Размещено на http://www.allbest.ru/

2

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Соціальне управління і особистісне самоврядування: проблеми взаємодії (філософсько-методологічний аналіз)

Завєтний Сергій Олександрович

АНОТАЦІЯ

соціальний самоврядування особистісний

Завєтний С.О. Соціальне управління і особистісне самоврядування: проблеми взаємодії (філософсько-методологічний аналіз). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за спеціальністю 09.00.03. - соціальна філософія і філософія історії. - Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, Харків, 2005.

У дисертації досліджується сутність і специфіка соціального управління та особистісного самоврядування, з'ясовуються проблеми їх взаємодії і шляхи вирішення. Розкривається безперспективність використання силового соціального управління і згубність розповсюдженого в зв'язку з цим лінійного уявлення про нього. З огляду на це пропонується та обґрунтовується нова конфігурація соціального управління, яка спирається на філософію ненасильства. Обґрунтовується, що особистісне самоврядування є основою саморозвитку особистості, у зв'язку з чим аналізується і пропонується нова парадигма людини Homo villicus (людини управляючої). Проблемам взаємодії соціального управління та особистісного самоврядування в дисертації поданий історичний і логічний аналіз, що дозволив обґрунтувати теоретичні положення автоантропосоціономіки як нового управлінського синтезу. Проведено змістовний і історичний аналіз суспільного самоврядування, на основі чого доводиться, що воно є вищою формою управління, де соціальне управління та особистісне самоврядування знаходять благодійний розвиток.

Ключові слова: соціальне управління, особистісне самоврядування, суспільне самоврядування, Homo Villicus, ненасильство.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Зростання складності і динамічності функціонування та розвитку суспільства і особистості, конкретно-історична своєрідність, що стосується вирішення споконвічного завдання встановлення їх гармонійної взаємодії, висувають на перший план вимогу підвищення ефективності управління як основного, ще недостатньо використаного, потужного потенціалу поліпшення суспільного та особистісного життя. Гострота теоретичного дослідження цієї проблеми обумовлюється, насамперед, глобальними процесами, які виникають в сучасному світі, технологізацією усіх аспектів не тільки життя суспільства, але й особистості, широтою та розмахом людської діяльності, труднощами, що виникають при цьому, вирішення яких потребує нових підходів до управління і самоврядування. До того ж глобальні проблеми в житті сучасного соціуму доповнюються регіональними проблемами життя тих суспільств, які знаходяться у ситуації трансформаційних перетворень. Осмислення взаємозв'язку соціального управління та особистісного самоврядування актуалізується новими масштабами людської діяльності, які не були відомі попереднім історичним епохам. З'явились принципово інші засоби управління суспільством і особистістю, що пов'язані в умовах інформаційного суспільства з комп'ютерами та Інтернетом. Все це потребує розширення дослідницького поля соціальної філософії в напрямку розробки філософсько-методологічних основ управління .

У філософській літературі досить міцно затвердилася точка зору, що управління - це функція організованих систем різної природи, яка забезпечує збереження їх певної структури, підтримання режиму діяльності, реалізації програми, мети діяльності. Однак функціональний підхід не виявляє повною мірою багатство зазначеного феномену. Виникає необхідність розгляду управління у єдності з активністю та діяльністю, що розкриває їх взаємозумовленість та перспективи збагачення. Так, активність є міра діяльності, а діяльність - результат активності, але управління також діяльність і може мати активний і пасивний характер. Однак воно поряд з цим вносить зміст і значення в ці істотні виміри суспільного і людського буття, бо найбільш пов'язане з інтенціональністю як змістоутворючою спрямованістю свідомості на предмет, без чого не може бути ні справжньої активності, ні справжньої діяльності.

Управління є складною розгалуженою системою, яка включає багато взаємодіючих видів управління. Виникає необхідність створення внутрішньої, власної системи управління по гармонізації і гуманізації усіх видів управління, особливо соціального управління та особистісного самоврядування, що є актуальним і перспективним напрямком удосконалення всієї системи управління.

У зв'язку з цим набуває актуальності з'ясування способів або типів мислення, тому що воно об'єктивує себе в управлінні, а управління моделює себе в мисленні. Заслуговує на увагу розгляд таких способів мислення, як інструментально-прагматичне і іманентно-телеономне. Так перше орієнтує управління на використання об'єкта управління винятково у своїх цілях, тоді як друге враховує, що об'єкт повинний розглядатися не тільки як засіб, а як і мета. Оскільки другий спосіб мислення містить у собі більший потенціал гуманізму, за ним майбутнє. Має значення також те мислення, за словами М. Гайдеггера, якому украй важливо прорідити і просвітлити ті простори, у межах яких буття знову могло б прийняти людину - у відношенні його сутності - у якусь передвічну сполученість з ним, що націлює мислити прямо посередині наук, тобто проходити повз них без презирства до них і розуміти, що наукова побудова не має змісту без людської присутності.

Кінець XX і початок ХХI століття також відзначені визнанням цінності нелінійного мислення, обумовленого неминучістю наявності в бутті суспільства і людини імовірностей, стихійних, випадкових факторів, усвідомленням необхідності підвищеної уваги до станів нестійкості систем, у які потрапляє як людина, так і суспільство, наслідки яких важко передбачити, але до яких треба бути готовими подібно до того, як людство розробило заходи безпеки стосовно природних катаклізмів. Зростає також імовірність сплеску ірраціональності у період соціальної напруженості. У цих умовах з метою блокування негативних явищ, зм'якшення соціальних деформацій, використання соціальних компенсаторів не можна не враховувати можливостей інтуїтивного мислення, яке найбільш представлене в мистецтві управління.

Набуває необхідності поєднання механізмів цілеспрямованого і стихійного управління, чи хоча б визнання важливості останнього. У соціальній філософії і філософській антропології це представлено вивченням взаємодії державного управління і ринку, розуму й інтуїції.

Актуальним напрямком удосконалювання управління, що випливає з вищезазначеної особливості, є посилення властивого йому діалогічного характеру, у якому існує взаємна зацікавленість суб'єкта та об'єкта управління: прагнення сказати і бути почутим, зрозуміти і бути зрозумілим, що є основою його гуманізації. При цьому діалог можна представити як взаємодію прямого і зворотного зв'язків, якому іманентно притаманна відповідальність, оскільки діалог припускає, що насущні питання отримають щирі відповіді, тим самим дозволяючи віднести управління до найбільш відповідального виду діяльності, яке дозволяє суспільству уникати зайвих помилок.

Особливу актуальність має встановлення міри взаємодії соціального управління та особистісного самоврядування як умови стабільного розвитку суспільства та особистості, тому що крайні їхні прояви ведуть у першому варіанті до домінування тотальності, у другому - до домінування індивідуальності. Як у першому, так і другому випадку суспільство та особистість мають неповноцінний характер.

Виникли нові парадигми у системі філософського знання, у філософському аналізі суспільства та особистості, які висвітлюють, що дослідження окремо соціального управління і особистісного самоврядування не є достатньо перспективними. Для розуміння соціальної реальності вихідним є положення про те, що особистісне самоврядування і соціальне управління складають діалектичну єдність, яке базується на положенні посткласичної науки про життя, в якому людина є суттєвим компонентом предмета науки і наукової картини світу, а для нашої ситуації також центром трансформаційних процесів в Україні.

Таким чином, пошук шляхів гармонічної взаємодії соціального управління та особистісного самоврядування становить актуальну задачу.

Зв'язок дослідження з науковими програмами, планами і темами. Виконане дисертаційне дослідження зв'язане з державною бюджетною науковою темою кафедри теоретичної і практичної філософії філософського факультету Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна: “Проблема цивілізаційних трансформацій: соціально-філософський аспект” (номер державної реєстрації 0100U003358).

Стан наукової розробки проблеми. Управління у філософії є одвічно старою і одвічно новою проблемою. І хоч засновники філософії не надали управлінню статусу окремої суттєвої категорії, проте, його не обходить увагою філософія, як і свого часу міфологія та релігія. Проблема управління не є новою в соціальній філософії. Різні її аспекти були поставлені і досліджені не тільки філософами, але й економістами, юристами, психологами, культурологами та ін. Не заперечуючи значущості зробленої роботи, в той же час доводиться констатувати факт, що поза полем філософського аналізу опинилася проблема взаємодії соціального управління та особистісного самоврядування, її філософсько-методологічний аспект.

Незважаючи на те, що проблеми управління червоною ниткою пройшли через всю історію філософської думки, вони залишилися у достатній мірі нерозкритими.

На початковому етапі становлення філософії проблеми управління розглядалися в рамках космогонії і космології стосовно всього універсуму. Надалі в зв'язку з диференціацією філософії привернули увагу та одержали переважне висвітлення різні види соціального управління: політика, мораль, релігія, наука, мистецтво, право та ін., хоча вони не можуть розглядатися тільки в даній якості, а серед видів особистісного самоврядування - проблеми самопізнання.

Під впливом інтеграційних процесів у науці в XIX і XX століттях у західній соціальній філософії стали приділяти більше уваги проблемам управління суспільством у цілому, що одержало висвітлення в працях Р. Арона, М. Вебера, Р. Дарендорфа, Е. Дюркгейма, Г. Зіммеля, Л. Козера, О. Конта, Т. Парсонса, Б. Рассела, П. Сорокіна, Г. Спенсера, І. Фіхте, К. Ясперса та ін., хоча сам термін “соціальне управління” ще не одержав широкого розповсюдження.

До особистісного самоврядування як самовдосконалення, самореалізації, самопізнання, самовіддачи, турботи про себе, захисту людини від самого себе та ін. торкались представники різних напрямків західноєвропейської філософії (Ф. Арьєс, М. Гайдеггер, Е. Гуссерль, А. Камю, П. Куусі, А. Маслоу, Ф. Ніцше, М. Полані, Ж. Сартр, В. Франкл, Е. Фромм, М. Фуко, Й. Хейзінга, М. Шелер та ін.), однак спеціально та у повному обсязі особистісне самоврядування ще не розглядалось.

Особливий розвиток і детальне обґрунтування ідеї організації та управління отримали у тектології (О.О. Богданов), кібернетиці (О. Берг, Н. Вінер, О. Колмогоров, У. Ешбі та ін.).

Під впливом науково-технічної революції і бурхливого розвитку промислового виробництва центром притягання управлінської проблематики стало виробниче управління або менеджмент, що одержав первісний розвиток за кордоном. Особливий внесок у його становлення і розвиток внесли М. Альберт, А. Демб, М.Х. Мескон, Ф. Нойбауер, Д. Ру, Д. Сульє, В.І. Терещенко, Ф. Хедоурі та ін.

Певний внесок у вивчення загальних проблем управління внесли: Л.І. Абалкін, А.Г. Аганбегян, Ш.С. Алієв, В.Г.Афанасьєв, А.М. Аверін, Ю.П. Аверін, А.П. Бутенко, Г.І. Волинка, Д.М. Гвішиані, П.А. Кравченко, Т.В. Керімова, П.М. Лебедєв, Б.В. Новіков, А. П. Окусов, А.М. Омаров, Г.І. Петров, Г.Х. Попов, А.І. Пригожин, І. М. Слепенков, О.Г. Спіркін, Л.М. Суворов та ін. У працях цих вчених відбулося, в основному, становлення науки про соціальне управління.

Завдяки їх зусиллям одержали філософське обґрунтування основні аспекти теорії: принципи, функції, методи соціального управління, способи вироблення управлінських рішень, перспективи суспільного самоврядування, взаємодії галузевого і регіонального видів управління, знайшли змістовну розробку такі проблеми, як сполучення господарських, соціально-політичних, соціально-психологічних, організаційних і інформаційних аспектів управління, можливості моделювання та експериментування в соціальному управлінні та ін.

В контексті теорії особистості різні питання самоврядування знайшли своє відображення в працях Б.Г. Ананьєва, Л.П. Буєвої, І.С. Кона, О.М. Леонтьєва, А.В. Петровського, М.В. Поповича, Л.В. Сохань, В.Г. Табачковського, І.Т. Фролова та ін.

Багато в чому завдяки їм широке висвітлення одержали проблеми формування всебічно розвиненої особистості, шляхи самовдосконалення людини, гармонічного поєднання різних аспектів його становлення, суспільних і особистих інтересів, росту освітнього рівня, поліпшення професійних умінь і навичок, розвитку соціальної активності особистості.

В останні десятиліття в Україні значний науковий розвиток одержали проблеми державного управління завдяки науковим дослідженням В.М. Бабаєва, В.Д. Бакуменка, В.Б.Дзюндзюка, В.М. Князєва, В.В. Корженка, Н.С. Корабльової, О.Д. Куценко, Н.Р. Нижник, Г.Ф. Одінцової, В.А. Рибкало, В.М. Рижих, С.М. Серьогіна, Ю.П. Шарова та ін.

Відбувається становлення філософії управління в працях учених: В.В. Альохін, Б. П. Будзан, В.В. Бурега, А.А. Герасимчук, С.Ф. Поважний, О.С. Пономарьов, О.Г. Романовський, В.А. Стрижко, Л.Л. Товажнянський, З.І. Тимошенко, С.В. Шейко та ін.

Однак без спеціального аналізу залишилася взаємодія соціального управління та особистісного самоврядування, виникаючих при цьому проблем і шляхів їх рішення, у той час як складність цієї взаємодії прискорено зростає. Представники Туринської Групи, де співробітничають провідні вчені Європи з проблем управління, відзначають, що ця складність стала звичною, а тим часом, на їх погляд, кожний з нас може розглядатися як окрема діюча особа, яка здатна, при невеликих змінах у нашій поведінці або споживчих звичках, значною мірою вплинути на економічну рівновагу.

Це визначило об'єкт і предмет вивчення, обумовило мету і задачі дисертаційного дослідження.

Об'єкт дослідження - суспільство і особистість.

Предмет дослідження - взаємодія соціального управління та особистісного самоврядування.

Мета і завдання дослідження. Розробити філософську концепцію взаємодії соціального управління і особистісного самоврядування, виявити при цьому реальні проблеми, протиріччя і знайти заходи щодо гармонізації управлінських відносин.

Досягнення поставленої мети вимагає виконання наступних завдань:

- виявити зміни в розвитку системи соціального управління, на основі чого знайти заходи надання йому ефективного характеру;

- внести корективи в методологію соціального управління в зв'язку зі зміною зовнішніх і внутрішніх умов суспільного життя;

- визначити сутність, специфіку і статус особистісного самоврядування, перспективи і шляхи його вдосконалення;

- окреслити особливості і обґрунтувати необхідність зосередження уваги на парадигмі “Homo villicus” (Людина управляюча);

- проаналізувати форми трансцендування та ментальні форми укорінення особистості і визначити специфіку управління теперішнім з боку майбутнього і минулого;

- з'ясувати протиріччя взаємодії соціального управління та особистісного самоврядування і знайти шляхи їх вирішення;

- обґрунтувати необхідність і розкрити можливості автоантропосоціономіки як теорії взаємодії особистісного самоврядування та соціального управління;

- розкрити можливості суспільного самоврядування як умови оптимізації взаємодії соціального управління та особистісного самоврядування.

Теоретико-методологічна основа дослідження. Основними для розкриття зазначеної проблеми були обрані принципи діалектики, додатковості, плюралізму, єдності суб'єктивного та об'єктивного та ін.

У ході дослідження використовувалися міждисциплінарний науковий, системний, антропосоцієнтальний, діяльнісний, структурно-функціональний, інтеракціоністський, компаративістський, синергетичний і культурологічний підходи, історичний, логічний, інформаційно-ентропійний методи, метод моделювання, а також відповідні загальнонаукові та спеціальні методи пізнання, результати власних соціологічних і соціально-психологічних досліджень.

Особливістю дослідження є розгляд даної проблеми у єдності філософії та історії філософії.

Дисертація ґрунтується на вивченні різних джерел історії філософії, соціальної філософії, культурології, філософської літератури з проблем соціального управління та особистісного самоврядування, спеціальних робіт із політики, права, етики, релігії, науки, мистецтва, педагогіки, творів літератури та ін.

У рамках даного дослідження були висунуті наступні гіпотези:

- існує розходження в процесах соціального управління та особистісного самоврядування, яке історично загострюється;

- у суспільстві існує безліч різних видів соціального управління, проміж яких відсутня належна злагодженість і взаємодоповнюваність, що вносить дисгармонію у процес управління;

- загострення глобальних проблем сучасності, ускладнення соціальних процесів, дефіцит історичного часу вимагає радикальних змін у методології управління, формування нового типу людини;

- істина, добро, краса є основою усіх видів управління, що недостатньо усвідомлюється і використовується у практиці управління.

Наукова новизна отриманих результатів полягає у розробці філософської концепції взаємодії соціального управління та особистісного самоврядування, що зорієнтована на методологічні чинники ефективного функціонування системи управління і самоврядування людини, відповідальної за своє життя та довкілля. Новизна наукових результатів міститься, зокрема, у таких положеннях:

- уперше робиться спроба розв'язання проблеми взаємодії соціального управління і особистісного самоврядування, виявлені виникаючі при цьому протиріччя (між загальними і особистісними інтересами, функціями соціального управління і особистісного самоврядування, недостатнім рівнем управлінської культури і високими вимогами безпеки життєдіяльності та ін.), філософські обґрунтовані заходи щодо їх вирішення (гуманізація управлінських відносин, забезпечення оптимальної відповідності суб'єктивної діяльності об'єктивним законам, підвищення рівня управлінської культури та ін.);

- уточнено зміст визначення соціального управління, де його суб'єкт і об'єкт виокремлено в просторі і часі, що вимагає належної упорядкованості у функціонуванні соціальної системи й наявності власного, ендогенного управління та організації; надано нове його трактування як системи, доведено, що воно носить амбівалентний, гетерогенний характер;

- запропоновано концепцію особистісного самоврядування, що ґрунтується на збігові суб'єкта і об'єкта, відносно локалізованих у просторі і часі, у зв'язку з чим особистісне самоврядування набуває більш високого ступеня цілісності, стає пріоритетним у порівнянні з соціальним управлінням та є підставою для особистісного виміру історії, самоздійснення сутнісних сил людини;

- встановлено, що зміни в змісті і якості управління відстають від змін у соціальній дійсності і навколишньому природному середовищі, в свою чергу, це дозволило скорегувати методологію соціального управління та особистісного самоврядування, запропонувати рекомендації приділити більше уваги до принципів відповідальності, суспільної солідарності і самообмеження;

- прослідковано в історії філософської думки певні коливання у визнанні пріоритетності як соціального управління, так і особистісного самоврядування, а також окремі особливості у розвитку інших видів управління, що доповнює теорію хвильових процесів щодо суспільного розвитку;

- з'ясовано, що основою для оптимізації взаємодії соціального управління та особистісного самоврядування є суспільне самоврядування;

- досліджено людину як “Homo villicus” (Людина управляюча), що дозволяє докорінно удосконалити антропологічну концепцію управління;

- доведено, що суттєвими чинниками управління особистістю є майбутнє на основі форм трансцендування (уява, фантазії, мрії, тощо) і минуле через форми укорінення (менталітет, пам'ять, звичаї, тощо), у цьому зв'язку недооцінка або переоцінка того чи іншого приводить до спотворення управління;

- запропоновано новий аспект стосовно осмислення взаємодії особистісного самоврядування і соціального управління (автоантропосоціономіка). Отримані при цьому деякі теоретичні положення, які разом з теорією антропосоціогенезу допомагають розкрити нові можливості в усвідомлені та розв'язанні проблем буття людини, розгорнути власний евристичний потенціал людини;

- з'ясовано, що в сучасних умовах універсальною і гуманною основою взаємодії соціального управління та особистісного самоврядування є філософія ненасильства, яка в той же час презентує себе новим аспектом методології їх дослідження;

- виявлено, що метамотиви істини, добра і краси органічно пов'язані між собою і сприяють єдності усіх видів управління, виступаючи як їхня мета, засіб і результат.

Теоретичне і практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що розроблено концепцію взаємодії різних видів управління та надані відповідні рекомендації щодо їх оптимізації.

Висновки і рекомендації дисертаційного дослідження можуть бути використані для загально теоретичного і спеціального аналізу реально існуючих управлінських систем, у практиці соціального управління та особистісного самоврядування, у викладанні філософії і теорії соціального управління, конфліктології, політології, соціології.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації і рекомендації апробовані в наукових доповідях і повідомленнях на міжнародних наукових конференціях: “Интеллигенция: проблемы гуманизма, народа, власти” (Москва - Улан-Уде, 1994), на VII Аристотелевих читаннях (м. Маріуполь, 1996), I -ХІІ Харківських міжнародних Сковородинівських читаннях (1992, 1993, 1996, 1997, 1998, 1999, 2000, 2001, 2002, 2003, 2004, 2005), регіональному науково-практичному семінарі “Развитие самоуправления на предприятиях и в учебных учреждениях” (Калинин, 1989), науково-практичній конференції “Людина і політика” (Харків, 1993), II Харківських політологічних читаннях (1993), міжнародній науковій конференції, присвяченої 100-річчю з дня народження А.П. Ковалевського (Харків, 1995), міжнародній науково-практичній конференції “Проблемные вопросы историко-культурного наследия Урала” (Соликамск, 1996), міжнародній науково-практичній конференції: “III тисячоріччя: гармонія людини, суспільства і природи” (Чугуїв, 1996), міжнародній науково-практичній конференції “Сучасні проблеми гуманiзацii та гармонiзацii управління” (Харків, 2000), другій міжнародній міждисциплінарній науково-практичній конференції “Сучасні проблеми гуманiзацii та гармонiзацii управління” (Харків, 2001), міжнародній науковій конференції “Проблеми і перспективи формування національної гуманітарно-технічної еліти” (Харків, 2002), міжнародній науковій конференції “Управління великими соціальними системами і гуманітарно-технічною елітою” (Харків, 2003) міжнародній науковій конференції “Гуманітарно-технічна еліта і управління великими соціальними системами” (Харків, 2004), міжнародних конференціях “IDEA-2000, IDEA-2001, IDEA-2002 Дебати і логіка: відкриваючи розуми, кордони, суспільства” (Будапешт, 2000), (Прага, 2001), (Краків, 2002). Основні ідеї дисертації були використані при читанні дисертантом курсів лекцій: “Теорія соціального управління”, “Соціальна конфліктологія”, “Філософія і теорія соціального управління”, “Філософія конфліктного спілкування” у Гуманітарному інституті Харківської народної академії, соціально-економічному інституті, при підготовці магістрів філософії на кафедрі ЮНЕСКО “Філософія людського спілкування”, спецкурсу “Історія філософії управління” на філософському факультеті ХНУ ім. В.Н. Каразіна.

Особистий внесок здобувача. У фахових статтях: №13 особисто автору належить 70% опублікованого матеріалу, їм проаналізовані можливості і методи риторики і дебатів в управлінні навчальним процесом; №9 - автору належить 70% опублікованого матеріалу, у якому розкриті можливості ненасильства у вирішенні конфліктних ситуацій; №8 - автору належить 50% опублікованого матеріалу, у якому приведені результати соціально-психологічного дослідження, проведеного дисертантом серед лекторів.

Публікації. Результати наукового дослідження відображені у монографії “Соціальне управління і особистісне самоврядування: витоки і взаємодія” обсягом 20,16 др. арк., 23 статтях у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України, 32 матеріалах і тезах конференцій.

Структура і обсяг дисертаційної роботи відповідає меті і завданням дослідження. Текст роботи викладений на 352 стор. і включає вступ, три розділи (кожний з яких містить чотири підрозділи) і висновків. Наприкінці приведений список використаної літератури.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність і практичне значення теми дослідження, проаналізовано рівень її розробки у філософській літературі, показано місце в системі соціальної філософії, сформульована мета і завдання дослідження, окреслені теоретико-методологічні засади аналізу проблеми, розкрито наукову новизну, представлено результати апробації дисертаційного дослідження.

У розділі І “СОЦІАЛЬНЕ УПРАВЛІННЯ: МОДЕЛІ ДОСЛІДЖЕННЯ В СОЦІАЛЬНІЙ ФІЛОСОФІЇ” розглядаються сутність і значення соціального управління, різні підходи до його вивчення, внутрішні та зовнішні чинники його розвитку як системи, шляхи удосконалення.

У підрозділі 1.1 “Управління: філософсько-методологічний статус” обґрунтовується, що управління завдяки його універсальності можна розглядати як категорію філософії і тим самим варто розширити її можливості в осмисленні соціальної дійсності та у поєднанні з категоріями “активність” і “діяльність”, більш адекватно представити все її різноманіття. Крім того, завдяки своєї сенсоутворюючій сутності, категорія управління може відігравати провідну роль у категоріальному апараті соціальної філософії. Тому цілком правомірно, і це розкрито в дисертації, що категорія управління має онтологічне, гносеологічне, аксіологічне і методологічне значення.

Поряд з цим категорія управління - багатозначне поняття, яке репрезентує функцію, процес, вид діяльності, відносин. Значення категорії управління також полягає в тому, що вона поєднує навколо себе цілий ряд споріднених понять: керівництво, правління, регулювання, організація, інформація і контроль.

Особливо важливим є розгляд співвідношення понять “управління” і “організація”, що взаємно включають один одного і, проте, відрізняються одне від одного. Ця відмінність дозволяє розглядати управління як у широкому, так і вузькому розумінні. Так, управління, що засноване на сигнально-інформацїйному впливі, можна вважати управлінням у вузькому розумінні, а управління, що включає додатково енергетичні впливи, які характерні для організації, управлінням у широкому розумінні. Такий підхід розкриває дуже важливу особливість управління, його здатність за допомогою малих сигналів викликати великі наслідки.

Тому розгляд управління у вузькому розумінні як інформаційного процесу виглядає більш адекватним у порівнянні з іншими точками зору. Крім того інформації притаманні унікальні властивості такі, як невичерпність, самозростання і можливість багаторазового тиражування, що підвищує значення також управління.

Достатньо невикористаною особливістю управління є його пізнавальні можливості, що пов'язані зі зворотним зв'язком, який дає постійну можливість одержувати нову інформацію, нові знання про вплив суб'єкта на об'єкт управління і завдяки цьому вивчати природу самого об'єкта. Певною мірою управління виконує роль експерименту, способу виявлення того, як себе буде вести об'єкт управління в нових умовах.

Таким чином, підкреслюється, що змістовний, евристичний і прогностичний потенціал категорії управління досить великий.

У підрозділі 1.2 “Філософсько-теоретичні основи аналізу соціального управління” виявляється сутність та специфіка соціального управління як важливого чинника стабілізації та розвитку суспільства.

Диференційоване вивчення соціального управління з використанням системного підходу та попередній аналіз і огляд різних моделей суспільства (теорії “постіндустріального суспільства” (Д. Белл), “технотронної ери” (З. Бжезинський), “стадій економічного росту”, “демократичного елітизму” (У. Ростоу і Д. Шумпетер), “колективної демократії” (Ч. Бірр), постреволюційоного суспільства (Й. Галтуні), трансформаційного суспільства (Д. Дейтор), кібернетичного суспільства (Д. Платт), суспільства світового села (М. Маклюен), суспільства рівноваги (Л. Мемфорд), постцивілізаціоного суспільства (К. Болдуін), суспільства деліберативної демократії (Ю. Габермас), суспільства як універсальної соціальної системи (Н. Луман) та ін.) дозволив сформулювати, що соціальне управління - це заснований на принципі зворотного зв'язку комплекс систематичних, цілеспрямованих і стихійних сигнально-інформаційних, суспільно-значимих впливів одних елементів суспільства на інші, у тому числі і на все суспільство для його оптимально організованого функціонування і розвитку як системи. При цьому була виявлена амбівалентність соціального управління, яка полягає у тому, що воно носить подвійний характер щодо основних цілей управління, механізмів управління і приналежності до науки і мистецтва.

Вивчення соціального управління як системи представлено в двох напрямках: “вертикальному” і “горизонтальному”. Що стосується “вертикального” напрямку, то тут були виділені наступні компоненти: суб'єкт управління (окрема людина, групи людей, інститути та ін.); об'єкт управління (суспільство, спільноти, організації, групи людей, особистість та ін.); засоби управління (апарат управління, менеджери, норми, правила, закони, накази, розпорядження, технічні засоби та ін.); мета управління (підтримка стабільності об'єкта управління і його розвиток); система дій (пояснення, повідомлення, переконання, навіювання, координація, пошук, обробка і вилучення інформації та ін.); результат управління (стабільність, нова якість). Усі ці компоненти зв'язані з джерелом свого існування, яким у даному випадку є суб'єкт управління. А специфіка їх поєднання визначила “горизонтальний” напрямок, куди ввійшли політика, економіка, право, мораль, релігія, мистецтво, наука, філософія, виховання, освіта, інформування, пропаганда, агітація. Особлива увага була приділена культурі як синтетичному, об'єднуючому усі компоненти, виду соціального управління.

Подальший аналіз зазначених видів соціального управління показав, що усі вони мають свою специфіку, свою підсилювальну здатність і керуючий параметр. Разом з тим усі вони тісно переплетені і взаємозалежні так, що недоліки в одному виді управління породжують недоліки в інших, а поліпшення одних ініціює поліпшення інших. Усе це дозволило зробити висновок, що соціальне управління являє собою складне поліморфне утворення і до нього можуть бути застосовані закони поліфонії, гармонії.

У підрозділі 1.3 “Інноваційні підходи у філософії соціального управління” розглядаються підстави внесення коректив-інновацій в методологію соціального управління. З метою пошуку шляхів вдосконалення соціального управління акцентується нагальна потреба змінити позицію дослідника і подивитися на нього з боку нових уявлень про наукову картину світу, особливо в зв'язку з переходом, що намітився, від наукової картини світу до нового образу світу (В.С. Стьопін), характерними рисами якого є загострення глобальних проблем людства, невизначеність, що досить переконливо була показана синергетикою як новим міждисциплінарним напрямком наукових досліджень, використання нелінійного мислення; надання більшої уваги цикловим процесам у порівнянні з розвитком, перехід до усвідомлення рівноправного існування різних точок зору на світ, визнання не одиничності, а множинності істин; перегляд поняття свободи від підкорення природи до утвердження партнерських відносин між людиною і природою, поступове установлення ненасильницької комунікації. Зростає значення таких характеристик суспільства, як цілісність і гнучкість, а також необхідність поліпшення самого соціального управління. Облік цих і інших обставин, а також огляд існуючих концепцій вирішення глобальних проблем сучасності таких, як синергетична, “нового гуманізму” А. Печчеі, антропологічної революції католицького теолога І. Меца, особистого самообмеження і суспільної солідарності, коеволюції природи і людини, еколого-гуманістичної диктатури, холотехнодемократії М. Бунге, “альтернативної цивілізації”, конструктивної регуляції природи, дозволило акцентувати та актуалізувати наступні принципи соціального управління: відповідальності людини перед світом, свободи не як незалежності від природи, а як встановлення партнерських стосунків з нею; визнання цінності різноманіття, толерантності, ненасильства, особистого самообмеження і суспільної солідарності, важливості поодиноких та випадкових факторів.

У підрозділі 1.4 “Нова конфігурація соціального управління” з'ясовуються питання про зміни, які необхідні в характері, стилі соціального управління.

У сучасній теорії і на практиці, на жаль, домінує розгляд і використання соціального управління як лінійного і силового управління, що базується на принципі: чим більше зусилля, тим продуктивніший результат. Потенційні можливості для усунення цієї однобічності, зміни конфігурації соціального управління, на думку дисертанта, має філософія ненасильства. Управління і ненасильство багато в чому подібні, це виявляється в тім, що тут і там не потрібні значні величини сили. Управління - насамперед слабкий в енергетичному відношенні інформаційний вплив. Ненасильство - теж слабкий вплив, у якому широко представлений елемент демонстрації.

Певне значення при цьому для даного випадку має уточнення поняття “сила”. Звернення до етимологічного аналізу цього слова свідчить, що це певний потенційний стан, здатний втілитися в дію, якийсь стиснутий, згорнутий рух, згусток енергії, що за певних умов може привести до змін будь-якого середовища. Тому саме по собі поняття сили в аксіологічному аспекті нейтрально. Насамперед, значення має той факт, куди спрямована сила. Якщо сила переслідує негативні цілі, завдає шкоди людині, то це насильство, а якщо вона спрямована на добро, то це ненасильство.

У цьому зв'язку має значення з'ясування, що поєднує управління і ненасильство. Це, насамперед, змістовна наповненість. Для того, щоб бути ефективними в надрах одного та другого повинні застосовуватись найбільш насичені, гуманні і привабливі змісти, які здатні сколихнути великі маси людей, підняти їх емоційно та інтелектуально, звільнити енергію, сковану недосконалістю людських відносин, зайвими заборонами, обмеженнями та утисками.

Найважливішою, найціннішою якістю людського життя, що має особливе відношення до зазначеної проблеми, є любов. Щира любов, як відомо, наповнена почуттям самовіддачі і самопожертви і тому не припускає насильство. Філософія ненасильства, її принципи, серед яких любов до людини, відмовлення від монополії на істину, критичне ставлення до своєї позиції, погляд на ситуацію очима партнера, опонента, боротьба не один з одним, а один за одного, повна відкритість і відповідальність за свої дії, істотно збагачують теорію і практику соціального управління. Отже, нова конфігурація соціального управління пов'язана з приданням йому ненасильницького характеру.

У розділі 2 “ОСОБИСТІСНЕ САМОВРЯДУВАННЯ ЯК ОСНОВА САМОРОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ” розглядається інший важливий вид управління. Виявляється його природа та специфіка, шляхи удосконалення, місце в саморозвитку людини.

У підрозділі 2.1 “Особистісне самоврядування: сутність та проблематика” розглянуті різні підходи до розуміння суті управління собою. Вироблено розуміння особистісного самоврядування, де суб'єктом і об'єктом одночасно є сама особистість, яка підтримує стабільність свого існування і вносить зміни у свою поведінку на основі порівняння свого реального й ідеального станів. Таке визначення особистісного самоврядування дозволило віднести його до однієї із сутнісних характеристик людини і розглянути як систему, що складається з компонентів, утворюючих процес самоврядування: самопізнання, самооцінка, самопрограмування, самоорганізація, результат і контроль. Перераховані компоненти цього виду управління являють собою “вертикальний” рівень системи. Що стосується видів особистісного самоврядування “горизонтального” рівня, то до них віднесені самотворення, самовдосконалення, самовиховання, самоосвіта, самонавчання, турбота про самого себе.

Разом з тим були виявлені і такі якості-перешкоди, що здатні зруйнувати систему особистісного самоврядування, як самозваблювання, самовдоволення, самовпевненість, самозречення, самовтрата та ін., а також такі протилежно спрямовані тенденції, як споживання і самовіддача, трансцендування та укорінення, стабільність і мінливість, які при абсолютизації однієї зі сторін здатні привести особистість до серйозних деформацій.

Запропоновано, що системоутворюючим компонентом розглянутої системи, є складне духовне утворення: “сенс життя - ідеал - обов'язок”, яке є законом життя людини, має внутрішню наказову силу, виступає додатковим суб'єктом управління, що застерігає особистість від перекосів і деформацій у її розвитку.

Таким чином, особистісне самоврядування подається як самоналагоджена система.

У підрозділі 2.2 “Людина як Homo villicus” обґрунтовується нова парадигма людини, яка враховує нові складні умови життя людини, пов'язані з постійними ризиками і конкуренцією. Стверджується, що такою парадигмою є філософський концепт людини управляючої (Homo villicus), який не знайшов достатнього поширення. Робиться висновок, що такий підхід привносить у буття людини усвідомлення її відповідальності перед світом і самим собою, розуміння, що, створюючи та одночасно руйнуючи себе і сферу свого буття, вона вносить у світ не тільки порядок, але і безладдя. Отож обмежником руйнівних дій людини може стати тільки усвідомлена та інтеріорізована відповідальність людини за своє життя і насамперед за результати свого управління перед майбутнім. Людина управляюча керується вимогою постійно визначати межі і границі припустимих дій і усунень від дій, які дозволяють їй зберігати незмінною особистісну структуру.

Для Homo villicus є також актуальною проблема залишатися самою собою і разом з тим грати різні соціальні ролі, зважати на становище інших людей, ставити себе на їх місце, підмінювати їх коли треба. Гарантією першого є процес самоідентифікації, центром якого є покликання, а другого - доброчесність. Необхідне поєднання покликання і доброчесності є складним управлінським завданням. Важливо, щоб покликання не обмежувало доброчесність, а доброчесність не “розчиняла” у собі покликання.

Слід враховувати, що людина є водночас суб'єктом управління як діяльності і суб'єктом управлінських відносин як виду суспільних відносин, виступає своєрідним фокусом соціальності, системоутворюючим компонентом соціальної системи.

Для такої людини характерним є таке мислення, де мають значення не тільки технологічна сторона мислення (як думати?), а і змістовна частина (про що думати?). Їхня єдність сприяє ефективності особистісного самоврядування. Так, якщо людина прагне до свободи і тікає від неї (змістовна частина), то треба знайти такі умови, при яких крайності збігаються (технологічна частина).

Така людина, на думку дисертанта, втілює в собі єдність краси, добра та істини. При цьому пропонується розглядати красу як мету людського існування, яка випереджає всякий утвір, добро як дарунок, що залишається після всякого створення і його джерело, істину як вічність, що поєднує початок (мету) і кінець (дарунок). Тому людина, яка прагне до краси, віддає для цього усю себе і керується істиною як адекватним розумінням світобудови, стає контрапунктом, який резонує і є співзвучним усьому Всесвіту.

Таким чином, людина як Homo villicus здатна і спроможна керувати собою та оточенням, визнавати особисту відповідальність за результати свого управління, вона виконує роль посередника між соціальним управлінням та особистісним самоврядуванням.

У підрозділі 2.3 “Трансцендентне та іманентне в особистісному самоврядуванні” доводиться, що майбутнє і минуле здійснюють на характер управління скоріше неявний, але істотний керуючий вплив, тому що в них особистість знаходить необхідні і привабливі для себе сенси існування і дій.

У підрозділі 2.3.1 “Потенціал управління: майбутнє і форми трансцендування особистості” аналізується здатність людини до трансцендування, яке виводить її за межі своєї тимчасовості і кінцевості. У зв'язку з цим розглядаються форми трансцендування такі, як ідеали, мрії і фантазії, які дозволяють залучати до управління майбутнє. Особливому аналізу піддається уява, розглянута як основа цих форм. Особливість і сила її впливу на людину багато в чому пов'язана з властивістю образів, які викликаються нею, наділяти предмет уваги ознаками прекрасного, викликаючи захоплення і готовність діяти. Це пов'язано також з тим, що образи тісно пов'язані з усією суттю людини, особливо, з її емоціями, почуттями, у той час як розумові конструкції типу понять, формул та ін., як аналітичні результати, відтискують почуття на задній план. Підкреслюється, що уява може мати як позитивні, так і негативні наслідки у залежності від того, які образи вона продукує. Доводиться значення візуалізації як процесу управління вже самою уявою з метою додання їй конструктивного характеру, коли образи, ставши привабливими, завдяки їх новизні і незвичності, перетворюються в керуючу силу і мають можливість проростати в дійсність.

Таким чином, майбутнє як одна з форм небуття керує наявним буттям, що дозволяє особистості, фантазуючи і мріючи, розширювати обрії і розмаїтість свого буття. Крім того, людина як джерело уяви, відчуває на собі його зворотній керуючий вплив, що ставить її в положення бути відповідальною і перед собою. Звідси виникає завдання відповідального вибору з безлічі образів, що сформувалися в голові тільки того, котрий і робить людину людиною.

Отже, майбутнє як здатність особистості до уяви здобуває можливість керувати сьогоденням, до якого вона не повинна бути байдужою.

У підрозділі 2.3.2 “Потенціал управління: минуле і форми укорінення особистості” розглядається керуючий вплив минулого, з якого виростають корені теперішнього існування особистості. Робиться висновок про те, що на відміну від керуючого впливу майбутнього на сьогодення, де є присутнім вибір і активність суб'єкта, минуле керує сьогоденням переважно автоматично, тому що людина в багатьох випадках діє так, як велить їй її єство, як загальноприйняте. Однією з важливих форм укорінення особистості в минулому є спадковість як біологічна програма розвитку індивіда, з якою особистість, що зайнята проблемою керування собою, повинна порівнювати власні свідомі управлінські зусилля і враховувати, що існують граничні значення зовнішніх умов, за межами яких біологічна організація зазнає незворотні зміни. Особливе місце, як показав аналіз, в особистісному самоврядуванні займає пам'ять, що, по суті, є життєвим “акумулятором”, “пускачем” і стимулятором управлінських процесів. Завдяки їй функціонує зворотний зв'язок як зіставлення задуму з підсумком, що не може бути здійсненним без запам'ятовування і спогаду. Існує і функціональна взаємодія пам'яті та управління. Пам'ять закріплює і накопичує досягнення управління, а управління, у свою чергу, за допомогою багаторазового повторення підсилює пам'ять, робить її більш точною і відчутною. Існують і інші зв'язки. Так, довільна пам'ять, як правило, пов'язана з механізмом цілеспрямованого управління, а недовільна - з механізмом стихійного управління, короткочасна пам'ять найбільше - з оперативним управлінням, а довгострокова - зі стратегічним управлінням. Особливу роль грає історична пам'ять як найбільш змістонавантажена сигналами.

Керуючий вплив на сьогодення, на характер особистісного самоврядування здійснює минуле через ментальність особистості та населення, що являє собою народну душу, яка зберігає свій інваріантний характер протягом століть. Тому ментальність немов незримо задає напрямок соціального руху, є мірою і межами якостей як людині, так і соціальної спільноті. Вона постає як та інерційна сила, що дозволяє утримувати людині, співтовариству свою самобутність, унікальність і оригінальність.

На характер управління людини собою впливають традиції і пов'язані з ними звичаї, ритуали та обряди. Традиції є м'якою формою управління, які, будучи сприйнятою особистістю, стають власністю особистісного самоврядування, при цьому не завжди цілком усвідомлюваними та обтяжними, по суті, виконуваними в силу звички.

У розділі 3 “ГАРМОНІЗАЦІЯ ТА ГУМАНІЗАЦІЯ ВЗАЄМОДІЇ СОЦІАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ І ОСОБИСТІСНОГО САМОВРЯДУВАННЯ” віднаходяться шляхи вдосконалення взаємодії цих двох важливих видів управління, пропонуються нові теоретичні положення, які збагачують соціальну філософію.

У підрозділі 3.1 “Суспільство і особистість: філософсько-управлінський аспект взаємодії” аналізується проблема взаємодії особистості і суспільства, яка досліджується багатьма вченими в різних аспектах. Однак вивчення цієї проблеми в контексті філософсько-методологічних основ управління недостатньо представлено в науковій літературі, що і послужило підставою наукового інтересу дисертанта. Як свідчить історія філософії, спостерігаються коливання у теоріях або убік особистісного самоврядування, втечі особистості від світу в глиб себе, або убік соціального управління, повного підпорядкування особистості суспільству і відповідно додання пріоритетності або особистісному самоврядуванню, або соціальному управлінню. У первісних суспільствах, як відзначають багато дослідників, існував збіг, ототожнення соціуму та особистості. З появою індивідуальної самосвідомості, перетворенням індивіда в особистість поступово виникає позитивне ціннісне ставлення до особистісного самоврядування. З виникненням світових релігій процес взаємодії цих двох видів управління набув ще більш складного характеру. З одного боку, одержало подальший розвиток самоврядування особистості у формі самоочищення від гріхів, самопідпорядкування Богу, самопридушення тілесних бажань та ін., а з іншого боку, поява клерикальних держав значно обмежила можливості цього розвитку.

Особливо ускладнив цю взаємодію такий могутній посередник, як капітал, який, з одного боку, надав окремим особистостям великі можливості для самовдосконалення і саморуйнування, а з іншого боку, зробив неоднозначний вплив і на соціальне управління, породив політичний плюралізм і збільшив владу грошей.

У сучасних умовах загострення глобальних проблем людства, які обумовили взаємозалежність усіх від усіх, зростання стихійних непередбачених сил, особливо зросла роль окремо узятої особистості, здатної порушити тендітну рівновагу або зберегти її. Знову став нагальним принцип особистості, відповідно до якого вона ніколи не повинна використовуватися тільки в якості засобу, що принижує її при рішенні суспільних задач, а виступати як джерело і мета розквіту суспільства.

У наш час на території колишнього СРСР набуло випереджаючого розвитку особистісне самоврядування як реакція на роки засилля тоталітаризму. Ця тенденція деякими ученими вважається умовою майбутніх позитивних соціальних змін, які приведуть суспільство до нового якісного стану.

Взаємодія особистісного самоврядування і соціального управління має складний культуротворчий характер. Якщо порівнювати східно-азіатську і західноєвропейську культури, то можна знайти деяку специфіку. Так, незважаючи на те, що в першій культурі високо розвинуте особистісне самоврядування, історія цього регіону характерна наявністю в соціальному управлінні деспотичних режимів. У той же час у західноєвропейській культурі більш розвинуте соціальне управління насамперед за рахунок парламентаризму, хоча і підняло значення прав людини, але не послабило зайвого впливу прагматизму на особистісне самоврядування.

Аналіз зазначеної проблеми потребував з'ясування категорій “взаємодія”, “дія”, “вплив”, “взаємозв'язок”, “відношення.” Було встановлено, що поле дій, впливів, взаємодій носить винятково широкий характер, яке можна порівняти з магнітним полем і позначити як соціальне поле напруженості. При цьому з усього різноманіття видів взаємодій була виділена інформаційна взаємодія як найбільш властива природі управління, яку можна розглядати на об'єктивному і суб'єктивному рівнях, у різних аспектах: духовному, економічному і політичному.

У підрозділі 3.2 “Автоантропосоціономіка як концепція нового управлінського синтезу” стверджується, що, незважаючи на важливість кожного з розглянутих видів управління, велике значення має їхня взаємодія чи автоантропосоціономіка як процес одночасного становлення. Обґрунтовується, що антропосоціогенез в основі своєї мав автоантропосоціономіку. Історичний розвиток людства, ускладнення і диференціація діяльності і на цій основі усвідомлення людиною своєї унікальності, своєї відмінності від суспільства обумовили розходження у взаємодії автоантропономіки і соціономіки, особистісного самоврядування і соціального управління. Найбільш яскраво одне з розходжень демонструє себе на прикладі взаємодії особистісного самоврядування і політики. Особливістю розвитку сучасної особистості є, з одного боку, її прагнення бути більш вільною стосовно інших особистостей, а з іншого боку, усе більш зростаюча взаємозалежність людей. Якщо особистісне самоврядування в даному випадку дозволяє людині більш повно усвідомлювати важливість індивідуального буття, унікальність свого положення у світі, то політика в усе більшій мірі втягує її у свою сферу, підкоряючи інтересам соціальних груп, суспільства в цілому. Однак цього можна уникнути, якщо цілі обох видів управління будуть розташовуватися одна в одній, коли метою соціального управління буде створення сприятливих умов для самореалізації і самопіднесення особистості, а метою особистісного самоврядування буде забезпечення стабільності і розвитку суспільства.

Взаємодія цих різних за масштабом і типом видів управління стає гармонійною, якщо вони один одного підживлюють, якщо соціальне управління в першу чергу наповняє особистісне самоврядування соціальністю, а особистісне самоврядування - індивідуальністю, оригінальністю, унікальністю, якщо соціальне управління, володіючи великими владними можливостями, а особистісне самоврядування, відрізняючись самобутністю й ініціативністю, йдуть назустріч один одному.