Традиції та новації в правовому розвитку: загальнотеоретичні аспекти

Правова культура при інформаційно-семіотичному підході є втіленням засобів, способів і результатів юридичної діяльності. При цьому характеристика правової культури пов'язана з важливою передумовою про відсутність єдиної правової культури для всіх народів і націй. У правовій культурі виділяється зовнішня правова культура (периферійна правова культура), яку складають позиції й цінності населення, і внутрішня правова культура (центральна правова культура), головний зміст якої складає професійна юридична діяльність і її результати. Рівень розвитку правової культури багато в чому визначений змістом внутрішньої правової культури, її спрямованістю й цілісністю. Звідси значення юридичної еліти у вирішенні проблем правового розвитку, удосконалюванні правової культури.

Сучасний світ не може існувати в умовах замкнутості правових культур. Відбуваються процеси правової акультурації, тобто взаємодії між правовими культурами на рівні законодавства, судової практики, юридичної науки, юридичної освіти. Результати правової акультурації можуть бути позитивними й негативними. Глобальною акультурацією є рецепція права, під час якої відбуваються глибинні зміни у правовій культурі. Деформація правової культури під впливом іншої (чи інших) правових культури, що створює напругу в правовій сфері й ускладнює правовий розвиток, носить найменування правової декультурації.

Розуміння необхідності обмежень при запозиченні нормативів і цінностей інших правових культур помітне вже на етапі становлення сучасних правових систем. Можна констатувати, що успішне використання запозичених інститутів, норм і цінностей є винятком. У більшості випадків запозичене виявляється менш ефективним, ніж його буття у власній правовій культурі. До того ж відбувається деформація запозичених інститутів, норм і цінностей під впливом компонентів тієї правової культури, в яку вони включаються.

У діалозі правових культур виявляється їхня самобутність, що складає визначальний фактор буття національних правових культур. Наростання взаємодії між правовими культурами не тільки розширює простір правової культури, але й вимагає від кожної правової культури, з одного боку, стійкості стосовно інших правових культур, а з іншого - здатності до засвоєння інновацій.

У підрозділі 3.2. “Динаміка правової культури” розкриті основні напрями підвищення рівня правової культури, серед яких: формування почуття права й законності; опанування досягнень логіко-правового мислення; удосконалювання законодавства; підвищення рівня законопроектних робіт; удосконалювання реалізації права; удосконалювання застосування права; здійснення концепції поділу влади; збереження традицій і впровадження новацій у систему юридичної освіти.

Парадокс сучасного життя виражений у проблемі плюралістичності існуючих національних правових культур і моністичності прав людини внаслідок їх обов'язковості, що затверджується, для кожної культури. Визнання основних прав для всього людства - ідея, що виникла завдяки християнству й що базується на уявленнях про гідність кожної людини, її богоподібність, порятунок і безсмертя. Об'єднання універсальної традиції прав людини з культурною самобутністю складає проблему культурного проникнення (акультурації) й символізації цінностей. Кожна культура породжує свою власну раціональність, свою мораль, право, естетику й виражається у своїх символічних формах. При цьому розуміння однієї культури не може бути цілком перекладене мовою іншої культури.

Для існування сучасних правових культур важливого значення набуває міжцивілізаційний діалог, у рамках якого: 1) засвоюється прогресивний досвід при збереженні цивілізаційних особливостей кожного співтовариства, культури й менталітету народу; 2) сприймаються тільки ті положення, що дане співтовариство в змозі опанувати; 3) сприйняті елементи іншої цивілізації набувають нового вигляду; 4) діалог цивілізацій приводить до розвитку цілісності всіх цивілізацій і забезпечує плюралізм існуючих культур.

Питання динаміки правової культури України пов'язані з використанням у нас норм і стандартів Ради Європи та Європейського Союзу, є предметом конкретної правової політики, визначають науковий пошук сучасних загальнотеоретичних, галузевих і спеціальних правових досліджень.

У підрозділі 3.3. “Загальноправовий розвиток і збереження національної правової культури” говориться, що більшість досягнень останніх років у правовій сфері була пов'язана з висуванням ідеї прав людини як основної в правовому розвитку. Будучи визначальною рисою західної традиції права, використовуючи стан європоцентризму на правовій карті світу, права людини не тільки посіли центральне місце в міжнародному праві, але й почали підмінювати ідею права як таку. На жаль, провідна роль прав людини не забезпечує ефективного впливу права на громадське життя, на свідомість і волю людей, їхню поведінку. Складається відчуття втрати консолідуючих і творчих можливостей права у зв'язку з наростанням кризових ситуацій і неконтрольованих процесів. Відмічувана криза західної традиції права змушує звернутися до питань різноманіття існуючого правового світу з його унікальними правовими культурами. При цьому в новому світлі появляється проблема прав і обов'язків як найважливіших компонентів права. Мабуть, ігнорування обов'язків у праві настільки ж небезпечне, як і недооцінка ролі прав.

Пізнання всього правового досвіду людства, врахування розбіжностей менталітетів, культур, економічних умов і політичної специфіки, що складаються на національному рівні, дає можливість уникнути ідей перебільшення однаковості. Тут розкриваються можливості юридичної антропології, що не тільки дозволяє виділити загальноправові тенденції, визнати правове різноманіття, але і врахувати антропологічний дуалізм сучасного права: на Заході - з визначальною роллю прав і на Сході - з визначальною роллю обов'язків.

У цьому зв'язку мають враховуватися як специфічні риси національного правового розвитку України, так і її належність до євразійської цивілізації. Значимі особливості нашої політичної географії, для якої, по-перше, створене є результатом того чи іншого впливу; по-друге, традиційна орієнтація політики не на право, а на силу; по-третє, характерна постійна опозиція влади й народу; по-четверте, жертвою модернізації суспільства виявилася релігія (православ'я).

У підрозділі 3.4. “Євразійська цивілізація та євразійська правова сім'я” йдеться про те, що термін “Євразія” ввів В. Гумбольдт для позначення всієї території Старого Світу, що включає Європу й Азію. У 20-ті роки XX сторіччя емігранти з Росії (М. Трубецькой, П. Савицький, П. Сувчинський, Г. Флоровський) додали цьому терміну іншого розуміння як напряму думки на грані філософії й політики, назвавши його “євразійством”. У рамках євразійства був сформований усеохоплюючий світогляд, що в 90-ті роки стає основою пострадянського антиєвропізму. Сьогодні ідеологія євразійства, по суті, єдина реальна альтернатива культурно-економічній колонізації Росії, України, Бєларусі у світі, що глобалізується.

Джерела євразійства виявляються в М. М. Карамзіна, котрий запропонував розглядати монголо-татарське ярмо не просто як катастрофу, але як певний позитивний початок для Русі, що забезпечив формування централізованої держави і скріпив неосяжні територіальні простори. Євразійська цивілізація появляється як особлива географічна, соціально-історична й соціально-культурна спільність людей, що спирається на національно-культурні традиції, норми, цінності й досвід багатовікового співробітництва євразійських народів. XX сторіччя для євразійської цивілізації виявилося руйнівним, оскільки були втрачені досягнення в економіці, політиці, праві, освіті. Сьогодні з великими труднощами євразійська цивілізація відновлює свою самобутність, історичну пам'ять, виходить до своєї спадщини, нерозтраченого потенціалу власної культури.

Концепція євразійства в її сучасному трактуванні націлює на використання культурних традицій Заходу і Сходу. Вона має незаперечну перевагу перед теорією модернізації при вирішенні конкретних питань сьогоднішнього буття. Головне ж у тім, що євразійство складає перспективу для майбутнього України, її культури, права й державності, на відміну від устремлінь стати задвірками Європи, відкинувши свої цивілізаційні основи, традиції й цінності. У євразійській цивілізації серед специфічних принципів права: акцент на обов'язках, а не на правах громадян; пріоритет інтересів держави перед інтересами громадян; тенденція єднання права й ідеології; відсутність чіткої грані між публічним і приватним правом та ін.

Пріоритет у розробці ідеї євразійського права належить відомому історику, філософу права й державознавцю М. М. Алексєєву. Використання його концепції є дуже перспективним у зв'язку з ідеєю справедливої держави як колективної чесноти. На тлі непродуманого запозичення західних державних і правових інститутів, що призводять до дестабілізації державного життя й посилення правового нігілізму, існує можливість здійснення реформ на основі євразійської правової моделі й відповідної їй гарантійної державності. Євразійська правова політика пов'язана з такими орієнтирами, як визнання права на духовний і культурний розвиток як вищу цінність; фіксація основних обов'язків держави й кожної особистості для реалізації цього права; формування державно-приватної системи господарства для забезпечення соціальної справедливості; відродження духовності, релігійності й культури.

У підрозділі 3.5. “Візантійська правова культура й давньоруське право” говориться, що задовго до утворення Київської Русі у східних слов'ян, котрі активно взаємодіяли у процесі розселення з іншими етносами й державами, відбувалися процеси правогенезу й на міфологічному фундаменті утворювалася правова ментальність етносу. Праслов'янська лексика VI століття вже містила такі поняття, як суд, закон, право, правда й ін., а також відбувала систему уявлень про правопорушення й покарання.

Традиції візантійської культури мають для нашого суспільства особливий смисл, оскільки Візантія дала слов'янському світу писемність, естетичні принципи, політичну фразеологію, правові нормативи, деякі моральні норми й багато чого іншого. Серед цивілізацій минулого важко знайти таку, яка б залишила після себе більше писаних законів, ніж Візантія. Візантійське право розвивалося під впливом комплексу норм, успадкованих від Римської імперії. Разом з тим нормативи римського права були перероблені й переглянуті візантійськими юристами з використанням місцевих традицій і норм канонічного права. Розмаїтість використаних у Візантії джерел права дозволяє стверджувати існування деякого юридичного плюралізму. Принципова різниця між римським і візантійським правом у тім, що якщо стосовно римського права канонічне є антитезою, то у візантійське право канонічне право входить як його складова частина. При цьому візантійське право пов'язує закон і справедливість.

Найбільш значимим фактором, що справив вплив на правову культуру Давньої Русі, було християнство з його ідеями першості Божественного над людським, духовного - над матеріальним і земним. Характерно, що правові ідеї давньоруської епохи складалися багато в чому завдяки церковному (канонічному) праву, що й само було важливим компонентом правової системи Київської Русі. Тим часом привнесення канонічних норм із Візантії не змінило того становища, що майнові відносини в ІХ - ХІІ століттях регулювалися нормами звичаєвого права, а нормативно-правові акти, що приймалися, багато в чому розвивали вітчизняні традиції, встановлювали судову практику князів, закріплювали зовсім новий порядок. У сімейно-шлюбних відносинах регулювання здійснювалося в основному нормами канонічного права, що було оформлено церковними статутами Володимира і Ярослава, однак і вони використовувалися з урахуванням вітчизняних традицій шляхом пристосування до умов життя Давньої Русі. Вплив візантійської правової культури на давньоруське право не був прямолінійним і безпосереднім. Відомий завзятий опір візантизму в кримінальному праві, де тільки через шість сторіч система кримінальних покарань, у якій фігурувала страта, а також система калічницьких і тілесних покарань одержали своє оформлення за посередництвом Кормчої книги в Соборному Уложенні 1649 року.

Криза візантійської правової традиції в XIX сторіччі не означає, що візантійське право не залишило свого сліду у становленні права народів Південно-Східної Європи, зокрема давньоруського права. Візантійська правова культура одержала своє відбиття в багатьох формах і позитивних рисах вітчизняної правової спадщини.

У підрозділі 3.6. “Церковне право у вітчизняній правовій традиції” наводиться поняття про церкву як релігійний союз, відмінний від всіх інших об'єднань людей, що пов'язано з Ісусом Христом, Котрий назвав своїх послідовників Церквою. У сферу права Церква вступає, по-перше, як носителька свого власного права (внутрішнє церковне право) і, по-друге, у зв'язку із взаємодією з іншими соціальними об'єднаннями (зовнішнє церковне право). Православна Церква ніколи не заперечувала права на участь світської влади у формуванні як зовнішнього, так і внутрішнього церковного права за умови, що світський законодавець діяв би так само, як сама Церква. Звідси поява специфічних джерел церковного права у формі номоканонів, що містять церковні правила й закони світської влади.

Першоджерелом діяльності Церкви є Божественна воля Засновника Церкви й тому право Церкви за своїм походженням це Божественне право. У той самий час частково право створила сама Церква (внутрішнє право), а частково - держава (зовнішнє право), тобто появляється як право людське. Божественне право, визначаючи основи Церкви, має характер незмінюваності. Джерелом його пізнання служать книги Священного Писання, а також Священний Переказ, виражений в апостольських установленнях. У вітчизняній історії церковного права виділяються питання, пов'язані з долею грецького номоканона в Росії й поступовим формуванням власного церковного права. В історії утворення власного церковного права розрізняють три періоди. Перший - пов'язаний з початком християнства на Русі до встановлення автокефальної російської Церкви (друга половина XV ст.), коли були закладені першооснови церковного права й визначалися своєрідні ставлення Церкви до громадянського суспільства й держави; другий період - від другої половини XV сторіччя до епохи церковних і державних перетворень Петра I. Тут більш чітко визначені сфери Церкви й держави, а світська влада справила вирішальний вплив не тільки на зовнішні, але й на внутрішні справи й відносини Церкви; третій період - від церковних перетворень Петра I до кінця XIX сторіччя, коли склалася система особливого права Церкви. При цьому Церква, залишаючись вільною у своїй духовній сфері, була тільки частиною державного устрою й управління.

Відновлення канонічного ладу управління православною Церквою, розпочате 1905 року Указом Миколи II і завершене проведенням помісного Собору (1917 - 1918) покликане було відкрити новий період в історії церковного права. Однак Жовтнева революція 1917 року докорінно змінила ставлення до релігії й Церкви, оскільки до влади прийшли особи, котрі сповідували атеїзм. У практику ввійшло переслідування за віру, а проголошена свобода релігійної й антирелігійної пропаганди виявилася повною підтримкою атеїзму. У роки Радянської влади Церква, по суті, залишалася єдиним хоронителем підвалин вітчизняної культури, традицій і всіх тих основ, на яких розвивалася наша цивілізація з моменту введення християнства на Русі. У цьому зв'язку вивчення церковного права дозволяє більш повно уявити процес формування нашої правової культури, правового менталітету, правових традицій, усього того, що носить найменування правової спадщини й має бути підставою подальшому правовому розвитку.

У підрозділі 3.7. “Правова система України в євразійській правовій сім'ї” аналізується проблема збереження національної правової культури на тлі активного діалогу правових культур, посилення інтегративних процесів і твердого нав'язування окремих правових цінностей. Ідея просування України в Європейський Союз найчастіше підкріплюється судженнями про належність правової системи України до сім'ї романо-германського права. Тим часом, незважаючи на активне запозичення досягнень романо-германської правової сім'ї й сім'ї загального права, правова система України продовжує значно відрізнятися від систем, вхідних у ці правові сім'ї. По суті, зберігається група правових систем (України, Росії, Бєларусі), зміст і розвиток яких свідчить про існування специфічної правової сім'ї, яку можна, використовуючи наробітку теоретиків євразійства та євразійського права, іменувати євразійською правовою сім'єю.

При оцінці вітчизняного правового розвитку варто враховувати різницю соціокультурних світів зі специфічними уявленнями про світогляд людини, умови її буття і пов'язані з цим форми громадського життя. Незважаючи на активний діалог, що відбувається в сучасному світі, ціннісні парадигми східної й західної традиції істотно розрізняються. Найбільш важлива риса, що визначає різницю ставлення до держави в нас і на Заході, виражена в тім, що в західних країнах держава появляється у вигляді знеособленої сили законів, яким підпорядковані будь-які представники влади і громадяни. У нас влада завжди персоніфікована на всіх рівнях - від президента до муніципального чиновника. Перебування України, Росії, Бєларусі на стику Сходу й Заходу об'єктивно змушує їх вирішувати проблему діалогу різних соціокультурних світів як свою внутрішню проблему. Тому ідеї євразійства складають необхідну основу існування цивілізації, що перебуває між східним і західним світом.

Серед основ для віднесення правової системи України до євразійської правової сім'ї той факт, що в ній набагато більше своїх особливостей, ніж загальних ознак з романо-германською правовою сім'єю. Наша правова система найпевніше прерогативна, ніж нормативна, оскільки в ній найчастіше діють правові поняття, а не норми права; вона ближче до релігійних правових систем, ніж до світських; тут право це засіб у руках держави для створення нового економічного порядку; приватне право значною мірою поглинається публічним правом; зберігається тверда залежність права від політики й економіки; відсутнє самостійне комерційне право. До того ж подібність сучасного стану правових систем України, Росії й Бєларусі - важливий аргумент на користь віднесення їх до євразійської правової сім'ї, не говорячи вже про подібність правового менталітету цих народів, традицій їхніх правових культур і державного будівництва. Правова система України, одержавши самостійне буття, несе в собі традиції євразійської правової сім'ї, що забезпечують збереження правового менталітету народу України, специфіку його правової культури. А тому будь-які запозичення з інших правових культур виправдані лише тоді, коли вони не руйнують вітчизняну правову спадщину.

Четвертий розділ дисертації має назву “Юридичний образ постмодерну” і включає п'ять підрозділів.

У підрозділі 4.1. “Криза держави й нові риси права в умовах постмодернового порядку” говориться, що останніми десятиліттями дедалі помітнішою стає культурно-історична неспроможність модерну, появляються незвичні форми світорозуміння і творчості, що позначаються поняттям “постмодерн”. Ці нові процеси, які не укладаються в рамки європоцентристського й раціоналістичного, виділив А. Дж. Тойнбі (1954 р.), котрий кризу сучасної епохи пов'язав із симптомами постсучасної епохи (постмодерну), що появилися.

В умовах розвитку постмодерну суспільство переходить до нової історичної форми синтезу з державою. Ті механізми громадянського суспільства, що напрацьовувалися сторіччями, стають неспроможними. Різко скорочується сфера публічної присутності держави в суспільному житті, що залишає цей простір для включення економічних, правових і моральних регулятивів соціальних відносин. Постмодерн пов'язаний із затвердженням плюралістичної парадигми, відмовленням від європоцентризму й етноцентризму, проголошенням принципу множинності, фрагментації культурної єдності, увагою до особистості та її внутрішнього світу, структур, що самовиявляються, питань ідентичності тощо. Постмодерністська модель держави передбачає наявність “розумної”, інноваційної, публічної, економної державної системи з максимальною передачею повноважень на нижчі поверхи управління й самоврядування. Нестабільність сучасного світу ставить нові проблеми перед існуючими державами і правовими інститутами багато в чому тому, що вони засновані на пріоритеті лінійності, стабільності і стійкості. Складність і нелінійність буття, що з'єднує порядок і хаос, створює нові підстави для розгляду конфліктного призначення права, держави, юридичної професії.

Постмодерністські культури втілюють новий тип відчування й мислення, що відбиває глобалізацію життєвого світу, під час якої слабшають обмеження, що накладаються географією на соціальний і культурний устрій. Для державного і правового розвитку ця обставина означає, що територіальність перестає бути організуючим фактором соціального й культурного життя. Відбувається криза національної держави, вона втрачає колишню монополію на моральні і правові ресурси. Глобалізація ставить під сумнів такі властивості держави, як суверенітет і територіальний устрій.

Спроби проникнути у процеси правового розвитку в епоху постмодерну викликають питання правильності обраної в Україні стратегії у правовій сфері, націленої на створення законодавчого права. Очевидно, наша проблема полягає в зайвій раціоналізації права. У цьому зв'язку актуальним стає використання власної правової спадщини і правових традицій, більш активне впровадження в юридичну практику розробок вітчизняної юридичної науки, розвиток нормативно-правової бази й державних інститутів, адекватних правовому менталітету і правовій культурі нашого народу.

У підрозділі 4.2. “Праворозуміння в епоху постмодерну” відзначається, що правова реальність в епоху постмодерну зазнає істотних змін. Основа права, іменована догмою права, втрачає свою стійкість, стає рухливою, плинною. Розвиваються кризові явища у правовій реальності й одночасно відбувається процес формування її нових властивостей. Стає дедалі більшою зрима межа між традицією праворозуміння, що стала класичною (нормативною, соціологічною й філософською), і тим баченням права і правової реальності, що відповідає епосі постмодерну. Новий тип праворозуміння пов'язаний з використанням таких філософських концепцій, як феноменологія, герменевтика, антропологія, синергетика. Вихід до сучасного праворозуміння бачиться на шляху розуміння права в його русі в різних цивілізаціях і культурах, ролі права у світі, що глобалізується, осмислення сполучення загальнолюдського й національного у правовому розвитку, аналізу права як першооснови світопорядку, що складається.

Питання праворозуміння не можуть вирішуватися без урахування конфліктного призначення права. Тому необхідно виходити із сучасних розробок у сфері конфліктології, бути націленим на визнання загальності соціального конфлікту, його існування в усіх сферах громадського життя, перебороти традиційне юридичне уявлення про виключно аномальний характер конфліктів. Нові риси права можуть бути розкриті через призму визнання загальності конфліктів, а також їх корисності й необхідності.

У сучасному праворозумінні потрібно врахувати нелінійну детермінацію права, що поєднує минуле (матеріальні причини), сьогодення (діяльнісні причини), майбутнє (цільові причини) і вічне (формальні причини). Для права кожна з цих причин складає комплекс факторів, що справляють вплив на генезис правової реальності.

Висування людської особистості з її правами і свободами в центр правового розвитку призводить до гіпертрофії інтересів індивіда, їх протиставлення інтересам суспільства. Тут важливою виявляється проблема втрати священного, втрата Бога. Звідси при вирішенні питань праворозуміння не можна обійти релігійний вимір права, оскільки справедливо зауважено, що у праві зберігається не тільки традиція, але й віра у Всевишнього, Котрий освячує шлях праву в соціальному світі.

Відповідно до викладеного пропонується таке визначення поняття права: право - це історично сформована, морально обґрунтована й релігійно вивірена, легалізована нормативна система, розрахована на загальне визнання (легітимацію) й відповідну поведінку людей, організацій, соціальних спільностей, що використовує процедуру, формалізоване рішення й державний примус для запобігання й вирішення конфліктів, збереження соціальної цілісності.

У підрозділі 4.3. “Новели методології юридичної науки постмодерну” подані положення, які стосуються затвердження змін у правовій і державній сферах на рівні формування й дії нормативно-символічного середовища, що багато в чому визначається інформаційним вибухом. Фундаментальні якості соціального порядку, що складається, пов'язані з безпрецедентною фрагментацією сучасного суспільства. Формується “індивідуалізоване суспільство” (З. Бауман), у якому приватне вторгається у сферу суспільного, витісняє все, що не можна цілком перекласти мовою приватних цілей і інтересів. При цьому переглядаються цінності демократії, що веде до наростання нестабільності й хаосу. З іншого боку, соціум створює дедалі більші перешкоди на шляху духовного зростання людини. Збільшується прірва між максимально індивідуалізованими, сильними соціальними суб'єктами і значною масою слабких учасників. Усе відзначене є підставою для пошуку соціальних форм епохи постмодерну, де, з погляду юриспруденції, важливо визначитися у втраті мобілізуючої ролі законодавства, а також більше уваги приділити патерналістській функції держави як способу подолання суперечностей “індивідуалізованого суспільства”. У наш час дефіцит права неможливо заповнити рясною законодавчою масою, і неспроможна подальша раціоналізація права.

Протягом останнього сторіччя методологія від класичної, сформованої на раціональних і об'єктивних підходах, через некласичну - з її волею вибору й суб'єктивністю - вийшла до посткласичної (постмодерністської), що характеризується визнанням нераціонального і плюралістичного підходів. Необхідність використання постмодерністської методології визначається неможливістю пояснити багато проблем правового й державного життя, керуючись запропонованими підходами.

Як найважливіша складова методології юридичної науки через нашарування моністичного підходу пробиває собі дорогу плюралізм. При цьому при розгляді плюралізму характерні дві позиції: перша пов'язана з визнанням однієї реальності й різних спроб її пізнання; інша - відрізняється постулюванням множинності світів, онтологічним різноманіттям “засад” світу. Друга позиція більшою мірою відповідає епосі постмодерну.

Для юриспруденції дуже значиме введення в науковий обіг поняття локальної цивілізації як культури, здатної видавати глобальні проекти життєустрою, які характеризують її потенційну силу впливу на світ, що виражається в таких елементах, як релігія, ідеологія, стандарти життя. Цивілізаційний підхід дозволяє прийняти різноманіття правових культур і державних інститутів як мозаїку світу, що розвивається, зберегти власну унікальність, використовуючи досягнення різних цивілізацій, вести з ними культурний діалог, знаходити загальні правові рішення й організаційні форми їх здійснення при взаємодії з іншими правовими системами й державами.

Удосконалювання методології визначається не тільки потребами сучасної юридичної практики, але пов'язане також з інтелектуальними інвестиціями у формі прилучення до новітніх технологій досліджень. Таким є герменевтичний метод у дослідженні права, що є одним із найважливіших на шляху становлення методології юридичної науки в епоху постмодерну.

У підрозділі 4.4. “Правова політика в умовах постмодерну” аналізуються сучасні розробки теорії правової політики, які виводять на розуміння правової політики, що відрізняється багатогранністю свого змісту, де значеннєвим центром є проблема взаємодії особистості, суспільства й держави.

Правова політика в Україні має бути спрямованою на удосконалювання державного управління, підвищення ефективності законів, їх реалізацію всіма суб'єктами права. При цьому основними пріоритетами правової політики є: формування правової держави; захист прав людини; планування законотворчості; удосконалювання реалізації й застосування права; удосконалювання використовуваних правових засобів; ефективна боротьба зі злочинністю й корупцією; забезпечення правової інформованості населення; подолання правового нігілізму і правового ідеалізму. Непослідовність і безсистемність здійснюваної правової політики в пострадянський період визначає принципово важливе завдання оптимізації правової політики стосовно змін, що відбуваються в суспільстві. Актуальною є розробка “Концепції правової політики” як програмного документа, що закріплює найбільш загальний напрям удосконалювання всього механізму дії права як стратегію правового розвитку. Для правового розвитку України - це вироблення чіткої й довгострокової стратегії й тактики у правовій сфері, що може стати засобом підвищення ефективності управлінської діяльності держави у складних умовах постмодернового порядку. Правова політика, що складається в сучасних умовах в Україні, з одного боку, має враховувати зміни у правових реаліях, які відбуваються в сучасному світі, а з іншого - послідовно відстоювати сформовані правові традиції, правові цінності своєї культури й цивілізації. Без цього навряд чи досяжна ефективність правового регулювання, що складає основну мету правової політики.

Однією з важливих проблем сучасної правової політики є звільнення держави від надлишкових функцій шляхом їх переведення у сферу державних послуг. Правова політика покликана визначити, які державні функції не можуть бути передані іншим суб'єктам, іншими словами, здійснити інвентаризацію державних функцій. У правовій політиці постмодерну має бути відбита девальвація ідеологічних концептів, ослаблення групової ідентифікації людей, врахована індивідуалізація взаємозв'язків людини й державної влади, не задовольняюча їхніх учасників.

У підрозділі 4.5. “Юридична освіта в епоху постмодерну” говориться, що в умовах постмодерну специфічне знання, що ми здобуваємо в освітнім середовищі, є позакритеріальним, неспростовуваним і здатним тільки до розширення. Освітнє середовище при передачі знання дедалі більше втрачає своє основне призначення - транслювати традицію.

У найважливішій складовій постмодерну - Інтернеті все зведено до обміну інформацією. Людина, включена в цю систему взаємодії, ризикує втратити здатність до породження й розвитку знань. По суті, Інтернет стає засобом тотальної інформатизації й постмодернізації. Конфлікт знань та інформації, що розвивається в цьому зв'язку, виявляється в системі освіти. З одного боку, Інтернет дозволяє одержати інформацію з будь-якого цікавлячого питання, відбиваючи інтерес і знижуючи здатність до самостійного мислення. З іншого - Інтернет може стати засобом просування до теоретичного мислення і знання, якщо будуть сформовані спеціальні моделі його використання в системі освіти.

Використання Інтернету у процесі юридичної освіти необхідно пов'язувати зі створенням спеціальних комп'ютерних програм, націлених на розвиток теоретичних здібностей і юридичного мислення, формування ціннісного бачення права й держави, визнання за правовими цінностями статусу визначальних у професійній діяльності юриста.

В умовах постмодерну визначального значення набувають уміння нестандартно мислити, здатність до оригінального вирішення проблем, інноваційні здібності в цілому. Звідси найважливіше завдання системи освіти - пошук і розвиток потенційних здібностей і талантів молоді. Це завдання неможливо вирішувати ефективно без формування системи елітної освіти, тобто освіти більш високої якості, націленої на підготовку юридичної еліти.

Рух України в напрямі Європейського Союзу актуалізує увагу до проблеми європеїзації юридичної освіти. Одночасно зберігається, незважаючи на здійснювану європеїзацію навчання, базова основа юридичної освіти, якою залишається національне право. Таким чином, національні правові системи продовжують визначати стратегію юридичної освіти. Постмодерн ставить нові проблеми на шляху здійснення правової політики, професійної юридичної діяльності, і юридична освіта покликана забезпечувати як знання про ускладнення існування правової й державної сфери, так і формувати професійну культуру юриста, здатного діяти ефективно в нових умовах.

П'ятий розділ дисертації “Традиції та новації у загальнотеоретичній підготовці юристів України” включає чотири підрозділи.

У підрозділі 5.1. “Напрями вдосконалювання юридичної освіти в Україні й формування юристів нового тисячоріччя” йдеться про те, що професія юриста передбачає володіння специфічними професійними якостями, формування яких забезпечується цілеспрямованою підготовкою, що складає зміст юридичної освіти. Розуміння права пов'язане із засвоєнням теоретичних (фундаментальних і спеціалізованих) правових знань, формуванням юридичного мислення, засвоєнням принципів права й основних нормативів чинного законодавства.

Юридична освіта в сучасних умовах стає дедалі більш спеціалізованою, тобто націленою на формування юриста певного профілю. Тим часом спеціалізація не означає ігнорування основних принципів освіти, що склалися за багато років підготовки юристів-професіоналів. При цьому логіка юридичної підготовки вимагає використання не тільки спеціальних, але й гуманітарних знань у значному обсязі. Не випадково юридична освіта включає три визначальних блоки: гуманітарної, юридичної підготовки й підготовки, що забезпечує. Обсяг і зміст гуманітарної підготовки забезпечує широкий кругозір майбутньому юристу, закладає основи для розуміння місця права й держави в розвитку цивілізацій і культур, а розуміння складностей сучасного буття (від проблем індивіда до проблем людства) створює кращі умови для засвоєння принципів юридичної професії.

В юридичній підготовці сусідять чотири найважливіших цикли (комплекси) юридичних дисциплін, по яких здійснюється спеціалізація. Ці комплекси іменуються за основною спрямованістю дисциплін кожного циклу як державознавчий, цивілістичний, криміналістичний і соціальний. Особливості майбутньої юридичної професії відбиваються на специфіці знань і навичок, що мають бути здобуті за час навчання. Тут на першому плані система знань про право й державу, механізми їх організації, процеси функціонування, особливості сприйняття особистістю й суспільством. Потім - це знання чинного законодавства, норм матеріального й особливо процесуального права. Далі - це формування юридичного мислення, здібностей пов'язувати фактичні обставини із законом і на його основі пропонувати вирішення життєвих ситуацій. Нарешті, це вміння складати документи юридичного значення, радити, давати консультації по юридичних питаннях. У сучасних умовах більш чітко виявляється конфліктне призначення права та юридичної професії, що визначає необхідність при формуванні професійних якостей юриста як найважливішу розглядати якість терпимості (толерантності). Саме ця якість дозволяє юристу зберігати свою соціальну роль в умовах плюралістичного й індивідуалізованого суспільства.

У підрозділі 5.2. “Навчальний курс “Теорія сучасної держави” - відбиття традицій і новацій у діяльності держави” подана нова парадигма держави, що відповідає епосі постмодерну й виражена в категорії “сучасна держава”. Сучасна держава, відповідаючи нормативам прав людини, не тільки захищає волю, перешкоджає сваволі, сприяє благу людей, але є ефективною системою управління, розумною у своєму устрої.

Характеристика сучасної держави не зводиться до інституціонального й функціонального аспектів її діяльності. Найважливіша складова - духовне буття держави, оскільки сучасна держава прагне бути духовною єдністю людей. Духовна основа держави не змінює її аристократичної природи, коли державна влада здійснюється професіоналами, котрі виділилися в особливі різновиди юридичної еліти: законодавчу, адміністративну й судову. Високий інтелект, моральність і професіоналізм представників юридичної еліти дозволяють сучасній державі бути могутнім фактором стабільності й соціальних змін. Елітарна природа держави викликає необхідність у встановленні питомої ваги механізму володарювання й вирішення проблеми меж державної влади стосовно індивіда. Три сфери відносин людини й державної влади стали визначальними для існування сучасної держави: сфера свободи людини від держави; сфера прав людини на позитивні послуги від держави; нарешті, сфера прав людини на участь в організації держави.

Держава існує для внутрішнього світу людини й нерозривно пов'язана з її правосвідомістю. Наскільки кожен громадянин творить державу своєю свідомістю, почуттями й волею, настільки правляча еліта виявляється здатною використовувати державну владу для здійснення змін. Із цим мають бути пов'язані перспективи України як суверенної держави в її русі до солідаризації інтересів на тлі затвердження духовної культури, справжнього патріотизму й забезпечення прав людини.

Державознавство покликане закріпити образ сучасної держави, розкрити специфіку державної влади, виділити її аксіоми, показати зміни в суверенітеті держави, позначити просторове буття держави. Статика сучасної держави появляється в характеристиках форми держави, її інститутів, у той час як динаміка відбивається при розгляді функцій держави й державної політики. Особливі грані сучасної держави розкриваються в таких ракурсах, як держава й особистість, держава і соціум, держава й цивілізація. Зв'язок держави й цивілізацій визначає різноманіття державних форм, а світові релігії це основи державного життя в різних культурах. На цьому тлі помітні функціональні обмеження сучасної держави, її кризовий стан, необхідність використання ціннісного підходу до держави.

У підрозділі 5.3. “Юридична дисципліна “Філософія права” в системі підготовки фахівців юридичного профілю” говориться про філософію права як найважливішу складову юриспруденції, що “розм'якшує” раціоналізм юридичних наук. Вона вивчає найбільш загальні принципи правової реальності та її пізнання, такі вихідні основи права, як свобода, справедливість, рівність, розглянуті у зв'язку з рухом правових цінностей у різних цивілізаціях і культурах. Історико-філософська традиція і сформований правовий досвід, виражені в сучасній філософії права, дають можливість використовувати цю юридичну дисципліну для формування професійної правової культури. Серед факторів, що визначають необхідність використання філософії права для підготовки юристів в Україні, можна назвати: посилення взаємодії нашої правової системи і правової культури з правовими реаліями інших держав; необхідність затвердження ідеї правової держави; завдання підвищення правової культури й подолання правового нігілізму; забезпечення становлення юридичної еліти; визначення перспектив розвитку вітчизняного права й держави.

Філософія права має свою внутрішню форму, що дозволяє виділити її основні складові як наукової дисципліни, іменовані галузями філософії права. Серед них: 1) правова онтологія як вчення про правове буття, існування права, догми права, розмежування правового й неправового, правова реальність та її складові; 2)правова гносеологія, тобто вчення про природу, метод і логіку пізнання й інтерпретацію правової реальності. Тут складається методологія пізнання правової реальності, визначаються підстави осягнення права; 3) правова аксіологія - це вчення про інструментальну (службову) і власну цінність права, цінності права і правові цінності, соціальні й особистісні цінності права в умовах локальних цивілізацій і різних правових культур; 4) правова антропологія, що вивчає процеси руху права в його формуванні від людини до права і, навпаки, від права до людини, правовий розвиток, що складається, і різноманіття правових культур.

Філософія права розкриває достоїнства й вади власної правової системи, затверджує, що авторитет права міститься в ньому самому. Філософія права є могутнім чинником у справі становлення юридичної еліти, вона позбавляє державну владу претензій на монополію у формуванні, використанні й забезпеченні права.

У підрозділі 5.4. “Концепція Інституту європейського права ОНЮА як упровадження досягнень європейської юридичної освіти в навчальний процес” говориться, що юридична освіта один із засобів просування України до досягнень європейської правової культури, правового забезпечення входження України в Європейський Союз. На це націлена розробка концепції Інституту європейського права, що передбачає реалізацію оригінального навчального плану, спрямованого на підготовку юристів з порівняльного права, європейського права і права європейських країн, що означає впровадження на цій основі досягнень європейської юридичної освіти в наш освітній процес. Вирішується завдання більш повного використання європейської інтеграції у справі підвищення правової культури юристів, введення у процес навчання юристів цілого комплексу нових дисциплін, що охоплюють європейське право (інтегративне право), яке складається, і найважливіші положення європейських національних правових систем. Визначальна ідея підготовки фахівця-юриста XXI сторіччя - збереження національної правової системи з використанням досягнень європейської юриспруденції. Для цієї мети забезпечується навчання відповідно до стандартів, визнаних Європейським Союзом, здійснюється обмін студентами з європейськими юридичними навчальними закладами, організується навчання студентів по програмах літніх європейських юридичних шкіл, направляються в європейські вузи викладачі для стажування, використовуються зарубіжні фахівці-юристи при вивченні навчальних курсів.

Концепція націлена на впровадження досягнень європейської освіти в освітній процес України, підготовку фахівців юридичного профілю, котрі відповідають європейському інтеграційному процесу. Вона здійснюється таким підрозділом Одеської національної юридичної академії, як Інститут європейського права. Актуальність його проекту визначається необхідністю принципових змін у підготовці юристів, формуванням інтегративного європейського правопорядку, рухом України до участі в діяльності Європейського Союзу.

ВИСНОВКИ

Дисертація завершується підсумками про епоху постмодерну, що наступила, пов'язаною із затвердженням плюралістичної парадигми, відмовленням від європоцентризму й етноцентризму, проголошенням принципу множинності цивілізацій, правових культур, загостреною увагою до індивіда, його внутрішнього світу, у тому числі правових складових цього світу. Право має сприяти формуванню постмодерністської моделі державної системи, що відрізняється економічністю, мозковитістю, інноваційністю з максимальною передачею повноважень на нижні поверхи управління й самоврядування. Проникнення в суть процесів правового буття епохи постмодерну пов'язане з необхідністю визначення стратегії правового розвитку України. Тут з'ясовується фундаментальне значення нашої власної правової спадщини і правових традицій, актуальність пріоритетного використання правової реальності розробок вітчизняної юридичної науки, розвиток нормативно-правової бази й державних інститутів, що відповідають правовому менталітету й державній ідеології народу України. Юридичний образ постмодерну, тобто глибинні зміни у праві й державі нової епохи, потребує свого відбиття у правовій політиці й системі юридичної освіти.

Загальнотеоретичний розгляд традицій і новацій у правовому розвитку з урахуванням сучасного стану правової реальності й державних інститутів України дозволяє позначити специфіку юридичної географії України, визначитися з належністю її правової системи до євразійської правової сім'ї, виділити основні засади правової політики України в сучасних умовах.

Досягнення ефективної правової політики в Україні актуалізує для вітчизняної юридичної науки розробку концепції, яка б визначала можливість використання зарубіжних правових норм, інститутів, принципів і цінностей у правовій реальності України. Уявляється, що це може бути “Концепція збереження правової спадщини і правової конвергенції”, яка включає визначення меж вітчизняного правового розвитку за наступними напрямами: 1) збереження й удосконалювання власної правової спадщини; 2) уніфікація національного права під впливом міжнародного права; 3) уніфікація національного права під впливом інтегративного права ЄС; 4)використання правових досягнень інших правових систем євразійської правової сім'ї; 5) використання правових досягнень правових систем інших правових сімей.

На цьому шляху автор подав висновки і пропозиції, що стосуються:

подолання європоцентризму у правовому розвитку з визнанням різноманіття правових культур, правових менталітетів і правових цінностей;

формулювання специфічних рис західної і східної традиції права, визнання рівноправного існування віддиференційованих і невіддиференційованих правових систем;

особливостей правової системи і правової культури України, її існування в рамках євразійської правової сім'ї, взаємодії з міжнародним і інтегративним правом, а також участі в діалозі правових культур;

сучасного праворозуміння й визначення права як історично обумовленої, релігійно вивіреної й морально обґрунтованої, легалізованої нормативної системи, розрахованої на загальне визнання (легітимацію) й відповідну поведінку людей, організацій, соціальних спільностей, яка використовує процедуру, формалізовані рішення й державний примус для запобігання й вирішення конфліктів, збереження соціальної цілісності;

специфіки юридичного образу постмодерну, втрати догмою права таких характеристик, як непорушність, стійкість, внутрішня несуперечність, а також кризи суверенітету держави, зокрема втрати державною владою монополії на морально-правові ресурси;

обґрунтування існування євразійської правової сім'ї як сукупності правових систем, об'єднаних спільною історією становлення права, специфікою джерел права і їх використанням, особливістю правового менталітету, специфічною роллю держави й Церкви в розвитку права;

необхідності посилення зв'язку між правом і релігією в сучасних умовах, формування віри у право як знакової характеристики професійної правової культури і складової правової культури суспільства в цілому;

становлення юридичної еліти в Україні як цілісної соціальної групи юристів, за якою визнається право на визначення меж, обсягу, структури, методів і спрямованості правової сфери, шляхів формування і здійснення права, а також науково-дослідного й освітнього забезпечення правової реальності;

посилення ролі аксіологічних характеристик права й держави, з визнанням існування цінності права і правових цінностей, де останні складають основу правового буття й визначальний компонент у формуванні професійної правової культури;

визнання за правовою спадщиною України визначального значення у становленні й розвитку власної правової системи, необхідності збереження вітчизняних правових традицій в умовах глобалізації й руйнування національних правових культур.

правовий традиція культура запозичення

Список опублікованих автором праць за темою дисертації

Оборотов Ю. Н. Традиции и обновление в правовой сфере: вопросы теории (от познания к постижению права). - Одеса: Юрид. літ., 2002. - 280 с.

Оборотов Ю. Н. Традиции и новации в правовом развитии. - Одеса: Юрид. літ. - 2001. - 160 с.

Оборотов Ю. Н. Основы современного государства: Учеб. курс. - Одесса: ИПиП ООУ, 1995. - 127 с.

Оборотов Ю. Н. Современное государство: основы теории: Учеб. курс. - Одесса: Астропринт, 1998. - 132 с.

Оборотов Ю. Н. Социалистическое право как ценностно-нормативная система регулирования поведения личности //Социалистическое право и личность /Кол. авт. - К.; Одесса: Вища шк., 1984. - С. 36-45.

Оборотов Ю. Н. Кто авторы письма группе “Освобождение труда”? //Вопросы истории КПСС. - 1988. - № 4. - С. 125-131.

Оборотов Ю. Н. Государственно-правовые взгляды Г. В. Плеханова (1883 - 1903гг.) //Сов. государство и право. - 1988. - № 5. - С. 149-150.

Оборотов Ю. Н. Роль Г. В. Плеханова в становлении политико-правовой теории марксизма //Сов. государство и право. - 1990. - № 8. - С. 91-100.

Оборотов Ю. Н. Об основных направлениях гуманизации политики //Политология и социально-политические процессы в советском обществе. - Одесса, 1991. - С. 59-60.

Оборотов Ю. Н. На пути к становлению советской политологии //Резонанс. Социологический вестник. - 1991. - № 2. - С. 8-17.

Оборотов Ю. М. Держава і цивілізація //Україна: становлення незалежності. - Одеса, 1993. - Ч. 2. - С. 14-16.

Оборотов Ю. Н. Государство в религиозной философии Владимира Соловьева //Юридический вестник. - 1994. - № 1. - С. 80-83.

Оборотов Ю. М. Проблема подолання несучасних рис держави Україна //Українське національне відродження: проблеми, прогнози, державна політика. - Одеса, 1995. - С. 18-19.

Оборотов Ю. Н. Некоторые черты Украины как современного государства //Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук. праць. - Одеса: Юрид. літ., 1995. - Вип. 2. - С. 43-49.

Оборотов Ю. М. Про формування державної правосвідомості в Україні /Культурно-історичні, соціальні та правові аспекти державотворення в Україні. - Одеса: Астропринт, 1996. - Ч. II. - С. 43-49.

Оборотов Ю. Н. Прогресс в праве //Юридический вестник. - 1997. - № 1. - С. 80-83.

Оборотов Ю. Н. Целостность права и этапы его развития //Актуальні проблеми держави та права: Зб. наук. праць. - Одеса: Юрид. літ., 1999. - Вип. 6, ч. I. - С. 3-11.

Оборотов Ю. Н. Динамика правовой культуры //Актуальні проблеми політики: Зб. наук. праць. - Одеса: Астропринт, 1999. - Вып. 6-7. - С. 83-88.

Оборотов Ю. Н. Профессиональная ориентация студентов-юристов //Юридический вестник. - 1999. - № 1. - С. 48-52.

Оборотов Ю. М. Правова система України та євразійська правова сім'я //Актуальні проблеми політики: Зб. наук. праць. - Одеса: Юрид. літ., 2000. - Вип. 9. - С. 36-42.

Оборотов Ю. Н. Юридическая антропология - новое измерение права //Юридический вестник. - 2000. - № 1. - С. 48-52.

Оборотов Ю. М. Герменевтичний метод у правознавстві //Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. - 2000. - № 1. - С. 19-21.

Оборотов Ю. М. Євразійська правова сім'я: перетворення нашого права //Конституційне будівництво в Україні: теорія та практика: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. - Ужгород: Закарпаття, 2000. - С. 195-198.

Оборотов Ю. М. Права людини та розвиток права //Актуальні проблеми політики: Зб. наук. праць. - Одеса: Юрид. літ., 2001. - Вип. 12. - С. 23-28.

Оборотов Ю. Н. Общеправовое развитие и евразийская правовая семья //Философия права. - 2001. - № 1. - С. 71-74.