Актуальність теми. Державне управління як важлива самостійна галузь наукових знань за останнє десятиліття набула в незалежній Україні динамічного розвитку. Це зумовлено насамперед внутрішніми потребами суспільного поступу, складністю процесів державного будівництва, посиленням ролі управління як універсального соціального феномена.

Невід'ємною складовою тематики досліджень з державного управління виступає історичний компонент. Адже тривалий процес державотворчих потуг українського народу потребує всебічного наукового аналізу та осмислення як з точки зору реконструкції історичних подій, так і для винесення уроків, використання досвіду, уникнення помилок.

Цілком природно, що сучасне вітчизняне суспільствознавство віддає пріоритет державознавчим студіям доби українських національних революцій середини ХVІІ та початку ХХ століть. Це закономірна реакція на тривалу табуїзацію й фальсифікацію цієї проблематики радянською наукою. Водночас простежуються й прояви нігілістського підходу до вивчення процесів державного будівництва в СРСР, владно-управлінських відносин центру і союзних республік, реформування державного управління.

Неприйнятність для цивілізованої, демократичної, правової держави моделей тоталітаристського, авторитаристського, командно-адміністративного зразка зовсім не може слугувати імперативом для відмови від глибокого наукового дослідження тієї епохи. Життя переконливо довело, що навіть негативний досвід наступні покоління не повинні ігнорувати.

Саме тому включення до сутнісного визначення предмета державного управління історичної складової є важливою теоретико-методологічною умовою успішного розвитку державно-управлінської науки. Повністю вмотивованим є твердження авторів однієї з перших монографічних праць з проблем реформування державного управління в Україні про те, що й донині не здійснена фундаментальна критично-дослідницька робота в галузі історії права і державного управління радянського періоду. Це, в свою чергу, не дозволяє глибоко зрозуміти об'єктивну логіку історичного процесу та унеможливлює вироблення наукової концепції реформування управлінської сфери Реформування державного управління в Україні: проблеми і перспективи / Кол. авт.; Наук. кер.В. В. Цвєтков. - К.: Оріяни, 1998. - С. 20, 84, 88. . Відомий дослідник у галузі державного управління Г.В. Атаманчук, говорячи про місце радянської форми державності, підкреслює: "Як її не оцінювати, це була віха в історії державності, яку наука не може ігнорувати" Атаманчук Г.В. Государственное управление (организационно-функциональные вопросы): Учеб. пособие. - М.: ОАО "НПО "Экономика”, 2000. - С. 16. .

Необхідність наукового аналізу радянської доби загалом і окремих її періодів зокрема, складання й функціонування системи влади та державного управління зумовлена низкою причин. По-перше, в незалежній Україні здійснено демонтаж суспільно-державного ладу, управлінських інститутів, успадкованих від УРСР. Молода держава перебуває в стані трансформації, пошуку моделі суспільного розвитку, адекватної сучасним реаліям життя. По-друге, становлення нових владних інститутів значною мірою базується на використанні елементів старого управлінського механізму та колишньої генерації управлінців. По-третє, в суспільній свідомості залишаються рудименти "радянськості", подолання яких неможливе без наукового осмислення як позитивних, так і негативних складових тогочасних суспільно-владних й управлінських відносин.

Досліджуваний період, який дістав досить точне образно-публіцистичне визначення хрущовської "відлиги", в радянському семидесятилітті займає особливе місце. З одного боку, динамічні процеси демократизації суспільного життя, лібералізація економічної сфери, послаблення ідеологічного тиску, підняття "залізної завіси", численні спроби політичних та соціальних реформ. З другого - непослідовність десталінізації суспільства, посилення диктату правлячої партії, ефемерні плани прискореного будівництва комунізму, волюнтаристсько-авторитарний стиль керівництва, невдала реформаторська діяльність. Контрастність чорно-білого монумента на могилі батька "відлиги" яскраво символізує всю суперечливість еволюції тоталітарної системи.

1953-1964-ті рр. є винятково важливим періодом радянської історії, який суттєво вплинув на подальший розвиток держави і суспільства. Вони стали тим рубежем, на якому від керівництва країни вимагалось визначити напрям та перспективи суспільного руху. Саме у цей час в СРСР, на думку багатьох дослідників, були створені економічні основи індустріального суспільства. Це вимагало невідкладної модернізації системи державного управління "мобілізаційного типу", розрахованої на форсовані темпи. Через низку історичних причин політичне реформування могло розпочатися лише як "революція згори". Альтернативність варіантів політичної трансформації була представлена у вищому керівництві держави ще за життя Й.В. Сталіна, але тоді вона не могла проявитися повною мірою. Смерть вождя, наступне викриття політики й практики тоталітарного режиму, критика сталінізму суттєво вплинули на систему державного управління, як і на все суспільне життя.

Складний процес розвитку тогочасного радянського суспільства дістав неоднозначне, часто суперечливе відображення в наукових працях, публіцистиці, літературі й мистецтві, і навіть у державній теорії марксизму-ленінізму. Існували суттєві відмінності в оцінках цього періоду і в наступні десятиліття, особливо від початку "горбачовської" перебудови й до останніх років, коли сформувалася сучасна парадигма української історії. Тому необхідні дослідження, які враховували б різне ставлення до історичних фактів, подій, явищ, спиралися б на більш широку і осмислену джерельну базу, а головне - давали б змогу зробити об'єктивні, неупереджені, неполітизовані висновки.

Це визначило актуальність дослідження обраної теми, а також зумовило використання для наукової роботи нових джерел, широкої історіографії, перш за все історичних, філософських, правничих і політологічних праць.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконувалась на кафедрі державного управління і менеджменту Національної академії державного управління при Президентові України за комплексним науковим планом "Виконавча влада в Україні: проблеми формування і функціонування" (№ 010U002898) відповідно до наукового проекту Академії "Державне управління та місцеве самоврядування" (номер державної реєстрації РК 0199U002827), в якій автор був виконавцем.

Об'єкт дослідження - система влади та органів державного управління УРСР.

Предмет дослідження - зміст, особливості й наслідки реформування системи влади та державного управління УРСР в 1953-1964 рр.

Гіпотеза дослідження базується на припущенні, що система влади та органів державного управління буде ефективною за умови реалізації концепції державного управління, політичної реформи, розробленої з урахуванням вітчизняного та зарубіжного досвіду, політичних, соціальних, економічних особливостей сучасного стану й тенденцій розвитку і функціонування владно-управлінської системи.

Виходячи з історичного аналізу, визначена головна мета дослідження науково-теоретичне осмислення передумов, змісту, особливостей та наслідків реформування системи влади і виявлення можливостей врахування уроків державно-управлінського досвіду 1953-1964-х рр. у сучасних умовах.

Відповідно до проблеми, об'єкта, предмета, мети та гіпотези дослідження автор вважає за необхідне вирішення таких дослідницьких завдань:

- здійснити системний аналіз наукової літератури вітчизняних і зарубіжних дослідників, документальних джерел, які зберігаються в архівосховищах України та Російської Федерації;

- визначити історичні передумови (як об'єктивні, так і суб'єктивні), зміст, особливості та наслідки процесу реформування радянського державного управління у досліджуваний період;

- розкрити:

· основні етапи партійно-державної політики стосовно культу особи;

· варіативність моделей державно-партійного керівництва й управління в країні, показати на прикладі Компартії України передумови і процес зміцнення позицій партійного апарату;

· особливості функціонування вищих органів державного управління республіки;

· необґрунтованість та наслідки перебудови структури партійних, радянських, профспілкових органів УРСР за виробничим принципом;

- показати амбівалентність сприйняття комуністами, а також широкими верствами радянського суспільства політичного курсу на десталінізацію, порівняти громадську й офіційну точки зору з цього питання;

- дослідити вплив суспільствознавчої думки на подолання культу особи, виявити розвиток позитивних і негативних підходів, які утвердилися в суспільних науках;

- обґрунтувати:

· суперечливість і незавершеність економічних реформ 50-х - першої половини 60-х рр. ХХ ст.;

· декоративну роль рад депутатів трудящих у системі органів влади та державного управління;

· причини посилення ідеологічного диктату в умовах "розгорнутого будівництва комунізму" й нереалізованості декларованих завдань демократизації суспільного життя;

- охарактеризувати ідеологію й реалії моделі "загальнонародної держави" як інструменту комуністичного будівництва;

- виявити основні закономірності й специфічні особливості реформування адміністративно-правоохоронної політики в умовах демонтажу сталінської репресивної системи;

- винести уроки з позитивного і негативного досвіду тогочасних реформ та розробити практичні рекомендації щодо удосконалення владно-управлінської системи в сучасних умовах.

Хронологічні межі дослідження охоплюють 1953-1964-ті рр. Нижня хронологічна межа (1953 р.) детермінована початком гострої політичної боротьби за владу серед вищого керівництва партії і держави, пошуком напрямів, форм і методів реформування системи державного управління.

Верхня хронологічна межа визначається рішеннями жовтневого (1964 р.) пленуму ЦК КПРС, який перекреслив усі владно-управлінські реформи, розпочаті М.С. Хрущовим, і привів до їх повного згортання.

Аналіз цього внутрішньосуперечливого періоду життя країни, зіставлення особливостей реформування системи влади й державного управління в УРСР у досліджувані роки дав змогу автору краще уявити його сутність і значення, загальне й особливе реформаторських процесів у республіці. З метою дослідження передумов та наслідків державно-управлінських реформ хрущовської доби автор нерідко виходить за її часові межі.

Методи дослідження. Для вирішення поставлених завдань використані загальнонаукові методи:

- конкретно-пошукові (виявлення, відбір, теоретичний аналіз, синтез, актуалізація, класифікація, порівняння архівних та друкованих джерел з питань реформування владно-управлінської системи УРСР у досліджуваний період);

- історико-структурний - для виявлення основних компонентів системи влади й державного управління на різних етапах історичного розвитку;

- хронологічний, який дав можливість розглянути державно-управлінські реформи в русі, змінах і часовій послідовності;

- діахронний (метод періодизації) - для дослідження змісту, особливостей та наслідків владно-управлінських реформ у визначених хронологічних межах;

- проблемно-науковий, екстраполяційний, прогностичний - для поширення висновків одержаних у результаті аналізу використаних джерел на систему влади й державного управління.

З метою забезпечення достовірності одержаних результатів використовувалися методи наукової ідентифікації й порівняльного аналізу архівних та літературних джерел.

Дисертація базується на вивченні широкого кола історичних джерел, які за усталеною в сучасному джерелознавстві класифікацією можна поділити на кілька груп. Перша - документальні джерела як опубліковані, так й архівні. Насамперед, це стенографічні звіти з'їздів, постанови пленумів ЦК КПРС і ЦК КП України, законодавчі акти Верховної Ради СРСР та Верховної Ради УРСР, рішення союзного та республіканського урядів, міністерств, відомств, громадських організацій. Найбільш інформативно насичену частину становлять архівні матеріали, виявлені автором у федеральних архівосховищах Росії та центральних архівах України: постанови політбюро ЦК КПРС і ЦК КП України, виступи секретарів ЦК, матеріали відділів, інформації, звіти міністерств, обкомів партії та облвиконкомів, листування, звернення громадян тощо.

До другої групи входять матеріали періодичних видань: журналів "Коммунист", "Комуніст України", "Известия ЦК КПСС", "Источник", "Вопросы истории КПСС", "Советское государство и право", газети "Правда", "Известия", "Правда України", "Радянська Україна", "Молодь України" та інші. Третя група - статистичні збірники та звіти, зведення про виконання народногосподарських планів, підсумки переписів населення тощо. Четверта група - мемуарні джерела: спогади М.С. Хрущова, П.Ю. Шелеста, А.І. Мікояна, Г.К. Жукова, В.Ю. Семичасного, А.А. Громика, Ф.М. Бурлацького та інших.

Аналіз джерельної бази дослідження засвідчує наявність репрезентативного комплексу джерел. Їх виявлення, відбір та інтерпретація зумовлені полідисциплінарним підходом до висвітлення наукової проблеми. Особливого значення автор надав опрацюванню неактуалізованої документної інформації, яка й становить основну фактологічну базу дослідження.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що на базі автентичних документальних джерел автор проаналізував історичні передумови й основні напрями реформування системи влади й державного управління в 1953-1964-х рр. Новизна наукових підходів обумовлена й тим, що в результаті проведених досліджень у дисертації

вперше:

- здійснено цілісний науковий аналіз змісту, особливостей та наслідків владно-управлінських реформ в УРСР у 1953-1964 рр.;

- на основі детермінованого аналізу конкретно-історичних обставин визначено та науково обґрунтовано основні етапи реформування радянської владно-управлінської системи в рамках досліджуваного періоду. На першому з них (1953-1955 рр.) державне управління і суспільство в цілому зберігали традиційні риси, які склалися ще в середині 30-х рр. Другий (1956-1957 рр.) характеризується напруженою боротьбою в керівництві КПРС і держави з питань змісту, основних напрямів і методів реформування державного управління. Третій (1958-1964 рр.) відомий найбільш серйозними спробами реформування традиційної радянської системи влади й державного управління, змін конституційних засад життя суспільства;

- подано ретроспективну картину еволюції системи влади й державного управління з екстраполяцією тогочасного досвіду на нинішній стан та перспектив їх реформування;

державне управління культ особа

- проведено порівняльний аналіз реформаторських підходів, пропонованих Й.В. Сталіним, Г.М. Маленковим, Л.П. Берією, М.С. Хрущовим;

- проаналізовані варіативні моделі партійно-радянського керівництва й державного управління в 1953-1964-х рр.;

- узагальнено досвід діяльності партійних і державних структур управління, показано специфіку їх функціонування на кожному етапі постсталінської реорганізації владно-управлінської системи;

- удосконалено методичний інструментарій вивчення процесів функціонування та реформування системи влади й державного управління, змісту, особливостей та наслідків цього процесу, зроблені висновки про неспроможність комуністичної партії реалізувати модерністську тенденцію як в теорії, так і на практиці;

- подальшого розвитку набули підходи щодо аналізу текстів різних варіантів проектів Програми і Статуту КПРС, Конституцій СРСР та УРСР, оцінок, висновків, які стосуються досвіду реформування радянського державного управління в досліджуваний період;

- уточнено понятійний апарат шляхом авторського тлумачення й розкриття змісту базових понять (державне управління, влада та їх співвідношення), цілей, структури й функцій радянської владно-управлінської системи;

- у науковий обіг уведено значну кількість нововиявлених документів, фактів, статистичних даних, які суттєво розширили аналітико-інформаційну базу дослідження обраної проблеми і склали підґрунтя репрезентативності та вірогідності зроблених висновків.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що матеріали дослідження становлять цілісну систему положень та ідей, які можуть бути використані як органами державної влади і управління в ході сучасного етапу реформування державного управління, розробки законодавчих актів, так і для підготовки узагальнюючих праць з історії державного управління України, політичної історії, підготовки лекційних курсів тощо.

Основні наукові положення та рекомендації дисертаційного дослідження впроваджено:

Кабінетом Міністрів України як теоретичної бази під час підготовки проекту Концептуальних засад удосконалення організації влади на місцевому й регіональному рівнях у частині, що стосується реформування системи влади та державного управління в сучасних умовах (довідка № 39-64/2 від 17 серпня 2004 р.);

Головним управлінням з питань внутрішньої політики Адміністрації Президента України в процесі прогнозно-аналітичного забезпечення реалізації своїх функціональних завдань, зокрема в частині гуманітарних і суспільно-політичних питань (довідка № 12-09/358 від 30 липня 2004 р.);

Управлінням по зв'язках з місцевими органами влади і органами місцевого самоврядування Апарату Верховної Ради України в законотворчій діяльності та роботі органів влади й органів місцевого самоврядування, а також при проведенні навчальних семінарів, конференцій з державними службовцями та працівниками органів місцевого самоврядування. Матеріали дослідження впроваджуються як на місцях, так і в управлінні при розгляді пропозицій щодо реформування системи влади й місцевого самоврядування в сучасних умовах та на етапах структурно-інноваційної перебудови української економіки (довідка № 08/14-337 від 25 серпня 2004 р.).

За результатами проведеного дослідження автором підготовлені навчально-тематичні плани, програми, навчальний посібник, конспект лекцій з навчальних дисциплін "Теорія та історія державного управління в Україні", "Менеджмент організації", за якими здійснювалось викладання цих дисциплін у Національній академії державного управління при Президентові України. Окремі матеріали дисертації використовуються автором у навчальному процесі в системі підготовки професійних управлінців, магістрів державного управління та в центрах підвищення кваліфікації державних службовців (довідка № 204 від 8 вересня 2004 р.).

Особистий внесок здобувача полягає в здійсненні наукової реконструкції історичної доби 1953-1964 рр. шляхом аналізу реформування системи влади й державного управління, виявлення загальних закономірностей і специфічних особливостей цього процесу, виокремлення позитивного досвіду й винесення уроків та практичних рекомендацій для сьогодення. Дисертаційна робота є самостійною науковою працею й містить отримані результати у сфері науки державного управління, що в сукупності розв'язують важливу наукову проблему. В дисертаційному дослідженні основні положення, висновки й рекомендації належать авторові. Ідеї, розробки, що належать співавторам, разом з якими опубліковані окремі наукові праці, в роботі не використовувалися.

Апробація результатів дослідження. Основні положення й результати дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри державного управління і менеджменту Національної академії державного управління при Президентові України, практичних і семінарських заняттях, круглих столах, під час навчання в докторантурі НАДУ, де було здійснено підготовку цього дослідження.

Зміст, висновки та практичні рекомендації наукової роботи оприлюднені на науково-практичних конференціях: "Актуальні питання організації навчання і методики викладання в системі підвищення кваліфікації державних службовців" (Київ, 1998), "Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні" (Київ, 2001), "Ефективність державного управління в контексті глобалізації та євроінтеграції" (Київ, 2003), "Актуальні теоретико-методологічні та організаційно-практичні проблеми державного управління" (Київ, 2004), які присвячені проблемам державного управління в Україні.

Публікації. Основні результати дисертаційної роботи опубліковано у 32 наукових працях, з них одна монографія, 22 статті в фахових виданнях України. Серед публікацій, які додатково відображають наукові результати дисертації, сім статей в інших виданнях, навчальний посібник, методичні рекомендації до навчальних дисциплін з історії державного управління. Загальний обсяг публікацій за темою дослідження - 57 друкованих аркушів.

Структура та обсяг роботи зумовлені її метою та науковими завданнями. Дисертаційне дослідження обсягом 457 сторінок складається із вступу, п'яти розділів (15 підрозділів), висновків, списку використаних джерел і додатків. Обсяг основного тексту становить 381 сторінку, список використаних джерел і літератури налічує 826 найменувань, з них 207 - архівних - на 76 сторінках. Дисертація містить п'ять таблиць та чотири додатки на 9 сторінках.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується актуальність теми, її зв'язок з науковими програмами, визначено об'єкт і предмет наукового пошуку, хронологічні межі, мету й дослідницькі завдання, гіпотезу дослідження, охарактеризовано наукову новизну одержаних результатів, їх практичне значення та особистий внесок здобувача; наводяться відомості про апробацію, структуру та обсяг роботи й публікацій за темою дослідження.

У першому розділі - "Методологія, історіографія і джерельна база дослідження" - здійснено виклад методологічних засад і дослідницьких методів державного управління як науки, проведено системний аналіз історіографічного доробку з теми, охарактеризовано стан джерельної бази роботи й визначено напрями дослідження.

У розділі наголошується, що неодмінною умовою продуктивного наукового пошуку, особливо при аналізі широкого й різноманітного конкретно-історичного матеріалу, є застосування адекватних дослідницьким завданням методологічних засад. При цьому автор цілком усвідомлює релятивізм будь-якої методології, а відтак й певну відносність, умовність і суб'єктивність пізнання сутності історичних процесів, явищ і подій.

Важливо, що державне управління як наука останнім часом в Україні зробило суттєвий поступ у сфері теоретико-методологічного оснащення. Насамперед це стосується визначення предмета, понятійного апарату, закономірностей та принципів розвитку. Цьому сприяло творче засвоєння напрацювань вітчизняних і зарубіжних учених у галузі управлінської науки, екстраполяція їх на сучасні державотворчі процеси, врахування минулого досвіду. Широке коло науково-теоретичних проблем державного управління висвітлено в працях В.Б. Авер'янова, В.Д. Бакуменка, С.Д. Дубенко, В.М. Князєва, Б.О. Кравченка, В.І. Лугового, І.Ф. Надольного, Н.Р. Нижник, В.В. Цвєткова, В.М. Шаповала та інших. Водночас дисертант повністю погоджується з думкою провідних українських учених, що "нинішній стан методології державного управління не задовольняє ні потреб практики державного будівництва, ні державного управління як галузі знання" Бакуменко В., Князєв В., Сурмін Ю. Методологія державного управління: проблеми становлення та подальшого розвитку // Вісн. УАДУ. - 2003. - №2. - С. 11. . Автор робить висновок про необхідність подальшого розвитку методології державного управління як однієї із суспільних систем, до яких належать також політика, економіка, наука, право, культура, мораль та ідеологія. Всі вони взаємозалежні й можуть суттєво впливати одна на одну.

Щодо співвідношення державного управління і влади, то у дисертації обстоюється точка зору, що влада неодмінно стає засобом здійснення державного управління, але вона інструментальна, службова і стосовно суспільства, так само, як і державне управління. Останнє неможливе поза владою. Державне управління є не тільки умовою влади, а й засобом її здійснення. Тому державне управління, політика і влада пов'язані круговою причинно-наслідковою залежністю, вони утворюють двоєдину суспільну сутність. Такий підхід дає можливість розуміння та інтерпретації складних явищ минулого, в тому числі й проблем реформування радянського державного управління.

Вивчення державно-управлінських реформ в Україні 1953-1964-х рр. вимагало від автора творчого використання сучасного методологічного інструментарію, специфічних методів як історичної, так й управлінської науки. Адже вони обидві належать до соціогуманітарного циклу, і в їх загальних, логічних і емпіричних методах досліджень багато спільного. Саме тому при проведенні дослідження застосовувалися такі методи, як історичний, соціологічний, порівняльний, структурно-функціональний, інституційний, поведінковий та інші. Послуговувався автор і методами емпіричних досліджень. Насамперед це стосується нагромадження фактологічного матеріалу, виявленого в архівних й оприлюднених документах, статистичних збірниках, періодичній пресі.

Проведений аналіз свідчить про необхідність критичного осмислення догматів марксистсько-ленінської методології як теоретичної бази так званого комуністичного будівництва, а відтак й державно-управлінських реформ. Зважаючи на специфіку проблеми, її ретроспективний характер, автор змушений у роботі оперувати усталеним раніше категоріально-дефінітивним апаратом, який адекватно не відбиває змісту тогочасних суспільних явищ і державно-управлінських процесів: "радянська влада", "соціалістична демократія", "всенародна держава", "радянський парламентаризм", "повновладдя рад" тощо.

На основі проведеного дослідження в роботі доведено, що Україна у складі СРСР підпорядкувалась загальносоюзним правилам, у тому числі і в організації та діяльності органів державного управління. Функціонально ці органи мало чим відрізнялися у кожній з союзних республік, тобто майже не мали своєї специфіки. Власне державне управління, як правило, зводилося лише до "управління соціалістичним виробництвом". Тобто КПРС на ділі втілювала в життя шосту статтю діючої конституції про керівну і спрямовуючу роль партії. Партійно-радянська система державної влади та управління тоталітарного типу, яка функціонувала в Україні майже 70 років, вичерпала себе лише в кінці 80-х - на початку 90-х рр. ХХ ст. і вступила в глибоку тотальну кризу, що призвело до її ліквідації в серпні 1991 р.

Дається аналіз широкого масиву літератури, в якій прямо чи опосередковано висвітлюються досліджувані в дисертації питання. Здійснена автором типологізація наукового доробку попередників дозволяє виділити кілька історіографічних груп. У першій, радянській, існує два підходи до оцінки цього періоду загалом і державно-управлінських реформ зокрема. Один - апологетичний, коли численні реформи інтерпретуватися як блискучі розробки, підтверджені життям. Інший - позначений неувагою до періоду 1953-1964 рр. як наслідок політики замовчування ролі М.С. Хрущова.

У розділі стверджується, що історична наука досліджуваного періоду була схильна до апологетики і коментарства. У результаті низка складних проблем і передусім характеристика періоду в цілому опинились фактично поза увагою вчених. Крім того, дослідження проблем державного управління у Радянському Союзі з кінця 1930-х рр. перейшло до сфери адміністративного права. Протягом більше двох десятиліть ця наука вивчала проблеми державного управління. Їх розгляд тільки з юридичних позицій не забезпечував ефективного розвитку теорії і практики державного управління.

На відміну від радянської історіографії, на Заході здійснювалось поглиблене вивчення цього важливого історичного етапу в житті СРСР. Було підготовлено і видано величезний масив літератури, де аналізувалися різноманітні напрями функціонування радянської системи державного управління. Праці зарубіжних дослідників Л. Алексєєвої, Я. Білинського, Б. Винара, Б. Кравченка, Б. Левицького, І. Майстренка, Дж. Берча, К. Фарнера та інших характеризувалися тоді як "буржуазне фальсифікаторство". Автор підкреслює, що саме вони становили серйозне підґрунтя для вітчизняних учених у кінці 1980-х років, коли почалося переосмислення пройденого історичного шляху, вивільнення від жорсткої ідеологічної зашореності.

Аналіз архівних матеріалів свідчить, що демократизація суспільного життя в СРСР доби горбачовської передумови дала потужний імпульс дослідженню сталінізму як явища, його природи, зв'язку з радянською моделлю соціалізму, об'єктивних і суб'єктивних факторів виникнення (Ю.М. Афанасьєв, Д.О. Волкогонов, А.І. Зевелєв, Р.О. Косолапов, Р.О. Медведєв та інші). Значну увагу історики, публіцисти приділили аналізу ХХ з'їзду КПРС, його рішень і матеріалів, доповіді М.С. Хрущова "Про культ особи і його наслідки". Учені досліджують багатопланову діяльність М.С. Хрущова, висвітлюють численні реформи в економіці, суспільно-політичний системі, державному управлінні (М.О. Барсуков, Ф.М. Бурлацький, Д.В. Валовой, В.О. Данілов, В.П. Наумов та інші).

У розділі особлива увага приділена вивченню творчого доробку сучасних українських учених. Зокрема, в ґрунтовній монографії В.К. Барана "Україна 1950-1960-х рр.: еволюція тоталітарної системи" глибоко проаналізовано процеси трансформації постсталінського тоталітаризму в суспільно-політичній, соціально-економічній та духовно-культурній сферах. Праці І.Г. Біласа, С.І. Білоконя, Ю.С. Ганжурова, Ю.І. Шаповала важливі для розуміння процесів демонтажу сталінської репресивної машини, відмови від використання політичного терору як методу державного управління, непослідовності соціальних реформ.

З'являються праці, в яких досліджується історія державного управління окремими галузями. Так, у змістовній монографії С.В. Майбороди розглядається державне управління вищою освітою в Україні 1917-1959-х рр. Один з параграфів присвячений розвиткові вищої освіти в досліджуваний період. Зроблені висновки щодо особливостей управління вищою школою в республіці підтверджують загальні закономірності тогочасних державно-управлінських процесів.

Важливо, що й в одному з перших вітчизняних навчальних посібників з історії державного управління В.В. Киричука і В.І. Тимцуника є параграф, присвячений процесам десталінізації в Україні. Автори дають лаконічну, але досить змістовну характеристику тогочасних управлінських реформ.

У літературі справедливо відзначається, що теза "історія вчить" далеко не завжди реалізовувалась у позиціях та роботі партійних і державних діячів. Багато складних явищ і процесів тієї доби дістали досить докладне висвітлення та сучасну наукову інтерпретацію. Однак історіографічний аналіз переконливо доводить, що реформування системи влади та державного управління в Україні як міждисциплінарна наукова проблема не стала предметом спеціального комплексного дослідження.

Поява нових наукових праць з політичної історії, історії та теорії державного управління стала можливою у зв'язку з подальшим розширенням й осмисленням джерельної бази. В дисертації подана характеристика основних груп джерел, які склали широку інформаційно насичену фактологічну базу дослідження державно-управлінських процесів 1953-1964-х рр.

Документальні публікації - стенографічні звіти з'їздів КПРС і КП України, сесій Верховної Ради СРСР і УРСР, постанови ЦК КПРС і ЦК КП України, рішення союзного і республіканського урядів дисертант вважає опорними у вивченні історії тогочасного державного управління, численних економічних та адміністративних реформ. При цьому наголошується на важливості сучасної джерелознавчої критики опублікованих документів.

Основне місце в розділі приділено аналізу архівних документів, виявлених автором у центральних архівосховищах Російської Федерації та України Російському державному архіві соціально-політичної історії, Російському державному архіві новітньої історії, Центральному державному архіві громадських об'єднань України, Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України. Саме аналіз та введення у науковий обіг нової архівно-документної інформації уможливили розв'язання поставлених дослідницьких завдань. У дисертації охарактеризовано й інші сегменти використаної джерельної бази: журнально-газетна періодика, статистичні збірники, мемуарна література тощо.

Системний аналіз літературних джерел дав змогу визначити найважливіші напрями проблеми, що дотепер не дістали достатнього розкриття й потребують поглибленого наукового дослідження та підкреслюють його актуальність. Це, насамперед, виявлення особливостей трансформації радянського суспільства в добу хрущовської "відлиги" та уроків для реформування владно-управлінської системи в сучасних умовах. Крім того, є необхідність всебічного висвітлення змісту й наслідків реформ у сфері економіки, правоохоронної політики, діяльності представницьких органів, показати їх суперечливість і незавершеність.

Реалізація зазначених напрямів і завдань дослідження й вироблення на їх основі практичних рекомендацій є основним завданням дисертації.

У другому розділі - "Подолання спадщини сталінізму - головна умова державно-управлінських реформ" - висвітлюються політичні передумови реформування державного управління, розкривається реформаторський потенціал ХХ з'їзду КПРС та процес наукового осмислення суспільного поступу.

На підставі аналізу різноманітних літературних та архівних джерел зроблені висновки щодо усвідомлення вищим керівництвом СРСР необхідності реформування системи влади в повоєнні роки. Вже тоді мали місце спроби корекції пріоритетів державного управління в бік виробництва товарів масового споживання, зміцнення грошової системи, розвитку державної і кооперативної торгівлі. Проте цей політичний курс не став тоді домінуючим. Однак усвідомлення радянським керівництвом його необхідності справили певний вплив на проведення реформ 1953-1964-х рр.

Нове керівництво партії на чолі з М.С. Хрущовим практично повністю зберегло стратегію комуністичного будівництва, вироблену в повоєнний період. У цьому сенсі вважалось за необхідне залучення всього народу до управління державою, до повсякденної активної державної, громадської роботи на основі невпинного розвитку культурного рівня народних мас і максимального спрощення функцій державного управління. Пропонувалось практично перейти до повсюдного здійснення принципу поєднання виробничої діяльності з участю в управлінні державними справами шляхом почергового виконання всіма трудящими державно-управлінських функцій.

Аналіз архівних документів, докладне знайомство з науковою періодикою повоєнного періоду свідчить про зміну владно-управлінських пріоритетів на користь держави як вирішальної сили, здатної спрямувати весь розвиток радянської країни. На думку автора, в цьому полягала особливість сталінського бачення владного укладу в цілому, де держава в особі очолюваного ним уряду зосереджувала реальні важелі управління, все оперативне керівництво соціально-економічним і культурним життям і висувалась на передові позиції у владній ієрархії. Все це переконливо свідчить про важливе значення досліджуваного періоду у формуванні програми державно-управлінських реформ, висунутої М.С. Хрущовим у кінці 50-х рр. ХХ ст.

Досліджуючи роль, значення і вплив ХХ з'їзду партії на реформування радянського суспільства, для глибшого розуміння логіки тогочасного політичного процесу, передумов з'їзду, проаналізовані знакові рішення липневого (1953 р.) та січневого (1955 р.) пленумів ЦК КПРС. Документи цих партійних форумів свідчать, що напередодні ХХ з'їзду КПРС тема культу особи виступає як своєрідний інструмент головних внутрішньопартійних битв, основною метою яких буде встановлення одноосібного лідерства в системі влади та органів державного управління. Цей важіль опинився в руках першого секретаря ЦК, який зумів застосувати його з великою користю для себе.

Викриття культу особи, доповідь М.С. Хрущова на з'їзді справили вибухово-сенсаційне враження, особливо у зовнішньому світі. Проте у внутрішньосуспільному середовищі амплітуда цього впливу свідомо гасилася. Тодішнє партійно-державне керівництво розуміло небезпеку перенесення критики культу особи Сталіна на створену ним систему влади. Адже переважна більшість з них належала до її вищого синкліту. Це й зумовило гостру і тривалу боротьбу за владу, а значить й за право призначати й приносити у жертву винуватців. Саме обмеженість та скутість реформаторського потенціалу ХХ з'їзду КПРС є однією з гносеологічних причин незавершеності і неефективності багатьох спроб реорганізації системи влади і державного управління того часу. Постановка і генезис питання щодо культу особи були зініційовані "згори". В суспільстві існували сили, які були кровно зацікавлені в державно-управлінській і владній структурі, створеній Й.В. Сталіним. Такою силою був партійний і державний апарат.

Суперечливість критики культу особи в 1956-1964 рр., на думку автора, багато в чому пояснюється недостатнім науковим осмисленням цієї важливої проблеми. В цей період було принижено значення наукової методології, що не могло не позначитися на оцінці стану суспільства, його системи влади, розкриття механізму державного управління.

Водночас у дисертації робиться висновок, що виступ М.С. Хрущова на ХХ з'їзді націлював на забезпечення "антикультових" заходів лише Центральний Комітет, тоді як постанова ЦК КПРС "Про подолання культу особи і його наслідків" вбачала головним об'єктом процесу очищення суспільного життя від проявів культу особи безпосередньо партійні організації. І все ж таки її половинчастість, а відтак - і обмежена ефективність була очевидною. Партійна директива залишала поза сферою гуманістичної діяльності головну дійову особу історії народ, споконвічне право якого творити було знову продекларовано і проігноровано.

У дисертаційному дослідженні аналізується вплив ХХ з'їзду партії на комуністів, трудящих України, їх ставлення до викриття культу особи, осмислення його причин та наслідків. Тогочасне політичне та морально-психологічне очищення суспільства стало підгрунтям для подальшого реформування системи влади та управління.

У розділі наголошується, що ХХ з'їзд КПРС створив певні умови для вивільнення наукової думки від тягаря догматизму, вульгаризаторства, фальсифікацій. Активізувалася діяльність дослідницьких центрів у галузі філософських, економічних, історичних наук. Значна увага приділялася оновленню понятійно-категоріального апарату, оживилися творчі дискусії, почав виходити ряд нових наукових видань.

Розробки учених-економістів щодо розширення самостійності підприємств, розвитку госпрозрахунку, матеріального стимулювання виробника відбилися в низці документів органів державного управління. Лібералізація суспільного життя, розширення джерельної бази дали поштовх розвитку історичної науки, очищенню її від догматів панівної ідеології, сприяли ліквідації "білих плям історії", деміфологізації історичного процесу.

Гуманітарні науки виступали важливим інструментом десталінізації суспільства, генератором теоретичних обґрунтувань назрілих політичних та економічних реформ. Проте загальний формат марксистсько-ленінської теорії, доктринальні уявлення про будівництво комунізму, ідеологічні і політичні настанови стримували розвиток науки і не привели до кардинальних змін у самому суспільствознавстві, покликаному продукувати теоретичні розробки стратегічного рівня.

Радянській науці доводилось витрачати свої зусилля на псевдотеоретичні імпровізації таких "актуальних проблем", як важливі закономірності переходу від соціалізму до комунізму; шляхи перетворення соціалістичної праці в комуністичну; умови подолання відмінностей між містом і селом, розумовою і фізичною працею; створення передумов комуністичного розподілу тощо. Домінування теорії, народженої не із реалій, а із доктринальних схем підновленого, облагородженого сталінізму, визначало образ усіх галузей суспільствознавства в досліджуваний період.

Робиться висновок, що в сучасній історіографії щодо державно-управлінських перетворень М.С. Хрущова сформувалися певні традиційні підходи. Вони пов'язані з тим, що аналіз реформ починається, як правило, з березня 1953 р. або вже безпосередньо з ХХ з'їзду КПРС. Проте більш ефективним і перспективним вбачається погляд з позицій післявоєнних років (1946-1952 рр.). Саме в цей період була висунута і розрекламована ключова ідеологічна доктрина безпосереднє розгортання будівництва комунізму з визначенням його конкретних термінів (20 років). Стенограма ХІХ з'їзду КПРС відображає відчуття атмосфери близького комуністичного завтра. В цьому сенсі останній сталінський партійний форум мало чим відрізнявся від ХХ і ХХІІ з'їздів, які фактично повторили установку на будівництво комунізму, тільки в інтерпретації вже нових лідерів. Тема комунізму звучала стриманіше лише в 1953-1956 рр., тобто в час формування курсу на десталінізацію і гострої внутрішньопартійної боротьби. Інакше кажучи, хрущовська "відлига" проходила на тлі вже достатньо оформленої стратегічної мети будівництва комунізму. Немає сумнівів у тому, що вона розглядалася М.С. Хрущовим як домінантна суспільна ідея.

У третьому розділі "Модернізація системи влади та її наслідки" автор детально розкриває складні перипетії боротьби на владному олімпі СРСР після смерті Й.В. Сталіна, яка призвела до гострого протистояння у середовищі вищої компартійної і державної олігархії. В роботі зроблено висновок, що піднесення ролі партійного апарату, зосередження в його руках владних важелів у кінцевому підсумку й визначили перемогу М.С. Хрущова та його прибічників.

Автор підкреслює, що після усунення Л.П. Берії від влади, звільнення з посади голови Ради Міністрів СРСР Г.М. Маленкова, визнання фракційною діяльність групи Маленкова, Молотова, Кагановича на червневому (1957 р.) пленумі ЦК КПРС та зміщення Г.К. Жукова в жовтні того ж року, система влади набула нових рис. Головною її особливістю залишалися внутрішньопартійні розбірки в президії і секретаріаті ЦК. У 1958-1961 рр. там сформувалося і різко зміцнилося українське угруповання. Кожен з тих, хто боровся за першість у Кремлі, шукав підтримки з боку могутнього субцентру влади у Києві. У 1957 р., коли боротьба за владу закінчилася перемогою М.С. Хрущова, компартійно-радянське керівництво України від цього тільки виграло. Новий союзний вождь вважав Україну своєю вотчиною. Разом з тим він недовірливо ставився до партійних працівників українського походження. Серед них йому вбачалися тіні нових змовників, які займали місця, звільнені поваленою "сталінською гвардією". На думку автора, саме цими причинами пояснюється різке зменшення впливу О.К. Кириченка і відсторонення від партійного апарату Л.І. Брежнєва. Такими діями М.С. Хрущов намагався обезглавити і серйозно ослабити важко керовану українську групу в президії ЦК, представлену відразу чотирма особами - членами президії (О.К. Кириченком і Л.І. Брежнєвим) і кандидатами (М.В. Підгорним і А.П. Кириленком).

У дисертації робиться висновок, що боротьба на владному партійно-державному олімпі після смерті Й.В. Сталіна була детермінована усвідомленням необхідності десталінізації, неможливості залишати незмінними систему влади з її радикальним, тоталітарним, репресивним характером. Хоч ці зміни не мали кардинального характеру і не вийшли за межі тодішньої владно-управлінської системи.

У розділі показано, що загальна атмосфера демократизації суспільства, заходи щодо реформування органів влади зачепили й такий суб'єкт політичної системи, як ради депутатів трудящих. Процес розширення компетенції союзних республік реалізувався в оновленні правової бази діяльності рад, посиленні їх впливу на формування місцевих бюджетів, вирішенні питань територіально-адміністративного устрою, участі громадських організацій у радянській роботі.

Українська РСР стала першою союзною республікою, яка змогла розробити і прийняти відповідні нормативні акти, що визначали організацію і діяльність місцевих рад.31 травня 1957 р. президія Верховної Ради УРСР схвалила положення про обласну, районну, міську, районну у місті, сільську, селищну ради депутатів трудящих, які стали основою для майбутніх законів про ці органи. Для порівняння зазначимо, що в РРФСР на цей час було прийнято лише Положення про сільську раду.

Аналіз нормативних актів середини 1950-х - 1960-х рр. засвідчує, що створювалася реальна правова основа діяльності місцевих органів влади: регулювалися основні принципи діяльності рад знизу догори, посилювався контроль за додержанням конституційних прав громадян під час виборів, при розгляді заяв, скарг, пропозицій трудящих тощо. Після ХХ з'їзду КПРС уперше в історії розвитку та діяльності рад із звітом перед виборцями почали виступати депутати Верховної Ради. Були також внесені інші суттєві зміни в "Положення про вибори": збільшення мінімальної кількості виборчих округів з виборів до районних рад з 25 до 35, до сільських та селищних - з 9 до 15. В 1958 р. ухвалено закон про скасування позбавлення виборчих прав громадян по суду, що передбачалося Конституцією 1936 р. В 1956-1961 рр. були прийняті також закони про порядок відкликання депутатів Верховної Ради СРСР, союзних республік та місцевих рад.

У березні 1957 р. були прийняті зміни до Конституції УРСР, зокрема в законах про внесення змін до статей Конституції (Основного Закону) УРСР визначалося, що поза межами дії ст.14 Конституції СРСР (про розмежування прав союзної держави та союзних республік) Українська СРСР здійснює державну владу самостійно, зберігаючи повністю свої суверенні права, говорилося про розмежування союзно-республіканських та республіканських міністерств України, про структуру та комісії виконавчих комітетів обласних, районних та міських рад депутатів трудящих.

З метою активізації діяльності місцевих рад та постійних комісій президія Верховної Ради УРСР у травні 1957 р. прийняла постанову "Про положення про місцеві Ради та постійні комісії місцевих Рад депутатів трудящих Української РСР", скасувавши чинне законодавство, що регулювало їх діяльність ще з липня 1931 р. і явно відставало від потреб дня. Поточна діяльність органів державної влади на місцях регулювалася та визначалася не лише Конституцією України та законами, а й рішеннями та постановами президії Верховної Ради республіки. В них аналізувалася робота постійних комісій рад, підкреслювалися недоліки та шляхи їх усунення.

Одночасно дисертант доводить, що паралельно з оновленням правової бази діяльності рад формувався механізм гальмування прийнятих рішень, постанов, указів та законів. Ради знову перетворювалися в передавальну ланку партійної влади, формально залишаючись органами державної влади на місцях. Верховна Рада республіки лише декларувала законотворчу діяльність, тоді як основні владно-управлінські функції взяла на себе її президія. Лише за період від ХХ з'їзду КПРС і до жовтня 1964 р., за підрахунками автора, Верховна Рада республіки одностайно ухвалила 124 закони, а президія Верховної Ради УРСР прийняла за цей час 1868 указів та постанов, які зовсім не обговорювалися депутатами і фактично регулювали радянську роботу.

Значна увага у розділі приділяється процесу оптимізації управлінських структур та зменшенню чисельності апарату як прикметній рисі тогочасних державно-управлінських реформ. В УРСР ці зміни зачепили всі ланки владно-управлінської системи, дозволили знизити витрати на утримання апарату, надати йому функціональної динамічності, наблизити до виробництва. Цим же цілям були підпорядковані й зменшення чисельності адміністративно-територіальних одиниць та їх органів державного управління і самоврядування. Так, з метою спрощення та здешевлення управлінського апарату президія Верховної Ради УРСР в 1955 р. провела певну роботу з ліквідації низки сільських районів в окремих областях республіки. Це, головним чином, стосувалося малих, економічно слабких районів, подальше існування яких вважалося недоцільним.

Усього було ліквідовано 52 сільських райони, за цей же час утворено два нових сільських райони. Поряд з цим було ліквідовано 406 невеликих сільських рад, територію яких було передано в адміністративне підпорядкування суміжним укрупненим сільрадам, або включено до смуги відповідних міст чи селищ міського типу і утворено 43 нові сільські ради. Шляхом укрупнення 164 сільських районів, 13 районів у містах, близько двох тисяч сільських рад депутатів трудящих, майже 13 тис. господарських організацій кількість управлінського апарату в Україні була скорочена на 130 тис. осіб, що дало змогу заощадити більше 1 млрд крб.

Відповідно до постанови ЦК Компартії України і Ради Міністрів УРСР від 10 жовтня 1958 р. № 1434 "Про дальше удосконалення і здешевлення адміністративно-управлінського апарату радянських установ, підприємств та організацій" в Україні було ліквідовано 2288 паралельно діючих організацій та установ, скорочено штат адміністративно-управлінського апарату по всіх ланках управління на 35390 посад, відповідно скорочено фонд заробітної плати на 327,5 млн крб та інші адміністративно-господарські витрати, включаючи і витрати на відрядження на 85,1 млн крб на рік.