Державний устрій України: проблеми теорії і практики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державний устрій України: проблеми теорії і практики

державний устрій методологічний незалежність

Актуальність дослідження сутності та особливостей державного устрою як форми організації політичної влади зумовлена тими нагальними проблемами, що виникли в процесі розбудови незалежної Української держави, зокрема в ході організації влади на чітко окресленій території, що стала національним здобутком українського народу.

Практика українського державотворення свідчить, що конституційно закріплена унітарність державного устрою України потребує збереження, подальшого вдосконалення існуючого державного устрою і конкретизації перспектив його розвитку з метою подолання проявів сепаратизму в ряді регіонів України, зокрема Закарпатті, Криму і Донбасі, гармонізації міжетнічних і міжконфесійних відносин, вдосконалення функціонування всіх гілок державної влади і в цілому механізму держави як організаційно-політичної основи державного устрою України. Це має сприяти формуванню в Україні єдиної політичної нації, що складається з титульного етносу та інших етнічних груп, які проживають на території Української держави, оптимізації відносин між центром і регіонами, розвитку місцевого самоврядування, вдосконаленню функціонування різних видів автономій, зрештою становленню інститутів громадянського суспільства.

Проблематика національно-державного устрою в посттоталітарних державах актуалізувалася у зв'язку з виявом двох основних тенденцій, що мають глобальний характер. По-перше, посилення відцентрових, автономістських та сепаратистських настроїв і домагань (в Україні це Крим, Закарпаття, Донбас) зумовило феномен регіоналізації. Виникли нові стосунки між центром і регіонами. Останні дедалі впевненіше формулюють свої політичні, економічні та навіть культурні (у зв'язку з мовним питанням) інтереси. Відтак потреба знайти оптимальний баланс інтересів центру і регіонів (особливо етнокультурних) зумовила докорінний перегляд засад регіональної політики. Ця політика висунулася на передній план, поряд з економічною і соціальною, в панорамі суспільних пріоритетів. По-друге, глибока структурна криза, що охопила всі сфери суспільного життя в Українській державі, етнічний сепаратизм актуалізували консервативні настрої, що виявилися у пошуку власного, українського шляху, опертого на традиційні цінності, національні звичаї та особливості, пошук загальноприйнятних цілей і тих політичних сил, які б артикулювали різні інтереси й консолідували суспільство навколо національної ідеї. Такою силою в Україні об'єктивно виступила держава як той політичний інститут, найважливішою функцією якого є інтеграція суспільства, координація діяльності різних політичних і соціальних сил.

Отже, зазначені тенденції -- регіоналізація та централізація -- зумовили потребу їх політологічного осмислення на основі нових підходів, і особливо перегляду концептуальних засад державного устрою України як форми організації політичної влади і як політичного інституту.

Закріплення в Конституції України унітарності нашої держави і водночас наявність у її складі адміністративної (а не національно-територіальної) автономії посилило актуальність розробки теоретичних питань унітаризму та федералізму, перегляду самої концепції унітарної держави. Адже «чистого» унітаризму світова практика державного устрою не знає.

Етнічна ознака, поряд з територіальною, зумовлює необхідність розробки в проблематиці державного устрою основних засад етнорегіональної політики, перегляду конституїтивних ознак, що лежать в основі державного устрою як форми сталих взаємозв'язків між державою в цілому та її частинами, нацією та етнічними групами як її складовими, визначення характеру, перспектив, шляхів і особливостей національно-державного будівництва в Україні.

Проблема державного устрою належить до загальнонаукових проблем політичних, конституційно-правових інститутів, які є визначальними для політичної системи держави. Тому державний устрій України є визначальним для конституційної системи сучасної Української держави.

Основною рисою багатьох наукових теорій державного устрою України було прагнення до об'єднання всіх етнічних українських земель, тобто до соборності України, отже, прихильність більшості теоретиків української державності до побудови в Україні саме унітарної держави, хоча термін «унітарність» став широко використовуватися в науковому обігу тільки останнім часом.

Теорії державного устрою України дорадянського періоду не були достатньо обгрунтованими і чітко сформульованими, відтак на початку ХХ століття в українському середовищі не було жодної завершеної концепції державного устрою України. Причиною цього були тривала відсутність або перервність української державності, отже, відсутність політичної суб'єктності держави та її частин.

Радянська суспільна наука розглядала проблему державного устрою виключно в контексті ленінської теорії держави, і насамперед обгрунтовувала легітимність існування Радянського Союзу та його суб'єктів -- союзних республік.

У сучасній науковій літературі саме проблемі державного устрою приділяється мало уваги, хоча майже в кожному підручнику з політології, основ держави і права, з конституційного, державного права зарубіжних країн, порівняльного конституційного права є окремий розділ про державний устрій, його види та форми.

Окремі аспекти проблеми державного устрою розглянуто у низці статей сучасних українських науковців: М.С.Кармазіної, О.В.Картунова, Л.І.Кормич, І.Ф.Кураса, О.М.Мироненка, Ю.І.Римаренка, Д.В.Табачника, В.М.Шаповала, Ю.С.Шемшученка.

Питання державного устрою, форм правління перебували в центрі уваги політико-правової думки на всіх етапах її розвитку. Тому дослідження еволюції поглядів видатних мислителів і політичних діячів, класиків світової і вітчизняної політичної та юридичної думки (О.Бочковського, І.Лисяка-Рудницького, Л.Ребета, В.Старосольського, С.Томашівського, С.Шелухіна та ін.) на природу, сутність, особливості державного устрою як форми організації політичної влади на певній території є необхідною умовою вироблення наукових засад національно-державного устрою України.

Чимало різноаспектних питань взаємозв'язку політичної теорії і теорії права, конституційного права і національно-державного будівництва в історичному аспекті розвитку уявлень про форми правління, державний устрій розкрито у синтетичних дослідженнях з історії політичної думки, політико-правових учень, історії держави і права, зокрема працях В.П.Андрущенка, В.Д.Бабкіна, В.П.Горбатенка, В.О.Горбика, І.О.Кресіної, О.М.Мироненка, В.Ф.Панібудьласки, В.А.Потульницького, І.Б.Усенка.

Теоретичні питання державного устрою, зокрема пов'язані з проблемами здійснення державної влади, утвердження конституційного ладу, суверенітету висвітлюються в працях вітчизняних (Л.Т.Кривенко, М.І.Михальченко, Г.О.Мурашин, В.Ф.Погорілко, Ф.М.Рудич) і зарубіжних учених (Р.Даль, А.А.Златопольський, В.І.Левін, М.О.Ушаков, В.Ф.Халіпов).

Серед монографічних досліджень окремих проблем розвитку політичної системи суспільства та політичних інститутів, становлення і демократизації відносин між різними суб'єктами політичної влади, які безпосередньо пов'язані з формуванням основних засад державного устрою, слід відзначити праці українських політологів та юристів В.Б.Аверянова, М.М.Вівчарика, В.Г.Кременя, П.І.Надолішнього, В.І.Полохала, Ю.І.Римаренка, Ф.М.Рудича, М.В.Томенка, а також російських та інших зарубіжних авторів.

Теоретичні проблеми унітаризму та федералізму, співвідношення державного устрою і демократії осмислюються в працях Р.Абдулатіпова, М. Алієва, Е.О.Баграмова, Н.О. Варламова, О.М.Домрина, Л.М.Дробижевої, Г.С.Михайлова, І.М.Моделя, Б.С.Моделя, К.Росс, В.О.Тішкова, Р.Ф.Туровського, І.О.Умнової, М.Фарукшина, В.Є.Чиркіна, А.Ященка та ін.

Проблеми територіальної організації політичної влади, здійснення місцевого самоврядування дістали осмислення в працях українських, російських, інших зарубіжних дослідників -- В.П.Безобразова, О.І.Васильчикова, М.І.Корнієнка, В.М.Кампо.

Проблеми регіоналізації в сучасних посттоталітарних суспільствах та їх вплив на особливості державного устрою висвітлюються в працях українських і російських дослідників: Т.В. Зонова, І.Ф.Кураса, М.І.Панчука, Ю.І.Римаренка, А.А.Сергуніна, А.С.Титкова, Р.Ф.Туровського та ін.

В аналізі проблематики державного устрою України чималий інтерес становлять праці, де виствітлюються різні аспекти державного устрою зарубіжних країн (Б.С.Крилова, П.Пернталера, В.В.Рудольфа, П.І.Савицького, Д.Служанскі, Ю.А.Тихомирова).

Останнім часом в Україні сформувався новий напрям науки -- етнодержавознавство, в рамках якого плідно розробляються концептуальні питання національно-державного будівництва.

Визначення понять, що охоплюються проблематикою державного ладу і державного устрою (унітаризму чи федералізму, різних типів автономії, територіальної організації влади та місцевого самоврядування, етнорегіональної, етнонаціональної політики, національно-державного будівництва і т.ін.), знаходимо в енциклопедичних та довідкових виданнях. Хоча підходи, методологічні засади до тлумачення відповідних понять та обсяг охоплення в них політико-правових реалій досить різні.

Поглибленому дослідженню проблематики державного устрою сприяють видання історико-політологічних і правових документів, збірників аналітичних оглядів та рекомендацій.

Проте комплексних досліджень проблематики державного устрою України обмаль. Останнім часом науковці зверталися переважно до загальної проблеми українського державотворення, не диференціюючи її, розглядали більше атрибутику держави, а не її внутрішню організацію. Основна увага приділялася питанням інституційного характеру -- адміністративно-територіального устрою в його нормативно-правових та управлінських функціях. Здебільшого поза увагою дослідників залишалися проблеми політичної суб'єктності центру і регіонів, а також Автономної Республіки Крим, нації в цілому та етнічних груп, територіальних громад, співвідношення централізаційних та регіоналістичних тенденцій та їх впливу на політичне життя в Україні, етнонаціональної та етнорегіональної політики.

Осмислення зазначених проблем має сприяти знаходженню і втіленню оптимального для України державного устрою, а відтак поліпшенню управління державою в цілому і вирішенню першочергових завдань національно-державного будівництва зокрема.

Усі зазначені чинники зумовлюють необхідність комплексного наукового дослідження державного устрою України як політичного інституту; виявлення його ролі й місця в політичній системі суспільства, структурі державного ладу; визначення основних принципів державного устрою в контексті світового політико-правового досвіду з метою вироблення цілісної концепції державного устрою України та практичних рекомендацій щодо вдосконалення і розвитку державного устрою України; реформування сучасного механізму держави як організаційної основи унітарного устрою України.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження пов'язаний з теоретичною розробкою 1) планових наукових тем, що здійснюються кафедрою суспільних дисциплін Київського інституту внутрішніх справ Національної академії внутрішніх справ України; 2) регіональних проблем -- робочою групою при Раді Національної безпеки і оборони (1992-1994), зокрема концептуальних положень щодо стабілізації соціально-політичної ситуації в ряді регіонів України (Крим, Донбас, Закарпаття); 3) концепції національної безпеки України; 4) концепції виборчих систем в Україні, яка розроблялася за безпосередньої участі дисертанта і була прийнята Верховною Радою України; 5) концепції Конституційного договору і основних положень Конституції України; 6) проблем державного управління в Україні та поділу влади; 7) Митного та Податкового кодексів України, кримінального та кримінально-процесуального законодавства; 8) проекту закону про адміністративну реформу, зокрема теоретичних положень щодо вдосконалення державного устрою України (1995-2000 роки).

Мета та завдання дослідження. Мета даного дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб виявити загальні закономірності, тенденції, особливості реформування і модернізації державного ладу та державного устрою України в умовах незалежності й зміни парадигми національно-державного будівництва; на основі цього запропонувати політологічну концепцію вдосконалення державного устрою України.

З огляду на мету поставлено такі дослідницькі завдання:

визначити та систематизувати основні теоретико-методологічні підходи до проблеми вдосконалення державного устрою України;

простежити еволюцію світової і вітчизняної політичної думки про державний устрій, визначивши при цьому критерії диференціації поняття форми правління;

здійснити періодизацію розвитку основних концепцій державного устрою в українській політичній думці;

визначити феномен державного устрою і дати його сучасне політологічне тлумачення на основі нових підходів до розуміння держави;

дати інтерпретацію типу і характеру державного устрою України; окреслити його сучасну модель;

здійснити порівняльно-політологічний аналіз типів державного устрою з метою визначення оптимального варіанту для України;

проаналізувати досвід організації державного устрою українських державних утворень 1917-1921 років та в радянську добу для виявлення його концептуальних засад і основних чинників;

визначити основні гарантії сучасного державного устрою України;

визначити і обгрунтувати шляхи вдосконалення механізму держави, запровадження в Україні президентсько-парламентської республіки;

визначити модель співіснування двох систем виконавчої влади і чіткого розмежування їх повноважень;

накреслити основні напрями реформування адміністративно-територіального устрою України;

розробити заходи щодо збереження й вдосконалення унітарного державного устрою України та визначити передумови їх ефективної реалізації.

Обєктом дослідження є процес розвитку і вдосконалення державного устрою України в умовах становлення правової демократичної соціальної держави, всебічного реформування суспільства та нових геополітичних реалій.

Предметом дослідження виступає політичний інститут державного устрою: його сутність, види, функції, характеристики.

Методи дослідження. В дисертації використані загальнонаукові методи: опис, спостереження, порівняння, логічний аналіз і синтез, системність. Для аналізу програмних документів політичних партій, основних етапів української державності застосовувався еволюційно-історичний метод. При визначенні поняття держави та державного устрою автор використав біогеодетерміністський метод, конструктивний, структурний, інституційний аналіз, який дав змогу концептуалізувати політичний інститут державного устрою з усіма властивими йому ознаками й атрибутами. При аналізі різних типів (форм) державного устрою і повноважень двох систем виконавчої влади в Україні автором було застосовано конкретно-історичний, порівняльно-правовий, структурно-функціональний методи.

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена як сукупністю поставлених завдань, так і засобами їх розвязання. Здійснено комплексний політологічний аналіз розвитку державного устрою України в контексті сучасних світових державотворчих процесів. На основі цього аналізу створено цілісну концепцію вдосконалення державного устрою України в умовах перехідного суспільства. В межах здійсненого автором дослідження одержано результати, які мають наукову новизну.

1. Комплексно досліджено історію теоретичного осмислення державного устрою як політичного інституту та здійснено її періодизацію.

2. Істотно уточнено політологічне визначення держави в єдності її субстанціональних та інституціональних сутнісних виявів.

3. Створено концепт феномена державного устрою за суттю, за змістом, за формою, в трьох змістовних значеннях: як територіального устрою держави, тобто сукупності складових території України; організації політичної поліетнічної нації на певній території; територіальної організації влади.

4. Уточнено тлумачення місця державного устрою в системі державного ладу, розмежовано поняття державного, конституційного ладу, державного, національно-державного устрою, розуміння співвідношення нації і держави у державотворчому процесі.

5. Переосмислено досвід організації державного устрою України у ХХ столітті, виявлено його концептуальні засади й основні чинники.

6. Створено сучасну модель державного устрою України з урахуванням світового і вітчизняного досвіду, потреб реформування суспільства.

7. Визначені шляхи і заходи вдосконалення механізму держави, запровадження президентсько-парламентської республіки з домінуванням президентської влади.

8. Визначено основні гарантії сучасного державного устрою України через діяльність держави та її органів, інших політичних інститутів.

9. Накреслено основні напрями реформування адміністративно-територіального устрою України, в основі якого вирівнювання статусу адміністративно-територіальних одиниць, поділ території України на регіони.

10. Визначено пріоритети і заходи щодо збереження і вдосконалення унітарного державного устрою в Україні.

11. Розкрито механізм співіснування двох систем виконавчої влади, чіткого розмежування їх повноважень для утвердження відповідальності, роздержавлення місцевого самоврядування.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що положення і висновки дисертації розширюють простір для подальшого теоретичного дослідження проблематики державного ладу і державного устрою, в тому числі України; політологічних студій моделей і типів державного устрою; вироблення концептуальних засад державотворення і національно-державного будівництва; сприяють виникненню нових підходів у законодавчій та практично-політичній діяльності; створюють основу для подальшого реформування і вдосконалення державного устрою України, системи державної влади, для уточнення норм і внесення змін до чинної Конституції і законодавства України з питань державного устрою.

Робота може бути також широко використана при підготовці загальних і спеціальних курсів у вищих закладах освіти, написанні підручників і навчальних посібників з теоретичної і прикладної політології, конституційного права, порівняльної політології і правознавства, історії політичних і правових учень.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації апробовані автором у публікаціях, виступах на наукових конференціях, симпозіумах, нарадах: Всеукраїнській науково-теоретичній конференції «Конституційний процес в Україні: проблеми та перспективи» (Київ, 1996); Всеукраїнській науково-практичній конференції: «Закон «Про вибори Президента України» -- політичне майбутнє України» (Київ, 1998); науково-теоретичній конференції «Вільні економічні зони: економічні реалії чи політична доцільність?» (Київ-Сімферополь, 1999); науково-теоретичній конференції «Політична стабільність в Україні. Поствиборна політична реструктуризація. Джерела та перспективи» (Київ, 1999); науково-практичній конференції «Втрата Криму -- втрата України. Ймовірні наслідки загострення соціально-політичної ситуації в Криму» (Київ, 2000); Всеукраїнській науково-теоретичній конференції «Реформа українського законодавства -- чинник національної безпеки держави» (Київ, 2000).

Наукові положення і висновки дисертації були реалізовані автором при розробці Конституційного договору України, основних положень Конституції України (за участі автора у відповідних робочих групах), моделі державного управління в Україні і поділу влади (1995-1996), ряду нормативно-правових актів (1996-2000).

Положення і висновки дослідження були апробовані при читанні загального курсу з політології та авторських спецкурсів «Етнополітична конфліктологія», «Соціологія права» у Київському інституті внутрішніх справ Національної академії внутрішніх справ України.

Матеріали дисертації висвітлювалися у радіо- і телепрограмах «Реалізація основних положень Конституції», «Закон про вибори Президента України», «Адміністративна реформа в Україні», «Процес політичної структуризації в Україні», «Регіональна політика і національна безпека», «Проблеми вдосконалення державного устрою в Україні», «Проведення і наслідки квітневого 2000 року референдуму», «Імплементація результатів референдуму в Конституцію України" (1996-2000).

Дисертація обговорювалася кафедрою суспільних дисциплін Київського інституту внутрішніх справ Національної академії внутрішніх справ України, відділом конституційного права та місцевого самоврядування Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України і була рекомендована спеціалізованою вченою радою цього Інституту до захисту з наукової спеціальності 23.00.02 «політичні інститути і процеси».

Структура дисертації. Дисертаційна робота загальним обсягом 349 сторінок складається із вступу, чотирьох розділів, поділених на підрозділи, висновків, двох додатків (20 сторінок), списку використаних джерел (619 найменувань).

У Вступі обгрунтована актуальність теми дослідження, визначені ступінь її наукової розробки, обєкт і предмет, мета й завдання дисертаційної роботи; розкриті її основні методи, теоретичне і практичне значення, апробація теоретичних положень і структура, сформульовано концептуальні положення, які відзначаються новизною і виносяться на захист.

У першому розділі «Теоретичні основи державного устрою України» проблема державного устрою розглядається в історичному і теоретичному вимірах, аналізується категоріальна політологічна основа сучасного державотворчого дискурсу, окреслені основні методи дослідження державного устрою як політичного інституту.

Виходячи з визначального впливу географічних, етнічних, історичних чинників формування певних типів державного устрою, а також різних тлумачень ролі цих чинників у творенні держави та різних форм правління в різні історичні періоди, дисертант простежує історію становлення відповідних наукових поглядів і теорій. Аналізуються праці мислителів стародавнього світу, зокрема Лао-Цзи, Шан Яна, Хань Фея, які за допомогою різних аргументів доводили, з одного боку, штучність держави й державного устрою, а відтак необхідність децентралізації, а з іншого потребу обмеження общинного самоврядування, підпорядкування його місцевій адміністрації, районування країни, встановлення бюрократичного контролю державної влади над діями громадян. У межах легістської доктрини доводилася необхідність корекції законів відповідно до умов часу й особливостей кожної держави. Платон не тільки вперше ввів у науковий обіг поняття державного устрою як форми правління, а й розробив своєрідну концепцію державного устрою, види якого відповідають п'яти типам душевного складу. Підкреслюючи важливість досконалого законодавства в ідеальній державі, Арістотель водночас визначальним чинником міцної держави вважав природний розвиток і потреби людей. На його думку, державний устрій є певною організацією мешканців держави, розпорядком у галузі організації державних посад, і насамперед верховної влади: верховна влада завжди пов'язана з порядком державного управління, яке і є державним устроєм. Арістотелю належить і теорія оптимальної кількості населення держави, його можливостей, характеру території як сприятливого ландшафту. Це стало наріжним положенням у теорії державного устрою та в геополітичних концепціях, що не втратило актуальності й для сучасної політичної науки. Йдучи за Платоном, Цицерон обгрунтував особливості державного устрою географічними характеристиками. В цілому ні античні мислителі, ні філософи Середньовіччя не диференціювали державний устрій і форму правління.

У добу Просвітництва, коли склалася природно-правова теорія держави, сформувалося розуміння державного устрою як втілення раціональності. Аналізуючи вчення Б.Спінози, дисертант показує, що розуміння мислителем федеративного державного устрою як найкращого випливало з його раціоналістичної доктрини, і доходить висновку, що Спіноза вперше в історії політичної думки обгрунтував теорію федералізму, зокрема договірну форму федералізму, яка у сучасній політичній науці вважається однією з найпоширеніших.

Російська політична думка цієї доби обстоювала унітарну монархічну державу. На думку дисертанта, та тенденція в розвитку російської державності, яка виявлялася в розвитку органів станового представництва в центрі й на місцях (М.Грек, З.Отенський, Ф.Карпов, А.Курбський, І.Тимофеєв), не суперечила, а доповнювала другу тенденцію (І.Грозний) зосередження необмеженої влади в руках царя шляхом встановлення деспотичного політичного режиму.

В концепціях станово-представницької монархії російських мислителів ХVІ-ХVІІ століть питання державного устрою залишилося в площині форми правління, за якої при монархові створюються дорадчі органи, сформовані з представників регіонів та окремих станів. Єдність держави мислиться як «соборність». Ця тенденція російської політичної думки дістала розвиток у теорії освіченого абсолютизму Ф.Прокоповича, який головну причину зла, роз'єднаності вбачав саме у децентралізації. Дисертант показує, що до кінця ХVІІІ століття поняття державного устрою ще не диференціюється від форми правління. Проте дедалі більший сегмент в його смисловому полі займає розуміння ступеня централізації верховної влади, представництва регіонів у органах політичної влади.

У дисертації показано, що у Нову добу історії людства з розвитком національних держав та здійсненням багатьма з них імперської політики питання про інститути держави і державний устрій поставали дедалі гостріше. В американській політичній думці сформувалося два напрями: представники першого (Франклін, Пейн, Джеферсон) обстоювали ідеї демократичної республіки, прав і свобод громадян, самостійності штатів і народного суверенітету, прихильники іншого сильну централізовану федеративну державу.

В результаті аналізу вітчизняних та іноземних джерел дисертант доходить висновку про те, що, попри тривалу національну бездержавність, українські мислителі і державні діячі вже з початку ХVІІ століття приділяли пильну увагу питанням державного устрою України. Особливо гостро вони постали під час Визвольної війни та укладення Переяславського договору. Визначення кордонів України та забезпечення їхньої цілісності було одним з ключових моментів Конституції П.Орлика 1710 року. Орлик розробив цілісну концепцію державного устрою України: національно-державний суверенітет України, до якої повинні були увійти всі землі навколо Дніпра, тобто Українська держава мала повернутися в межі кордонів держави Б.Хмельницького (за Зборівським договором), Києву повертався столичний статус; парламентська республіка, в основі якої загальне виборче право, виборність усіх цивільних і військових посад, принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову; перехід до територіального представництва.

Дисертант пов'язує проблеми державного устрою з розвитком національної ідеї та свідомості, показує, що в кожній країні процес національно-державного устрою відображає своєрідний шлях народу (в часі й просторі) до власного державного, суверенного життя. І оскільки головною метою і найважливішою цінністю української ідеї завжди була власна державність, то пошуки оптимальної моделі державного устрою в різні історичні періоди відбивали цей субстанціональний аспект національну свідомість, особливості історичного розвитку нації. Тобто державний устрій слід розглядати, з одного боку, як інститут (політичний, конституційний), а з іншого як духовну субстанцію (саму національну сутність, єство народу, його дух і душу). Така постановка питання в науці є цілком новою. Вона уможливлюється завдяки використанню біогеодетерміністського методу.

Досліджуючи спадщину європейських мислителів, дисертант дійшов висновку, що чимало з них звертали увагу на необхідність врахування географічних чинників при виборі форми державного устрою. У Гегеля знайдено маловідоме дослідникам положення про те, що державний лад не є чисто зовнішнім устроєм; народ може мати як той, так і інший державний устрій, що залежить врешті від характеру народу, його способу життя, освіченості, чисельності. Таке розуміння державного устрою надає, на думку дисертанта, цьому поняттю необхідної повноти і самодостатності, створює передумову дослідження державного устрою як, по-перше, феномена людської цивілізації, по-друге, виводить його з рамок конституційної форми на обшир суспільно-політичного явища в єдності його субстанціональних та інституціональних характеристик. Гегелівське визначення державного устрою, яке дисертант приймає як вихідне в подальших дослідах з цієї проблеми, позбавляє автора необхідності детального аналізу наступної еволюції поглядів на державний устрій в історії політичної думки і зумовлює потребу зосередитися на аналізі поглядів переважно українських мислителів і політичних діячів на проблему державного устрою України.

В аналізі поняття «державний устрій» та питання про його організацію в різні історичні періоди людської цивілізації дисертант виділяє як рубіжну епоху середину ХІХ століття. В цей час в Європі сформувалися національні держави з абсолютними монархіями. Проте державний устрій у кожній з них мав своє «обличчя». Дисертант вважає, що державність реалізувалася (за Гегелем) як дійсність конкретної свободи (чи несвободи) індивідуально. В процесі становлення національних держав історичні особливості зумовили різні моделі державного устрою відповідно до геополітичних характеристик, характеру народу, його чисельності, освіти тощо. Там, де «конкретна свобода» ще не стала дійсністю (наприклад, в Україні), пошук своєї моделі державного устрою стимулював розвиток політичної думки, національно-визвольного руху. Саме на середину ХІХ століття припадає, на думку дисертанта, піднесення хвилі національно-визвольних рухів у залежних країнах Європи. Тому Україна цілком «вписувалася» в загальноцивілізаційні, й зокрема європейські, політичні процеси. І тому саме в цьому контексті слід, на думку дисертанта, аналізувати пошуки й здобутки української політичної думки щодо моделі державного устрою.

Дисертант докладно аналізує концепцію державного устрою кирило-мефодіївців, федеративні засади майбутньої словянської республіки, які виводилися, зокрема М.Костомаровим, з федеративних принципів Давньої Русі. Суспільно-політична й національна концепція кирило-мефодіївців базувалася на народно-месіанській ідеології та демократизмі, уникаючи питання про створення громадсько-політичних обєднань як координуючих центрів державотворчого процесу. М.Драгоманов обгрунтував необхідність федерації, яка зможе поєднати інтерес кожної людини і держави. На його думку, з часом сама автономія втрачатиме свої державні функції, утвердяться адміністративна автономія і децентралізація, головною адміністративною одиницею в Російській імперії стане місцева «самоуправа», що обійматиме ряд територіальних одиниць знизу догори. Він пропонував поділити Російську державу на 18 країв, до того ж створити «козацькі і середньоазійські» землі із статусом адміністративних територій. Україна мала бути поділена на чотири «краї»: Поліський, Київський, Одеський і Таврійський. Федералізм і політичну свободу Драгоманов пов'язує з вирішенням національного питання, яке він розумів неоднозначно.

У дисертації аналізуються погляди на майбутній державний устрій України громадівців, Братства Тарасівців, М.Міхновського, «Молодої України», М.Грушевського, русофілів Галичини, І.Франка, М.Павлика, С.Подолинського та ін. Автор робить висновок, що на початку ХХ століття на всій території України склалися достатні об'єктивні й суб'єктивні передумови для утворення українських політичних партій, які ініціювали розробку питань про форму державного устрою України. Значна увага приділена аналізу поглядів Д.Донцова на майбутній устрій Української держави як ієрархізованого суспільства, на національну ідею як ідею самостійної держави, що випливає з географічного положення України та політичних відносин; концепції В.Липинського, що грунтувалася на ідеології території і громадянства, виводила форму національно-державного ладу з традицій українського гетьманату, а можливість створення національної держави - від свідомості нації та її політичної еліти.

У першому ж розділі аналізуються проекти державного устрою, запропоновані у 1922 році Х.Раковським, М.Скрипником, М.Фрунзе, Г.Гриньком. В них пропонувалася модель держави, побудованої на принципах демократизму, врівноваження суверенітету союзу та республік, обмеження влади центру та надання широких прав суб'єктам федерації, зокрема Україні, у вирішенні державно-адміністративних, культурних та господарських питань, гарантування правового простору в регулюванні всіх галузей внутрішнього життя.

На основі аналізу розвитку української політичної думки та державотворчих процесів в Україні дисертант здійснив періодизацію історії української державності, виділивши десять основних етапів: 1648-1722; 1722-1845; 1845-1900; 1900-1917; 1917-1919; 1919-1922; 1922-1985; 1985-1991; 1991-1996; 1996-2000.

У дисертації аналізуються теоретичні основи статусу України як суб'єкта федерації, при цьому простежується еволюція статусу України як складової СРСР, як члена СНД. Автор доводить, що в дійсності Україна не була повноправним суб'єктом федерації, а являла собою лише складову єдиної, унітарної імперської держави. Нині всі питання про повернення їй статусу суб'єкта федерації, про розвиток її у рамках СНД є предметом для внутрішньополітичного протистояння, а не грунтовних студій з проблем державного устрою.

Дисертантом грунтовно опрацьовані концептуальні засади як федеративного, так і унітарного устрою України в сучасних умовах. В результаті аналізу документів політичних партій, спроб федералізації України, які мали місце в історії України в різні історичні періоди й сьогодні виявляються деякими сепаратистськими угрупованнями, автор дійшов висновку, що, по-перше, концепція федералізації України не має в нашій країні сталих традицій; по-друге, вона не має чіткої теоретичної розробки і обгрунтування, не враховує особливостей сучасного розвитку держави. В програмних документах партій та інших політичних організацій чітко не визначаються субєкти федерації, що мають входити до складу федеративної України, не визначена і ознака (національна, територіальна, змішана) федералізації: адже русини, наприклад, вимагають поділу за національною ознакою; прихильники окремої республіки в Донбасі обстоюють принципи економічної доцільності, тобто керуються територіально-економічною ознакою; на Півдні України окремі політики виступають за етнокультурну автономію; в Криму ж поширена концепція федералізації за територіальною ознакою.

У дисертації доводиться, що відсутність завершеної, обгрунтованої концепції федералізації України на сучасному етапі українського державотворення зумовлює потребу взагалі відкинути ідею поділу України на землі шляхом обєднання окремих областей за будь-якою ознакою, Україна потребує не обєднання областей, а координації їхніх зусиль на загальнодержавному рівні для подолання економічної кризи і подальшого позитивного політичного і економічного розвитку країни.

Аналіз аргументів прихильників унітарно-централізованої держави (унітарність є головною світовою тенденцією сучасності; існує небезпека кордонів з державами, що мають територіальні претензії до України; можливість появи за умови федералізації сепаратизму і дезінтеграції) свідчить, що для України прийнятною є регіоналізація в рамках унітарно-децентралізованої держави. Саме вона дає можливість враховувати інтереси регіонів за рахунок розширення їх економічної самостійності, відповідальності місцевих органів влади і самоврядування у вирішенні питань розвитку територій з урахуванням місцевої специфіки й культурно-історичних традицій. Відтак за умови встановлення унітарно-децентралізованого державного устрою в Україні можна провести регіоналізацію держави замість федералізації, яка не матиме тих негативних наслідків для існування молодої Української держави, які може мати федералізація.

У другому розділі «Державний устрій України як конституційна форма сучасної Української держави» чільна увага автора зосереджена на визначенні місця державного устрою в системі державного ладу України, на зясуванні політологічного змісту поняття державного устрою. На думку дисертанта, державний лад є політичною організацією держави і включає суспільний і державний устрій, систему державних органів влади, систему установ, які цю владу забезпечують, правову і виборчу системи. Саме державний лад визначає тип і форму держави. Тип держави являє собою систему суттєвих рис, що притаманні усім державам, економічною основою яких є певний тип виробничих відносин і які виражають соціальну змістовну сутність, а також соціальне призначення держави. Державний лад і суспільний лад виступають основними складовими конституційного ладу, що являє собою цілісну систему суспільних відносин, які закріплює, регулює і захищає конституція. Саме основи державного ладу як системи базових принципів організації і діяльності держави та її найважливіших інститутів є пріоритетною складовою конституційного ладу. Державний лад визначає основні організаційні форми та інститути політичної влади, що властиві державі в цілому з урахуванням історичних та інших умов. Тобто державний лад України виступає як конкретний спосіб функціонування Української держави, в якому велику роль відіграє державний устрій.

Дисертант виокремлює три основних параметри державного ладу: певна структура відносин між державою, суспільством і особистістю, що дістає відображення у системі методів здійснення державної влади; система вищих та інших органів державної влади, їх структура, співвідношення їхньої компетенції, порядок утворення органів влади; державний устрій. Взаємовідносини елементів системи державного устрою України є вагомою частиною сукупності суспільно-політичних відносин, що являють собою державний лад України. Отже, робить висновок дисертант, державний лад як інститут характеризується певними формами: характером державного правління, тобто організацією і здійсненням державної влади, і характером державного устрою, що є складовою державного ладу.

Аналіз поняття державного устрою грунтується на загальних підвалинах державної організації суспільства. Автор відмовився від традиційного для конституційного права визначення держави та державного устрою. Виходячи з необхідності осмислення його як політичного інституту, чий зміст і функції є похідними від держави, теж як політичного інституту, дисертант докладно аналізує різні підходи до визначення держави та її сутнісних характеристик. При цьому автор у центр уваги переносить не просто організацію влади як інструмент здійснення політичного впливу, а субєктно-обєктні відносини в суспільстві. Головним субєктом держави здобувач визнає націю як субєктивну політичну поліетнічну спільноту, яка є сувереном на певній території і яка для цієї мети використовує механізм організації влади. З такого розуміння органічно випливає визначення національних меншин (етнічних груп), державного устрою тощо. На думку дисертанта, державний устрій за своєю суттю охоплює все коло питань щодо державного ладу в організаційному відношенні, являє собою певний тип держави, що виявляється в політичних, економічних, соціальних основах і принципах організації держави, правовому статусі громадян цієї держави, територіальному устрої держави і системі її органів. За своїм змістом державний устрій певний механізм держави, тобто організаційна основа держави. За формою він являє собою територіальну, або національно-територіальну, організацію державної влади, що поділена на окремі складові, які перебувають у тісному взаємозв'язку між собою і вищими органами держави. Тобто це поняття охоплює все коло питань про внутрішній поділ території держави на складові, їх правове положення, взаємовідносини між державою в цілому та її складовими. Відтак саме державний устрій визначає межі централізації та децентралізації державної влади.

Виходячи з державно-правових критеріїв, державний устрій України має три пріоритетних змістовних значення і полягає в 1) територіальному устрої держави, тобто в сукупності складових території України; 2) організації всього населення (титульного етносу, етнічних груп, нації в цілому) на певній території, тобто в національному устрої; 3) територіальній організації влади. В першому із значень державного устрою розглядаються частини території держави, в другому -- все населення держави, що проживає на певній території, в третьому -- складові механізму держави, які наділені функціями здійснення державної влади. Отже, відправною точкою для визначення поняття державного устрою виступає політична сутність держави.

Автор розмежовує поняття територіального устрою, адміністративно-територіального устрою як складової територіального, і державного устрою (як ширше поняття, що включає також інші аспекти державного будівництва, зокрема організацію вертикальної системи влади і місцевого самоврядування, а також національно-державну організацію населення). Звідси випливає висновок, що основною метою поділу території будь-якої держави, зокрема України, на складові частини є якомога повніша самореалізація нації шляхом адекватного її цілям оптимального управління державою.

У другому розділі докладно аналізуються види (форми) державного устрою. Застосовуючи порівняльно-політологічний метод, дисертант на значному фактичному матеріалі показує різні моделі унітарних (централізованих і децентралізованих) та федеративних (симетричних та асиметричних) держав - типові та з певними винятками. За умови функціонування унітарної держави організація державної влади здійснюється за принципом субординації, а федеративної - координації центральної влади і влади субєкта федерації. Світова практика і порівняльний аналіз державного устрою деяких федеративних держав свідчать, що федеративний устрій є оптимальною формою тільки в країнах з високою політичною культурою, де ліквідовано будь-яку дискримінацію за національною ознакою.

Третій розділ дисертації «Основні етапи становлення і розвитку державного устрою України» присвячено характеристиці тих періодів історичного розвитку державності, які були позначені активними державотворчими процесами, пошуками оптимального державного устрою України. Дисертант насамперед відзначає, що державотворення в Україні принаймні з другої половини І тисячоліття було безперервним. Державний устрій Київської Русі, або Давньоруської держави, еволюціонував від унітарності до федералізму. У ХІІ столітті федеративний принцип був назавжди порушений, що призвело до розпаду держави і формування регіональних центрів, при становленні яких вирішальними чинниками стали географічно-господарський, етнографічний та зовнішньополітичний. У роботі розглядаються форми державного устрою Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Війська Запорозького. Дисертант докладно зупиняється на Українській Народній Республіці, проголошеній у 1917 році, аналізі програмних документів тогочасних політичних партій, в яких робилися спроби обгрунтувати ту чи іншу форму державного устрою України. Поразка УНР і національно-визвольних змагань 1917-1920 років спричинена, на думку дисертанта, відсутністю на початку революційних подій чіткої концепції розбудови Української держави; неготовністю політичних лідерів вирішити долю України без огляду на Росію, ваганням між автономією України у складі Росії та самостійністю України; неготовністю керівників Центральної Ради сприйняти ідею і факт самостійності України у звязку з відмовою Тимчасового уряду підтримати автономію України в рамках Російської федерації; соціалістичним забарвленням поглядів лідерів УНР на процеси державотворення і на державний устрій і врешті слабкою увагою насамперед до соціальних проблем і питань державного будівництва; відсутністю узагальненої теоретичної бази щодо державного устрою України в умовах її самостійності, а відтак чіткої програми організації державного устрою самостійної України. У програмних документах політичних партій державний устрій України був еклектичний, поєднуючи ознаки унітарності й федерації. Фактично ж у добу УНР Україна була унітарною державою. Риси федерації, позначені в Конституції УНР, резолюції ІІ Всеукраїнського зїзду Рад та в інших документах, відбивали тільки певні наміри і сподівання.

Аналізуючи державний устрій України в період її входження до СРСР, автор відзначає, що в 1918-1922 роках УСРР де-юре була самостійним державним утворенням, що уклало військовий союз, а потім міжнародні договори з іншими радянськими республіками. Внутрішній державний устрій України був унітарний: Україну було поділено лише на адміністративні одиниці, в яких місцеві органи були підпорядковані вищим органам влади. Входження України до складу СРСР перетворило її з незалежної держави на одну з радянських республік, яка мала декларативне право виходу із складу Союзу, а насправді це право використати не могла. Суттєві зміни в адміністративному устрої України сталися в результаті підписання між СРСР та Німеччиною таємних протоколів до Пакту про ненапад та договору між СРСР і Румунією. До складу УРСР було включено Західну Україну і Північну Буковину. Після Другої світової війни на всій території України встановився тоталітарний режим і радянський державний устрій. Включення до складу УРСР Закарпаття об'єктивно сприяло об'єднанню українських земель. УРСР де-юре одночасно була унітарним асиметричним державним утворенням і суб'єктом федерації у складі декларативно федеративного СРСР, де-факто однією із складових унітарної радянської імперії.

Дисертант порушує проблеми організації державного устрою в незалежній Україні. Докладно аналізуються питання створення в Криму адміністративної автономії. Встановлена Конституцією України унітарна форма державного устрою в основному відповідає сучасним реаліям і потребам тривалого процесу державотворення в Україні, проте вимагає подальшого розвитку і вдосконалення з метою подолання напруженості в Криму, Закарпатті, Донбасі. Це передбачає теоретичну розробку і практичне втілення ефективного механізму організації публічної влади як організаційної основи унітарного державного устрою України. Адже існуюча форма державного устрою в Україні є відображенням історичного розвитку української державності від фактично унітарної УНР через унітарну УРСР до унітарної незалежної України.

У четвертому розділі дисертації «Система сучасного державного устрою України та проблеми його розвитку і гарантування» визначено основні шляхи, засоби вдосконалення державного устрою в Україні. Значна увага дослідника зосереджена на питаннях механізму Української держави як системи її органів та інших елементів, що опосередковують конституцію, будівництво та устрій держави. Дисертант виділяє такі основні елементи: органи державної влади, територія, громадянство, державний бюджет, Національний Банк, Збройні Сили. Дається класифікація державних органів - вищі (центральні) та місцеві, які, в свою чергу, поділяються на законодавчі, виконавчі, судові; виконавчі, судові, контрольно-наглядові, а також всебічна характеристика їх функцій та особливостей діяльності. Дисертант вважає певним парадоксом перехідної доби державного будівництва надання виконавчому органу законодавчих повноважень. Адміністративна реформа в Україні має істотно змінити структуру органів виконавчої влади в напрямку поступового переходу від галузевого до функціонального принципа побудови міністерств та інших центральних органів виконавчої влади з відповідним скороченням їх чисельності. Однією з основних підвалин поліпшення функціонування державних виконавчих органів, а відтак усього механізму Української держави як організаційної основи державного устрою має стати позитивне вирішення проблеми взаємодії державної місцевої влади та місцевого самоврядування. Дисертант простежує складну еволюцію взаємовідносин цих органів влади на місцях в умовах розбудови механізму Української держави, залучаючи до аналізу різні теорії та зарубіжний досвід. На думку автора, одним з основних завдань на сучасному етапі державотворення є подальше роздержавлення органів місцевого самоврядування і децентралізація системи державної виконавчої влади. Для досягнення цієї мети в компетенції місцевого самоврядування треба залишити насамперед питання соціального захисту населення, охорони здоровя і медичного обслуговування, контролю над дитячими закладами дошкільного віку, обслуговування ветеранів війни і праці, допомоги органам правопорядку у вигляді добровільних дружин, питання комунальної власності й комунального господарства. Решта питань має бути передана до компетенції місцевих державних адміністрацій.

Символічність повноважень місцевого самоврядування, поряд з недемократичним призначенням на посади голів державних адміністрацій, є, на думку дисертанта, одним із слабких місць сучасного державного устрою України.

У роботі аналізуються і такі елементи механізму держави, як громадянство, державна мова, символіка, валютна система тощо.

В результаті аналізу механізму держави дисертант дійшов висновку про те, що сучасний механізм Української держави є відносно цілісною і збалансованою системою, покликаною зберегти конституційно закріплену унітарність України, хоча мають місце елементи фактичного або формального дублювання повноважень різних органів і систем, зокрема Президента і Верховної Ради України, подвійності в державній символіці, розмаїття «силових» формувань і дублювання їхніх повноважень, поділу інформаційної системи на російськомовний і україномовний блоки. Усе це свідчить про перехідний характер сучасного механізму держави, а відтак перехідний характер державного устрою України.

Сучасний поділ України на адміністративно-територіальні одиниці здійснювався за принципом пропорційності території і населення.

Сильною стороною адміністративно-територіального поділу України, закріпленого в чинній Конституції, є принцип рівності більшості адміністративно-територіальних одиниць.

Отже, нині тільки Автономна Республіка Крим, міста Київ і Севастополь як міста загальнодержавного значення є адміністративно-територіальними одиницями з особливим статусом.

Рівний статус решти адміністративно-територіальних одиниць в Україні виступає позитивним фактором єдності цих одиниць, а отже, унітарності держави.

Проте, на думку дисертанта, сучасний територіальний устрій України потребує суттєвих змін і має передбачити поділ України не на області, а на регіони, оскільки цього потребують загальнодержавні інтереси, зокрема збереження унітарності України.