Соціальна держава: еволюція ідеї, сутність та перспективи становлення в сучасній Україні

Певна річ, для влади домогтися поповнення бюджету за рахунок шокової терапії набагато легше, ніж зробити те ж саме за рахунок успіхів у боротьбі з тіньовою економікою, корупцією, несплатою податків. Але результати такої політики можуть бути сумними. Під загрозу поставлена національна безпека держави, складовими якої є політична, економічна, соціальна й інші сфери. У даному контексті позитивної оцінки заслуговують пропозиції виконавчої влади, спрямовані на забезпечення стабільності законодавства, усунення наявних у ньому протиріч, уведення кримінологічної експертизи законопроектів. Відповідно до цього передбачаються заходи, серед яких особливо важливими представляються забезпечення надійного правового захисту усіх форм власності, прийняття Цивільного кодексу України, нового закону “Про власність”, а також законів “Про декларування майнового стану” і “Про декларування доходів”, прийняття Податкового кодексу України, який повинен спростити податкову систему і знизити податковий тягар, ліквідувати податкові пільги, які є однією з причин поширення корупції; перешкодження появі і функціонуванню фіктивних фірм, які є правопорушниками в сфері оподатковування; законодавче врегулювання умов амністії при легалізації тіньових капіталів і їхнього інвестування в економіку України; створення адміністративної юстиції як ланки судочинства, яка дозволяє громадянам ефективніше захищати свої права і законні інтереси, що порушуються чиновниками; утворення громадського інституту - Національного антикорупційного комітету при Президентові України, створення в усіх регіонах України громадських прийомних даного комітету.

Дисертант відзначає, що для повноцінного здійснення своїх функцій соціальна держава повинна бути максимально ефективною. Однією із ознак ефективності можна вважати здатність держави оптимізувати використання ресурсів в інтересах індивідів і суспільства в цілому. Особливо важливою для соціально орієнтованої економіки і соціальної держави є проблема співвідношення ефективності і справедливості. Мова йде про те, що ефективність держави потрібна для максимізації загальних умов добробуту. Але в той самий час ефективна держава не повинна враховувати необхідність справедливого перерозподілу. Таким чином, перед сучасною соціальною державою виникає складна задача поєднання економічної ефективності і соціальної справедливості, які є тими факторами, від яких залежить підтримка або заперечення населенням діючої влади й політики, яка нею провадиться. В проекті Програми діяльності Кабінету Міністрів України “Реформи заради добробуту” підкреслюється необхідність утвердження принципів соціальної справедливості, піднесення добробуту громадян України до середньоєвропейського рівня. Виходячи з цього серед стратегічних цілей урядової політики проголошуються розвиток людського потенціалу, зниження рівня бідності та примноження багатства нації. Зниження рівня бідності передбачає зростання реальних доходів громадян; зниження рівня безробіття; забезпечення дієвого соціального захисту.

З погляду класичних лібералів, чиї переконання близькі до консервативних, якщо громадяни мають формально-правову рівність перед законом, тобто визнається їхня рівна здатність, можливість придбати ті чи інші права на відповідні блага, то питання про соціальну справедливість зникає саме по собі. Отже, пріоритет віддається негативній свободі, скористатися котрої найкращим для себе чином спроможні соціально активні групи населення. А це фактично означає обмеження реальної свободи соціально незахищених груп суспільства, для яких вона залишається ефемерним поняттям доти, поки їм не будуть забезпечені мінімально необхідні кошти для існування. Якщо ж пріоритет віддається лише позитивній свободі, то в цьому випадку обмежується свобода тих, хто готовий до сприйняття ринково-самостійного способу життя й оподатковується податками для забезпечення фондів розподілу. Тому, особливо цінним моментом теорії і практики соціальної держави слід вважати доповнення негативної свободи позитивною , цивільних і політичних прав - соціально-економічними, органічного поєднання свободи і рівності.

Дисертант виходить з того, що відсутність можливостей реалізації соціальних прав ставить під сумнів саму систему прав і свобод людини. Типовими явищами у суспільстві стають зниження політичної активності, політична апатія, зростання недовіри до влади. Іншими словами, соціальна держава є неодмінною умовою реалізації не тільки економічних, соціальних, культурних, але й політичних і громадяньских прав. Соціальна держава формує новий тип соціальних зв'язків між людьми, що спираються на принципи соціальної справедливості, соціального миру і солідарності. Таким чином, функції соціальної держави не обмежуються захистом слабких. Соціальна держава бере на себе обов'язок підтримки стабільного соціально-економічного становища членів суспільства, соціального миру.

Автор визначає, що соціальною є держава, яка гарантує всім людям реалізацію їхніх прав і свобод, рівні умови вільного розвитку і розвиток окремої особистості, соціальний захист нужденним, досягнення соціальної і політичної стабільності мирними засобами й в інтересах усіх членів суспільства.

Вищевикладене дає розуміння того, наскільки важлива задача, що стоїть перед українським суспільством, яке реформується. Конституція України зафіксувала практично весь комплекс прав і свобод людини, що відображені в Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права. А це означає визначення основного вектора розвитку України як демократичної, правової, соціальної держави.

Задача ця ускладнюється тим, що Україна не може йти шляхом автоматичного копіювання досвіду закордонних країн. Не можна забувати про те, що актуальність соціальних функцій держави в західних країнах виникла на фоні вже усталеної правової державності, в умовах сильного економічного зростання, що дозволило здійснити перерозподіл доходів без обмеження свободи власників, за наявності розвиненого громадянського суспільства. В Україні поки що такі умови відсутні. Громадянське суспільство перебуває в стадії формування. Необхідні злагода і єдність інтересів між різними соціальними групами. Звичні орієнтири громадянської свідомості загублені, а нові не знайдені. А це призводить до соціальної і політичної напруженості.

Вважається, що правова і соціальна державність - це не тільки оптимальний шлях для розвитку України, але й основа консолідаціі суспільства України.

У другому розділі - “Соціальна політика України в ХХ1 столітті” - проаналізовані пріоритети соціальної політики у сфері зайнятості, необхідність реформи заробітної плати, державної підтримки малого і середнього бізнесу.

Підкреслюється, що конституційне закріплення соціального принципу державного устрою України підтверджує факт висунення соціальної функції в ряд пріоритетних. Слід зазначити, що зміст соціальної функції не залишається незмінним на всіх етапах розвитку суспільства і держави. Він залежить від багатьох факторів, у першу чергу від типу політичного режиму, політичної ідеології. У принципі, зміст соціальної функції вказує на те, що і як робить держава в соціальній сфері. Автор вважає, що соціальна політика, яка сьогодні проводиться в нашій країні, не чітко визначена. Її методи суперечливі. Так, наприклад, одним з елементів системи пенсійного забезпечення передбачається зробити недержавні пенсійні фонди, що є явним атрибутом неоконсервативної соціальної політики. Як відомо, вона припускає турботу робітника про самого себе, який повинен накопичувати кошти на своєму індивідуальному пенсійному рахунку. У той самий час, робітники бюджетного сектору економіки одержують заробітну плату, розмір якої менше навіть тієї, що виплачувалася нашим робітникам в умовах минулої системи господарювання.

Характерними рисами сучасної соціальної політики в Україні стали відмова від патерналістської моделі (через обмежені фінансові можливості держави) і відсутність чітких орієнтацій у значенні вибору оптимальної моделі (через зміщення соціальних проблем на останнє місце після політичних і економічних). У результаті ситуація в Україні сьогодні така, що можна без перебільшення стверджувати: негативні наслідки соціально-економічних перетворень торкнулися великої частини населення нашої країни. Це 15 млн. пенсіонерів, 3,5 млн. інвалідів, люди похилого віку, робітники, що потребують вирішення питань, пов'язаних з безробіттям, охороною праці, заборгованістю із заробітної плати, пенсій тощо.

В умовах переходу нашої країни до ринкових відносин соціальна політика стає важливим фактором успіху нових перетворень. Соціальні проблеми в Україні вкрай загострилися. Заходів Уряду, спрямованих на пом'якшення ситуації в соціальній сфері, виявилося явно недостатньо. І як результат, Україна входить у нове століття з безліччю проблем, пов'язаних з безробіттям, реформуванням системи заробітної плати, пенсійного забезпечення, попередженням і подоланням бідності, уведенням соціального страхування, адресної допомоги. Вирішення саме цих проблем повинно становити сутність пріоритетів соціальної політики України в ХХI ст.

Дисертантом з'ясовано, що у нашій країні проблема полягає в тому, що здійснювана соціальна політика поки орієнтована лише на зниження соціальної напруженості. У ній відсутні як близькі, так і віддалені цілі соціальної діяльності держави в умовах переходу до нових економічних умов. Наше суспільство потребує нової концепції соціальної політики, яка повинна мати чіткі цілі, зрозумілі більшості населення. А це може стати першим кроком на шляху до об'єднання суспільства та держави.

Дійсно, ринкова економіка відкриває широкі можливості розвитку і для країни в цілому, і для окремої людини, що має можливість проявити свій творчий і новаторський потенціал. У той самий час, ринкова економіка може стати джерелом виникнення соціальної нерівності, причиною погіршення якості життя багатьох людей. Нівелювати ці негативні моменти здатна сильна соціальна політика. Що стосується типу соціальної політики, здійснюваної в Україні, то, очевидно, вона повинна містити елементи як пасивної, так і активної соціальної політики, метою якої є створення мотиваційної системи. Активна соціальна політика наголошує на підготовку до включення в трудовий процес людей, для яких безробіття стало причиною матеріальних утруднень. Сьогодні елементи активної соціальної політики успішно впроваджуються в країнах Центральної і Східної Європи. У США, де в даний час також надається перевага активній соціальній політиці, скорочення безробіття є стійкою тенденцією, помітною, починаючи з 1992 року.

Ситуація в області зайнятості населення України в умовах ринкової економіки об'єктивно зумовлює, як показує досвід інших країн, необхідність посилення соціальної політики. Це означає не всебічне регулювання держави, а певні заходи, спрямовані на ту галузь інтересів суспільства, якій загрожують стихійні сили ринку. Як відомо, зайнятість населення є тією сферою життєдіяльності суспільства, що не входить у коло економічних інтересів приватного бізнесу. Але в той самий час ця проблема відноситься до галузі національно-державних інтересів. І ось чому. Як відомо, соціальна держава фінансує тільки зайняту у виробництві частину населення. Чим більше працюючих, тим більше у держави можливостей забезпечити всім громадянам мінімальний рівень гідного існування. У цьому значенні Україна знаходиться в несприятливій ситуації. Мова йде про значне скорочення працездатного населення. Таким чином, без активної державної участі в регулюванні зайнятості не обійтися.

Держава, що йде шляхом реформування, повинна усвідомити такий факт, що політичні й економічні перетворення набудуть стійкого характеру лише за умови, якщо більшість населення відчує тенденцію, нехай до незначного, але все ж таки поліпшеного життя. До цього часу буде зберігатися загроза політичній стабільності. Ця тенденція не буде означати загального задоволення якістю свого життя, але дозволить досягти певної соціальної рівноваги, що є важливою умовою політичної стабільності. Тривалість періоду соціальної рівноваги залежить від чекання населення, яке готове терпіти, але не вічно. Якщо протягом декількох років буде переважати спад або стагнація господарської діяльності, кредит терпіння може вичерпатися.

Як виявилося, низький рівень життя більшості не має тимчасового характеру і не є витратами реформування, а стає характерною ознакою нового суспільного устрою. За роки реформ, метою яких проголошувався суспільний добробут, не відбулося поліпшення життя громадян. Навпаки, погіршилися показники з оплати праці основної маси найманих робітників, підвищився рівень безробіття, погіршилася якість харчування, основна частина населення втратила доступ до традиційних видів відпочинку і проведення дозвілля.

З усього викладеного можна зробити висновок, що адаптація населення до нового суспільного устрою йде за рахунок зниження його споживання.

Низький рівень заробітної плати призводить до далеко небезневинних економічних і соціально-політичних наслідків. Зокрема, низький рівень заробітної плати робить тиск на систему соціального захисту. Робітник не може на заробітну плату забезпечити себе і свою сім'ю, а значить, змушений звертатися за допомогою в органи соціального забезпечення. Так, сьогодні державну допомогу одержують 4,6 млн. українських сімей, тобто кожна четверта. Як показує закордонний досвід, бідність, малозабезпеченість певної групи населення в країнах Заходу часто пов'язані з відсутністю базових або професійних навичок. У нашій країні саме наявність освіти і високої кваліфікації є причиною бідності вчених, лікарів, викладачів. Це пояснюється тим, що пріоритетом економічної політики уряду все ще залишається боротьба з інфляцією, а не підвищення життєвого рівня. Основним засобом у цій боротьбі визнана політика стримування доходів населення, у першу чергу, робітників бюджетної сфери. А це призводить до витіснення робітників сфери освіти, охорони здоров'я, науки, культури з державного сектору в приватний. При переході в приватний сектор робітники зазначених галузей найчастіше змінюють профіль своєї діяльності, керуючись прагненням до високих заробітків. Це означає, що суспільство втрачає висококваліфікованих лікарів, викладачів тощо, на підготовку яких, до речі, були витрачені чималі державні кошти.

Набагато небезпечніша для суспільства ситуація, за якої висококваліфіковані робітники, та й не тільки вони, розуміючи, що чесною працею на державних підприємствах заробити не можна навіть на саме необхідне, вдаються до незаконної діяльності, вбачаючи в ній єдиний спосіб поліпшити своє матеріальне становище.

Низька заробітна плата є перешкодою для стимулювання попиту, стиснення якого усе більше стає обмежувачем виробництва, у першу чергу, предметів споживання. Л. Ерхард, батько німецького “економічного чуда”, ще в 1948 році зрозумів, що запорука успіху економіки у створенні “масової купівельної спроможності всіх груп населення”.

Внаслідок реформи доходів заробітна плата робітників повинна відповідати реальним економічним умовам і ціновим пропорціям. Це приведе не тільки до позитивних економічних перемін, таких як пожвавлення виробництва, але і до соціально-політичних зрушень. Падіння реальних доходів основної маси населення стало однією з причин збільшення розриву між доходами багатих і бідних. Причому, як відзначають дослідники, значний розрив у зарплаті спостерігається навіть у межах одного підприємства, де оплата праці робітників нерідко буває в 20 разів нижче, ніж зарплата адміністрації.

Зниження показників якості життя стало причиною різкого скорочення тривалості життя населення нашої країни. Показово те, що ще зовсім недавно різке розшарування на багатих і бідних, яке було яскравим проявом соціальної справедливості, хвилювало опитаних набагато менше, ніж невиплати зарплати, зростання цін, безробіття, злочинність. Проте, останнім часом число тих, що виражають протест проти різкого розшарування значно збільшилося. Невдоволення населення посилюється і нездатністю держави створити елементарні основи повноцінного соціального захисту. Такі настрої призводять до збільшення електорату радикальних лідерів, аргументом яких є невигідне для теперішньої влади порівняння нинішнього рівня життя населення з рівнем добробуту нашого суспільства за минулих часів. Ця аргументація знаходить певний відгук у тих груп суспільства, які втратили надію на поліпшення свого становища. Оскільки невдалі спроби реформування здійснювалися під гаслами демократії, незалежності і свободи, то на їхню думку, саме в цьому полягає причина їхнього скрутного становища.

До початку 90-х років не тільки країни СНД, але і більшість країн Східної Європи прийшли до розуміння необхідності проведення економічних реформ. Проте в цих країнах, на відміну, від України цей процес характеризувався соціальною направленістю. У першу чергу, в країнах Східної Європи був досягнутий високий рівень винагороди за працю, що дозволила забезпечити гідний людини рівень життя, і встановлений сумірний з розміром прожиткового мінімуму рівень соціальних виплат.

Історичний досвід показує, що реформування соціальної сфери ніколи не відбувалося з міркувань гуманності або добродійності. Майже завжди воно було обумовлено політичними причинами. Так, наприклад, О. Бісмарк наприкінці ХІХ ст. ввів пенсійне забезпечення, страхування щодо безробіття і медичне страхування з єдиною метою - запобігти соціальному вибуху, перехопивши ініціативу в німецьких соціал-демократів. У Радянському Союзі проводилася патерналістська соціальна політика в обмін на лояльність громадян. У сучасних економічно розвинених країнах влада виділяє значні кошти на соціальні потреби з метою одержання підтримки населення.

Сферою економіки, яка за державної підтримки, що включає розумну податкову політику, могла б істотно змінити соціально-економічну ситуацію в країні є малий і середній бізнес. Тому одним із пріоритетних напрямків соціальної політики в перехідний період повинна стати державна підтримка підприємництва. Соціальна функція малого і середнього бізнесу глобальна. По-перше, підприємства малого і середнього бізнесу здатні поглинати незайняту робочу силу, а отже знижувати соціальну напруженість, викликану високим рівнем безробіття. По-друге, підприємництво формує соціальну базу для створення середнього класу - гаранта політичної стабільності. Не можна пропустити і такий факт, що розвиток малого і середнього бізнесу - це найбільш дешевий шлях до ринку, що закладає глобальні основи економічного зростання в країні, забезпечує політичну і соціальну стійкість системи.

У третьому розділі - “Нові моделі соціального захисту в Україні” - розглянуто політичний аспект системи соціального захисту в Україні, виділені й обгрунтовані пріоритети соціального захисту в перехідний період, необхідність підтримки сім'ї і людей похилого віку.

У зазначеному розділі аналізується поняття “соціальний захист”. Соціальний захист є невід'ємним атрибутом існування будь-якої достатньо розвиненої держави. Концепція соціального захисту, яка виникла на рубежі ХІХ-ХХ ст., сформулювала необхідність системи, що захищає будь-якого громадянина від економічних і негативних соціальних проявів, що настають у результаті безробіття, хвороби, народження дитини, старості тощо.

Соціальний захист як функція держави відображена в багатьох конституціях, що є однією з ознак соціального принципу державного устрою. Право на соціальний захист відображено в Основному Законі нашої країни. Згідно зі ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на їхнє забезпечення у випадку повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, годувальника, безробіття за обставин, що не залежать від нього, а також у старості й інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується державною системою забезпечення, яка фінансується зі спеціальних джерел Пенсійного фонду і фонду соціального страхування України, а також частково коштами Державного бюджету.

В економічному аспекті соціальний захист громадян розглядається як два взаємопов'язаних поняття: по-перше, надання всім громадянам рівних можливостей заробляти своєю працею і забезпечувати себе; по-друге - державна підтримка непрацездатних і соціально незахищених прошарків населення.

З погляду права соціальний захист - це система державних гарантій для реалізації прав громадян на працю і допомогу на випадок безробіття, підтримка життєвого рівня населення через систематичний перегляд мінімальних розмірів основних соціальних гарантій в умовах зростання цін на товари і послуги першої необхідності; надання державної допомоги і пільг та інших видів соціальної підтримки малозабезпеченим громадянам і сім'ям, які мають дітей, матеріальне забезпечення при досягненні пенсійного віку; тимчасової або постійної втрати працездатності, втрати годувальника тощо.

Аналізуючи існуючі тлумачення , що були висунуті вітчизняними та зарубіжними вченими, доцільно виділити такі: соціальний захист як функцію держави визначають як систему правових, економічних і організаційних підходів, спрямованих на забезпечення всіх громадян рівними можливостями щодо досягнення життєвого рівня для себе і своєї сім'ї, соціальної підтримки і допомоги на випадок певних обставин, наприклад, через непрацездатність, хворобу, безробіття, техногенно-екологічні катастрофи й інші випадки; як “діяльність держави, спрямовану на забезпечення процесу формування і розвитку повноцінної особистості, виявлення і нейтралізацію негативних факторів, що впливають на неї, створення умов для самовизначення і утвердження в житті”; як “сукупність економічних і правових гарантій, які забезпечують дотримання найважливіших соціальних прав громадян і досягнення соціально прийнятного рівня життя”.

Дисертант виходить з того, що повноцінний соціальний захист охоплює всі сфери життя і діяльності людини. Тому визначення соціального захисту можна сформулювати таким чином: соціальний захист - це функція держави, спрямована на реалізацію соціальних, громадянських і політичних прав громадян, передбачених законом і здійснювана через систему соціального захисту. Система соціального захисту - це інститути і регламентуючі їхню діяльність нормативно-правові акти, форми і методи, за допомогою яких держава надає правові, соціально-економічні і політичні гарантії по реалізації прав громадян, зокрема забезпечення засобів існування: працездатним громадянам за рахунок особистого трудового внеску, економічної самостійності і підприємництва; соціально уразливим групамза рахунок держави, але не нижче встановленого законом прожиткового мінімуму. Додержуючись принципів соціальної справедливості, система соціального захисту створює для всіх членів суспільства рівні умови, що перешкоджають негативним впливам середовища на людину, і забезпечують гідну, соціально прийнятну якість їхнього життя.

Нова концепція системи соціального захисту в ідеалі повинна бути орієнтована на забезпечення кожному члену суспільства прожиткового мінімуму і надання матеріальної допомоги тим, хто неспроможний подбати про себе сам. Але, з огляду на обмежені фінансові можливості нашої держави, домогтися цього найближчим часом неможливо. Тому слід зробити акцент на допомозі найбільш уразливим категоріям населення - дітям і людям похилого віку. Оскільки система соціального захисту фінансується за рахунок економічно активної групи населення, необхідно сконцентрувати зусилля на створенні умов, що дозволяють громадянам заробляти кошти для існування будь-якими законними способами.

Система соціального захисту має політичне значення тому, що за її посередництвом держава може впливати на поведінку і ціннісні настанови людей з метою одержання підтримки населенням політики, яка провадиться. У той самий час треба визнати, що в нашій країні має місце недостатнє розуміння з боку влади політичного аспекту цієї проблеми.

Ситуацію в соціальній сфері посилює існуючий розрив між прийнятими законами і механізмами їхньої реалізації. Крім цього не враховується такий факт, що метою законів, що приймаються у соціальній сфері, повинно стати не тільки виживання, а збереження здоров'я людей, їхньої здатності трудитися і брати участь у житті суспільства, і в цьому полягає задача соціальної держави.

На фоні важкої економічної ситуації, що склалася в нашій країні, крім інших негативних факторів усе більш чітко проявляється криза сім'ї не тільки як соціального, але й політичного інституту суспільства. Вона полягає в тому, що сім'я втрачає здатність виконувати свої традиційні функції: організацію сімейного життя, народження і виховання дітей, відтворення населення і робочої сили, збереження духовного потенціалу, генофонду, української ментальності. Причому, це характерне не лише для України, але й для всіх постсоціалістичних країн.

У зв'язку з переходом на ринкові відносини соціальна політика колишніх соціалістичних країн зазнала значних перемін. Зокрема, була переглянута роль держави у соціальній сфері, що зводилася до забезпечення умов для поліпшення життя населення, у тому числі для сімей з дітьми. Проте, незважаючи на подібну настанову, а також важкі економічні умови, в яких опинилися сім'ї з дітьми, держава була змушена піти на удосконалення системи допомоги даної категорії населення. Це стало тим більше необхідним тому, що число бідних збільшилося саме за рахунок сімей з дітьми. Таким чином, аналізуючи соціальну ситуацію в цих країнах, можна зробити висновок про наявність причинно-наслідкового зв'язку між матеріальним становищем населення і демографічними показниками народжуваності. За наявними даними, найбільш бідні в Україні сім'ї з дітьми.

Важке матеріальне становище, у якому опинилася більшість населення України, не могло не позначитися на зниженні народжуваності. Крім цього, спостерігається значне скорочення працездатного населення. Крім матеріального фактора погіршенню демографічної ситуації в Україні сприяють і проблеми медичного характеру, зокрема жіноча і чоловіча безплідність. Але медична допомога сьогодні доступна лише багатим бездітним сім'ям. Таким чином, з одного боку, держава виражає обгрунтовану стурбованість з приводу майбутнього старіння населення з усіма випливаючими звідси політичними, соціальними й економічними наслідками, з другого боку - створює умови, за яких сім'ї з низькими доходами, що мають медичні проблеми, приречені на бездітність. Якщо держава зацікавлена в підвищенні народжуваності, то на даному етапі вона повинна взяти на себе фінансування лікування малозабезпечених громадян. Тому назріла необхідність розробки нової концепції соціальної підтримки сім'ї, яка дуже важлива, тому що вона “стає каталізатором формування середнього класу, без якого неможливо не тільки установлення нормальних ринкових відносин, але і досягнення необхідної економічної ефективності реформ”.

Важливо враховувати і політичний аспект підтримки сім'ї. По-перше, самі дорослі батьки є виборцями. Отже, уважність або неуважність до їхніх проблем з боку влади обов'язково відбивається на їхніх політичних настановах. По-друге, сім'я є найважливішим агентом політичної соціалізації. Як відзначають дослідники, існує пряма залежність між політичними поглядами і політичною поведінкою батьків і дітей. Так, за даними досліджень, проведених у США, електоральна поведінка дітей виявляється сильно пов'язаною з електоральними перевагами батьків. Звідси можна зробити ще один висновок - про зв'язок між демографічною політикою держави і досягненням легітимності влади.

В економічно розвинених країнах уже накопичений певний досвід підтримки сім'ї. Основна цінність цього досвіду, на наш погляд, полягає в тому, що він спирається не на принцип швидкої допомоги у важких випадках, а носить профілактичний характер.

Звичайно, оптимальним способом поліпшення стану соціальної сфери є її активне фінансування, яке можливе тільки при відповідному рівні розвитку виробництва. Проте, поки ця економічна задача не вирішена, актуальним стає пошук нових моделей соціального захисту - ефективних і не потребуючих величезних матеріальних затрат, заснованих на адресному і заявленому принципах.

Оцінюючи заходи соціальної політики України, орієнтування на підтримку сім'ї в цілому, можна констатувати, що в основному вони спираються на систему пільг, розмір яких визначається не потребами сім'ї, а фінансовими можливостями. Таким чином, теперішня сімейна політика нічим не відрізняється від минулої, основним елементом якої були негрошові компенсації на фоні низької зарплати (наприклад, пільги при розподілі житла, дефіцитних товарів). Вважаємо, що суть сучасної соціальної політики повинна полягати в збільшенні прибутковості сімейного бюджету , а для цього, у першу чергу, необхідно створити систему високої трудової мотивації.

З метою подолання або пом'якшення існуючих проблем необхідно:

- удосконалити правову базу підтримки сім'ї і розробити механізми, що забезпечують виконання наявних законів;

- створити державну структуру, що відповідає за координацію заходів, спрямованих на вирішення проблем сім'ї;

- залучити місцеві органи влади, неурядові добродійні організації, приватні комерційні структури для участі у фінансуванні програм підтримки сім'ї;

- створити нову інфраструктуру для послуг в інтересах сім'я і дитини, серед яких індивідуальні консультації і поради для батьків, лікувальна допомога, спеціальна грошова допомога, юридичні консультації тощо.

Приводом для одержання соціальної допомоги повинна стати потреба в її одержанні, а не причина виникнення.

Ще однією категорією населення, яка виявилася в умовах соціально-економічного реформування соціально незахищеною, стали люди похилого віку. На стані пенсійного забезпечення громадян України негативно позначилися демографічні процеси, результатом яких стали збільшення чисельності одержувачів пенсій, зменшення платників страхових внесків та інші причини. Це обумовило необхідність проведення реформи пенсійного забезпечення. Здійснюючи пенсійну реформу, у першу чергу слід вирішити низку концептуальних питань про роль і функції обов'язкової накопичувальної системи. Чи буде вона основною у загальній системі, чи доповненням до державної солідарної системи. Чи є перспектива в розвитку солідарної системи? На яких принципах повинна бути заснована накопичувальна система? На користь приватних фондованих пенсійних програм говорять такі факти: по-перше, знижуються бюджетні витрати; по-друге, як показує практика, такі програми збільшують заощадження і тим самим приводять до більш високих показників економічного зростання; по-третє, що немаловажно, зводять нанівець політичний тиск на державу з метою підвищення пенсій. Дійсно, ідея про впровадження накопичувального способу в пенсійну систему, звучить привабливо. Якби цього вдалося домогтися, робітник, поки він у дієздатному віці, міг накопичити собі кошти на пенсію, розмір якої б залежав від тривалості і суми сплачених страхових внесків. А це, у свою чергу, створило стимул для їхнього накопичення. Як позитивний фактор переходу від розподільної солідарної системи до системи накопичувальних пенсійних рахунків розглядається придбання громадянином нового статусу - власника певної пенсійної суми. Це справедливо, але в умовах розвиненої економіки. Проте, за наявного рівня доходів основної частини населення України здійснити перехід від діючої системи соціального забезпечення до нової ринкової системи соціального забезпечення неможливо. Таким чином, доти, доки не буде проведена реформа заробітної плати, спрямована на її значне збільшення, міркування про можливість упровадження системи індивідуальних пенсійних рахунків не мають сенсу.

Відповідно до проекту Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” працюючим пенсіонерам планується виплачувати пенсію в повному обсязі лише в тому випадку, якщо загальна сума пенсії і заробітку не перевищує розміру середньої заробітної плати робітників, зайнятих у галузях економіки. Вважається, що пенсії дійсно можуть бути як повними, так і частковими. Але це повинно залежати не від сукупної суми пенсії і заробітку, а від характеру трудової діяльності робітника. Необхідно створювати стимули для продовження роботи пенсіонерам, що мають високу кваліфікацію. Політика, направлена на усунення зі сфери праці робітників похилого віку, що проводилася в країнах Заходу, була пов'язана з економічними кризами, що викликали значне зростання безробіття. У зв'язку з цим були навіть розроблені спеціальні заходи, що стимулюють людей старшого віку не реєструватися на біржах праці. Але пізніше ця політика була визнана помилковою, тому що це призвело до маргіналізації людей похилого віку. А головне, кількість осіб, які мають право на одержання пенсії, збільшується, і це стало реальною перешкодою для реалізації концепції “держави загального добробуту”. Таким чином, стало актуальним питання про активізацію участі людей похилого віку в трудовому процесі. Спеціалісти в галузі трудових відносин відзначають, що в найближчі роки робітники будуть змушені два-три рази змінювати професію або вид діяльності протягом трудового життя, причому одна з цих змін відбудеться після 40-45 років. У зв'язку з цим назріла необхідність удосконалювання системи невпинної освіти, що сприяла б підвищенню участі людей похилого віку в трудовій діяльності.

Звичайно, пенсійні програми, засновані на “принципі солідарності поколінь” далекі від досконалості. Проте, і приватні пенсійні програми в найближчій перспективі не зможуть стати тією альтернативою, що змогла б відразу усунути надмірну затратність державного пенсійного забезпечення, тому що поки ще не створені передумови й умови для впровадження недержавного пенсійного страхування. Якщо система “солідарності поколінь” змушує державу регулярно підвищувати пенсії, то система фондованих пенсій, як показує досвід латиноамериканських країн, у випадку інфляції руйнує фінансову базу пенсійного забезпечення. Таким чином, можна зробити висновок, що приватні пенсійні програми не можна розглядати як панацею для вирішення бюджетної кризи. Тому система соціального забезпечення повинна цілком перебувати у віданні держави доти, доки не буде змінена соціально-економічна ситуація. З огляду на те, що держава неспроможна забезпечити повноцінне пенсійне страхування, необхідно збільшити витрати підприємців у фінансуванні системи соціального забезпечення. З цією метою доцільно, очевидно, привести податкову політику у відповідність до принципів стимулювання діяльності малого і середнього бізнесу, що сьогодні змушений приховувати значну частину своїх доходів від податків.

Чи йде в даному випадку мова про перерозподіл доходів? Звичайно, але про справедливий перерозподіл. Сьогодні на ринку праці України спостерігається парадоксальна ситуація, за якої відбувається нерівноцінний обмін результатами праці. Так, робітники бюджетної сфери купують товари і послуги за ринковими цінами, що коректуються за курсом умовної одиниці. У той час, як продавці товарів і послуг і члени їхніх сімей купують працю робітників бюджетної сфери за нечувано низькою ціною, причому працю, що доступна людям тільки з високою кваліфікацією і є життєво необхідною для існування суспільства.

З метою зниження тиску на Пенсійний фонд, необхідно розробити заходи щодо стимулювання пенсіонерів до продовження трудової діяльності, залучати їх у сферу обслуговування, торгівлю тощо, для чого доцільно прийняти юридичну норму, що дозволяє особам, які досягли пенсійного віку, працювати неповний робочий день, у полегшеному режимі. А обсяг пенсії, виплачуваної працюючим пенсіонерам, повинен залежати не від сукупного доходу, а від характеру трудової діяльності робітника, від користі його праці для суспільства. Крім відомих видів пенсійного забезпечення дисертант пропонує ще один - відстрочені пенсії, що передбачаються для робітників, які досягли пенсійного віку, але не оформляють пенсії і продовжують працювати, чим довше - тим більше пенсія. Як показує практика, найкращий ефект для населення і держави створює поєднання солідарної і накопичувальної систем. Так, якщо в одній із систем виникає збій, то його підстрахує інша. Реформувати систему соціального забезпечення у нашій країні планується на основі соціального страхування. Так, у ст. 46 Конституції України записано, що право громадян на соціальний захист гарантується і забезпечується державним соціальним страхуванням.

У четвертому розділі - “Соціальне партнерство в системі політичної стабільності” - проаналізовані соціально-економічні фактори політичної стабільності, розглянуто соціальне партнерство як механізм соціальної політики, виявлено політичні фактори соціальної держави.

Масове безробіття, різке зростання соціальної диференціації, катастрофічне зниження життєвого рівня населення, відсутність впливових політичних і профспілкових об'єднань - це ті умови, в яких сьогодні знаходиться Україна. Недостатнє розуміння того, що демократія і бідність несумісні, призвело до дискредитації демократичної ідеї і злиднів усе більших групнаселення. Все це стає благодатним грунтом для закликів до насильницького переділу власності. У ситуації гострої економічної кризи не обходиться без численних конфліктів між урядом і профспілками, особливо з питань затримок й індексації заробітної плати, закриття підприємств, приватизації, що викликають важкі матеріальні наслідки. Соціальні протиріччя призводять до зниження продуктивності праці і рівня життя населення, що є реальною загрозою політичної стабільності. У зв'язку з цим особливої актуальності набуває здатність влади до досягнення балансу інтересів, стимулювання створення механізму соціального партнерства, що регулює відносин між найманими робітниками і роботодавцями за участю держави. Це дійсно важливо, тому що навіть соціально відповідальний приватний бізнес зацікавлений у розвитку лише тієї маси населення, яку він може використовувати як кваліфікованих робітників і клієнтів. З одного боку, приватний бізнес витрачає чималі кошти на розвиток колективів своїх робітників, з другого, - підпорядковуючись умовам конкуренції, жертвує життєвими інтересами тисяч і мільйонів окремих людей, залишаючи їх без роботи.

Достоїнством системи соціального партнерства є не тільки те, що вона регулює відносини між працею і капіталом, знижує рівень конфліктів між різними групами суспільства, але і, що немаловажливо, підвищує відповідальність робітників за ефективність виробництва, результати праці. Соціальне партнерство є ефективним механізмом підтримки політичної стабільності. Проте, аналіз наявних досліджень дає підставу зробити висновок, що соціальні умови в системі факторів політичної стабільності оцінені недостатньо. Це і спонукає до більш докладного аналізу даної проблеми. Особливо це стосується України, реформування якої поки здійснюється без необхідного урахування важливості соціальної сфери. По суті, це і робить успіх реформування дуже проблематичним. Перед тим, як проаргументувати таку точку зору, дисертант розглядає деякі підходи до політичної стабільності, викладені в науковій літературі, які роблять наголос на соціально-економічні умови.

Вплив соціально-економічного розвитку на політичну систему вивчений багатьма зарубіжними політологами, які звертають увагу відразу на декілька аспектів цієї проблеми, у першу чергу, на взаємозв'язок між рівнем добробуту суспільства і політичним режимом, між рівнем добробуту і політичними поглядами людини. Деякі автори вказують на необхідність підвищення адаптивності політичної системи до навколишнього середовища і посилення її соціальної ефективності. При цьому підкреслюється, що усі великі складні системи здатні до самоадаптації до нових політичних, соціальних, економічних і технологічних умов, для чого вони повинні розвивати нові структури. Але все таки з метою запобігання соціальним потрясінням необхідно планувати процес адаптації, для чого слід прогнозувати всі переміни, що можуть відбутися під впливом політичних і соціально-економічних факторів.

Англійські політологи виділяють такі ознаки стабільності чи нестабільності системи: скасування або припинення дії конституції, роботи законодавчих органів або політичних партій, переміни в структурі виконавчої влади, наявність у складі кабінету військових; кількість солдат на 10000 населення, відсоток військових витрат у бюджеті, ступінь диверсифікації ВР за родами військ, зростання їхньої чисельності і динаміка перемін військових витрат. Але при цьому вони визнають важливість таких факторів, як економічні показники: річний доход на душу населення, співвідношення бюджету і ВНП, приріст валового внутрішнього капіталу, а також кількість лікарів на 100000 населення.

Американські політологи вказують на такий фактор політичної стабільності, як наявність або відсутність сильного “середнього класу”. Середній клас зміцнює центристські політичні сили, що можуть потягти за собою широкі групи населення, зменшити соціальні конфлікти в суспільстві. Недостатня активність центристських сил призводить до активізації екстремістських угруповань, що призводить до політичної нестабільності, загострення політичної боротьби.

Шведські дослідники також указують на соціально-економічні фактори, що загрожують політичній стабільності: рівень безробіття й інфляції, зростання ВНП, дефіцит бюджету, стан державних позик. Існує точка зору, згідно з якою економічні показники можуть відіграти як стабілізуючу, так і дестабілізуючу роль, але при цьому вирішального значення вони все-таки не мають. Наприклад, в економічно розвинених країнах сьогодні досить високий рівень безробіття, проте воно не є загрозою для політичної стабільності. На наш погляд, це пояснюється тим, що незважаючи на високий рівень безробіття, як і раніше населення очікує на постійне економічне зростання, на основі якого можливо забезпечувати задовільний соціальний захист малозабезпечених груп населення.

Аналіз вищезазначених підходів дав змогу дисертанту зробити висновок, що економічна стабільність - одна з важливих умов політичної стабільності. Але при цьому слід враховувати також, що в кожній країні є специфічні фактори, які впливають на політичну стабільність. Наявність цих факторів визначається географічним положенням, чисельністю і розподілом населення, його структурою за віком, рівнем народжуваності, розмірами національного доходу, участю у виборах, соціальною і політичною активністю громадян тощо.

Теза про те, що рівень соціально-економічного розвитку впливає на політичну стабільність, знайшов відбиток і в альтернативних точках зору на цю проблему. Зокрема, М. Олсон вважає, що для країн, які переживають політичні і соціально-економічні перетворення, економічне зростання є дестабілізуючим фактором. Він пояснює це тим, що порушуються природні соціальні зв'язки людей і послабляється їхня групова солідарність. У результаті створюється соціальна база для поповнення маргінальних прошарків, які охоче беруть участь у демонстраціях і мітингах, антиурядових виступах з метою змінити політичний порядок. Таким чином, останнім часом загрозливим фактором політичної нестабільності виступають маргінальні групи. Причини маргіналізації населення соціально-економічні: затримки зарплат і пенсій, їх низька купівельна спроможність, відсутність соціального захисту, що виштовхує усе більше людей за межу бідності і злиднів. Через втрату традиційних цінностей, звичних соціальних орієнтирів вони найбільше податливі до поширення стихійних форм політичної поведінки. Тому охорона суспільства від маргіналізації, активних дій екстремістських політичних сил є найважливішою умовою збереження політичної стабільності.

Ще одним фактором політичної стабільності, який міститься в галузі соціальної політики, є підвищення ролі продуктивної праці, її перетворення в головний засіб досягнення успіху. Теперішня криза трудової мотивації пов'язана, з одного боку, з тим, що заробіток не задовольняє потреби робітника, з другого - з втратою громадянами почуття загальнонародної, загальнонаціональної значущості їхньої роботи. Таким чином, влада може надати трудовому процесу значення як цінності, що веде до власного і загального добробуту.

Загальна ідея обговорюваних теорій полягає в тому, що зневаження соціально-економічних проблем провокує соціальні конфлікти, які здатні дестабілізувати політичну систему.

Масштаб негативних проявів соціального життя настільки великий, що може залучити на сторону прихильників жорстких методів наведення порядку навіть тих, хто донедавна твердо стояв на демократичних позиціях. Нездатність політичного керівництва в деяких країнах стабілізувати суспільну систему призводить до використання силових варіантів (зміцнення авторитарних форм влади, встановлення військової диктатури, розв'язування громадянської війни тощо), що може стати фактором не збереження, а розпаду системи.

Як відомо, існує два альтернативних способи розв'язання соціальних конфліктів. Перший (радикальний, запропонований марксизмом та деякими іншими течіями) припускає знищення приватної власності на засоби виробництва. Другий - узгодження інтересів власників і найманих робітників, який знайшов свій відбиток у теорії і практиці соціального партнерства, механізму виявлення “можливостей досягнення компромісу між протиборствуючими силами, який не виключає конфронтації сторін, але утримуючий її в прийнятних межах”.

Соціальне партнерство - це ідеологія, форми і методи взаємодії партнерів соціальних груп для забезпечення їхнього конструктивного співробітництва. Соціальне партнерство - це фактор, здатний забезпечити політичну стабільність і усталеність суспільної системи в цілому. В сучасній науковій літературі соціальна злагода визначається як система інститутів, механізмів і процедур, покликаних підтримувати баланс інтересів сторін, які беруть участь у переговорах про оплату й умови праці роботодавців і найманих робітників, сприяти досягненню взаємоприйнятного для них компромісу заради реалізації як корпоративних, так і загальносоціальних цілей. Значний досвід соціального партнерства накопичений в економічно розвинених країнах Західної Європи, лідером серед яких визнана Німеччина. Цей досвід свідчить про важливе значення соціального світу як фактора виробництва поряд з капіталом і працею. А механізмом забезпечення соціального світу і політичної стабільності є соціальне партнерство. Авторство ідеї соціального партнерства належить соціал-демократам, які у процесі економічної і політичної боротьби за права робітничого класу, прийшли до розуміння можливості розв'язання багатьох проблем мирними засобами в процесі повсякденних і поступових перемін. І хоча свого апогею розвиток соціального партнерства досяг у повоєнні роки, розуміння необхідності узгодження інтересів праці і капіталу виникло набагато раніше, ще в середині ХІХ ст., коли протиріччя між пролетаріатом і буржуазією можна було розв'язати тільки через завоювання робітничим класом політичної влади і перетворення всього капіталу в громадську власність.

Якщо аналізувати можливості соціального партнерства конкретно, то в економічній сфері воно сприяє поліпшенню економічних показників, більшої збалансованості бюджету, зниженню рівня інфляції; у соціальній сфері - скороченню безробіття, розвитку середнього класу, запобіганню маргіналізації населення, соціальному захисту робітників, підвищенню мотивації праці; у політичній сфері - зростанню керованості, падінню страйкової активності, зрівнюванню участі груп інтересів у процесі прийняття рішень, забезпеченню політичної стабільності.

У дисертації відзначається, що соціальне партнерство змінює не тільки економічну політику управління господарством, але і більш вимогливо підходить до робочої сили, формуючи іншу політику трудової мотивації, нові суспільні цінності й настанови, орієнтовані на підвищення добробуту суспільства. Як інститут соціальної злагоди система соціального партнерства страхує суспільство від політичної нестабільності.

У сучасній політологічній літературі основною ознакою формування держави загального добробуту вважається процес зміцнення соціальних програм. Він визначається такими політичними умовами, як мобілізація робітничого класу, що вимірюється як сила професійних спілок і соціалістичних партій, сильний вплив на політику держави лівих партій, а також опір правих політичних сил. На жаль, у нашому суспільстві профспілки не мають політичного авторитету. Це пояснюється тим, що Федерація професійних спілок України, по-перше, у свідомості громадян асоціюється з радянськими профспілками, чия роль зводилася до формального представлення інтересів робітників, і які завжди стояли на догідницьких позиціях стосовно керівних органів; по-друге, українські профспілки ще не проявили свій потенціал і можливості в боротьбі за інтереси робітників, і не мають авторитету. Відверто кажучи, слабка позиція профспілок значно обмежує можливості соціального партнерства. Тому потрібне підвищення ролі профспілок, їхньої самостійності і незалежності. Вплив профспілок буде зростати в міру того, як вони зможуть справитися з функцією захисту прав, політичних і громадянських свобод громадян. У дисертаційному дослідженні зроблено висновок, що тільки за умови сильних профспілок і політичного тиску на законотворчість з метою його соціальної орієнтації можна мінімізувати негативні наслідки ринкових відносин.

Автор показує, що в Україні реалізація ідей соціального партнерства здійснюється в несприятливих умовах, що пояснюються як об'єктивними, так і суб'єктивними причинами. Необхідно враховувати соціальну ситуацію в Україні, яка характеризується відсутністю суспільної орієнтації на досягнення злагоди і соціальною апатією. Тому процес узгодження інтересів йде на переважно неформальній основі поза інститутами соціального партнерства і часто без врахування інтересів широких соціальних груп. Особливістю соціал-партнерських відносин в Україні є їхня конфронтаційність, що в принципі підриває саму ідею соціального партнерства, яка повинна розвиватися на основі здорового суперництва і партнерства роботодавця і робітника. Порушення прав робітників набуває масового характеру і стає основним дестабілізуючим фактором соціально-трудових відносин. Крім цього, збільшується кількість конфліктних ситуацій, викликаних невиконанням роботодавцем умов колективного договору або відсутністю останнього. Ситуація ускладнюється тим, що потенційна конфліктність у цій сфері може відбитися на процесах, які виходять за межі трудових відносин, у першу чергу, на політичних, оскільки масовість цього негативного явища служить постійним джерелом соціальної напруженості в нашому суспільстві.