Формування системи державного управління інвестиційним процесом в Україні

Четвертий розділ - “Еволюція державного управління інвестиційним процесом в умовах системної трансформації економіки і суспільства перехідного типу” - присвячено аналізу процесу управління інвестиційною діяльністю в Україні. Розкрито еволюцію державного впливу на процеси інвестування. Аналізуються особливості державних та ринкових інструментів його регулювання, а також інвестиційної кризи та заходи державних органів управління щодо її ліквідації, державний вплив на організаційну структуру управління інвестиційним процесом та напрями її трансформації. Наводиться характеристика державного регулювання потоків капіталу та досліджується інноваційний вектор інвестиційної політики держави.

У розділі встановлено, що формування нової системи управління здійснювалося в три етапи: 1991-1994 рр., 1995-1998 рр. і 1999-2005 рр. У перші роки система управління інвестиційним процесом формувалася на самоорганізаційних засадах. Інвестиційний процес розглядався як об'єкт державного регулювання: держава регулювала інвестиційну діяльність з допомогою законодавчо-нормативних актів. Доведено, що на становлення нової системи управління в Україні значно вплинули економічні теорії західних учених, тому воно спочатку мало копіювальний характер. Українські реформатори взяли на озброєння метод, який поєднав “шокову терапію” з “градуалізмом”. Але вибрана парадигма трансформації виявилася непридатною для побудови власної системи господарювання, а перехідний період супроводжувався ускладненнями і непередбачуваністю соціально-економічного розвитку.

Показано, що погляди на роль держави в інвестиційному процесі поступово змінювалися, вона почала активізовувати та структуризувати свій вплив на інвестиційну діяльність, але й досі інвестиційний процес не став об'єктом державного управління. Концепція інвестиційної діяльності та програма інвестиційного розвитку, які розроблені в Україні, мають невизначений характер, інвестиційне законодавство постійно змінюється, що не сприяє формуванню стабільного інвестиційного середовища. Невизначеність виявляється, зокрема, у виборі джерел інвестування: спочатку перевага віддавалася залученню іноземних інвестицій, для чого іноземним інвесторам було надано низку пільг, які згодом ліквідували.

Організаційну структуру діючої моделі інвестиційної діяльності утворює інвестиційне середовище, в якому взаємодіють блоки суб'єктів інвестування, інвестиційних ресурсів (потенціалу), управління, об'єктів інвестування, ефективності інвестування.

У розділі обгрунтовується, що недосконала інвестиційна політика та механізми регулювання інвестиційної діяльності поглибили системну інвестиційну кризу, ознаками якої є призупинення простого відтворення, подальша соціальна диференціація населення на багатих та бідних, яка вже досягла критичних параметрів, та ін. Класифіковано етапи інвестиційної кризи: перший етап - 1980-1991 рр. - розпочався за часів СРСР, характерною ознакою (чинником) якого була неефективна соціалістична система організації капітальних вкладень, який ми називаємо історичним. Він завершився повним розривом виробничих зв'язків у єдиній економіці в 1991 р. Другий етап - 1991-2000 рр. - характеризувався дією нових чинників і суспільних сил, які визначили подальшу трансформацію економіки України. На цьому етапі також діє історичний чинник, вплив якого триває до періоду відновлення інвестиційного процесу економіки незалежної держави. Але, крім історичного, важливим є методологічний чинник: неспроможність економічної науки створити достатні теоретико-методологічні засади механізму державного управління інвестиційним процесом у перші роки існування незалежної економіки, що зумовило безсистемну, непрозору, непослідовну, непередбачувану державну інвестиційну політику. Третій етап, що розпочався в 2000 р. і триває досі, характеризується деякою активізацією інвестиційної діяльності. Отже, управління інвестиційною діяльністю обмежилося законодавчо-нормативним регулюванням та дією стихійних самоорганізуючих механізмів ринку. У результаті економічні цілі діяльності суб'єктів інвестування та механізми їх досягнення виявилися неузгодженими, різноспрямованими, внаслідок чого системна інвестиційна криза триває.

Зазначається, що невизначеність інвестиційної концепції та обмеження управління інвестиційним процесом функцією регулювання спричинили відповідний рух капіталу, який, як відомо, характеризується зростанням і вибуттям (у результаті амортизації), виробництвом, обміном і споживанням та позначається такими термінами: первісне нагромадження капіталу, концентрація капіталу, потоки капіталу: грошові, фінансові, товарні, інвестиційні, кредитні. Крім того, рух капіталу - це процес взаємоперетворення різних його форм, який, що особливо важливо, потребує механізму управління ним для забезпечення пропорцій самозростання капіталу. В умовах ринкової самоорганізації економіка не забезпечена ефективним механізмом управління, що є причиною перманентних світових інвестиційних криз та неефективності існуючої господарської системи.

У розділі розкривається специфіка економіки перехідного періоду, яка пов'язана з процесами первісного нагромадження капіталу, плануванням, організацією, стимулюванням, контролем процесів відтворення капіталу, регулюванням фінансово-кредитної сфери, фондового ринку.

У розділі встановлено взаємозв'язок між пасивною політикою держави в управлінні інвестиційною діяльністю та негативними процесами первісного нагромадження капіталу. Наприклад, неефективний державний контроль зумовив масове шахрайство фінансових посередників, тінізацію економіки, корупцію, бюрократизм. Показано, що пасивна політика держави негативно вплинула на процеси формування і функціонування інвестиційної інфраструктури, зокрема на фондовий ринок як капіталогенеруючий сектор економічної системи, угоди на якому характеризуються непрозорістю, особливо на вторинному сегменті. Авансовані інвестиції в цінні папери рідко капіталізуються, що спричиняє низьку рентабельність угод. Тільки незначна частина емісій цінних паперів орієнтується на інвестиційні надходження, натомість більша їх частина реструктуризується з метою приватизації (формування та індексація капіталу). Пасивність емітентів пояснюється відсутністю внутрішніх легітимних джерел нагромадження власного капіталу - неповною легалізацією прибутків та аморфною амортизаційною політикою. Первісне нагромадження капіталу шляхом привласнення запозичених ресурсів є, можливо, найбільш негативним проявом фінансового шахрайства, призводить до нехтування не тільки економічними законами, а й нормами моралі. Це завдало великої шкоди процесам побудови нової господарської системи.

Незадовільне регулювання потоків капіталу виявилося також у застосуванні державного боргу як джерела наповнення державного бюджету на основі використання облігацій державної позики. Штучна надвисока доходність ОВДП зумовила спрямування потоків вільних банківських і небанківських ресурсів на купівлю держоблігацій, спричиняючи диспропорції у сфері обігу капіталу (виробництво залишалося без грошових коштів, які могли бути спрямовані на відтворення основних фондів).

Зазначається, що в Україні у 1991-1998 рр. найбільшого занепаду зазнав інвестиційний сектор економіки: інвестиції в основний капітал скоротилися у 5 разів, що перевищило темпи скорочення промислового виробництва. Погіршилася структура капітальних вкладень: інвестиційні потоки спрямовувалися у важку індустрію (понад 4/5 промислових інвестицій - в експортну галузь, що забезпечувала найвищу рентабельність), а не у високотехнологічні галузі та виробництво товарів кінцевого споживання. Одним із чинників інвестиційної кризи стали високі темпи інфляції.

Відсутність державної науково обґрунтованої інвестиційної політики в цілому та амортизаційної політики зокрема призвела до стрімкого старіння основних фондів: через постійну недоамортизацію коефіцієнт заміни основних фондів знизився до 2% на рік. У 1991-1997 рр. в Україні було загальмовано інвестиційну діяльність. Разом з тим потреби в інвестиціях у середині 1990-х рр., за розрахунками Міністерства економіки, становили 200 млрд дол., а щорічна потреба в них - 20 млрд дол. США. У результаті в Україні утворились “інвестиційні ножиці” (великі потреби в інвестиціях та їх низьке реальне забезпечення), які значно знизили вплив інвестиційних чинників на зростання економіки. Це зумовило необхідність більш активних дій держави з формування інвестиційного механізму розвитку економіки перехідного періоду. Починаючи з 1998 р. шляхом вжиття жорстких заходів щодо макроекономічної стабілізації вдалося досягти виходу економіки з кризи.

Як відомо, ефективність капіталу залежить від часу експлуатації основних фондів. У 2004 р. первісна вартість основних фондів дорівнювала 1141,0 млрд грн. У структурі основних фондів понад 40% від балансової вартості становлять об'єкти віком понад 23 роки, середній вік діючих фондових об'єктів дорівнює 21,7 року. Динаміка руху основних фондів значною мірою залежить від амортизаційної політики. Цей чинник інвестиційного зростання розглядається в двох основних вимірах: у кількісному як найбільш масштабне джерело фінансування капіталовкладень, і в якісному як спосіб організації обороту капіталу та оновлення його елементів, один із вагомих інструментів економічного впливу держави на фінансовий стан суб'єктів господарювання. Інвестиційна криза в Україні зумовлена також недооцінкою відтворювального потенціалу амортизаційної системи, що розглядалась як пасивний витратний елемент, яким можна маніпулювати для поповнення державного бюджету. Це призвело в 1991-1995 рр. до різкого зниження амортизаційних відрахувань та відтворювального потенціалу України.

Зазначається, що в Україні з 1997 р. була запроваджена амортизаційна модель, формально запозичена з практики ринкових країн, де певний інвестиційний потенціал розвитку вже створений, але вона, як справедливо підкреслюють вітчизняні автори, не враховує специфіки перехідної економіки України. У 2001 р. була прийнята нова Концепція амортизаційної політики, яка значною мірою усунула недоліки попередньої моделі, проте й вона не забезпечила якісних змін у відтворенні основних фондів. Виявлено, що фінансовий сектор України - найслабший сегмент економічної системи нашої держави. Показано, що, крім інвестиційної сфери, найбільше негативний вплив позначився також на соціальній сфері. Небезпечним для стабільного розвитку економіки є масове зубожіння населення. Головним чинником негативних наслідків трансформації існуючої господарської системи став дефіцит у реформаторів духовно-моральних якостей, які перетворили процес первісного нагромадження капіталу в нелегітимне привласнення загальнонародних підприємств, що створювалися кількома поколіннями народу України.

Отже, система управління капіталом як єдине ціле відсутня і перебуває на стадії формування. Держава слабко контролює рух капіталу та його соціально-економічну ефективність, наслідком чого є тінізація економіки та соціальне розшарування населення. Рух капіталу спрямовувався стихійними механізмами саморегулювання, що призвело до нелегітимних форм первісного нагромадження, привласнення запозичених ресурсів, тінізації капіталу, порушення соціальної справедливості при проведенні приватизації. Основна рушійна сила ринку - прибуток - зазнала деструктивної трансформації: його стало можливим отримувати поза процесом виробництва. Унаслідок цього зростання фінансового капіталу перетворилося на самодостатній процес. Державні програми - засіб організації руху капіталу, де він має набувати системоутворюючих властивостей, розкривають цей процес фрагментарно, що не дає можливості використовувати синергетичний ефект інвестиційного середовища, яке теж формувалося стихійно. Фінансово-кредитна система, фондовий ринок, амортизаційна політика не виконали основну функцію - генерацію капіталу, в результаті чого всі галузі виробництва не отримали достатніх інвестиційних ресурсів; значні обсяги інвестиційних коштів спрямовувалися на споживання; швидко старіють основні фонди; знизилася ефективність підприємств; різко занепала соціальна сфера. У результаті цього призупинилося навіть просте відтворення, що стало ознакою інвестиційного занепаду в Україні в 1991-1999 рр. На занепад інвестиційної сфери найбільше вплинули духовно-моральні чинники, які спричинили стрімке зубожіння переважної більшості населення. Вихід з цієї ситуації почався з 2000 р., однак у 2004 р. потреби в інвестиціях на просте відтворення задовольнялися тільки на 6-8%, цілісної системи управління капіталом не створено, а соціально-економічне зростання й надалі забезпечується екстенсивними чинниками.

Показано, що в 2001-2005 рр. держава для розв'язання соціально-економічних проблем почала активно залучати інноваційні ресурси, які забезпечують оптимальне використання невідтворюваних ресурсів та формують нові невичерпні джерела інвестиційного розвитку. Доведено, що ефективність інноваційного процесу характеризується синергетичним результатом, який виходить за межі підвищення результативності застосування тільки засобів виробництва, оскільки інвестиційний потенціал залежить від ефективності державного управління. Якісне зростання економіки набуває необхідних суспільству параметрів тоді, коли цикл інновацій розпочинається у відносинах між людьми, розгортається в управлінні та виробництві й завершується отриманням соціально-економічних, екологічних та інших результатів господарської діяльності. Однак залучення інноваційних ресурсів у виробництво є безсистемним і фрагментарним. Інноваційні програми розвитку, які задекларовані державою і мали на меті створити інноваційну модель, стосуються тільки вдосконалення засобів виробництва, тобто охоплюють лише одну складову суспільного процесу виробництва. Крім того, застосування наздоганяючого методу трансформації господарського механізму не створює умов для розвитку на випередження. У дослідженні також показано, що ринок залучає інноваційні ресурси у виробництво тільки тоді, коли гарантуються його економічні інтереси і надійно діє механізм інноваційного розвитку. Зроблено висновок, що сформований державою на ринкових засадах механізм інноваційного розвитку виявився неспроможним включити високі технології у виробництво.

У розділі обгрунтовано, що в перехідний період держава має виступати основним суб'єктом упровадження інновацій у виробництво, взяти на себе підвищені інноваційні ризики, формувати інноваційну систему державного управління превентивного типу на базі прогнозування майбутніх проблем відтворення та завчасної розробки механізмів їх нейтралізації і контролю.

У п'ятому розділі -“Становлення системи превентивного державного управління інвестиційно-інноваційним процесомСтановлення системи державного управління інноваційно-інвестиційним процесом у моделі випереджального розвитку” - обгрунтовано, що система державного управління інвестиційним процесом - це цілеспрямований, у відповідній ієрархії та послідовності організований комплекс взаємоузгоджених блоків (структурних елементів), які на базі правових, фінансових, інвестиційних, кредитних, соціальних, екологічних та інших інституцій держави прогнозують, планують, організовують, стимулюють, контролюють інвестиційну діяльність суб'єктів господарювання. Основним інструментом державного управління інвестиційним процесом є структуризація системних ресурсів суспільства на інноваційній базі.

У розділі доведено, що інноваційність системи державного управління інвестиційним процесом формується на засадах: ліквідації невизначеностей управлінського та інвестиційного циклів; активного формування інвестиційного середовища; моделі випереджального розвитку, яка дає змогу передбачати майбутні проблеми та розробляти запобіжні механізми для їх розв'язання; включення духовно-моральних, культурних та інших чинників як основних інструментів державного впливу на поведінку господарських суб'єктів у систему державного управління. Під час формування нової системи управління необхідно враховувати суспільну природу інвестиційного процесу та усунути невизначеність у співвідношеннях державних і ринкових механізмів впливу. На відміну від існуючих поглядів доведено, що держава має не тільки формувати ринкові правила гри, а й сама діяти за ними. Обгрунтовано, що побудова нової системи державного управління інвестиційним процесом в Україні має бути спрямована на усунення протиріччя між державними та ринковими інструментами.

Аргументовано, що управління інвестиційним процесом на державному рівні має здійснюватися через управлінські цикли на макро-, мезо- та мікрорівнях, а їх провідною ланкою має стати державний управлінський цикл на мікрорівні - на підприємствах та в організаціях цілісної мережі виробництва доданої вартості. Це означає, що всі суб'єкти інвестиційної діяльності мають забезпечувати умови для виробництва доданої вартості.

У розділі встановлено взаємозв'язок між макроекономічною природою інвестиційного процесу та функціями державного управління, яке здійснюється через інвестиційну функцію (див. таблицю). Основною метою державного управління інвестиційним процесом має стати формування інвестиційного потенціалу економіки, достатнього для забезпечення суспільних соціально-економічних потреб.

Критичні параметри інвестиційної функції держави

Це означає, що держава повинна прогнозувати розвиток усіх структурних складових інвестиційного потенціалу, планувати та організовувати його формування, контролювати цей процес. Організаційна структура інноваційної системи державного управління наведена на рис. 1.

Для узгодження блоків інноваційної системи був розроблений превентивний механізм державного управління інноваційно-інвестиційним розвитком як комплекс упорядкованих заходів щодо усунення невизначеностей взаємодії господарських суб'єктів у процесі управлінського та інвестиційного циклів з метою забезпечення потреб простого та розширеного відтворення (рис. 2), який має будуватися шляхом усунення невизначеностей протягом управлінських та інвестиційних циклів. Він передбачає певну послідовність, особливістю якої є циклічність та можливість її коригування в режимі реального часу. У дослідженні доведено, що інвестиційний розвиток як кількісне нагромадження інвестицій у реальному капіталі за 15-20 років забезпечить тільки просте відтворення, що негативно вплине на розв'язання соціально-економічних проблем, які будуть постійним дестабілізуючим чинником у найближчі роки.

У розділі обгрунтовується необхідність суспільної мобілізації суб'єктів господарської діяльності та правових, соціальних, організаційних, фінансових, техніко-технологічних, інтелектуально-інформаційних ресурсів тощо, спрямованих на забезпечення достатньої ефективності суспільного виробництва та ліквідацію на цій базі бідності в Україні, що потребує розробки мобілізаційного механізму, мобілізації підприємств та виконання інноваційних державних замовлень на основі договорів. Мобілізаційний механізм має бути забезпечений системою гарантій: соціальних (досягнення загальноукраїнського консенсусу у визначенні соціально-економічного стану України на даному етапі та можливих шляхів виходу з нього); правових (участь суб'єктів мобілізації в розробці законів та стабільність законодавства, що регулює господарські відносини); фінансових (встановлення пріоритету бюджету розвитку підприємства перед державним бюджетом та забезпечення вільного доступу суб'єктів господарської діяльності до інвестиційних ресурсів); організаційних (організація інвентаризації високих технологій, які є в Україні та у світі, для залучення їх у виробництво; а також високотехнологічного виробництва) та ін.

Інноваційність мобілізаційного механізму полягає в тому, що результати мобілізації інноваційно-інвестиційних ресурсів оцінюються на базі встановлення критеріїв, показників міри оцінки. У систему критеріїв оцінки, крім економічних, організаційних, техніко-технологічних, інформаційно-інтелектуальних, екологічних, включаються соціальні та духовно-моральні. У даній системі оцінці підлягають суб'єкт-суб'єктні та суб'єкт-об'єктні мобілізаційні відносини. Вплив держави як суб'єкта управління мобілізацією інноваційно-інвестиційних ресурсів має бути встановлено через визначення рівня включення кожного учасника суспільного господарювання у відносини відповідальності за його результати, показником якого має стати рівень розвитку підприємництва та його ефективність. Розробка й упровадження в практику системи оцінки діяльності державної влади за результати мобілізації інноваційно-інвестиційних ресурсів має стати одним із інструментів усунення суперечності між державними та ринковими механізмами впливу на виробництво.

Організаційною формою мобілізації суб'єктів господарської діяльності та інвестиційно-інноваційних ресурсів мають стати стратегічні альянси у всіх галузях суспільного виробництва.(рис. 3). Стратегічні інвестиційно-інноваційні альянси є організаційною формою відновлення довіри народу до влади і бізнесу на основі вільного вступу у стратегічний альянс учасників нової організаційної структури, забезпечення прозорості господарських процесів та гарантування суб'єктам альянсів реалізації їх інтересів.

Високі технології у виробництво в перехідний період на базі стратегічних альянсів може впроваджувати тільки держава, тому перед нею стоять такі важливі завдання з формування інвестиційно-інноваційного потенціалу:

легітимізувати процедуру оцінки стану економіки та розробки механізмів розв'язання проблем інвестування шляхом залучення до цього процесу суб'єктів господарювання;

розробити механізм мобілізації інвестиційно-інноваційних ресурсів на 5-7 років; урегулювати господарські відносини в межах мобілізаційного механізму з допомогою відповідного законодавства, до розробки якого держава має залучити суб'єктів господарювання; організувати забезпечення мобілізації на базі створення стратегічних інвестиційних альянсів у всіх галузях виробництва, організації державних підприємств для впровадження високих технологій у виробництво, залучення підприємств недержавної форми власності; делегування державою повноважень та відповідальності інвестиційним альянсам на вирішення поточних проблем із зосередженням уваги на стратегічних напрямах господарської діяльності; сформувати стратегічний альянс як організаційну форму структуризації складових господарського розвитку, що формують умови інвестування; покласти виконання функцій систематизації інвестиційного циклу високих технологій, інвестиційної інфраструктури, галузей суспільного виробництва на механізм державного управління процесом інвестування; забезпечити як пріоритет інноваційного розвитку розвиток людини, пошук нових джерел енергії, інвестиції в агропромисловий комплекс.

Отже, мобілізація інноваційно-інвестиційних ресурсів на базі створення стратегічних інвестиційних альянсів має забезпечити перерозподіл повноважень між державою та іншими суб'єктами господарського процесу, створити науково-технологічну базу досягнення достатньої ефективності і на підставі цього гарантувати розв'язання нагальних соціально-економічних проблем.

Висновки

У дисертації наведені теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми, що виявляється в забезпеченні простого й розширеного відтворення основних факторів виробництва. Отримані в процесі дослідження результати підтвердили покладену в його основу гіпотезу, а їх узагальнення дало змогу сформулювати висновки й рекомендації, що мають теоретико-методологічне та практичне значення.

1. Узагальнено дослідження вітчизняної й світової літератури, присвяченої теоретико-методологічним основам сутності й змісту державного впливу на інвестиційну сферу. В Україні проблеми інвестиційного розвитку вивчаються стосовно закономірностей і механізмів самоорганізації процесу вкладання капіталу в умовах ринку. Інвестиційна діяльність розглядається як об'єкт державного регулювання. Не досить повно вирішені питання щодо визначення теоретичних понять і категорій, які характеризують інвестиційний процес і його складові, співвідношення державних та ринкових механізмів впливу в умовах розвитку постіндустріальної економіки та процесів глобалізації. Малодослідженими залишаються питання, пов'язані із формуванням системи державного управління інвестиційним процесом, розробкою форм і методів виходу економіки із кризи.

2. З'ясовано, що жодна з існуючих інвестиційних моделей неспроможна розв'язати проблеми соціально-економічного розвитку. Ліберальна парадигма, характерна для високорозвинених країн як база нового світового економічного порядку, не тільки не може бути нав'язана іншим країнам світу, а й самі високорозвинені країни не можуть розвиватися за такою моделлю. Необхідно замінити стару методологічну базу формування механізмів суспільного розвитку та розробити нові соціокультурні матриці й концептуальні схеми сприйняття реальності. У цьому аспекті розв'язання проблем простого й розширеного відтворення повністю залежить від ефективності механізму державного управління процесом вкладання капіталу та визначається напрямом векторів його руху: самодостатнє зростання капіталу або як умова розвитку соціальної сфери.

3. Суспільна природа інвестиційного процесу як об'єкта державного управління зумовлена такими макроекономічними чинниками: родовими ознакам цього процесу, єдиною макроекономічною метою, інтегрованим виробництвом матеріальних благ, інтегрованим інвестиційним циклом. Суспільна природа інвестиційного процесу потребує оптимізації державних та ринкових механізмів впливу на самозростання капіталу.

4. У дисертацій наведено визначення системи державного управління інвестиційним процесом, превентивного механізму державного управління інвестиційним процесом; з'ясовано нові властивості інвестиційного середовища; уточнено визначення інвестиційного потенціалу та інвестиційного циклу; встановлено принципи, на яких мають будуватися відносини суб'єктів інвестиційної діяльності.

5. В умовах глобалізації державний вплив на інвестиційний процес стає подвійним: роль держави зменшується, оскільки глобальні суб'єкти - стратегічні інвестиційні альянси, транснаціональні компанії - впливають на інвестиційний процес більше, ніж уряди держав; роль держави збільшується оскільки глобальні екологічні, соціальні, економічні проблеми виникають швидше, ніж створюються самоорганізуючі механізми їх розв'язання, що потребує цілеспрямованого та структурованого державного впливу на всіх рівнях господарювання. Державна політика господарської діяльності має бути спрямовуючим та координуючим чинником у формуванні конкурентоспроможності національних виробників, захисті внутрішнього інвестиційного середовища від зовнішніх та внутрішніх негативних впливів.

6. При формуванні механізму державного управління інвестиційним процесом слід враховувати глобальні тенденції. Однією з них є створення матеріально-технологічної та інноваційно-інформаційної бази нової економіки, яка має відповідати: новим цінностям особистості та суспільства; новій матеріально-технічній базі, створеній екологічно чистій, дешевій та невичерпній енергії, новим позитивним впливом на довкілля; новим відносинам між глобальними суб'єктами інвестиційної діяльності, які мають будуватися на бінарних принципах; новому господарському механізму та провідній структуруючій силі - державній організації високотехнологічного виробництва, достатньої для гарантованого безкризового розвитку економіки та суспільства; новим результатам господарської діяльності на глобальному рівні. Це зумовлює необхідність системоутворюючого та оптимізуючого державного впливу на формування нової системи господарювання.

7. Глобалізація інвестиційного процесу призвела до суперечливого впливу на інвестиційну парадигму економіки. З одного боку, послаблюється відтворювальна функція капіталу (прибуток стало можливим отримувати поза матеріальним виробництвом), з другого - з'являється усвідомлення того, що відтворення навколишнього середовища можливе на основі інтегративної інвестиційної взаємодії в масштабах планети. У цьому аспекті державне управління має бути спрямоване на формування, організацію та контроль процесів самозростання капіталу, забезпечувати гармонійний розвиток людини в навколишньому середовищі.

8. Формування інвестиційного потенціалу потребує застосування певних методів та механізмів: методу моделювання інвестиційної діяльності; методу гарантованого досягнення поставленої мети; системного та процесного методів; методу мобілізації інноваційно-інвестиційних ресурсів; механізмів управління на випередження у досягненні поставленої мети на основі прогнозування майбутніх проблем та превентивного управління, провідною ланкою якого має стати усунення невизначеностей на управлінському та інвестиційному циклах на базі оптимізації бінарних принципів відносин між суб'єктами інвестиційної діяльності. Активне формування інвестиційного потенціалу потребує цілісної системи державного управління інвестиційним процесом на основі функцій: прогнозування, планування, організації, контролю різноспрямованих соціальних, техніко-технологічних, фінансових, екологічних та інших векторів руху. У системі векторів трансформаційної економіки основними мають стати інноваційний та соціальний вектори.

9. Інвестиційна криза в Україні характеризується такими етапами та чинниками: перший етап - 1980-1991 рр.; другий етап - 1992-2000 рр.; третій етап розпочався в 2001 р. і триває до цього часу. Основними чинниками інвестиційної кризи є: об'єктивний, згідно з яким новий спосіб виробництва не зароджується в надрах старого, а формується після його розпаду; суб'єктивний, що полягає в ігноруванні законодавчою і виконавчою владою наукових висновків та практичних рекомендацій учених. Нова модель за змістом господарської діяльності та структури власності має ознаки ринкової; за методами державного впливу на виробництво - командно-адміністративної. У 2001-2004 рр. на державному рівні були зроблені спроби залучити в інвестиційний процес інноваційні ресурси та перейти до інноваційно-інвестиційної моделі розвитку, проте відсутність цілісної стратегії розвитку інвестиційної сфери не дала змоги це зробити. У результаті інноваційні ресурси, накопичені в НДІ України, практично виключені з процесу відтворення.

10. Дослідження інвестиційного процесу в трансформаційній економіці України, узагальнення світового досвіду в умовах глобалізації дає підстави для висновку, що майбутній розвиток виробництва як нагромадження інвестицій у реальному капіталі на базі ринкових механізмів самоорганізації в найближчі 15-20 років забезпечить тільки просте відтворення. Для задоволення простого й розширеного відтворення, достатньої соціально-економічної ефективності виробництва пропонуються такі практичні рекомендації:

у найближчі 5-7 років необхідно розробити й упровадити механізм державної мобілізації суб'єктів господарської діяльності та інвестиційно-інноваційних ресурсів;

мобілізаційний механізм слід формувати на базі досягнення загальноукраїнського консенсусу та розробки відповідного законодавства, до підготовки якого доцільно залучити всіх суб'єктів господарювання;

для мобілізації згаданих вище суб'єктів і ресурсів необхідно створити превентивний механізм державного управління інвестиційним процесом, основною функцією якого є оптимізація взаємодії суб'єктів господарської діяльності на базі бінарних принципів, прогнозування господарського розвитку та розробки механізмів усунення невизначеностей на стадіях управлінського та інвестиційного циклів: аналітичній, цільовій, прогнозній, ресурсній, проблемній, суб'єктно-об'єктній, стратегічно-тактичній, гарантійній;

слід розробити механізм оптимізації державних та ринкових інструментів впливу на інвестиційну діяльність. Держава має не тільки формувати “правила гри” на базі законів та закономірностей, а й діяти за ними, дотримуючись основного принципу: господарювати рентабельно й справедливо;

організаційною формою мобілізації мають стати інвестиційно-інноваційні стратегічні альянси, покликані забезпечити прозорість господарських процесів та гарантувати суб'єктам інвестиційної діяльності реалізацію їх інтересів;

державі необхідно провести інвентаризацію високих технологій, накопичених в українських НДІ та у світі, і розробити механізми їх упровадження в стратегічних альянсах;

стратегічні альянси потрібно сформувати в усіх галузях національного господарства, встановити їх критичну масу для забезпечення якісних та кількісних структурних змін.

Таким чином, глобалізаційний вплив на національну економіку потребує підняття на вищий рівень системи державного управління процесом вкладання капіталу в розширене відтворення, оскільки ринковий процес самоорганізації й саморегулювання господарських відносин не в змозі за короткий термін забезпечити вирішення триєдиного завдання - виживання, трансформації й розвитку національної економіки.

Размещено на Allbest.ru