Свобода як принцип демократичної правової держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук

СВОБОДА ЯК ПРИНЦИП ДЕМОКРАТИЧНОЇ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

КРАВЧЕНКО ЮРІЙ ФЕДОРОВИЧ

УДК 340.1

12.00.01 - теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових учень

Харків - 2003

Робота виконана в Національному університеті внутрішніх справ, МВС України.

Науковий консультант - доктор юридичних наук, професор,

Бандурка Олександр Маркович,

Верховна Рада України, народний депутат.

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор

Цвік Марк Веніамінович,

Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого, професор кафедри теорії держави і права

доктор юридичних наук, професор

Мурашин Олександр Геннадійович,

Національна академія внутрішніх справ України, начальник кафедри теорії держави і права.

доктор юридичних наук, професор

Сливка Степан Степанович,

Львівський інститут внутрішніх справ, начальник факультету № 2;

Провідна установа - Інститут законодавства Верховної Ради України, м. Київ.

Захист відбудеться “25” грудня 2003 року о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.02 Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (61024, Харків, вул. Пушкінська, 77).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (61024, Харків, вул. Пушкінська, 77).

Автореферат розісланий “11” жовтня 2003 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради В.Д.Гончаренко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Сучасна трансформація Української держави в ліберально-демократичну і соціально-правову потребує відповідного концептуально-методологічного забезпечення. Для вирішення цього завдання принципово важливим стає осмислення феномена свободи як фундаменталізуючого і сутнісного принципу демократичної правової держави, що, в свою чергу, утворює концептуальне підґрунтя для формування новітньої методології, теорії і практики сучасної української держави та правової системи.

Закріплення на конституційному рівні положення про те, що Україна є демократичною соціальною правовою державою, утвердження пріоритету людини як найвищої соціальної цінності (не особа для держави, а держава для особи), природності та невід'ємності її прав і свобод засвідчило про визнання Україною та практичне втілення європейської духовно-гуманістичної традиції у вченні про державу та право. В усіх найбільш значущих юридичних актах європейської та спорідненої з нею американської історії, наскрізно проходить думка: право встановлює межу владі й забезпечує свободу особистості. Ця головна ідея простежується у Великій Хартії вольностей Англії 1215 р., так само - і в Біллі про права 1689 р., в американській Декларації незалежності 1776 р., у конституціях європейських демократичних держав наших днів. Обмеження влади і забезпечення свободи - фундаментальні принципи сучасної державності, які складають етичне підґрунтя кожної держави.

Зазначені положення вочевидь актуалізують проблему свободи людини. Вона посідає першочергове місце у виробленні стратегії правового залучення України до Європи з метою побудови спільного європейського майбуття. Свобода стає фундаментальним принципом і цінністю нової соціально-правової реальності в Україні, яка формується на засадах євроінтеграції. Її затвердження стає необхідністю в умовах глобалізованих демократії, ринку і громадянського суспільства.

Втім, успішне осмислення феномена свободи значною мірою ускладнюється тією обставиною, що здобувши політичну незалежність, ми отримали у спадок тоталітарну по суті концепцію держави та права. Як і раніше, найважливішими істотними ознаками держави вважаються влада і примус. Право визначається лише як система загальнообов'язкових юридичних норм, що їх забезпечує власною силою держава, що ніяк не може сприяти усвідомленню права як свободи. Однак право тісно пов'язане зі свободою. На цьому наголошували мислителі, що заклали підвалини сучасного праворозуміння філософії та теорії демократії. Натомість у суспільстві з недостатньо розвиненою правосвідомістю поняття права пов'язують із силою, а не з розумом і згодою.

Зі сказаного випливає настійна необхідність перш за все піддати перегляду методологічні засади юридичного мислення, які дотепер мають домінуючу позитивістську орієнтацію і не в змозі адекватно відобразити складний світ правової реальності. Відставання виникає тоді, коли засобами позитивістського мислення, особливістю якого є спрямованість на окремі цілі і роз'єднання різних сфер, прагнуть вирішити завдання, пов'язані з взаємозалежністю явищ і процесів соціально-правової реальності.

Для цього доцільно звернутися до взірців мислення, що визнані за класичні, насамперед до політико-правових поглядів Канта і Гегеля. Ґрунтовному аналізу слід піддати й найновіші зарубіжні легітимаційні теорії держави і права. Принципове значення має і перегляд концепції свободи, яку обстоюють філософські і юридичні позитивісти, що дозволить переосмислити пріоритети в концептуальній системі державознавства і правознавства, і, у кінцевому підсумку, досягти поступу національної теорії держави та права.

Концептуальні засади, напрями і тенденції державно-правових реформ в Україні стали об'єктом дослідження як вітчизняних, так і зарубіжних учених, про що свідчить низка монографічних досліджень, конференцій та “круглих столів” останніх років. Різні аспекти новітньої теорії і практики сучасних українських держави та права досліджують українські правознавці - В.Бабкін, В.Забігайло, А.Заєць, О.Зайчук, М.Козюбра, А.Козловський, Є.Кубко, Є.Назаренко, В.Опришко, М.Орзіх, В.Погорілко, О.Петришин, П.Рабінович, І. Римаренко, В. Селіванов, С. Сливка, О. Скакун, В.Тацій, Є. Тихонова, Н. Оніщенко, М.Цвік, В. Шаповал, Я. Шевченко, Ю.Шемшученко, В. Шкода, Л.Юзьков та ін.

Проблеми трансформації держави в демократичну і правову, роль свободи, справедливості і природного права в цих перетвореннях, взаємозв'язок між правовою державою і громадянським суспільством розкривають у своїх працях російські правознавці - С.Алексєєв, О.Васильєв, В. Карташов, Д.Керімов, В. Кудрявцев, О.Лукашова, О.Малько, М.Марченко, М.Матузов, В. Нерсесянц, В. Синюков, Л.Тіунова, Ю.Тихомиров, Л.Явич та ін.

Серед теоретиків з далекого зарубіжжя гносеологічні, онтологічні, антропологічні проблеми демократичної правової держави розробляють Г.Берман, Н.Луман, Р.Нозік, М.Новак, Т.Оноре, К.Поппер, Д.Роле, П.Рікер, О. Хеффе, Л.Фуллер, Л.Фрідман, К.Хабермас, Р.Циппеліус, Я.Шапп та ін.

Не применшуючи ролі й значущості доробку попередніх науковців, необхідно визнати, що в Україні ще немає фундаментальних досліджень феномена свободи як принципу демократичної правової держави, на основі яких можливо було б опрацювати новітню методологію, теорію і практику сучасних українських держави та права.

Усе вищенаведене обумовило вибір теми і мети дослідження, його наукову новизну і практичне значення.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у відповідності з п.1.1 “Тематики пріоритетних напрямів фундаментальних та прикладних досліджень вищих навчальних закладів та науково-дослідних установ МВС України на період 2002-2005 роки” та пп.5-7 “Тематики пріоритетних напрямів дисертаційних досліджень на період 2002-2005 роки”, затверджених наказом МВС України від 30 червня 2002 р. №635.

Мета, концепція і завдання дослідження. Метою дослідження є формування засад новітньої методологічної теорії та практики розвитку сучасних вітчизняних держави і права шляхом осмислення феномена свободи як фундаменталізуючого, сутнісного і наскрізного принципу ліберально-демократичної правової держави.

Концепцію дослідження склала ідея універсальності основних прав і свобод людини і громадянина.

Такий концептуально-методологічний підхід підпорядкував виклад матеріалу одній провідній ідеї і зумовив сутнісну єдність його змісту.

Визначена мета зумовила постановку та розв'язання наступних завдань:

- з'ясувати сутність феномена свободи в інтерпретації класичних мислителів;

- осмислити особливості розуміння свободи, властиві кантівському і гегелівському вченням про державу і право;

- проаналізувати вплив свободи на становлення і розвиток правової держави і громадянського суспільства;

- на основі класичного вчення про свободу виявити елементи спадкоємності в найновіших її інтерпретаціях;

- з'ясувати легітимаційну сутність сучасних зарубіжних вчень про ліберально-демократичну правову державу;

- виокремити договір як фундаментальне поняття теорії легітимації, котрий легітимує і водночас лімітує державу;

- обґрунтувати легітимаційно-договірну теорію держави та права;

- типологізувати сучасні зарубіжні теорії легітимації;

- з'ясувати сутність сучасного розуміння демократії і виявити її потенціал та ціннісну значущість для оновлення ліберально-демократичної теорії;

- з'ясувати сутність нового підходу до “розподілу влади” і виявити його вплив на функціонування гілок державної влади;

- розкрити природу і причини виникнення нового підходу до розуміння “громадськості”;

- обгрунтувати “новий підхід до тлумачення феномену громадянського суспільства”;

- з'ясувати природу демократичного громадянства як основного інституту права особи;

- проаналізувати зміст основних прав і свобод українського громадянина в контексті вимог Ради Європи і ЄС;

- виокремити і систематизувати принципи, форми і методи діяльності українських державних інституцій з охорони основних прав і свобод людини і громадянина;

- висвітлити проблеми забезпечення основних прав і свобод, проблеми оптимізації правоохоронної діяльності та міжнародного співробітництва України у галузі захисту прав людини і основних свобод;

- виявити тенденції розвитку правової системи України в умовах розширення сфери свободної діяльності і волевиявлення громадян.

Об'єктом дослідження є новітня методологія, теорія і практика сучасних українських держави і права.

Предметом дослідження є феномен свободи як концептуальне підгрунття оновленого підходу до сучасних національних держави і права.

Методи дослідження. У дослідженні застосовувалася система принципів, прийомів та підходів, яка заснована на філософських, загальнонаукових та спеціально-наукових методах. Філософську методологію дослідження склала антропологічна філософія і споріднені з нею онтологічний, феноменологічний, герменевтика та екзистенціалізм. Використання сучасних методів дослідження дало змогу осмислити людину як носія свободи первинного суб'єкта права, невід'ємних прав і свобод, що дозволило з'ясувати сутність, онтологічне місце, функції і значення свободи для демократичної правової держави в умовах інтеграції України у ЄС глобалізованих демократії, ринку, громадянського суспільства та правової держави.

З арсеналу наукових методів використовувалися спостереження, опис, експеримент, теоретичне та практичне моделювання, формально-логічне узагальнення спостереженого та ін.

Особливої уваги здобуло застосування принципу універсалізму науки права і тісно зв'язаного з ним компаративного методу. Орієнтація на універсалізм науки права надає змогу дійти згоди про сутність права як соціального феномена на рівні принципів (доктрини, концепції), що не виключає різноманітних національних засобів досягнення єдиної мети і неповторної юридичної емпірії. Використання компаративного методу зумовило необхідність порівняння різних типів праворозуміння, правоутворення і правореалізації з метою виявлення їх загальних рис і специфічних особливостей, пошуку шляхів оптимізації правової системи в Україні на основі збагачення найвидатнішими здобутками цивілізованої ліберально-правової думки.

Наукова новизна одержаних результатів. На основі філософської концепції свободи у роботі обстоюється новітня методологія, теорія і практика сучасних українських держави і права.

В межах здійсненого дослідження одержано результати, які мають наукову новизну, а саме:

1. На основі застосування сучасних філософських методів дослідження осмислено свободу як самовизначення людини, особисте її волевиявлення.

2. Зважаючи на класичну філософську концепцію людини, субстанційною сутністю якої є свободна воля її духу, право, мораль, державу, суспільство слід визначити як особливі видозміни, модуси, предикати того, що складає справжню субстанцію людини. Йдеться про елементи спадкоємності в сучасному розумінні свободи і про необхідність її усвідомлення як “стрижневого” виміру економічної, політичної, соціальної, правової сфер життєдіяльності людини.

3. Зважаючи на новітні висновки антропологічної філософії, дістало подальший розвиток класичне кантівське та гегелівське вчення про свободу. Пізнавальне відношення осмислюється як, таке, що влаштоване у взаємозв'язок життя, а відтак, і пізнання свободи окрім інтелектуального дискурсу охоплює ще й волю і чуття людини (її переконання, оцінювання).

4. Обгрунтовано висновок про нормативний характер свободи. Свобода постає “природженим правом” людини, захист якої є обов'язком держави..

5. Доведено, що свободу необхідно мислити як сутнісну ознаку легітимаційної теорії держави та права.

6. Показано, що легітимувати державу і право означає обгрунтувати їх справедливістю, її основним (свобода) та опосередкуючими (права людини) принципами.

7. Розкрито спорідненість між поняттями легітимної та правової держави.

8. Виокремлено та визначено договір як фундаментальне поняття теорії легітимації; доведено, що договір легітимує і водночасо лімітує державу.

9. Обгрунтовано легітимаційно-договірну теорію держави та права, сутність якої характеризується наступним: а) джерелом держави і права є суспільний договір; б) субсидіарним суверенітетом або субсидіарною легітимацію держави; в) обопільністю владних стосунків, коли держава і громадяни пов'язані взаємними правами і обов'язками; г) незалежність права від політики влади, зв'язування держави правом; д) уявлення про свободу як онтологічну передумову людських прав.

10. Типологізовано найновіші зарубіжні теорії легітимації. У чистому вигляді легітимаційна теорія представлена працями О.Хеффе, Д.Ролса, Л.Фуллера, Р.Циппеліуса, Я.Шаппа, її різновидами є: комунікативна або деліберативна легітимація (Ю.Хабермас, П.Рікер, Т.Оноре), критично-конвенціональна легітимація (К.Поппер), легітимація шляхом процедури (Н.Луман), теорія “мінімальної держави” (Р.Нозік), теорія свободного плюралізму (М.Новак).

11. Визначено сутність сучасної демократії як заснованої на раціональному дискурсі, обговоренні, переконанні, аргументації, досягненні компромісу.

12. 3'ясовано сутність нового підходу до своєрідного “поділу влад” - не між гілками державної влади, а між гілками влади і різними недержавними угрупуваннями громадськості, які в сумісній життєдіяльності творять ті чи інші форми впорядкування суспільства.

13. Обгрунтовано “новий підхід до розуміння сутності громадянського суспільства”, ознакою якого стає “усуспільнення приватної особи”.

14. Розкрито природу демократичного громадянства як основного інституту права ЄС, політичної реальності, яку визначають через загальнолюдські громадянські права.

15. Проаналізовано зміст основних прав і свобод українського громадянина в контексті вимог Ради Європи і ЄС.

16. Виокремлено і систематизовано принцип і форми і методи діяльності українських державних інституцій з охорони основних прав і свобод людини і громадянина.

17. Висвітлено проблеми забезпечення основних прав і свобод, проблеми оптимізації правоохоронної діяльності та міжнародного співробітництва України у галузі захисту прав людини і основних свобод.

18. Виявлено тенденції розвитку правової системи України в умовах розширення сфери свободної діяльності і волевиявлення громадян, а саме: а) розвиток її демократичних засад; б) збагачення позитивного права природно-правовими ідеями і цінностями; в) адаптація різноджерельного, у тому числі “некодифікованого” права; г) збагачення українського права ідеями про переважування “духу” над “буквою” права, переважування телеологічного тлумачення над догматикою, домінуючу роль загальних принципів права в ієрархії цінностей правової системи, про впровадження правил преторіанського типу; д) інтенсифікація процесу інтеграції правової системи України у світову та європейську правові системи; є) демократичне громадянство.

Теоретичне та практичне значення отриманих результатів. Матеріали дисертації сприятимуть подальшому опрацюванню новітньої методології і теорії української держави та права на основі сучасної філософії.

Основні положення, висновки та рекомендації дисертаційного дослідження можуть бути використані у науково-дослідній роботі: для визначення сучасних методологічних підходів до дослідження державно-правових явищ, їх оцінки та прогнозування, оновлення вітчизняного правознавства на основі сучасних досягнень європейської та світової правової думки; у вдосконаленні законодавства; у реформуванні інститутів українського права; в активізації процесу інтеграції України у світову та європейські правові системи; в освітянській діяльності: при розробленні загальнодержавних стандартів підготовки юристів, формуванні навчальних планів і програм фахової підготовки спеціалістів у галузі права, при підготовці та викладанні навчальних курсів з теорії держави та права, історії держави і права зарубіжних країн, порівняльного правознавства.

Особистий внесок здобувача. Особистим внеском автора в розв'язання обраної проблеми є опрацювання на основі застосування сучасних методів дослідження (філософської антропологїї, онтологічного, феноменологічного, герменевтичного підходу) легітимаційно-договірної концепції, заснованої на визначенні свободи основоположним принципом правової демократичної держави.

Дисертаційне дослідження виконане здобувачем самостійно, всі сформульовані в ньому положення та висновки обгрунтовані на базі особистих досліджень автора. Одноосібна монографія й інші публікації - це власний науковий доробок здобувача.

Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорювалася (як за розділами, так і в цілому) на засіданнях кафедри теорії та історії держави і права та на міжкафедральному семінарі Національного університету внутрішніх справ.

Основні положення дисертаційного дослідження доповідалися здобувачем на міжнародних та всеукраїнських науково-практичних конференціях: “Актуальні проблеми роботи з персоналом в органах внутрішніх справ” (Харків, 17-18 червня 1999 р.), “Політико-правові аспекти захисту прав людини в контексті діяльності правоохоронних органів” (м. Харків, 19 травня 2000 р.), “Транснаціональна злочинність: заходи протидії, проблеми підготовки кадрів правоохоронних органів (теорія і практика)” (м. Харків, 10 червня 2000 р.), “Протидія відмиванню “брудних” коштів та фінансування тероризму: громадська підтримка та контроль” (м. Київ, 20 червня 2003 р.) та ін.

Результати дослідження викладені в публікаціях автора, серед яких монографії “Міліція України” /1999/, “Свобода як принцип демократичної правової держави” /2003/ та понад 20 статей.

Структура дисертації. Специфіка проблем, що стали об'єктом дослідження, зумовила його логіку та структуру. Робота складається із вступу, трьох розділів, поділених на підрозділи, висновків та списку використаних джерел (310 назв). Обсяг дисертації - 390 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовані актуальність і доцільність теми, визначені мета, об'єкт і предмет, завдання, концепція дослідження, розкриті зв'язок роботи з відповідними науковими програмами і темами, методологія дослідження, його теоретичне і практичне значення, апробація теоретичних положень, сформульовано концептуальні положення, які відзначаються науковою новизною.

У першому розділі “Класичні і сучасні теорії правової держави про свободу” досліджуються класичні і найновіші теорії правової держави, висвітлюється принципово новий вектор в опрацюванні теоретичних засад правової державності й свободи в Україні.

У першому підрозділі “Кантівська теорія правової держави” осмислюється онтологічна і філософсько-антропологічна своєрідність тлумачення Кантом співвідношення правової держави і свободи.

Основою свого дослідження Кант обрав теорію ейдосів Платона.

На цій основі Кант опрацьовує вчення про емпіричний і інтелігібельний характер людини, яке є методологічним ключем до усвідомлення свободи та її співвідношення з мораллю, правом і державою. За Кантом людина як емпірична істота перебуває в залежності не тільки від певних умов місця і часу, але і від певних причин (природна каузальність). Тож емпіричний характер людини таким же чином зумовлений загальними зв'язками світу явищ, як і будь-який інший предмет нашого емпіричного знання. Водночас людина може бути вільною від умов часу і простору та причинної залежності. Така незалежність від природного закону причинності і зумовленість до дії суто зсередини себе, зі свого духу або ідей, була названа інтелігібельною свободою. У такому відношенні людина є винятком з основного природного закону, згідно з яким будь-яке явище зумовлюється певною причиною, вона здатна розпочати новий ланцюг явищ, найглибшим джерелом яких є розумово-вольова субстанція людини.

Зі сказаного випливає, що проблема свободи укорінена в почутті обов'язку і відповідальності. Кант доходить висновку, що поняття про свободу є поняттям про моральний ідеал і моральну норму (закон), а відтак, Кантове поняття свободи стає етичним.

Термін етики, як науки про мораль, вперше вжив Аристотель для позначення особливої сфери дослідження - “практичної філософії”. Якщо у “теоретичній філософії” ми висуваємо перед собою завдання з'ясувати підстави того, що має місце, то в “практичній філософії” розглядаємо закони того, що мусить бути. Тож головне питання етики: що ми мусимо робити? Етика виховує в людині покликання завершувати світ шляхом надбудови до сфери існуючої емпірії того, що мусить бути. Вона осмислює людські речі у їх цілісності й доконечності.

Зазначається, що у західних вченнях, як минулих, так і сучасних, усі обов'язки моралі традиційно поділяються на правові та обов'язки добродійності; моральне і правове - суть одне й теж.

Оскільки мораль як родове для права поняття належить до сфери над-емпіричного пізнання, то Кант, коли зазначає: “Всезагальний критерій, за яким взагалі можна пізнати як право, так і неправо, стане очевидним, лише тоді, коли ми зігноруємо емпіричні принципи... Право - це сукупність умов, за яких свободна воля одного (особи) узгоджена з свободою другого, з точки зору загального закону свободи”.

До правових обов'язків Кант відносить свободну волю, добру волю, обопільну волю (справедливість), честь, гідність, совість. Ці обов'язки є нормативними принципами природного права а рrіori; вони мають постати основою і орієнтацією для позитивного права. Далі мова йде про обов'язки людини стосовно самої себе та інших людей (людяність, ввічливість, скромність, вдячність, доброзичливість, співчуття, любов, дружба).

У роботі підкреслюється, що держава, за Кантом, є “умовою практичної реалізації ідеї права як свободи”. Держава має створюватися і функціонувати у відповідності з законами свободи. Дисертант аналізує Кантове усвідомлення свободи як “стрижневого” виміру економічної, політичної, соціальної, правової сфер життєдіяльності людини.

У другому підрозділі “Гегелівська теорія правової держави” осмислюється феноменолого-епістемологічна, онтологічна і філософсько-антропологічна своєрідність тлумачення Гегелем співвідношення правової держави і свободи.

Автор підкреслює, що Гегель продовжив духовно-гуманістичну традицію у вченні про право і правову державу. Мислитель розгорнув принцип права в систему, в “царство реалізованої свободи”. За Гегелем, логосом права є природне право (“право само у собі”). Субстанційну сутність природного права складає людська свободна воля; модифікацією цієї сутності є звичаї, договори, закони, правові принципи, судова практика. Закони можуть суперечити логосу права, що й змушує мислителя досліджувати проблему неправових законів, неправа. Таким чином, фундаментальна і традиційна для західної юриспруденції проблема співвідношення права і закону у вченні як Гегеля, так і Канта, не згасає, а набуває ще більшої гостроти.

Гегелівське вчення про різність та ієрархію джерел або форм права заклало міцне підґрунтя для того плюралізму правових шкіл і доктрин (“живе право”, “реальне право”, “суддівське право”) та “кризи законності”, які спостерігаються в західній юриспруденції в наші дні. Своїм вченням мислитель заклав теоретичні підвалини обмеження державної влади в справі врегулювання нею відносин у суспільстві. Держава, за Гегелем, є “моральним універсамом”, “здійсненням моральної ідеї”, “моральним цілим, здійсненням свободи і розуму”. Гегель, подібно до Канта, осмислював свободу як “стрижневий” вимір економічної, політичної, соціальної, правової сфер життєдіяльності людини.

Автор доходить висновку, що у вченні Гегеля правознавство підноситься до вищого свого принципу, до мети права задля того, щоб висвітлити всю юридичну емпірію і оцінити її як правову або неправову. Гегелева метафізика є прагненням підпорядкувати юридичну емпірію ідеї права.

Обстоювана Гегелем дедукція права з свободної людської волі засвідчує, на якому високому рівні розгортається подібного характеру правове філософування. Право тут породжене душевно-духовно-інтелектуальною зрілістю юриста. Право тут зв'язується закономірностями людської буттєвості у її цілісності й доконечності і від них одержує своє понадюридичне значення (як наявне буття свободної волі) і самобутність.

У дисертації доводиться, що класичні теорії правової держави Канта і Гегеля є здобутком доктрини природного (а не позитивного) права. Автор виокремлює спільні риси, які поєднують Кантову і Гегелеву теорії, а саме: а) теорія держави і права має розпочинатися з антропологічного моменту, з свободної волі людини; б) право слід пов'язувати не з примусом, а з свободою; в) уявлення про свободу як онтологічну або буттєву передумову людських прав і обов'язок для держави; г) право насамперед зводитися до практичного опанування спеціальної реальності. Тож, Кантова і Гегелева теорії правової держави є пересторогою проти державного етатизму.

Автор підкреслює, що проголошення чинною Конституцією України принципу верховенства права змушує українських правознавців досліджувати проблему свободи як онтологічну передумову і сутність права, прав і свобод людини і громадянина в умовах формування засад демократичної правової держави.

У третьому підрозділі “Сучасні теорії правової держави” осмислюється феноменологічна, онтологічна і антропологічна своєрідність тлумачення сучасними вченнями співвідношення правової держави і свободи.

На основі класичних вчень про свободу, автор виявляє елементи спадкоємності в найновіших її інтерпретаціях. Він доходить висновку, що класичні й сучасні теорії правової держави об'єднані ідеєю легітимації держави і права. Сутність легітимаційної теорії полягає в тому, що право - в усіх суспільствах - отримує свій авторитет із-зовні. Таким зовнішнім зумовлюючим чинником вважається справедливість, її основний (свобода) і опосередкуючі (права людини) принципи. Дисертантом виокремлено та визначено договір як фундаментальне поняття теорії легітимації. Доведено, що договір легітимує і водночас лімітує державу.

У роботі типологізовано найновіші зарубіжні теорії легітимації. У чистому вигляді легітимаційна теорія представлена працями О. Хеффе, Д. Ролса, Л. Фуллера, Р. Циппеліуса, Я. Шаппа, її різновидами є: комунікативна або деліберативна легітимація (Ю.Хабермас, П.Рікер, Т.Оноре), критично-конвенціональна легітимація (К. Поппер), легітимація шляхом процедури (Н. Луман), теорія “мінімальної держави” (Р.Нозік), теорія свободного плюралізму (М.Новак).

Визначено сутність комунікативної демократії як такої, що ґрунтується на раціональному дискурсі, обговоренні, переконанні, аргументації, компромісі. З'ясовано сутність нового підходу до розуміння своєрідного “поділу влад” - не між гілками державної влади, але між гілками влади і різними недержавними угрупуваннями громадськості, які в сумісній життєдіяльності творять ті чи інші форми впорядкування суспільства. Обґрунтовано новий підхід до розуміння громадянського суспільства, сутнісною ознакою якого стає “усуспільнення приватної особи”. У роботі розкрито природу демократичного громадянства як основного інституту права ЄС, політичної реальності, яка не обмежує себе партикуляристські, феномен всеєвропейських політичних комунікацій, котра спирається на визнання загальнолюдських громадянських прав.

Підсумовуючи, дисертант виокремлює і систематизує принципи сучасної західної демократичної правової держави, а саме: а) комунікативної демократії, б) нового типу “громадськості”, в) нового “розподілу влади”, г) різності юрисдикцій і правових систем, д) автономності і е) трансцендентності права, є) глобалізації комунікацій і ж) демократичного громадянства.

У четвертому підрозділі “Теоретичні засади правової державності і свободи в Україні” опрацьовується легітимаційно-договірна теорії держави і права, теоретичні засади її застосування до формування правової демократичної держави в Україні.

Автор мислить свободу як “стрижневий” вимір економічної, політичної, соціальної, правової сфер життя держави і суспільства. Так, в економічній сфері роль свободи виявляється у дієвості договору як свободної, доброї, обопільної і розумної волі його учасників; у політичній сфері - у дієвості суспільного договору, деліберативної демократії, новому розумінні “поділу влад” та громадянського суспільства, демократичному громадянстві; в соціальній сфері - у новому співвідношенні комутативної і дистрибутивної справедливості; у правовій сфері - у визнанні і дієвості різноджерельного (звичаєвого, договірного, доктринального, судового) права, котре своїм зачином має конституційно визнане природне або непозитивне право (ст.ст.3,8,19,21,22 Конституції України). Тому має смисл лише у єдності з цими джерелами або формами права недержавного походження. У цій єдності запорука від державного етатизму.

У роботі опрацьовано легітимаційно-договірну теорію держави і права, сутність якої характеризується такими моментами: а) джерелом держави і права є суспільний договір; б) субсидіарним суверенітетом або субсидіарною легітимацією держави; в) обопільністю владних стосунків, коли держава і громадяни пов'язані взаємними правами і обов'язками; г) пріоритету права над владою, зв'язування держави правом; д) уявленням про свободу як онтологічну передумову людських прав.

Виявлено тенденції розвитку правової системи України в умовах розширення сфери свободної діяльності та волевиявлення громадян, а саме: а) затвердження деліберативної демократії; б) збагачення позитивного права природно-правовими ідеями і цінностями; в) функціонування різноджерельного, у тому числі “некодифікованого” права; г) збагачення українського права найновішими досягненнями європейської та світової ліберальної правової думки, зокрема, ідеями про переважування “духу” права над “буквою” права і, відповідно, переважання телеологічного тлумачення над догматикою, про домінуючу роль загальних принципів права в ієрархії джерел права; д) інтенсифікація процесу інтеграції України у світову та європейську правові системи; є) демократичне громадянство.

Другий розділ “Унiверсальнi права i свободи людини i громадянина в Українi” включає сім підрозділів, в яких визначаються види прав і свобод людини і громадянина, що закріплюються національним законодавством та міжнародними актами, а також механізм їх забезпечення і захисту.

У першому підрозділі “Права і свободи людини і громадянина, що гарантуються Конституцією України” зазначається, що вирішальну роль у правовому забезпеченні прав і свобод людини в кожній країні відіграє Основний Закон - Конституція. Саме на рівні Конституції фіксуються вихідні норми про статус людини в суспільстві, її взаємовідносини з державою. Переконливим свідченням цього є Конституція України, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р.

У дисертації зроблено висновок, що текст більшості статей Конституції України досить повно відповідає широко визнаним міжнародним стандартам прав і свобод людини, відбитим в Загальній декларації прав людини, а також в міжнародних пактах про громадянські і політичні права та про економічні, соціальні й культурні права.

Забезпечення прав і свобод людини в роботі визначається як створення умов для їх здійснення. Воно включає три елементи (напрямки державної діяльності): сприяння реалізації прав і свобод людини (шляхом позитивного впливу на формування їх загальносоціальних гарантій); охорону прав і свобод людини (шляхом впровадження заходів, зокрема юридичних, для попередження, профілактики порушень прав і свобод людини); захист прав і свобод людини (відновлення порушеного правового стану, притягнення порушників до юридичної відповідальності).

Підкреслюється, що проголошення будь-якого права людини, навіть закріпленого відповідними актами держави, є лише початковим етапом його здіснення. Під гарантіями прав і свобод людини і громадянина розуміється система соціально-економічних, моральних, політичних, юридичних умов і засобів, що забезпечують їх фактичну реалізацію, охорону і надійний захист. Виділено і охарактеризовано два види зазначених гарантій - загальносоціальні і спеціальні.

Детально аналізується рівноправність громадян як фундаментальний конституційний принцип їх правового статусу і її різновиди - загальносоціальна і юридична рівноправність.

У другому підрозділі “Права людини в міжнародних актах універсального характеру” підкреслено, що міжнародне співробітництво щодо захисту прав людини і основних свобод має у своєму активі значну правову базу. Основу системи міжнародно-правових актів з прав людини становить Хартія (Білль) про права людини, головною складовою якої є Загальна декларація прав людини, прийнята і проголошена 10 грудня 1948 р. “... як завдання, до виконання якого мають прагнути всі народи і всі держави”.

На підставі здійсненого аналізу наголошується, що нині на міжнародній арені досягнуто консенсусу щодо визнання Загальної декларації прав людини як документа, що відбиває загальну домовленість народів світу і є обов'язковим для членів міжнародного співтовариства. Друга і третя частини Хартії про права людини були реалізовані 19 грудня 1966 р. з прийняттям Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права і Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Пакти є міжнародними договорами, положення яких обов'язкові для держав-учасниць.

У дисертації звертається увага на те, що не всі положення Загальної декларації і пактів про права людини збігаються. Так, у ст. 1 кожного пакту проголошується право народів на самовизначення, а в Загальній декларації такого положення немає. У Загальній декларації проголошено право притулку (ст. 14), у Пакті ж про громадянські і політичні права про це нічого не сказано. Водночас Хартія про права людини заклала міцну політико-правову основу для подальшого розвитку прав людини у міжнародному праві. Ця Хартія була доповнена багатьма іншими документами ООН, спеціалізованих установ Організації об'єднаних націй і регіональних організацій, які також аналізуються в дисертації.

У роботі зазначається, що донині немає єдності думок з приводу класифікації прав людини, зафіксованих у міжнародних актах. Виходячи з назв пактів 1966 р., права людини можна розділити на громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні. Крім цього, вчені (юристи і політологи) ввели у науковий вжиток концепцію трьох поколінь прав людини. Перше покоління охоплює громадянські і політичні права, до другого відносять економічні, соціальні та культурні права людини. Що стосується третього покоління прав людини, то фахівці пов'язують його появу з країнами, що розвиваються, оскільки до цього виду прав відносять так звані колективні або солідарні права людини: право на самовизначення, на розвиток, на здорове навколишнє середовище тощо. Основна проблема, яка гостро турбує міжнародне співтовариство у зв'язку з третім поколінням прав, - це співвідношення прав людини і прав народів. На жаль, на сьогодні розв'язати цю проблему належним чином ні в теорії, ні в практиці не вдалося.

У третьому підрозділі “Права і свободи людини в законодавчих та інших нормативних актах України” відзначається, що норми Конституції України та міжнародно-правових актів нерідко визначають лише межі правового регулювання в тих або інших сферах суспільних відносин, передбачають початкову регламентацію цих відносин, містять відправні засади для галузей права, оскільки Конституція є юридичною базою всього поточного законодавства. Тому завдання подальшої правотворчості - детальна регламентація суспільних відносин, встановлення конкретних прав і обов'язків суб'єктів права для більш повного втілення конституційних та міжнародно-правових принципів і цілей в практику. Іншими словами, норми Конституції, міжнародних договорів знаходять розвиток, конкретизацію в нормах, встановлених іншими джерелами конституційного права, а також у галузевому законодавстві.

Численні законодавчі та інші нормативні акти України, які регулюють діяльність з охорони основних прав і свобод, у роботі об'єднано в дві основні групи. Перша - це акти законодавства, що визначають порядок реалізації тих чи інших конкретних прав і свобод, у тому числі закріплюють питання охорони цих прав та свобод. Іншу групу становлять акти, які визначають правовий стан органів державної влади, що здійснюють правозахисні функції, закріплюють їх завдання, компетенцію та повноваження.

У підрозділі детально аналізується система законодавства України, яке регулює діяльність зазначених органів. Центральне місце в цій системі займають закони та інші законодавчі акти України. Причому, їх значення в ході становлення правової держави має постійно зростати, оскільки верховенство закону є невід'ємною ознакою останньої. Нормативні акти, які видаються Президентом та Урядом України, є підзаконними, тобто вони приймаються на основі і на виконання законів і не повинні їм суперечити. В юридичній літературі вироблено поняття похідної нормотворчості, яке означає, що одні нормативні приписи зумовлюються іншими, як правило, законодавчими приписами, розвивають їх зміст. Саме такими є більшість правових норм, закріплених в актах Президента та Уряду України, а також в інших підзаконних актах. Звернуто увагу також на те, що кожен вид нормативних актів має свій рівень правового регулювання, тобто існує тісний взаємозв'язок між юридичною силою нормативних актів і колом суспільних відносин, які вони регулюють.

У четвертому підрозділі “Проблеми забезпечення прав людини та громадянина в Україні” аналізуються складнощі в правовому регулюванні і практичній реалізації конкретних конституційних прав і свобод.

Одним із провідних особистих прав людини визнається її право на життя. Проте, в розумінні й забезпеченні права на життя існує ряд проблем, зокрема, підкреслюється, що йдеться про право людини, яке може і зобов'язана забезпечити держава, про неможливість свавільного замаху на життя з боку держави або інших осіб. Право на життя розуміється також як фізіологічно зумовлена здатність людини існувати як біологічний індивід і як вільна особистість, інтегрована в суспільство, але і незалежна, захищена нормативно-правовими актами, міжнародними угодами і конституціями країн, нормами моралі, релігії, звичаями, традиціями та іншими соціальними нормами. Важливою проблемою до недавнього часу було існування в Україні смертної кари, яке має свою складну історію, супроводжувалося одвічними суперечками її прихильників і противників.

Зазначається, що право на життя тісно пов'язане із захистом людини від злочинів проти миру і людства, до яких належать агресивні війни, геноцид, військові злочини, катування та інші види жорстокого і нелюдяного поводження і покарання.

Однією з найвищих цінностей людини в дисертації названо свободу. Тільки в умовах свободи людина може сформуватися як особистість. Тому захист і повагу до особистої свободи людини необхідно розглядати як один із найважливіших обов'язків держави. На свободу посягають різні форми насильства, які аналізуються в дисертації, - рабство, експлуатація дитячої праці, дискримінація жінок тощо.

У підрозділі розглянуто особливості забезпечення права на захист гідності, повагу особистого і родинного життя, недоторканність житла; таємницю листування, телефонних переговорів, телеграфної та іншої кореспонденції; свободу пересування, вільний вибір місця проживання; на працю; на соціальне забезпечення; на охорону здоров'я; на безпечне навколишнє середовище; на достатній життєвий рівень; на освіту; на свободу думки, свободу совісті, свободу слова; на свободу вибору творчої діяльності і охорону її результатів; на участь в політичній та громадській діяльності.

У п'ятому підрозділі “Гарантії проти неправомірного арешту” мова йде про гарантії забезпечення права на свободу і особисту недоторканність, яке саме і порушується в разі застосування неправомірного арешту.

Зазначається, що у конституціях демократичних країн світу містяться конкретні гарантії недоторканості особи, пов'язані із затриманням і арештом. Конституція України також поширює захист недоторканості особи на усі форми можливого обмеження особистої свободи громадянина (арешти, затримання). У дисертації аналізуються правові гарантії захисту громадян від неправомірного затримання, арешту (взяття під варту), повноваження конкретних правоохоронних органів щодо їх застосування, а також складнощі в забезпеченні зазначеного права та найбільш типові його порушення.

Основними причинами, що призводять до незаконного затримання або арешту, названо: низький професіоналізм, а, отже, недостатній рівень профвідбору і профпідготовки працівників правоохоронних органів, насолоду владою, агресивні і обвинувальні настанови, профдеформацію тощо.

У роботі підкреслюється, що гарантом високого рівня захисту права громадянина на свободу і особисту недоторканість повинно стати удосконалення кримінального законодавства, яке зніме нечіткість норм та їх суперечливість. Вже намітився поворот у роботі правоохоронних органів, пов'язаний із подоланням стереотипу, що склався в попередній тоталітарній державній системі: основне завдання правоохоронних органів - боротьба зі злочинністю. Дійсно, рівень злочинності впливає на ступінь захищеності прав людини. Але в правовій державі, яку будує Україна, до головних завдань правоохоронних органів належить і захист прав і свобод кожної конкретної людини і громадянина. Отже, оцінка якості роботи правоохоронних органів не повинна зводитися лише до підрахунку розкритих і нерозкритих злочинів.

У шостому підрозділі “Система захисту осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність видів поводження і покарань” вказується, що катуванням визнається будь-яка дія, котрою будь-якій особі умисно спричиняється сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи зізнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь-якої причини, що ґрунтується на дискримінації будь-якого характеру, коли такий біль або страждання спричиняються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають в офіційній якості, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи з їх мовчазної згоди. Застосування катувань переслідує різноманітні цілі: по-перше, щоб примусити обвинувачуваного зізнатися у вчиненому злочині; по-друге, щоб він пояснив протиріччя у своїх показаннях; по-третє, щоб назвав спільників і навіть бажання поправити статистику розкриття злочинів. Отже, катування грубо порушують основні права громадян, насамперед, на особисту недоторканість.

У дисертації звертається увага на недосконалість правового регулювання відповідальності за вчинення подібних діянь. Зокрема, відсутність зрозумілих і точних законодавчих критеріїв ускладнює кваліфікацію тих або інших дій державних службовців як побоїв та мордування, насильства та знущання, катування (ст.ст. 126 і 127, ч. 2 ст. 373 КК України), внаслідок чого ці дії часто залишаються безкарними. Продовжують діяти старі стереотипи щодо процесу розслідування справ, коли прокуратура часто проводить слідство, вона ж підтримує державне обвинувачення у суді і наглядає за законністю судочинства. І при цьому вона ж повинна об'єктивно розслідувати випадки порушення прав людини під час проведення слідства недозволеними методами. Проблема ускладнюється також тим, що не всі люди, зазнавши страждань, заявляють у правоохоронні органи (після перенесення катувань і знущань), вважаючи, що “правди не знайдеш”. Тобто існують достатньо поширені порушення прихованого, латентного типу.

Специфічною проблемою в роботі названо недостатню захищеність самого працівника правоохоронних органів від обмови, бажання звести рахунки, звільнення як неугодного, простої помсти. Використання в процесі проведення слідства технічних засобів, аудіо- і відеозапису (не тільки під час слідчого експерименту) підвищило б захист самого працівника, дозволило б йому відвести підозру від себе щодо використання незаконних методів. Основною причиною незастосування цих засобів є не тільки слабка матеріальна база правоохоронних органів, економічні труднощі, але і небажання самих працівників їх використовувати, намагання робити усе, як раніше. Залучення адвоката до захисту підозрюваного, на жаль, не завжди здійснюється відповідно до закону, що також призводить до порушення прав людини.

У сьомому підрозділі “Право на справедливе судочинство” основну увагу приділено аналізу правосуддя - самостійної галузі державної діяльності, яку здійснює суд шляхом розгляду і вирішення цивільних, кримінальних та інших справ відповідно до процесуальної форми, встановленої державою.

Зазначається, що жодна галузь суспільного життя, жодна галузь державного управління не регламентується так докладно законом, як судочинство. Сукупність нормативних актів щодо упорядкування діяльності судів становить судове право, призначене забезпечувати прийняття справедливих судових рішень. Надзвичайно важливим є дотримання конституційних принципів правосуддя, відхилення від яких часто становить порушення прав людини і громадянина. На думку дисертанта, суд для громадян став менш доступним, внаслідок чого збільшився потік скарг переважно на затяжний розгляд справ. Незалежність судової влади від органів законодавчої і виконавчої влади, прокуратури, які фактично позбавлені можливості ефективно реагувати на порушення суддями елементарних вимог законності, може перетворитися в реальну незалежність суддів від закону, безкарне правове свавілля.

Зауважено, що в ході судово-правової реформи розвиток процесуальних гарантій переважно орієнтований на їх традиційне розуміння як, насамперед, гарантій прав особи, причому не будь-якої особи, а, головним чином, обвинувачуваного. Це веде до перекрученого, однобокого розвитку процесуальної форми. Жертва злочину (потерпілий) часто-густо залишається наодинці зі своїми проблемами і бідами. Тому захист прав потерпілих у сфері судочинства повинен бути пріоритетним напрямком захисту прав людини.

Однією з суттєвих проблем названо забезпечення доступності судових органів населенню в територіальному і процесуальному відношенні, оперативного розгляду всіх справ, досягнення реального судового захисту як обвинувачуваних від необґрунтованих обвинувачень, так і осіб, що постраждали від злочинів і посадових зловживань.

Певною гарантією правосуддя визнається можливість перевірки законності й обґрунтованості вироків вищими судовими інстанціями в процесі апеляційного чи касаційного розгляду справи або в порядку нагляду. Крім того, правильна організація судового захисту потребує чіткого нормативного визначення критеріїв порушень прав і свобод, що підлягають саме судовому захисту, встановлення хоча б приблизного переліку їх ознак. Звідси випливає потреба у визначенні типології правопорушень, що становлять предмет судового розгляду і впливу в цій сфері судової діяльності.

Третій розділ “Діяльність держави з охорони основних прав і свобод людини і громадянина в Україні” присвячено аналізу державно-правового механізму охорони основних прав і свобод людини і громадянина.

У першому підрозділі “Принципи, форми і методи діяльності державних інституцій з охорони основних прав і свобод громадян” зазначається, що діяльність держави та її органів щодо охорони основних прав і свобод людини і громадянина можна зобразити у вигляді певного механізму, до якого слід включити принципи такої діяльності, її форми та методи.

Аналіз зазначеного механізму розпочинається з принципів, які визначають теоретичні засади цієї діяльності. На основі здійсненого аналізу принципи діяльності державних інституцій з охорони основних прав і свобод громадян визначаються як закріплені у правових нормах найбільш загальні, вихідні положення, панівні в даній державі політичні та правові ідеї, основні засади, керівні настанови, що визначають найважливіші правила, за якими вона організується і здійснюється. У дисертації аналізуються принципи діяльності держави в зазначеній сфері кількох рівнів, тобто загальні принципи і спеціальні. До перших віднесено принципи, характерні для діяльності держави в цілому - верховенства права, розподілу влад, демократизму, гласності, врахування громадської думки тощо. Другу групу складають принципи державного управління, здійснення правосуддя, прокурорського нагляду.

Правові форми реалізації державної влади відповідно до існуючих в загальній теорії держави і права поглядів поділяються на правоустановчі (правотворчість), правовиконавчі та правоохоронні. Найбільше уваги дослідженню форм діяльності приділяється в науці адміністративного права. Зокрема, поширеною є класифікація форм управлінської діяльності за значенням наслідків, які виникають у результаті використання тої чи іншої форми (наявності правового ефекту): правові форми державного управління; неправові (організаційні) форми державного управління. Подібні форми властиві також діяльності суду, прокуратури щодо захисту прав громадян.

У роботі зазначається, що методи діяльності державних інституцій стосовно охорони основних прав і свобод людини і громадянина, так само як і її форми, досить різноманітні. Зауважується, що дана проблема саме в такій її постановці найповніше досліджена в адміністративно-правовій науці щодо методів державного управління. Разом з тим, вказана характеристика методів цілком прийнятна і для інших видів державної діяльності. У загальноприйнятому розумінні термін “метод” означає спосіб чи прийом здійснення чого-небудь. Виходячи з цього, під методами будь-якої діяльності розуміються способи, прийоми, засоби, які використовуються для досягнення поставленої мети і становлять зміст цієї діяльності. Універсальними методами державної діяльності, які використовуються в усіх галузях та сферах, на всіх її рівнях, а в багатьох випадках визначають зміст та конкретний прояв інших методів, є переконання та примус.

...