Становлення та розвиток співробітництва України з Радою Європи у сфері прав людини

Міжнародно-правові аспекти співробітництва України з Радою Європи у сфері прав людини у контексті участі нашої держави в європейській системі захисту прав людини, що діє під егідою Ради Європи. Митання, що стосуються вступу України до Ради Європи.

Рубрика Государство и право
Вид автореферат
Язык украинский
Дата добавления 27.08.2013
Размер файла 70,1 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В.М. КОРЕЦЬКОГО

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Становлення та розвиток співробітництва України з Радою Європи у сфері прав людини

Спеціальність 12.00.11 - Міжнародне право

Гіждіван Любомир Юзефович

КИЇВ - 2001р.

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі міжнародного права та порівняльного правознавства Інституту держави і права імені В.М. Корецького Національної академії наук України

Науковий керівник - доктор юридичних наук, професор

Денисов Володимир Наумович, завідувач відділу міжнародного права та порівняльного правознавства Інституту держави і права імені В.М. Корецького НАН України (м. Київ)

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, доцент

Буроменський Михайло Всеволодович, професор кафедри міжнародного права та державного права іноземних держав Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого (м. Харків)

кандидат юридичних наук, доцент

Неліп Михайло Іванович,

доцент кафедри зовнішньої політики та міжнародного права Дипломатичної академії при МЗС України (м. Київ )

Провідна установа - Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кафедра міжнародного права ( м. Київ )

Захист відбудеться 22 червня 2001 р. о 1500 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.236.03 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук в Інституті держави і права імені В.М. Корецького Національної академії наук України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці інституту

Автореферат розіслано 22 травня 2001 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Усенко І.Б.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дисертації. Закінчення тривалого періоду “холодної війни”, розпад СРСР і виникнення на його терені ряду незалежних держав, в тому числі України, суттєво змінили характер міжнародних відносин у світі та розуміння процесів розвитку міжнародного права. Найважливішими завданнями цих нових держав стала демократизація суспільного життя шляхом створення правової держави, в якій дотриманню загальновизнаних прав і свобод людини належить вирішальне значення, а також їх політична та правова інтеграція у світовий та європейський політико-правові простори. Виконання цього завдання безпосередньо залежить, з одного боку, від подолання попередніх уявлень про природу та механізми здійснення прав і свобод людини, які обмежували належний їх захист, а з іншого - від сприйняття сучасного розуміння цих прав і свобод та характеру міжнародного контролю за їх здійсненням.

Входження України до світового та європейського правових просторів ознаменувалося її приєднанням 1991 р. до Факультативного протоколу до Пакту про громадянські та політичні права 1966 р., вступом 1995 р. до Ради Європи (далі - Організації) та приєднанням 1997 р. до Європейської конвенції з прав людини 1950 p. та до Європейської конвенції про запобігання катування, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, а також до ряду інших міжнародно-правових регіональних актів.

У 1996 р. була прийнята нова Конституція країни, що виходить із необхідності забезпечення прав і свобод людини та створення гідних умов її життя. Згідно з Конституцією України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, а права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Визначене в Конституції України ставлення держави до прав і свобод людини передбачає імперативні зобов'язання держави як перед своїм власним народом, так і перед міжнародним співтовариством. В умовах перехідного періоду їх виконання стикається з великими труднощами, які постійно виникають не тільки всередині країни, але й і в стосунках з відповідними органами Ради Європи.

Необхідно визнати, що захист прав людини в Україні ще не досяг того рівня, який передбачений універсальними міжнародно-правовими документами, насамперед Пактами про права людини 1966 р. і особливо конвенційними нормами Ради Європи. За оцінкою Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, порушення прав людини в Україні мають масовий характер як стосовно соціально-економічних прав, так і щодо ряду громадянських та політичних прав, зокрема щодо свободи слова, фізичної недоторканності особи, гідного поводження з ув'язненими, справедливого і неупередженого судового розгляду. Становище з правами людини в Україні викликає занепокоєння органів Ради Європи -- Парламентської Асамблеї, Комітету Міністрів, Венеціанської комісії, Комітету з прав людини, Комітету з моніторингу.

У зв'язку з цим Україні необхідно вжити серйозних заходів як щодо виконання своїх зобов'язань перед Радою Європи, так і щодо реалізації конституційних прав особи, виходячи з наслідків визнання Україною механізму міжнародного контролю за дотриманням стандартів Європейської конвенції з прав людини, який передбачає пряму дію норм Конвенції у внутрішньому правопорядку держав-членів, а також розгляд індивідуальних скарг Європейським судом з прав людини.

Проблематика прав і свобод людини, насамперед в контексті входження України в європейське правове поле, є новою для вітчизняної науки міжнародного права, і дослідження існуючих проблем, пов'язаних з цією сферою співробітництва України з Радою Європи, є важливим як з теоретичної, так і практичної точки зору.

Проблемам розвитку універсальної системи захисту прав і свобод людини, що функціонує в рамках ООН, присвячені праці українських, російських та інших вчених з країн СНД: В.І. Акуленка, Л.М. Анісімова, І.П. Бліщенка, М.В. Буроменського, О.В. Вінгловської, А.З. Георгіци, В.М. Гребенюка, В.А. Гринчака, Л.Г. Гусейнова, В.Н. Денисова, А.І. Дмитрієва, Б.М. Жаркова, О.В. Журавки, Л.Г. Заблоцької, Г.В. Ігнатенка, С.В. Ісаковича, В.А. Карташкіна, І.П. Куликова, В.В. Максимова, А.П. Мартиненка, А.П. Мовчана, І.В. Ніколайка, Ю.І. Нипорка, М.П. Орзіха, О.В. Тарасова, Ю.С. Шемшученка та ін. Серед новітніх робіт зарубіжних дослідників міжнародного права прав людини можна виділити праці К. Васака, Ф. Альстона, Т.С. Ван Бовена, А. Кассеза, Й. Дінстейна, Б. Грейфрата, Л. Гріна, Т. Мерона, Б. Рамчарана, А. Робертсона, К. Даса, В. Пєхоти, Е. Швельба, Х. Бокар-Сеге, З. Клепацького, В. Моравецького, К. Бирсана, Дж. Мердока, Р. Різдала, Ж. Тускоза, П. Маланчука, Ф. Фабріциуса.

Ряд питань з проблематики прав людини досліджувалися й в дисертаційних роботах, що були останнім часом захищені в Україні, а саме в роботах Абдуллаха Хашема Абдулли Аль-Вакеда, Радаві Жаліля, Рекхи Рані Дебнатх, Муси Аль-Сулайбі, Салім Мухамед Сааді Аль-Захарни, Махмуда Ібрагім Салех Аль-Шбуля, Аль-Зубі Бассама Салем Ал Салеха, Хауамди Галеба Ауад Мустафи тощо.

Що стосується безпосередньо європейської системи захисту прав людини, то тими чи іншими питаннями з цієї проблематики займалися науковці України та вчені з інших країн СНД: В.Г. Буткевич, С.П.Головатий, Л.Г. Гусейнов, В.І. Євінтов, М.Л. Ентін, Т.І. Левицький, В.О.Нікітюк, П.М. Рабінович, Н.М. Раданович, О.С. Рудоквас, М.М. Товт, В.М.Шаповал та ін. Питанням співробітництва України з Радою Європи присвячені праці М.М. Антонович, С.Д. Василенка, В.Є. Мармазова та І.С. Піляєва, в яких, поряд з аналізом її інституційної системи, багато уваги приділено питанням політичного розвитку цієї Організації і зроблено деякі філософські та соціологічні узагальнення. Серед представників міжнародно-правової науки країн Західної Європи можна виділити праці І. Бурефейна, А. Бьйорка, Д. Гомієн, Е. Гротрайна, Л. Зваака, Й. Кірстена, М. Лукаса, Д. Харріса, З. Ціхоня.

Мета та завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є системний аналіз сутності та особливостей співробітництва України з Радою Європи в процесі входження країни до цієї Організації та розвитку відносин з нею відповідно до її Статуту та виконання конвенційних норм з прав людини.

Відповідно в дисертації основна увага зосереджена на вирішенні таких завдань:

- висвітлити характер Ради Європи як міжурядової організації, що захищає права людини, плюралістичну демократію та верховенство права;

- показати діяльність Ради Європи у ствердженні на континенті стабільності демократії через підтримку політичних законотворчих та конституційних реформ в країнах Центральної та Східної Європи, включаючи Україну;

- висвітлити питання про правосуб'єктність індивіда згідно з Європейською конвенцією про захист прав людини та основних свобод;

- дати аналіз різноманітних форм співробітництва України з Радою Європи та її інституційних органів у сфері прав людини в процесі входження країни до цієї Організації та виконання взятих нею зобов'язань;

- проаналізувати зміни законодавства України відповідно до Європейської Конвенції з прав людини та інших Конвенцій;

- визначити рівень імплементації зобов'язань України, що випливають з Висновку Парламентської Асамблеї № 190(1995) від 26 вересня 1995 р. щодо вступу країни до Ради Європи;

- проаналізувати практику державних органів України щодо виконання міжнародних зобов'язань, взятих перед Радою Європи;

- дати оцінку правовим наслідкам моніторингу керівних та спеціальних органів Ради Європи стосовно виконання Україною своїх зобов'язань щодо реформування правової системи країни;

- розглянути питання про приєднання України до конвенційних норм Ради Європи у сфері соціальних прав людини.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації є складовою частиною планової науково-дослідної роботи Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України “Формування міжнародно-правової позиції України у сфері захисту прав людини”, що розроблялася в рамках загальної проблеми “Україна в системі сучасного міжнародного правопорядку: теорія і практика” (номер державної реєстрації 0194U 016317).

Об'єктом дисертаційного дослідження є міжнародно-правове співробітництво України з Радою Європи в сфері прав людини в процесі вступу країни до неї та виконання умов, що випливають з членства в Організації і особливостей перехідного характеру правової системи України.

Предметом дисертаційного дослідження є комплекс питань, що регулюють співробітництво України з Радою Європи у сфері прав людини, та перспективи його розвитку.

Методи дослідження. Дисертація ґрунтується на концепції Ради Європи з прав людини, що виходить з єдиного каталогу стандартів прав і свобод людини, який складається з громадянських, політичних і соціально-економічних прав, а також їх імплементації на національному та міжнародному рівнях, і передбачає встановлення міжнародних контрольних механізмів за дотриманням державами своїх зобов'язань у цій сфері. Складовою частиною даної концепції є європейська система захисту прав і основних свобод людини, практика здійснення якої переконливо демонструє, що ця система завдяки її контрольним механізмам, головне місце серед яких належить Європейському суду з прав людини та його прецедентному праву, є найбільш досконалою та ефективною у світовому масштабі.

У процесі дослідження міжнародного співробітництва України з Радою Європи у сфері прав людини були використані загальновизнані в юридичній науці методи, що віддзеркалюють соціальні процеси входження країни до європейського правового простору з особливостями їх міжнародно-правового регулювання.

Це такі методи юридичної науки, як нормативний та структурно-функціональний, а також загальнонаукові методи - порівняльний, системний, історичний та ін.

Методологічним підгрунтям даного дослідження є також різноманітні міжнародно-правові та інші акти Ради Європи у сфері прав людини, включаючи ті, що стосуються України, а також законодавчі акти країни щодо імплементації її міжнародних зобов'язань, взятих перед цією Організацією.

Наукова новизна та особистий внесок дисертанта. В дисертаційному дослідженні здійснено системний аналіз входження України до європейської системи захисту прав і основних свобод людини відповідно до вимог Ради Європи, що також пов'язано з визначенням характеру імплементації зобов'язань країни у її внутрішньому правопорядку, і містить певні пропозиції щодо удосконалення національних механізмів даної імплементації.

Наукову новизну дослідження найбільш повно відбивають наступні найважливіші науково-теоретичні положення та висновки:

- членство в Раді Європи зумовлено суворими нормами щодо демократичного характеру держав при вступі до цієї Організації, яких вони мають дотримуватися у всіх сферах подальшого співробітництва з нею;

- Європейська конвенція з прав людини для Ради Європи має конституційне значення в тому розумінні, що всі держави-учасниці повинні ратифікувати її, і держава, яка звертається з заявою про вступ до Організації, зобов'язана виконати цю умову;

- відповідно до Європейської конвенції з прав людини та юриспруденції Європейського суду з прав людини індивід виступає не тільки об'єктом правового регулювання, але й має статус суб'єкта відносин між ним та державою;

- визначальним фактором вступу України до Ради Європи є проголошення у 1991 році незалежності України та визнання нею принципу, згідно з яким всі особи, що перебувають під її юрисдикцією, повинні користуватися правами людини і основними свободами, а держава має гарантувати їх виконання;

- відповідальність перед Радою Європи за порушення взятих при вступі зобов'язань у повному обсязі несе держава в особі органів виконавчої, законодавчої та судової влади України;

- має місце недооцінка з боку державних органів ти посадових осіб України правової природи контрольних механізмів Ради Європи, що характеризуються певними наднаціональними елементами, які впливають на здійснення суверенітету держави у сфері прав людини;

- загрозою розвиткові співробітництва України з Радою Європи є масові порушення в країні ряду основних громадянських, політичних та соціально-економічних прав, а також недооцінка з боку державних органів та посадових осіб України правової природи контрольних механізмів Ради Європи, наслідком чого може стати застосування до України санкцій, а саме позбавлення української делегації права участі в сесіях Парламентської Асамблеї, призупинення членства в Організації або навіть виключення з неї.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що основні положення дисертації висвітлюють процес входження України до Ради Європи у сфері захисту прав людини та рівень імплементації її зобов'язань у внутрішньому правопорядку. Вони зумовлюють необхідність перегляду ряду понять та інститутів вітчизняної юридичної науки та державно-правової практики, насамперед таких, як державний суверенітет, законність, справедливість, політична демократія, імплементація міжнародних стандартів з прав людини. Дисертаційне дослідження характеризується подальшим введенням у науковий обіг таких нових правових понять та категорій, як моніторинг Ради Європи за дотриманням державами своїх зобов'язань, принцип співробітництва держав-учасниць з органами Ради Європи, обстеження на наднаціональному рівні та отримання обов'язкових для виконання державами вимог та рекомендацій, доведення до відома держав-учасниць і громадськості інформації та висновків про незадовільний стан дотримання тих чи інших прав і свобод людини та ін.

Результати дослідження можуть бути використані відповідними державними органами в процесі виконання зобов'язань України у сфері прав і свобод людини, в тому числі при вирішенні питань про приєднання до ряду європейських конвенцій, поширення інформації з прав людини, а також при викладанні курсу з європейського права у вищих юридичних закладах, зокрема на юридичному факультеті Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.

Апробація дослідження. Положення дисертації обговорювалися на засіданнях відділу міжнародного права та порівняльного правознавства Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України та кафедри міжнародного права та порівняльного правознавства юридичного факультету Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Її основні положення та висновки доповідалися на наукових конференціях з прав людини, проведених Національною юридичною академією України ім. Ярослава Мудрого (грудень 1998 р., м. Харків, тези опубліковані) та Чернівецькою облдержадміністрацією (грудень 1998 р., м. Чернівці, тези опубліковані). Основні положення і висновки дисертаційної роботи викладено у п'яти наукових статтях. Структура та обсяг дисертаційного дослідження. Дисертація складається з вступу, трьох розділів (12 параграфів), висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг 175 стор.; список використаних джерел -- 28 стор. (344 джерела).

ЗМІСТ РОБОТИ

міжнародний правовий рада європа

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її мета та основні завдання, дається характеристика об'єкта, предмета і застосованих в роботі методів, розкривається наукове і практичне значення, новизна, апробація та публікація результатів дослідження, вказується структура та обсяг роботи.

У першому розділі “Міжнародно-правові аспекти діяльності Ради Європи у сфері прав людини” аналізуються питання створення європейської системи захисту прав людини та основних свобод, характеризуються принципи Статуту Ради Європи як правової основи для співробітництва держав у зазначеній сфері, висвітлюються функції та повноваження її керівних та спеціальних органів, дається класифікація європейських стандартів з прав людини відповідно до системи конвенційних норм Ради Європи та аналізується правова природа зобов'язань держав.

Після Другої світової війни в Західній Європі раніше, ніж в інших регіонах світу, була створена система міжнародних організацій, покликаних сприяти розвитку співробітництва європейських держав в різних сферах суспільного життя з метою досягнення більшої єдності між ними. Важливе місце в цьому співробітництві посіли питання захисту прав і свобод людини, що мали започаткувати шлях до об'єднання Європи. У 1948 р. на Конгресі Європи в Гаазі була сформульована ідея створення політичного та економічного союзу європейських держав, правовим закріпленням якого мали стати Хартія прав людини, а також Суд, наділений відповідними функціями та повноваженнями. Створення у 1949 р. Ради Європи стало втіленням в життя цієї мети.

Важливим кроком до об'єднання Європи стало прийняття Радою Європи 1950 р. Європейської конвенції з прав людини, якою було проголошено створення найбільш розвинутої системи регіонального захисту прав людини. Діяльність Ради Європи не тільки відповідає принципу заохочення і розвитку поваги до прав людини і основних свобод для всіх, закріпленого в Статуті ООН, а й позитивно впливає на подальшу імплементацію універсальної системи захисту прав людини в напрямі, започаткованому європейською системою захисту прав людини.

Статут Ради Європи передбачає, що кожна з європейських держав може стати членом Ради Європи за умови, якщо вона дотримується верховенства права, гарантує та забезпечує основні права і свободи кожної людини, що перебуває під її юрисдикцією, стверджує стабільність демократії в Європі через підтримку політичних, законотворчих та конституційних реформ, бере участь у колективному забезпеченні реалізації прав людини.

У дисертації дано аналіз органів Ради Європи, які забезпечують співробітництво держав у сфері прав людини, основними з яких є: Комітет Міністрів, Парламентська Асамблея та Секретаріат. Крім того, існують спеціальні органи допоміжного характеру, а саме керівні комітети: з прав людини, соціальної політики, міграції, рівноправ'я чоловіків та жінок, народонаселення в Європі та деякі інші. Особливе значення належить Комітету з нагляду за виконанням зобов'язань державами-членами (моніторинговий комітет), що діє в рамках Комітету Міністрів і відіграє важливу роль в оцінці Радою Європи стану дотримання в державах-членах європейських стандартів з прав людини. З 1999 р. існує й інститут Уповноваженого Ради Європи з прав людини, що має сприяти вивченню, усвідомленню та повазі прав людини.

Комітет Міністрів є політичним органом, що діє від імені Ради Європи. За рекомендацією Парламентської Асамблеї або з власної ініціативи він розглядає заходи, спрямовані на досягнення цілей Організації, включаючи укладення конвенцій та угод і проведення державами-учасницями єдиної політики стосовно конкретних питань. Комітет є ланкою, що здійснює зв'язок між Радою Європи та органами, створеними відповідно до Європейської конвенції з прав людини в плані дотримання державами її стандартів. Хоча Комітет не обирає суддів Європейського суду з прав людини, він відіграє певну роль в їх обранні, представляючи єдиного кандидата зі списку, поданого державою. Комітет здійснює нагляд за виконанням рішень Європейського суду з прав людини, хоча це не означає, що Комітет несе відповідальність за їх виконання.

Висновки Комітету Міністрів у певних випадках приймаються у формі рекомендацій урядам і Комітет може робити їм запити про хід виконання таких рекомендацій. Лише Комітет Міністрів має право приймати рішення, що мають обов'язковий характер з будь-якого питання внутрішньої організації і порядку роботи Ради Європи. Він вправі за своїм розсудом засновувати комітети і комісії консультативного або технічного характеру.

Парламентська Асамблея є дорадчим органом Ради Європи. Вона може розробляти рекомендації Комітету Міністрів, обговорювати і надавати рекомендації з питань, що відносяться до компетенції Ради Європи. Асамблея може також розробляти рекомендації з будь-якого питання, переданого їй на ухвалу Комітетом Міністрів. Вона складається з представників від кожної держави-члена, що обираються або призначаються зі складу її парламенту.

У дисертації дана класифікація конвенційних норм Ради Європи, виходячи з особливостей правової природи комплексів відповідних прав людини та механізмів співробітництва держав-членів щодо їх дотримання. Каталог цих прав включає в себе поділ на громадянські і політичні права і свободи та соціально-економічні права і свободи. Перші базуються на позитивних нормах міжнародного права, які мають захищатися безпосередньо в судовому порядку як на національному, так і на міжнародному рівнях, а другі - є переважно нормами програмного характеру. У роботі обгрунтовується також введення й додаткового класифікаційного критерію при визначенні характеру конвенційних норм Ради Європи, пов'язаного з подальшим розвитком названих категорій прав людини у спеціальних європейських конвенціях. Це стосується окремих європейських стандартів з прав людини, що відносяться, з одного боку, до категорії громадянських і політичних прав, а з іншого - до категорії соціально-економічних і культурних прав.

Європейська конвенція з прав людини є договором, згідно з яким країни-учасниці взяли на себе правові зобов'язання, відповідно до яких визнають право індивідів користуватися конвенційними правами безпосередньо та правом звертатися до інституцій Ради Європи проти уряду, якого вони вважають відповідальним за порушення норм Конвенції. До 1998 р. цими органами були Європейська комісія з прав людини - орган розслідування та примирення, в якому розпочинався процес дружнього врегулювання спору з державою-учасницею, і у разі недосягнення такого врегулювання - Європейським судом з прав людини - органом, що приймав рішення з даного спору.

З набуттям у 1998 р. чинності Протоколу № 11 до Європейської конвенції з прав людини було створено єдиний постійний судовий орган - Європейський суд з прав людини. Рішення Суду, як і рішення його попередника, мають обов'язковий характер для держав-учасниць Конвенції і водночас всі вони розглядаються як прецеденти, оскільки Суд визнає себе зв'язаним своїми попередніми рішеннями (принцип stare decisis). Це зумовлює обов'язковість для держав-учасниць Конвенції дотримуватися прецедентного права Суду. Отже, юриспруденція Суду розвиває норми Конвенції, створюючи разом із всіма контрольними органами Ради Європи систему загального права у сфері прав людини.

У дисертації показано особливості Європейської соціальної хартії та механізмів її дії, яка разом з Європейською конвенцією з прав людини становить єдину систему захисту прав людини (прийнята у 1961 р. та переглянута у 1996 р.). Переглянута Хартія є договором, який включає в себе Додатковий протокол до неї 1988 р. та містить нові права, зокрема захист від бідності, та право на пристойне житло, право на захист у випадку закінчення трудового контракту та ін. Система міжнародного контролю, встановлена Хартією, дозволяє здійснювати нагляд за дотриманням її положень. Відповідно країни-учасниці повинні регулярно подавати доповіді про виконання положень Хартії. Такі доповіді вивчаються Комітетом незалежних експертів, який формулює свої висновки щодо реального стану виконання державою вимог Хартії. У 1995 р. Парламентською Асамблеєю було прийнято Додатковий протокол до Хартії, що передбачає можливість подання до Комітету незалежних експертів колективних скарг.

Власну юриспруденцію розвиває й Комітет проти катувань відповідно до практики застосування Конвенції проти катувань, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження і покарання, та інші конвенційні органи.

У другому розділі “Набуття Україною незалежності та правові наслідки вступу її до Ради Європи” висвітлюється процес проголошення незалежності України та створення умов для її вступу до Ради Європи, приєднання до Європейської конвенції з прав людини та інших конвенцій, а також участь України в інституційній системі Організації.

Із здобуттям у 1991 р. незалежності Україна проголосила політику, спрямовану на утвердження в країні плюралістичної демократії та всебічний захист прав людини на основі принципу панування права, рівноправного співробітництва з усіма державами світу і належного виконання своїх міжнародних зобов'язань. Отже, Україна взяла курс на побудову правової держави з передбачуваною внутрішньою і зовнішньою політикою і висловила своє бажання включитися в процес європейської інтеграції, стати учасницею відповідних політичних та економічних структур.

Офіційні контакти України з Радою Європи були започатковані у грудні 1991 р., коли Міністерство закордонних справ України направило Генеральному секретарю Організації пропозицію провести переговори про співробітництво, яка дістала схвалення. В лютому 1992 р. делегація Верховної Ради України взяла участь у 43-й сесії Парламентської Асамблеї та спеціальних слуханнях її Комітету у зв'язках з країнами Ради Європи. Від імені України делегація звернулася з заявою про надання країні статусу спеціально запрошеного члена Парламентської Асамблеї, який надавав можливість представникам Верховної Ради України брати участь у її пленарних засіданнях та роботі створених нею комітетів. У липні цього ж року Україна подала заяву про вступ до Ради Європи, перехідною формою якого стало надання їй статусу спеціально запрошеного члена.

4 вересня 1995 р. Політичний комітет Парламентської Асамблеї констатував виконання Україною всіх умов, що ставляться до країн при вступі їх до Ради Європи, і, відповідно, 26 вересня 1995 р. Асамблея рекомендувала Комітетові Міністрів запросити Україну стати членом Ради Європи та надати їй дванадцять місць у Парламентській Асамблеї. 31 жовтня 1995 р. Верховна Рада України прийняла Закон “Про приєднання України до Статуту Ради Європи”, а вже 8 листопада Комітет Міністрів прийняв резолюцію про прийняття України до Ради Європи, яка стала її 37 членом.

Наступною умовою, пов'язаною із вступом України до Ради Європи, мало стати приєднання країни протягом року до Європейської конвенції з прав людини, Європейської конвенції про запобігання катуванням, Рамкової конвенції про захист національних меншин та інших, і ці вимоги містилися у Висновку Парламентської Асамблеї 1995 р.

Участь України в інституційній системі Ради Європи з питань прав людини виходить з членства країни в цій Організації, базуючись на положеннях її Статуту та відповідних конвенційних нормах, насамперед нормах Європейської конвенції з прав людини та Європейської конвенції проти катувань.

Як член Ради Європи Україна бере учать у діяльності керівних структур Ради Європи та її допоміжних органів. Згідно з ст. 14 Статуту, Україна має одного представника в Комітеті Міністрів і наділена одним голосом. Представник України в Комітеті Міністрів бере також участь у роботі Керівного комітету з прав людини, Керівного комітету з питань соціальної безпеки, комітетів з питань міграції, культурної спадщини, засобів масової інформації. Експерти України залучалися Комітетом до розробки Рамкової конвенції про захист національних меншин та Європейської хартії регіональних мов або мов меншин.

В Парламентській Асамблеї Україна, згідно з ст.25 Статуту представлена дванадцятьма представниками. Вони є представниками держави, обраними Верховною Радою України з числа народних депутатів відповідно до діючих в ній правил процедури. Такий представник повинен мати громадянство України і не може бути одночасно членом уряду - Кабінету Міністрів. Жоден з таких представників не може бути позбавлений мандата в період сесії Асамблеї, якщо на це не буде її згоди. Представники України в Парламентській Асамблеї, за її рішеннями, беруть постійну участь у комітетах з політичних питань, з правових питань та прав людини і Комітеті у зв'язках з європейськими країнами, що не є членами Ради Європи.

Україна призначає свого представника в Комісію за демократію через право (Венеціанська комісія), створену у 1990 р. для спостереження за виконанням державами-членами правових норм, що гарантують функціонування демократії.

Найважливішим конвенційним органом Ради Європи є Європейський суд з прав людини. члени якого обираються Парламентською Асамблеєю з списку осіб, що подається державою-членом. З 1996 р. до складу Суду, в тому числі оновленого, суддею від України обрано професора міжнародного права В.Г. Буткевича. Суд розглядає справи в комісіях з трьох суддів, що мають право одностайним голосуванням відхиляти індивідуальні скарги, якщо така ухвала може бути винесена без додаткового вивчення, а також у палатах з семи суддів та Великій палаті з сімнадцяти суддів. Палати вирішують питання про прийняття по суті скарг, які не можуть розглядатися комісією, але мають право передавати юрисдикцію Великій палаті, якщо справа порушує серйозне питання щодо тлумачення Конвенції чи протоколів до неї, або якщо вирішення питання може призвести до результату, несумісного з попереднім рішенням Суду. Останній може надавати також свої послуги щодо забезпечення дружнього врегулювання спору.

Іншим принципово важливим конвенційним органом Ради Європи є Європейський комітет з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню з повноваженнями здійснювати інспекції усіх місць, де утримуються особи, позбавлені волі органом державної влади. Комітет, що складається з незалежних експертів, може надавати рекомендації та вносити пропозиції з метою поліпшення захисту осіб від катувань та нелюдського поводження. Цей позасудовий механізм є важливим доповненням до системи захисту, передбаченої Європейською конвенцією з прав людини. За рекомендацією Парламентської Асамблеї і рішенням Комітету Міністрів членом Комітету від України у 1998 р. обраний професор міжнародного права В.І. Євінтов, а у 2000 р. члени Комітету обрали його віце-президентом.

Від кожної держави-члена, включаючи Україну, існує посада постійного представника в Раді Європи.

У третьому розділі “Характер та особливості зобов'язань України у сфері дотримання прав людини відповідно до її членства в Раді Європи” досліджуються статутні та конвенційні зобов'язання країн-членів Ради Європи та аналізуються специфічні умови, в яких відбувається їх виконання Україною.

Статутні та інші зобов'язання держав-членів Ради Європи грунтуються на усвідомленні їх народами, що перетворення всього європейського континенту у простір, де торжествують принципи свободи і справедливості, соціальний та економічний прогрес, є життєвою необхідністю, яку можна досягти більшою єдністю між усіма європейськими країнами, що поділяють ці погляди.

Високий рівень спільного розуміння членами Ради Європи цих цілей та завдань зумовлює особливості природи статутних та інших зобов'язань, що відрізняються високим рівнем ефективності їх виконання. Цьому сприяє існуюча система інституційних органів Ради Європи та Європейської конвенції з прав людини, що створена і діє як єдиний механізм наднаціонального характеру. Все це свідчить про те, що в рамках Ради Європи принцип співробітництва держав набув нових важливих рис, пов'язаних із встановленням суворої юридичної відповідальності держав за виконання ними своїх статутних та конвенційних зобов'язань.

У дисертації показано, що одним із ключових питань співробітництва України з Радою Європи є приведення її законодавства у відповідність до міжнародних стандартів Організації, включаючи сферу прав людини. Зобов'язання України щодо цього містяться у згаданому Висновку № 190. Так, у 1996 р. в Україні була прийнята нова Конституція, що встановила демократичні принципи управління державою та каталог прав і свобод людини, що цілком відповідають вказаним стандартам. Важливим є і те, що Конституція, виходячи з принципу добросовісного виконання державою своїх міжнародних зобов'язань, встановила, що чинні міжнародні договори, годна обов'язковість яких надана Верховною Радою України є частиною її національного законодавства. Прийнято також закони про вибори народних депутатів України (1997 р.) та Автономної Республіки Крим (1998 р.), Закон про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних і міських голів (1998 р.), Закон про вибори Президента України (1999 р.), Закон про політичні партії (2001 р.) та ін. В цей період Україна приєдналася до Рамкової конвенції про захист національних меншин, ряду важливих конвенцій з питань кримінального судочинства тощо. Залишилися невиконаними зобов'язання України щодо прийняття рамкового документа про засади судово-правової реформи, нових Кримінального, Кримінально-процесуального, Цивільного та Цивільно-процесуального кодексів.

На виконання зобов'язань щодо імплементації Європейської конвенції з прав людини Україною було 2000 р. ратифіковано Протокол № 6 до неї про заборону застосування смертної кари у мирний час, 1993 р. прийнято Закон про свободу совісті та релігійні організації, а 2001 р. демократизовано законодавство з питань громадянства. Європейські стандарти з прав людини були імплементовані в Конституцію. Структурами Ради Європи, однак, констатується необхідність встановлення в законодавстві України додаткових гарантій стосовно свободи слова, свободи преси, свободи мирних зборів, права одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави.

Заборона катувань та нелюдського поводження або покарання є надзвичайно важливим правом людини, дотриманню якого Рада Європи надає особливого значення. Тому у Висновку № 190 містилося зобов'язання України приєднатися до Європейської конвенції з запобігання катуванням, яке відбулося 1997 р. Щодо її імплементації, то країна виконала свої зобов'язання лише частково. Пенітенціарна система, що входила до складу Міністерства внутрішніх справ, до кінця 1998 р. мала бути передана Міністерству юстиції. Замість цього створено Державний департамент з питань виконання покарань (щодо місць позбавлення волі), який безпосередньо підпорядкований Кабінету Міністрів, а центри досудового ув'язнення й досі залишаються в системі Міністерства внутрішніх справ. Крім того, питання функціонування пенітенціарної системи все ще не повною мірою врегульовані законодавством.

З порушенням строків своїх зобов'язань Україна ратифікувала 1997 р. Рамкову конвенцію про захист національних меншин та 1999 р. Європейську хартію регіональних мов або мов меншин. Однак Закон про ратифікацію останньої 12 липня 2000 р. був визнаний Конституційним Судом України таким, що не відповідає Конституції, оскільки він прийнятий з порушенням процедурних питань. До цього часу Україна не ратифікувала Хартію, зволікаючи тим самим виконання цього важливого зобов'язання перед Радою Європи.

З 1995 р. Україна не виконує свого зобов'язання стосовно приєднання до Європейської соціальної хартії, що ставить під загрозу дотримання країною принципу єдності здійснення громадянських, політичних та соціально-економічних прав людини. Дії України обмежилися формальним підписанням Хартії, зробленим нею при вступі до Ради Європи.

Ще більш серйозною проблемою, в порівнянні з імплементацією стандартів Ради Європи в законодавство України, є їх дотримання в реальному житті. Саме ця сфера виконання державою своїх зобов'язань викликає найбільшу критику як у Раді Європи, так у світі в цілому. В Україні спостерігаються масові порушення прав людини в різних сферах суспільного життя, про що свідчать розслідування та висновки органів Ради Європи, зокрема, Парламентської Асамблеї та Венеціанської комісії, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, національних та зарубіжних правозахисних неурядових організацій.

Отже, перехідний етап розвитку, на якому перебуває Україна, зумовлює існування складних проблем щодо демократизації управління державою, що негативно позначається на темпах та характері інтеграції країни до європейських структур, і, перш за все, в інституційні структури Ради Європи.

У висновках узагальнюються результати дисертаційного дослідження, які відображають фактичні обставини та особливості міжнародно-правових аспектів співробітництва України з Радою Європи у сфері прав людини .

Захист прав людини є специфічним об'єктом правовідносин, оскільки вони є предметом регулювання не тільки національного законодавства, а й міжнародного права. Від розвитку співробітництва держав у цій сфері залежить рівень демократії в країні, ступінь її готовності бути повноцінним учасником міжнародно-правових відносин. Це може бути досягнуто за допомогою імплементації норм міжнародного права в галузі прав людини у правове регулювання в Україні.

Автор, аналізуючи діяльність Ради Європи як найстарішої європейської організації дійшов висновку, що однією з основних підстав її створення є інтернаціоналізація проблеми прав людини на європейському континенті. Саме в рамках цієї Організації вперше були вжиті конкретні заходи, спрямовані на перетворення на регіональному рівні основних прав і свобод, проголошених Загальною декларацією прав людини у 1948 р., в міжнародно-правові зобов'язання.

Серед перспективних напрямків співробітництва України з Радою Європи слід відзначити такі:

- продовження роботи щодо впровадження в національне законодавство конвенцій та угод Ради Європи у сфері прав людини, учасницею яких стала Україна, а також приєднання до інших міжнародно-правових документів;

- оновлення системи законодавства України шляхом подолання успадкованої від колишнього СРСР обмеженої концепції прав людини, в якій переважали інтереси держави;

- відповідність відомчих нормативних актів законам та міжнародним стандартам з прав людини;

- впровадження системи юридичної освіти, з обов'язковим викладанням міжнародного права та міжнародного права прав людини;

- створення державної програми щодо підготовки соціальної сфери та правової системи України до впровадження в національне законодавство норм і принципів Європейської соціальної хартії (оновленої);

- активізація участі представників України в структурах Ради Європи, діяльність яких пов'язана з розробкою нових міжнародно-правових документів у сфері прав людини, механізмів їх імплементації, системи моніторингу за виконанням державами конвенційних норм Ради Європи.

...

Подобные документы

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.