Кримінально-правова охорона громадської безпеки і народного здоров'я

Щодо злочинів проти загальної безпеки, то предмет злочину в них є обов'язковою і невід'ємною ознакою складу злочину.

Підрозділ 3.3. “Види предметів злочинів”. Законодавець не дає визначення вогнестрільної зброї, взагалі не розкриваються її види, не проведено чіткого відмежування її від предметів, які використовуються як зброя або пристосування для проведення пострілів. Не дається поняття саморобної вогнестрільної зброї і відсутні характеристики її критеріїв, що ускладнює роботу судово-слідчих органів. В юридичній літературі з цього питання висловлюються різні точки зору.

За характером стволу, як про це сказано в диспозиції статті, вогнестрільна зброя ділиться на нарізну і гладкоствольну.

Ця ознака може стосуватися в тій же мірі і пристосувань, із яких можна зробити постріли “шляхом спалахування пороху або інших вибухових речовин”, “для метання через ствол снаряда (кулі)”. До них відносяться всі стартові пістолети, ракетниці тощо. Але не кожний пристрій, із якого можна зробити постріл, може бути віднесений до вогнестрільної зброї.

У судово-слідчій, а іноді і в експертній практиці ототожнюються поняття “придатність” і “справність” вогнестрільної зброї, однак це різні судово-балістичні категорії стану вогнестрільної зброї, які потребують різної кримінально-правової оцінки.

На думку автора, несправність зброї не виключає придатності її для стрільби. Для типової зброї ці поняття мають деяку специфіку.

До цього часу не має чіткого правового вирішення і питання щодо гладкоствольної мисливської зброї, бойових припасів до неї, а також щодо виготовлення і збуту деталей до вогнестрільної зброї. У практичній діяльності ОВС залишається проблемним питання про їх правове положення.

З огляду на існуючі недоліки дисертант вважає за необхідне передбачити кримінальну відповідальність за придбання, виготовлення і збут деталей для складання вогнестрільної зброї, а також за незаконне володіння гладкоствольною мисливською зброєю.

Серед вогнестрільної можна виділити групу переробленої зброї -- зі зміненим калібром ствола і пристосованим для стрільби некаліберним для неї патроном. Аналогічно слід вирішувати питання відносно непридатності до стрільби зброї, якщо особа, яка її виготовила або носила, про це не знала.

Підводячи підсумок аналізу поняття про вогнестрільну зброю як предмет злочину (статті 222, 223, 224 КК), автор робить ряд висновків.

Вогнестрільна зброя -- це зброя (її види, типи і різновиди, що історично склалися), виготовлена в заводських умовах за спеціальним дозволом, придатна для захисту і нападу, діюча за рахунок використання механічної сили порохових газів для метання снаряда (кулі) через ствол на відстані шляхом прицільної стрільби.

Саморобна вогнестрільна зброя -- це пристрій, виготовлений (перероблений) саморобним або кустарним способом, який використовується для ураження живої цілі на відстані, шляхом метання снаряда (кулі) через ствол, за рахунок спалахування порохового заряду.

Саморобний вогнестрільний пристрій -- це засіб, виготовлений за зразком вогнестрільної зброї саморобним або кустарним способом, а також різні пристосування, призначені для ураження живої цілі на відстані, шляхом метання снаряда (кулі), за рахунок спалахування порохового заряду або його замінника.

Деякі із наведених ознак вогнестрільної зброї, а саме цільова і правова, властиві і бойовим припасам до різних видів вогнестрільної зброї: бойовим припасам до бойової стрілкової й артилерійської зброї, малокаліберній, нарізній мисливській, кустарній і саморобній зброї.

Законодавець в статтях 222, 223, 224 КК не вказує, що предметом цих злочинів повинні бути саме бойові припаси до вогнестрільної зброї або їх певні види: ручні гранати, протитанкові міни, реактивні снаряди, різні бомби, детонатори, димові шашки, патрони до стрілкової зброї тощо. Тому можна зробити висновок -- бойовими припасами є також предмети, використання яких не обумовлене проведенням пострілу із вогнестрільної зброї. Бойовими припасами повинні бути офіційно визнані предмети, які мають бойове призначення. Адже вони незалежно від технології і способу виготовлення придатні для ураження живої сили і техніки, руйнування будівель, споруд і виконання спеціальних завдань тощо. Це предмети, які призначені для бомбометання і проведення пострілу із артилерійських гармат, стрілкової зброї всіх видів, стосовно яких також існує відповідна (згідно з відомчою належністю) дозвільна система.

У дисертації зосереджується увага й питанні про вибухові пристрої, які, на думку дисертанта, є самостійним предметом злочину.

Аналіз властивостей вибухових речовин дає змогу стверджувати, що вибухові речовини -- це численні природні і штучні з'єднання або суміші, здатні до швидкого саморозповсюджуючого хімічного перетворення або реакції розпаду (з'єднання), вибуху (нітрогліцерин, пироксилін, амвонал, динаміт та інші речовини) з утворенням газів високої температури в результаті виділення значної кількості тепла.

А вибуховий пристрій-- це пристосування, для здійснення вибуху шляхом впливу на детонатор, який викликає спалахування заряду і містить в собі вибухові речовини і з'єднання або суміші, які знаходяться в бомбі, снаряді, міні та інших бойових припасах.

Поряд з цим, слідчо-судова практика свідчить про те, що при скоєнні злочинів використовується не тільки бойова вогнестрільна і холодна (стандартна) зброя, але і найрізноманітніші предмети господарсько-побутового, спортивного, промислового, технічного призначення та інші предмети, які за своїми конструктивними і тактичними параметрами суттєво відрізняються від вогнестрільної і холодної зброї. Це, перш за все, пристосування, які метають (зі значною силою виштовхують), колючі, ріжучі та інші предмети. До вогнестрільної зброї їх віднести не можна, тому що принцип їхньої дії суперечить поняттю “вогнепальності”. “Метальна зброя” не відноситься ні до вогнестрільної, ні до холодної зброї, що виводить її зі сфери правового регулювання.

До неї потрібно віднести “пістолети” нервово-паралітичного впливу, також як і “зброю”, яка діє на основі енергії натягнутої тятиви, резини або стиснутої пружини, а також газобалонні пристосування, які викидають речовину під дією стиснутого повітря. У наш час використання метальних пристосувань при скоєнні злочинів має тенденцію до збільшення. Їх перевага перед холодною зброєю полягає в більшій уражаючій силі, перед вогнестрільною -- у безшумності.

Усе це дозволяє сформулювати визначення “метальної зброї” як пристосувань, виготовлених для метання (викидання) колючих, ріжучих, розтрощуючих предметів або спеціальних речовин з метою завдання тілесних ушкоджень або іншого ураження людини на відстані, що діють на основі порохового газу, енергії натягнутої тятиви, резини, пружини, стиснутого повітря тощо.

Холодна зброя -- це стандартні види і типи, які історично склалися, а також різновиди колючої, колюче-ріжучої, колюче-рублячої, розтрощуючої і б'ючої зброї, для яких характерні відповідні конструктивні й інші якості зброї, виготовленої кустарним або саморобним способом для нанесення тілесних ушкоджень і призначеної для нападу й активного захисту в рукопашному бою.

До “іншої холодної зброї” можна віднести зброю, виготовлену саморобним або кустарним способом, за типом, видом і різновидами відповідаючу зразкам холодної зброї, але такої, що не досягла відповідного конструктивного й якісного стану з незалежних від її виробника причин.

Використання запропонованих вище дефініцій буде сприяти судово-слідчим працівникам у правильній кваліфікації скоєного, прискоренні розслідування кримінальних справ. З'явиться також можливість розвантажити експертів-криміналістів -- будь-які предмети, що використовуються злочинцями як зброя при скоєнні злочину, без виключення, будуть підпадати під правове регулювання.

Виникає необхідність з'ясування питань відповідальності за злочини, передбачені ч.1 ст.2271 КК. Після розгляду цих питань дисертант при допрацюванні проекту КК України пропонує врахувати його пропозиції, які наводяться в висновках роботи.

Для більш ефективного правового регулювання відносин, які виникають в сфері поводження з атомною енергією в законі, необхідно дати більш детальний перелік як радіоактивних речовин, так і радіоактивних ядерних матеріалів, з відповідною конкретизацією суб'єктів злочинів. При цьому потрібно посилити відповідальність посадових осіб.

Радіоактивні і ядерні матеріали це джерела іонізуючого випромінення (природного або штучного походження), що містять елементи, здатні при самовільному розпаді або спеціальному руйнуванні виділяти енергію у вигляді особливих променів, пов'язаних з електромагнітним або корпускулярним випроміненням, шкідливим у певних дозах для живих організмів.

У статтях 2211, 225 КК законодавець не дає визначення “легкозаймистих” речовин. В юридичній літературі вони характеризуються як речовини, що відрізняються порівняно невисокою температурою займання або здатністю займатися від контакту з киснем повітря, водою чи при дії інших факторів. До них відносяться: бензин, керосин, спирт, ефір, фосфор, ацетон, метанол, селітра й ін. Правда, вважається, що легкозаймисті речовини відрізняються високою температурою займання або схильні до самозаймання від контакту з киснем повітрям, водою або при дії інших факторів (селітра, фосфор, бензин, керосин, ефір тощо ).

Якщо виходити з того, що в дійсності існують обидва види легкозаймистих речовин як з “порівняно невисокою температурою займання”, так і з “високою температурою займання”, то є всі підстави, щоб об'єднати їх в одному понятті.

Існують визначення їдких речовин -- як таких, що виконують хімічну роз'їдаючу, руйнівну дію при попаданні їх на живі організми або на речі. До них відносяться різні сильні неорганічні кислоти (соляна, сірчана, азотна, оцтова), негашене вапно, формалін, нашатирний спирт, крезол тощо.

Отруйними визнаються речовини, які спричиняють отруйний вплив на організм при вживанні навіть в незначних дозах. Державна фармакологія відносить отруйні речовини до списку “А”, а сильнодіючі до списку “Б”.

У деяких випадках у практичній діяльності ОВС при визначенні належності певних рослин до культур, які містять наркотичні речовини, не назначались експертизи, не використовувались списки сильнодіючих і отруйних речовин. Подібні ситуації свідчать про те, що навіть спеціалісти не завжди бувають точними в своїх висновках. Тому необхідно в додатку до закону, в примітці до ст. 229 КК, навести списки сильнодіючих і отруйних речовин.

Стаття 2286 КК, передбачаючи відповідальність за порушення встановленого порядку вивезення за межі України таких предметів, як сировина, матеріали, обладнання, технології, не дає вичерпного переліку означених предметів. Це викликає необхідність уточнення смислового значення терміну “сировина” і вирішення питання, чи включає це поняття радіоактивні й інші матеріали. Тобто, терміни, які наведені в статті, потребують додаткового уточнення або короткого опису з метою запобігання порушенням чинного законодавства.

У статті 2287 КК законодавець не дає поняття відходів, а також залишає поза увагою, що небезпечними є і речовини, а також і матеріали, про які сам же законодавець говорить в попередніх статтях. А саме - радіоактивні матеріали, що також мають відходи, а окрім цього хімічні і бактеріологічні речовини, при використанні яких у виробництві зявляються відходи. Саме вони мають “певні шкідливі властивості” (отруйність, радіоактивність тощо).

Зважаючи на те, що перелік відходів дається в затвердженій Кабінетом Міністрів України постанові № 117 від 23 лютого 1994 року, слід все ж таки всі ці предмети конкретизувати та визначити, а саме -- радіоактивні, бактеріологічні, мікробіологічні, хімічні речовини і відходи, а також вторинна сировина. Це виключить існуючі суперечності і дозволить працівникам правоохоронних органів краще орієнтуватися при прийнятті рішень.

Наркотичними засобами потрібно вважати групу речовин, які різні за природою походження (фізична ознака), між тим мають здатність впливати на центральну нервову систему, призводячи до стану особливого сп'яніння і до наркотичної залежності (медична ознака); їх перелік закріплений у спеціальних нормативних актах (юридична ознака), а зловживання ними ставить під загрозу народне здоров'я (соціальна ознака).

У четвертий розділ “Об'єктивна сторона злочинів проти громадської безпеки і народного здоров'я” входять два підрозділи. У підрозділі 4.1. “Суспільно небезпечне діяння (дія, бездія)” розглядається злочинна дія досліджуваних складів злочинів, що може виступати як у формі єдиної дії, так і в формі ланцюга дій, які в своїй сукупності утворюють об'єднуючу ознаку об'єктивної сторони складу злочину.

Кваліфікація таких злочинних дій є недосконалою внаслідок однобічного підходу до осіб, які скоїли декілька злочинних дій, і до суб'єкта, який скоює одну дію - носіння.

Майже половина досліджуваних нами складів злочинів являє собою порушення внутрішньовідомчих статутів, правил, інструкцій і інших нормативних актів, що визначають заходи безпеки, і тому диспозиції статей, передбачаючі відповідальність за їх порушення, є бланкетними. Кримінальна протиправність таких діянь носить змішаний характер.

Характер порушення тих або інших правил безпеки може бути правильно встановлений лише з урахуванням відповідних нормативних актів, в яких містяться ці правила.

Перша група цих правил представлена Статутами залізних доріг, зв'язку, Поштовими правилами тощо. Ці Статути і правила категорично забороняють будь-яку пересилку і перевезення загальнонебезпечних предметів поштою або багажем.

Друга група об'єднує нормативні акти (інструкції) міністерств і відомств, регламентуючі організацію роботи і забезпечення збереження вогнестрільної зброї, бойових припасів і вибухових речовин, радіоактивних матеріалів на підприємствах, в установах, організаціях, міністерствах і відомствах України. Цими інструкціями керуються в своїй роботі інспектори дозвільної системи МВС, ГУВС, РУВС, міськрайорганів внутрішніх справ України.

Третю групу становлять правила, покликані забезпечити заходи щодо контролю за використанням, дозволом, урахуванням, збутом і передачею вогнестрільної зброї, бойових припасів, вибухових речовин і радіоактивних матеріалів. За порушення цих правил настає дисциплінарна, адміністративна або кримінальна відповідальність. Ці правила регулюють порядок оперативного розпорядження такими предметами.

Четверта група правил регулює порядок обігу отруйних, сильнодіючих психотропних речовин, прекурсорів і наркотичних засобів у лікувально-профілактичних закладах, аптеках, аптечних складах, на фармацевтичних виробничих підприємствах, у науково-дослідних інститутах, лабораторіях, у навчальних закладах системи охорони здоров'я.

Законодавець вживає термін “незаконне” виготовлення, підробка документів на отримання наркотичних засобів, психотропних речовин або прекурсорів (ст. 22913 КК). З терміну “незаконне” можна зробити висновок, що існує таке положення, коли підробка документів на отримання наркотичних засобів та інших речовин може бути законною. Існування відповідальності тільки за “незаконне” володіння “без відповідного дозволу” призводить до безкарності осіб, які мають такий законний дозвіл і носять, наприклад, холодну зброю, спеціально для нанесення тілесних ушкоджень. При скоєнні ними протиправного діяння відповідальність за сукупністю злочинів також виключена, а самі суспільно небезпечні дії не отримують відповідної кримінально-правової оцінки. Іншими словами, самим законодавцем створені умови, коли певні особи можуть (в початковій стадії) “законно” носити предмети озброєння згідно з “відповідним дозволом” і використовувати їх під час вчинення злочинів. На думку дисертанта, законодавцю потрібно взагалі випустити терміни “незаконне” і “без відповідного дозволу”.

Підрозділ 4.2. “Злочинні наслідки і причинний зв'язок у злочинах проти громадської безпеки і народного здоров'я”. Форма наслідків у досліджуваних складах злочинів різна. Тому є підстави говорити про шкідливий наслідок, який реально настав у будь-якому вигляді.

Об'єктивна сторона кожного злочину також може бути різною, оскільки один і той же злочинний результат досягається за допомогою дій широкого кола осіб.

Відсутність зазначення наслідків у диспозиції формальних складів злочинів ще не означає, що такі злочини не завдають шкоди суспільним інтересам, які охороняються. В широкому розумінні, злочинів без наслідків не існує, оскільки кожна дія людини тягне за собою певні зміни в зовнішньому світі. Твердження, що наслідки можуть впливати не на кваліфікацію досліджуваного злочину, а на індивідуалізацію відповідальності і покарання, створює розрив зв'язку між злочинним діянням і об'єктом кримінально-правової охорони і, відповідно, позбавляє злочин його дійсної основи - злочинного результату.

Загроза настання тих або інших шкідливих наслідків виступає як кваліфікуюча ознака, що знаходить своє відображення в санкціях законів, які передбачають відповідальність за такий злочин. Спричинення злочином тяжких наслідків повинно враховуватись як обтяжуюча обставина в тих випадках, коли в самому законі не передбачене настання цих наслідків як обтяжуючої обставини.

Законодавцем названо 32 форми скоєння суспільно небезпечних діянь. І хоча жодна з них не свідчить про настання громадсько-небезпечних наслідків і виражена в недосконалому вигляді (стосовно граматичного тлумачення), таке перерахування альтернативних дій різних складів злочинів не тільки не дозволяє правильно застосовувати закон, а навпаки ускладнює з'ясування волі законодавця і залишає без відповідної юридичної оцінки означених дії, скоювані винним.

У роботі обгрунтовуються чотири рівні причинного зв'язку в формальних складах злочинів, які розглядаються.

Перший рівень причинного зв'язку являє собою суб'єктивний і об'єктивний критерії, коли умисел або злочинне бажання передує, наприклад, придбанню, виготовленню, переробці, виробленню загальнонебезпечних предметів та ін. (тобто намір скоєння злочину або реалізації злочинного умислу - самому придбанню тощо). Коли між суб'єктивною і об'єктивною стороною існує тісний зв'язок, він і є причинним зв'язком відносно настання суспільно небезпечних наслідків. Тільки вони, в цьому випадку, виступають як одна із форм досягнення або реалізації бажаного (задуманого) злочинного результату.

Другий рівень - об'єктивний - тобто звязок між однією суспільно небезпечною дією (менш небезпечною) - виробленням, переробкою, виготовленням, і іншою, більш небезпечною - придбанням, зберіганням, носінням (суспільно небезпечною дією), а потім і суспільно небезпечним наслідком.

Третій рівень - це причинний зв'язок між первинним посяганням на родовий або видовий об'єкт злочинів і на безпосередній об'єкт. Він спостерігається в складах злочинів проти здоровя населення, бо, наприклад, посів, вирощування або носіння, зберігання наркотичних засобів не посягає на здоров'я населення. Ці злочини посягають на громадську безпеку: 1) за способом скоєння злочину; 2) за метою - посів, вирощування; 3) за мотивами (корисливими) - організація будинків для вживання, схиляння до вживання наркотичних засобів, психотропних речовин тощо.

Четвертий рівень являє собою причинний зв'язок, що існує в конструкції окремо взятої статті - між диспозиціями першої і другої частини (а в деяких випадках і третьої) як кваліфікуючих ознак.

Надалі в підрозділі зазначаються підстави для відмови від формального перелічення всіх вказаних у правилах дій, за які відповідальність фактично не настає. При цьому запропоновані заходи, як застерігає дисертант, не означають, що слід відмовитися від перелічення всіх дій (бездіяльності), вказаних у правилах, але доводять необхідність враховувати основні з них, не залишати їх без юридичного реагування, адже всі протиправні дії повинні обов'язково враховуватись законодавцем і тягти в повному обсязі кримінальну або адміністративну відповідальність (тобто преюдиціальна умова кримінальної відповідальності і покарання) так, як це передбачено в ч.1 ст.2272, ст.2298, ч.1 ст.2299 КК.

П'ятий розділ “Суб'єктивна сторона злочинів проти громадської безпеки і народного здоров'я” складається з двох підрозділів. Підрозділ 5.1. “Вина в складах злочинів проти громадської безпеки і народного здоров'я” присвячений розгляду питання про суб'єктивну сторону досліджуваних злочинів, що характеризується як умисною, так і необережною змішаною формою вини. По відношенню до факту порушення правил вина особи може бути виражена в формі умислу або необережності. По відношенню до настання або можливості настання тяжких наслідків вина може бути тільки необережною.

Суб'єктивна сторона досліджуваних злочинів з формальними і матеріальними складами має відмінності в складах злочинів проти загальної безпеки. В основній видовій групі злочинів проти народного здоров'я таких відмінностей, особливо в формі вини, не існує.

Приймаючи фактичні обставини соціальних ознак діяннях в їх сукупності, винний свідомо скоює вказані дії, розуміючи, що зброя, бойові припаси і вибухові речовини становлять небезпеку для оточуючих. Винна особа передбачає можливу шкоду, яку може спричинити оточуючим у результаті злочинного володіння загальнонебезпечними предметами, а також небезпеку скоєння злочинних дій.

Така небезпека настає з початку фактичного володіння зброєю, радіоактивними, отруйними або сильнодіючими речовинами (незалежно від того, наскільки ці дії віддалені від скоєння наступного, більш тяжкого злочину), що свідчить про сукупність об'єктивного і суб'єктивного (тобто, між діями субєкта і його відношенням до можливих наслідків).

Злочини проти громадської безпеки з матеріальними складами потребують роздільного встановлення вини, а саме в відношенні діяння і наслідків, і характеризуються, як правило, змішаною (подвійної) формою вини.

У цих складах законодавець окремо характеризує діяння і наслідок як “необережне зберігання вогнестрільної зброї і боєприпасів, якщо це потягло за собою людські жертви або інші тяжкі наслідки” тощо. Звідси і виникає необхідність роздільно вирішувати питання про форму (вид) вини по відношенню до діяння і його наслідків.

Доопрацьований проект Кримінального кодексу України (березень 1997р.) не вирішує існуючі проблеми, бо необхідна конкретизація кримінально караної необережності, з її відмежуванням від невинного заподіяння шкоди (казусу). Враховуючи, що всі склади злочинів, які скоюються з необережності, в тій або іншій мірі виділяються самим законодавцем у чинному КК, потрібно лише зазначити те, що “скоєним з необережності може бути визнане тільки те діяння, яке спеціально передбачене відповідною статтею Особливої частини чинного Кримінального кодексу”. Слід дати поняття злочинів з двома формами вини, де повністю розкрити суть “змішаної форми вини”, висвітливши досить чітко дії, які охоплюються умислом винного. Дисертант пропонує визначення злочину, який може бути визнано вчиненим умисно, та діяння, яке може бути визнано скоєним невинно.

Підрозділ 5.2. “Мотив і ціль злочинів проти громадської безпеки і народного здоров'я”. У злочинах проти громадської безпеки мотив і мета не є обов'язковими ознаками всіх складів, але правильне і повне встановлення кінцевої мети самовільного поводження з загальнонебезпечними джерелами може бути дуже важливим у з'ясуванні причин і умов, які сприяють скоєнню цих злочинів, а також у розробці спеціальних засобів по запобіганню цим посяганням.

Мотив і мета, будучи самостійними ознаками, котрі характеризують різні сторони вольового процесу, в той же час, тісно взаємопов'язані між собою і перебувають в певній відповідності. Один і той же мотив може викликати у винного постановку різних цілей.

Інтелектуальний елемент умислу у більшості випадків не ставиться законодавцем в залежність від встановлення мотивів, якими керувався суб'єкт, а також мети, яку він ставив перед собою, володіючи загальнонебезпечними предметами.

У дисертації зазначається, що мотив і мета не можуть знаходиться за межами досліджуваних складів злочинів, у противному разі дане положення не можливо правильно з'ясувати їх кримінально протиправне значення, що негативно відіб'ється на боротьбі з особливо небезпечними посяганнями.

На підставі викладеного автор робить висновок: якщо між діями суб'єкта і шкідливими наслідками є причинний зв'язок, то наявна об'єктивна сторона злочину. Відповідно, питання про вину особи, яка скоїла вбивство, грабіж, розбій і інші злочини з використанням загальнонебезпечних предметів, повинне отримати юридичну оцінку. Відповідальність за незаконне володіння (поводження) зі зброєю, бойовими припасами і вибуховими речовинами, “вибуховими пристроями”, радіоактивними матеріалами, газами нервово-паралітичного і іншого впливу, “метальною зброєю”, “іншою холодною зброєю”, а також відповідальність за використання або спробу використання їх потрібно передбачити в самостійних частинах відповідних статей КК. Необхідно також конкретизувати питання відповідальності за означені злочини з урахуванням мети їх скоєння і ставити мету злочинів, які посягають на загальну безпеку, в центр уваги, тому що інакше боротися з професійною і організованою злочинністю буде важко.

Окрім цього, доцільно у статтях 221-225, 2282-2287, 229 КК передбачити підвищену відповідальність за: а) носіння, б) зберігання, в) придбання, г) збут, д) розкрадання, е) виготовлення зброї, бойових припасів або вибухових речовин, скоєння злочинних дій з іншими предметами з корисливою метою або скоєння вказаних дій звичним, професійним або організованим злочинцем, а їх участь в скоєнні злочинів з загальнонебезпечними предметами вважати в цих складах як обтяжуючу обставину.

Прийняття цих норм законодавцем буде сприяти попередженню використання предметів озброєння, а також інших загальнонебезпечних предметів (речовин і матеріалів) у злочинних цілях, виключить можливість безкарного (нерегульованого суспільними відносинами і кримінально-правовими нормами) їх використання або спроби використання. Суспільно небезпечний характер вогнестрільної і холодної зброї, бойових припасів, вибухових, легкозаймистих, їдких, отруйних і сильнодіючих речовин, радіоактивних матеріалів, газів нервово-паралітичного і іншого впливу потребує більш суворого покарання за їх застосування в випадку наявності попереднього приготування. Крім цього, доцільно встановити відповідальність за такі діяння: умисне порушення норм безпеки при експлуатації, захороненні, перевезенні до місця захоронення відпрацьованих радіоактивних матеріалів; спричинення небезпеки іншим особам при їх неправильній експлуатації, а також спричинення небезпеки іншим особам при їх правильній експлуатації, з незначними відхиленнями від технології експлуатації (уповільнене реагування на зміни, які мають місце в роботі АЕС та її енергоблоків і т.ін.); допущення недбалого ставлення до обліку, перевезення, а також захоронення відходів радіоактивних матеріалів; вивезення за межі України ракетної, ядерної, хімічної й інших видів зброї масового знищення і стратегічного призначення.

Шостий розділ “Суб'єкт злочинів проти громадської безпеки і народного здоров'я” складається з трьох підрозділів. У підрозділі 6.1. “Загальна характеристика суб'єкта злочинів” дається загальна характеристика суб'єкта злочинів і відзначається, що ознаки осудності особи однакові для всіх злочинів і не залежать від особливостей конкретних складів.

Наводяться результати проведеного дослідження, які свідчать про те, що вогнестрільна зброя найбільш розповсюджена серед осіб у віці 18-24 років (34,8%). Значна кількість суб'єктів незаконного володіння предметами озброєння у віці 18-24-х років (25,6%). Вік 25-29 років характеризується збільшенням числа суб'єктів незаконного володіння зброєю - 17,9% при відносно великій кількості осіб, які скоюють цей злочин шляхом носіння з подальшим його використанням. Для осіб у віці 30 років і старших характерне незаконне володіння гладкоствольною мисливською зброєю, вибуховими речовинами і бойовими припасами, при цьому часто з метою незаконної охоти і заняття рибним, звіриним промислом. Відповідно засуджених за ст. 161 КК і 162 КК - 10,8%.

Що ж стосується осіб, які старші 51 року, то для них скоєння злочинів, пов'язаних з незаконним володінням предметами озброєння, раніше було взагалі не характерним. Нині вони складають 8,7% загальної кількості означених осіб.

Проблема відповідальності неповнолітніх, на долю яких приходиться 4,1% зазначених злочинів, свідчить про злочинну сутність володіння будь-якими предметами озброєння взагалі.

13,8% тяжких злочинів з використанням (а це означає і його носіння) предметів озброєння скоєно жінками, які, як правило, вели аморальний спосіб життя, зловживали спиртними напоями, мали низький культурний рівень, незакінчену або закінчену середню освіту.

Незаконне володіння предметами озброєння можна віднести до групи злочинів, які в принципі можуть бути скоєні особами з різним рівнем освіти, але в більшості випадків -- це люди з низьким рівнем освіти і культури.

Серед осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності за незаконне володіння зброєю, досить значна кількість тих (кожний третій), хто до моменту скоєння злочину не працював і не вчився. Причому лише дехто з них знаходився на утриманні у батьків або інших родичів: більшість же тих, хто скоїв злочин, мали нелегальне становище (після втечі з місць позбавлення волі, переховуючись від слідства і суду). Серед осіб, незаконно володіючих предметами озброєння, значна кількість рецидивістів (звичних злочинців). Найбільший відсоток раніше судимих припадає на осіб, які скоїли злочини, використовуючи предмети господарсько-побутового, промислового, спортивного, технічного, медичного й іншого призначення, шляхом розбою 31,63%, вбивства 13,1%, грабежу 16,5%, особливо злісного хуліганства - 17,7%. Слід також зазначити, що відсоток у скоєнні відповідних злочинів з використанням вогнестрільної і холодної зброї значно нижчий.

Особистість злочинця може виступати і як підстава для індивідуалізації засобів впливу в випадках, коли вирішується питання про звільнення винного від відповідальності за пп. 3, 4 ст. 10, ст. 51, ч.1 ст. 50, або від покарань за ч.2 ст. 50 КК.

Нарешті, суттєве значення має встановлення індивідуальних рис особи для визначення засобів кримінального покарання винному в скоєнні злочинів, які розглядаються. Ці особливості можуть виступати як пом'якшуючими (скоєння злочину вперше або ситуаційно), так і обтяжуючими його відповідальність обставинами. Основними обтяжуючими обставинами в теперішній час повинні бути такі: скоєння злочину звичним, професійним або організованим злочинцем; використання предметів озброєння, а також радіоактивних матеріалів, легкозаймистих, їдких, отруйних або сильнодіючих речовин, а так само носіння, зберігання, придбання тощо предметів озброєння з метою скоєння злочину. Законодавець в ст. 39 КК приписує суду визначити покарання згідно з законом, враховуючи при цьому не лише характер і ступінь громадської небезпеки скоєного злочину, але й особистість винного і обставини, які характеризують його. Крім цього, для того, щоб успішніше протистояти організованій і професійній злочинності і позбавити її можливості підготовки злочинців із середовища підростаючого покоління, необхідно ввести в КК відповідні норми законів, які, з одного боку, будуть виступати як норми профілактичного характеру, примушуючи батьків і осіб, які їх заміняють, більше турбуватися про дітей, координуючи свої дії з опікунськими і піклувальними радами при районних виконавчих комітетах, а з іншого, захищали б дітей від жорстокого поводження, а також стали перешкодою в їх розбещенні і використанні при скоєнні злочинів, зупиняли торгівлю ними, попередивши таким чином і інші протиправні дії з ними.

Підрозділ 6.2. “Ознаки загального і спеціального суб'єктів, які обтяжують відповідальність”. В юридичній літературі не існує єдиної думки щодо віднесення 18-річного віку (повноліття) до ознак суб'єкта злочину. Деякі автори вважають цей вік однією із ознак загального суб'єкта. Інші, навпаки, вказують, що загальному суб'єкту притаманний вік 14-16 років, і повноліття відносять до ознак спеціального суб'єкта. Не виключається при цьому те, що спеціальним суб'єктом також є особа у віці від 14 до 16 років (згідно з ч. 2 ст. 10 КК).

Існуюча розбіжність в поглядах обумовлена невизначеністю, яка має місце в формулюванні і назві ст. 10 КК, де взагалі фіксується лише “відповідальність неповнолітніх” і зазначається (в диспозиції ч. 1), що кримінальній відповідальності підлягає особа, якій до скоєння злочину минуло 16 років. Таким чином, визначаючи підстави відповідальності неповнолітніх, законодавець відразу ж говорить і про відповідальність осіб, які повинні підлягати кримінальній відповідальності, об'єднуючи, тим самим, усіх суб'єктів злочинів.

Це положення зберігається й в проектах нових КК України. До цього часу не існує визначення суб'єкта злочину, яке характеризувало б його в понятійних термінах самого ставлення до скоєного ним діяння. Це суперечить вченню про склад злочину, про що свідчить відсутність того внутрішнього, фактичного змісту, який відображає суб'єктивне в суб'єкті злочину. Суб'єктивні ознаки ставлення до скоєного злочинного діяння в новому КК можна було б розкрити як уявний суб'єкт в таких термінах: “простий злочинець”, “легковажний злочинець”, “ситуаційний злочинець”, “випадковий злочинець”, “професійний злочинець”, “організований злочинець” і “корумпована особа”. Поряд з “простим”, можна поставити і “звичного” -- тобто особу, яка скоїла злочин хоч і вперше, але проводила до його скоєння підготовчу роботу (попередньо обдумавши, спланувавши тощо), що свідчить про її підвищену небезпеку. Крім того, безсумнівною ознакою звичного злочинця може бути повторність скоєння злочину і рецидив. Така градація усуне протиріччя у вченні про склад злочину, сприятиме поліпшенню роботи правоохоронних органів. Застосування того або іншого терміну до особи, яка скоїла конкретний злочин, буде давати характеристику не лише їй, але і скоєному нею діянню, тому що кожна із ознак складу злочину має свою специфічну самостійність, яка обов'язково повинна, в кінцевому підсумку, відображатись й об'єднуватись (в одному складі злочину). Такої самостійності не має суб'єкт злочину. Іншими словами, коли кваліфікація злочину починається з об'єкта злочину, то логічне завершення повинне закінчуватись його суб'єктом.

Із наведеного можна зробити висновок, що законодавець шляхом введення ознак спеціального суб'єкта злочину звужує сферу розповсюдження норми, співвідносячи її з певним колом осіб, ознаки яких вказані в диспозиції конкретно взятої статті.

Узагальнення ознак спеціального суб'єкта дає можливість дисертанту зробити висновок, що вони залежать від напрямку установки, даної законодавцем у формулюваннях диспозицій конкретно взятих статей (а при поділі їх на частини - частин). У них описуються умови, за яких може бути притягнута до відповідальності певна особа, винна в скоєнні заборонених законодавцем злочинних дій, що можуть змінюватися залежно від політичного і економічного становища країни в конкретному історичному періоді її розвитку (або ж кризових явищ тощо).

Отже, як висновує здобувач, спеціальність суб'єкта відносна, вона залежить від змісту тих умов, які зазначені у диспозиції конкретної статті, і виконання однієї з них надає підставу віднести його (суб'єкта) до того або іншого виду. І хоча деякі з підстав відносяться до об'єктивних, а інші до суб'єктивних ознак злочинів, всі вони характеризують суб'єкт злочину.

У підрозділі 6.3. “Звільнення від кримінальної відповідальності за діяння, які посягають на громадську безпеку і народне здоров'я як один із засобів (методів боротьби з злочинами, які розглядаються)”. Узагальнюючи розглянуті питання, дисертант робить висновок, що підстави звільнення особи, яка скоїла злочинне діяння, від кримінальної відповідальності і покарання, повинні стосуватися осіб, які скоїли злочин ситуаційно або з необережності, так і осіб, які добровільно здали предмети озброєння, що зберігались у них без відповідного дозволу. Ця превентивна вимога повинна стосуватися також і осіб, які незаконно здобули, виготовили або носили холодну зброю, радіоактивні матеріали, сильнодіючі або отруйні, психотропні речовини, наркотичні засоби тощо.

Важливим є й питання про можливість звільнення від кримінальної відповідальності особливо небезпечного рецидивіста, який добровільно здав зазначені предмети, незаконно ним придбані або виготовлені, але не пущені в обіг.

Підсумовуючи наведене вище, дисертант вважає, що законодавцю необхідно врахувати всі ці обставини і доповнити ст. 222 КК і відповідні статті, які передбачають досліджувані ним склади злочинів, положеннями про звільнення від кримінальної відповідальності осіб, які добровільно здали холодну і метальну зброю, вибухові речовини, радіоактивні матеріали, сильнодіючі або отруйні речовини. Доцільно поширити дію цих положень і на такі випадки, коли особа без відповідного дозволу придбала, носила або протиправно заволоділа загальнонебезпечними предметами, а потім добровільно здала їх, не застосовуючи і не передаючи іншим особам для скоєння більш тяжкого злочину. Окрім цього, потрібно поширити зазначене і на радіоактивні матеріали, легкозаймисті, їдкі, отруйні або сильнодіючі речовини.

Доцільне також звільнення від кримінальної відповідальності осіб за добровільну відмову від доведення до кінця злочинів, передбачених статтями 2271, 2272, 2286, 2287, 2291 -- 2298, 22912 -- 22920 КК, але до виявлення компетентними органами ознак незаконної спроби вивезення або ввезення заборонених предметів, тобто до прийняття ними рішення про проведення митного контролю і подібних дій. Такі пропозиції, на погляд здобувача, будуть сприяти попередженню злочинів посадовими особами, які спробують розкрадати або незаконно поводитися з предметами, що зазначені в цих нормах. До таких вимог можна було б включити і сприяння викриттю осіб, які скоїли розглянуті злочини, а також видачу коштів або майна, здобутих злочинним шляхом від незаконного обігу наркотиків і речовин.

Сьомий розділ “Вдосконалення кримінального законодавства по охороні громадської безпеки і народного здоров'я” складається з трьох підрозділів. У підрозділі 7.1. “Криміналізація діянь, які посягають на громадську безпеку і народне здоров'я” зазначаються недоліки кримінально-правового законодавства і проблеми, пов'язані з криміналізацією, що можуть призвести до двох протилежних, але однаково небажаних наслідків: прогалин у кримінальній караності або, навпаки, до її надмірної надлишковості (накопиченість конструкції самої статті, що призводить до плутанини і невизначеності).

Криміналізаційна надлишковість - це перенасиченість кримінально-правовими заборонами, необхідність в яких або відпала, або не існувала взагалі. Криміналізація, з одного боку, надмірна, а з іншого, недостатня (за змістом і суттю), відбулась, на думку дисертанта, з нормами, які були створені для боротьби з наркобізнесом і наркоманією.

Рівень кримінально-правового регулювання схильний до певних коливань не лише в результаті криміналізаційних процесів, а й внаслідок вдосконалення законодавства шляхом підвищення інтенсивності криміналізації і внесення змін у діючі статті КК. У той же час деякі із них, особливо злочини проти громадської безпеки (статті 221-225 КК), залишаються незмінними, хоча і потребують змін, які змогли б врахувати оперативну обстановку в країні і соціальну напруженість в суспільстві (обумовлену загальним зростанням злочинності і, особливо, найгірших її проявів - звичної, професійної і організованої). Сама ж зміна інтенсивності криміналізації здійснюється також шляхом введення (пакетом, без особливого виділення і розмежування одних від інших) кваліфікованих складів, доповненням диспозицій норм деякими додатковими ознаками, які характеризують ті або інші елементи складу злочину.

Подібні зміни і доповнення були внесені і в статті 2293, 2294, 2295, 2296, 2297 КК, а крім того в КК були введені дев'ять нових складів злочинів (статті 22912-22920). В них у надмірно розширених назвах були криміналізовані вищезазначені дії.

Згідно з послідовністю викладення, назви статей можна відобразити в таких, більш лаконічних, формулюваннях: використання засобів, здобутих від наркобізнесу (ст. 22912 КК); незаконна видача або підробка рецептів (будь-яких документів), які дають право на заволодіння наркотиками, - об'єднавши таким чином дві статті (22913, 22914 КК); незаконне введення, вживання або схилення до введення наркотичних засобів або психотропних речовин - об'єднавши три статті (22915, 22916, 2295 КК); розкрадання або інші протиправні дії з обладнанням, призначеним для виготовлення наркотичних засобів або психотропних речовин (ст.22917 КК); розкрадання або незаконне поводження з прекурсорами (статті 22919, 22920 КК). Назву ст. 22918 - залишити без змін. Відповідної корекції потребують також і інші назви статей, що передбачають злочини, які розглядаються. Остаточне і повне розшифрування інтересів, які охороняються, повинне втілюватись в конструкціях статей з дотриманням логічної послідовності і завершеності, відображаючи ті громадські інтереси, які підлягають кримінально-правовій охороні.

Проблема, яку приховують в собі бланкетні диспозиції, що передбачують відповідальність за порушення спеціальних правил тощо, полягає в нестабільності постійно змінюваних підзаконних нормативних актів, в той час коли ознаки, які містяться в кримінальному законі і відокремлюють злочинне порушення від інших правопорушень залишаються незміненими, що і вимагається від кримінально-правової норми. Але сфера дії цієї норми або звужується, або розширюється, причому частіше всього спостерігається останнє. Тому можна було б повністю обійтися без бланкетних диспозицій. На теперішньому етапі раціональніше піти по шляху концентрації термінів в одному або декількох об'єднуючих поняттях, що відображають суть бажаної і реально перетвореної заборони та реалізують в собі реальну кримінально-правову охорону, якої саме і потребують громадські інтереси. Таким кроком буде концепція щодо відповідальності суб'єкта конкретного складу злочину, що дозволить уникнути бланкетності диспозиції. Норма набуде універсальності і не залежатиме від підзаконних нормативних актів, що змінюються.

Так, наприклад, у ст.221 КК не тільки диспозиції, але і сама назва статті ("Порушення правил зберігання, використання, обліку і перевозки вибухових речовин") вказує на її бланкетність. Уникнути останньої можна таким формулюванням назви: "Неналежне виконання обов'язків з охорони, використання, обліку і перевезення вогнестрільної зброї, бойових припасів, вибухових речовин і вибухових пристроїв", передбачивши тим самим відповідальність за злочинні дії з усіма предметами озброєння, а також відповідальність особи, яка зобовязана виконувати відповідні функції. У диспозиції ж статті суб'єкт злочину, щоб акцентувати на його функціональних обов'язках, доцільно визначити таким чином: "Неналежне виконання своїх функціональних обов'язків особою, якій була доручена охорона, використання, облік і перевезення вогнестрільної зброї, боєприпасів, вибухових речовин і вибухових пристроїв, що призвело до їх розкрадання, знищення, пошкодження або інших тяжких наслідків". Відповідальність так званого загального суб'єкта буде охоплена таким положенням: "Протиправне перевезення або пересилка предметів озброєння”. Наявність шкідливих наслідків для притягнення до відповідальності за такі дії не потрібне, достатньо самого факту виконання об'єктивної сторони цього складу і настання фіксації злочинного результату, бо настання шкідливих наслідків в цьому випадку не залежить від волі винного, який вчинив злочин.

У підрозділі 7.2. “Проблеми кваліфікації і класифікації злочинів проти громадської безпеки і народного здоров'я” зазначається, що у теорії і на практиці викликають ускладнення питання, які стосуються кваліфікуючих обставин і ознак злочину, а саме тоді коли вони ототожнюються. Існуюче положення ускладнює проблему кваліфікації злочинів. Початкові принципи теорії кримінального права означають, що класифікація злочинів - це поділ всіх злочинів на певні групи залежно від характеру і ступеня громадської небезпеки. Іншими словами, термін "класифікація злочинів" припускає розподіл їх за степенем тяжкості скоєного діяння.

У дисертації обгрунтовується висновок, що кваліфіковані види злочинів - це кваліфікація декількох злочинів, які об'єднані однією метою та спільними мотивами і застосовуються до винного (винних) за сукупністю скоєних злочинів, або за сукупністю частин однієї статті (кожне із яких проходить стадію кваліфікації). У той час, як класифікація злочину - це кваліфікація одного виду злочину за ступенем зростання його тяжкості всередині однієї статті (за виключенням випадків їх сукупності), від однієї диспозиції до наступної по зростаючій.

Ці пропозиції будуть сприяти дотриманню законодавцем внутрішньостатейної системи, яка сьогодні втрачена, і створять умови для конкретизації кваліфікації і класифікації злочинів.

У підрозділі 7.3. “Декриміналізація норм законів, які не забезпечують інтереси загальної безпеки” автор стверджує, що декриміналізація повинна здійснюватись в трьох формах: 1) шляхом виключення кримінальної відповідальності і караності діяння, яке супроводжується визнанням такої поведінки правомірною; 2) переводом його в розряд адміністративного, дисциплінарного або цивільно-правового делікта; 3) шляхом об'єднання (злиття) норм декількох статей (які стали непрацездатними) з нормою працюючої статті, але такої, що не до кінця враховує можливі варіанти (способи, форми і т. п.) скоєння цього виду злочинів.

Під час декриміналізації необхідна реанімація окремих діянь шляхом включення їх в інші статті як доповнення (або зміни окремих формулювань) з метою оживлення і переведення в новий гатунок, сприяючий вдосконаленню їх функцій у боротьбі зі злочинністю.

"Мертва" норма гірша неіснуючої взагалі. Вона є німим свідком безсилля правоохоронних органів, а тому потребує часткової декриміналізації шляхом поглинання зазначеної норми іншою як доповнення або зміна. Такі заходи сприятимуть тому, що в законодавстві штучно не виникнуть прогалини і не буде необхідності в прийнятті нових законів для притягнення, із запізненням, до кримінальної відповідальності осіб, які на той час будуть продовжувати скоювати зазначені злочини.

Слід частково декриміналізувати статті 22913 і 22914 КК, що приховують існуючі недоліки як у конструкції, так і в формулюванні, шляхом злиття в одну статтю, після чого вони можуть виглядати таким чином: "Незаконні виготовлення, підробка, використання, збут чи видача рецептів, а також інших документів, які надають право на придбання, отримання наркотичних засобів, психотропних речовин або прекурсорів". Необхідно частково декриміналізувати статті 2294 і 22911 КК та дати їх назву в такому формулюванні: "Організація або держання дому для вживання наркотичних засобів, психотропних речовин або одурманюючих засобів". Питання виготовлення наркотиків потрібно передбачити в самій диспозиції нової редакції статті.

Статті 2295, 22915, 22916 КК можна було б викласти в такому формулюванні: "Схиляння до вживання або незаконне вживання наркотичних засобів або психотропних речовин, а так само їх введення в організм іншої людини".

Розрив між змістом подібних заборон і реальними потребами сучасності більш ніж очевидний. Його можливо подолати лише шляхом відміни кримінально-правових норм, які перестали відповідати соціальним очікуванням. Збереження в кримінальному законодавстві подібних норм невиправдано, і навіть шкідливо, тому що породжує у населення ставлення до кримінального закону як до нереального. Часткова декриміналізація покликана усунути існуючу казуїстичність не повністю продуманих норм.

У висновках роботи містяться підсумки проведеного дослідження. Викладено загально-теоретичні результати одеожані в процесі дослідження і сформульовані положення щодо вдосконалення чинного законодавства в боротьбі зі злочинами, передбаченими статтями 221-225, 2272, 2282-2298, 22911-22920 КК України. Зокрема, пропонується:

Предмет злочину в досліджуваних складах злочинів розглядати як самостійну ознаку будь-якого з них. У кримінально-правовому розумінні предмет є знаряддям, за допомогою якого порушується цілісність й узгодженість громадських інтересів і взаємопов`язаних з ними процесів з охорони фізичних та юридичних осіб.

Протиправне володіння загальнонебезпечними предметами і скоєння діянь, які загрожують життю, необхідно розглядати як загальнонебезпечне явище, яке являє собою не лише загрозу завдання тяжкої шкоди, а й свідчення шкідливих наслідків у вигляді злочинного результату (характерного для злочинів з формальним складом) у вигляді захворювань, виникаючих внаслідок одурманення, отруєння людського організму наркотиками, сильнодіючими і іншими речовинами, в тому числі і опромінення радіоактивними матеріалами.

Загальна небезпечність злочинів, передбачених статтями 221-225, 2271, 2272, 2282-2298, 22911-22920 КК, визначається реально існуючою загрозою, тобто небезпечністю заподіяння шкоди загальнонебезпечними предметами, які є структурними елементами кожного з них, будь-яким суспільним інтересам (відносинам), які охороняються законом.

Інтереси загальної безпеки відображають існуючу в суспільстві систему громадських відносин, умови їх взаємодії, спілкування, відпочинку, пересування і всіх інших сфер співіснування широкого кола осіб. Загальна безпека - це також система гарантій охорони життя і здоров'я, гарантія спокою і впевненості членів суспільства в їх захищеності від загрози заподіяння шкоди здоров'ю і позбавлення життя.

Стан злочинності і динаміка її зростання в цілому свідчать про тенденції кількісної, змістовної і особливо якісної її зміни. Якість залежить від всіх складових - від осіб, які скоюють злочини, від їхньої “спеціалізації”, організованості, професійності, жорстокості, вікових ознак, появи нових способів скоєння злочинів, зростання озброєності, вдосконалення. В якості відображається її кількість і зміст. Від якості скоєння злочинів залежить й їх розкриття. Поінформованість правоохоронних органів про всі напрямки постійно змінюваної якості скоюваних злочинів відбивається на ефективності боротьби зі злочинністю.

Аналіз і узагальнення ознак спеціального суб'єкта злочинів, які розглядаються, свідчать про те, що вони залежать від направленості установки, яка дається законодавцем у формулюваннях конкретно взятих статей. Спеціальні суб'єкти можуть змінюватися залежно від політичного стану країни, конкретного історичного періоду її розвитку. Тобто, спеціальність суб'єкта відносно умовна і залежить також від змісту тих умов, які дають підставу віднесення (суб'єкта) до того або іншого виду. Деякі із підстав відносяться до об'єктивних, інші -- до суб'єктивних ознак злочину, але всі вони характеризують суб'єкт злочинів.