Традиції та новації в правовому розвитку: загальнотеоретичні аспекти

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ

ОБОРОТОВ ЮРІЙ МИКОЛАЙОВИЧ

Спеціальність 12.00.01 - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор,

Козловський Антон Антонович,

Чернівецький національний університет

ім. Юрія Федьковича, завідувач кафедри теорії

Провідна установа - Львівський національний університет

ім. Івана Франка Міністерства освіти і науки України,

кафедра історії та теорії держави і права (м. Львів)

Захист відбудеться “20” червня 2003 року о 10.00 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 41.086.01 Одеської національної юридичної академії за адресою: 65009, м. Одеса, вул. Піонерська, 2.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Одеської національної

Автореферат розісланий “19” травня 2003 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Л. Р. Біла

Актуальність теми дисертаційного дослідження визначається, по-перше, неефективністю сучасного законодавства України та діяльності державних структур щодо його здійснення; по-друге, запозиченням принципів, норм і цінностей західноєвропейської цивілізації, яка ігнорує правову культуру і правовий менталітет народу України, нашу правову спадщину; по-третє, формуванням правової системи України на тлі кардинальних змін у системі людського буття, що ставлять під сумнів саме існування національних правових культур і державних утворень, що, по суті, залишається без уваги в теоретичних і прикладних дослідженнях юристів України.

В Україні практично відсутні теоретичні дослідження, присвячені визначенню характеру й ролі вітчизняної правової спадщини в умовах глобалізації та європейської інтеграції. І хоча в багатьох статтях і монографіях говориться про необхідність врахування у процесі впровадження міжнародних стандартів прав людини й адаптації до правових нормативів європейського права, специфіки правової культури і правового менталітету народу України, на ділі ж не визначається співвідношення традицій і новацій у цьому процесі.

Одним із факторів, що позначається на такому підході, є поширене твердження про належність правової системи України до сім'ї романо-германського права. За цією тезою ховається вся складність сучасного діалогу самобутньої правової культури України з правовими культурами інших держав. Тим часом є всі підстави стверджувати, що навряд чи навіть у доступному для пізнання майбутньому правова система України розглядатиметься як складова сім'ї романо-германського права. Правову спадщину України не може бути відкинуто навіть найжвавішими дійствами дбайливців європейського майбутнього України. У цьому зв'язку в дисертації розглядається проблема формування та існування правової сім'ї, що відповідає особливій цивілізації, іменованій євразійською. Звідси правова сім'я, відповідна даній цивілізації, позначається як євразійська правова сім'я.

Однією з найважливіших ідей роботи є твердження, що саме існування окремих (локальних) цивілізацій є визначальним моментом у становленні правових систем і державних інститутів. Тому й розвиток України необхідно пов'язувати не з утворенням давньоруської чи сучасної української держави, а зі становленням цивілізації, спочатку слов'янської, а потім євразійської, що несе в собі сліди скандинавізму, візантизму, монголо-татарства, західноєвропеїзму.

Суть розглянутої в дисертації проблеми виражена в аналізі сучасного стану правової й державної сфери з урахуванням діалогу правових культур і активної взаємодії держав у світі, що глобалізується, визначення значення правової спадщини у подальшому правовому розвитку, виділення специфіки юридичного образу постмодерну, а також розгляду правової культури й державних інститутів України як належних до євразійської цивілізації.

Тема дослідження пов'язана з визначенням шляхів правового й державного розвитку України, зі збереженням її правової культури, підвищенням ефективності її державних інститутів, створенням умов для реалізації прав і свобод індивідуальних і колективних суб'єктів.

Ступінь розробленості проблеми складають праці вітчизняних і зарубіжних учених із різних сфер філософії й науки. Відзначимо, що в епоху постмодерну загальнотеоретичні дослідження права й держави навряд чи будуть ефективні без залучення праць фахівців з історії, філософії, етики, культурології, політології й інших сфер соціального знання. Серед найбільш значимих для теми дисертаційного дослідження виділимо праці М.М. Алексєєва, З. Баумана, М.О. Бердяєва, Л.М. Гумільова, М.Я. Данилевського, Ж. Деррида, М. Ейзенштадта, І.О. Ільїна, П. Козловські, П.І. Новгородцева, П. Рикера, В.С. Соловйова, А.Дж. Тойнбі, О. Шпенглера та ін.

Безпосередньою підставою для філософських узагальнень у дисертації були дослідження сучасних філософів права П.П. Баранова, В.А. Бачинина, А.А. Козловського, С.І. Максимова, В.П. Малахова, О.В. Мартишина, В.С. Нерсесянца, Н. Рулана, А.П. Семитка, Ю.В. Тихонравова та ін.

Глибина проникнення у специфіку власної правової системи і правової культури забезпечена залученням досліджень компаративістів Л.А. Андрєєвої, Е. Аннерса, Г.Дж. Бермана, І.А. Василенко, Р. Давида, В.К. Забигайла, Х. Кетца, М.М. Марченка, І.Б. Орлової, Х. Осакве, Ю.О. Тихомирова, К. Цвайгерта та ін.

Особливе значення для здійснення дослідження склали розробки вітчизняних і зарубіжних юристів С.С. Алексєєва, В.К. Бабаєва, В.Д. Бабкіна, В.М. Баранова, Ж.Л. Бержеля, М.І. Козюбри, В.В. Копейчикова, Р.З. Лівшиця, А.В. Малька, М.І. Матузова, Н. Неновські, М.П. Орзіха, П.М. Рабіновича, В.М. Селиванова, О.Ф. Скакун, Є.О. Харитонова, М.В. Цвіка, І.Л. Честнова, В.Є. Чиркіна, В.Г. Швекова та ін.

Емпіричною базою дисертації є Конституція й чинне законодавство України, нормативно-правові акти з історії України, законодавчі акти інших держав, міжнародно-правові документи, правові акти Європейського Союзу.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Спрямованість дисертаційного дослідження визначається програмою наукових досліджень Одеської національної юридичної академії відповідно до фундаментальної теми “Правові проблеми становлення й розвитку сучасної української держави” (державний реєстраційний номер 0101V001195), наукової програми Міністерства освіти і науки України “Актуальні проблеми побудови демократичної соціальної правової держави відповідно до положень Конституції України”, а також плану науково-дослідної роботи Одеської національної юридичної академії на 1998 - 2002 роки.

Тема даного дослідження є складовою частиною наукових досліджень кафедри теорії держави і права Одеської національної юридичної академії, що в даний час здійснює розробку кафедральної наукової теми “Традиції й новації в правовому розвитку: теоретичний аспект”. Автор дисертації став ініціатором досліджень за цією тематикою й наполягає на дбайливому ставленні до своєї правової спадщини, виборчому запозиченні досягнень західноєвропейської правової культури при постійному врахуванні правових цінностей, традицій і правового менталітету народу України.

Мета і задачі дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає у визнанні визначальної ролі правової спадщини при формуванні сучасних правових реалій, визначенні специфіки правових традицій і можливих новацій у правовій культурі України, визнанні самостійного статусу євразійської правової сім'ї та належності до неї правової системи України, нарешті, характеристиці юридичного образу постмодерну з виявленням особливостей буття права й держави в цю складну історичну епоху.

Відповідно до цієї мети визначені конкретні завдання, що розкривають спрямованість дисертаційного дослідження:

показати різноманіття правових культур і виділити загальноправові тенденції та правові розбіжності;

розкрити зміст діалогу правових культур, процесів правової акультурації й декультурації;

виділити особливості правової культури євразійської цивілізації та євразійської правової сім'ї;

визначити специфіку правової культури України та її існування в рамках євразійської правової сім'ї;

розкрити процеси становлення правової спадщини в Україні й визначити перспективи її використання;

дати характеристику юридичного образу постмодерну, показати особливості існування держави і права в епоху постмодерну;

позначити перспективу правового розвитку України в епоху постмодерну і збереження вітчизняної правової культури в умовах діалогу правових культур і правової експансії.

Об'єктом дослідження є процес правового розвитку локальних цивілізацій, виражений у правовій спадщині України.

Предметом дослідження є традиції й новації у становленні, збереженні й розвитку правової культури євразійської цивілізації, особливо питання правової спадщини України та її правової культури в епоху постмодерну.

Методи дослідження. Для досягнення мети дослідження з урахуванням принципу додатковості в роботі використовувалися методологічні принципи, підходи й методи класичної, некласичної, посткласичної (постмодернової) методології. Використання цивілізаційного й синергетичного підходів дозволило відстоювати перспективу розмаїтості правових культур, позначити самостійність буття євразійської правової сім'ї та належність до неї правової системи України. За допомогою антропологічного підходу виділені загальноправові тенденції та визначено рух правового світу по двох правових традиціях: західної й східної. На основі аксіологічного підходу здійснене розмежування цінностей на цінності права і правові цінності, визначене призначення правових цінностей для формування професійної правової культури і становлення юридичної еліти. Герменевтичний метод дав можливість пов'язати проблематику інтерпретації права зі специфікою буття вітчизняної правової культури, за лінією герменевтики провести розмежування між правознавством і державознавством. Використання порівняльного методу дозволило розмежувати у правовій сфері такі явища, як наступність у праві і правову акультурацію, визначитися у значенні власної правової спадщини для кожної правової системи в сучасному світі, що глобалізується. У зв'язку з принциповими змінами у праві й державі при становленні постмодернового порядку в дисертації визначається зміст методології юридичної науки в епоху постмодерну.

Наукова новизна одержаних результатів. Вперше підготовлене комплексне монографічне дослідження в якому розглядаються питання юридичного образу постмодерну. Новаторські положення роботи пов'язані: із затвердженням і застосуванням сучасних підходів опанування правової реальності. Включення в дослідницький апарат роботи принципів плюралізму й додатковості дозволило не тільки залучити положення класичної методології, але і включити у процес опанування правової реальності арсенал посткласичної методології; з розробкою проблематики цивілізаційного підходу до права й виділенням євразійської правової сім'ї, до якої належить правова система України; із введенням у систему понять правознавства категорії “юридичний образ постмодерну”, що відбиває сучасний (високорухливий) плинний стан правових систем і принципових змін державних форм.

Наукова новизна результатів дослідження виражена також у таких положеннях:

- визнанні різноманіття права як породження локальних цивілізацій;

- визначенні понять “традиції й новації у праві”, “наступність у праві”, “правова спадщина”, “діалог правових культур”, “правова акультурація й декультурація”, “юридичний образ постмодерну”;

- обґрунтуванні специфіки євразійської правової сім'ї та належності правової системи України до цієї правової сім'ї;

- виділенні змін у праві й державі в епоху постмодерну;

- обґрунтуванні необхідності збереження й відновлення власної правової спадщини України;

- уявленні про зміст методології юридичної науки в епоху постмодерну;

- використанні феномена віри в юриспруденції і професійній юридичній діяльності;

- обґрунтуванні єднання моральної та правової реальності на шляху подолання кризи у правовому розвитку;

- самостійності буття правових цінностей, що визначають правове життя суспільства;

- необхідності формування правової еліти в Україні;

- визначенні меж запозичення правових інститутів, норм і цінностей інших правових сімей і запобігання деформаціям вітчизняної правової культури.

Практичне значення одержаних результатів. Використання результатів здійсненого наукового дослідження пов'язане з удосконалюванням законодавчої діяльності в Україні шляхом скорочення запозичень нормативів, цінностей і державних інститутів інших правових культур, активного використання вітчизняної правової спадщини в законодавстві, у тому числі праць учених-юристів, здійснених з урахуванням правового менталітету народу України, й реальних можливостей нашої держави.

Розробки, що стосуються особливостей права й держави в епоху постмодерну, а також обґрунтування самостійності євразійської правової сім'ї і належності до неї правової системи України складають внесок автора в розвиток загальнотеоретичної юридичної науки. Ці положення можуть бути використані при вивченні курсу “Теорія держави і права” для удосконалювання професійної підготовки юристів.

Питання методології юридичної науки, які одержали висвітлення в роботі, мають вихід на удосконалювання категоріального апарату юриспруденції, використання принципу додатковості під час здійснення досліджень права й держави, що дозволило застосувати широкий спектр методологічних принципів і методів від класичної методології до постмодернової методології. Відзначені положення автор використовує при читанні навчального курсу “Методологія юридичної науки” для випускників Одеської національної юридичної академії.

Висновки про правову спадщину України, що містяться в роботі, націлюють вітчизняних юристів (вчених і практиків), котрі складають ядро нашої правової культури, на активну позицію в процесі діалогу правових культур. Для юридичної еліти має бути очевидною необхідність збереження правових традицій і виборчого ставлення при запозиченні правових нормативів і цінностей інших правових культур.

Апробація результатів дисертації. Положення й висновки дисертації доповідалися на різних конференціях, симпозіумах, “круглих столах” і теоретичних диспутах. Серед них: Всеукраїнська науково-методична конференція “Україна: становлення незалежності. Зміст і історія висвітлення в курсах соціальних та гуманітарних наук” (Одеса, 1993 рік), міжнародна конференція “Культурно-історичні, соціальні та правові аспекти державотворення в Україні” (Одеса, 1996 рік), міжнародна конференція “Права людини в сучасній Україні” (Одеса, 1999 рік), міжнародна конференція “Конституційне будівництво в Україні: тенденції і практика” (Ужгород, 2000 рік); міжнародна конференція “Судовий захист прав людини: національний і європейський досвід” (Одеса, 2001 рік), науково-методична конференція “Проблеми вищої юридичної освіти в Україні” (Харків, 2001 рік), симпозіум

“Права людини й сучасні проблеми розвитку українського суспільства” (Одеса, 2001 рік), міжнародний семінар “Роль юристів у демократичному суспільстві” (Одеса, 1998 рік), круглий стіл “Декларація прав людини - 50 років” (Одеса, 1998 рік); “круглий стіл” “Актуальні проблеми філософії права” (Київ, 2003 рік).

Публікації. Основні положення дисертації одержали своє відбиття у двох монографіях, двох навчальних посібниках і тридцяти публікаціях у наукових журналах, збірниках наукових праць, у тому числі 23 - у фахових журналах та в збірниках наукових праць, перелік яких затверджено ВАК України.

Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, п'яти розділів, двадцяти дев'яти підрозділів, висновків і списку використаної літератури. Загальний обсяг дисертації 352 сторінки, список використаних літературних джерел 27 сторінок, що складається з 380 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтована актуальність теми, подані в концентрованому вигляді опрацювання проблеми дослідження, сформульовані мета й завдання роботи, наведені головні положення, що виносяться на захист.

Перший розділ “Методологічні засади загальноправових тенденцій і правових розбіжностей” складається з шести підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Цивілізаційний підхід в осягненні правової реальності” відзначається, що зміни уявлень про право й державу багато в чому визначаються виходом до нових світоглядних підстав, до іншої психології сприйняття життя, до іншої позиції людини в сучасному світі.

При цьому можливості теорії пізнання в опануванні правової сфери сьогодні виявляються недостатніми, що викликає необхідність переходу від пізнання до осягнення правової реальності за допомогою використання в юриспруденції розробок правової аксіології, правової антропології й інших напрямів (галузей) філософії права.

Визначальну роль у новому баченні права й держави відіграє використання цивілізаційного підходу з ідеєю існування культурно-історичних типів (локальних цивілізацій). Теорія цивілізацій розвиває ідею плюралізму існуючого світу, різноманіття цивілізацій. Правовим аналогом культурно-історичним типам (локальним цивілізаціям) є сформоване у правознавстві розмежування правових систем і правових культур на стійкі компактні утворення, що мають правову специфіку, - правові сім'ї.

Вихід до сучасної методології дослідження правової сфери пов'язаний з використанням синергетичного підходу як напряму міждисциплінарних досліджень процесів самоорганізації, що являє собою розвиток як багаторазове чергування порядку й хаосу, коли хаос виявляється здатним породити новий порядок. Для правознавства важливо визнати, що дезорганізаційні процеси в суспільстві по-своєму природні, об'єктивні і складають необхідний момент соціального розвитку, а тому необхідно дати людині правові ціннісні орієнтири для життя у стані невизначеності, нестабільності, хаосу. На цьому шляху з'єднання синергетичного й цивілізаційного підходів дозволяє не тільки перейнятися різноманіттям національних правових культур і специфікою національно-державних утворень, але визначити характер і межі взаємодії між ними.

На зміну уявленням про несумісність традицій і сучасності прийшли уявлення про мобілізуючу, перетворювальну роль традицій, їхню здатність додавати форму сучасності кожній культурі. У цьому зв'язку визнання специфіки традицій права в різних суспільствах, їх аналіз і використання набувають принципового значення.

У підрозділі 1.2. “Герменевтика й метафора у правознавстві” відзначається, що в юриспруденції дедалі більшого поширення набуває постмодерністська методологія.

Однією з дисциплін, що відбивають постмодерністську методологію, є герменевтика. Вона відстоює цінність традицій, указує на зразки поведінки, що існували в минулому, як на еталони сучасності. Для герменевтики розуміння пов'язане з інтелектом, почуттями, інтуїцією в цілому особисто того, хто прагне до розуміння. При цьому мислення поринає в “герменевтичне коло” розуміння й віри. Тут відбувається перехрещування світу тексту і світу інтерпретатора.

Правова герменевтика покликана стати основою ведення діалогу в умовах існуючої розмаїтості правових культур. Її використання не може бути обмежене сферою тлумачення права, а повинно мати вихід на всю правову реальність. Більше того, необхідно враховувати специфіку правових систем і правових сімей, оскільки свобода, демократія, відповідальність по-різному інтерпретуються у праві різних цивілізацій. На цьому шляху розкривається перспектива самостійного існування національних правових культур, у тому числі національної правової культури України з власним баченням проблем прав людини, правової держави, поділу влади, місцевого самоврядування й т. ін.

За лінією герменевтики може бути визначена різниця між правознавством і державознавством. Оскільки виділяються герменевтичні науки, тобто науки, що займаються комунікативною взаємодією, внутрішньо пов'язані з мовою, текстом, то правознавство - це безумовно герменевтична наука, у той час як державознавство не є в основній своїй частині таким.

Культурні цінності цивілізацій глибоко метафоричні, у них подані багатозначні смисли й образи, що найчастіше не піддаються логічній інтерпретації. Завдяки теорії метафори визнано, що образна метафорична мова є первісною й має більш фундаментальне значення для культури, ніж наукова термінологія. Метафори охоплюють значну частину людського досвіду й фіксуються в поняттях, що пояснюють усю культуру чи цивілізацію. Метафора характерна не тільки для літературних творів, вона існує в науці, філософії, юриспруденції. Для правознавства важливий розгляд метафори як когнітивного процесу, коли формулюються нові поняття, і як культурного процесу, за допомогою якого змінюється мова права.

Багато змін у культурі відбуваються як наслідок засвоєння нових метафоричних понять і втрати старих. Так, у нашій культурі метафора “загальнонародна держава” замінена на метафору “правова держава”. Метафора не просто належність мови чи тільки те, що описує реальність. За допомогою метафори ми встановлюємо те, що для нас є реальним. Таким чином, метафори можуть самі творити реалії. Так, наприклад, використання метафори “права людини” у нашій правовій культурі не стільки відбиває соціальну реальність, скільки творить її.

У підрозділі 1.3. “Юридична антропологія як затвердження правового різноманіття” подані положення про впровадження антропологічного підходу в правовому мисленні, що дозволяє здійснити “антропологічний поворот” до людини як первісної правової реалії.

Юридична антропологія націлена на вивчення внутрішнього світу людини, за допомогою якого вона реалізує себе як творець правової й державної реальності. Вона дозволяє побачити, як духовний світ людини об'єктивується у правових нормативах, цінностях, державних інститутах тощо. При цьому переборюється поширена переоцінка раціональної поведінки, затверджується значення людського досвіду й людських переживань, розкриваються нові можливості для розуміння поведінки людини у правовій сфері.

Юридична антропологія дозволяє виділити загальноправові тенденції розвитку в комплексі з визнанням правового різноманіття і встановленням міри правових розбіжностей. За її допомогою з'ясовна неспроможність правового еволюціонізму, очевидна вада сучасного західного права - прагнення до однаковості. Вона враховує антропологічний дуалізм сучасного світу, глобальну розділову лінію між раціональною атлантичною тезою і традиціоналістською антитезою як рушійною силою розвитку в XXI сторіччі.

Юридична антропологія свідчить, що кожна правова культура має право на автономію, і варто було б окреслити межі цієї автономії, визнати плюралізм правопорядків, відмовившись від етноцентризму (європоцентризму). Як показали антропологічні дослідження, за державним правом (правом держави) найчастіше ховаються інші недержавні форми права, які сьогодні стають теоретичною базою концепції правового плюралізму.

Висновок юридичної антропології: право це інструмент, створюваний кожним суспільством для вирішення виникаючих у ньому конфліктів. Тут можна вийти до нового пояснення існуючої правової реальності, глибше проникнути у проблематику зв'язку людини і влади, формування її правового менталітету, до розгляду нашої правової системи і правової культури як продуктів певної (євразійської) цивілізації.

У підрозділі 1.4. “Правова аксіологія: цінності права і правові цінності” подана правова аксіологія як один із напрямів аксіології, пов'язаний з ціннісною характеристикою права.

У правовій аксіології використовується поділ цінностей на цінності-цілі, чи вищі (абсолютні) цінності, і цінності-засоби, чи інструментальні (відносні) цінності. В основі права перебувають такі абсолютні цінності, як збереження життя, родини, власності, забезпечення безпеки, здобування знань, прийняття рішень і т. ін. Цільове призначення права в цьому зв'язку полягає в збереженні існуючих цінностей по таких напрямах, як їх закріплення, ієрархізація, інформування про цінності, перерозподіл і захист цінностей.

Інструментальна цінність права - це його ціннісне розуміння як певного регулятива, відповідно до правил і вимог якого люди здійснюють свою поведінку. Інструментальна цінність права виражена також у тім, щоб розмежувати цінності й антицінності.

Будучи досягненням культури й цивілізації, право має власну цінність, оскільки протистоїть сваволі, є символом свободи, справедливості, формальної рівності. Право це не тільки уособлення порядку, але й цінність, що забезпечує його розвиток, охорону і взаємодію з безладдям.

У розумінні власної цінності права виділяються специфічні цінності, що, на відміну від цінностей права, тобто цінностей, забезпечуваних правом (життя, здоров'я, родина, власність і т. ін.), називаються правовими цінностями (права людини, суб'єктивні права, юридичні обов'язки, правозаконність і т. ін.).

Соціальна цінність права визначається його здатністю вирішувати виникаючі в суспільстві проблеми за допомогою правових засобів, формуванням необхідного обсягу правового регулювання, забезпеченням стабільності у відносинах, надійністю соціального захисту. Проголошення правової держави є визнання соціальної цінності права. Особистісна цінність права полягає в тому, що право є джерелом свободи особи, котра входить у певну соціальну спільність. За допомогою права вирішується суперечність між особистою свободою й загальним благом. У правовій реальності мир цінностей включає цінності, оцінки, ціннісні орієнтири й відповідні їм ієрархічні формування системи правових цінностей. Таким чином, правові цінності існують для суспільства й індивіда у вигляді “готових формул”, що орієнтують його в соціальному житті, впливаючи на вибір варіанта поведінки у сфері дії права.

У підрозділі 1.5. “Компаративістика про традиції та відновлення у правовій сфері” подане порівняльне правознавство у зв'язку з фіксацією універсального характеру права як складової різних цивілізацій і культур, що одночасно розкриває особливості існування правових систем, їх з'єднання у правові сім'ї й поділ по правових традиціях. Використання підсумків порівняльного правознавства не може бути зведене до сфери законодавства, його інтерпретації, уніфікації, а також до проблем навчання юристів. Результати порівняльних досліджень впроваджуються у правозастосовну діяльність, договірну практику, діяльність міжнародних і міждержавних об'єднань, під час здійснення різних наукових досліджень у правовій сфері. Сучасна компаративістика покликана розкривати тенденції розвитку правових систем, можливості й межі запозичення досягнень інших правових культур, шляхи збереження власних правових традицій, цінностей і норм.

Порівняльне правознавство дозволяє переборювати сформоване уявлення про європоцентристський розвиток правових культур. При цьому стає очевидною необхідність уникати використання критеріїв розвиненості при оцінці різних правових систем. Визначальним моментом для характеристики розвитку правових систем є їх класифікація на релігійні й нерелігійні (світські). Поряд із цим правові системи консолідовані по двох правових традиціях: західній і східній.

Порівняльне правознавство свідчить про необхідність відмовлення від уявлень про універсальні моделі правового розвитку, оскільки правова еволюція пов'язана з використанням традицій, унікальності й самобутності правових систем, культур і цивілізацій.

Глобалізація виводить компаративістів до розгляду проблем правової конвергенції, де особливий інтерес становить загальне право Європи й загальне право Латинської Америки, що є новими феноменами, які не належать ні до міжнародного, ані до внутрішньодержавного права. Очевидно, ці правові системи можуть бути виділені як інтегративні правові системи.

У підрозділі 1.6. “Єдність моральної та правової реальності” йдеться про одну з важливих особливостей невіддиференційованих правових систем (до яких належить і наша правова система): єдності моральної та правової реальності. Ще Б.А. Кистяковський писав, що норми права й норми моральності у свідомості російського народу недостатньо диференційовані й живуть у злитому стані. Не випадково у вітчизняній правовій системі право і справедливість пов'язуються не тільки на рівні ідей (принципів права), але й на рівні функціонування (функцій права). Із цим пов'язана теза про те, що в нашій реальності право є не тільки формально рівним, але і справедливим масштабом свободи.

Відзначимо, що відсутність універсального поняття “справедливість” характерна як для вітчизняної, так і для інших культур. Тому не можуть бути прийняті суттєві спроби абсолютизації поняття “справедливість” стосовно правової сфери. Тим часом будь-яке зведення права до букви закону, до зовнішнього правила поведінки спрямоване на звільнення права від моральності. У вітчизняній правовій культурі право завжди є синонімом правоти, правди, справедливості на відміну від західної правової культури, де право традиційно поєднується із законністю, формальною визначеністю, упорядкованістю. Для вітчизняних концепцій права характерний зв'язок з релігійно-моральними засадами, де право невіддільне від долі держави, культури, ролі особистості в державі. Цим визначається належність нашої правової системи до невіддиференційованих правових систем, для яких не властива тверда розділова лінія між правом, релігією, мораллю, політикою. Невіддиференційовані правові системи мають свою особливу логіку розвитку, сформовану на використанні традицій, колективістських засад та інших основ, що визначають правову спадщину. Їм властиве взаємопроникнення права й моралі. Тут право ототожнюється зі справедливістю не тільки на рівні повсякденної правової культури, але й на рівні професійної правової культури. Зокрема, використання термінології “справедливе право” і “справедливе правосуддя” є доказом генетичної спільності права й моралі в нашій правовій системі.

Другий розділ дисертації - “Правова спадщина як фундамент правового розвитку” містить сім підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Про необхідність збереження й використання правової спадщини” говориться, що питання правової спадщини та її використання прямо пов'язані з уявленням про право як явище, що існує у зв'язку із соціальною владою (плюралістична концепція права), на відміну від уявлень про право як явище, що існує тільки у зв'язку з державною владою (моністична концепція права). При цьому державна влада позбавляється монополії на право, а правова спадщина полягає не тільки у зв'язку з діяльністю державних інститутів, але і всупереч їй.

Нова епоха, іменована постмодерном, загострює нестабільність правової сфери, вимагає критичного ставлення як до своєї правової спадщини, так і до правової спадщини інших держав. Відмічувана криза західної традиції права є додатковим стимулом для подолання європоцентристського підходу до права, його основних ідей, принципів, цінностей і норм.

Розбіжності щодо використання правової спадщини виводять до особливостей поділу всіх правових систем сучасності на два різновиди: віддиференційовані й невіддиференційовані, де віддиференційовані правові системи існують як відособлені стосовно релігії, моралі, звичаю, політики. У невіддиференційованих правових системах право нерозривно пов'язане з іншими регуляторами й цінностями. Якщо до складу віддиференційованих правових систем належать сім'я романо-германського й сім'я загального права, то невіддиференційовані правові системи включають: релігійну правову сім'ю, традиційну (звичаєвоправову) сім'ю, євразійську (ідеологізовану) правову сім'ю, далекосхідну правову сім'ю.

Правовий розвиток не може сформуватися на основі правових інститутів і функціонування права віддиференційованих правових систем, виражаючи ситуацію таким чином, начебто невіддиференційовані правові системи - це стан відсталості правового буття. По-перше, невіддиференційовані правові системи - це основний масив на правовій карті світу, і, по-друге, ці правові системи мають свою внутрішню логіку розвитку, що не змінюється у процесі діалогу правових культур. Існування невіддиференційованих правових систем поряд із віддиференційованими являє собою два визначальних напрями правового розвитку, що відбивають різницю у світосприйманні, ставленні до Бога, інших людей, традицій предків, виражені в особливостях правового менталітету і сприйнятті інших правових культур. Вивчення й використання правової спадщини невіддиференційованих правових систем має складати таку саму скарбницю правознавства, якою традиційно є правова спадщина віддиференційованих правових систем.

Існує нагальна потреба продовжувати свою традицію права у зв'язку з неефективністю багатьох запозичених правових інститутів і норм у механізмі дії права України. Можна очікувати на підвищення інтересу до власної правової спадщини, оскільки дедалі стають помітнішими можливості підвищення ефективності правової системи України при її використанні.

У підрозділі 2.2. “Традиції та новації в цивілізаційному вимірі правової реальності” йдеться про загальний родовий досвід культури, що набув стійкого характеру, який закріпився в певних стереотипах і правилах культурної діяльності, що іменується традицією. Відхилення від традиційного досвіду, пов'язане з його творчим розвитком, носить найменування новації. Традиція це зв'язок між минулим, сьогоденням і майбутнім, це зв'язок як спадкування. Тут повторюваність не є вирішальним критерієм, оскільки традиція затверджується міжчасовою наступністю уявлень. Наступність саме є передачею спадщини та її сприйняття.

Вважається, що термін “традиція” породжений в юриспруденції, де він спочатку означав передачу спадщини, майна. Термін “традиція”, на відміну від терміна “звичай”, більш універсальний, використовується в багатьох випадках, на яких не поширюється звичай. До того ж звичай не здатний змінюватися, структурно переформовуватися, збагачуватися так само швидко, як традиція. Звідси поділ традицій на статичні й динамічні. Для статичних характерна сталість компонентів, тверда структура, відносна простота (саме ці традиції іменуються звичаями). Динамічні традиції характеризуються компонентним складом, що змінюється, структурою, яка перетворюється, зростанням складності чи спрощення. Нові комбінації чи збагачення новими компонентами (інновації) складають характерну рису динамічних традицій.

Неминучість традиційних уявлень - їх поступова зміна, модифікація. Еволюція традицій відбувається по двох напрямах: по-перше, це подолання старих традицій, і, по-друге, це становлення нових традицій. Виникнення нових традицій не пов'язане прямо з руйнуванням старих традицій, оскільки можливі збагачення й розвиток традицій за змістом і формою. Традиції в процесі свого функціонування об'єктивно ведуть до затвердження й закріплення однаковості, усунення розмаїтості, викликаної випадковістю. У цивілізаційному процесі важливу роль поряд із традиціями відіграють інновації, тобто будь-які відкриття, що здійснюються на особистісному рівні, але досягають їх прийняття на соціальному рівні. Основною умовою новацій є їхня трансльованість.

Правові традиції, характер їх використання складають головну підставу з'єднання правових систем у правову сім'ю. Якщо проаналізувати зміст правового стилю як основної характеристики правової сім'ї, то можна дійти висновку, що це ніщо інше, як правові традиції. Так, у сім'ї загального права правова традиція накопичення й використання нормативів досвіду судових рішень, а в романо-германській правовій сім'ї - правова традиція формування абстрактних нормативів у законотворчій діяльності. У сім'ї загального права - традиція пріоритету процесуального права над матеріальним, у сім'ї романо-германського права - традиція підвищення матеріального над процесуальним.

Таким чином, питання про правові традиції, їхню специфіку й використання має безпосереднє відношення до існуючих національних правових систем, їх входження в різні правові сім'ї. Врахування власних правових традицій стосовно правової системи України є важливим у зв'язку з використанням запозичених правових інститутів, цінностей і норм.

У підрозділі 2.3. “Правова реальність у процесах трансформації суспільства” виділені три концепції трансформації суспільства, сформульовані у XX сторіччі, що привертають увагу дослідників: концепція А. Тойнбі про циклічний рух людського суспільства, де історія складається з безлічі цивілізацій, що самостійно розвиваються і проходять шлях від народження до смерті; концепція П.Сорокіна, за якої суспільство рухається в межах трьох соціокультурних типів; концепція К. Ясперса, в якій лінійна історія суспільства проходить декілька критичних відрізків - осьовий час, що визначає наступну епоху.

Таким чином, теорія цивілізацій набуває дедалі більш чітких обрисів, хоч і залишається предметом дискусій. Тут перспективними є розробки Ш. Ейзенштадта, котрий виділив основи і структуру цивілізаційної побудови суспільства. Визначальним моментом для структуризації став поділ центру й периферії, що потягло за собою формування “великої” й “малої” традицій. Затвердилися символічне підкреслення відмінності центру від периферії, функція центру із створення нових інститутів, підпорядкування периферії центру, сформульованим центром принципам.

Виниклі на зорі цивілізації суспільства значно розрізняються по таких ознаках, як відмінність центру від периферії, структурна диференціація, межі між компонентами макросоціального порядку, розробленість символіки. Дискусії з приводу перетворення первісних суспільств і змін у суспільствах цивілізації привели до виділення трьох визначальних компонентів: а) елітних груп, що сприяють створенню й затвердженню нових відносин; б) ресурсів і в) зразків соціальних відносин або інститутів, що стимулюють перетворення. Дія цих компонентів розрізняється по двох макротипах суспільства: плюралістичному й моністичному. У моністичних суспільствах межі різних секторів - релігійного, економічного, політичного, правового і т. ін. - збігаються або один сектор панує над іншими. У плюралістичному суспільстві існує автономія цих секторів. У цьому зв'язку історія людського суспільства фактично може бути розглянута як історія двох типів суспільства: колективістичного й індивідуалістичного.

Важливим є висновок, що виникнення держави не складає рубіжного етапу в розвитку суспільства, оскільки держава - це тільки одна зі складових різних цивілізацій. Необхідно констатувати трансформацію первісних суспільств у традиційні суспільства (цивілізації), а далі - їх перехід до сучасних суспільств (цивілізацій).

Подолання лінійного бачення розвитку суспільства, ідей європоцентризму, існування єдиної цивілізації, становлення світової держави і всесвітнього права - складають визначальний зміст сучасних розробок цивілізаційного підходу.

У підрозділі 2.4. “Традиції в праві та правова спадщина” йдеться про те, що, будучи фактором стабільності в суспільстві, правова система несе в собі традиції, які забезпечують зв'язок між минулим, сьогоденням і майбутнім не тільки права і правової культури, але всієї культури суспільства в цілому. Традиції в праві це правове спадкування, вони є синонімом абсолютного, вічного, існуючого в різні часи. Їхній авторитет забезпечується корисністю, поширеністю, масовістю застосування, ефективністю дії. Традиції в праві в більшості випадків не мають потреби у примусі.

Традиції в праві, їхня історична доля, збереження і зміна цих традицій безпосереднє своє вираження знаходять у проблемі наступності. Наступність у праві це зв'язок між етапами, чи ступінями, розвитку, що полягає в збереженні елементів права як цілого чи окремих його сторін, при переході правової системи з одного стану в інший. Необхідно розрізняти поняття “наступність” і “акультурація”, оскільки правова акультурація вже є запозичення положень інших правових культур, яким саме підривається наступність власної правової культури. Наступність у праві здійснюється використанням як традиційних регулятивів (звичаїв, традицій, звичок), так і залученням раціональних регуляторів (закони, рішення, договори). Наступність може бути виражена у правових нормах і інститутах, правосвідомості, правовій поведінці. Вона може стосуватися як права, так і того, що іменують метаправом (правознавством).

Цілісність права досягається не тільки збереженням і використанням традицій, забезпеченням наступності, але самим існуванням того, що може бути назване, за аналогією з культурною спадщиною, правовою спадщиною. Правова спадщина - це сукупність зв'язків, відносин і результатів правового розвитку минулих історичних епох у межах окремої правової культури, правової системи чи правової сім'ї. Правова спадщина втілена в сукупності правових цінностей, закладених в основу будь-якої правової системи, за допомогою яких існує, функціонує й розвивається право. Національна правова культура в кожний конкретний момент містить у собі правову спадщину і творить її. На цьому тлі є ще помітнішими, по-перше, визнання циклічності в еволюції права і, по-друге, переорієнтація з прогресу на підтримку традицій, за допомогою яких можна забезпечити гуманістичне розуміння сучасного права.

Різниця між Заходом і Сходом виявляється в існуванні двох традицій права, що є визначальними у становленні правової спадщини різних цивілізацій і культур. Західна традиція права, пов'язана з автономністю, відособленістю права від моралі, релігії, політики, ідеології, основну увагу приділяє правам і свободам, чітко розмежовує сфери приватного й публічного права, підтримується й розвивається юридичною елітою. Східна традиція права пов'язана з проникненням у правову сферу інших систем соціального регулювання, тут право в першу чергу - це встановлення влади, народу, Всевишнього. Визначальними є юридичні обов'язки, відсутній чіткий поділ сфер приватного й публічного права, розвиток права визначається державною владою, відсутня юридична еліта, що відокремилася.

Сучасний правовий розвиток України слабко орієнтований на використання своєї правової спадщини, характеризується значною правовою акультурацією, некритичним запозиченням досягнень західної традиції права.

У підрозділі 2.5. “Західна традиція права та її раціоналізм” подана західна традиція права, яка сягає корінням у приватне римське право, складається під впливом канонічного права, має високий рівень законодавчої культури, формується відповідно до концепції правової держави. Вважається, що саме по цих ознаках правові системи поєднуються в західній правовій традиції.

У сучасну епоху західна правова традиція характеризується тим, що, по-перше, право чітко відособлене від релігії, політики, моралі й т. ін.; по-друге, право розвивається юристами-професіоналами; по-третє, в юридичних навчальних закладах розробляються правові концепції й систематизації; по-четверте, юридичне навчання складає метаправо, за допомогою якого право оцінюється й пояснюється.

Криза західної традиції права пов'язана з постійним підвищенням права, що призвело до фактичного ототожнення права й Бога. У той самий час Захід перестав бути центром існуючого світу (кінець європоцентризму). Нарешті, виявилися неспроможними твердження про послідовний розвиток права через минулі покоління в майбутнє, не сприймаються ідеї про порятунок світу через прогрес права. Тому не випадкові спроби перебороти вузькість традиційних західних концепцій права: позитивістської, природної й соціологічної шляхом створення єдиної інтегрованої юриспруденції. Ця нова юриспруденція (соціальна теорія права) має ґрунтуватися не тільки на розумі, але й на почуттях, інтуїції та вірі, на ідеї, що у право треба вірити, інакше воно не працюватиме. Соціальна теорія права має просунутися далі від вивчення західних систем права й західної правової традиції до вивчення систем і традицій права, що не належать Заходу, до питань взаємодії західного й незахідного права.

На цьому тлі явно завищені твердження про нормативно-законодавчу систему як природний магістральний шлях правового розвитку, про вироблення єдиних основних правових цінностей, про публічне і приватне право як необхідні складові правової сфери. Недоречним є скепсис стосовно прецедентного права, його можливостей та історичної перспективи з огляду на визнану первинність юридичного прецеденту як джерела права.

У підрозділі 2.6. “Колективізм і індивідуалізм у правовому розвитку суспільства” говориться, що ідея біполярності людської історії, яка розвивається між двома полюсами, якими є колективістичні й індивідуалістичні суспільства, набуває дедалі більшого визнання. Значення колективістичних і індивідуалістичних засад в історії розвитку людського суспільства як визначальних привело до поділу всіх цивілізацій, що існували після архаїчних (первісних) суспільств, на колективістичні й індивідуалістичні в залежності від стилю мислення, почуттів і своєрідності колективних дій.

У різні історичні епохи конкретні суспільства були чи колективістичними, чи індивідуалістичними або тяжіли до якогось із цих різновидів. Багато в чому цим визначалася специфіка права й держави. З колективістичними й індивідуалістичними засадами в суспільному житті пов'язується поділ правової культури на два типи: соціоцентристську й персоноцентристську. Головна різниця правових культур у пріоритетах: в одному разі на першому місці особистість, її права і свободи, а в іншому - колектив, права і свободи колективу.

Тим часом існуючі різниці у використанні принципів колективізму й індивідуалізму при становленні й розвитку правових культур не означають: по-перше, що правовий розвиток це рух від колективістичних засад до індивідуалістичних; по-друге, у принципі ідея пріоритету чи вищої цінності прав особистості неспроможна, оскільки будь-яка держава складається з людей, котрі мають за конституцією такі самі права, як особистість, котра претендує на верховенство своїх прав; по-третє, ідея прогресу, що народилася в епоху модерну (правового прогресу, зокрема), уже показала свою неспроможність при вступі суспільства в епоху постмодерну.

Розвиток правової культури на Русі є прямим відбиттям колективності. Не випадково М. Бердяєв пов'язував негативне ставлення до права, змішання права й моралі з руським колективізмом. Не тільки державності в європейському вигляді не існувало на Русі. Довгі роки не існувало схожої на європейську правової культури, що формувалася на колективістичних засадах, які визначили пріоритет юридичного обов'язку перед суб'єктивним правом. Коли ж у XIX сторіччі почалося активне запозичення європейських правових нормативів і державних інститутів, це привело до руху в напрямі, протилежному шляху західної цивілізації.

У підрозділі 2.7. “Старий і Новий Заповіти як основи права” говориться, що старозавітна правова реальність є одночасно релігійно-міфологічною й раціонально-понятійною, в якій моральні і правові розпорядження носять характер завітів і міфологем.

Старозавітне право одержало своє вираження в “П'ятикнижжі”, де містяться як закони у строгому розумінні цього слова, так і умовляння, моральні розпорядження, численні ритуали й обряди. При цьому розрізняються моральні, обрядові й цивільні закони. Моральні закони включають десять заповідей. Серед обрядових законів нормативи, присвячені улаштуванню святилища, скінії, Великодню, обітницям, обрізанню, очисній воді й т. ін. Цивільні закони включають нормативи, що належать до заповідей і конкретизують їхні положення.

В основі старозавітного права лежать уявлення про правду-справедливість, що визначають дії Бога, а також є сутністю царської влади й суду. “П'ятикнижжя” наповнене умовляннями вершити правду і справедливість. Тут проводиться принцип особистої відповідальності людини за свої діяння. Право кревної помсти обмежене певними нормативами. Так, заборонялося мстити за кров будь-кому з родичів убивці, крім нього самого. У покараннях відсутня та суворість, що появилася в більш пізні часи.

Довгі роки Священне Писання було найважливішим джерелом як світського, так і церковного права. Окремі інститути старозавітного права чи були зразком і основою християнського порядку життя, чи прямо визнавалися обов'язковими для християн. Заповіді Христа як пряме вираження Божественної волі загальнообов'язкові для християн. Крім них, у Новому Заповіті міститься писання Апостолів, у яких розкривається євангельське вчення про ставлення християн до закону й державної влади.

В юридичній літературі відзначається релігійна легітимність сучасної концепції прав людини на основі таких джерел християнства, як Старий і Новий Заповіти. Християнство підготувало ґрунт правам людини такими ідеями, як єдність людського роду й рівність його членів, унікальність і гідність кожної людини. Християнські засади простежуються у принципах демократії, поділу влади і громадянського суспільства. Християнською спадщиною визнається ідея становлення соціальної правової держави як відбиття новозавітної заповіді любові до ближнього.

Нове місце релігії в сучасному світі позбавляє християнство претензій на ідеологічне панування стосовно інших релігій, у той самий час у християнства своя ніша в постмодерністському світі, на яку не претендує навіть сучасна наука. Ознаки плюралізму й діалогу - основний поворот у сучасній теології. Сьогодні Церква стає значимою інстанцією морального контролю над соціальним життям. Перестаючи бути інститутом влади, вона забезпечує умови реального руху до християнського морального ідеалу через затвердження цінності людського життя, осуду насильства, участі у зміцненні світу, у боротьбі за збереження навколишнього природного середовища.

Розділ третій “Діалог правових культур і наступність у правовому розвитку” містить сім підрозділів.

У підрозділі 3.1. “Правова культура і правова акультурація” говориться про специфіку правової культури, що визначається з використанням сучасних поглядів на культуру, її типологію, а також на основі врахування взаємодії культур, що виходить до процесів правової акультурації.