Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

Конституційно-правові проблеми регулювання міжнаціональних відносин в Україні в умовах становлення правової держави

Колісник Віктор Павлович

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Проголошення в Україні на конституційному рівні людини найвищою соціальною цінністю, суттєве розширення кола основних прав і свобод та визнання їх утвердження і забезпечення головним обов'язком держави обумовили необхідність теоретичного переосмислення уявлень не лише про державу і право, але й про особливості конституційного закріплення основ правового статусу людини і громадянина, про пріоритети у системі взаємовідносин “людина - суспільство - держава”. З огляду на полінаціональність структури сучасного українського суспільства особливої уваги потребує проблема визначення місця і ролі у цій системі категорій “нація” та “національне”, “етнос” та “етнічне”, а також аналіз впливу національно-етнічних чинників на розвиток усіх соціальних процесів у державно-організованому суспільстві.

Всупереч численним прогнозам на сучасному етапі розвитку людства вплив національно-етнічних чинників на різні сторони суспільного життя не лише не зменшився, а значно зріс. Одночасно на рівень, зміст, спрямованість і результати взаємовідносин національно-етнічних спільнот істотно впливають різноманітні фактори (духовно-культурні, психологічні, економічні, соціальні, політичні, правові). У свою чергу і міжнаціональні (національно-етнічні, міжетнічні) відносини суттєво впливають на розвиток різних сфер життєдіяльності особи, функціонування інститутів громадянського суспільства та держави, на зміст та особливості правового регулювання в цілому.

Однак, незважаючи на суттєву зміну акцентів у вітчизняному правовому регулюванні, національно-етнічний чинник все ще не став одним з критеріїв, які мають визначати зміст та спрямованість державно-владного впливу на різні сфери суспільного життя. Більше того, на відміну від зарубіжного досвіду правове регулювання міжнаціональних відносин в Україні залишається недостатнім та вкрай фрагментарним. А оскільки у вітчизняній конституційно-правовій науці практично відсутні комплексні дослідження з цієї проблематики, то вже давно існує гостра необхідність у її всебічній науковій розробці. Такого дослідження вимагають: міжнаціональні (національно-етнічні) відносини в аспекті конституційно-правового регулювання, їх зміст та структура; межі державно-владного впливу на розвиток національно-етнічних процесів; відносини різних національних меншин між собою та з державою; відносини між національними меншинами та з титульною національно-етнічною спільнотою; конституційно-правовий статус національних меншин; рівень задоволення національно-етнічних потреб, інтересів, прагнень та уподобань і національних меншин, і титульної національно-етнічної спільноти.

Історія розвитку української державності та сьогоднішня практика державно-правового регулювання переконливо свідчать, що в Україні з її багатонаціональним складом населення існували і продовжують існувати об'єктивно обумовлені проблеми у сфері взаємовідносин різних національно-етнічних спільнот. Так, титульна - українська національно-етнічна спільнота протягом тривалого часу перебувала у становищі меншини, обмеженої в аспекті розвитку національної самобутності, внаслідок чого значного поширення серед певної частини її представників набули такі негативні соціальні явища, як конформізм, відчуття меншовартості та другорядності своєї культури, мови. Це, у свою чергу, суттєво впливає на сучасний стан міжнаціонального спілкування, національно-етнічний розвиток різних спільнот та перспективи досягнення міжнаціональної злагоди в українському суспільстві.

Незважаючи на те, що окремі правові аспекти міжнаціональних відносин досліджувалися у працях багатьох науковців-правознавців, цілісна, завершена концепція їх правового регулювання відсутня. Протягом останніх років у межах зазначеної проблематики на рівні дисертаційних досліджень розглядалися лише окремі аспекти правового статусу національних меншин. Зокрема, у докторській дисертації Л. Рябошапки було проведено історико-правове дослідження правового статусу національних меншин. У кандидатських дисертаціях В. Нікітюка, Ю. Волошина, О. Бикова та М. Товта розглядалися окремі питання правового забезпечення реалізації прав національних меншин. Водночас комплексно проблема конституційно-правового регулювання міжнаціональних відносин в Україні на дисертаційному рівні не досліджувалася.

Робота значною мірою усуває цю прогалину і є однією з перших наукових комплексних праць, присвячених теоретико-правовим проблемам забезпечення міжнаціональної злагоди в суспільстві, гармонізації міжнаціональних відносин, досягненню оптимізації їх правового регулювання. Особливістю роботи насамперед є те, що у ній, на відміну від наукових пошуків інших авторів, які розглядають проблеми забезпечення національного розвитку та правового статусу або лише національних меншин, або лише титульної нації, ці явища досліджуються комплексно, системно, у тісному взаємозв'язку. При цьому аналізуються не лише відносини різних національних меншин між собою та з державою, але й відносини між національними меншинами та титульною національно-етнічною спільнотою.

Таким чином, позначена проблема ще не була предметом ретельного наукового дослідження, що свідчить про її наукову та практичну значущість, актуальність і перспективність. Саме це й обумовило необхідність її поглибленої та всебічної теоретичної розробки.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Дисертаційне дослідження виконане в межах цільової комплексної програми “Права людини і проблеми становлення, організації і функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування” № 0186.0.070865.

Мета і задачі дослідження. Мета дослідження полягає в розробці, узагальненні та обґрунтуванні основних положень теорії правового забезпечення демократичного розвитку міжнаціональних (національно-етнічних) взаємовідносин, досягнення толерантного співіснування національних меншин між собою та з титульною нацією; у виробленні правової теорії вільного національно-етнічного розвитку особистості та національних спільнот, обґрунтуванні необхідності врахування національно-етнічного чинника в правовому регулюванні, зокрема для забезпечення задоволення національно-етнічних потреб особи та збереження її національної самобутності; у визначенні меж правового регулювання національно-етнічних відносин в Україні, доведенні необхідності удосконалення конституційно-правового законодавства у цій сфері; у заповненні теоретичних прогалин, що мають місце в конституційно-правовій теорії вільного розвитку національних меншин.

Відповідно до поставленої мети в дисертаційному дослідженні передбачено вирішити такі наукові задачі:

- запропонувати наукове визначення поняття міжнаціональних (національно-етнічних) відносин та розкрити їх зміст і структуру;

- дослідити теоретичні та практичні проблеми міжнаціональних відносин в умовах формування в Україні демократичної, правової, соціальної держави і на цій основі обґрунтувати необхідність врахування національно-етнічного чинника в правовому регулюванні;

- встановити суб'єкти міжнаціональних відносин та їх особливості;

- проаналізувати особливості національно-етнічної самоідентифікації особи, визначити місце та роль права особи на визначення своєї національно-етнічної приналежності у системі прав людини, розглянути класифікацію прав людини і громадянина в аспекті забезпечення національно-етнічного розвитку особи та національно-етнічних спільнот;

- визначити поняття конституційно-правового статусу національної меншини та дослідити його основні складові елементи; розробити конституційно-правовий механізм реалізації прав та свобод національних меншин, визначити гарантії реалізації прав національних меншин України;

- дослідити категорію “право на національне самовизначення” та головні форми його реалізації;

- визначити залежність між обсягом використання національно-етнічного чинника і ступенем його деталізації на рівні конституційного регулювання в різних країнах та фактичним станом міжнаціональних, міжетнічних відносин;

- проаналізувати доцільність створення в Україні на сучасному етапі національних адміністративно-територіальних одиниць;

- дослідити феномен національно-культурної автономії та визначити її поняття і зміст;

- сформулювати пропозиції і рекомендації по удосконаленню конституційно-правового законодавства та визначити межі впливу конституційно-правового регулювання на розвиток національно-етнічні відносин.

Об'єктом дослідження є міжнаціональні та інші суспільні відносини, що складаються у сфері національно-етнічного буття і національно-культурного розвитку як особи, так і окремих національно-етнічних спільнот в Україні.

Предметом дослідження є конституційно-правове регулювання міжнаціональних відносин в Україні та вплив на нього національно-етнічних чинників.

Емпіричну базу дослідження складають: практика міжнаціональних відносин в Україні та в інших державах світу, Конституція та поточне законодавство України, підзаконні нормативно-правові акти, рішення Конституційного Суду України, конституції зарубіжних країн, міжнародно-правові акти з прав людини та прав національних меншин, а також вітчизняне і зарубіжне законодавство, що в минулому регулювало міжнаціональні відносини.

Методи дослідження. У процесі проведення дослідження застосовувалися різноманітні загальнонаукові і спеціальні методи: діалектичний метод, відповідно до якого міжнаціональні відносини та національно-етнічне буття розглядалися у їх розвитку, взаємозв'язку та взаємодії; методи аналізу та синтезу, за допомогою яких визначалися роль і місце національно-етнічних прав особи у системі прав людини; методи абстрагування та моделювання - для розробки механізму реалізації прав національних меншин, визначення структури міжнаціональних відносин, формулювання понять та визначень (міжнаціональні відносини, право на національне самовизначення, правові гарантії реалізації прав національних меншин, національно-культурна автономія тощо).

Із спеціальних методів дослідження в роботі використовувалися: історико-правовий - для дослідження практики врахування національно-етнічних чинників у правовому регулюванні на теренах сучасної України на різних етапах її історичного розвитку; порівняльно-правовий - для аналізу та співставлення досвіду врахування національно-етнічних чинників у конституційно-правовому законодавстві зарубіжних країни та України, зокрема в системі територіальної організації держав; формально-логічний - для формулювання понять та визначень (механізм реалізації прав національних меншин, національно-культурна автономія тощо); системно-структурний та структурно-функціональний - для класифікації конституцій зарубіжних країн за ступенем врахування національно-етнічного чинника, для обґрунтування необхідності виокремлення групи прав людини, пов'язаних з її національно-етнічною приналежністю і самобутністю; статистичний та соціологічний - для аналізу кількісного складу національних меншин в Україні та їх мовних уподобань, для дослідження практики міжнаціональних відносин, реалізації прав національних меншин в Україні, феномену національно-етнічної самоідентифікації тощо; метод прогнозування - для визначення можливих наслідків нехтування національно-етнічним чинником у правовому регулюванні, а також розробки пропозицій щодо подальшого удосконалення конституційно-правового законодавства.

Наукова новизна дисертації. Конституція України, проголосивши людину найвищою соціальною цінністю, закріпивши пріоритет її прав та свобод як один з основоположних принципів правової держави, одночасно встановила засади правового регулювання міжнаціональних (національно-етнічних) відносин. Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вона є першим в українській правовій науці цілісним, комплексним монографічним дослідженням конституційно-правового регулювання міжнаціональних відносин. Особливу увагу приділено аналізу використання національно-етнічного чинника в правовому регулюванні, розробці поняття міжнаціональних (національно-етнічних) відносин, з'ясуванню їх структури та змісту, дослідженню права на національне самовизначення та форм його реалізації в Україні.

На основі проведеного дослідження сформульовано ряд нових для науки конституційного права положень, узагальнень, висновків:

- вперше обґрунтовано необхідність урахування національно-етнічного чинника у правовому і передусім у конституційно-правовому регулюванні для забезпечення вільного національно-етнічного розвитку особистості та збереження її національної самобутності, а також для забезпечення реалізації колективних прав національно-етнічних спільнот;

- наведена додаткова системна аргументація стосовно доцільності введення в науковий обіг категорії “національно-етнічне”; запропоновано авторське визначення поняття міжнаціональних (національно-етнічних) відносин як суспільних відносин, які складаються з приводу збереження, вільного вияву та розвитку національно-етнічної самобутності окремих спільнот та індивідів, реалізації ними прав і свобод, що прямо чи опосередковано пов'язані з їх національно-етнічною самоідентифікацією; визначено коло суб'єктів міжнаціональних відносин, запропоновано нормативне визначення поняття приналежності до національної меншини;

- зроблено висновок, що головними об'єктами міжнаціональних (національно-етнічних) відносин є: національно-етнічна самоідентифікація, користування надбаннями національної культури, користування мовами національно-етнічних спільнот та їх розвиток, національне самовизначення, створення друкованих засобів масової інформації мовою меншин, поширення інформації про меншини, створення національних закладів освіти і культури, національних громадських організацій тощо;

- обґрунтовано необхідність використання в правових дослідженнях та в конституційному законодавстві категорії “право на національне самовизначення” та запропоновано авторське його визначення як права будь-якої національно-етнічної спільноти самостійно, на демократичних засадах, за відсутності будь-якого неправомірного впливу, тиску та примусу визначати головні напрямки та пріоритети свого розвитку, а також організаційно-інституційні форми свого буття і тим самим заявляти про своє існування, свою національну ідентичність (колективну та індивідуальну) і гарантувати збереження своєї самобутності і подальший розвиток; визначено головні форми реалізації права на національне самовизначення: а) державотворчу (державницьку), яка передбачає створення власної суверенної незалежної держави, та б) недержавницьку;

- по-новому визначено поняття конституційно-правового статусу національної меншини як сукупності юридичних чинників, які безпосередньо і суттєво впливають на збереження, існування та подальший розвиток національної меншини як усталеної соціальної спільноти, що склалася історично; обґрунтовано, що основними складовими елементами конституційно-правового статусу національних меншин є: а) принципи правового статусу національних меншин; б) основні права національних меншин; в) основні обов'язки національних меншин; г) гарантії реалізації прав національних меншин;

- запропоновано авторську модель механізму реалізації прав національних меншин, що розглядається у двох плащинах і до якої віднесено: 1) систему вітчизняних законодавчих актів, які закріплюють правовий статус національних меншин; 2) систему міжнародно-правових документів щодо статусу національних меншин, підписаних і ратифікованих Україною; 3) правові акти державних органів виконавчої влади, спрямовані на забезпечення національної самобутності та задоволення національно-культурних потреб представників різних національних меншин; 4) державні органи загальної та спеціальної компетенції, які безпосередньо займаються проблемами розвитку національних меншин, здійснюють контроль за дотриманням чинного законодавства у сфері міжнаціональних відносин та національно-культурного розвитку; 5) систему громадських організацій і рухів, покликаних сприяти задоволенню національно-культурних потреб національних меншин; 6) цільові програми національно-культурного відродження; 7) спеціальні фонди розвитку національних меншин;

- розроблено авторське визначення гарантій реалізації прав національних меншин України як сукупності взаємоузгоджених політичних, економічних та соціально-культурних чинників, що створюють необхідні умови для збереження національної самобутності та розвитку певної національної меншини, а також правових засобів, спрямованих на забезпечення фактичного використання та захисту її прав; запропоновано нове визначення правових гарантій реалізації прав національних меншин як сукупності законодавчо встановлених засобів, які визначають порядок реалізації (використання), а в разі необхідності - охорони та відновлення прав національних меншин та їх окремих представників; по-новому визначено інституційні (організаційні) гарантії реалізації прав національних меншин як систему інституцій, державних та недержавних установ і організацій, які покликані сприяти здійсненню прав національних меншин, забезпечити їх захист та поновлення;

- зроблено висновок про те, що до цього часу все ще не вдалося повністю подолати наслідки дискримінаційної національної політики стосовно окремих національно-етнічних спільнот та їх представників (утисків, національного приниження, національних образ та національного пригноблення) і вони ще й сьогодні обумовлюють збереження залишків та навіть продукування негативних стереотипів мислення, забобонів, упередженого та зверхнього ставлення до представників окремих національностей;

- обґрунтовано висновок про можливість часткового використання історичного досвіду конституційно-правового регулювання у сфері національно-етнічних відносин періоду національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. та радянського періоду, зокрема, здобутків юридичної техніки, використання негативного способу закріплення окремих прав особи, окремих аспектів закріплення права на національно-персональну автономію та практики створення національних адміністративно-територіальних одиниць;

- вперше зроблено висновок про те, що право на національно-етнічну самоідентифікацію є одним з головних, визначальних прав людини, пов'язаних з формуванням її як неповторної індивідуальності; запропоновано доповнити перелік конституційних прав і свобод людини правом на визначення своєї національно-етнічної приналежності та правом на збереження, вільний вияв і розвиток національно-етнічної самобутності, а відповідно традиційну, найбільш поширену класифікацію прав людини і громадянина таким видом прав, як національно-етнічні (або національні);

- вперше запропоновано законодавчо визначити особливий порядок створення в Україні національних адміністративно-територіальних одиниць (районів чи інших національних адміністративно-територіальних одиниць нижчого рівня); обґрунтовано необхідність ухвалення Верховною Радою України у кожному такому випадку спеціального закону, якому має передувати підготовча робота спеціальної урядової комісії з залученням народних депутатів України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатів місцевих рад, представників національних меншин, з обов'язковою підготовкою експертних оцінок та відповідних обґрунтувань;

- запропоновано авторську дефініцію національно-культурної автономії як форми національного самовизначення представників певної національно-етнічної спільноти в межах окремої держави, що базується на екстериторіальних засадах і не пов'язана зі створенням національних адміністративно-територіальних утворень та передбачає проведення комплексу заходів, спрямованих на збереження і розвиток національної самобутності, мови, культури, звичаїв, традицій та інших національно-культурних цінностей;

- запропоновано віднести до змісту права на національно-культурну автономію в Україні поряд з правом на створення національних (національно-культурних) громадських об'єднань також і право на будь-яку діяльність, що спрямована на забезпечення національно-культурних потреб особи, збереження її національної самобутності і не суперечить законодавству; вперше обґрунтовано необхідність виокремленння поряд з персональною та корпоративною національно-культурною автономією такого її виду, як асоціативна (заходи, спрямовані на збереження національної самобутності, мови, культури тощо, які здійснюються через відповідні асоціації);

- розроблено пропозиції про необхідність проведення в Україні комплексу взаємоузгоджених антидискримінаційних заходів, передбачивши у поточному законодавстві спеціальне розгорнуте положення про неприпустимість дискримінації за національно-етнічними ознаками (національним, етнічним, расовим походженням, національно-етнічною самоідентифікацією, мовою, кольором шкіри тощо), а в Кодексі України про адміністративні правопорушення - підстави притягнення до адміністративної відповідальності осіб, які своїми висловлюваннями, публікаціями чи іншими діями (умисними чи ненавмисними) принижують або ображають національну гідність особи, виявляють упереджене ставлення до осіб з огляду на їх національно-етнічну приналежність, порушують чи обмежують права громадян за національною ознакою, здійснюють будь-які інші дискримінаційні дії.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони спрямовані на подальший розвиток теорії правового забезпечення демократичного розвитку міжнаціональних (національно-етнічних) взаємовідносин, збагачення науки конституційного права України в цілому, доводять необхідність врахування національно-етнічних чинників у правовому регулюванні. Розроблена в дисертації модель конституційно-правового впливу на розвиток національно-етнічних відносин, висновки дисертанта щодо особливостей використання національно-етнічних чинників у процесі розробки правових приписів та ухвалення нормативно-правових актів можуть бути витребувані у подальшій практиці конституційно-правового регулювання в Україні.

Сформульовані в дисертації пропозиції і висновки також можуть бути використані:

- у науково-дослідній сфері - для подальшої розробки теорії правового забезпечення демократичного розвитку міжнаціональних (національно-етнічних) взаємовідносин та визначення меж їх конституційно-правового регулювання в Україні;

- у сфері правотворчості вони можуть бути враховані як теоретичний матеріал при розробці та ухваленні законів України, що визначають конституційно-правовий статус національних меншин, а також порядок здійснення прав особи, пов'язаних із задоволенням її національно-етнічних інтересів, потреб, уподобань та з її національною приналежністю;

- у правозастосовній діяльності - для оптимізації форм і методів реалізації на практиці принципу неприпустимості дискримінації особи за національно-етнічними ознаками;

- у навчальному процесі - при підготовці відповідних розділів підручників, навчальних посібників, навчально-методичних рекомендацій з конституційного права України, у викладанні курсу конституційного права України, у науково-дослідній роботі студентів;

- у правовиховній роботі серед населення дисертація може слугувати теоретичним підґрунтям подолання негативних стереотипів мислення у сфері національно-етнічних відносин, вкорінення у масову свідомість переконання у необхідності шанобливого ставлення до представників усіх національно-етнічних спільнот і тим самим сприяти підвищенню рівня культури міжнаціонального спілкування як невід'ємної складової частини правової культури.

Особистий внесок здобувача. У колективній монографії “Конституційно-правові засади становлення української державності” (За ред. В. Я. Тація, Ю. М. Тодики. - Х.: Право, 2003. - 328 с.) дисертантом підготовлено главу 7 “Національно-етнічні аспекти розвитку української державності” (с. 139-165). Висновки, зроблені у спільно підготовленій науковій праці, щодо проблеми конституційно-правового регулювання національно-етнічних відносин належать саме здобувачу. Ідеї та розробки, які належать співавторам, у дисертації не використовувалися.

Апробація результатів дисертації. Дисертацію виконано і обговорено на кафедрі конституційного права України Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Результати розробки проблеми в цілому, окремі її аспекти, одержані узагальнення і висновки були оприлюднені дисертантом на двадцяти міжнародних, всеукраїнських, міжрегіональних та регіональних наукових конференціях, політологічних читаннях, семінарах, “круглих столах”.

Основні положення і висновки роботи доповідалися:

на міжнародних науково-практичних конференціях: “Право та культура: теорія і практика” (Київ, 1997); “Актуальні проблеми формування правової держави в Україні. До 50-ї річниці Конвенції про захист прав людини та основних свобод” (Харків, 2000); “Методологічні проблеми правової науки” (Харків, 2002);

на всеукраїнських наукових та науково-практичних конференціях: “Правова система України: теорія і практика” (Київ, 1993); “Перші всеукраїнські правничі Драгоманівські читання “Конституціоналізм Михайла Драгоманова і проблеми сучасного українського конституціоналізму” (Трускавець, 1995); “Конституція України - основа модернізації держави та суспільства” (Харків, 2001);

на міжрегіональних та регіональних конференціях: “Правовое регулирование государственного строительства в Украине и проблемы совершенствования законодательства” (Харків, 1992); “Законодательство Украины: состояние, проблемы, перспективы” (Харків, 1994); “Конституция Российской Федерации: проблемы дальнейшего совершенствования законодательства в области охраны прав и свобод человека и гражданина” (Бєлгород, 1994); “Конференция по итогам научно-исследовательских работ, выполненных профессорско-преподавательским составом Украинской государственной юридической академии в 1993 г.” (Харків, 1994) “Актуальные проблемы становления государственности в Украине” (Харків, 1995); “Актуальные вопросы совершенствования законодательства и правоприменительной деятельности” (Харків, 1996); “Державна служба і громадянин: реалізація конституційних прав, свобод і обов'язків” (Харків, 2000);

на політологічних читаннях: “Другі Харківські політологічні читання” (Харків, 1993); “Політична влада, еліта, лідерство. ІV політологічні читання” (Харків, 1996); “Ресурсы политической власти: Пятые Харьковские политологические чтения” (Харків, 1997); “Соціально-політичний механізм правотворчості: Дев'яті Харківські політологічні читання” (Харків, 1999); “Формування суспільної політики: теоретичний, практичний та правовий аспекти: Десяті Харківські політологічні читання” (Харків, 2000); “Українська державність: становлення, досвід, проблеми: ХІІ Харківські політологічні читання” (Харків, 2001); “Виборча кампанія 2002: реальність, результати, перспективи: ХІІІ Харківські політологічні читання” (Харків, 2002).

Теоретичні аспекти роботи використовувалися автором у процесі викладання навчального курсу “Конституційне право України”, зокрема в лекціях та семінарських заняттях по темах: “Засади конституційного ладу України”, “Конституційні основи правового статусу людини і громадянина в Україні”.

Основні положення дисертаційного дослідження протягом 1998-2003 рр. були викладені на лекціях та семінарах-практикумах для керівників національно-культурних товариств Харківської області.

Публікації. Основні теоретичні положення і висновки, що були сформульовані у дисертаційному дослідженні, знайшли відображення у монографії “Колісник В. Національно-етнічні відносини в Україні: теоретичні засади та конституційно-правові аспекти” (Х.: Фоліо, 2003. - 240 с.); 25 наукових статтях, 22 з яких опубліковані у фахових виданнях, а також у 20 тезах доповідей і виступів на міжнародних, всеукраїнських, регіональних наукових та науково-практичних конференціях, методологічних семінарах, політологічних читаннях, “круглих столах”.

Структура дисертаційного дослідження визначена предметом і логікою дослідження. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, що поділяються на підрозділи, висновків до розділів та загальних висновків по дисертації. Повний обсяг дисертації становить 408 сторінок. Список використаних літературних джерел складається із 460 найменувань і вміщений на 55 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, визначається її зв'язок з науковими програмами, мета і задачі дисертаційного дослідження, його об'єкт і предмет, характеризуються методи дослідження, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, зазначається особистий внесок здобувача в їх розробку, апробація результатів дослідження і публікації.

Розділ 1 “Теоретичні основи міжнаціональних (національно-етнічних) відносин і національне самовизначення”, що складається з п'яти підрозділів, присвячений дослідженню теоретичних аспектів феномену “національно-етнічне” та близьких до нього категорій; обґрунтуванню необхідності врахування національно-етнічного чинника у правовому регулюванні; визначенню структури міжнаціональних (національно-етнічних) відносин; дослідженню теоретичних питань національного самовизначення та конституційно-правового статусу національних меншин.

У підрозділі 1.1 “Категорії “національне” та “етнічне”: теоретичні аспекти (загальний огляд наукових досліджень)” на основі всебічного аналізу вітчизняної і зарубіжної філософської та правознавчої наукової літератури визначено стан та ступінь розробки проблеми в цілому, проаналізовано внесок у її дослідження вітчизняних та зарубіжних науковців, теоретичну та емпіричну базу дисертації. Зроблено висновок, що хоча проблеми національної ідентифікації та міжнаціональних відносин вже тривалий час є об'єктом наукових досліджень філософів, соціологів, психологів, етнологів, політологів, правознавців та науковців інших галузей суспільних наук, однак велика кількість, суттєве розмаїття та неоднозначність термінології, що використовується у наукових працях для позначення феноменів “національного” та “етнічного” призводить до того, що ще й досі одні й ті ж явища визначаються по-різному. Враховуючи суттєвий вплив національного та етнічного чинників практично на усі соціальні процеси, доведено, що найбільш прийнятним і доцільним є поєднання зазначених термінів - “національно-етнічне”. При цьому на перше місце слід поставити саме національне, а потім вже етнічне. Така узагальнена, подвійна термінологія дозволить урахувати і прагнення окремих спільнот до самовизначення (адже більш правильно говорити про національне, а не етнічне самовизначення), і етнічне розмаїття. Необхідність використання при цьому терміна “національне” обумовлена ще й тим, що нація є вищою формою етнічності (або вищою етнічною формою існування людства). Застосування ж разом з ним і терміна “етнічне” дозволяє відмежуватися від національного в політичному значенні, що в процесі подальших наукових пошуків дозволить уникати можливих логічних помилок.

У підрозділі 1.2 “Національно-етнічний чинник у правовому регулюванні суспільних відносин” на підставі аналізу міжнаціональних відносин та практики правового регулювання в інших державах світу зроблено висновок, що необхідність урахування національно-етнічного чинника в правовому регулюванні обумовлена такими причинами: а) накопиченням історичних образ та історичної несправедливості щодо окремих національно-етнічних спільнот; б) наслідками примусової асиміляції; в) необхідністю відновлення історичної справедливості, поновлення прав депортованих та їх нащадків; г) втратою значною частиною суспільства духовно-ціннісних орієнтирів; ґ) відсутністю достатніх можливостей для вільного національно-культурного розвитку окремої особи та окремих спільнот; д) проявами упередженого ставлення до представників окремих національно-етнічних спільнот, міжнаціональної напруженості, ксенофобії; е) порушеннями прав окремих осіб за національною ознакою; є) відсутністю рівноправного діалогу між різними національно-етнічними спільнотами.

Необхідність урахування національно-етнічного чинника у правовому регулюванні безпосередньо пов'язана з побудовою в Україні правової держави, оскільки її обов'язковою ознакою є реальне правове забезпечення та захист прав не лише особи, а й окремих національно-етнічних спільнот (тобто і національних меншин, і титульної нації), забезпечення рівноправності громадян, які належать до різних національно-етнічних спільнот, створення додаткових правових механізмів, які, з одного боку, стали б на заваді проявам ксенофобії, дискримінації за національною ознакою, порушень прав людини на національно-етнічному ґрунті, а з другого - сприяли б порозумінню між представниками різних національно-етнічних спільнот і одночасно стимулювали б подолання упередженого ставлення до окремих національно-етнічних спільнот та стереотипів мислення, створення атмосфери взаємної поваги, довіри, толерантності, взаємного шанобливого ставлення, розширення контактів між ними, розвиток співпраці, формування єдиної політичної української нації.

У підрозділі 1.3 “Поняття, структура та загальна характеристика міжнаціональних (національно-етнічних) відносин” запропоновано авторське визначення міжнаціональних (національно-етнічних) відносин як суспільних відносин, які складаються з приводу збереження, вільного вияву та розвитку національно-етнічної самобутності окремих спільнот та індивідів, реалізації ними прав і свобод, що прямо чи опосередковано пов'язані з їх національно-етнічною самоідентифікацією.

Особливу увагу в дисертаційному дослідженні приділено детальному аналізу структури національно-етнічних відносин. Зокрема, суб'єктами міжнаціональних відносин визнаються національно-етнічні спільноти (нації, національні меншини, корінні народи, національні групи, етнічні групи, мовні групи) та їх окремі представники. До їх об'єктів віднесено, передусім, забезпечення національно-етнічного розвитку та національної самобутності як окремих осіб, так і національно-етнічних спільнот, а також пов'язані з ними питання або проблеми, з приводу яких їх учасники (сторони) вступають у зазначені взаємини. Такі відносини можуть виникати з приводу вирішення широкого кола питань: визначення національно-етнічної приналежності (самоідентифікації), користування надбаннями культури тощо.

У підрозділі 1.4 “Теоретичні засади права на національне самовизначення та головні етапи його здійснення українською нацією” зазначається, що лише протягом ХХ століття в результаті самовизначення утворилося багато національних держав. Однак тенденція до створення нових держав саме як одного з способів реалізації права на самовизначення продовжується. Так, Підсумковий документ Гельсінкської наради з безпеки й співробітництва в Європі, головним досягненням якої було загальне визнання принципу непорушності європейських кордонів, підписали у 1975 р. 35 держав, а через два десятиліття до ОБСЄ уже входило 53 країни. Причому прагнення до національного самоусвідомлення та самовизначення характерна і для країн з високим рівнем життя та добробуту громадян (Велика Британія, Франція, Італія, Іспанія, Канада та ін.).

На думку здобувача, право на національне самовизначення означає право будь-якої національно-етнічної спільноти самостійно, на демократичних засадах, за відсутності будь-якого неправомірного впливу, тиску і примусу визначати головні напрямки та пріоритети свого розвитку, а також організаційно-інституційні форми свого буття і тим самим заявляти про своє існування, свою національну ідентичність (колективну та індивідуальну) та гарантувати збереження своєї самобутності і подальший поступальний розвиток.

У роботі доведено, що проблема національного самовизначення все ще залишається досить актуальною для України, в чому переконує аналіз та співставлення окремих конституційних положень, поточного законодавства. У Преамбулі Конституції України право на самовизначення визнається лише за “українською нацією” та “усім Українським народом”. Разом з тим у ст. 11 Конституції України за корінними народами та національними меншинами таке право не визнається, хоча в ст. 6 Закону України “Про національні меншини в Україні” держава гарантує всім національним меншинам право на національно-культурну автономію, яку багато хто з науковців визнає однією з форм національного самовизначення.

Дисертант вважає, що суб'єктами права на самовизначення в Україні (у різних формах) виступають: титульна нація, корінні народи та національні меншини. Головними формами реалізації цього права є: а) державотворча (державницька) та б) недержавницька. Право на самовизначення у державотворчій формі реалізовано на території України титульною нацією. Усі інші національно-етнічні спільноти (корінні народи, національні меншини, національні групи тощо) можуть здійснити своє самовизначення у недержавній формі.

Автором виокремлено та проаналізовано етапи сучасного процесу самовизначення української нації та створення незалежної Української держави, проведено правовий аналіз процесу припинення існування СРСР.

У підрозділі 1.5 “Конституційно-правовий статус національних меншин та форми їх національного самовизначення в Україні” вказується, що конституційно-правовий статус національної меншини складає сукупність юридичних чинників, які безпосередньо і суттєво впливають на збереження, існування та подальший розвиток національної меншини як усталеної соціальної спільноти, що склалася історично. До складу конституційно-правового статусу національних меншин входять такі основні елементи (компоненти) або складові частини: а) принципи правового статусу національних меншин; б) основні права національних меншин; в) основні обов'язки національних меншин; г) гарантії реалізації прав національних меншин.

Окрему увагу в дисертації приділено механізму реалізації прав національних меншин, який, на думку здобувача, слід розглядати у двох площинах: як сукупність певних взаємопов'язаних елементів та як процес, тобто як сукупність кількох послідовних, логічно обумовлених стадій. До головних елементів механізму реалізації прав національних меншин віднесено: 1) систему вітчизняних законодавчих актів, які закріплюють правовий статус національних меншин; 2) систему міжнародно-правових документів стосовно статусу національних меншин, підписаних і ратифікованих Україною; 3) правові акти державних органів виконавчої влади, спрямовані на забезпечення національної самобутності та задоволення національно-культурних потреб представників різних національних меншин; 4) державні органи загальної та спеціальної компетенції, які безпосередньо займаються проблемами розвитку національних меншин, здійснюють контроль за дотриманням чинного законодавства в сфері міжнаціональних відносин та національно-культурного розвитку; 5) систему громадських організацій і рухів, покликаних сприяти задоволенню національно-культурних потреб національних меншин; 6) цільові програми національно-культурного відродження націй і народностей; 7) спеціальні фонди розвитку національних меншин. У роботі подаються також авторські визначення механізму і гарантій реалізації прав національних меншин.

Розділ 2 “Національно-етнічний чинник у правовому регулюванні на теренах України. Історико-правовий аналіз” присвячено аналізу практики використання національно-етнічного чинника у правовому регулюванні в межах сучасної території України в історичному контексті.

У підрозділі 2.1 “Національно-етнічний чинник у правовому регулюванні ХVII - початку ХХ століття” дисертант робить висновок про те, що усвідомлення необхідності врахування національно-етнічного чинника в правовому регулюванні суспільних відносин виникло досить давно, але протягом тривалого часу воно носило спонтанний, ситуаційний, безсистемний, епізодичний та фрагментарний характер. Так, у 1687 р. вперше в історії українсько-російських відносин до Коломацьких статей-конституцій було внесено пункт про обов'язок гетьмана й старшини дбати про зміцнення зв'язків українського та російського народів, про їх зближення, зокрема - сприяти укладенню змішаних шлюбів між українцями й росіянами з метою усунення підстав для твердження про те, що Україна є іншим краєм. У Преамбулі Конституції Пилипа Орлика 1710 р. йдеться уже про утиски, обмеження і навіть спроби скасувати права і вольності українців, передбачені попередніми угодами.

Відверто дискримінаційною була національна політика на тій частині території України, яка входила до складу Російської імперії, що знайшло відображення у численних нормативно-правових актах. Значною мірою гальмування розвитку національно-культурних процесів було обумовлено цензурою. Національно-етнічний чинник використовувався для правового оформлення політики державного антисемітизму, яка проводилася царською Росією, а також для класифікації підданих Російської імперії. З належністю чи неналежністю до тієї чи іншої категорії підданих законодавство пов'язувало досить суттєві відмінності в правовому статусі особи, її правах та обов'язках. У цілому ж використання національно-етнічного чинника в правовому регулюванні суспільних відносин у ХVІІ-ХІХ століттях підпорядковувалося перш за все офіційній колоніальній політиці “збирання земель” та утримання підкорених народів і національних меншин у покорі.

Автором доведено, що значна кількість нормативно-правових актів того часу була спрямована на уніфікацію духовно-культурного життя та асиміляцію переважної більшості підданих. З одного боку, це призвело до зниження загальноосвітнього та культурного рівня населення так званих національних окраїн, до істотних втрат, суттєво загальмувало їх духовно-культурний, політичний, економічний та соціальний розвиток. З іншого ж боку, жорстка національна політика, відверте нехтування національно-культурними запитами багатомільйонних народів та національних меншин, неприхована штучна русифікація, полонізація, мадяризація викликали спочатку невдоволення та занепокоєння, а незабаром - протест, опір, зростання рівня національної свідомості та чисельності національної еліти, рішучість якої згодом значною мірою обумовила розпад колоніальних імперій.

У підрозділі 2.2 “Національні аспекти в конституційних актах періоду національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. (УНР, Гетьманат, Директорія, ЗУНР)” зазначається, що характерною ознакою цього періоду стало принципово нове ставлення до задоволення національно-культурних потреб усіх національно-етнічних спільнот з метою забезпечення їх вільного національного розвитку.

Дисертант звертає увагу на те, що уже в універсалах Центральної Ради питанням міжнаціональних відносин приділялася значна увага. Відповідно до ІІІ Універсалу Центральної Ради було розроблено й прийнято Закон “Про національно-персональну автономію”, який для свого часу був досить виваженим, вирізнявся високим рівнем юридичної техніки і закріплював кілька прогресивних ідей, щодо яких в багатьох країнах точилися дискусії. Заслуга Центральної Ради полягає в тому, що вона однією з перших здійснила спробу перевести досить привабливі ідеї та гасла щодо подолання наслідків національного пригноблення та дискримінації у практичну площину. Особливе значення ІУ Універсалу полягало в тому, що УНР і після проголошення незалежності послідовно продовжувала політику демократизації міжнаціональних взаємин та створення належних умов для вільного національно-культурного розвитку національних меншин.

Досить виразно врахування національно-етнічного чинника простежується у правотворчій діяльності Західноукраїнської Народної Республіки, правові акти якої були чітко спрямовані на забезпечення можливостей для вільного розвитку національної культури та збереження національної самобутності усіх національних меншин, гарантування їх мовних прав.

На основі аналізу зазначених правових актів автор дійшов висновку, що майже за всіх форм існування української державності періоду національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. (УНР, Директорія, ЗУНР) українські державно-владні інституції намагалися проводити досить виважену, демократичну національно-етнічну політику, спрямовану на залучення національних меншин до здійснення державної влади та самоврядування. Винятком була лише офіційна позиція урядовців періоду Гетьманату. Разом з тим брак часу, певна революційна ейфорія, романтизм, ілюзії та відсутність належного реагування на факти порушень прав національних меншин суттєво звузили демократичний потенціал конституційно-правових актів того часу та значно скоротили соціальну базу для міжнаціонального діалогу.

У підрозділі 2.3 “Національно-етнічний чинник у конституційно-правовому регулюванні радянського періоду” зазначається, що після утвердження на Україні радянської влади визначальні засади національної політики та правове становище національних меншин змінювалися кардинальним чином кілька разів.

Протягом радянського періоду в Україні було ухвалено чотири конституції, у кожній з яких досить своєрідно використовувалися національно-етнічні чинники, відображалася зміна пріоритетів у сфері національної політики. У Конституції УСРР 1919 р. питання міжнаціональних відносин і національного розвитку окремих національних меншин згадуються лише побіжно у статтях 30 та 32. Набагато ширше було використано національно-етнічний критерій для конструювання правових моделей регулювання суспільних відносин у Конституції УСРР 1929 р., ст. 13 якої, з одного боку, сприяла розвитку національних культур, але з другого - відкривала дорогу запровадженню цензури. У частині 2 ст. 19 Конституції УСРР 1929 р. вперше на конституційному рівні було закріплено право національних меншин створювати національні адміністративно-територіальні одиниці.

Автором переконливо доводиться, що Конституція УРСР 1937 р. ознаменувала собою юридичне оформлення відмови від здобутків попереднього етапу у сфері національного розвитку. У статті 2 цієї Конституції вказувалося на “розгром націоналістичної контрреволюції”, що стало підставою для виправдання численних сфальсифікованих справ проти так званих “націоналістів”. У дисертації зазначається, що Конституція УРСР 1978 р. за змістом була найбільш уніфікованою і наближеною до Конституції СРСР 1977 р., внаслідок чого вона втратила власну національну специфіку.

У дисертації зроблено висновок про те, що досвід конституційного регулювання національно-етнічних процесів радянського періоду не може бути знехтуваний і потребує подальшого об'єктивного й неупередженого аналізу та переосмислення. По-перше, це потрібно для встановлення закономірностей впливу конституційних норм на національно-культурний розвиток окремих спільнот. По-друге - для визначення причин непослідовності, неузгодженості та неефективності відповідних конституційних положень. По-третє, існує необхідність виокремлення історично обумовлених і накопичених протягом останніх років проблем у сфері міжнаціональних стосунків і національно-етнічного розвитку.

Розділ 3 “Правове регулювання міжнаціональних (національно-етнічних) відносин на сучасному етапі: міжнародні та конституційні аспекти” об'єднує два підрозділи, в яких аналізуються особливості врахування національно-етнічного чинника як на рівні міжнародно-правового регулювання, так і в поточному конституційно-правовому законодавстві різних країн світу та України.

У підрозділі 3.1 “Права національних меншин та міжнародні стандарти прав людини” зазначається, що проблемі забезпечення прав національних меншин значну увагу приділяє Рада Європи. Зокрема, у Віденській декларації від 9 жовтня 1993 р. члени Ради Європи визнали, що “головним для демократичної стабільності і безпеки нашого континенту є захист національних меншин”. На Віденській конференції на найвищому рівні 1993 р. глави держав і урядів держав-членів Ради Європи вирішили підписатися під політичними і юридичними зобов'язаннями щодо захисту національних меншин в Європі і надати Комітетові Міністрів повноваження на розробку відповідних документів.

Окремої уваги в дисертації приділено аналізу Рамкової конвенції про захист національних меншин, яку було підписано 1 лютого 1995 р. та ратифіковано Верховною Радою України 9 грудня 1997 р. З одного боку, Рамкова конвенція набуває суттєвого значення завдяки самому факту комплексного закріплення прав національних меншин і у зв'язку з висуванням певних вимог до держав та покладанням на них зобов'язань щодо створення належних умов для збереження самобутності національних меншин. З другого боку, детальний аналіз приписів Рамкової конвенції розкриває її певну безпорадність і слабкість. Використовувати цю Конвенцію при розгляді справи в суді чи іншому органі практично неможливо. Вважати її обов'язковою для законодавців, глав держав та урядів також немає достатніх підстав. Тому демократичний потенціал цього важливого документа може бути реалізований лише після розробки та підписання спеціального додаткового протоколу до Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, присвяченого конкретним правам національних меншин.

На основі аналізу міжнародно-правових норм, спрямованих на закріплення правового статусу національних меншин, автором зроблено кілька висновків. По-перше, визнання самого факту існування специфічних прав національних меншин, постійне збільшення їх кількості та збагачення їх змісту змушує і політиків, і широкий загал переосмислити ставлення до проблеми національних меншин, а також сприяє подоланню упередженого ставлення взагалі до національно-етнічного феномену, дає змогу поступово звільняти суспільну свідомість від численних стереотипів, застарілих штампів і догматичних підходів у цьому питанні. По-друге, наявність цілого комплексу міжнародно-правових норм, присвячених правовому статусу національних меншин, спонукає більшість країн світу визнавати насамперед на рівні конституційного регулювання окрему групу прав національних меншин, створювати на внутрішньодержавному рівні відповідні правові механізми їх реалізації та захисту. По-третє, міжнародно-правові норми створюють ту нормативно-правову базу, яка дозволяє світовому співтовариству не лише вимагати припинення порушень прав національних меншин, але й застосовувати у певних випадках легітимні правові примусові заходи.

У підрозділі 3.2 “Конституційне регулювання міжнаціональних (національно-етнічних) відносин у зарубіжних країнах та в Україні. Порівняльно-правовий аналіз” на основі аналізу чинних конституцій зарубіжних держав в аспекті використання національно-етнічного чинника в конституційних нормах автор запропонував поділити їх на три групи: а) конституції, які обмежуються вказівкою на рівність прав, незалежно від певних обставин, включаючи до їх переліку національність та мову (конституції обмеженого використання національно-етнічного чинника); б) конституції, які зосереджують увагу на окремих проблемах, пов'язаних з національною приналежністю та національно-культурним розвитком (конституції фрагментарного використання національно-етнічного чинника); в) конституції, які виокремлюють спеціальні розділи або ж значну кількість розосереджених положень, покликаних охопити правовим впливом різноманітні аспекти, пов'язані зі збереженням національної самобутності окремих спільнот та реалізацією національно-етнічних прав особи (конституції багатогранного використання національно-етнічного чинника).