з питань організації перетинання державного кордону особами, транспортними засобами, вантажами та іншим майном, забезпечення додержання режиму державного кордону, прикордонного режиму і режиму в пунктах пропуску через державний кордон України. [12]

Основними завданнями Держкомкордону України є: організація охорони державного кордону та суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні; розроблення разом з відповідними органами виконавчої влади пропозицій щодо правового оформлення державного кордону та реалізації міжнародних договорів з питань додержання режиму державного кордону; забезпечення участі України в міжнародному співробітництві з прикордонних питань і виконання відповідних зобов'язань, що випливають із міжнародних договорів України; здійснення контролю за додержанням вимог законодавства щодо державного кордону; безпосереднє керівництво Прикордонними військами України; забезпечення оснащення Прикордонних військ України озброєнням і військовою технікою, підготовки і розстановки кадрів, зміцнення дисципліни, правопорядку та виховання особового складу. [10, с. 393]

Голова Державного комітету у справах охорони державного кордону України є Командувачем Прикордонних військ України. Він призначається на посаду та звільняється з посади відповідно до Конституції України.

Прикордонні війська України і Війська повітряної оборони України у порядку, передбаченому законодавством України, під час охорони державного кордону України і виключної (морської) економічної зони мають право застосовувати зброю, бойову техніку та спеціальні засоби для:

- відбиття збройного нападу і вторгнення на територію України військових груп і банд, припинення збройних провокаційних дій на державному кордоні України;

- запобігання викраденню повітряних, морських та річкових суден, що належать Україні;

- захисту населення від збройних нападів та інших дій, що становлять загрозу життю і здоров'ю людей, а також майну, якщо інші засоби захисту виявилися марними;

- запобігання спробі втечі осіб, затриманих за порушення державного кордону України, якщо перешкодити цьому іншим способом неможливо;

- запобігання спробі порушників державного кордону України переховатися на території суміжної держави або прорватися вглиб території України, якщо всі інші засоби для їх затримання вичерпано;

- подання допомоги кораблям Прикордонних військ України під час відбиття збройного нападу на них, припинення ворожих дій іноземних суден щодо українського узбережжя, українських підводних та надводних об'єктів або для припинення збройного опору суден-порушників державного кордону України.

У разі потреби можуть застосовуватися зброя і бойова техніка Військове-Морських Сил України та інших видів Збройних Сил України в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України. Зброя, бойова техніка та спеціальні засоби застосовуються під час охорони державного кордону України і виключної (морської) економічної зони України в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України. [10, с. 398]

2.3 Управління закордонними справами

Конституція України відзначає, що зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права. [1]

Відповідно до конституційних норм визначення засад зовнішньої політики є компетенція Верховної Ради України, а керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави здійснює Президент України. Він же представляє державу в міжнародних відносинах, веде переговори та укладає міжнародні договори України; приймає рішення про визнання іноземних держав; призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі та відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав.

Центральним органом державної виконавчої влади у цій сфері є Міністерство закордонних справ України (МЗС). Воно є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері зовнішніх зносин України та координації заходів у цій сфері. Головними завданнями МЗС є:

- участь у реалізації державного суверенітету України у сфері зовнішньополітичної діяльності, сприяння піднесенню міжнародного авторитету держави;

- забезпечення реалізації державної політики з питань інтеграції України до Європейського Союзу у сфері зовнішньої політики та безпеки;

- забезпечення в межах своїх повноважень проведення єдиного зовнішньополітичного курсу України з метою всебічного розвитку політичних, економічних, гуманітарних, наукових та інших зв'язків із зарубіжними країнами;

- розробка і участь у здійсненні концепції розвитку зовнішньополітичної діяльності держави; [4]

- захист прав та інтересів України, її фізичних і юридичних осіб за кордоном;

- аналіз зовнішньополітичної діяльності України, розробка і здійснення комплексу заходів, спрямованих на підвищення ефективності зовнішньополітичних зв'язків України, насамперед надання організаційно-методичної та інформаційної допомоги учасникам зовнішньополітичних відносин;

- організація, координація та фінансування роботи представництв України за кордоном, а також сприяння діяльності представництв іноземних держав на території України.

- контроль за використанням фінансових ресурсів закордонними установами України.

При МЗС України діє Дипломатична академія, статут якої затверджується Кабінетом Міністрів України.

Для розгляду наукових рекомендацій та інших пропозицій щодо головних напрямів розвитку зовнішньої політики України, обговорення і вивчення найважливіших міжнародних проблем та інших питань у МЗС України може утворюватися наукова рада з висококваліфікованих фахівців і вчених. Склад наукової ради і положення про неї затверджує Міністр.

До системи МЗС входять дипломатичні представництва, консульські установи, постійні представництва України при міжнародних організаціях, представництва МЗС в Україні, а також установи й організації, пов'язані з підготовкою, перепідготовкою, підвищенням кваліфікації кадрів. [5]

Дипломатичне представництво України є постійно діючою установою України за кордоном, що покликана підтримувати офіційні міждержавні відносини, здійснювати представництво України, захищати інтереси України, права та інтереси її громадян і юридичних осіб.

Керівництво дипломатичним представництвом здійснює Міністерство закордонних справ України. Діяльність дипломатичного представництва базується на положеннях Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 p., двосторонніх та інших багатосторонніх міжнародних договорів України, законодавства України та держави перебування.

Дипломатичне представництво України за дорученням Міністра закордонних справ України може виконувати і консульські функції.

Главою дипломатичного представництва України є посол або посланник, або повірений у справах. Глава дипломатичного представництва є

головним представником України в державі перебування. Він здійснює загальне керівництво, координацію та контроль за діяльністю всіх установ України, спеціалістів, делегацій, посадових та інших осіб, які перебувають у цій державі. [10, с. 402]

Керівники всіх українських установ і делегацій, представники і громадяни України в іноземній державі зобов'язані неухильно виконувати вказівки посла в цій державі і подавати йому необхідну допомогу, сприяти в здійсненні покладених на нього завдань.

Посол або посланник призначається згідно з чинним законодавством України в разі отримання на це призначення згоди (агреману) іноземної держави, до якої він призначається.

Послу або посланнику України, що відбуває до держави перебування, вручається підписана Президентом і скріплена Міністром закордонних справ України вірча грамота, яка після прибуття вручається главі держави перебування.

Повіреному у справах України, що відбуває до держави перебування, вручається лист Міністра закордонних справ України, який після прибуття вручається міністру закордонних справ держави перебування.

Посол або посланник України приступає до виконання своїх службових обов'язків у державі перебування після вручення вірчої грамоти главі держави, до якої він призначений, або після повідомлення про своє прибуття і вручення завірених копій вірчої грамоти міністру закордонних справ цієї держави залежно від практики, яка існує в державі перебування. [6]

Повірений у справах України приступає до виконання своїх службових обов'язків з моменту вручення листа Міністра закордонних справ України міністру закордонних справ держави, до якої він призначений.

Глава дипломатичного представництва України або член дипломатичного персоналу дипломатичного представництва України може бути призначений водночас представником України при будь-якій міжнародній організації.

Дипломатичне представництво України в іноземній державі може водночас представляти інтереси України в інших державах за їх згодою.

Клас, до якого повинен належати глава дипломатичного представництва України, і за необхідності кількісний склад персоналу дипломатичного представництва України в іноземній державі встановлюються двосторонньою угодою України з цією державою. [2]

Місія глави дипломатичного представництва України припиняється у чотирьох випадках:

1) його відкликання у встановленому порядку;

2) його відставки;

3) його смерті;

4) оголошення його persona non grata в державі перебування. [10, с. 403]

Главою дипломатичного представництва України, членами дипломатичного персоналу дипломатичного представництва України в іноземній державі можуть бути тільки громадяни України.

Членами адміністративно-технічного й обслуговуючого персоналу дипломатичного представництва України можуть бути громадяни України і, в окремих випадках, громадяни держави перебування при відповідному повідомленні міністерства закордонних справ держави перебування про їх прийом на роботу до цього представництва.

Глава дипломатичного представництва України і члени дипломатичного персоналу дипломатичного представництва України, а також члени їх сімей, члени обслуговуючого персоналу, якщо вони не є громадянами держави перебування, користуються привілеями та імунітетами, передбаченими Віденською конвенцією про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 p., якщо двосторонньою угодою України з цією державою не передбачено інше.

Державні службовці, які виконують дипломатичні або консульські функції за кордоном або в Україні є дипломатичними працівниками і перебувають на дипломатичній службі.

Дипломатична служба є частиною державної служби і призначена забезпечувати практичну реалізацію зовнішньої політики України, представляти та захищати інтереси України у сфері міжнародних відносин, а також її юридичних осіб та громадян за кордоном. [9]

Дипломатичні працівники проходять дипломатичну службу на посадах відповідальних працівників Адміністрації Президента України з міжнародних питань, Міністерства закордонних справ України та його представництв в Україні, дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном, постійних представництв України при міждержавних організаціях.

Дипломатичною службою вважається також служба дипломатичних працівників за контрактом у секретаріатах міждержавних організацій за квотою України при додержанні вимог щодо строків цих контрактів, обумовлених Міністерством закордонних справ України.

...