Локальні нормативно-правові акти -- це розпорядження керівників державних і громадських організацій (у вигляді наказів та інструкцій), прийняті у межах їх повноважень та регулюють їх службову і трудову діяльність.

У деяких правових системах залишається діяти одне з найдавніших джерел права -- правова доктрина як сукупність наукових знань про певне правове явище, які знаходять прояв у вигляді ідей, концепцій тощо, яким надається загальнообов'язкове значення.

Найбільш яскравий і завершений приклад існування і дії правової доктрини як джерела права можна побачити у Стародавньому Римі, де думки авторитетних юристів і їх діяльність визнавалися джерелом права. У Дигестах Юстиніана зазначалось, що юристам дозволено було створювати право, а якщо їх думки схожі, то автоматично набуває сили закону те, в чому вони згодні. Це підтверджується і прийняттям у 426 р. закону «Про цитування юристів», у якому визнавалось загальнообов'язкове значення реалізації основних ідей і принципів найвідоміших римських юристів: Папініана, Гая, Модестіна, Павла, Ульпіана, викладених у їх творах. Саме на них міг спиратися суддя при вирішенні конкретної справи. Остаточного оформлення правова доктрина отримала у період середньовіччя і нового часу в провідних європейських університетах і тривалий час була пануючою [7, 108].

У сучасний період правова доктрина також визнається джерелом права, але є найбільш актуальним для країн мусульманського права. Мусульманські вчені-юристи, найвідомішими серед яких були: Абу Ханіф, Мухаммед ібн Ідріс Шафії, Ахмед ібн Ханбаль, ґрунтуючись на Корані та Сунні, -- основних джерелах мусульманського права -- виробили правову доктрину (фікх), що знайшла схвалення ісламської общини та зовнішнє відображення в Іджмі. Іджма нині являє собою єдину догматичну основу мусульманського права, Коран і Сунна -- це лише його історичні основи. Дане джерело мусульманського права має виключно велике практичне значення. Лише записані в Іджму норми права незалежно від їх походження підлягають застосуванню.

На думку Рене Давіда доктрина у наші дні, так само, як і у минулому, складає дуже важливе і життєдайне джерело права. Ця роль знаходить прояв у тому, що саме доктрина створює словник і правові поняття, якими користується законодавець.

Соціальні інтереси знаходять прояв у правових концепціях та ідеях і таким чином б впливають на процес правотворчості та правову систему суспільства. Як правило, змістом правової доктрини охоплюються проблеми державотворення і правотворення, формулюються відповідні правові концепції, ідеї, поняття і категорії. Правова доктрина характеризує юридичне мислення та праворозуміння, є відзеркаленням правових поглядів представників юридичної науки. Механізм виникнення і дії правової доктрини як джерела права може мати наступний вигляд: виникнення потреби правового регулювання окремих суспільних відносин -- науковий пошук -- поява ідеї і її обґрунтування -- підтримка ідеї на державному (офіційному) рівні та схвалення громадськістю -- перетворення ідеї на концепцію проведення правової реформи в тій чи іншій сфері суспільного життя.

Особливого значення правова доктрина як джерело права набуває в країнах, де в силу різних обставин, існують суттєві прогалини у праві, оскільки саме правові ідеї є фундаментом права, його основою і мають велике значення для процесу тлумачення права, прийняття нормативно-правових актів. До правової доктрини як джерела права звертаються суб'єкти правової діяльності у процесі вирішення конкретних питань, вживаючи формулу «відповідно до усталеної в науковій літературі думки».

Однією із сфер духовного життя суспільства є релігія як система відносин між людьми з приводу вірування або між людьми та предметами віри. Складовим елементом цієї системи відносин є релігійні норми -- правила поведінки загальнообов'язкового характеру, що встановлені або затверджені церквою з метою регламентації певних сфер суспільних відносин у межах власної компетенції. Зміст релігійних норм обумовлюється релігійними потребами віруючих, у християнських країнах джерелами релігійного (канонічного) права були постанови Вселенських соборів, папські були та енцикліки, Біблія тощо; у мусульманських -- це Коран, Сунна.

Неоднозначність змісту релігійних норм дозволяє їх класифікувати наступним чином.

1. Відповідно до значення у системі віровчення:

- догматичні норми -- є первинними, визначають філософську спрямованість релігії, її постулати;

- канонічні -- прийняті на засіданнях релігійних органів (синодів, соборів тощо) або одноособово представниками органів релігійної влади (папою, єпископами тощо) регулюють внутрішньоцерковне життя;

- побутові -- визначають зміст правил, які використовуються віруючими в побуті.

2. За змістом і характером реалізації:

- доктринальні -- визначають принципові положення віровчення;

- культові -- регулюють порядок (процес) і зміст проведення релігійних обрядів і служб.

3. За сферою поширення дії:

- внутрішньоцерковні -- регулюють відносини, що вникають у церковному середовищі;

- світські -- регулюють відносини, що виникають між церквою, її діячами, віруючими особами та суспільними організаціями, у тому числі й державою.

Ознаки релігійних норм:

- нормативність -- розповсюдження дії на невизначене і неперсоніфіковане коло суб'єктів;

- формальна визначеність -- зовнішнє закріплення у відповідних джерелах (Біблія, Коран, Сунна, Каббала, постанови Вселенських, помісних соборів тощо);

- офіційний характер -- мають релігійні норми, прийняті органами церковної влади (постанови Вселенських соборів, рішення Помісних соборів Російської Православної Церкви тощо);

- загальність -- регулювання внутрішньоцерковних відносин, відносин між церквою і державою, між церквою та іншими організаціями в суспільстві, змістом яких є символи віри, шлюбно-сімейні відносини тощо. У християнських країнах змістом релігійних норм вважають символи віри, вчення Ісуса Христа та апостолів, Старий і Новий Завіт, порядок богослужіння тощо [19, 74].

Реалізація релігійних норм відбувається шляхом переконання, виконання, дотримання і примусу. Щодо примусовості, то Церква нікого не примушує вступати з нею у союз, але якщо будь-хто вже увійшов в нього і належить їй, якщо побажає користуватися її благами, повинен підкорятися її законам, заснованим на Божественній волі.

Сукупність релігійних норм утворює цілісну систему правил поведінки, взаємозалежних і взаємообумовлених, які містять релігійні приписи, звернені до осіб, що сповідують релігію.

Як правило, релігійні (канонічні) норми мають систематизований характер і існували чи існують у вигляді збірників: Біблія, Коран, Сунна, Звід канонічного права, Кодекс канонічного права тощо.

У міру підвищення ролі судової та законодавчої влади в державі, канонічні норми як джерела права втратили суттєве значення і забезпечують регулювання лише внутрішніх церковних справ.

Винятком із загального правила можуть служити норми мусульманського права, які поширені в арабських та деяких інших країнах Сходу. Такі норми закріплюють загальні правила поведінки мусульман з точки зору добра і зла (відповідно: дозволено -- заборонено) і вказують їм на необхідну поведінку згідно з релігійними настановами.

Сукупність норм мусульманського права, релігійних та обрядових правил, що має назву шаріат, покликані регламентувати поведінку мусульман у всіх сферах суспільного життя, їх думки і почуття. Особливість полягає у тому, що практично всі нормативні приписи походять з обов'язків людини перед Аллахом, а не з ідеї прав, свобод і гідності людини. Шаріат містить чотири групи приписів: норми, які фіксують релігійну догматику ісламу; норми, які закріплюють основи мусульманської моралі та етики; норми, які регламентують відносини між віруючими і Аллахом; правила поведінки між мусульманами і немусульманами.

Особливостями норм мусульманського права є його сприйняття як результат божественного одкровення; неможливість їх зміни; не територіальне, а персональне обмеження дії: всі правовірні мусульмани, де б вони не знаходилися, утворюють одну общину і тому зобов'язані підкорюватися її приписам; не поширюються на неправовірних і невілюються стосовно правовірних жінок; можуть виступати в двох формах: первинній (ті, що сформульовані Аллахом) і похідній (тлумачення норм шаріату); імперативний характер і відповідна спрямованість на задоволення загальних потреб; переважне закріплення лише обов'язків.

Формальне відображення норми мусульманського права знайшли у Корані -- священній книзі, Сунні -- зібранні традиційних правил, які стосуються дій Магомета, Іджмі -- висновках вчених-мусульман щодо конкретизації положень Корану, Киясі -- роздумах щодо тих життєвих обставин мусульман, які не були охоплені попередніми джерелами.

Висновки

право судовий закон конституція

Верховенство права щодо держави виявляється в тому, що держава не створює основних положень права, а тільки юридично оформлює потреби соціального розвитку і відносини, які склалися в суспільстві, офіційно повідомляє про їх захист. Такого захисту в тій чи іншій формі (наприклад, через діяльність судів) право завжди вимагало, навіть тоді, коли писаного права ще не було, а держава остаточно не сформувалася. Право є об'єктивним виявом характеру суспільних відносин, а закон та інші його форми -- явищами, що їх уповноважені органи (насамперед державні) формулюють заради їх юридичного оформлення.

Право і форми його вияву є юридичними категоріями, які тісно пов'язані між собою. Вони в жодному разі не повинні ототожнюватися і водночас протиставлятися, їх слід розглядати в єдності. Якщо право включає в себе систему суспільних відносин, правил поведінки, реалізація яких постійно повторюється і які охороняються державою, то форми (джерела) права, зокрема законодавство, є важливим способом існування і зовнішнього виразу цих правил і відносин. Правові норми як система правил поведінки становлять зміст закону або інших форм права.

Головними формами існування права є законодавство, звичаєве право, прецедентне право, договірне право. Законодавство як форма існування права превалює в країнах континентальної Європи, в тому числі в Україні. Воно складається з ієрархічної системи правових нормативних актів. Найвищими в цій системі є акти парламентів -- закони. Звичаєве право -- перша історична форма права, нині найпоширеніша серед країн з традиційним способом життя. Більша чи менша його розвиненість в окремих країнах залежить від особливостей історичного розвитку і економічних та політичних умов, що склалися в них. Прецедентне право являє собою систему прецедентів. Прецедентом вважається правило, покладено в основу вирішення якоїсь конкретної справи судовим або іншим державним органом, застосування якого стає обов' язковим при розгляді всіх наступних подібних за змістом справ тієї ж категорії. Він є основною формою права в країнах англо-американської системи і створює найбільш сприятливі умови для динамічного розвитку правової системи. Договірне право складається з нормативних договорів між двома або декількома суб'єктами, є обов' язковим для них, має юридичне значення й для інших учасників суспільних відносин. Договір як форма права поширений в міжнародному праві і країнах з ринковою економікою.

З точки зору похідного значення форми права від його змісту є необґрунтованим погляд на право як на продукт і інструмент держави. Такий підхід веде до змішування права з його правовою формою, внаслідок чого може створитися враження, що нібито права людини даровані їй державою. Можна також виправдати легковажне ставлення до постійних змін у законодавстві, обрамити будь-який закон правовим ореолом.

Законодавство та інші форми права змінюються і доповнюються, а також скасовуються з волі держави. Але правовими вони можуть бути визнані лише за умови наявності в них правового змісту і легітимності, тобто відповідності їх змісту інтересам і волі населення. Погляд на право як на загальнолюдську цінність, що є втіленням справедливості, виключає його ототожнення із законом або іншими формами права, які не завжди відповідають цим вимогам. Тому наближення до ідеалів правової держави визначається не арифметичною кількістю прийнятих законів та інших форм права, а передусім їх якістю, відповідністю вимогам справедливості.

Існування закону та інших форм права не є абсолютним свідченням існування права, оскільки сам закон може бути як правовим, так і не-правовим. Правовий закон завжди відповідає вимогам справедливості, слугує суспільному прогресу. Свавільний характер частини неправових законів особливо помітний у державних актах, що відкрито порушують справедливість і нехтують правами людини, принципами свободи і рівності. Такими були, наприклад, фашистське расове законодавство, «узаконення» в радянські часи позасудового розгляду окремих категорій кримінальних справ, рішення про насильницькі депортації народів та ін. Відмінності правового і свавільного за змістом законів ураховуються в практиці міжнародних судів, трибуналів при вирішенні практичних питань про відповідальність за злочини проти людства. Так, ще в п. «в» ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу для Нюрнберзького процесу і Міжнародного військового трибуналу для країн Далекого Сходу було закріплено обов'язок цих трибуналів розглядати і вирішувати питання про злочини проти людства «незалежно від того, чи були ці дії порушенням внутрішнього права країни, де вони були вчинені» (слово «право» застосовується тут у значенні «законодавство»).

З другого боку, існують і такі неправові по своїй суті закони або їх окремі норми, які прямо не пов'язані зі свавіллям, але істотно відхиляються від принципів справедливості і не відповідають потребам суспільного розвитку, через що є не тільки вкрай неефективними, а й шкідливими. Це відбувається внаслідок недостатньої компетентності відповідних органів і осіб у тих питаннях, які вони законодавчо врегульовують, або недостатніх юридичних знань. Може йтися про відсутність наукової обґрунтованості або істотні недоліки концепцій нормативних актів; перевищення органом, що їх видає, своєї компетенції; непропорційне обмеження прав людини; створення колізій між нормами з одного і того самого предмета регулювання та ін.

Відмінність правового закону від неправового має неабияке значення в юридичній практиці. Звичайно правозастосовувач не має права і не повинен ставити себе на місце законодавця і визначати, чи є той чи інший закон (нормативний акт) правовим або неправовим, -- він повинен застосовувати чинний закон незалежно від власної оцінки його змісту. Водночас той, хто зіткнеться із неправовим характером того чи іншого закону, має можливість і зобов' язаний застосовувати всі законні способи, аби він був скасований.

Список використаних джерел

1. Ведєрніков Ю.А. Теорія держави і права: Навч. посіб. / Ю.А. Ведєрніков, В.С. Грегул. -- 4те вид., доп. і переробл. -- К.: Центр навчальної літератури, 2009. -- 224 с.

2. Загальна теорія держави і права: Навч. посіб. / [Колодій А.М., Копейчиков В.В., Лисенков С.Л. та ін.]; за ред. В.В. Копейчикова. -- Стер. вид. -- К.: Юрінком Інтер, 2010. -- 320 с.

3. Загальна теорія держави і права: підруч. / За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. -- X.: Право, 2010. -- 432 с.

4. Кельман М.С. Загальна теорія держави і права / Кельман М.С., Мурашин О.Г., Хома Н.М. -- Львів: Новий світ, 2011. -- 581 с.

5. Котюк В.О. Основи держави і права: Навч. посіб. Вид. 3тє, доп. і перер. / Котюк В.О. -- К.: Вентурі, 2010. -- 432 с.

6. Котюк В.О. Теорія права: курс лекцій: Навч. посіб. / Котюк В.О. -- К.: Вентурі, 2010. -- 208 с.

7. Котюк В.О. Загальна теорія держави і права: Навч. посіб. / Котюк В.О. -- К.: Атіка, 2011. -- 592 с.

8. Марчук В.М. Основні поняття та категорії права: Навч. посіб. / В.М. Марчук, Л.В. Ніколаєва -- К.: Істина, 2010. -- 144 с.

9. Марчук В.М., Ніколаєва Л.В. Нариси з теорії права: Навч. посіб. / В.М. Марчук, Л.В. Ніколаєва. -- К.: Істина, 2011. -- 304 с.

10. Молдован В.В. Основи держави і права: Курс лекцій / Молдован В.В. -- К.: Юмана, 2009. -- 176 с.

11. Олійник А.Ю. Теорія держави і права: Навч. посіб. / Олійник А.Ю., Гусарєв С.Д., Слюсаренко О.Л. -- К.: Юрінком Інтер, 2008. -- 176 с.

12. Основи держави і права: Навч. посіб. / За ред . В.В. Комарова. -- X.: Нац. юрид. акад. України, 2009. -- 260 с.

13. Погребной И.М. Теория права: Учеб. пособ. 3є изд., испр. и доп. / Погребной И.М. -- X.: 2010. -- 128с.

14. Рабинович П.М. Основи загальної теорії права та держави: Навч. по­сіб. Вид. 5е, зі змінами. / Рабинович П. М. -- К.: Атіка, 2011. -- 176 с.

15. Скакун О. Ф. Теорія держави і права (Енциклопедичний курс): Підруч. / Скакун О.Ф. -- X.: Еспада, 2010. -- 776 с.

16. Сурілов О. В. Основи загальної теорії держави і права. / Сурілов О.В. -- Одеса: Одеський університет, 2011. -- 128 с.

17. Теорія держави і права: Підруч. / [Лисенков С.Л. та ін.] -- К.: Юрінком Інтер, 2010. -- 448 с.

18. Теорія держави і права: Навч. посіб. / Упоряд . Шестопалова Л.М. -- К.: Прецедент, 2004. -- 224 с.

19. Теорія держави і права: Навч. посіб. / За ред . С.Л. Лисенкова. -- К.: 2004. -- 368 с.

20. Теорія держави і права: Посіб. для підготовки до іспитів / [Тимченко С.М., Калюжний Р.А., Пархоменко Н.М., Легша С.М.]. -- К.: Поливода А.В., 2010. -- 176 с.

Размещено на Allbest.ru