Свобода як принцип демократичної правової держави

У третьому підрозділі “Юридична відповідальність як засіб охорони основних прав і свобод людини і громадянина” проаналізовано поняття, підстави, принципи та види юридичної відповідальності в зазначеній сфері.

Звертається увага на існування різних підходів до розуміння юридичної відповідальності. Позитивний аспект передбачає заохочення за виконання корисних для суспільства варіантів поведінки на рівні, що перевищує загальні вимоги. Негативний аспект передбачає покарання за правопорушення. Останній ще називають юридичною відповідальністю охоронного типу як реакцію держави на вчинене правопорушення.

Однією із найважливіших властивостей, характерних рис юридичної відповідальності визнається те, що вона завжди настає за скоєння певного діяння, яке законом визнається тим чи іншим правопорушенням.

Зазначається, що юридична відповідальність реалізується в різних видах. Найбільш поширеною є класифікація юридичної відповідальності за галузевою належністю, відповідно до якої виділяються конституційна, цивільно-правова, дисциплінарна, адміністративна та кримінальна відповідальність. Деякі вчені виділяють ще й матеріально-правову відповідальність, яка настає за вчинене майнове правопорушення, збиток, заподіяний підприємству, установі, організації робітниками та службовцями при виконанні ними своїх трудових обов'язків. Всі перелічені види відповідальності можуть використовуватися також з метою захисту прав і свобод людини і громадянина. Юридична відповідальність незалежно від галузевої належності переслідує подвійну мету: захист правопорядку і виховання громадян у дусі поваги до права.

Основну увагу в підрозділі присвячено аналізу значення для охорони прав людини і громадянина окремих видів юридичної відповідальності - цивільно-правової, дисциплінарної, адміністративної та кримінальної. Підкреслюється, що види юридичної відповідальності не варто змішувати з порядком, формою її здійснення (відповідальність у судовому, адміністративному та іншому порядку). Той самий вид юридичної відповідальності може здійснюватися в різних формах.

У третьому підрозділі “Система основних державних інституцій, що здійснюють охорону основних прав та свобод громадян” проаналізовано організаційно-правові засади діяльності щодо охорони основних прав і свобод громадян суду, прокуратури, органів внутрішніх справ, Служби безпеки України та адвокатури.

У першому пункті третього підрозділу “Суд” розглянуто різні підходи до визначення поняття “судова влада”, зроблено висновок, що поняття “судова влада” і “правосуддя” є близькими, але не тотожними.

Основну увагу в пункті приділено аналізу різних ланок судової системи та їх ролі в охороні основних прав і свобод громадян: Конституційного Суду України та судів загальної юрисдикції - місцевих судів; апеляційних судів, Апеляційного суду України; Касаційного суду України; вищих спеціалізованих судів; Верховного Суду України. Підкреслюється, що ефективність діяльності суду щодо охорони основних прав і свобод громадян можлива лише за умови дотримання конституційних принципів правосуддя.

У другому пункті третього підрозділу “Прокуратура” аналізуються правові засади діяльності прокуратури у сфері охорони прав громадян, а також напрями її реформування.

Зазначається, що органи прокуратури в межах своєї компетенції вирішують питання, які випливають із загальновизнаних норм міжнародного права, насамперед в галузі охорони прав людини. Прокуратура - ефективна правозахисна інституція, передусім, своєю функцією загального нагляду у сфері забезпечення прав і свобод громадян, яку в Україні вона зберігає до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів стосовно контролю за додержанням законів. Вона, на думку автора, вдало компенсує деяку складність судової форми захисту прав і свобод громадян.

У наступному пункті третього підрозділу “Органи внутрішніх справ в системі правоохоронної діяльності” увагу зосереджено на проблемах реформування органів внутрішніх справ, що проводиться з метою утворення сучасної правоохоронної структури, діяльність якої спрямовано головним чином на забезпечення і охорону прав людини. Аналізуються норми спеціальних правових актів, які встановлюють: завдання, структуру і види міліції; компетенцію; права, обов'язки і відповідальність працівників міліції; службу в міліції, порядок її проходження і тощо.

У четвертому пункті третього підрозділу “Служба безпеки України” визначається специфіка організації СБУ та її діяльності щодо забезпечення і охорони прав людини. Зроблено висновок, що, незважаючи на відмінні від інших правоохоронних інститутів завдання, діяльність Служби безпеки України будується на спільних із ними принципах. Основою для діяльності Служби безпеки, її органів і працівників є: законність, повага до прав і гідності особи, позапартійність і відповідальність перед народом України.

У п'ятому пункті третього підрозділу “Адвокатура України” насамперед підкреслюється, що адвокатура, власне кажучи, не є державною правоохоронною інституцією. Але питання про адвокатуру розглядається саме в цьому розділі, оскільки від держави в першу чергу залежить вирішення питання про організацію адвокатури, забезпечення правових засад її діяльності. У пункті проаналізовано питання організації і принципи діяльності адвокатури в Україні, функції і права адвокатів та шляхи їх удосконалення.

У четвертому підрозділі “Проблеми оптимізації діяльності правоохоронних державних установ” визначаються основні напрямки удосконалення їх функціонування.

Перший пункт четвертого підрозділу “Професіоналізм правоохоронця як головний чинник успішної діяльності щодо захисту прав та свобод громадян” присвячено розгляду поняття та складових професіоналізму правоохоронця, шляхів його підвищення. Професіоналізм у правоохоронній діяльності визначається як відповідний набір та стан розвитку системи діяльнісних, професійно-ділових, комунікативних та особистісних якостей правоохоронців, що забезпечують ефективну професійну діяльність, які реалізуються у професійній культурі та етиці. Зазначається, що проблема професіоналізму тих, хто стоїть на захисті прав та свобод громадян, від кого часто залежить доля людини, не є суто відомчою. Суспільство ставить до них найвищі вимоги, їх праця має великий суспільний резонанс, увага до неї прикута завжди.

У другому пункті четвертого підрозділу “Врахування громадської думки в оцінці ефективності правоохоронної діяльності” громадська думка визначається як один з проявів суспільно-політичної свідомості, що виявляє ставлення народу чи певної його частини до тих процесів, які відбуваються у суспільстві. Урахування громадської думки в Україні позитивно впливає на процес реформування правоохоронних органів, процес державотворення у цілому. В дисертації розглядаються основні методи вивчення громадської думки: соціологічне опитування, анкетування; фокус-групи; контент-аналіз засобів масової інформації, математичні засоби.

У третьому пункті четвертого підрозділу “Залучення громадськості до правоохоронної діяльності” аналізуються особливості та основні форми участі громадян в охороні правопорядку, зокрема, діяльність громадських пунктів охорони порядку; добровільних народних дружин; студентських оперативних загонів; загонів сприяння міліції, самозахисту; груп охорони громадського порядку; центрів соціальної реабілітації для осіб, які повернулися з місць позбавлення волі; товариських судів; позаштатних працівників міліції.

У четвертому пункті четвертого підрозділу “Проблеми розвитку громадянського контролю за правоохоронною діяльністю” зазначається, що контроль громадян України за правоохоронною діяльністю державних установ здійснюється на основі конституційних норм, а також норм міжнародних актів. Розглянуто особливості, форми та методи здійснення різних видів контролю за правоохоронною діяльністю - парламентського контролю; контролю громадських правозахисних груп, організацій та об'єднань; контролю засобів масової інформації; контролю науково-дослідних громадських організацій, аналітичних центрів, які проводять наукові дослідження щодо діяльності правоохоронних органів.

У п'ятому підрозділі “Проблеми відшкодування державою шкоди, завданої громадянам діяльністю правоохоронних органів” з'ясовуються особливості відшкодування такої шкоди.

У першому пункті “Відповідальність за шкоду, заподіяну незаконними діями (актами) правоохоронних органів”, підкреслено, що існування правової відповідальності держави, її органів перед громадянами та юридичними особами є одним із основних принципів правової демократичної держави. Встановлюючи в законодавчій формі права та свободи громадян, сама держава не звільняється від обмежень у власних рішеннях та діях. За допомогою закону вона повинна брати на себе певні зобов'язання і відтак забезпечувати справедливість у своїх відносинах з фізичними та юридичними особами. При цьому держава має визначити чіткі правові принципи відповідальності своїх представників за їх дії, що чиняться від імені держави та її органів. Важливо, щоб відповідальність держави, її органів перед громадянами мала не декларативний, а реальний характер. Однією з гарантій дотримання прав і свобод громадян у їх взаємовідносинах з державою та її органами є встановлена законом цивільно-правова відповідальність держави та її органів, зокрема, правоохоронних. У пункті аналізуються підстави та особливості цивільно-правової відповідальності за шкоду, завдану громадянину незаконними діями (актами) державних органів, насамперед органів управління, в процесі здійснення ними своїх функцій.

У другому пункті п'ятого підрозділу “Відповідальність за шкоду, завдану незаконними діями посадових осіб органів дізнання та попереднього слідства” ця відповідальність розглядається як спеціальний випадок відповідальності за шкоду, завдану незаконними діями державних органів і посадових осіб. Зазначена шкода настає внаслідок: незаконного засудження, незаконного притягнення до відповідальності в якості обвинуваченого, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших дій, що обмежують права громадян; незаконного застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, незаконної конфіскації майна, незаконного накладення штрафу; незаконного проведення оперативно-розшукових заходів. Така шкода відшкодовується за рахунок державного бюджету, тобто суб'єктом обов'язку в цьому випадку є не безпосередній заподіювач шкоди (державний орган чи посадова особа), а сама держава в особі уповноважених органів.

У шостому підрозділі “Міжнародне співробітництво України у галузі захисту прав і основних свобод людини” зазначається, що аж до ХХ ст. концепція прав людини не отримувала адекватного національно-правового і міжнародно-правового втілення. Лише зазнавши колосальних втрат у двох світових війнах, людство усвідомило необхідність юридичного закріплення концепції прав людини і вироблення механізмів захисту цих прав на національному і міжнародному рівні.

У дисертації зроблено висновок, що втручання міжнародного співтовариства у питання захисту і забезпечення прав людини в окремій державі не є порушенням міжнародно-правового принципу невтручання у внутрішні справи. У преамбулі Загальної декларації прав людини стверджується, що визнання гідності, яка властива всім членам людської сім'ї, і рівних та невід'ємних їх прав є основою свободи, справедливості та загального миру. З цього положення Загальної декларації випливає очевидний зв'язок між забезпеченням прав людини і підтримкою загального миру. Міжнародне співтовариство прямо пов'язує проблему підтримки миру та безпеки з питаннями забезпечення прав і свобод людини. І це дійсно так, бо держави, які нехтують правами людини і основними свободами, становлять загрозу світові. Пояснюється це тим, що ігнорування зазначених прав зазвичай призводить до тяжкої соціально-політичної і економічної ситуації в країні. Уряд такої країни, щоб відвернути увагу народу від внутрішніх негараздів, як правило, фокусує народний гнів на зовнішніх ворогах, що часто й спричиняє збройні конфлікти.

Досить непростою названо проблему імплементації міжнародно-правових норм щодо прав людини у внутрішнє законодавство держав і санкцій за невиконання або неналежне виконання таких норм. Разом з тим, незважаючи на триваючі дискусії з тих чи інших юридичних аспектів проблеми захисту і забезпечення прав людини, у сучасному міжнародному праві сформувалася галузь, об'єктом якої є міжнародні відносини у галузі прав людини і основних свобод.

У сьомому підрозділі “Міжнародно-правові акти щодо діяльності держави з охорони основних прав і свобод” наголошується, що відповідно до Конституції Україна визнає пріоритет загальнолюдських цінностей, поважає загальновизнані принципи міжнародного права. Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і є обов'язковими для виконання державними органами, юридичними і фізичними особами.

На основі аналізу численних міжнародно-правових актів, які визначають механізми захисту основних прав і свобод людини і громадянина, в дисертації їх об'єднано в чотири групи. До першої групи входять конвенції, які формулюють невід'ємні права та основні свободи людини. До цієї групи належать документи, які об'єднуються в Біль прав людини. Друга група включає міжнародні угоди, спрямовані на попередження і покарання злочинів, що ведуть до грубих масових порушень прав людини. До цієї групи віднесено Конвенцію про невикористання строку давності до воєнних злочинів проти прав людини та Конвенцію про попередження злочинів геноциду і покарання. Третя група об'єднує конвенції, призначення яких - захист конкретних груп населення, які потребують особливої турботи з боку держави. До таких міжнародних договорів віднесено Конвенцію про права дитини, Конвенцію про статус осіб без громадянства, Конвенцію про охорону материнства, Конвенцію про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок. Четверта група включає конвенції, метою яких є захист індивіда від зловживання з боку державних органів і посадових осіб. Це такі документи як Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують людську гідність, видів поводження і покарань, Женевські конвенції 1949 р. про захист жертв війни і додаткові матеріали до них. До цієї групи віднесено також документи, які передбачають можливість для окремих осіб домагатись розгляду їх скарг (петицій) на свій уряд в міжнародних органах (Факультативний протокол).

В підрозділі розглянуто також регіональну систему захисту прав і свобод людини і громадянина. Так, в Європі на основі Загальної декларації прав людини було розроблено Конвенцію (договір) з прав людини, яка за обсягом гарантованих прав, принаймні спочатку, була менш масштабною. Однак в інших аспектах вона була більш прагматичною і відкривала нові напрями міжнародного права. У рамках Ради Європи діє близько 150 міжнародних багатосторонніх угод. Найбільш відомими серед них є Європейська соціальна хартія, Європейська конвенція з попередження катувань і фізичних ушкоджень та приниження людської гідності. Саму Конвенцію з прав людини і основних свобод супроводжують 13 протоколів, які розкривають механізм і процедури забезпечення прав людини. Права і свободи, механізми їх охорони, зафіксовані в конвенціях, договорах, мають вигляд юридичних формул, що дозволяє включати їх в національні законодавства.

У восьмому підрозділі “Участь України в регіональному співробітництві у галузі прав людини” аналізуються питання співпраці у галузі прав людини в діяльності європейських регіональних організацій, найстаршою і найбільш авторитетною з яких є Рада Європи.

У роботі визначаються організаційні форми діяльності Ради Європи та її основні документи у сфері захисту прав і свобод людини. Так, механізми міжнародного захисту прав людини передбачено у Конвенції про захист прав людини і основних свобод. Підкреслюється, що ані сама Конвенція, ні передбачені нею механізми жодною мірою не підміняють національні системи захисту прав людини і основних свобод. Основне призначення Конвенції - дати міжнародну гарантію на додаток до права на відшкодування збитків, закріпленого у національних правових системах.

У дисертації аналізуються зобов'язання України перед Радою Європи у зв'язку з її вступом до цієї організації. Головна мета співробітництва нашої держави з Радою Європи - це забезпечення плюралістичної демократії, захист прав людини і побудова правової, соціально орієнтованої держави. Відразу після набуття членства в Раді Європи Україна стала цілеспрямовано займатися питаннями реалізації своїх зобов'язань перед цією міжнародною організацією. Наразі більшу частину з них виконано.

Значний внесок у розвиток інститутів забезпечення і захисту прав людини і основних свобод зробила Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). У рамках ОБСЄ діють структурні підрозділи, безпосередньо покликані забезпечувати захист прав людини і основних свобод. Серед них виділено Бюро з демократичних інститутів і прав людини та Верховного комісара у справах національних меншин.

Відзначено примітну тенденцію в розвитку сучасних міжнародних відносин - появу нових форм співробітництва між державами. Тобто поряд з універсальними і регіональними організаціями виникають субрегіональні організації, наприклад, Центральноєвропейська ініціатива, яка об'єднує нині 16 держав зазначеного регіону, включаючи Україну; Організація чорноморського економічного співробітництва, що охоплює 11 держав чорноморського басейну. У рамках цих організацій і ряду інших Україна співробітничає не тільки в сфері політичній та економічній, але й захисту і забезпечення прав людини.

У висновках узагальнені підсумки дослідження, сформульовані теоретико-методологічні положення і практичні рекомендації, що заслуговують на пріоритетну увагу, виокремлені актуальні проблеми, на дослідженні яких доцільно зосередити зусилля науковців.

Підтверджена покладена в основу дослідження ідея про те, що наскрізною темою наукових розвідок стає осмислення феномена свободи як фундаменталізуючого і сутнісного принципу ліберально-демократичної правової держави.

На основі класичних вчень про свободу виявлено елементи спадкоємності в найновіших її інтерпретаціях. Свобода мислиться як “природжене право” людини, захист якого є обов'язком держави. Свободу належить усвідомлювати як “стрижневий” вимір економічної, політичної, соціальної, правової сфер життєдіяльності людини.

Досліджуючи класичні та сучасні теорії правової держави, дисертант доходить висновку, що ці теорії об'єднані ідеєю легітимації держави і права. Право - у будь-якому суспільстві - отримує свій авторитет із-зовні. Таким зовнішнім зумовлюючим чинником є справедливість, а також її основний (свобода) і опосередкуючі (права людини) принципи. У цьому зв'язку у роботі аналізується комутативна, дистрибутивна і легальна справедливість.

Автор виокремлює фундаментальне поняття теорії легітимації, яким є договір як основна форма реалізації приватного і публічного права. Договір є принципом, що легітимує і водночас лімітує, обмежує державу; він задає нормативно-критичний масштаб для винесення суджень про правовий характер і про межі публічної, влади. Тож договір постає обгрунтуванням публічної державно-правової влади і обов'язку підкорення їй.

На підставі викладених міркувань, автор доходить висновку, що західні теорії легітимної або правової держави обстоюють договірну природу держави і права.

Здійснюючи поглиблений аналіз західної договірної теорії легітимації, автор виокремлює такі її різновиди: у чистому вигляді теорія представлена працями О.Хеффе, Ф.Хайєка, Д.Ролса, Р.Циппеліуса, Л.Фуллера, Я.Шаппа; комунікативну або деліберативну легітимацію обстоюють Ю.Хабермас, И.Рікер, Т.Оноре; критично-конвенціональну легітимацію - К.Поппер; легітимацію шляхом процедури - Н.Луман; теорію “мінімальної держави” - Р.Нозік; теорію вільного плюралізму - М.Новак.

Теорії легітимації об'єднані однією проблемою, а саме осмисленням нової реальності, яка затвердилася на Заході протягом останніх тридцяти років. Щонайперше, йдеться про “нове відкриття громадянського суспільства”. Якщо раніше мало місце розмежування громадянського суспільства і держави, за якого громадянське суспільство трактувалося як відносно гомогенна сфера, то подальший історичний розвиток, особливо сучасний, показав, що неформальні стосунки сім'ї, сусідства, общинної релігійності, неформальних угрупувань сплелися з суспільним життям, з державним регулюванням. Це змушує змінити статус приватної сфери і спрямувати зусилля на процес виникнення нових ідеалів і цінностей у комунікативній щоденній практиці, за якої відбувається “усуспільнення приватної особи”.

Зміні цього статусу і виникненню нового типу “громадськості” сприяло й широке поширення електронних засобів масової інформації і такі супровідні явища, як реклама, комерціалізація, стрімке поширення інформації.

Відтепер необхідно рахуватися з “новою категорією впливу” - громадськістю, водночас структурованою і здебільшого керованою засобами масової інформації.

По суті виникла нова сфера життя, нова сфера політичної і будь-якої іншої взаємодії, за якої громадськість критично формує власну думку, здобуває і осмислює інформацію, словом, формує плюралістське, а не уніфіковане поле думок і суджень.

Тож західні теоретики держави і права прагнуть знайти принципи і цінності нового суспільного устрою на засадах багатосторонньої комунікації індивідів, груп, країн, регіонів.

За такого підходу по-новому висвітлюється складне відношення громадянства і національної ідентичності або відношення національної держави до демократії. У зв'язку з цим у роботі розкрито космополітичну природу демократичного громадянства як основного інституту права ЄС. Підкреслюється, що це політична реальність (яка не обмежує себе партикуляркстські), феномен всеєвропейських політичних комунікацій (який описують через загальнолюдські громадянські права).

Нова реальність кінця XX ст. змушує переглянути й ліберальну демократичну теорію. Віднині необхідно виходити не з заздалегідь визначених волі й думок індивідів, але з процесів їх формування в дискурсі обговорення. Комунікативна демократія - це демократія раціонального дискурсу, обговорення, переконання, аргументації, компромісу, що вибудовується у складному варіанті взаємодії політичних та соціальних сил.

Тож йдеться про інше розуміння суті демократизації, можливої в сучасних умовах. Вона полягає тільки у застосуванні нового підходу до розуміння своєрідного “поділу влад” - не між гілками державної влади, але між гілками влади і різними недержавними угрупуваннями громадськості, котрі в сумісній життєдіяльності творять ті чи інші форми впорядкування суспільства. Ці громадські форми мають затвердити себе разом з регулюванням відносин у суспільстві, яке здійснюється офіційними адміністративно-владними установами.

Таке розуміння “поділу влад” призводить до зміни природи владарювання, яке відтепер не є деяким однобічним відношенням, за яким покора забезпечується виключно силовою перевагою влади, а двобічним відношенням, де обидві сторони (держава і громадяни) мають права і обов'язки, тобто пов'язані відношеннями взаємності.

Дисертант виокремлює і систематизує принципи сучасної західної демократичної правової держави, а саме: а) принцип комунікативної демократії, б) нового типу “громадськості”, в) нового розуміння “поділу влад”, г) різності юрисдикцій і правових систем, д) автономності, е) трансцендентності права, є) глобалізації комунікацій, ж) демократичного громадянства.

Осмислюючи теоретичні засади правової державності в Україні, дисертант керувався як принципом універсалізму науки права, так і прагненням відшукувати норми і цінності нової соціально-правової реальності в Україні, яка формується в умовах глобалізованих демократії, ринку і громадянського суспільства.

Здійснене дослідження відмінне від багатьох вітчизняних праць з правознавства насамперед своїм методом, який відіграє в ньому провідну роль. Орієнтація на філософську антропологію дозволила осмислити людину як носія свободи, з'ясувати сутність, онтологічне місце, функції і значення свободи в життєдіяльності людини. Автор мислить свободу як “стрижневий” вимір економічної, політичної, соціальної, правової сфер життя держави і суспільства. Так, в економічній сфері роль свободи виявляється у дієвості договору як свободної, доброї, обопільної і розумної волі його учасників; у політичній сфері - у дієвості суспільного договору, деліберативній демократії, новому розумінні “поділу влад” та громадянського суспільства, демократичному громадянстві; в соціальній сфері - у новому співвідношенні комутативної і дистрибутивної справедливості; у правовій сфері - у визнанні і дієвості різноджерельного (звичаєвого, договірного, доктринального, судового) права, котре своїм зачином має конституційно визнане природне або непозитивне право. Отже, закон має смисл лише у єдності з цими джерелами або формами права недержавного походження.

Автор виявляє тенденції розвитку правової системи України в умовах розширення сфери свободної діяльності і волевиявлення громадян.

У роботі розглядається зміст основних прав і свобод, які гарантуються Конституцією України та іншими нормативно-правовими актами, висвітлюються проблеми забезпечення прав і свобод. Особлива увага приділена забезпеченню права на життя, гарантії проти неправомірного арешту, системі захисту осіб від катування та інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність видів поводження і покарань, право на справедливе судочинство та ін.

У дисертації розкриваються принципи, форми і методи діяльності українських державних інституцій з охорони основних прав і свобод людини і громадянина, розглядаються проблеми оптимізації правоохоронної діяльності та міжнародного співробітництва України у галузі захисту прав людини і основних свобод.

Результати дисертаційного дослідження можуть застосовуватися як для опрацювання і розвитку новітньої методології і теорії сучасних українських держави і права, так і для практичного реформування інститутів українського права на основі сучасної концепції свободи.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ТА ВИСНОВКИ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ У ПУБЛІКАЦІЯХ:

право свобода людина громадянин

Індивідуальні монографії:

Кравченко Ю.Ф. Міліція України: Монографія: Наук.ред. П.П.Михайленко. - К.: Генеза, 1999. - 432 с.

Кравченко Ю.Ф. Свобода як принцип демократичної правової держави: Монографія. -Х.: Нац. ун-т внутр. справ, 2003. - 406 с.

Статті

Кравченко Ю.Ф. З народом і для народу // Міліція України. - 1997. - № 4. - С. 2-3.

Кравченко Ю.Ф. На пріоритетних напрямах // Міліція України. - 1997. - № 4. - С. 3-4.

Кравченко Ю.Ф. Завжди на варті // Міліція України. - 1998. - №-19. - С. 2-3.

Кравченко Ю.Ф. Працювати на перспективу // Міліція України. - 1998. - № 11-12. - С. 8-9.

Кравченко Ю.Ф. Актуальні проблеми розвитку міліції на порозі ХХІ століття // Вісник Університету внутрішніх справ. - 1999. - Вип. 8. - С. 3-8.

Кравченко Ю.Ф. Забезпечення прав і свобод людини - головний напрям правоохоронної діяльності // Вісник Університету внутрішніх справ. - 1999. - Вип. 9. - С. 3-9.

Кравченко Ю.Ф. Ставлення населення до роботи міліції як показник реалізації завдань реформування органів внутрішніх справ України // Вісник Одеського ін-ту внутрішніх справ. - 1999. - Вип. 1. - С. 3-9.

Кравченко Ю.Ф. Проблеми забезпечення прав і свобод людини в діяльності міліції // Вісник Університету внутрішніх справ. - 2000. - Вип. 11. - С. 3-9.

Кравченко Ю.Ф. Захист прав людини у контексті боротьби з транснаціональною злочинністю // Вісник Університету внутрішніх справ. - 2000. - Вип. 12/2. - С. 13-16.

Кравченко Ю.Ф. Вчення про право І. Канта // Вісник Національного університету внутрішніх справ. - 2001. - Вип. 15. - С. 62-67.

Кравченко Ю.Ф. Ідея права у Гегеля // Вісник Національного університету внутрішніх справ. - 2001. - Вип. 16. - С. 107-113.

Кравченко Ю.Ф. Органи внутрішніх справ як гарант особистих прав громадян України // Права людини та інформація: Зб.наук.праць. - К., 2001. - С. 9-21.

Кравченко Ю.Ф. Проблема свободи в контексті західної традиції права // Вісник Національного університету внутрішніх справ. - 2003. - Вип. 21. - С. 38-43.

Кравченко Ю.Ф. До питання про варіантність правової свободи // Вісник Національного університету внутрішніх справ. - 2003. - Вип. 22. - С. 180-184.

Кравченко Ю.Ф. Про правову свободу // Право і безпека. - 2003. - Вип. 3. - С. 3-8.

Кравченко Ю.Ф. Вчення про свободу волі у кримінальному права // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. - 2003. - Вип. 2. - С. 222-227.

Кравченко Ю.Ф. Справедливість як принцип легітимації держави і права // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. - 2003. - Вип. 3. - С. 9-14.

Кравченко Ю.Ф. Теорія легітимації О. Хеффе // Вісник Національного університету внутрішніх справ. - 2003. - Вип. 23. - С. 165-169.

Кравченко Ю.Ф. До проблеми “Позитивізм проти свободи волі” // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ. - 2003. - № 2. - С. 23-26.

Кравченко Ю.Ф. Свобода як постулат // Право і безпека. - 2003. - Вип. 4. - С. 3-9.

Кравченко Ю.Ф. Проблеми деліберативної демократії // Вісник Національного університету внутрішніх справ. - 2003. - Вип. 24. - С. 3-9.

Вчення про правову державу Г.Бермана // Науковий вісник Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ: Зб.наук.праць. - 2003. - № 2. - С. 11-16.

Доповіді та виступи на міжнародних науково-практичних конференціях

Органи внутрішніх справ України на порозі третього тисячоліття: проблеми та перспективи // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції “Актуальні проблеми роботи з персоналом в органах внутрішніх справ”, 17-18 червня 1999 р. - Х., 1999.