Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія державного управління при Президентові України

ЗАГОРОДНЮК Сергій Васильович

УДК 35.088.6: 316.612

Розвиток управлінського спілкування в системі підготовки державних службовців

25.00.03 - Державна служба

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

Київ - 2003г.

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Національній академії державного управління при Президентові України.

Науковий керівник - доктор педагогічних наук, професор

КРИСЮК Степан Васильович

Національна академія державного управління при Президентові України

професор кафедри управління освітою.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

ПОЧЕПЦОВ Георгій Георгійович,

Адміністрація Президента України,

керівник управління стратегічних ініціатив;

кандидат наук з державного управління

ЧМИГА Віра Олександрівна,

Національна академія державного управління при Президентові України, головний спеціаліст факультету керівних кадрів.

Провідна установа - Національна Академія Служби безпеки України, кафедра педагогіки та оперативної психології, м. Київ.

Захист відбудеться “9” жовтня 2003 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.810.01 в Національній академії державного управління при Президентові України за адресою: 03057, м. Київ, вул. Ежена Потьє, 20, к. 201.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної академії державного управління при Президентові України за адресою: 03057, м. Київ, вул. Ежена Потьє, 20.

Автореферат розісланий “8” вересня 2003 року

Учений секретар спеціалізованої вченої ради В.К. Майборода

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Адміністративна реформа в Україні ставить нові завдання щодо якісного кадрового забезпечення системи органів державного управління. Адже результати перетворень залежать від професіоналізму, етики, моралі й компетентності державних службовців. В умовах демократичного суспільства їх службово-посадова діяльність здійснюється відповідно до конституційної норми про повагу людської честі й гідності, дотримання прав і свобод людини й громадянина. Тому особливого значення набуває “суб'єкт-суб'єктний” характер взаємодії учасників процесів управління й досягнення взаєморозуміння між ними як у системі державної служби, так і поза нею. Значною мірою це забезпечує досконале володіння державним службовцем технологією управлінського спілкування. Підвищена увага до останньої зумовлена посиленням вимог до професійних умінь і навичок управлінця, що ґрунтуються на сучасних спеціальних знаннях, аналітичних здібностях, вмінні застосовувати засоби й методи управлінської науки й впроваджувати нові соціальні технології. Таким чином, актуальність розвитку управлінського спілкування в системі підготовки державних службовців визначається соціальним і нормативним завданням, поставленим державою перед цією галуззю.

Проблеми спілкування у вітчизняних і зарубіжних наукових джерелах порушуються в контексті філософії, психології, педагогіки, психології управління й управління тощо. Соціальний феномен спілкування привертав увагу античних мислителів Арістотеля, Платона, Сократа, західних філософів К.-О. Апеля, М. Бубера, Ю. Хабермаса, К. Ясперса й сучасних учених А.А. Вороніна, В.М. Князєва, І.Ф. Надольного, Л.А. Ситниченко. Соціально-психологічні й психологічні аспекти згаданої проблеми досліджували Г.М. Андрєєва, К.А. Абульханова, М.Н. Корнєв, А.Б. Коваленко, Л.А. Петровська, В.А. Семиченко, специфіку спілкування - психолог Л.С. Виготський, педагог В.О. Сухомлинський. Діяльнісний зміст і культуру професійно-педагогічного спілкування розкривали І.А. Зя-зюн, В.І. Луговий, В.К. Майборода, А.М. Нісімчук, Г.М. Сагач, О.Т. Шпак. Етичні сторони спілкування описували Ю.В. Водерацький, Ю.І. Палеха, Т.К. Чмут, Г.Л. Чайка. Системне спілкування як соціокомунікацію розглядали Е.М. Лібанова, О.М. Палій, В.А. Скуратівський. Мовні засоби спілкування характеризують Н.Я. Дзюбишина-Мельник, Г.Г. Почепцов, І.М. Плотницька, В.М. Русанівський, Дерек Біддл, А.Г. Гоулінг, М.Дж.К. Станворт (Англія). Науковці Алан і Барбара Піз (США), Карен Трю й Джон Кремер (Англія), І.С. Кон описують гендерні аспекти спілкування. Роль і місце спілкування в управлінні розкривали зарубіжні фахівці з управління М. Альберт, М.Х. Мескон, Ф. Хедоурі (США), вітчизняні вчені В.Д. Бакуменко, С.В. Крисюк, О.А. Машков, Н.Р. Нижник, В.П. Тронь, Г.В. Щокін. У роботах Л.К. Аверченко, Г.М. Залєсова, М.М. Логунової, Р.І. Мокшанцева, В.М. Ніколаєнко, Л.Е. Орбан-Лембрик, А.Ю. Панасюка, М.І. Пірен, А.Л. Потеряхіна визначено поняття “управлінське спілкування” і з'ясовані передумови його виникнення. Слід зазначити, що в роботах всіх цих науковців акцентується увага на необхідності оволодіння вербальними й невербальними засобами підвищення ефективності професійної діяльності. Тому в дисертаційних дослідженнях вивчались питання розвитку техніки педагогічного й ділового спілкування (С.А. Болсун, Н.М. Драгомирецька), активні соціально-психологічні методи впливу на структурні елементи педагогічного спілкування (Ю.В. Кудінов, М.В. Тоба), активні форми й методи як засіб розвитку педагогічного мовлення (О.В. Гоголь, Л.П. Дарійчук, Л.О. Савенкова), формування індивідуального стилю спілкування (М.С. Коваль). Додамо, що в переважній більшості робіт розглядаються питання формування комунікативних умінь і навичок у студентів, і лише в окремих з них вивчається розвиток техніки спілкування в післядипломній освіті (С.А. Болсун).

У цілому аналіз робіт і програм підготовки свідчить про наявність змістовних теоретично-практичних напрацювань щодо формування й розвитку техніки спілкування в контексті різних видів діяльності. Однак проблема розвитку технології управлінського спілкування в системі підготовки державних службовців залишається малодослідженою.

Розвиток технології управлінського спілкування державних службовців об'єктивно пов'язаний з особливостями навчання дорослих - управлінців, які вже мають вищу освіту, життєвий і професійний досвід. Тому є закономірною розробка системи корекції і вдосконалення їх комунікативних умінь і навичок, що ґрунтувалася б на вихідних положеннях андрагогіки. Потреба в цілісному системному дослідженні управлінського спілкування в системі державної служби, виявленні й творчому використанні інноваційних психолого-педагогічних підходів до підвищення його рівня зумовила вибір теми дисертації: “Розвиток управлінського спілкування в системі підготовки державних службовців”.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження проводилося в межах комплексного наукового проекту “Державне управління й місцеве самоврядування” (НДР - ОК № 200 U 004103) Української Академії державного управління при Президентові України, в якому автор як молодший науковий співробітник брав участь, зокрема в проведенні соціологічного опитування й обробці його результатів.

Об'єкт дослідження - управлінське спілкування в системі державної служби.

Предмет дослідження - розвиток управлінського спілкування в системі підготовки державних службовців.

Гіпотеза дослідження ґрунтується на припущенні, що рівень розвитку управлінського спілкування значно підвищується за умови впровадження в навчання андрагогічної моделі з перенесенням теоретичних знань з рівня інформації на рівень професійних практичних дій шляхом засвоєння комунікативної технології.

Мета дослідження полягає в науково-теоретичному обґрунтуванні розвитку управлінського спілкування в системі підготовки державних службовців і виявленні можливостей використання інноваційного психолого-педагогічного досвіду. Відповідно до мети й гіпотези дослідження визначено такі завдання:

проаналізувати стан дослідження проблеми управлінського спілкування в системі державної служби у вітчизняній і зарубіжній літературі для з'ясування підходів до його розвитку, актуальних щодо впровадження у вітчизняну систему підготовки державних службовців;

уточнити суть поняття “управлінське спілкування в системі державної служби”;

розкрити теоретичні основи управлінського спілкування в системі державної служби як наукової категорії (визначити його складові і їх зв'язки з виконанням консультативно-дорадчих і організаційно-розпорядчих функцій, з'ясувати соціально-психологічні аспекти, побудувати модель розвитку управлінського спілкування, дослідити умови й критерії його розвитку);

експериментально визначити ефективні підходи до розвитку технології управлінського спілкування;

розробити науково-практичні рекомендації стосовно запровадження моделі розвитку управлінського спілкування в систему підготовки державних службовців.

Методи дослідження. При розв'язанні завдань і перевірці гіпотези дослідження використано систему методів.

Теоретичні методи: контент-аналіз філософської, психологічної, педагогічної літератури, джерел з теорії управління й соціології дав змогу виявити проблеми спілкування й узагальнити основні напрями їх дослідження. Порівняння, системний аналіз, синтез і обґрунтування допомогли визначити об'єкт і предмет дослідження і з'ясувати суть управлінського спілкування.

Емпіричні методи: констатуючий і формуючий експеримент: а) діагностичні методи (тестування, анкетування, спостереження, експертна оцінка комунікативних умінь і навичок); б) методи активного навчання (активні імітаційні ігри, елементи соціально-психологічного тренінгу тощо).

Методи математичної та статистичної обробки даних: дискриптивні статистики, кореляційний аналіз, часткові парні кореляції під час аналізу результатів експерименту, однофакторний дисперсійний аналіз для підтвердження гіпотези дослідження.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в науковому обґрунтуванні теоретико-методологічних основ розвитку технології управлінського спілкування в системі підготовки державних службовців. У дисертації:

уперше експериментально підтверджено доцільність використання андрагогічної моделі розвитку управлінського спілкування, що покладено в основу пропонованих нами науково-методичних рекомендацій; побудовано андрагогічну модель розвитку управлінського спілкування в системі підготовки державних службовців; обґрунтовано й конкретизовано психолого-педагогічні умови розвитку технології управлінського спілкування державних службовців (діалогізація навчання, використання відеотренінгу, самоосвіта й самовдосконалення тощо); розроблено комунікативну технологію управлінського спілкування державних службовців;

уточнено суть поняття “управлінське спілкування в системі державної служби”, встановлено зв'язки між його комунікативною, інтерактивною й перцептивною складовими;

дістало подальшого розвитку визначення і розкриття теоретичних основ (природа, цілі, функції, структура, процес, форми, принципи) й соціально-психологічних аспектів (соціально-психологічна активність, компетентність, адаптація, готовність) управлінського спілкування в системі державної служби;

удосконалено наукові підходи щодо можливостей упровадження інноваційного психолого-педагогічного вітчизняного й зарубіжного досвіду розвитку комунікативних умінь і навичок державних службовців (з'ясовано критерії рівня розвитку управлінського спілкування державних службовців; сформовано й апробовано методику оцінювання вхідного й вихідного рівнів управлінського спілкування).

Практичне значення отриманих результатів визначається тим, що в дисертації подано науково-методичні рекомендації щодо вдосконалення системи розвитку управлінського спілкування державних службовців, розроблені на основі критичного аналізу вітчизняного й зарубіжного досвіду (Німеччина, США).

Теоретичні положення й практичні результати дисертаційного дослідження можна використовувати в науково-дослідницькій і викладацькій роботі при підготовці лекцій та семінарських занять з відповідних питань системи державної служби. Зокрема, розроблено й впроваджено навчальний модуль “Мистецтво ділового спілкування” в програму підготовки магістрів державного управління в Українській Академії державного управління при Президентові України (довідка № 144 від 5.06.2003 р.).

Матеріали дисертаційного дослідження використовують аспіранти й докторанти Української Академії державного управління при Президентові України в процесі підготовки й складання кандидатських іспитів з англійської і німецької мов (довідка № 145 від 5.06.2003 р.).

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційної роботи обговорювались на засіданнях кафедри управління освітою Української Академії державного управління при Президентові України. Результати й висновки дослідження доповідались на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Післядипломна освіта: перспективи розвитку” (Київ, 2000, довідка № 01-04/687 від 10.12.01 р.), науково-практичній конференції за міжнародною участю “Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні” (Київ, 2001), “Державне управління в умовах інтеграції України в Європейський Союз” (Київ, 2002).

Публікації. Результати наукових досліджень відображені в семи наукових працях, які опубліковані в п'яти фахових виданнях і матеріалах двох науково-практичних конференцій.

Обсяг і структура дисертації. Дисертаційна робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 190 сторінок друкованого тексту (основна частина - 173 сторінки), в тому числі 11 таблиць, 12 рисунків, список використаних літературних джерел (189 найменувань) розміщений на 17 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність наукового дослідження, сформульовано його мету, визначено напрями пошуків і комплекс завдань, зв'язок із науковими програмами, планами, темами, розкрито ступінь розробки проблеми, методи досліджень, відображено наукову новизну й практичну значущість результатів дослідження, їх апробацію й впровадження.

У першому розділі - “Управлінське спілкування на державній службі як науково-практична проблема” - подано огляд наукових джерел, проаналізовано стан досліджуваної проблеми й розкрито існуючі підходи до її розв'язання. Останні можна умовно поділити на такі види: розгляд системних зв'язків спілкування з іншими підсистемами й елементами суспільної структури, такими як система суспільних і виробничих відносин, діяльність, індивід; розкриття особливостей і ролі спілкування в системах діяльності “людина-людина”; визначення структури, функцій і засобів спілкування; розвиток і формування окремих складових спілкування в контексті підвищення ефективності професійної діяльності в системі “людина-людина”.

Аналіз виявив цінні теоретико-практичні напрацювання, що дали змогу прослідкувати розвиток і становлення спілкування як науково-практичної проблеми. З'ясовано, що виникнення різноманітних форм і видів спілкування зумовлене видами відносин і діяльності. Так феномен управлінського спілкування виникає внаслідок існування суспільної потреби в управління виробничою й управлінською діяльністю. Вивчення авторських визначень поняття “управлінське спілкування” засвідчив багатоаспектність цього явища й різне розуміння його сутності, а саме: як необхідність здійснення управлінських функцій (Л.К. Аверченко, Г.М. Залєсов, Р.І. Мокшанцев, В.М. Ніколаєнко, Л.Е. Орбан-Лембрик); взаємодію керівника з людьми (М.І. Пірен); складний соціальний процес з поєднананням науки й мистецтва (М.М. Логунова), специфічну форму спілкування й складову управлінської культури (В.М. Шепель); процес службового спілкування керівника з підлеглим (А. Ю. Панасюк); ділове спілкування в процесі управління в соціальних організаціях (О.Л. Потєряхін) тощо. Незважаючи на зазначене, існує загальний, міждисциплінарний погляд на його роль у процесах управління. Він полягає в тому, що вміння державних службовців взаємодіяти один з одним, впливати на співбесідника, досягати взаєморозуміння й “суб'єкт-суб'єктний” характер спілкування є важливими передумовами успішної управлінської діяльності.

У вітчизняних комунікативних програмах наводяться окремі прийоми й техніки переконання партнера, стратегії взаємодії під час професійної діяльності державних службовців. Однак з метою досягнення цілісності комунікативної підготовки доцільно об'єднати вищевказаний комунікативний інструментарій саме в технології управлінського спілкування в рамках “інтегрованого курсу” (С.В. Крисюк, В.І. Луговий, В.К. Майборода). Це дало б змогу забезпечити зв'язок теоретичного рівня знань про спілкування з практичними комунікативними діями через активізацію функцій психіки слухачів (увагу, сприйняття, передбачення тощо).

Вивчення зарубіжного досвіду комунікативної підготовки свідчить про різноманітність підходів до розвитку вмінь і навичок спілкування. Кінцевий результат розвиваючого процесу спрямований на ефективне виконання службових обов'язків, використання комунікативних технік і прийомів (техніка презентації, техніка аргументації, запитання й заперечення) в інших сферах життєдіяльності. Узагальнення результатів аналізу дало підставу для висновку, що філософські, соціологічні й психолого-педагогічні дослідження заклали теоретичні основи проблеми спілкування, було запропоновано конкретні засоби її розв'язання. Разом з тим теоретичні основи, соціально-психологічні аспекти управлінського спілкування в системі державної служби й психолого-педагогічні умови його розвитку в державних службовців залишаються недостатньо розробленими.

Викладено також загальну методику й методи дослідження, уточнено поняття “управлінське спілкування в системі державної служби” на основі аналізу понять “управління” й “спілкування”. Розгляд цих понять дав змогу визначити управлінське спілкування в системі державної служби як поняття, що характеризує управлінський вплив по управлінській вертикалі й горизонталі шляхом збирання, обробки, аналізу інформації через підтримання зв'язку, взаємозв'язку й взаємодії і прийняття рішень під час спільної професійної діяльності з досягнення державно-управлінських цілей.

У другому розділі - “Система підготовки державних службовців до управлінського спілкування” - розкриваються теоретичні основи й соціально-психологічні аспекти управлінського спілкування, описується модель його розвитку.

Аналіз побудовано за логічною схемою: природа - цілі - функції - структура - процес - форма - принципи. Зв'язки управлінського спілкування з виконанням консультативно-дорадчих і організаційно-розпорядчих функцій розглянуті крізь призму інструментальної і комунікативної раціональності (М. Вебер, Ю. Хабермас). На думку Ю. Хабермаса, принципова відмінність між ними полягає: у першому випадку в орієнтації на інструментальний успіх, а в другому - на розуміння й співчуття. Розкривається негативний вплив інструментальної раціональності на управлінське спілкування в системі державної служби, який полягає в тому, що вона зумовлює його функціональність (несправжність). За цієї умови державний службовець втрачає індивідуальність, ставлення до нього характеризується опосередкованістю й обов'язково визначається наявністю посередника під час управлінського спілкування, наприклад, виконання службово-посадових обов'язків.

Соціальна й діяльнісна природа, прикладний характер управлінського спілкування виявляються в управлінській діяльності державних службовців. Це засвідчують розуміння й трактування спілкування в контексті професійної взаємодії на двох рівнях: професійному й міжособистісному. Професійний і міжособистісний рівні розрізняють за об'єктами (цілями), використовуваними комунікативними засобами й лексикою. У першому випадку до об'єктів (цілей) управлінського спілкування відносять державну політику, технології управління, державні цілі, у другому - психологічні стани, професійно-ціннісні орієнтації і мотиви учасників процесів управління й спілкування.

Аналіз функцій цього поняття підтвердив, що інтегральні й локальні функції забезпечують процес управлінського спілкування в державній службі на професійному й міжособистісному рівнях. Інтегральні функції у професійній діяльності державного службовця через вплив на об'єкт управління, організацію спільних дій, соціально-психологічну адаптацію проявляються в діяльності управлінських структур. Через локальні функції реалізується прикладна частина управлінського спілкування, оскільки саме на міжособистісному рівні починається спрямування дії об'єкта управління через заохочення, зміну його психологічного стану й поведінки, взаємодію й взаєморозуміння між державними службовцями.

Процес управлінського спілкування в системі органів державної виконавчої влади досліджено на прикладі функціонування його структур: комунікативної, інтерактивної і перцептивної. Комунікативний бік управлінського спілкування на державній службі полягає в обміні інформацією, її сприйнятті й розумінні, психологічному впливі за допомогою вербальних і невербальних засобів. Інтерактивна складова управлінського спілкування на державній службі пов'язана з організацією спільної діяльності й характеризує це поняття як взаємодію. Вона охоплює вироблення стратегії і тактики управлінських дій, мотивацію їх учасників. У цьому випадку виявляється взаємозв'язок інтерактивності з прийняттям і виконанням рішень. За допомогою взаємодії в першому випадку здійснюється їх підготовка, а в другому забезпечується їх виконання. Соціальна й міжособистісна перцепція допомагає адекватно сприймати інформацію й добирати релевантні засоби комунікації й інтеракції. Інакше кажучи, перцепція відіграє регулятивну роль (Л.А. Петровська, 1989) під час управлінського спілкування на професійному й міжособистісному рівнях. Таким чином, процес управлінського спілкування є взаємопроникненням комунікативних, інтерактивних і перцептивних елементів.

Чинники управлінського спілкування на державній службі з'ясовувалися за допомогою факторів управління (О.А. Машков, Н.Р. Нижник). Результатом співвіднесення цих понять є встановлення цілей управлінського спілкування як мети управління; отримання соціально-психологічної інформації про стан суб'єкта спілкування й ситуацію спілкування як повідомлення про стан об'єкта й середовища; визначення впливу на об'єкт управлінського спілкування як управління об'єктом; дотримання технології управлінського спілкування як алгоритму процесу управління. Цілі зумовлюють діяльність і спілкування, в основу яких покладена соціально-психологічна, політична й управлінська інформація, а досягаються вони шляхом впливу на об'єкт управління й спілкування шляхом дотримання певних правил і вимог.

Форми (субординаційна, службово-товариська, дружня) й принципи (створення умов, повноважень і відповідальності, заохочення й покарання, раціонального використання робочого часу) управлінського спілкування в системі державної служби, відображаючи певні правила й вимоги до професійних і міжособистісних відносин у системах “керівник - підлеглий”, “керівник - керівник”, “керівник - колектив”, впливають на формування їх певного типу. Виходячи з раціонального характеру управлінського спілкування, визначено його утилітарно-функціональну та інтерактивно-діалогічну форми. Перша з'являється під впливом інструментальної раціональності й передбачає маніпулятивне використання партнера зі спілкування. Друга пов'язана з комунікативною раціональністю та ґрунтується на усвідомленні державними службовцями співпричетності до вирішення долі держави й суспільства.

Соціально-психологічні аспекти управлінського спілкування досліджено в контексті філософської моделі двоступеневого суспільства сучасності Ю. Хабермаса, що включає “адміністративні структури держави” й “життєвий світ”. На першому ступені живуть за принципами виробничо-трудової раціональності, а на другому здійснюється мотивація поведінки індивіда й повсякденна безпосередня комунікація. Природно, що перший ступінь зумовлює формування в особистості “стратегічної поведінки” для реалізації власного “інтересу” в певній системі. Тобто вибір падає на “інструментальну раціональність”, в основу якої покладено інструментальну дію як цілеспрямовану діяльність для здійснення цілей у заданих умовах з опорою на технічні правила, емпіричні знання й прогнозування можливих ефектів (А.А. Воронін). Моделюючи цілераціональну поведінку, орієнтуючись на “інструментальний успіх”, людина зі своєю поведінкою мимоволі теж стає інструментами, що використовує інший для досягнення власних цілей. Але, за Х.-Г. Гадамером, “бачити в іншому лише знаряддя, що піддається обліку й оволодінню, - означає плекати ілюзію”. Це співзвучно думці Ю. Хабермаса про свідоме або несвідоме обдурювання партнера і, врешті-решт, означає дезінтеграцію суспільства, того самого другого ступеня - “живого світу”. Вихід з кризової ситуації Ю. Хабермас вбачає в альтернативній формі поведінки - комунікативній, що ґрунтується на комунікативній дії як нормативно узгодженій “суб'єкт-суб'єктній” взаємодії, спрямованій на досягнення взаєморозуміння. На основі зазначеного аргументовано, що зорієнтованість державних службовців на інструментальний успіх ускладнює виконання консультативно-дорадчих і організаційно-розпорядчих функцій, сприяє досягненню лише короткочасних цілей.

Обґрунтовано, що одним із шляхів досягнення комунікативної раціональності є використання соціально-психологічних методів управління. Такі методи реалізуються в процесах управління за допомогою управлінського спілкування й пов'язані з близькими за природою явищами - соціально-психологічною активністю, соціально-психологічною адаптацією, соціально-психологічною компетентністю, соціальними ролями, соціальним статусом і соціально-психологічною готовністю державного службовця до професійної діяльності.

Оскільки підготовка державних службовців в Національній академії державного управління при Президентові України є післядипломною освітою, то в основу розвитку управлінського спілкування покладено теоретико-методичні розробки щодо перенесення теоретичних знань з рівня інформації на рівень професійних, практичних дій. Під час викладання факультативного модуля “Мистецтво ділового спілкування” ми керувались тим, що:

розвиток управлінського спілкування має забезпечити “зону найближчого розвитку” державного службовця;

для визначення ефекту цього процесу необхідне тестування вхідного й вихідного рівнів розвитку управлінського спілкування;

розвиток управлінського спілкування відбувається в поєднанні теоретичних знань з особистим досвідом слухачів. Тому увагу приділено як позитивному, так і негативному досвіду. За допомогою низки вправ досягається корекція негативного досвіду спілкування, формування й закріплення позитивного досвіду;

альтернативність розвитку досягається шляхом вибору різних схем підготовки й роботи на заняттях; добором вправ для психологічного тренінгу; аналітично-експертною діяльністю під час відеотренінгу; варіативністю ситуативних і рольових ігор; створенням передумов для зміни якісних показників через самоусвідомлення власного рівня й оцінку експертів.

У побудові моделі розвитку управлінського спілкування використано андрагогічну модель навчання державних службовців. Для зазначеної моделі розроблено структуру розвитку управлінського спілкування, яка включає ряд компонентів.

Цільовий компонент складається з цілей викладача й слухача, оскільки мета визначається як ідеально передбачений кінцевий результат діяльності, що відбувається. Цілі викладача визначаються соціальним і нормативним завданням з підготовки професіоналів державного управління. Цілі слухача як державного службовця формуються професійними вимогами, його бажанням підвищити особистий і професійний рівень.

Зміст розвиваючого процесу визначався відповідно до плану й програми модуля “Мистецтво ділового спілкування”, а саме знання основ ділового спілкування, управлінського спілкування і його розвиток.

Операційно-діяльнісний компонент відображав процесуально-діяльнісну сутність розвитку управлінського спілкування.

Коригуюче-формуючий компонент охоплював корекцію негативного досвіду спілкування та формування позитивної установки на спілкування.

Контрольно-регулюючий компонент забезпечував контроль за виконанням завдань розвиваючого процесу, внесення необхідних змін для оптимізації шляхів досягнення цілей навчального процесу.

Оціночно-результативний компонент мав на меті оцінку результатів розвитку управлінського спілкування.

Упровадження моделі розвитку передбачало три етапи: початковий, навчально-розвиваючий та завершальний.

Так на початковому етапі оцінювався рівень розвитку управлінського спілкування й формувалися нові мотиви й потреби в його удосконаленні. На навчально-розвиваючому етапі забезпечувався розвиток комунікативної, інтерактивної й перцептивної складових управлінського спілкування й оволодіння комунікативною технологією. На завершальному етапі закріплювались результати, формувались мотиви до подальшого самовдосконалення.

Завдання кожного з етапів виконувалися під час актуалізації теоретичних знань, моделювання управлінських ситуацій, виконання вправ, проведення рольових і ситуативних ігор.

У процесі дослідження розроблено комунікативну технологію, що включає операційну (стратегія і тактика) й внутрішню (культура й соціально-психологічна компетентність) сторони управлінського спілкування (див. табл. 1).

Таблиця 1. Комунікативна технологія управлінського спілкування

Оптимальність комунікативної технології управлінського спілкування доведено на основі ситуаційного методу прийняття рішень у довільних ситуаціях в умовах невизначеності, ризику й багатокритеріального компромісу “Салют” (В.П. Тронь).

Раціональний характер службово-посадової діяльності державного службовця, існування “суб'єкт-суб'єктних”, “суб'єкт-об'єктних” схем спілкування, їх спрямованість на зовнішню й внутрішню сторони особистості, змішаний характер управлінських завдань (продуктивні й репродуктивні) дають підстави визначити інструментальний, репродуктивний, продуктивний і комунікативний рівні. Для їх опису використано критерії, що характеризують комунікативні дії за їх спрямованістю, професійністю, доцільністю, оригінальністю, освоєністю й своєчасністю.

Оскільки в зазначених критеріях відображаються певні риси особистості, то ці критерії розглядаються як понятійні конструкти. Останні охоплюють як мотиваційно-смислові, ціннісні утворення особистості, так і її операційно-дієві, поведінкові характеристики. Тому здійснене комбінаційне групування характерних і найбільш властивих кожному рівню показників у вигляді тверджень, що є одночасно основними варіаційними ознаками кожного понятійного конструкта. Відповідно до глибинного й поведінкового рівнів управлінського спілкування розроблено два блоки методики. Перший спрямований на встановлення рівнів управлінського спілкування: інструментального, репродуктивного, продуктивного й комунікативного і рівня знань комунікативної технології. Другий зорієнтований на діагностування комунікативних, інтерактивних і перцептивних складових, або інтегративних комунікативних здібностей. До нього ввійшли опитувальник КОС - 2, тест “Інтерперсональна діагностика” Т. Лірі, тест на виявлення здатності оцінити партнера (М.С. Дороніна). Їх узагальнені показники визначають рівень розвитку управлінського спілкування.

У третьому розділі - “Результати експериментальної роботи з розвитку управлінського спілкування в системі підготовки державних службовців” - аналізуються результати впровадження моделі розвитку управлінського спілкування.

На першому етапі (2000-2001 рр.) проведено констатуючий експеримент, у ході якого опитано 320 державних службовців і слухачів Національної академії державного управління при Президентові України й апробовано діагностичну методику.

Дослідження на цьому етапі полягало у визначенні ефективних підходів до розвитку технології управлінського спілкування. Для цього розроблено опитувальну анкету, що включала необхідні запитання. Перше з них сформульоване для з'ясування рівня поінформованості слухачів про поняття “управлінське спілкування в системі державної служби”. Аналіз результатів опитування свідчить, що більшість респондентів (41,6%) мають загальне уявлення про це явище, ознайомлені з ним 32,7%, не ознайомлені - 25,7%. Достовірність позитивних відповідей на зазначене у запитанні перевірялась за допомогою таких підпитань:

сформулюйте визначення управлінського спілкування в системі державної служби;

вкажіть засоби управлінського спілкування;

назвіть прийоми управлінського спілкування.

Аналіз опитувальників підтвердив високу достовірність відповідей, оскільки майже всі вони супроводжувалися визначенням поняття “управлінське спілкування”. В них розкриваються певні аспекти управлінського спілкування: інформативний, соціально-психологічний, діяльнісний, інструментальний тощо. Зауважимо, що контент-аналіз визначень управлінського спілкування в системі державної служби переважно свідчить про індивідуальне розуміння опитуваними такого явища. Характеризуючи його, слухачі керувались власним досвідом професійного спілкування і частково - окремими теоретичними знаннями основ управлінського спілкування в системі державної служби. Тому навчання було зорієнтовано на розуміння слухачами сутності й вимог до професійного спілкування як важливої складової професійної культури й етикету. Звідси й рівень володіння засобами управлінського спілкування оцінили як високий 2,7% слухачів, як середній - 62,5%, як низький - 29,2%. Незважаючи на середні показники самооцінки, 70,8% опитуваних вважають, що ці засоби допоможуть їм реалізувати власний професійний управлінський досвід, 24,8% - погоджуються із цим частково, 0,9% так не вважають. Це свідчить про достатнє усвідомлення державними службовцями важливості ролі й місця інструментарію управлінського спілкування у виконанні службово-посадових обов'язків, наявність мотивації до вдосконалення комунікативних умінь і навичок. Такі висновки підтверджують відповіді на запитання щодо сприяння уміння спілкуватися формуванню позитивного іміджу державного службовця. Так, 89,4% респондентів погодились із цією думкою, 1,8% - не погодились, 7,1% - погодились частково. Враховуючи зазначене необхідно розвивати у слухачів уміння спілкуватися, переконувати, дискутувати, знаходити компроміси, слухати, володіти прийомами сприйняття, розуміння партнера й впливу на нього в процесі спілкування, проводити прийоми, наради й ділові бесіди.

Нами з'ясована експертна думка щодо запровадження в навчання спеціального модуля з розвитку технології управлінського спілкування. Серед опитуваних 88,5% ставляться до цього позитивно, 2,7% - негативно, 7,1% - байдуже. Такі цифри підтверджують необхідність комунікативної підготовки слухачів з метою розвитку в них здатності до переконливого й ефективного ділового спілкування, творчого використання його можливостей, виявлення резервів для ефективнішого вирішення професійних завдань.

На другому етапі (2001-2002 рр.) проводився експеримент з теоретичної підготовки й практичного розвитку управлінського спілкування й діагностування слухачів другого курсу в рамках модуля “Мистецтво ділового спілкування”. В експерименті взяли участь 72 слухачі, з них 33 - чоловіки й 39 - жінки, або відповідно 45,8 і 54,2%. З метою верифікації теоретичних розробок було здійснене експериментальне дослідження вхідного й вихідного рівнів розвитку.

Зміст теоретичної підготовки до управлінського спілкування охоплював як соціально-психологічний аналіз професійної діяльності державного службовця, так і визначення управлінського спілкування як її основи. Тому під час викладання теоретичних основ спілкування шляхом дискусії уточнювався його понятійний апарат і термінологія. На практичних заняттях за допомогою відео- та соціально-психологічного тренінгів відпрацьовувалися дії й алгоритми, що є складовими генералізованих умінь і навичок. Це здійснювалось шляхом засвоєння техніки презентації колеги, публічного виступу й проведення імітаційних ігор з відпрацюванням прийомів комунікативної технології управлінського спілкування. Так комунікативні дії з оцінки ситуації спілкування опрацьовувались через прийоми антиципації. Визначення умов спілкування, виявлення комунікативних намірів партнера, моделювання ситуації спілкування здійснювались під час візуальної психодіагностики, розігрування можливих управлінських ситуацій. Слухачі вчилися діагностувати психологічний стан партнера за невербальними сигналами й прогнозувати розвиток ситуації спілкування за заданими умовами. Техніка комунікативної взаємодії відпрацьовувалася через освоєння прийомів атракції. Слухачі добирали засоби формування передумов спілкування, встановлення контакту, використовуючи персонально-ввічливі (“Ви”) та узагальнююче-об'єднуючі (“Ми”) звертання, “золоті слова”, апелюючи до почуттів і логіки під час презентації свого партнера колегам. Водночас розвивались перцептивні здібності всіх учасників через само- і взаємосприйняття й інтерпретацію особистісно-смислових утворень кожного з них.

Розвиток переконливого спілкування включав удосконалення прийомів фасцинації, а саме привернення й утримання уваги до мови. Цьому сприяло виконання завдань на уважне слухання, бачення й вербальний вплив, ведення діалогу й дотримання “суб'єкт-суб'єктної” схеми спілкування, формування відчуття співучасті й апеляція до спільності життєвих і професійних інтересів. Слухачів орієнтували на врахування психологічного клімату в тій чи іншій ситуації та аудиторії спілкування.

Опрацювання техніки аналізу конкретної ситуації і розв'язання проблеми полягало в розвитку прийому обговорення. У змодельованих ситуаціях управлінського спілкування слухачі узагальнювали й аналізували інформацію, виявляли головні проблеми, вибирали шляхи й засоби їх розв'язання. Завдання передбачали імітаційні й ситуативні ігри, підготовчі й тренувальні вправи з метою комплексного розвитку комунікативної, інтерактивної й перцептивної складових. При цьому увага слухачів акцентувалась не на помилках, а на виявленні умінь і навичок, що потребують розвитку, корекції і вдосконалення.

Упровадження моделі розвитку управлінського спілкування потребувало дотримання психолого-педагогічних умов: визначення комунікативних потреб слухачів, виявлення рівня розвитку комунікативної, перцептивної й інтерактивної сторін особистості, можливості самоосвіти й самовдосконалення, з'ясування обізнаності слухачів із засобами управлінського спілкування, їх активізацію через широке використання дидактично-технічних засобів (відеотехніка), роздаткового матеріалу (схеми, таблиці тощо), здійснення психолого-педагогічного впливу на соціально-психологічні й психологічні властивості слухача на його особистісно-творчому рівні, використання особистісного підходу й когнітивного принципу навчання й розвитку управлінського спілкування.

З метою визначення ефективності розробленої моделі розвитку управлінського спілкування в системі підготовки державних службовців проаналізовано результати діагностування вхідного й вихідного рівнів розвитку управлінського спілкування.

Головна мета порівняльного аналізу полягала в з'ясуванні відмінностей у розвитку управлінського спілкування між слухачами, які навчалися за експериментальною моделлю, і тими, які не освоювали програму тренінгу комунікативних здібностей. Навчання в експериментальній і контрольній групах відрізнялось тим, що в першій здійснювався комплексний розвиток і корекція умінь і навичок управлінського спілкування слухачів через оволодіння комунікативною технологією. В другій групі виконувались завдання, передбачені академічною програмою модуля “Теоретичні й методологічні основи “паблік рилейшнз”, який в експериментальній групі не викладали. Аналіз даних полягав у з'ясуванні значень діагностичних змінних, розрахунку їх середніх значень і дисперсії, частоти певних значень відповідей (процент відповідей) за допомогою модуля описової статистики. Визначаючи рівень розвитку управлінського спілкування, ми орієнтувались на максимально вагомі показники комунікативного рівня (змінна оціночний комунікативний рівень). Це пояснюється тим, що модель розвитку управлінського спілкування орієнтована на зазначений рівень як оптимальний. Для обчислення взято шкали “скоріше погоджуюсь” і “повністю погоджуюсь”. Оскільки вони є найвагомішими, то їх вибір слугує емпіричним фактом переосмислення слухачами власних понятійних конструктів і рівня управлінського спілкування, відображає результати його розвитку й корекції.

Результати розвитку показано на діаграмі, з якої видно, що слухачі експериментальних груп (ЕГ) почали віддавати перевагу комунікативному рівню управлінського спілкування (83% проти 28%), тобто їх частка зросла на 55 процентних пункти (Пр.п.) після завершення експерименту (див. рис. 1).

Рис. 1. Динаміка вхідного й вихідного рівнів розвитку управлінського спілкування

Інакше кажучи, майже втричі (коефіцієнт динаміки Кд = 2,964) збільшилася частка осіб, які віддають перевагу комунікативному рівню спілкування. На противагу їм частка слухачів контрольної групи (КГ), які віддають перевагу комунікативному рівню, залишилась без змін (14%). Частка слухачів ЕГ, які засвоїли основи комунікативної технології (змінна рівень_т, позначка “знання комунікативної технології”) збільшилася із 42 до 80%, тоді як частка слухачів КГ знизилася з 39 до 35%. Зміни ґрунтуються на усвідомленні важливості й необхідності використання комунікативної технології в ситуаціях управлінського спілкування, що й передбачалось реалізацією теоретико-методичних розробок стосовно перенесення теоретичних знань з рівня інформації на рівень професійних, практичних дій. Взаємозв'язки й причинні залежності між вищевказаними змінними визначено за допомогою кореляційного аналізу. Для оцінки характеру зв'язків застосовували непараметричні критерії, або коефіцієнт рангової кореляції rho Спірмена. Оскільки найбільший коефіцієнт кореляції (rho = - 0,597) між змінними вид групи й знання комунікативної технології, то можна вважати, що рівень знань комунікативної технології залежить від типу групи й наявності або відсутності андрагогічної моделі розвитку управлінського спілкування в ЕГ і КГ. Такий висновок підтверджується існуванням лінійного зв'язку між змістом навчання й знаннями технік і прийомів управлінського спілкування, адже нульова гіпотеза Н0 про його відсутність відкидається (рівень значущості (Sig. (2-tailed) = 0,000).

Це свідчить про можливість впливу на соціально-психологічну готовність слухачів до професійної діяльності шляхом освоєння теорії і набуття практичних навичок управлінського спілкування, тобто впровадження андрагогічної моделі дає змогу слухачам оволодівати комунікативною технологією з її подальшим переведенням з інформативного рівня на рівень практичних дій.

Розгляд взаємозв'язку між змінними оціночний комунікативний рівень і змінними:

- інтегративні комунікативні здібності показує, що він є строго лінійним прямим і середнім, оскільки rho = 0,428;

- знання комунікативної технології rho = 0,505 засвідчує, що між ними існує пряма нетісна залежність.

Зв'язки понятійних конструктів з комунікативною, інтегративною, перцептивною складовими й комунікативною стратегією й тактикою підтверджує нульова гіпотеза Н0 про відсутність залежності. Для змінних оціночний комунікативний рівень та інтегративні комунікативні здібності й знання комунікативної технології Sig. (2-tailed) = 0,003 і 0,000 при рівні значущості 0,05 такі результати є статистично значущими. З огляду на це гіпотеза Н0 про відсутність прямої залежності між цими трьома змінними відкидається. Таким чином, емпірично підтверджується думка про підвищення комунікативного рівня з розвитком інтегративних комунікативних здібностей і засвоєння основ комунікативної технології. Це свідчить про необхідність комплексного підходу до розвитку управлінського спілкування й створення відповідних психолого-педагогічних умов.

Вивчення залежності між змінною стать з іншими змінними свідчить про відсутність зв'язків між ними. Винятком є змінна знання комунікативної технології, з якою існує слабкий обернений зв'язок rho = - 0,236. Однак гіпотеза Н0 щодо відсутності залежності між двома змінними приймається, оскільки Sig. (2-tailed) = 0,046 при рівні 0,001. З цього випливає, що понятійні конструкти комунікативного рівня, ступінь засвоєння комунікативної технології і розвиток інтегративних комунікативних здібностей не залежать від гендерних факторів.

Для підтвердження головної гіпотези дисертаційного дослідження про те, що розвиток управлінського спілкування значно покращується шляхом впровадження в навчання андрагогічної моделі за умови засвоєння комунікативної технології, здійснено однофакторний дисперсійний аналіз (ANOVA) для її доведення. Він дає змогу порівняти середні значення змінних оціночний комунікативний рівень, знання комунікативної технології й інтегративні комунікативні здібності та виявити взаємозв'язки між ними. Визначаючи різні ознаки сукупності, необхідно довести, що знання комунікативної технології у зв'язку з типом групи виступає результативною ознакою, а у зв'язку з комунікативним рівнем та інтегративними комунікативними здібностями - факторною ознакою. Щоб визначити лінійне зростання середніх залежно від типу групи, проаналізуємо F-статистику для перевірки гіпотез. Нульова гіпотеза полягає в тому, що різниця між середніми є випадковою (тобто вибірки взяті із сукупностей з однаковими середніми) або лінійний ефект відсутній. Якщо середні значно відрізняються одна від одної, особливо порівняно зі змінами в кожній групі, F-статистика має велике значення й нульова гіпотеза відхиляється. Аналіз показує, що вплив змінної знання комунікативної технології = 20,828, значення R (Sig.) < 0,005, а отже, вибіркові середні мають статистично високозначиму різницю й нульова гіпотеза відкидається. Зауважимо, що різниця між середнім значенням змінних комунікативний рівень, знання комунікативної технології й інтегративні комунікативні здібності зумовлена фактором андрагогічної моделі розвитку. У свою чергу, змінна знання комунікативної технології має і результативні, і факторні ознаки. Інакше кажучи, андрагогічна модель розвитку управлінського спілкування впливає на показники оволодіння комунікативною стратегією й тактикою, а вони впливають на комунікативний рівень і комунікативну, інтерактивну й перцептивну компоненти управлінського спілкування. За результати однофакторного дисперсійного аналізу головна гіпотеза дослідження вважається підтвердженою.

ВИСНОВКИ

Дослідження й теоретичне узагальнення його результатів підтверджують головну гіпотезу й дають підстави зробити такі висновки:

1. Вивчення управлінського спілкування в системі державної служби підтвердило його значущість і актуальність. Аналіз вітчизняних і зарубіжних наукових джерел і досліджень свідчить про становлення управлінського спілкування в системі державної служби як наукової категорії. Сучасні вчені приділяють головну увагу культурі й техніці спілкування в системах діяльності “людина - людина”, ставлять акцент на поведінковому аспекті спілкування, інструментальності його засобів. Поряд із цим проблема розвитку управлінського спілкування державних службовців в системі їх підготовки залишається малодослідженою. Аналіз існуючих програм підготовки державних службовців показав, що напрацьовано цінний досвід удосконалення комунікативних умінь і навичок державних службовців. Однак цей процес є формуючим, а не розвиваючим, відбувається в контексті різних модулів і спеціалізацій. Комунікативна підготовка не розглядається як цілісний процес набуття теоретично-практичних знань з формуванням соціально-психологічної готовності до службово-посадової діяльності. Тому, визначаючи основи розвитку управлінського спілкування державних службовців, будемо виходити з поєднання його культури й техніки, стратегії і тактики, що реалізуються в технології спілкування.

Узагальнення досвіду комунікативної підготовки державних службовців виявило інноваційні підходи до розвитку управлінського спілкування, що ґрунтується на теорії перенесення теоретичних знань з рівня інформації на рівень професійних, практичних дій, андрагогічній моделі навчання державних службовців, активних формах навчальної технології, міждисциплінарному характері використання знань, умінь і навичок, комплексному дидактично-технічному забезпеченні.

2. За результатами аналізу понять “управління” й “спілкування” уточнено поняття “управлінське спілкування в системі державної служби”. Доведено, що управлінське спілкування в системі державної служби, виступаючи засобом реалізації професійного й життєвого досвіду службовця, є основою виконання ним консультативно-дорадчих й організаційно-розпорядчих функцій, а також інтегративним утворенням, властивим його професійним і особистісним якостям як генералізовані комунікативні уміння й навички.

3. З допомогою системного аналізу управлінського спілкування в системі державної служби визначено його соціальну, діяльнісну природу й прикладний характер. Використання системного підходу дало змогу з'ясувати види управлінського спілкування, їх зумовленість соціальними й професійними факторами; виявити комплексність й органічний зв'язок комунікативної, інтерактивної і перцептивної структур у процесах спілкування; вивчити вплив форм і принципів на формування професійних і міжособистісних відносин у системах “керівник - підлеглий”, “керівник - керівник”, “керівник - колектив”. Соціально-психологічні аспекти управлінського спілкування проявляються у близьких до нього за природою явищах, таких як соціально-психологічна активність, соціально-психологічна адаптація, соціально-психологічна компетентність, соціальна роль, соціальний статус, соціально-психологічна готовність до професійної діяльності.

4. За результатами досліджень визначено генералізовані уміння й навички управлінського спілкування. Вони охоплюють уміння встановлювати й налагоджувати контакти, діалогічне мовлення й вміння слухати й прислухатися тощо. До них віднесено якості, що базуються на психологічних функціях передбачення й прогнозування (антиципації), встановлення позитивної емоційної атмосфери (атракції), утримання уваги (фасцинації), визначення головних проблем, вибору шляхів і засобів їх розв'язання (аналітико-синтетичні якості).