Опіка як спосіб охорони майнових прав фізичних осіб

Размещено на http://www.allbest.ru/

[Введите текст]

НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ ПРИВАТНОГО ПРАВА І ПІДПРИЄМНИЦТВА АКАДЕМІЇ ПРАВОВИХ НАУК УКРАЇНИ

Д'ячкова Наталія Анатоліївна

Опіка як спосіб охорони майнових прав фізичних осіб

Спеціальність: 12.00.03 - цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ - 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі цивільно-правових дисциплін Харківського національного університету внутрішніх справ.

Науковий керівник доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України Жилінкова Ірина Володимирівна, кафедра цивільного права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, професор кафедри

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України, Заслужений діяч науки і техніки України, Шевченко Ярославна Миколаївна, відділ проблем цивільного, трудового і підприємницького права Інституту держави і права імені В.М. Корецького НАН України, завідуюча відділу;

кандидат юридичних наук, професор, Гопанчук Василь Степанович, кафедра цивільно-правових дисциплін Київського національного університету внутрішніх справ України, професор кафедри Провідна установа Київський університет імені Тараса Шевченка, кафедра цивільного права, Міністерство освіти і науки України, м. Київ.

Захист відбудеться “22” червня 2006 p. о 12-00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.500.01 по захисту дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук Науково-дослідного інституту приватного права і підприємництва АПрН України за адресою: 01024, м. Київ, вул. Пилипа Орлика, 3.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Науково-дослідного інституту приватного права і підприємства АПрН України за адресою: 01042, м. Київ, вул. Раєвського, 23-а.

Автореферат розісланий “20” травня 2006 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради О.В. Безух.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дисертаційного дослідження. На будь-якому історичному етапі перед суспільством постає завдання охорони та захисту особистих та майнових прав осіб, які в силу певних причин не можуть самостійно здійснювати свої суб'єктивні права та виконувати юридичні обов'язки. Особливого значення принцип всебічного забезпечення й охорони прав людини, що закріплений у ст. 3 Конституції України, набуває при вирішенні питань щодо охорони та захисту особистих та майнових прав малолітніх осіб, а також осіб, визнаних у судовому порядку недієздатними внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу, та осіб, які тривалий час відсутні у місці поживання (визнаних безвісно відсутніми).

З розвитком торгівлі і комерції, виникнення ринку капіталів, ускладнення форм господарського життя, коли у приватній власності фізичних осіб (в тому числі й таких, щодо майна яких встановлюється опіка) з'явилося майно, яке має значну цінність (використовується у підприємницькій діяльності), встановлення опіки над майном лише заради збереження цих об'єктів без їх використання є недостатнім. Істотні зміни в економіці та суспільстві вимагають нового підходу до правового визначення опіки як способу охорони майнових прав фізичних осіб. Як свідчить практика, ефективний порядок управління переданим під опіку майном, а не лише його збереження, на жаль, не розроблений. Органи опіки та піклування не мають відповідного юридичного та практичного інструментарію, вони не готові прийняти на себе подібні додаткові обов'язки. Безумовно, така обережність і нерішучість сьогодні є не виправданою.

Проблеми опіки як правового інституту широко досліджувалися у радянському сімейному праві Н.М. Єршовою, О.Й. Пергамент, Г.М. Нечаєвою та ін. Однак, за відсутності розвинутих відносин приватної власності, на жаль, усі ці наукові пошуки переважно зводились до дослідження опіки як правової форми виховання дітей, які залишилися без батьківського піклування, на основі доктрини публічності. У цивільно-правовій літературі вони висвітлювалися названими авторами в основному у зв'язку з дослідженням загальних проблем правосуб'єктності фізичних осіб. Спеціального дослідження інституту опіки як способу охорони майнових прав фізичних осіб не проводилося. У сучасній цивілістиці недостатнє висвітлення цього питання пояснюється складністю опікунських правовідносин, які знаходяться на стику цілого ряду суміжних галузей права. Новели нового Цивільного кодексу України щодо опіки також потребують серйозного науково-практичного дослідження і зваженого доопрацювання. дослідження обумовлена й тим, що наукові праці з цієї тематики були написані ще за радянських часів і в правовому сенсі вже значно застаріли для тлумачення чинної нормативно-правової бази. Усе це зумовлює актуальність дослідження проблем опіки як способу охорони майнових прав фізичних осіб з метою удосконалення чинного законодавства України та практики його застосування.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано відповідно до цільової комплексної програми “Основні проблеми здійснення та захисту майнових і особистих немайнових прав в умовах ринкової економіки” (номер державної реєстрації 0186.0.070867), Національної програми “Діти України”, затвердженої Указом Президента України від 18.01.96 р. № 1104/96-ВР, а також відповідно до науково-дослідної теми “Напрями і засоби підвищення ефективності цивільно-правового захисту права власності в період ринкових реформ” №97166, Головних напрямів наукових досліджень Університету внутрішніх справ МВС України на 2001 - 2006 рр.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є комплексний теоретичний аналіз опіки як способу охорони майнових прав фізичних осіб, обґрунтування і внесення конкретних пропозицій щодо вдосконалення законодавства, яке регулює відносини щодо встановлення, здійснення та припинення опіки над майном.

Така цільова спрямованість зумовила необхідність розв'язати наступні основні завдання:

- з'ясування правової природи інституту опіки та визначення його поняття;

- дослідження правової природи опіки як цивільно-правового способу охорони майнових прав певних категорій фізичних осіб;

- визначення правового статусу учасників опікунських правовідносин, його змісту та структури;

- висвітлення особливостей здійснення опіки над майном;

- розкриття характерних рис захисту майнових прав фізичних осіб при здійсненні опіки;

- розробка конкретних пропозицій та рекомендацій з питань удосконалення правового регулювання відносин, які виникають при встановленні та здійсненні опіки над майном.

Об'єктом дослідження є правовідносини, які виникають у процесі встановлення та здійснення опіки над майном фізичних осіб, котрі в силу певних причин не можуть самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки.

Предметом дослідження є опіка як спосіб охорони майнових прав та інтересів осіб, які на підставі об'єктивних причин не можуть самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки.

Методи дослідження. Основу дисертаційного дослідження склали загальнонаукові та спеціально-правові методи пізнання соціально-правових явищ. У роботі використовується історико-правовий метод, за допомогою якого, з урахуванням історичного розвитку вказаних відносин, починаючи з римського права, дореволюційного цивільного права Російської імперії, цивільного та сімейного права радянського періоду, а також деяких моментів встановлення та здійснення опіки в зарубіжних країнах, досліджується становлення інституту опіки, вплив історичних подій та соціального розвитку суспільства на законодавчий процес. Порівняльно-правовий метод застосовувався при порівнянні законодавства України та інших країн, а також при визначенні місця опіки у системі способів правової охорон майнових прав фізичних осіб. За допомогою аналітичного методу виявлено сучасні елементи опіки та правові засоби охорони майнових прав фізичних осіб. Конкретно-статистичний метод застосовувався для узагальнення правозастосовчої практики. Формально-юридичний метод дав можливість проаналізувати взаємозв'язок та співвідношення норм, що регулюють відносини щодо встановлення та здійснення опіки, дослідити наукові джерела, які містять суб'єктивні погляди на вдосконалення інституту опіки тощо. Не менш важливу роль відіграв метод системного аналізу правовідносин, які виникають у процесі встановлення та здійснення опіки над майном, у їх взаємозв'язку та як складника комплексу правовідносин взагалі і цивільних зокрема.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у здійсненому вперше в Україні комплексному дослідженні опіки як способу охорони майнових прав фізичних осіб, розв'язанні проблем цивільно-правового характеру, що виникають у процесі встановлення та здійснення опіки над майном. Дослідження цих проблем, а також чинного законодавства України, існуючих наукових досліджень вітчизняних і зарубіжних науковців дало змогу сформулювати та обґрунтувати положення, найважливіші з яких виносяться на захист.

На підставі аналізу доктринальних визначень опіки вперше зроблено висновок про існування у правовій науці трьох основних концепцій опіки. У кожній з цих концепцій увага акцентується на різних аспектах цього правового явища: а) приватно-правової концепції; б) публічно-правової; в) змішаної (приватно-публічно-правової).

Дістала подальшого розвитку теза про те, що опіка є багатоаспектним соціально-правовим явищем. У зв'язку з цим опіка має декілька змістових визначень і може розглядатися як: а) правовий інститут; б) спосіб охорони (захисту) особистих та майнових прав певних категорій осіб; в) вид правової допомоги з боку держави особам, які не можуть самостійно здійснювати свої особисті та майнові права.

На субінституційному рівні вперше запропоновано багаторівневу класифікацію опіки. За об'єктами правової охорони розрізняються субінститути опіки над особою та опіки над майном. Залежно від суб'єктів, що її здійснюють, та обсягом їх опікунських функцій виділяються субінститути опіки, яка здійснюється фізичними особами-опікунами, та виконання опікунських функцій юридичними особами. З'ясування правової природи кожного субінституту дає можливість максимально забезпечити ефективність правової охорони майнових прав фізичних осіб.

Уперше наводиться визначення опіки як способу охорони майнових прав фізичних осіб. У цьому розумінні опіка розглядається як комплекс превентивних та захисних норм, інших правових засобів, спрямованих на забезпечення і реалізацію суб'єктивних прав малолітніх, недієздатних осіб та осіб, які через тривалу відсутність у місці свого проживання не можуть самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки, у їх нормальному (позитивному) розвитку, а також на забезпечення відновлення прав та інтересів у випадку їх порушення.

Вперше аргументовано, що за функціональною роллю способи правової охорони при опіці можна розділити на дві групи: превентивні, тобто покликані забезпечити недопущення порушення майнових прав, та безпосередньо охоронні (захисні), метою яких є найоптимальніше усунення порушень цих прав.

Вперше зроблено пропозицію та обґрунтовано положення про те, що у випадку передачі під опіку майна, яке має значну цінність, орган опіки та піклування може зобов'язати опікуна до надання відповідного матеріального забезпечення.

Вперше зроблено наукове обґрунтування щодо удосконалення статей 72, 1032, 1037, 1043 ЦК України, які регулюють відносини, що виникають при управлінні майном. У зв'язку з цим доводиться, що: а) договір управління майном при опіці повинен укладатися лише при необхідності постійного управління майном; б) управитель зобов'язаний звітувати про хід виконання договору перед органом опіки та піклування як у випадку укладення договору управління цим органом, так і опікуном; в) у разі відсутності в управителя майна, достатнього для відшкодування збитків, заподіяних вигодонабувачеві (власнику) опікун та (або) орган опіки та піклування як установники управління повинні притягуватися до субсидіарної відповідальності; г) опікун та орган опіки та піклування не можуть визнаватися установниками управління, оскільки згідно з ч.1 ст.1032 ЦК ним може бути лише власник. Відповідно, їх слід вважати особами, яким надано права установника управління.

Науково обґрунтовано необхідність введення у ЦК України окремого положення про відшкодування шкоди, заподіяної недобросовісним чи недбалим управлінням переданим під опіку майном.

Вперше зроблено пропозицію про закріплення ЦК можливості притягнення до субсидіарної відповідальності орган опіки та піклування, який призначив недобросовісного опікуна, за заподіяні останнім збитки.

Вперше обґрунтовано та пропонується доповнити у нормативних актах положення про те, що при відсутності коштів для сплати комунальних платежів за житлове приміщення, передане опікуну, останній зобов'язаний передавати це житлове приміщення в оренду іншій особі.

Вперше пропонується передбачити, що у випадку невиконання опікуном цього обов'язку він може бути притягнений до субсидіарної відповідальності за боргами підопічного (безвісно відсутнього) щодо переданого житлового приміщення. У разі відсутності в опікуна коштів, достатніх для погашення заборгованості, відповідний обов'язок повинен покладатися на орган опіки та піклування.

Практичне значення одержаних результатів Результати дослідження дадуть можливість визначити нові підходи до низки теоретичних та практичних проблем правового регулювання опіки над майном. Ці дослідження можуть бути використані для подальшого вдосконалення чинного законодавства України шляхом урахування особливостей механізму охорони майнових прав фізичних осіб при встановленні та здійсненні опіки. Внесено пропозицію про необхідність закріплення названого механізму на рівні спеціального нормативного акта - Правил управління майном, щодо якого встановлено опіку. Висновки та пропозиції можуть бути використані для подальших досліджень проблем, які залишилися поза межами роботи, або розглянуті не в повному обсязі.

Основні положення праці можуть бути використані при підготовці підручників, навчальних посібників та методичних рекомендацій для студентів юридичних вузів. Більшість положень має прикладне значення для практичних працівників, які займаються вирішенням питань, пов'язаних із встановленням та здійсненням опіки над майном, зокрема для працівників органів опіки та піклування, опікунів та управителів майном, щодо якого встановлено опіку.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною завершеною науковою працею. Сформульовані в ній теоретичні положення, висновки, рекомендації, пропозиції одержані автором як результат ґрунтовного аналізу вітчизняних і зарубіжних наукових праць, нормативно-правових джерел, переважно тих, що стосуються правосуб'єктності фізичних осіб та охорони їх майнових прав.

Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорювалася на засіданнях кафедри цивільно-правових дисциплін Національного університету внутрішніх справ (м. Харків). Результати проведеного дослідження використовувались у навчальному процесі під час читання лекцій, проведення практичних та семінарських завдань із курсу “Цивільне та сімейне право України”, а також спецкурсу “Сімейне право України”.

Основні положення та результати дослідження обговорювалися на таких конференціях: Всеукраїнській науково-практичній конференції “Проблеми удосконалення цивільного законодавства України” (присвяченій пам'яті професора О.А. Пушкіна) (21.05.1999 р., м. Харків); науково-практичній конференції “Становлення правової держави в Україні: проблеми та шляхи вдосконалення правового регулювання” (08.12.2000 р., м. Запоріжжя); науково-практичній конференції “Проблеми сучасної юридичної науки в дослідженнях молодих вчених” (13.04.2001 р., м. Харків); науково-практичній конференції “Проблеми цивільного права” (присвяченій пам'яті професора О.А. Пушкіна) (21.05.2002 р., м. Харків); науково-практичній конференції “Проблеми цивільного законодавства” (присвяченій пам'яті професора О.А. Пушкіна) (21.05.2003 р., м. Харків); науково-практичній конференції “Проблема юридичної особи у цивільному праві України” (присвяченій пам'яті професора О.А. Пушкіна) (21.05.2004 р., м. Харків)

Публікації. Основні теоретичні положення й висновки дисертаційного дослідження відображені у семи наукових статтях та тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

Структура та обсяг дисертації. Структура роботи визначена метою та завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, які поділені на десять підрозділів, висновків за розділами, загального висновку та переліку використаних джерел. Загальний обсяг рукопису складає 186 сторінок, список використаних джерел налічує 211 наукових праць і нормативних актів України та зарубіжжя.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність дослідження, зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, ступінь розробленості проблеми, визначається об'єкт та предмет, мета та основні завдання дослідження, його методологічна основа, нормативна й емпірична база, наукова новизна, визначені теоретичне та практичне значення, апробація і впровадження отриманих результатів.

Розділ 1 “Проблеми визначення поняття “опіка” в праві” присвячений загальнотеоретичним питанням проблеми визначення поняття “опіка” в праві і складається з двох підрозділів.

Підрозділ 1.1 “Юридична сутність опіки як правового інституту” присвячено визначенню правової природи інституту опіки, яка дотепер залишається нез'ясованою.

На підставі аналізу наукової літератури, в якій досліджувалися опікунські правовідносини, встановлено, що у дореволюційній юриспруденції виділялися три основні концепції, у кожній з яких увага акцентувалася на різних аспектах опіки: приватно-правова концепція; публічно-правова концепція; змішана (приватно-публічно-правова) концепція опіки. При цьому всі вони тією чи іншою мірою акцентували увагу на різних сторонах опіки і, в першу чергу - приватній (сімейній та цивільній) або публічній. Крім того, склалася і змішана приватно-публічна концепція, яка намагалися поєднати ці риси.

При з'ясуванні місця опіки у системі права автором запропоновано розглядати її під різними кутами зору. Так, опіка, як правова форма виховання дітей, позбавлених батьківського піклування, є інститутом сімейного права, але одночасно, як спосіб охорони майнових прав певних категорій осіб, безумовно, є цивільно-правовим інститутом.

Для визначення місця правових норм, що регулюють опікунські відносини, автором запропоновано розрізняти два основних види подібних відносин: внутрішні - власне відносини по опіці (відносини між опікуном та підопічним) та зовнішні - відносини, пов'язані з опікою (між опікуном та органом опіки та піклування, між опікуном та третіми особами тощо). Внутрішні відносини складають ядро всіх відносин по опіці, оскільки саме в них реалізується мета опіки - охорона особистих та майнових прав осіб. У зв'язку з цим норми, які регулюють названі відносини, займають в інституті опіки основне місце. У формально-юридичному аспекті у цих відносинах відсутні владні засади, їх суб'єкти є рівними. До зовнішніх відносин слід віднести дві групи правових зв'язків: а) відносини, що ґрунтуються на засадах влади і підпорядкування - між державними органами різної компетенції (місцевими виконкомами і відділами по охороні здоров'я, соціального забезпечення тощо, а також відносини між органом опіки та піклування та опікуном); б) відносини, в які вступає опікун з третіми особами при здійсненні своїх повноважень: цивільні (при вчиненні опікунами, як законними представниками підопічних, правочинів щодо переданого під опіку майна тощо), сімейні (при стягненні аліментів на утримання підопічного і т.п.), фінансові (при перерахуванні пенсій та грошових коштів підопічного на банківський рахунок і т.д.) та ін.

У процесі визначення правової природи опіки зроблено висновок, що в об'єктивному розумінні опіка, як правове явище, являє собою певну систему норм різних галузей законодавства (цивільного, сімейного та ін.), спрямованих на забезпечення ефективного регулювання відносин, що виникають при здійсненні особистих та майнових прав малолітніх, недієздатних осіб та осіб, які через тривалу відсутність у місці свого проживання не можуть самостійно здійснювати свої права та виконувати обовязки.

Виходячи з того, що норми, які регулюють опікунські відносини, не діють автономно, а являють собою єдиний комплекс взаємодіючих і взаємопов'язаних правових елементів, кожен з яких зберігає свої основні властивості, і має на меті забезпечення безперешкодного здійснення майнових прав певних категорій осіб, інститут опіки є комплексним правовим інститутом. Унаслідок такої комплексності та спрямованості встановлюється єдиний порядок регулювання опікунських правовідносин, досягається цілісність і ефективність правового впливу на їх учасників та інших суб'єктів, що вступають з ними в цивільні правовідносини. Водночас, автором відзначається, що у роботі досліджується саме цивільно-правова складова інституту опіки, визначаються особливості цивільно-правового регулювання опікунських відносин.

На субінституційному рівні здійснено багаторівневу класифікацію опіки. За об'єктами правової охорони розрізняються субінститути опіки над особою та опіки над майном. Залежно від суб'єктів, що її здійснюють, та обсягом їх опікунських функцій виділяються субінститути опіки, яка здійснюється фізичними особами-опікунами, та виконання опікунських функцій юридичними особами.

У підрозділі 1.2 “Опіка як спосіб охорони майнових прав фізичних осіб” розкривається сутність і зміст опіки як способу охорони майнових прав фізичних осіб.

Оскільки в основі правової охорони визначальним є принцип забезпечення непорушності здійснення цивільних прав, а захист спрямовується на відновлення порушеного права та усунення перешкод у його здійсненні шляхом вчинення відповідних дій, опіка є саме охоронним, а не захисним інститутом (явищем), ці поняття співвідносяться як загальне та особливе. Захист прав при здійсненні опіки є лише однією з складових правової охорони, необхідність в якому виникає лише у випадку порушення тих чи інших прав.

При порівнянні різноманітних способів охорони особистих та майнових прав фізичних осіб, які не можуть їх самостійно здійснювати (усиновлення, призначення помічника дієздатній особі, піклування, передача у прийомну сім'ю, під патронат тощо) виявлено специфічні прийоми, які застосовуються для охорони майнових прав осіб, щодо майна яких встановлюється опіка: а) виникнення опікунських відносин на підставі адміністративного акту; б) безоплатність здійснення опіки; в) строковий характер опіки; г) надання опікуну максимально широких повноважень у сфері охорони майнових прав підопічних осіб.

З'ясування сутності механізму правової охорони цих прав, основною метою якого є забезпечення реалізації та безперешкодне їх здійснення, дозволило автору обґрунтувати висновок, що така спрямованість на забезпечення особистих та майнових прав осіб при опіці “програмується” відразу в двох основних напрямках - охоронному (превентивному) та захисному. Перший, попереджувальний напрямок правової охорони при опіці, включає до свого складу систему різноманітних юридичних засобів з метою запобігання порушенню суб'єктивних прав певних категорій осіб. На відміну від такої охорони-превенції, при порушенні суб'єктивного права чи створенні загрози його порушення, проявляється другий напрямок правової охорони - захисний, суто охоронний, який має на меті надання уповноваженій особі (підопічному, опікуну та ін.) такої можливості, при якій вона змогла б скористатися тим соціальним благом, яке було об'єктом порушеного права, або у випадку неможливості його відновлення, - аналогічним, рівним еквівалентним благом.

Відповідно, за функціональною роллю засоби правової охорони автором підрозділяються на дві групи: превентивні та безпосередньо охоронні (захисні). Превентивні правові засоби виконують функції потенційної охорони суспільних відносин до порушення права, сприяють нормальному процесу дії права на стадії правовідносин та його подальшій реалізації. У випадку ж порушення суб'єктивних прав вступають у дію захисні засоби, метою застосування яких є усунення негативних наслідків порушення права.

У даному підрозділі автором наводиться визначення опіки як способу охорони майнових прав фізичних осіб, що являє собою комплекс превентивних та захисних норм, інших правових засобів, спрямованих на забезпечення та реалізацію суб'єктивних прав малолітніх, недієздатних осіб та осіб, котрі через тривалу відсутність у місці свого проживання не можуть самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки, у їх нормальному (позитивному) розвитку, а також на забезпечення відновлення порушених прав та інтересів у випадку їх порушення.

Розділ 2 “Суб'єкти правової охорони майнових прав фізичних осіб при опіці” присвячений дослідженню правового становища суб'єктів, які забезпечують охорону майнових прав фізичних осіб при опіці (осіб, щодо майна яких встановлюється опіка, опікунів та органів опіки та піклування) і складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 “Загальна характеристика правового статусу учасників опіки” через аналіз специфіки формування дефініцій правового статусу учасників цивільних правовідносин розглянуто його основні елементи.

Аналізуючи різні точки зору з проблеми визначення поняття правового статусу, автор приходить до висновку, що правовий статус особи є загальним поняттям, яке включає до свого складу різноманітні елементи, об'єднані тим, що вони характеризують становище особи у суспільстві.

Для усунення термінологічно-змістовних розходжень щодо проблем правового статусу додатково обґрунтовується необхідність виділення загального та спеціального правового статусу певних категорій суб'єктів. Розмежування спеціальних правових статусів різних осіб полягає в площині їх правосуб'єктності, яка є важливим “опорним” інститутом, умовою набуття правового статусу, однак цим її значення не вичерпується. Без правосуб'єктності неможливо визначити правовий статус фізичної чи юридичної особи: спеціальна правосуб'єктність впливає на спеціальний статус. Передбачаючи наявність правосуб'єктності, правовий статус є свого роду інструментом, який систематизує норми про суб'єкта права (його права, свободи, обов'язки, відповідальність) і надає їм стійкості.

Підрозділ 2.2 “Правовий статус осіб, щодо майна яких встановлюється опіка”. Виходячи з того, що у теорії цивільного права малолітні діти та особи, які страждають на психічні розлади, історично виділяються в самостійну групу спеціальних суб'єктів, автор відзначає, що належність особи до названої категорії визначає специфіку її правового статусу, який базується на загальних засадах правового статусу особистості. Загально-правовий статус таких осіб не відрізняється від такого ж у інших. У той же час, маючи достатню динаміку, він надає правові можливості, які дозволяють наділяти цих суб'єктів додатковими правами та обов'язками. Будучи специфічними суб'єктами цивільних правовідносин, вони мають спеціальний правовий статус.

Розглядаючи питання про правосубєктність підопічних, яка зазвичай пов'язується з право- та дієздатністю особи, і для усунення суперечностей, які існують у концепції “заповнення дієздатності”, додатково аргументується пропозиція про виділення в опіці правовідносин так званого першого та другого порядків. Відповідно, особа, щодо якої встановлено опіку (підопічного) є суб'єктом права, суб'єктом відносин першого порядку, суб'єктом правової охорони та заступництва. Опікун же, як дієздатна особа, також виступає суб'єктом права, і є суб'єктом правовідносин першого та другого порядків.

При визначенні правового статусу осіб, які страждають на психічні розлади, запропоновано розрізняти поняття “цивільна недієздатність” та “недієздатна особа”. На думку автора, застосування терміну “цивільна недієздатність особи” констатує факт “неволездатності” для вступу в конкретні правовідносини, тобто розкриває якісну сторону подібних суб'єктів. Відповідно, поняття “недієздатна особа” є наслідком цивільної недієздатності, характеризує суб'єкта певної категорії, суб'єкта - володаря спеціального правового статусу.

На відміну від правового статусу малолітніх та недієздатних осіб, щодо майна яких встановлюється опіка, встановлення опіки над майном осіб, відсутніх у місці постійного проживання або визнаних безвісно відсутніми, не змінює їх правового статусу. Правовий статус останніх є відносним, оскільки положення закону базуються на презумпції наявності повного правового статусу особи, визнаної безвісно відсутньою.

У підрозділі 2.3 “Правовий статус опікунів”, враховуючи зроблені у підрозділі 1.1 висновки щодо виділення внутрішніх та зовнішніх відносин по опіці, відзначається, що особливість правового статусу опікунів проявляється, перш за все, в їх певному двоїстому положенні: опікуни одночасно є учасниками як внутрішніх (опікун - підопічний), так і зовнішніх (опікун - орган опіки та піклування, опікун - треті особи) правовідносин по опіці.

Правовий статус опікунів, як учасників внутрішніх, приватно-правових опікунських правовідносин, у формально-юридичному аспекті ґрунтується на засадах юридичної рівності з підопічним, хоча, безумовно, їх складно вважати такими фактично. Правовий статус опікунів у цих відносинах, як і у правовідносинах опікуна з третіми особами при здійсненні ним своїх повноважень, не відрізняється від загально-правового статусу інших дієздатних осіб. Однак, при участі у зовнішніх правовідносинах з органом опіки та піклування, юридичний статус опікунів набуває публічно-правових рис. Цей статус базується на принципі дативності (принципі призначення державною владою), відомому ще з часів римського права, що підтверджується й тим, що вибір опікуна є не лише правом, а й обов'язком органів опіки та піклування.

Аналізуючи законодавчі акти, які визначають умови призначення особи опікуном, автором зроблено висновок, що правило про обов'язковість досягнення кандидатом в опікуни 18-річного віку не повинно бути імперативним: призначення неповнолітньої особи опікуном запропоновано визнати ще однією підставою для надання повної цивільної дієздатності, встановленої у ст. 35 ЦК, навіть у випадках, коли особа не працює, але має можливість виконувати опікунські обов'язки. Крім цього, дисертантом зроблено пропозицію про відновлення у законодавстві правила про право батьків приймати участь у виборі опікуна для своєї дитини.

Також пропонується доповнити перелік заборон для призначення особи опікуном, встановлений у ст. 64 ЦК, забороною бути опікунами особам, які: а) були опікунами щодо майна, але з їхньої вини опіку було скасовано; б) перебувають на обліку або на лікуванні у психоневрологічному чи наркологічному диспансері; в) зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами; г) не мають постійного місця проживання та постійного заробітку (доходу); д) фізичних осіб-підприємців, які були визнані марнотратниками.

При аналізі правового статусу опікуна над майном особи, яка відсутня у місці постійного проживання (визнана безвісно відсутньою), автор виходить з того, що така опіка над майном за своєю юридичною природою є покладенням на опікуна встановлених законом обов'язків адміністративно-правового характеру перед органом опіки та піклування з метою охорони майна. У зв'язку з цим, додатково обґрунтовується позиція, що у всіх випадках дії опікуна здійснюються не від імені відсутньої особи, а від імені органу опіки та піклування, який уповноважив опікуна на виконання цих дій.

Підрозділ 2.4 “органи опіки та піклування як учасники відносин по опіці” присвячений аналізу правового становища органів опіки та піклування.

У роботі відзначається, що правове положення органів опіки та піклування, як учасників опікунських відносин, визначається їх специфічним правовим статусом, у регулюванні якого переважне місце займають владні повноваження, що мають публічно-правовий характер. Орган опіки та піклування може укласти договір управління переданим під опіку майном (навіть при наявності призначеного опікуна-фізичної особи), при наданні попереднього дозволу на вчинення тих чи інших правочинів опікуном, орган опіки та піклування фактично стає стороною договору, оскільки наявність такого дозволу підтверджує правомочності опікуна.

У розділі 3 “Майнові права як об'єкти правової охорони при опіці” автором відзначається, що механізм правової охорони майнових прав осіб, щодо майна яких встановлюється опіка, має свої особливості. По-перше, підопічні володіють та користуються належним їм майном під наглядом опікунів. По-друге, опікуни при здійсненні своїх повноважень щодо такого майна повинні діяти виключно в інтересах підопічних (власників майна), діяльність опікунів поставлена під контроль спеціально створених державних органів - органів опіки та піклування тощо. По-третє, закріплення за переданим під опіку майном статусу “посадового майна“ має стабільний, стійкий характер. Цей статус існує, доки не припиниться опіка, навіть при зміні складу та форми цього майна. Відповідно, до його складу включаються й майнові права, які ще не існують на момент її встановлення, наприклад, право власності на плоди, продукцію, прибутки, отримані в результаті використання майна (ст. 189 ЦК), майно, отримане в результаті переробки (ст. 332 ЦК) тощо.

Автор підтримує думку, що при опіці майнові права як один із об'єктів правової охорони, характеризуються наступними рисами: а) вони мають певну об'єктивну цінність; б) здатні мати грошову оцінку; в) можуть передаватися іншій особі - опікуну.

Розділ 4 “Здійснення та захист майнових прав фізичних осіб при опіці” має прикладний характер: розкриває особливості здійснення окремих майнових прав фізичних осіб при опіці, способи й порядок захисту порушених прав і складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 4.1 “Управління майном, переданим під опіку”, виходячи з того, що зміст дій опікуна по управлінню переданим майном полягає у здійсненні фактичних та юридичних дій щодо цього майна, які несуть певний корисний ефект (збільшення чи просто збереження його вартості), звертається увага на те, що у своїй діяльності управитель може здійснювати щодо переданого майна будь-які юридичні та фактичні дії, що вчиняються: а) в інтересах вигодонабувача (підопічного); б) у межах, наданих самому власнику майна (підопічному, безвісно відсутньому); в) у межах, додатково встановлених законом чи договором.

Автором доводиться висновок про необхідність укладення договору управління майном при опіці лише при необхідності постійного управління ним. У будь-якому випадку, незалежно від їх вартості, в управління повинні передаватися такі особливо цінні об'єкти, як цінні папери, внески до капіталів комерційних організацій, цілісні майнові комплекси тощо.

Аналіз чинного законодавства України, зокрема ст. 1032 ЦК, яка встановлює правила щодо засновника управління, дозволив зробити висновок про необхідність удосконалення цієї норми. Так, виходячи з непохитності загального правила про те, що установником управління є власник (ч. 1 ст. 1032 ЦК), автором запропоновано не називати установниками управління орган опіки та піклування і опікуна, а лише наділити їх правами установника. Крім цього, у роботі обґрунтовується можливість надання права на укладення договору управління майном відсутньої особи не лише органу опіки та піклування, а й опікуну над її майном, за умови отримання попередньої згоди органу опіки та піклування.

У роботі підтримується пропозиція про включення у договір управління вказівки на утриманців підопічного (відсутньої особи) в якості співвигодонабувачів (при чіткому визначенні обовязків управителя по утриманню названих осіб).

Виходячи з того, що саме управитель, який використовує чуже майно, повинен у першу чергу нести відповідальність за пов'язаними із такою його діяльністю боргами, автором запропоновано ввести правило про субсидіарну відповідальність особи, якій надані права установника (органу опіки та піклування (опікуна)), які уклали договір із недобросовісним управителем.

У підрозділі 4.2 “Здійснення житлових прав при опіці” житлові права осіб, щодо майна яких установлено опіку, автором умовно поділяються на два види: 1) права, які ґрунтуються на зобов'язально-правовій основі (виникають з договору найму (оренди) житлового приміщення у будинках державного або громадського житлового фонду); 2) речові права (права власника житлового будинку (квартири) або право користування житловим приміщенням членом сім'ї власника).

Правова охорона житлових прав, які ґрунтуються на зобов'язально-правовій основі, при опіці здійснюється щодо двох основних прав: права на забезпечення особи житловим приміщенням та права користуванням ним.

При вирішенні суперечок про право опікуна на житлове приміщення, наймачем якого є підопічний, додатково обґрунтовується позиція, згідно з якою опікун та підопічний не отримують права на житло один одного. Вони можуть визнаватися членами однієї сім'ї у випадку, якщо судом буде встановлено, що метою сумісного проживання було не здійснення опікуном своїх обов'язків, а спільне проживання й ведення спільного господарства, яке викликало сімейні відносини між опікуном та особою, над якою встановлено опіку.

Автор звертає увагу на необхідність вироблення однакових підходів до правового регулювання права опікунів на приватизацію житла підопічних, і пропонується поширити його на випадки, коли опікун для виконання своїх функцій переселяється до житлового приміщення, в якому мешкає підопічний, а також щодо житлових прав недієздатних підопічних та осіб, визнаних безвісно відсутніми. Приватизація житла опікуном у подібних випадках сприяла б максимальній охороні майнових прав як самого підопічного (відсутнього), так і його кредиторів (утриманців), адже наявність такого значного об'єкту права власності, як житло, гарантувала б можливість задоволення претензій останніх.

При здійсненні опікуном обов'язків, покладених на підопічного, як власника житлового приміщення, при відсутності коштів для сплати заборгованості за надані комунальні послуги, дисертантом запропоновано зобов'язати опікунів передавати це житлове приміщення в оренду іншій особі. У випадку невиконання опікуном цього обов'язку він, на думку автора, може бути притягнений до субсидіарної відповідальності за боргами підопічного (безвісно відсутнього та ін.) щодо наданого житлового приміщення. У разі відсутності в опікуна коштів, достатніх для погашення заборгованості, відповідний обов'язок повинен субсидіарно покладатися на орган опіки та піклування, який призначив такого опікуна та (або) повинен був здійснювати контроль за його діяльністю.

Окрім цього, для максимальної охорони житлових прав осіб, щодо майна яких встановлюється опіка, пропонується ввести загальну заборону на відчуження нерухомого майна, переданого під опіку. Продаж такої нерухомості повинен допускатися лише у виняткових випадках з обов'язковим використанням доходу на користь підопічного. У разі, якщо відчуження викликане нагальною необхідністю, опікун зобов'язаний придбати аналогічне житло взамін того, що відчужується. При цьому, у дозволі органу опіки та піклування повинна обов'язково міститися вказівка на ціну, не нижче якої житло може бути продане.

Підрозділ 4.3 “Здійснення інших майнових прав при опіці”. Основною метою встановлення опіки у майновій сфері є забезпечення охорони майна, тобто приведення його в належний стан та утримання його таким чином, щоб воно не втратило своєї цінності до моменту передачі його уповноваженим особам. З цією метою, як відзначалося, опікун має право і зобов'язаний здійснювати, перш за все, ті повноваження та обов'язки, які були набуті чи створені самим підопічним (безвісно відсутнім та ін.).

На думку автора, правила ст. 68 ЦК про заборону опікуну укладати певні види договорів необхідно поширити на відповідні правочини, які вчиняються опікуном щодо його чоловіка (дружини) та близьких родичів.

У роботі додатково аргументується, що існування опікунських правовідносин між опікуном та підопічним не породжує спадкових прав підопічного та опікуна на майно один одного.

Для гарантованості захисту майнових прав власників майна, переданого під опіку, автором запропоновано надати органу опіки та піклування право зобов'язувати опікуна до надання відповідного матеріального забезпечення, зокрема шляхом укладення договору застави на майно опікуна, у випадку передачі під опіку майна, що має значну цінність. Подібне правило має бути факультативною забороною для призначення особи опікуном.

У підрозділі 4.4 “Захист майнових прав при опіці” констатується, що ні одна з існуючих в цивільному праві норм не може бути безпосередньо застосована до регулювання відносин по відшкодуванню шкоди, заподіяної майну опікунами. Найбільшою мірою тут можуть бути застосовані по аналогії закону загальні норми про відшкодування заподіяної шкоди (ст. 1166 ЦК). Разом з тим, між цими видами відносин існує різниця. Обов'язок по відшкодуванню шкоди за загальним правилом виникає, як відомо, внаслідок делікту. До правопорушення сторони не пов'язані між собою права та обов'язками. У випадку ж здійснення протиправних дій опікунами мова йде про невиконання (неналежне виконання) покладеного на них обов'язку.

Іншими словами, саме невиконання чи неналежне виконання обов'язку, а не делікт, є підставою виникнення відповідальності опікунів. Відповідно, зобов'язання по відшкодуванню шкоди не може розглядатися як таке, що виникає на підставі делікту, тобто як позадоговірне зобов'язання. Однак, таке зобов'язання не може бути віднесене і до кола зобов'язань договірного типу, оскільки договору між підопічним (власником майна) та його опікуном про управління майном не існує. Відсутній такий договір і між опікуном та органом опіки та піклування. Віднести зобов'язання по відшкодуванню збитків до числа зобов'язань, які виникають внаслідок набуття, збереження майна без достатньої правової підстави, також неможливо, причому і у тому випадку, коли опікун незаконно утримує передане під опіку майно у себе. Ці зобов'язання також можливі лише при відсутності юридичного зв'язку між сторонами і виникають у силу самого факту безпідставного набуття (збереження) майна іншої особи. Тому встановлені правила про відповідальність опікунів майже ніколи не застосовуються на практиці.

Така ситуація пояснюється ще деякими причинами. Перш за все, відзначається, що, хоча чинне законодавство встановлює нагляд за діяльністю опікунів у вигляді щорічних звітів та загального звіту після припинення опіки (п. 4.11 Правил), їх перевірка не досягає своєї мети, оскільки на органи опіки та піклування не покладено обов'язку перевірки щорічних звітів у натурі. Тому в рідких випадках ці органи можуть вчасно помітити недбалість або умисел опікунів, і, усунувши опікуна, попередити загибель чи пошкодження майна. Між тим, констатування невірних дій опікунів, які вже заподіяли збитки підопічному, майже ніколи не допомагає їх відшкодуванню.

Виходячи з цього, дістала подальшого розвитку пропозиція введення в ЦК України самостійної норми про відшкодування шкоди, заподіяної недобросовісним чи недбалим управлінням переданим під опіку майном, у якій слід передбачити, що: а) шкода, завдана неправомірними діями чи бездіяльністю опікуна майновим правам особи, щодо майна якої встановлено опіку, відшкодовується опікуном відповідно до ст. 1166 ЦК; б) у разі відсутності у опікуна майна, достатнього для відшкодування завданої ним шкоди, ця частка повинна відшкодовуватися у частці, якої не вистачає, або в повному обсязі органом опіки та піклування, який призначив опікуна, якщо він не доведе, що шкоди було завдано не з його вини.

ВИСНОВКИ

опіка підопічний майно захист

У дисертації наведено вирішення проблеми правової охорони майнових прав і інтересів фізичних осіб при встановленні та здійсненні опіки. Вирішення цієї проблеми знайшло своє втілення у висновках та пропозиціях, основними з яких є:

На підставі аналізу доктринальних визначень опіки вперше зроблено висновок про існування у правовій науці трьох основних концепцій опіки. У кожній з цих концепцій увага акцентується на різних аспектах цього правового явища: а) приватно-правової концепції; б) публічно-правової; в) змішаної (приватно-публічно-правової).

Опіка є багатоаспектним соціально-правовим явищем. У зв'язку вона має декілька змістових визначень і може розглядатися як: а) правовий інститут; б) спосіб охорони (захисту) особистих та майнових прав певних категорій осіб; в) вид правової допомоги з боку держави особам, які не можуть самостійно здійснювати свої особисті та майнові права.

Виходячи з того, що: 1) інститут опіки включає до свого складу низку правових норм як майнового, так і немайнового характеру, 2) відносини, що виникають при встановленні та здійсненні опіки, є предметом регулювання різних галузей права; 3) в цілому норми, які регулюють опікунські відносини, не діють автономно, а являються єдиним комплексом взаємодіючих і взаємопов'язаних правових елементів, кожен з яких зберігає свої основні властивості і має на меті забезпечення безперешкодного здійснення майнових прав певних категорій осіб, зроблено висновок про комплексний характер інституту опіки. Унаслідок такої комплексності та спрямованості встановлюється єдиний порядок регулювання опікунських правовідносин, досягається цілісність і ефективність правового впливу на їх учасників та інших суб'єктів, що вступають з ними у правовідносини.

Відповідно, інститут опіки є комплексним міжгалузевим правовим інститутом, який є системою норм різних галузей права, основною метою яких є охорона особистих та майнових прав малолітніх, недієздатних осіб та осіб, які через тривалу відсутність у місці свого проживання не можуть самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки.

Уперше наводиться визначення опіки як способу охорони майнових прав фізичних осіб. У цьому розумінні опіка розглядається як комплекс превентивних та захисних норм, інших правових засобів, спрямованих на забезпечення і реалізацію суб'єктивних прав малолітніх, недієздатних осіб та осіб, які через тривалу відсутність у місці свого проживання не можуть самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки, у їх нормальному (позитивному) розвитку, а також на забезпечення відновлення прав та інтересів у випадку їх порушення.

На субінституційному рівні вперше запропоновано багаторівневу класифікацію опіки. За об'єктами правої охорони розрізняються субінститути опіки над особою та опіки над майном. Залежно від суб'єктів, що її здійснюють, та обсягом їх опікунських функцій виділяються субінститути опіки, яка здійснюється фізичними особами-опікунами, та виконання опікунських функцій юридичними особами. З'ясування правової природи кожного субінституту дає можливість максимально забезпечити ефективність правової охорони майнових прав фізичних осіб.

Вперше аргументовано, що за функціональною роллю засоби правової охорони при опіці можна розділити на дві групи - превентивні, тобто покликані забезпечити недопущення порушення майнових прав, та безпосередньо охоронні (захисні), метою яких є найоптимальніше усунення порушень цих прав.

Правило про право батьків брати участь у виборі опікуна для своєї дитини (а тим більше у випадках, коли дитина страждає на психічний розлад і може бути визнана недієздатною) найточніше відповідає є її особистим та майновим інтересам.

Пропонується доповнити перелік заборон для призначення особи опікуном, встановлений в ст. 64 ЦК заборонами бути опікунами та усиновлювачами для осіб, які: були опікунами щодо майна, але з їхньої вини опіку було скасовано; перебувають на обліку або на лікуванні у психоневрологічному чи наркологічному диспансері; зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами; не мають постійного місця проживання та постійного заробітку (доходу); фізичних осіб-підприємців, які були визнані марнотратниками.

Уперше зроблено пропозицію про удосконалення норм ЦК України, які регулюють відносини, що виникають при управлінні майном:

а) запропоновано доповнити ст. 72 ЦК України, котра регулює відносини, що виникають при управлінні майном, частиною четвертою такого змісту: “4. Договір управління майном при опіці укладається лише при необхідності постійного управління майном. У будь-якому випадку, незалежно від вартості, в управління повинні передаватися такі об'єкти, як цінні папери, внески до капіталів комерційних організацій, цілісні майнові комплекси та інше особливо цінне майно”.

б) статтю 1037 ЦК пропонується доповнити частиною третьою: “При здійсненні управління майном, щодо якого встановлено опіку, управитель зобов'язаний звітувати про хід виконання договору перед органом опіки та піклування як у випадку укладення договору управління цим органом, так і опікуном”;

в) обґрунтовується необхідність доповнення ст. 1043 ЦК України частиною четвертою такого змісту: “При здійсненні управління майном, щодо якого встановлено опіку, у разі відсутності в управителя майна, достатнього для відшкодування збитків, заподіяних вигодонабувачеві (власнику) опікун та (або) орган опіки та піклування як установники управління можуть бути притягнені до субсидіарної відповідальності”. Така схема відповідальності продиктована тим, що саме управитель, який використовує чуже майно, повинен у першу чергу нести відповідальність за пов'язаними із такою його діяльністю боргами, однак, при недостатності майна управителя, до субсидіарної відповідальності може бути притягнута особа, якій надані права установника;

г) пропонується об'єднати частини 2 та 3 ст. 1032 ЦК і викласти їх у такій редакції:

“2. Договір управління майном також може бути укладеним:

- щодо майна особи, місце перебування якої невідоме (визнаної безвісно відсутньою);

- щодо майна малолітніх осіб та осіб, визнаних недієздатними.

Права установника управління у цих випадках надаються опікуну (органу опіки та піклування).”

У встановлюваному Кабінетом Міністрів України Порядку оплати послуг опікуна (ст. 73 ЦК) запропоновано передбачити положення про те, що засобом заохочення опікунів при зразковому виконанні опіки протягом тривалого часу (10 і більше років) може бути виплата опікуну винагороди за рахунок майна підопічного в межах певних додаткових відсотків від його загальної вартості при припиненні опіки або поступове збільшення винагороди опікуну залежно від строку виконання ним опікунських обов'язків та результатів управління майном підопічного, яке він здійснював.

Вперше пропонується доповнити п. 6.1 Правил опіки та піклування положенням про те, що при відсутності коштів для сплати комунальних платежів за житлове приміщення, передане опікуну, останній зобов'язаний передавати це приміщення в оренду іншій особі.