інформаційне право.

Дисертацією є рукопис.

у науково-дослідницькій сфері - матеріали дисертації можуть послужити основою для подальшого наукового дослідження проблем захисту прав та свобод людини і громадянина;

у правозастосовній сфері - висновки і пропозиції, що містяться в дисертації, можуть бути використані при вдосконаленні чинного законодавства, регламентуючого процес розгляду справ в судах, та справ, що виникають із адміністративно-правових відносин, а також регламентуючого правовий статус прокурора в процесі реалізації представницької функції в адміністративному судочинстві, для розробки проекту Адміністративно-процесуального кодексу України;

у правоохоронній сфері - запропоновані рекомендації спрямовані на розбудову системи адміністративних судів, удосконалення практики застосування адміністративного законодавства щодо захисту прав та свобод громадян;

у навчальному процесі - положення і висновки дисертації можуть бути використані при підготовці підручників, навчальних посібників з курсів “Адміністративне право України”, “Адміністративний процес” у викладанні відповідних навчальних дисциплін, науково-дослідницькій роботі викладачів, курсантів та студентів;

у право-виховній сфері - положення і рекомендації дисертації можуть послужити основою у роботі по підвищенню рівня правової культури громадян, професійного рівня працівників органів виконавчої і судової влад, правоохоронних органів.

Апробація результатів дослідження.

Результати досліджень автором використані при проведенні занять з навчальних курсів: “Адміністративне право України” в Херсонському юридичному інституті Національного університету внутрішніх справ, та в Національній Академії державної податкової служби України Державної податкової адміністрації.

Узагальнення, висновки і пропозиції дисертації щодо законодавчого забезпечення адміністративно-правових способів захисту прав та свобод людини і громадянина сформульовані в підготовленому дисертантом проекті Адміністративно-процесуального кодексу України і подані до Комітету правової політики Верховної Ради України, вони також використані в правоохоронній діяльності органів внутрішніх справ УМВС України в Херсонській області.

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження знайшли своє відображення в індивідуальній монографії “Адміністративно-правові способи захисту прав та свобод людини і громадянина”, 24 статтях у фахових виданнях, виступах автора на науково-практичних конференціях.

Структура роботи. Відповідно до мети, предмета, логіки дослідження дисертація складається із вступу, п'яти розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел ( всього 461 найменування ). Повний обсяг дисертації становить 405 сторінок.

1. Основний зміст дисертації

У вступі наводяться положення, що розкривають актуальність теми дисертації, її необхідність і наукову новизну. Визначено мету, основні завдання, об'єкт і предмет дослідження, теоретичне та практичне значення дисертації, подається інформація про апробацію і публікацію результатів дослідження.

Розділ 1 “Права та свободи людини і громадянина, її адміністративно-правовий статус та способи захисту” присвячений аналізу системи конституційних прав та свобод людини і громадянина її адміністративно-правового статусу, визначенню понять адміністративно-правових способів захисту прав та свобод громадян.

Автор дисертаційного дослідження виходить із того, що формування юридичної конституції прав та свобод людини і громадянина, їх розвиток пов'язані, в першу чергу, з визначенням концепції правової держави та обумовлюється системою державних заходів економічного, політичного і правового характеру. Масштаби визнання захищеності прав і свобод громадян у державі обумовлюються шляхом її соціально-економічної організації, ступенями соціального розвитку, гуманізації та демократизації. Кожному типу історичного розвитку прав на території діяння держав властиве своє юридичне визначення людини як суб'єкта права. Законодавство також формулює уявлення про її права, свободи та обов'язки. Історія права - це історія розвитку уявлень про права людини від примітивних, недосконалих - до сучасних.

Дисертант стверджує, що вже сам аналіз змісту правових документів - Великої Хартії вольностей - 1215р., Петиції про права 1789-1791р., Загальної декларації прав людини - 1948р. показує шляхи та логіку формування юридичних конструкцій у сфері прав і свобод громадян, утвердження норм спочатку у соціально-обмеженому варіанті далі їх послідовний розвиток, збагачення змісту, поступове поширення на інші групи юридичних норм і до визнання досягнень розвинутих цивілізованих країн. Різницю ж між правами людини і правами громадянина вперше визначено у французькій “Декларації прав людини і громадянина”.

У дисертації підкреслюється, що процес демократичних перетворень привів до визнання загальнолюдських цінностей, проголошення концепції правової держави, її принципів, проголошених у Декларації про державний суверенітет України. До них належать: першочерговість, непорушність свободи особистості, її прав та інтересів, честі і гідності, її охорона та гарантованість, справедливий розподіл прав і обов'язків, а також взаємна відповідальність між особистістю і державою, наявність ефективних форм контролю та нагляду за здійсненням законів.

На думку дисертанта, основними заходами, що забезпечують реальність перерахованих принципів, є: повновладдя народу, широкий розвиток громадського самоуправління, підконтрольність, ефективність, підпорядкованість дій держави, її посадових осіб суспільству, виключення можливості надмірної концентрації влади в одній із гілок влад, реальна можливість для громадян та інших суб'єктів права захищати особисті права і законні інтереси в судовому порядку, відповідальність усіх посадових осіб за свої дії щодо кожного громадянина.

На основі аналізу висловлених точок зору дисертант прийшов до висновку, що перелік у Конституції прав та свобод громадян повинен відображати потреби суспільства, стимулювати розвиток державно-правових відносин, правової культури громадян. Права і свободи громадян мають створювати правові і фактичні умови життя особистості. Основними їх функціями є: демократична (участь особистості в управлінні суспільством); захисна (заборона втручання в особисте життя); інтеграційна (створення умов для інтеграції суспільства, взаєморозуміння всіх його членів); соціальна (визначення через права громадян прав державних органів до них); акісіологічна (проголошення системи цінностей, важливих для особи в суспільстві).

Аналіз у дисертації функцій прав та свобод людини і громадянина, а також її обов'язків приводить автора до закономірного висновку, що оптимальними вони є тоді, коли забезпечують рівновагу інтересів особистості в суспільстві, розв'язання можливих зіткнень таких інтересів. Якщо права та свободи людини і громадянина, а також можливості їх забезпечення активно взаємодіють зі станом суспільного розвитку і не відрізняються від домінуючих в суспільстві уявлень в даній сфері, то вони об'єктивні умови щодо реалізації інтересів особистості. Тільки в такому разі громадянин, використовуючи надані йому права та свободи, може не відчувати їх меж, установлених задля суспільних інтересів, сприймати покладені обов'язки як такі, що не відділяють особу від суспільства. За даних умов обов'язки стають природним доповненням прав особистості.

Конституційний обов'язок - це різновид юридичного обов'язку, який визначає передбачену законом міру необхідної поведінки людини. Юридичний обов'язок - важливий елемент правового статусу людини і громадянина, він є суттєвою частиною юридичного змісту правовідносин. Права особи без обов'язків залишаються незахищеними. Конституційні обов'язки - це різновид юридичних обов'язків, які визначають обов'язкову для всіх членів суспільства поведінку на території держави.

Досліджуючи проблему, автор дисертації стверджує, що прийняття права як рівності, рівної міри свободи людей включає в себе і розуміння справедливості, а це, в свою чергу, вказує на проблеми співвідношення понять “право” і “закон”. У контексті розуміння права і закону входить поняття справедливості. Так, право за визначенням справедливе, а справедливість - його невід'ємна внутрішня риса. Право - це носій справедливості в соціальному середовищі.

Права і свободи, встановлені державою, покликані забезпечити, перш за все, участь особистості у державному житті шляхом надання юридичних можливостей. Аналіз розмежування цих прав і свобод, з урахуванням практики їх застосування, дозволяє зробити висновок про характер співвідношення суспільства і держави, природи політичного режиму в даній державі. Права і свободи визначають зміст державної діяльності. І якщо в Конституції держави права і свободи громадян визначаються як найважливіші блага - це ознаки правої держави. Принцип поділу влад є гарантом стабільного функціонування органів державної влади. Правова культура є вищим духовним показником правової держави.

Автор дисертації зазначає, що правова культура суспільства - це елемент його загальної культури, який представляє собою спосіб людського співіснування в правовій сфері: способи правового регулювання суспільних відносин, форми взаємодії суб'єктів суспільних відносин, їх відношення до правопорядку. Відсутність розвинутої правової культури суспільства не дає можливості ефективно вирішувати соціально-економічні проблеми щодо забезпечення гідних умов життя людини, її прав і свобод. Правова культура, як явище соціальне, включає в себе комплекс елементів правового життя. До них належать: правовідносини; законність; правопорядок; правова поведінка; правосвідомість. Одним із найважливіших елементів культури людей виступає право, виникаюче на відповідному етапі розвитку соціальної системи. Процес виникнення права - об'єктивно необхідний етап в розвитку культури. Невід'ємним компонентом правової культури суспільства є права і свободи громадян, зафіксовані в нормах права. Це зразки, моделі поведінки у відповідності з якими особа, особистість оцінює свої вчинки. Якщо правова культура суспільства відображає спосіб діяльності людей, то права і свободи людини виступають як нормативне відображенні способу взаємодії людей один з одним і з суспільством. Одним із основних елементів змісту правової культури особистості є суб'єктивно-психологічне відношення до юридичних прав та обов'язків, їх практичне здійснення в правовій діяльності. Відношення громадян до прав та обов'язків є основним моментом в оцінці всієї сукупності правового життя.

Повага до права - основний компонент правової культури особи. Змістовними елементами даної категорії можна назвати: рівень правової інформованості особи, групи осіб, усього суспільства; оцінку системи права та правових приписів; ступінь поєднання особистих інтересів з загальнолюдськими; відношення громадян до діяльності юридичних установ, правопорядку на території міста, району, держави; престиж юридичних професій.

Автор дисертації приходить до висновку, що до суттєвих якостей прав та свобод людини і громадянина належить їх реальність. Це означає, що до цінностей, які визначені конституційними нормами, особистість повинна мати дійсний доступ, якщо тільки вона цього побажає. У свою чергу проблема реальності прав і свобод людини і громадянина пов'язана з проблематикою їх меж, тобто свобода одного не повинна означати несвободу іншого. Можна вважати справедливим той принцип, що обмеження прав і свобод громадян можливі лише в абсолютно необхідних межах. Дуже важливим є також піклування про те, щоб ті, хто підлягають обмеженням, знали і розуміли їх причини.

Аналіз статей другого розділу Конституції України дає змогу в дисертації класифікувати права та свободи людини і громадянина, виходячи з характеру суспільних відносин, які вони відображають, на такі групи:

а) громадянські права та свободи;

б) політичні права та свободи;

в) соціальні права та свободи;

г) економічні права та свободи;

д) культурні права та свободи.

Вказаний перелік, на наш погляд, в цілому охоплює всі сторони, економічного, політичного, соціального і культурного життя і відповідає загальновизнаному їх переліку в нормах міжнародного права, що дає можливість визнати їх загальнодемократичну спрямованість, та відслідкувати динаміку розвитку.

Значне місце у дисертації приділяється адміністративно-правовому статусу прав і свобод громадян, який є самостійною сукупністю елементів, закріплених в нормах адміністративного права. В дисертації обґрунтовується точка зору, що такими елементами є адміністративна правоздатність, як визначена державою здатність мати права, передбачені адміністративно-правовими нормами, та адміністративна дієздатність як можливість громадян реалізовувати своїми діями конституційні права і обов'язки, конкретизовані у нормах адміністративного права.

Дисертант стверджує, що адміністративно-правовий статус громадян базується на основі властивих йому принципів, тобто основоположних ідей, керуючих начал, покладених в основу адміністративно-правового регулювання суспільних відносин. На думку автора дисертації, до них належать: всеоб'ємність і повнота прав і свобод громадян; пріоритетність прав і свобод громадян; поєднання інтересів особи з державними і суспільними; гласність та інформованість; динамізм прав та свобод громадян; рівність громадян перед законом; право на захист і правову допомогу; неможливість скасування та звуження прав та свобод громадян. У дисертації наголошується, що адміністративно-правовий статус прав і свобод людини і громадянина поділяється на загальний, спеціальний та індивідуальний, які знаходяться у відповідному зв'язку з конституційним статусом.

Забезпечення і захищеність прав та свобод людини та громадянина є основою правової держави. Адміністративно-правові способи захисту прав та свобод людини і громадянина за змістом та об'єктом охоплюють суспільні відносини в різних сферах життєдіяльності держави. Їх особливістю є те, що вони виникають в процесі виконавчо-розпорядчої діяльності державних органів. На наш погляд до них належать:

1) конституційне право на оскарження;

2) судовий контроль та нагляд по захисту прав та свобод громадян;

3) загальний нагляд прокуратури, представництво прокурором інтересів громадян в адміністративному судочинстві.

В адміністративно-правових відносинах щодо реалізації конституційних прав громадян на оскарження в процесі судового контролю та нагляд по захисту прав і свобод громадян, представництва прокурором інтересів громадян в адміністративному судочинстві, безпосередніми і обов'язковими учасниками даних правовідносин є громадяни.

Розділ 2. “Конституційне право громадян на оскарження” присвячений аналізу змісту і функціям конституційного права громадян на оскарження як суб'єктивного права, та правового механізму, його реалізації.

З точки зору автора дисертації, цінність конституційного права на оскарження, як права суб'єктивного, полягає саме в тому, що воно забезпечує кожному громадянину використання соціального блага і дозволяє йому задовольняти відповідні інтереси. Уявляється, що зміст конституційного права громадян на оскарження, як адміністративно-правового способу захисту прав та свобод людини і громадянина включає соціальний і правовий елементи. Його соціальний зміст характеризується тим, що в ньому виражається міра можливої поведінки громадянина з метою задоволення своїх суб'єктивних інтересів, а відтак інтересів соціальних. Можливість даного поєднання інтересів гарантується демократичними процесами, що проходять в державі в різних напрямках (політичними, культурними, правовими, економічними).

Правовий зміст конституційного права громадян на оскарження обумовлюється його об'єктивністю. Можна сказати, що Конституція вказує на загальний об'єм права на оскарження. Така загальність передбачає стабільність, тобто запрограмованість на тривалий час використання. Конституційна можливість оскарження конкретизована в діючому законодавстві, але вона не зменшує для громадян України права на оскарження, встановленого Конституцією. Саме завдяки такій конкретизації підтверджується її значимість і цінність для громадян.

Зміст права громадян на оскарження не є незмінним - навпаки, він постійно змінюється. Тому в процесі його характеристики необхідно звертати увагу на напрямки розвитку. І якщо говорити про право на оскарження як конституційне право, то слід вказати в першу чергу на те, що виміри поведінки громадян тут досить широкі. У процесі розвитку суспільних відносин на території України будуть виникати нові фактичні можливості реалізації громадянами права на оскарження дій і рішень органів, установ, їх посадових осіб. Особливі надії в цьому напрямку ми покладаємо на запровадження і розвиток інституту адміністративної юстиції.

Дослідження даної проблеми дає змогу прийти до висновку, що конституційне право громадян на оскарження включає в себе наступні функції: правоохоронну; соціального контролю, участі громадян в управлінні державними процесами. На думку автора дисертації, наявність та фактична реалізація даних функцій дає можливість зрозуміти роль і значення конституційного права громадян на оскарження.

Правоохоронна функція означає, що, керуючись діючим законодавством, громадянин через скаргу повідомляє компетентні органи, їх посадових осіб про порушення законодавства, що встановлює права та свободи громадян, а також про умови та обставини даних порушень.

Функція соціального контролю розкриває те, як громадяни впливають на покращення і удосконалення роботи підприємств, установ та організацій, до яких вони звертаються. В процесі реалізації даної функції громадяни реалізують ще одну, тісно пов'язану з попередньою. Вони, вільно висловлюючи свою думку, повідомляють про свої потреби та інтереси.

Якщо право громадян на оскарження виступає як засіб соціального контролю незалежно від того, в якій скарзі громадянина воно буде реалізовано - в обґрунтованій чи необґрунтованій, то стосовно тільки обґрунтованих скарг можна говорити про дане право як засіб усунення недоліків в роботі органів, їх посадових осіб.

Функція участі громадян в управлінні державними процесами проявляється через можливість і за допомогою скарги усувати недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій (посадових осіб). Якщо це право вважати політичним, то можна зазначити, що в його змісті є суспільний інтерес, який поєднується з особистим інтересом громадянина щодо участі в управлінні справами держави і суспільства. Демократична правова держава має бути зацікавленою в участі громадян в такому управлінні, бо це є стимулом у розвитку демократичних суспільних відносин, по-перше, а по-друге, ще й способом захисту прав і свобод людини та громадянина.

Конституційне право громадян на оскарження, забезпечуючи особистий інтерес окремої особи по захисту порушеного права чи законного інтересу, реалізує безпосередню участь громадян в управлінській сфері. Кожна реалізована скарга громадянина це не тільки захист порушеного права і законного інтересу, але одночасно і виправлення недоліків, попередження порушень законності, реальний факт врахування точки зору окремої особи, його участі в управлінській діяльності, підприємств, установ, організацій.

З нашої точки зору, реалізація громадянами конституційного права на оскарження є реалізацією його суб'єктивного права, задоволення законних інтересів, яке здійснюється через особисті дії та дії державних установ, їх посадових осіб. Право на оскарження реалізується громадянами лише тоді, коли вони вважають, що порушено або порушується його суб'єктивне право чи законний інтерес.

Реалізація суб'єктивного права - це задоволення громадянином інтересів, визначених правом. Здійснюється воно через позитивні дії громадянина, а також органів, установ, організацій, їх посадових осіб. Необхідність у захисті інтересів виникає лише тоді, коли така реалізація неможлива, тобто коли суб'єкт, що має забезпечити реалізацію, не виконує своїх функцій. Звідси поняття “захист” не потрібно урівнювати з поняттям “реалізація” суб'єктивного права. Захист у цьому процесі займає самостійне місце, він є окремою стадією, яка має свою мету і завдання, встановлені нормативними актами. Інтерес громадянина на оскарження є для нього найближчим, найважливішим. Саме він змушує особу реалізовувати право на оскарження.

У процесі реалізації права на оскарження інтерес громадянина на захист свого права може бути задоволеним лише в тому випадку, коли скарга громадянина обґрунтована, інакше кажучи, якщо в ній вказано на дійсні, реальні, а не придумані факти порушення прав і законних інтересів. Якщо ж скарга громадянина не обґрунтована, то інтерес до її захисту об'єктивно не може бути задоволеним. У такій ситуації не може бути задоволеним і інтерес громадянина щодо участі в управлінській сфері.

Автор дисертації наголошує, що недостатньо вказати тільки на інтерес в процесі реалізації. Важливо ще дати відповідь на питання про те, як реалізується дане право. Виходячи з характеру та змісту права громадян на оскарження, опосередкованих законодавством, дане право реалізується як безпосередньо через загальні конституційні правовідносини, так і визначені кримінально-процесуальними, цивільно-процесуальними і адміністративно-процесуальними нормами. Можливість безпосередньої реалізації права громадян на оскарження як конституційного права, обумовлено тим, що Конституція України є певною мірою самостійним правовим регулятором суспільних відносин.

Широка можливість оскарження, що є змістом конституційного права на оскарження, передбачає не одного суб'єкта, а широке коло підприємств, установ, організацій, посадових осіб, до яких громадянин може звернутися зі скаргою з метою реалізації цього права. Отже, кількість конкретних правовідносин, учасником яких є громадянин, - велика. Тому як суб'єкту в процесі реалізації конституційного права на оскарження йому протистоїть не один орган, а держава - як система органів. Тобто дане право реалізується в загальних правовідносинах.

З нашої точки зору конкретизація в нормах адміністративного права, конституційного права громадян на оскарження - це визначення його статусу через правовідносини з юридичними і фізичними особами, починаючи із подачі скарги і до задоволення претензій, висловлених громадянином у ній.

Розділ 3. “Судовий контроль та нагляд по захисту прав та свобод громадян” присвячений аналізу правової структури судового контролю та нагляду, інституту адміністративної юстиції, як організаційної форми їх прояву, процедура адміністративного судочинства.

Автор дисертації пропонує формою судового контролю та нагляду як адміністративно-правового способу захисту прав та свобод людини і громадянина розглядати адміністративну юстицію. Об'єктивною умовою її існування на території держави є “вертикальність” матеріально-правових адміністративних відносин, в основу яких покладено метод влади-підпорядкування.

Адміністративно-правові відносини виникають в особливій сфері суспільного життя у зв'язку із здійсненням управлінськими органами і посадовими особами виконавчо-розпорядчої діяльності. Вважаємо, що основними ознаками адміністративно-правових відносин, які відрізняють їх від інших суспільних відносин, є: по-перше владно-розпорядче повноваження адміністративного органу посадової особи; по-друге імперативний метод, який передбачає нерівність учасників суспільних відносин.

Отже, зважаючи на дані обставини, змістом і формою діяльності суду за справами, що виникають із адміністративно-правових відносин, має бути адміністративна юстиція, а її правова регламентація, визначена адміністративно-правовими нормами. З нашої точки зору, межами дії адміністративної юстиції є публічно-правовий спір у сфері державного управління щодо законності будь-якої дії (бездіяльності), правового акту управлінської діяльності. Метою її дії є припинення незаконних дій (бездіяльності), правового акту.

Значне місце в дисертації приділяється розгляду процесу становлення адміністративної юстиції. Зокрема наголошується, що в науці адміністративного права прийнято виділяти принципи її організації - німецький, англосаксонський, французький. На основі висловлених точок зору дисертант прийшов до висновку, що виділення і відмежування моделей організації адміністративної юстиції є досить умовним і є спробою упорядкування різних її форм. Загальним для різних моделей є те, що публічно-правовий спір про захист і поновлення порушених прав та свобод громадян здійснюється на основі принципу рівності сторін перед судом, гласності і публічності судового провадження, змагальності сторін і неупередженості суду, органу, незалежного від державних структур, спеціально призначеного для розгляду спору.

Існування різних моделей організації адміністративної юстиції обумовлено історико-правовими причинами, адже кожна країна має свою систему контролю за законністю управлінської діяльності, що відповідає його правовим критеріям та специфіці державного устрою. Крім того, паралельно з судами загальної юрисдикції або адміністративними судами публічно-правові суперечки можуть розглядати квазісудові органи. Їх ще можна розглядати як справжні органи правосуддя, тому що вони можуть вирішувати не тільки питання права, але й розглядати питання факту, тобто справи про порушення простого, не визначеного правом інтересу. Вони створюються спеціальним актом міністра або парламенту при органах управління для розгляду окремих видів суперечок всередині конкретних відомств. Процедура розгляду суперечок часто співпадає із загальними принципами судочинства і як правило встановлюється актом органу управління, а не законом. Процесуальна форма вирішення публічно-правових суперечок залежить від національних особливостей державного механізму і правової системи держави.