Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ

КУЦ Юрій Олексійович

УДК 35.07+342.1

ЕТНОНАЦІОНАЛЬНІ ДЕРЖАВОТВОРЧІ ПРОЦЕСИ В УКРАЇНІ (УПРАВЛІНСЬКИЙ АСПЕКТ)

25.00.01 - теорія та історія державного управління

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора наук з державного управління

КИЇВ - 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському регіональному інституті державного управління Національної академії державного управління при Президентові України.

Науковий консультант - доктор філософських наук, професор, академік

Академії правових наук України

Римаренко Юрій Іванович,

Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України,

провідний науковий співробітник.

Офіційні опоненти: доктор наук з державного управління, доцент

Токовенко Валерія Володимирівна,

Київський міжнародний університет,

завідувач кафедри соціології;

доктор наук з державного управління

Малиновська Олена Анатоліївна,

Національний інститут проблем міжнародної безпеки Ради національної безпеки і оборони України, державний експерт;

доктор політичних наук, професор

Картунов Олексій Васильович,

Університет економіки та права “КРОК”,

завідувач кафедри соціальних наук .

Провідна установа: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, відділ етнополітології, м. Київ.

Захист відбудеться 7 грудня 2005 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.810.01 в Національній академії державного управління при Президентові України за адресою: 03057, м. Київ, вул. Ежена Потьє, 20, к. 201.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної академії державного управління при Президентові України (03057, м. Київ, вул. Ежена Потьє, 20).

Автореферат розісланий 4 листопада 2005 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради В.К.Майборода

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. В етнодержавотворчих процесах у сучасному українському суспільстві виділяються дві взаємопов'язані та водночас суперечливі тенденції. З одного боку, триває етнічне відродження (“етнічний ренесанс”) як титульного етносу, так і решти етнонаціональних спільнот, що знаходить вияв у самоорганізації їх життєдіяльності, підвищенні інтересу до історії, культури “свого народу”, до “свого” місця у поділі праці, участі у владних структурах і процесах державного управління; з другого - утвердження титульної нації, етнонаціональних спільнот, етнічних груп як дійових суб'єктів етнополітичних процесів українського соціуму, їх інтеграція в політичну націю.

Така ситуація змушує у сфері державного управління підійти по-новому до осмислення етнонаціональних процесів, їх ролі та значення у житті як суспільства, так і конкретної особистості. Обидві тенденції суттєво впливають на трансформаційні процеси, а дискусія з питань реалізації стратегічного напряму розвитку українського поліетнічного соціуму, формування його етнонаціональної моделі потребує фундаментальних наукових обґрунтувань. Визначення та вирішення пріоритетних завдань щодо здійснення трансформаційних процесів в етнонаціональній сфері, обґрунтування концептуальних засад управління структурними змінами в міжнаціональних відносинах актуалізують проблему впровадження наукових засад формування ефективної системи державного управління.

В умовах становлення демократичного українського суспільства, трансформації ціннісних орієнтирів у структурі суспільної етносвідомості, коли змінюються звичні форми культури і стиль життя етноспільнот, вивчення етнонаціональних процесів набуває особливої актуальності. Серед причин, що стримують соціально-економічні перетворення в сучасній Україні, є й етнополітичні. Йдеться про неприйняття деякими етноспільнотами (або їх представниками) вибраного Україною політичного курсу, використання національного фактора певними деструктивно налаштованими політичними силами, конформізм багатьох українців, що загалом не сприяє всебічному розвитку українського поліетнічного суспільства, перспективам етнодержавотворення та міжнаціональній злагоді в цілому.

Недостатньо вивченою та науково обґрунтованою залишається проблема врахування й узгодження інтересів етноспільнот та залучення їх державно-управлінськими структурами до модернізаційних процесів.

У контексті досліджуваної теми використовувалися фундаментальні роботи, в яких подано аналіз сфери міжнаціональних відносин і які є теоретичним надбанням світової етнополітичної думки (У.Альтерматт, Б.Андерсон, О.Бауер, Е.Бенвеніст, П'єр Ван ден Берг, М.О.Бердяєв, І.Берлін, Ф.Боас, В.Вундт, Е.Гельнер, І.-Г.Гердер, Дж.Грей, В.Гумбольдт, Л.М.Гумільов, Дж.Де-Вос, В.Кимлічка, Г.Лебон, С.В.Лур'є, Дж.Мейс, Е.Сепір, Ентоні Д.Сміт, В.С.Соловйов, М.Хрох, К.Хюбнер, Г.Шпет та ін.). Особливу цінність становлять теоретичні та практичні розробки сучасних зарубіжних авторів (Х.Аренд, Р.Арон, Д.Белл, Ф.Бенетон, Ж.Бодуен, Ф.Бродель, Ейден Р.Вайнінг, Керол Г.Вайс, І.Валлерстайн, Девід Л.Веймер, Ж.-П.Вернан, Б.Гурне, Р.Дворкін, П.Дракер, Ж.Ліповецьки, Л.фон Мізес, Леслі А.Пал, К.Поппер, Г.Райт, І.Рамоне, Д.Рісмен, Дж.Ролз, М.Тетчер, О.Тоффлер, Е.Фромм, Ф.Фукуяма, Ю.Хабермас, Ф.А. фон Хайєк, Н.Хомський, В.Хьосле, В.Черчіль та ін.).

Великий вплив на визначення теоретико-методологічних засад дисертаційного дослідження справили праці українських вчених і мислителів В.К.Винниченка, Б.М.Грінченка, М.С.Грушевського, О.П.Довженка, Д.І.Донцова, М.П.Драгоманова, М.І.Костомарова, Ю.І.Липи, В.К.Липинського, І.М.Лисяка-Рудницького, І.І.Огієнка, І.Я.Франка, Т.Г.Шевченка, Д.І.Яворницького та ін. В їх роботах окреслено предметне поле етнополітології, закладені основи патріотично-державницького та управлінського підходів до етнонаціональної сфери та проблем етнодержавотворення.

Необхідність осмислення сучасного стану етнонаціональних процесів в українському суспільстві спонукає все більше вітчизняних і зарубіжних вчених до поглибленого розгляду окремих аспектів вказаної проблематики.

Проблематика державотворення в етнонаціональному контексті тією чи іншою мірою висвітлювалася в дослідженнях В.Б.Авер'янова, О.В.Антонюка, В.Д.Бакуменка, С.І.Грабовського, І.Ф.Кураса, В.І.Лугового, В.К.Майбороди, С.В.Майбороди, Н.Р.Нижник, О.Ю.Оболенського, В.М.Рижих, Ю.І.Римаренка, В.В.Токовенко та ін. Безпосередньо управлінським питанням міжнаціональних відносин присвячено небагато праць. Серед них варто відзначити роботи О.В.Картунова, О.М.Майбороди, О.А.Малиновської, П.І.Надолішнього, М.І.Обушного, М.І.Пірен, В.А.Ребкала, В.П.Трощинського. У контексті даного дослідження певний науковий інтерес становлять праці Б.А.Гаєвського, Г.І.Луцишина, Л.П.Нагорної, Р.А.Сирінського, В.А.Скуратівського, Р.Ф.Чілачави, Л.Є.Шкляра, М.М.Юрченка та ін., у яких розглядаються проблеми етнополітології, етнічної ідентичності тощо.

Проте, незважаючи на активізацію дослідницьких зусиль у згаданих галузях науки, слід зазначити, що проблема державного управління етнодержавотворчими процесами в Україні ще не була до цього часу предметом комплексного наукового аналізу.

Вибір теми дослідження визначається:

об'єктивними соціально-економічними умовами необхідності впливу держави на етнонаціональну сферу, спрямованого на досягнення цілей її політики;

потребою у вдосконаленні форм державного управління етнодержавотворчими процесами для досягнення етнонаціональної злагоди в умовах демократизації українського соціуму;

наявністю суперечливих тенденцій у вирішенні питань установлення меж впливу держави на розвиток етнонаціональної сфери.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослі-дження виконувалося згідно з комплексними науковими проектами “Удосконалення регіональних владних структур та механізмів їх функціонування шляхом використання та адаптації досвіду провідних демократичних держав світу” (ДР № 0100U001206), “Підвищення ефективності функціонування місцевих органів влади та управління” (ДР № 0102U001593) і “Розробка механізму надання якісних управлінських послуг органами влади на регіональному рівні” (ДР № 0102U001594), у підготовці яких здобувач брав безпосередню участь.

Вибраний напрям дослідження узгоджується з науковими програмами та темами, що виконувалися в Національній академії державного управління при Президентові України. Зокрема, тема дисертації пов'язана з науковим дослідженням “Соціальний розвиток і соціальна політика: основні проблеми і тенденції розвитку”, а також з програмою “Україна - 2010” (в частині, що стосується функціонування духовної культури в сучасних процесах державотворення в Україні).

Об'єкт дослідження - етнонаціональні державотворчі процеси в Україні.

Предмет дослідження - організаційно-нормативна система владних дій та державного управління етнонаціональною сферою.

Гіпотеза дослідження базується на припущенні, що необхідність урахування етнонаціонального фактора в державотворчих процесах в Україні є об'єктивно вмотивованою. Вона зумовлена насамперед процесами етнонаціонального відродження усіх етнічних спільнот, що проживають на її території, становленням громадянського суспільства та є обов'язковою умовою утвердження України як демократичної, правової, соціальної держави, суб'єкта європейської геополітичної системи.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є розробка й поглиблення теоретико-методологічних засад державного управління в етнонаціональній сфері, а також наукове обґрунтування нової концепції державного управління етнонаціональними процесами, яка була б адекватною сучасним соціокультурним реаліям, в умовах глобалізації сприяла б зміцненню стабільності українського поліетнічного суспільства та реалізації на новій основі стратегічних національних інтересів України, орієнтованих на інтеграцію до ЄС.

Відповідно до мети й гіпотези дослідження поставлені такі завдання:

розробити ефективну модель державного управління етнонаціональними процесами та вибрати методологію їх дослідження;

визначити концептуальні парадигми, принципи та структуру державного регулювання етнонаціональної сфери з урахуванням вітчизняної специфіки;

уточнити дефініцію поняття “управління етнонаціональною сферою”, виокремивши її із системи державного управління;

дослідити місце і роль етнонаціональної політики держави як провідної ланки в управлінні міжетнічними відносинами;

обґрунтувати концептуальні засади етнополітичного моделювання державного управління;

охарактеризувати суперечності та недоліки методів етнополітичного управління у радянській тоталітарній державі;

розкрити досвід реалізації людського виміру політики і започаткувати новий напрям етнонаціональної політики - “людський вимір етнонаціональної політики” та її місце в українських управлінських реаліях;

довести, що оптимальне співвідношення прав людини і колективних прав етноспільнот є критерієм ефективності державного управління, вагомим чинником запобігання етноконфліктам чи тероризму на етнонаціональному ґрунті;

виокремити механізм урегулювання етнополітичних конфліктів та запобігання їм як управлінську проблему;

систематизувати принципи толерантності в управлінні етнополітичною сферою та надати їм змістову характеристику;

розширити документально-інформаційну базу дослідження процесів державного управління етнонаціональною сферою;

виявити провідні тенденції та сформулювати пріоритетні напрями подальшого вдосконалення управління етнонаціональною сферою.

Методи дослідження. У процесі дослідження використано комплекс взаємодоповнюючих методів:

загальнонаукові методи діалектики, що дали змогу розкрити динаміку процесів, які підлягають державному управлінню, зв'язок науки з практикою, становлення й розвиток державної політики в етнонаціональній сфері;

логіко-історичний - для дослідження ґенези етнонаціональної політики як головного об'єкта управлінських рішень і напряму дій відносно етнодержавотворення, етнонаціональної сфери;

системно-аналітичний, що передбачає не лише використання даних сучасної системології, а й новітні підходи в контексті концепцій нелінійності, за допомогою якого розглядалися досліджувані явища в сукупності соціальних зв'язків, визначалися ціле та його частини, вивчалися окремі елементи в цілісній системі державного управління та специфічні регуляторні форми адміністративних зв'язків щодо забезпечення її цілісності;

функціонально-структурний, що дав можливість виявити причинно-наслідкові зв'язки у взаємодії етнонаціонального розвитку й державного управління;

функціонального аналізу - для з'ясування організаційно-правової природи управлінських процесів, розкриття їх обсягу, характеру й змісту;

структурно-логічного моделювання системи чинників, на основі якого визначилась ефективність реалізації прийнятих управлінських рішень в етнонаціональній сфері держави;

конвент-аналізу нормативно-правової бази та документальної інформації органів державного управління відносно процесів етнодержавотворення, який дав можливість узагальнити існуючу документально-інформативну базу дослідження.

Дослідження передбачає прогностичність, імовірнісну передбачуваність наслідків упровадження в життя наукових підходів до здійснення державного управління етнонаціональними процесами в Україні. Вибрана методологія дала змогу здійснити комплексний аналіз поставлених завдань, у результаті якого отримані теоретичні та практичні висновки і рекомендації автора.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що у дисертаційному дослідженні особисто автором розроблена, опрацьована і застосована нова концепція державного управління етнонаціональною сферою, використання якої дає можливість суттєво підвищити ефективність процесу прийняття управлінських рішень у галузі етнонаціональних відносин в Україні.

Сутність цієї концепції розкривається в таких положеннях, що містять елементи наукової новизни.

Вперше у вітчизняній науці державного управління:

визначено головне завдання державного управління етнонаціональною сферою, яке полягає в обґрунтуванні стратегічної мети розбудови національної держави з поліетнічним складом населення, зміцненні конституційного ладу як конкретного виразу інтересів суспільства. До складу чинників етнодержавотворення включено стимулювання функціонування етноуправлінської системи, наступності та сталості її організаційних структур;

запропоновано авторське бачення категорії “державне управління етнонаціональною сферою”, суть якого полягає в цілеспрямованому впливі держави із застосуванням управлінських важелів на міжнаціональні відносини з метою гармонізації етнічного та етнонаціонального розвитку в процесі державотворення;

доведено, що в умовах трансформації суспільства ігнорування в управлінні етнонаціональною сферою призводить до деформацій, які можуть спричинити глобальні негативні наслідки. Урахування цього фактора у здійсненні реформ є однією з ключових умов етнодержавотворення;

узагальнено ключову роль державного управління етнонаціональними відносинами. При цьому основна увага зосереджується на людському вимірі етнонаціональної політики, в центрі якої - урахування особливостей співвідношення прав людини (громадянина), колективних прав народу (нації), етноспільнот як складових більш загального питання про співвідношення індивідуальних та колективних прав.

Удосконалено:

концепцію щодо залежності взаємовідносин між нацією і державою та відповідним політичним режимом, розкрито роль управлінських структур у цих процесах;

обґрунтування інтегрального характеру державно-управлінських відносин в етнонаціональній сфері, їх своєрідність, зумовлену специфікою етноспільнот як учасників державотворчого процесу;

систему стимулювання саморозвитку етнонаціональних спільнот, визначення заборон на певні стратегії взаємодії, що можуть спричинити виникнення загрози загострення конфліктів, та їх суворе дотримання;

концептуальні засади взаємодії держави із зарубіжними українцями, виділено та охарактеризовано етапи розвитку цього процесу як важливого напряму державного управління.

Дістали подальшого розвитку:

схеми організаційної структури державного регулювання етнонаціональних процесів, що відтворюють взаємозв'язки різних ланок цілісної управлінської системи та передбачають створення стабільного і впливового центрального органу виконавчої влади з питань етнонаціональної політики із спеціальним статусом;

аргументація того, що ефективність системи державного управління імміграційними процесами в Україні може бути досягнута лише шляхом узгодженого і пропорційного розвитку функціональної, адміністративно-організаційної, фінансово-економічної та регіональної структур міжвідомчої міграційної служби держави.

Практичне значення одержаних результатів. На підставі проведеного дослідження зроблено теоретичні узагальнення та висновки, які можуть стати своєрідним методологічним інструментарієм у практиці прогнозування етнонаціональних процесів. У дисертаційній роботі зосереджується увага на питаннях, що недостатньо враховуються при прийнятті етнополітичних та етноуправлінських рішень в Україні. Запропонований підхід до визначення та аналізу етноуправлінських рішень може сприяти усуненню невизначеності у теорії та методології досліджуваної галузі, що пов'язана з властивими трансформації поліетнічного суспільства етнополітичними та ціннісними змінами. Результати дисертаційного дослідження частково впровадженні в процесі розробки Закону України “Про правовий статус закордонних українців”, проекту Закону України “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про національні меншини в Україні”, при підготовці програми транскордонного співробітництва; при розробці положення про міжвідомчу координаційну раду з питань міжнаціональних відносин та етнокультурного розвитку в Харківській області. За темою дослідження автором розроблено і читається для слухачів магістерської форми підготовки Харківського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України модуль “Етнополітичні процеси в сучасній Україні”.

Результати дослідження щодо вдосконалення теорії державного управління в етнонаціональній сфері впроваджені:

Комітетом з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Верховної Ради України в процесі стимулювання функціонування управлінської системи етнонаціональної сфери, вдосконалення її організаційної структури, зокрема розробки моделі інституту омбудсмена з прав національностей і міграції (довідка № 06-23/16 - 133317 (615) від 8 липня 2005 р.);

Комітетом у закордонних справах Верховної Ради України при розробці Закону України “Про правовий статус закордонних українців”, виконанні програми “Українська діаспора” (довідка № 06-14/12-345 від 15 квітня 2005 р.);

Верховною Радою Автономної Республіки Крим при розробці стратегічних, тактичних і оперативних управлінських рішень відносно регулювання етнонаціональної сфери АРК (довідка № 28-40/467 від 30 серпня 2005 р.);

Харківським регіональним інститутом державного управління Національної академії державного управління при Президентові України у процесі розробки програми та інструментарію досліджень, що проводяться в межах комплексного наукового проекту Академії “Державне управління та місцеве самоврядування” (акт про впровадження від 17 січня 2005 р.);

Управлінням міграційної служби в Харківській області в процесі створення інформаційно-статистичної бази для прийняття управлінських рішень із питань облаштування депортованих за національною ознакою осіб, біженців, шукачів притулку, максимального використання їх потенціалу для самоутримання, розвитку економіки України (довідка № 17-7-03 від 1 лютого 2005 р.);

відділом у справах національностей та міграції Харківської обласної державної адміністрації в процесі прийняття управлінських рішень органами виконавчої влади на регіональному рівні відносно діяльності національно-культурних товариств (довідка № 12/711 від 2 грудня 2004 р.);

відділом у справах національностей Луганської обласної державної адміністрації при впровадженні етнонаціональної політики управлінськими структурами на регіональному рівні (довідка № 53-2/69 від 20 липня 2005 р.);

відділом у справах національностей Сумської обласної державної адміністрації при підготовці програми розвитку культур національних меншин на 2005 - 2006 рр. (довідка № 71-04 від 4 жовтня 2005 р.);

Оржицькою районною державною адміністрацією Полтавської області в процесі реалізації районних соціальних програм в частині формування етнонаціональної толерантності (довідка № 01-33/1431 від 17 серпня 2005 р.);

Виконавчим комітетом Московської районної ради м. Харкова при вдосконаленні роботи з національно-культурними товариствами, окремими представниками етнонаціональних груп (довідка № 1544 від 15 червня 2005 р.).

Результати дослідження можуть бути використані:

з метою уточнення теоретичних засад, розвитку та поглиблення Концепції адміністративної реформи в Україні, коригування програми її здійснення;

у процесі підготовки проектів змін до Конституції України щодо конкретизації та уточнення окремих положень про територіальний устрій і місцеве самоврядування, а також проектів законів “Про територіальний устрій України”, “Про територіальні громади та їх об'єднання”, модельного статуту територіальної громади, інших документів, які мають стати нормативно-правовою базою адміністративної реформи;

для побудови на єдиній методологічній і програмній основі державної інформаційно-аналітичної системи “Адміністративна система України”;

при доопрацюванні проекту Концепції державної етнонаціональної політики і законодавчого забезпечення державного регулювання етнонаціонального розвитку суспільства;

при розробці відповідних програм у процесі проведення державної регіональної політики,

у процесі реалізації Програми “Україна - 2010”.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою працею. Висновки й результати, у тому числі й ті, що характеризують наукову новизну, сформульовані і отримані автором особисто. У дисертації не використовувалися ідеї та розробки, які належать співавторам.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні теоретичні положення й практичні результати дисертаційного дослідження доповідалися й обговорювалися на наукових конгресах, конференціях, симпозіумах, читаннях, семінарах. Це, зокрема: політологічні читання, присвячені пам'яті професора М.Ф.Ніколаєвського “Проблемы демократии в реформируемой Украине” (м.Харків, 1997), Всеукраїнська науково-практична конференція “Проблеми безпеки української нації на порозі ХХІ сторіччя” (м.Київ - м.Чернівці, 1998), ІІІ Харківські міжнародні психологічні читання “Особистість і трансформаційні процеси у суспільстві. Психолого-педагогічні проблеми сучасної освіти” (м.Харків, 1999), республіканська науково-практична конференція “Проблеми становлення цілісної особистості на межі ХХІ століття” (м.Запоріжжя, 1999), міжнародна науково-практична конференція “Регіональна політика в Україні: стан та перспективи розвитку” (м.Харків, 2000), ювілейна науково-практична вузівська конференція, присвячена 135-річчю з дня народження П.А.Грабовського (м.Харків, 2000), другий міжнародний симпозіум “Проблеми інтеграції науково-освітнього потенціалу в державотворчому процесі” (м.Севастополь, 2000), міжнародна конференція, присвячена 60-річчю відтворення філософського факультету в структурі МДУ ім. М.В. Ломоносова “Человек - Культура - Общество. Актуальные проблемы философских, политологических и религиоведческих исследований” (м.Москва, 2002), ІІ міжнародна наукова конференція “Розвиток демократії та демократична освіта в Україні” (м.Одеса, 2002), 5-та міжнародна науково-практична конференція “Вплив глобалізації на формування та розвиток зовнішньоекономічних зв'язків України” (м.Київ, 2002), науково-практична конференція “Політична реформа як засіб демократизації українського суспільства” (м.Харків, 2003), науково-практична конференція “Теорія та практика державного управління. Нові механізми регіонального розвитку” (м.Харків, 2003), науково-практична конференція “Актуальні теоретико-методологічні та організаційно-практичні проблеми державного управління” (м.Київ, 2004) та ін.

Дисертація була обговорена і рекомендована до захисту на розширених засіданнях кафедри політології та філософії Харківського інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України і кафедри політології Національної академії державного управління при Президентові України.

Публікації. Результати дослідження висвітлено в одній індивідуальній (загальним обсягом 13,02 друк. арк.) та трьох колективних монографіях (авторові особисто належить 14,3 друк. арк.). Крім того, основні ідеї та результати дослідження викладені в 43 публікаціях у наукових спеціалізованих виданнях і тезах виступів на наукових конференціях, з яких 22 статті опубліковано у наукових фахових виданнях (загальним обсягом 9,1 друк. арк.). Протягом 1997-2004 рр. вийшли друком матеріали і тези конференцій (21 публікація) з теми дисертації загальним обсягом 5,6 друк. арк.

Структура і обсяг дисертації. Дисертаційна робота складається із вступу, шести розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків. Загальний обсяг роботи - 489 сторінок, з яких 346 сторінок основного тексту. Кількість додатків становить 63, список використаних джерел містить 686 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, його мета й завдання, об'єкт, предмет та методи дослідження. Визначено наукову новизну теоретичне й практичне значення отриманих результатів, наведено дані щодо їх упровадження і апробації.

У першому розділі - “Державне управління етнонаціональною сферою: сутність, зміст, форми” - узагальнено проблеми державного управління етнодержавотворчими процесами, проаналізовано літературні джерела за темою дисертаційного дослідження, визначено базові поняття та емпіричний інструментарій, за допомогою яких здійснено науковий пошук. Етнодержавотворчі та трансформаційні процеси в Україні розглянуто в складних умовах поєднання в державному управлінні суперечливих тенденцій - реформування посттоталітарної політичної системи, з одного боку, і становлення сучасних міжнаціональних відносин та інституалізація етнонаціональної сфери - з другого.

Особливу увагу приділено аналізу етнодержавницької і державно-управлінської літератури вітчизняних та зарубіжних дослідників. Проаналізовані також законодавчі й нормативні акти, укази Президента України, матеріали й документи Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, Державного комітету України у справах національностей та міграції при Кабінеті Міністрів України та його регіональних відділень, міграційних служб, документи національно-культурних товариств з етнонаціональних питань. Сформульовано висновки про те, що лише зі становленням незалежної України розпочалося плідне вивчення й узагальнення проблем державного управління етнонаціональною сферою, хоча значна їх частина ще не вирішена.

Доведено, що глибокі демократичні традиції співжиття різних національностей на теренах України нині дістали нові можливості для етнополітичного і культурного розвитку. Проте спостерігається певна недооцінка державою етномультикультурного потенціалу українського суспільства. Основна увага науковців зосереджена на з'ясуванні сутності міжнаціональних відносин та їх модернізації в Україні, які всебічно висвітлені у працях Ю.І.Римаренка, О.В.Картунова, Л.Є.Шкляра, С.Ю.Римаренка, В.Б.Євтуха, О.М.Майбороди, О.А.Малиновської, І.М.Варзара, І.Ф.Кураса, П.І.Надолішнього, І.Г.Оніщенко, М.І.Пірен.

Зроблено висновок, що ігнорування етнонаціонального чинника у державному управлінні неминуче призводитиме до певних прорахунків і помилок, що можуть мати глобальні негативні наслідки. Першочергову роль у цьому відіграє виважена політика держави, правове регулювання міжнаціональних відносин, реалізація програми адміністративної реформи. З'ясовуються сутність і особливості процесу становлення системи управління міжнаціональними відносинами, які досліджувалися у працях В.І.Лугового, В.М.Князєва, Н.Р.Нижник, В.В.Цвєткова, В.Д.Бакуменка, В.А.Ребкала, В.В.Токовенко та інших вітчизняних фахівців у галузі державного управління.

Показано, що у провідних наукових центрах України розробляється суто етнополітична проблематика, визначаються базові фактори, що зумовлюють необхідність формування й реалізації державної етнонаціональної політики. У науковий обіг вводяться документи, що розкривають історичний досвід етноуправління та сучасну практику його проведення в Україні, а також документи загальносвітового й європейського рівня з окреслених проблем. Формується етнодержавознавство, що розглядається як системотворчий фактор у становленні нової галузі науки, що реалізується на базі новаторського переосмислення теоретичної спадщини державного управління та етнодержавотворення. Сформувались як повноцінні наукові напрями: етнофілософія (В.П.Андрущенко, С.І.Грабовський, Я.Р.Дашкевич, О.С.Забужко, Г.В.Касьянов, В.Й.Коцюбинський, В.С.Лісовий, А.І.Кудряченко, М.М.Мокляк, Ю.В.Павленко, Б.В.Попов, Ю.І.Римаренко, М.Т.Степико, Н.В.Хамітов та ін.); етнополітологія (В.Б.Євтух, О.В.Картунов, І.Ф.Курас, О.М.Куць, О.М.Майборода, Л.П.Нагорна, М.І.Панчук, В.А.Потульницький, В.П.Трощинський); етносоціологія (А.В.Орлов, Б.О.Парахонський, В.Л.Скуратівський, Н.Й.Черниш та ін.); етнопсихологія (О.В.Нельга, В.С.Павленко, Т.М.Рудницька, М.О.Шульга та ін.); етнокультурологія (С.Й.Вовканич, В.С.Горський, С.І.Грабовський, І.М.Дзюба, М.Г.Жулинський, В.М.Нічик, В.В.Танчер та ін.); етнолінгвістика (Ю.О.Жлуктенко, В.М.Русанівський, О.Б.Ткаченко); етноконфліктологія (Є.І.Головаха, О.О.Маруховська, Г.М.Перепелиця, М.І.Пірен, А.М.Пойченко та ін.); етноетика (В.С.Пазенок, М.В.Попович та ін.); етнодемографія (С.І.Пирожков, І.М.Прибиткова та ін.), в яких поряд з іншими різнобічно висвітлюються державницько-управлінські проблеми.

Обґрунтовано і впроваджено державну етнонаціональну політику, принципи управління етнонаціональними процесами, методи і засоби соціально-економічного, культурного, політичного та правового регулювання міжнаціональних відносин. З цією метою сформульовано певні базові дефініції, визначено їх співвідношення та взаємозумовленість, у тому числі “орган виконавчої влади”, “орган державного управління”, “політика”, “етнонаціональна політика”, “етнополітика”, “управління етнонаціональними процесами”, “етнополітичний менеджмент”; обґрунтовано взаємозв'язок влади, держави й управління етнонаціональними процесами. Вищезазначені дефініції активно впливають на етнонаціональний фактор як сукупність прояву етнічності в суспільному житті (П.І.Надолішній).

Державне управління, будучи механізмом реалізації державної влади, є не чим іншим, як процесом реалізації політичної влади. У цьому аспекті простежується певне співвідношення влади й управління. Управління етнонаціональними процесами автором визначається як цілеспрямована діяльність щодо врегулювання міжнаціональних відносин, що базується на теорії, принципах, має головні напрями, систему заходів реалізації. Це вплив владних структур на всю сукупність соціальних умов життєдіяльності етнонаціональних спільнот, представників різних національностей етнічної сфери країни, спрямований на вирішення етнополітичних завдань з метою зміцнення міжнаціональної злагоди, стабільності та прогресу поліетнічного суспільства.

Досліджено процеси становлення системи управління етнонаціональною сферою, проаналізовано законодавчі та нормативні акти, спрямовані на вирішення управлінських завдань у цій сфері, розглянуто особливості організаційної структури управління етнонаціональними процесами, яка забезпечує взаємозв'язок між об'єктами і суб'єктами етнонаціональної політики, та сформульовано її принципи, окреслено шляхи вдосконалення структур управління міжнаціональним розвитком. Обґрунтовано систему цінностей управлінців етнонаціональної сфери, у тому числі базових, що становлять основу державницького світогляду державних службовців, зокрема таких, як істинний патріотизм, відданість державницькій ідеї, національно-духовна самосвідомість, вільне володіння державною мовою, знання традицій, етнополітична культура, етнонаціональна толерантність. У процесі аналізу досліджуваних проблем реалізовано системний підхід, який умотивовує цілісне бачення політико-правових, національно-культурних складових управління етнонаціональною сферою, що визначають його успішність. Мається на увазі чітка послідовність і циклічність діяльності управлінської системи.

Виокремлено стадії прийняття та реалізації управлінських рішень, проаналізовано соціальні технології, серед яких варто назвати діагностику, виявлення “слабких місць”, уточнення реальних проблем розвитку, їх прогнозування і регулювання, визначення цілей, завдань і пріоритетів та можливих наслідків розвитку вищеназваних процесів, і, звичайно, врахування ресурсної бази. Вказано на слабкі місця етноуправлінської діяльності - недостатність знання управлінцями теорії і практики розвитку націй і національних відносин, плинність і навіть випадковість кадрів у цій сфері, невисоку компетентність багатьох керівників, недооцінку владними структурами національного фактора.

У другому розділі - “Державна етнонаціональна політика України - головний напрям управління національними процесами” - на основі аналізу державної етнонаціональної політики, яка в Україні, як і в будь-якій іншій державі, не є ізольованою від інших складових суспільства, робиться висновок, що вона як складова загальної політики здійснюється відповідно до тактичних, стратегічних та перспективних завдань держави, реалізувати які мають управлінські структури.

Сформульовано базові напрями діяльності органів управління етнонаціональними процесами, серед яких: а) визнання прав людини й прав національностей в їх органічній єдності; б) гарантування всім громадянам України незалежно від їх етнічного походження рівних громадянських і політичних прав; в) пріоритет загальноцивілізаційних цінностей в європейському контексті порівняно з класовими, національними та іншими цінностями; г) підтримка самобутнього національно-культурного розвитку етноспільнот та їх самовизначення в різних формах, які не допускають загрози територіальній цілісності України; д) сприяння й реалізація національних інтересів за пріоритетності загальнодержавних та ін.

Підтримується введення в науковий обіг поняття “етнонаціональний простір” (С.Ю.Римаренко), під яким розуміється широкий спектр взаємовідносин титульної нації, що відіграє державотворчу роль, з іншими етноспільнотами та їх взаємовідносин з державою як процес реалізації засад і принципів етнонаціональної політики. Зіткнення інтересів основних суб'єктів етнонаціональної політики концентрується навколо питань поділу влади, матеріальних, соціальних та духовних благ, задоволення специфічних потреб етноспільнот та збереження їх ідентичності. Саме держава як головна ланка етнонаціональної політики має за мету якнайточніше виявити й узгодити національні інтереси з позицій загальнодержавницьких завдань, визначити пріоритетність їх вирішення. Тому державна етнонаціональна політика розуміється як комплекс поглядів на закономірності функціонування етноспільнот і заходів загальнонаціональних політичних та регіональних інститутів щодо регулювання етнонаціональних зрізів політичного суспільства.

Йдеться про те, що ідеї самостійного етнополітичного розвитку України було втілено в життя лише з проголошенням УНР у 1917 р. Саме відтоді почала формуватися політика Української держави у сфері регулювання міжнаціональних відносин. У радянський період партійне і державне керівництво України фактично було відсторонене від проведення самостійної етнонаціональної політики, а національні кадри - репресовані. У цих умовах характерними для діяльності владних структур України у сфері міжнаціональних відносин стали: по-перше, відсутність власних державних документів та неможливість навіть інтерпретації рішень РКП(б) - ВКП(б) - КПРС, що призвело до тотального наступу партійно-бюрократичного режиму на українську й інші національні мови, культури, традиції та, зрештою, їх нищівного руйнування; по-друге, невідповідність офіційних теоретичних висновків реальним процесам, що відбувалися в етнонаціональному житті України.

Зі здобуттям незалежності України розпочалось утвердження української нації як державної (нації-держави) та як суб'єкта етнонаціональної політики, її управлінських функцій. Якщо раніше вона була лише об'єктом національної політики КПРС, то тепер фактично перебрала на себе функції планування й вироблення етнонаціональної політики, стала гарантом збереження гуманістично-толерантних відносин між етнонаціональними спільнотами, гармонізації їх інтересів. По суті, українська нація перетворюється на головний суб'єкт етнонаціональної політики, зумовлюючи її людський вимір. Одночасно під впливом загальноетнічного відродження відбувається згуртування більшості етноспільнот, які також стають і суб'єктами етнонаціональної політики.

Розкрито механізм удосконалення політико-правової бази державного управління етнонаціональною сферою, спрямований на підтримання оптимального балансу інтересів титульної нації та інших етнонаціональних спільнот. Доведено, що політична еліта найбільш повно усвідомлює потребу нації в незалежницькому курсі держави. Проте вона ще не з'ясувала свої довгострокові інтереси, віддаючи подекуди перевагу тимчасовим, що негативно позначається на перспективах етнонаціонального розвитку й державного управління.

У розділі наголошується на тому, що в державній етнонаціональній політиці й державному управлінні завжди має враховуватися проблема вибору моделей етнодержавотворення. Необхідно вибрати оптимальну тактику вирішення завдань, що постають унаслідок взаємодії та зіткнення інтересів етнонаціональних спільнот і держави. Для України ця проблема набуває форми балансування влади між інтересами титульного етносу, російської етногромади, інших етнонаціональних спільнот та одного із корінних народів - кримських татар. Від того, як та в який спосіб - мирним шляхом або через конфлікт -вирішуватиметься ця проблема, залежать потенційні можливості та вибір варіанта моделі етнодержавотворення. Аналізуючи моделі, пов'язані з ідеями “політехнізму”, “двоетнічності”, “моноетнічності”, звертаючись до існуючих моделей деяких зарубіжних країн (“демократія раси”, “співсуспільна демократія”, “космополітична модель демократії” та ін.), автор виходить із уявлень про поділ українського суспільства на титульний етнос та етнічні спільноти, між якими встановилися рівноправні відносини на законодавчій основі, що відповідає демократичним міжнародним нормам. Проте остаточне конституювання адміністративно-територіального устрою, правового становища етнонаціональних спільнот поки що не завершено.

У третьому розділі - “Недемократичність системи управління етнонаціональними відносинами як одна з причин розпаду СРСР” - проаналізовано причини самознищення Радянського Союзу, серед яких однією з головних була волюнтаристська й тоталітарна практика керування національними відносинами. Доведено, що суцільна моноідеологізація етнонаціональних процесів слугувала виправданням політики прискореного “зближення і злиття націй”, залучення кадрів до управління за класовим принципом доцільності, а не професійної придатності.

Докладно обґрунтовується, що одним із головних чинників нежиттєздатності радянської багатонаціональної імперії було національне питання. Вважалося, що ніби воно загострюється внаслідок антагоністичних відносин класів, і його вирішення пов'язувалося з успіхами в побудові соціалізму й подоланням класових протиріч. Звідси робився висновок, що необхідно проводити політику прискореного “зближення і злиття націй”. Теорія поєднувалася з практикою жорсткої централізації в управлінні, тотальної національної уніфікації через русифікацію неросійського населення, руйнування національного буття та знеособлення ролі національно-державницьких структур.

Доведено хибність національної політики КПРС, одержавлення всіх форм суспільного буття, нівелювання соціально-класових і національних структур, позбавлення всіх націй і етноспільнот почуття господаря, права розпоряджатися своїми національними багатствами й здобутками. Така управлінська політика призвела до подальшої уніфікації національного буття, руйнування цілісності нації, деформації національних культур, що зумовило підвищення національної свідомості, політизацію етносів і сепаратизм, процеси суверенізації націй.

Особливу увагу приділено аналізу національних інтересів як сукупності конкретно-історичних потреб суспільного розвитку й прогресу певного етносу, на основі якого доведено, що в процесі їх задоволення національні інтереси стають метою етноспільноти, спонукаючи людей до активних дій та вчинків. У кожному суспільстві національні загальнодержавні інтереси важливіші за класові. У демократичній національній державі національні інтереси уособлює багатонаціональний народ, їх реалізація здійснюється через державне управління. Втім, абсолютизація національних інтересів може призвести до встановлення націократичного режиму, відповідно класових - класократичного. Національні інтереси виступають базовими цінностями, відіграючи визначальну роль у вирішенні проблем національної безпеки країни. Під цим кутом розглядаються етноуправлінські питання інтеграції України до європейських та євроатлантичних політичних, економічних та військових структур відповідно до власних національних інтересів.

Показано, що ортодоксальні більшовики, висуваючи на перший план класово-інтернаціоналістські завдання, ніколи не мали на меті національні інтереси. Інтернаціоналізм у комуністичному варіанті - це не що інше, як класове в національному, як заперечення національного розвитку і підпорядкування національного питання практиці побудови “світлого майбутнього”. “Інтернаціоналізм, що вимагає одречення від самої національності й розчинення себе в безфарбній, абстрактній масі, є абсурд” (В.Винниченко). Націоналізм в його демократичному спрямуванні об'єднує націю етнополітичною структурою національної держави (Е.Сміт).

Установлено, що націоналізм не тільки утверджує націю як центральну цінність, а й розвиває та розкриває власне розуміння нації, відмінне від інших традицій політичної думки. Безперечно, націоналізм криє в собі певні загрози, які слід мати на увазі. Але стверджувати, що він не містить перспективні ідеї, які здатні мобілізовувати націю, означало б недооцінювати його можливості в управлінні.

Узагальнено основні етнополітичні причини, що зумовили саморозпад Радянського Союзу, а саме безперспективність комуністичних теоретичних постулатів щодо національних відносин і їх подальшого розвитку: неувага до специфічних потреб та інтересів етноспільнот та їх ігнорування; хибність командно-адміністративних методів управління національним будівництвом. Водночас наголошено на тому, що національна політика тоталітарної багатонаціональної держави, яка взяла на озброєння теорію злиття націй та побудову безнаціонального суспільства на класово-інтернаціоналістських позиціях, приречена на невдачу. Вільний розвиток етнонаціональних спільнот, як доводить світовий досвід, можливий лише за умови демократичного розвитку системи управління національної держави, яка поєднує національні інтереси із загальноцивілізаційними цінностями за умови пріоритетного значення останніх.

У четвертому розділі - “Реалізація прав людини та нації як критерій виміру ефективності управлінських рішень” - доведено, що рівень забезпечення комплексу прав людини виступає критерієм ефективності політики, її людського виміру. Через повагу до прав людини, її свободи утверджується реальна цінність особи як в окремих державах, так і в світі в цілому. В межах певних держав дотримання прав людини та недопущення згубних тоталітарних, імперських та інших злочинних експериментів над народами в політиці є необхідною умовою розвитку країни. Безпосередньо з людським виміром політики пов'язана й етнополітика, покликана забезпечити національні права і свободи етноспільнот та громадян будь-якої національності в державі.

На основі проведеного аналізу документів міжнародної співдружності та України стосовно вирішення питань міжнаціональних відносин у державі на засадах демократії, включення інонаціонального населення в політичну систему країни у дисертаційному дослідженні робиться висновок, що поряд з правами людини (індивідуальними) існують як реальність колективні національні права (право народу, право нації, право етноспільноти). Вони не є природними правами, оскільки формуються і кристалізуються в міру становлення й реалізації інтересів тієї чи іншої спільноти або колективу, не є сумою індивідуальних прав осіб, які входять до складу тієї чи іншої спільноти, й мають інші властивості, що визначаються певними цінностями, цілями та інтересами колективного утворення. Разом із тим кожна людина є, передусім, маленькою клітиною певного етнічного організму, конкретного національного цілого, без якого взагалі, за Бердяєвим, неможливе існування людства. Звідси - потреба у збереженні нею свого етнічного “я”, національної свідомості та особливостей свого національного обличчя з обов'язковим забезпеченням поваги до національної самобутності інших. Результат реалізації цієї потреби засобом самовизначення становить етнополітичний вимір. Його складовими є забезпечення національної свободи, національної справедливості, вирішення всього розмаїття проблем з національного питання. Повага й гарантія державою прав людини і національних меншин в їх органічній єдності сприяє зміцненню довіри між народами, створює сприятливу атмосферу для всебічних міжетнічних і міжнародних відносин.

За результатами досліджень з'ясовано, що запорукою реалізації національної свободи й справедливості, колективного права етнонаціональних спільнот є національне самовизначення - основоположний принцип етнонаціональної політики і найбільш послідовний вияв демократизму в процесах саморозвитку й самоорганізації певної етнонаціональної спільноти.

Виходячи з того, що засобами реалізації права на самовизначення є такі форми етнополітичної поведінки етнонаціональних спільнот, як: ізоляція від інших груп; добровільна акультурація чи навіть асиміляція; автономізм, тобто боротьба за досягнення автономного статусу; комуналізм, тобто самоорганізація у вигляді общини і забезпечення власного контролю свого етнокультурного буття та етнопотреб; сепаратизм - боротьба народу за вихід зі складу поліетнічної країни і утворення власної держави; іредентизм - прагнення до об'єднання частин одного народу, що проживають у різних державах; добровільна міграція за межі держави у випадках, коли інші види етнонаціональної поведінки не принесли успіху, у дослідженні наголошено на тому, що ефективний захист національних прав має здійснюватися в межах права, що передбачає повагу до територіальної цілісністі та національного суверенітету держави. У цілому з'ясовано, що право нації на самовизначення є обов'язковою передумовою здійснення індивідуальних прав людини, своєрідним їх синтезом, чинником реалізації етнонаціональними спільнотами своїх інтересів стосовно самоорганізації та державотворення.

Одним із результатів дослідження є доведення ефективності людського виміру етнонаціональної політики, аргументація й розширення змістовності національного самовизначення. З огляду на це в розділі аналізуються такі форми етнонаціональної самоорганізації: а) право нації на самовизначення й утворення незалежної національної держави; б) право народу на національно-територіальну автономію в межах певної держави; в) право етносу на національно-культурну автономію в поліетнічній державі; г) право на національно-персональну автономію для певних етносів у країні; д) право етносів або їх представників на рееміграцію з країни, в якій вони проживають. Етнонаціональне самовизначення розглядається як глибинний зв'язок особи, нації й держави.

Наголошено на необхідності посилення уваги до дедалі більш актуальних проблем управління міграційними процесами. Етнонаціональна політика має враховувати те, що мігранти, утворюючи етногрупи, національні меншини, по-перше, сподіваються в країні поселення на кращу долю, активно включитися в її політичні та соціально-економічні відносини, по-друге, зберегти особливості національного буття, що можливе завдяки різновидам самовизначення етнонаціональних спільнот згідно з відповідним законодавством. Пріоритетними в міграційному контексті для державного управління в Україні є питання, пов'язані з поверненням в Україну етнічних українців, які з різних причин опинилися за її межами, та незаконно депортованих сталінським режимом певних етнічних угруповань. Важливо сприяти цьому процесу насамперед шляхом закріплених у законодавстві спрощених процедур для добровільного повернення та набуття громадянства України цією категорією осіб та їх облаштування. У центрі уваги державного управління перебуває проблема виправлення етнічних деформацій унаслідок депортацій низки національних груп у роки тоталітарного режиму, особливо кримських татар.

В основу державного управління етноміграційними процесами та адаптації мігрантів, наголошується в дослідженні, мають бути покладені такі правові норми: право національних етноменшин на самовизначення в тій чи іншій формі; забезпечення прав людини і прав національного колективу (етноспільноти) в їх організаційній єдності; право на вільне пересування й вибір місця проживання у своїй країні; право залишати країну проживання й повертатися до своєї країни; право на захист сімей, право шукати притулку від переслідування в інших країнах і користуватися ним; право на громадянство, а також на його зміну; право на забезпечення специфічних потреб осіб, які належать до національних меншин.

У п'ятому розділі - “Національно-культурні товариства як об'єкт державного управління” - аналізуються процеси діяльності національно-культурних товариств, представники яких становлять 22,2% (2001 р.) від загальної чисельності населення України й активно взаємодіють з державними установами. Виходячи з того, що українській етнонаціональній традиції притаманні демократизм, толерантність, відстоювання не лише власних національних інтересів, а й інших етноспільнот, що проживають на території держави, у дослідженні аналізується сучасна політико-правова база регулювання етнонаціональних процесів, яка дає змогу державним управлінським структурам належно враховувати, поєднувати і знаходити оптимальний баланс інтересів етнонаціональних спільнот. Порівняльний аналіз конституційних прав національних меншин у країнах західної демократії доводить, що вирішення національного питання щодо національних меншин в Україні відповідає правовим нормам, виробленим світовим співтовариством, однак концепція багатокультурності ще не має “державного статусу” і потребує законодавчого закріплення. Важливою складовою дотримання державою конституційних вимог, відповідного законодавства є всебічна підтримка етнонаціональної самоорганізації етнонаціональних спільнот, реалізація корінними народами та етноменшинами свого права на збереження й розвиток своєї національної культури, рідної мови, національних традицій тощо.

...