Характеристика джерел кримінально-процесуального права України

41

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Теоретичні засади дослідження джерел кримінально-процесуального права України

1.1 Поняття кримінального процесу як галузі права і його співвідношення з іншими галузями права

1.2 Предмет і методи кримінально-процесуального права

1.3 Поняття та система джерел кримінально-процесуального права України

Розділ 2. Характеристика джерел кримінально-процесуального права України

2.1 Конституція України - джерело кримінально-процесуального права України

2.2 Закони України. Кримінально-процесуальний Кодекс

2.3 Міжнародні договори України - джерела кримінально-процесуального права України

2.4 Рішення Конституційного Суду України

2.5 Роз'яснення Пленуму Верховного Суду України із питань судової практики

2.6 Нормативні акти міністерств і відомств

Розділ 3. Правовий звичай як самостійне джерело кримінально-процесуального права України

Висновки

Література

Вступ

кримінальне процесуальне право нормативний

Актуальність теми. Демократичні перетворення, що відбулися в нашій країні, прийняття Конституції України (1996 р.), курс на проведення правової реформи обумовили перегляд традиційних уявлень юридичної науки радянського і сучасного періоду про право і його джерела, у тому числі джерела такої галузі, як кримінально-процесуальне право. Тривале панування позитивістського праворозуміння визначило ставлення юриспруденції до форм вираження правових норм.

Конституція має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України (далі - Конституція) і повинні відповідати їй (ст. 8 Конституції). Наведені положення не усувають необхідності розкриття правотворчого та системоутворюючого потенціалу Конституції у сфері кримінального судочинства, виявлення її місця та ролі в системі джерел кримінально-процесуального права.

З метою забезпечення виконання країнами - учасницями Конвенції про захист прав та основних свобод людини (Рим, 1950), яка була ратифікована Законом України від 17 липня 1997 р. (далі - Конвенція), створено Європейський Суд з прав людини. Юрисдикція Європейського Суду з прав людини (ст. 45 Конвенції) поширюється на всі справи, що стосуються тлумачення та застосування цієї Конвенції і які Високі Договірні Сторони передають йому на розгляд відповідно до статті 48 Конвенції. Визнання Україною права людини і громадянина на звернення до Європейського Суду з прав людини обумовило необхідність вирішення проблем, пов'язаних не тільки з виконанням рішень Європейського Суду з прав людини та використанням цих рішень у національній правозастосовній практиці але й визнання умов визначення цих рішень як джерел кримінально-процесуального права.

У теорії права ґрунтовному вивченню джерел права були присвячені роботи С.С. Алексєєва, С.Л. Зівса, І.І. Лукашука, М.М. Марченко, П.М. Рабіновича, М.В. Цвіка та ін.

Дослідження проблем джерел кримінально-процесуального права здебільшого має супутній характер і було частиною розв'язання більш широких завдань у роботах В.П. Бож'єва, Л.Б. Зусь, П.С. Елькінд, П.А. Лупинської, М.М. Міхеєнко, М.С. Строговича, Г.Ф. Чангулі, М.Є. Шумило, В.П. Шибіко та ін. Теза, відповідно до якої єдиним джерелом кримінально-процесуального права може бути лише закон, стала своєрідною аксіомою кримінально-процесуальної науки.

Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність дослідження курсової роботи.

Об'єктом дослідження є джерела права, визначені як національним законодавством, так і міжнародно-правовими актами, що мають значення при провадженні у кримінальних справах.

Предметом дослідження є визначення нормативної природи джерел кримінально-процесуального права та їх функціональне призначення в регулюванні кримінально-процесуальних та організаційно - процесуальних правовідносин.

Метою курсової роботи є дослідження джерел кримінально-процесуального права України.

Мета роботи передбачає виконання таких завдань:

визначити теоретичні засади дослідження джерел кримінально-процесуального права України;

охарактеризувати джерела кримінально-процесуального права України;

дослідити правовий звичай як джерело кримінально-процесуального права України.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження складають діалектичний метод наукового пізнання дійсності, а також окремі наукові методи: порівняльно-правовий, історико-правовий; формально-юридичний, системно-структурного аналізу.

Розділ 1. Теоретичні засади дослідження джерел кримінально-процесуального права України

1.1 Поняття кримінального процесу як галузі права і його співвідношення з іншими галузями права

Кримінально-процесуальне право - це одна із галузей права України, яка становить сукупність правових норм, що регулюють діяльність суду, прокуратури, органів дізнання і досудового слідства під час провадження у кримінальних справах.

Право покликане слугувати задоволенню інтересів громадян, їх об'єднань, держави і суспільства в цілому. В цьому полягає його цінність, що виявляється в таких вимірах:

соціальна цінність цієї галузі права полягає в тому, що вона втілює інтереси громадян у вільному від злочинності суспільному середовищі;

інструментальна цінність кримінально-процесуального права - один із проявів його загально соціальної цінності - полягає в тому, що воно є регулятором суспільних відносин, що виникають у зв'язку із вчиненням злочину; інструментом розв'язання кримінально-правових конфліктів у державі [17].

Як самостійна галузь права України, кримінально-процесуальне право має специфічні предмет та метод правового регулювання. Однак, як елемент системи права України, воно тісно пов'язане з іншими галузями права та галузями знань. Найтіснішим є зв'язок кримінально-процесуального права із загальною теорією права, конституційним правом, кримінальним правом, криміналістикою, оперативно-розшуковою діяльністю.

Загальна теорія права відіграє щодо всіх галузей права методологічну роль. Вона розробляє теоретичні положення щодо загального розуміння понять, норм права, механізму правового регулювання, тлумачення норм права тощо, які є вихідними для окремих галузей права, в тому числі й кримінально-процесуального.

Конституційне право регулює найголовніші питання суспільного життя, зокрема визначення засад кримінально-процесуальної діяльності. Майже 40 статей Конституції України (понад 20%) можна віднести до таких, що прямо чи опосередковано регулюють відносини у сфері кримінального процесу. Основні з них зосереджено у розділі 2 "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" та у ст. 129.

Кримінально-процесуальне право не може існувати без кримінального права, і навпаки, норми останнього не можна реалізовувати без першого. Зв'язок цих галузей права є настільки тісним, що в деяких державах до цього часу їх не поділяють на окремі галузі [17].

Норми кримінального права можуть містити найсуворіші санкції, однак без процесуальних норм вони будуть "мертвими". Норми процесуального права приводять у дію норми кримінального права. Якщо кримінально-правові норми - це "тіло", то процесуальні - це їхня "душа". Автор баварського кодексу А. Фейєрбах визначав кримінальний процес як "прагматичну частину кримінального права".

У загальній теорії права всі галузі права поділяють на:

галузі матеріального права;

галузі процесуального (формального) права.

Кримінальне право належить до першої групи, а кримінально-процесуальне - до другої. Кримінальне право визначає поняття злочину, кримінальної відповідальності, покарання, а кримінально-процесуальне - встановлює форму реалізації норм кримінального права (тому є формальним).

Зв'язок цих двох галузей права полягає у такому:

вони є галузями публічного права;

термін "кримінально-процесуальне право" походить від терміна "кримінальне право";

кримінально-процесуальне право містить низку бланкетних норм, які відсилають до положень кримінального;

кримінальний процес розпочинається при виявленні відомостей про злочин (поняття ж злочину визначається кримінальним правом);

деякі зазначені в ст. 6 КПК підстави до відмови в порушенні кримінальної справи (закриття справи) пов'язані з кримінально-правовими поняттями: відсутність події злочину - п. 1 ч. 1, відсутність складу злочину - п. 2 ч. 1;

переважна більшість питань, що їх вирішує суд при постановленні вироку, мають кримінально-правовий характер:

чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачують підсудного;

чи має це діяння склад злочину і якою саме статтею кримінального закону його передбачено;

чи винен підсудний у вчиненні цього злочину;

чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин;

чи є обставини, що обтяжують або пом'якшують покарання підсудного, і які саме, та інші питання, передбачені ст. 324 КПК;

кримінальне право встановлює перелік обставин, що пом'якшують та обтяжують покарання (статті 66 та 67 Кримінального кодексу України, далі - КК);

кримінальним правом регламентовано види, підстави і порядок застосування примусових заходів медичного характеру (статті 92-96 КК), підстави застосування і види примусових заходів виховного характеру (ст. 105 КК) та багато інших питань, безпосередньо пов'язаних із кримінально-процесуальним правом;

санкції норм кримінального права в деяких випадках гарантують реалізацію норм кримінально-процесуального права (статті 371-390 КК) [17].

Кримінально-процесуальне право перебуває у взаємному зв'язку не тільки з іншими галузями права України, а й з іншими галузями знань, здобутки яких використовують органи дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду при розкритті, розслідуванні злочинів, а також при розгляді справ у суді. Це такі галузі знань: криміналістика, оперативно-розшукова діяльність, судова медицина, судова психологія, судова психіатрія, кримінологія та ін.

Зв'язок кримінально-процесуального права і криміналістики полягає в тому, що криміналістика розробляє рекомендації щодо тактики провадження окремих слідчих дій і методики розслідування окремих видів злочинів, а також щодо найбільш ефективного застосування науково-технічних засобів для пошуку, виявлення і фіксації слідів злочину. Використання рекомендацій криміналістики не є обов'язковою вимогою для слідчого, однак воно сприяє якісному та ефективному застосуванню норм кримінально-процесуального права.

Досягнення природничих і технічних наук у кримінальному процесі використовують:

у ході провадження у кримінальних справах експертиз із питань, що потребують спеціальних знань;

шляхом залучення спеціалістів до участі у слідчих діях з метою надання допомоги у пошуку, виявленні та фіксації слідів злочину;

самостійно слідчий під час провадження ним слідчих дій [17].

Кримінально-процесуальні норми регламентують підстави та процесуальний порядок застосування спеціальних знань під час досудового слідства і судового розгляду кримінальних справ.

Зв'язок кримінально-процесуального права та оперативно-розшукової діяльності (ОРД) виявляється в тому, що дані, здобуті під час ОРД, допомагають слідчому та особі, яка провадить дізнання, висунути версії, швидко встановити і затримати злочинця тощо.

На зв'язок кримінального процесу і ОРД є пряма вказівка у кримінально-процесуальному законі: "На органи дізнання покладається вжиття необхідних оперативно-розшукових заходів з метою виявлення ознак злочину і осіб, що його вчинили" (ст. 103 КПК).

Щодо співвідношення кримінального процесу і ОРД слід зазначити таке:

ОРД, хоча і має ті самі цілі, що й кримінальний процес (встановлення обставин злочину), до структури останнього не входить;

кримінально-процесуальні дії та оперативно-розшукові заходи врегульовано різними джерелами права;

кримінальний процес гарантує вищий, ніж ОРД, рівень забезпечення прав і законних інтересів громадян;

на відміну від кримінального процесу, ОРД може мати негласний характер [17].

Оперативний працівник і слідчий діють у різних правових режимах, що зумовлює такі відмінності в їх діяльності.

Різні засоби й методи здійснення діяльності. Слідчий здійснює свою діяльність засобами і методами, передбаченими кримінально-процесуальним законом, що мають процесуальний характер. Оперативний працівник - засобами і методами, регламентованими Законом України від 18 лютого 1992 р. "Про оперативно-розшукову діяльність" та іншими законами, які передбачають використання для боротьби із злочинністю спеціальних, в тому числі й негласних, методів і засобів.

Різні права в застосуванні засобів і методів. Слідчий за жодних обставин не має права застосовувати засоби і методи, які використовує оперативний працівник. Він може провадити лише слідчі та інші процесуальні дії, передбачені кримінально-процесуальним законом. Оперативний працівник вправі провадити, окрім оперативно-розшукових, ще й слідчі дії, бо він має процесуальний статус особи, яка провадить дізнання.

Різні межі застосування процесуальних і не процесуальних засобів і методів. Якщо майже всі слідчі дії можуть провадитись тільки після порушення кримінальної справи і до закінчення досудового розслідування, то оперативно-розшукові заходи - до порушення кримінальної справи, протягом слідства, а іноді й після закінчення провадження у кримінальній справі.

Різні результати діяльності. Якщо в результаті кримінально-процесуальної діяльності слідчий отримує судові докази, то оперативний працівник під час ОРД - тільки дані про факти, джерела таких фактів, які тільки шляхом наступного проведення слідчих дій можуть стати доказами у кримінальній справі [17].

Отже, кримінально-процесуальне право є органічним елементом системи вітчизняного права. Зв'язок кримінально-процесуального права з іншими галузями права є двостороннім. Кримінально-процесуальне право походить від кримінального права і є визначальним для криміналістики, оперативно-розшукової діяльності та інших юридичних наук, досягнення яких використовують під час провадження у кримінальних справах.

1.2 Предмет і методи кримінально-процесуального права

Кримінально-процесуальне право здійснює свій регулятивний вплив через систему кримінально-процесуальних відносин, учасники котрих діють у межах наданих їм прав і покладених на них обов'язків. Кримінально-процесуальні відносини є предметом правового регулювання.

Кримінально-процесуальні відносини мають юридичний і фактичний зміст.

Юридичним змістом цих відносин є зафіксовані у нормах кримінально-процесуального права суб'єктивні права та юридичні обов'язки їх учасників.

Фактичний зміст процесуальних відносин - це реально здійснювані їх учасниками дії, спрямовані на реалізацію своїх суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, що визначаються інтересами у кримінальній справі (публічними чи приватними).

Кримінально-процесуальні відносини:

за функціональною спрямованістю норм права, на основі яких вони виникають, є охоронними, бо завжди виникають з факту вчинення злочину (суспільно небезпечного діяння);

за рівнем індивідуалізації суб'єктів можуть бути тільки відносними (права й обов'язки учасників всіх правовідносин у кримінальній справі є точно визначеними);

за кількістю суб'єктів як прості (відносини, що виникають між слідчим і допитуваним), так і складні (відносини між слідчим, прокурором, суддею і обвинуваченим при вирішенні питання про взяття останнього під варту);

за розподілом прав і обов'язків між суб'єктами завжди є двосторонніми, бо кожна сторона правовідносин має як права, так і обов'язки;

за характером дій зобов'язаного суб'єкта - активні (слідчий зобов'язаний призначити експертизу у випадках, передбачених ст. 76 КПК) і пасивні (слідчий зобов'язаний утриматися від допиту свідка, який дає показання під псевдонімом, щодо дійсних даних про його особу - п. 4 ч. 1 ст. 69 КПК);

за волевиявленням - управлінські, для виникнення яких достатньо лише бажання уповноваженої сторони (накладення судом грошового стягнення на поручителя в разі ухилення обвинуваченого від явки до органів дізнання чи слідства - ст. 153 КПК); договірні, для виникнення яких необхідне виявлення (згода) сторін правовідносин (примирення потерпілого з обвинуваченим - ст. 8 КПК) [17].

Метод кримінально-процесуального права - це категорія права, завдяки якій здійснюється юридичний вплив держави на суб'єктів правовідносин, що виникають, розвиваються і припиняються у кримінальній справі, а також їх взаємодія один з одним.

Більшість кримінально-процесуальних відносин врегульовано із застосуванням імперативного методу правового регулювання (методу влади і підкорення), що має примусовий характер. Відносини сторін правовідносин при цьому будуються "по вертикалі" (слідчий - обвинувачений). Метод використовують за схемою "обов'язок + відповідальність".

Останнім часом для врегулювання кримінально-процесуальних відносин все ширше (особливо після "малої" судової реформи 2001 р.) застосовують диспозитивний метод правового регулювання. У його межах суб'єкт кримінально-процесуальних правовідносин має повну свободу у розпорядженні своїми процесуальними, а іноді й матеріальними, правами. Відносини сторін будуються "по горизонталі" (потерпілий - обвинувачений, у межах дії норми права, викладеної в ст. 8 КПК) [17].

При застосуванні цього методу відносини регулюються за схемою "право + гарантія".

Деякі кримінально-процесуальні відносини врегулювати з допомогою цих двох методів неможливо, зокрема тристоронні правовідносини. Наприклад, слідчий для того, аби вирішити питання про взяття обвинуваченого під варту, повинен звернутися до арбітра - суду. Тут слідчий діє щодо обвинуваченого не прямо, а немов би по дузі. Цей метод дістав у літературі назву змагального (судового, арбітрального)1.

Отже, предметом кримінально-процесуального права є суспільні відносини, що виникають, розвиваються і припиняються у зв'язку із вчиненням злочину і можуть існувати тільки в межах кримінального процесу. Регулювання кримінально-процесуальних відносин здійснюється із використанням трьох методів: імперативного, диспозитивного і змагального. У кримінальному процесі домінує імперативний метод правового регулювання.

1.3 Поняття та система джерел кримінально-процесуального права України

Визначення правової природи джерел кримінально-процесуального права обумовлено розумінням права в широкому значенні. Виходячи з такого розуміння, під джерелами кримінально-процесуального права України розуміються форми закріплення норм, що регулюють кримінально-процесуальні та організаційно-процесуальні відносини, які виражені в Конституції, міжнародних договорах, згода на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - міжнародні договори України), законах, рішеннях Конституційного Суду України, Європейського Суду з прав людини, постановах Пленуму Верховного Суду України та відомчих нормативних актах.

Права та обов'язки громадян у сфері кримінального процесу, а також повноваження органів та посадових осіб, що ведуть кримінальний процес, повинні бути закріплені в законі. Інакше кажучи, правоположення, які формуються в процесі слідчо-судової практики, не можуть створювати норми, що регулюють права і свободи громадян [12].

Судовий прецедент є фактором, який формує кримінально-процесуальне право. Саме судовою практикою конкретизуються умови та порядок застосування тих або інших норм кримінально-процесуального законодавства України.

Система джерел кримінально-процесуального права характеризується власними особливостями. Система джерел кримінально-процесуального права обумовлена предметом і методом кримінально-процесуального регулювання. При побудові системи права слід ураховувати слідчо-прокурорську і судову практику та правосвідомість (у тому числі й рівень професійної правосвідомості).

Формування процесуального права включає, зокрема, цивільно-процесуальне-право, господарсько-процесуальне право, кримінально-процесуальне право. Отже, в системі джерел кримінально-процесуального права можна виокремити загальні джерела кримінально-процесуального права, які характерні для процесуального права в цілому. Це дає можливість здійснювати процесуальну діяльність на принципах, що характеризують демократизм процесуальної форми та охорону прав і свобод людини. Залежно від предмета регулювання окремих галузей процесуального права виокремлюють особливості джерел, характерні для кримінально процесуального права, і на основі цього дається характеристика специфіки кримінально-процесуального законодавства.

Центральне місце в кримінально-процесуальному праві посідають Конституція і КПК України. КПК України є єдиним, базовим нормативним актом, що комплексно регулює кримінально-процесуальні відносини. У разі, коли нормі КПК України суперечить норма іншого закону застосуванню підлягає норма КПК України [12].

Виключно законом встановлюються обмеження прав і свобод людини у сфері кримінального судочинства. Також тільки законом встановлюються права та обов'язки суб'єктів кримінального процесу. Приписи цих законів повинні відповідати вимогам Конституції.

У кримінально-процесуальній діяльності формуються і розвиваються не тільки кримінально-процесуальні відносини, але й організаційно-процесуальні відносини. Останні регулюються відомчими нормативними актами. Відомчі нормативні акти у сфері кримінального судочинства повинні бути обумовлені, з одного боку, колом повноважень, наданих законом конкретному міністерству або відомству, з другого боку, повинні бути спрямовані на організацію виконання норм кримінально-процесуального законодавства України. Наприклад, відомчим нормативним актом регулюються питання організації проведення судових експертиз. Відомчі нормативні акти (зокрема, накази Генерального прокурора України, МВС України, СБУ, Державної митної служби України, Державної прикордонної служби України, Державної податкової адміністрації України та інші), що торкаються регулювання діяльності органів прокуратури та органів досудового слідства, а також щодо компетенції зазначених відомств в сфері дізнання повинні бути зареєстровані в Міністерстві юстиції України та погоджені з Генеральним прокурором України [12].

Властивості судового прецеденту мають правові позиції, що містяться в рішеннях Європейського Суду з прав людини, якими інтерпретуються та конкретизуються ті або інші положення Конвенції. Властивостями судового прецеденту наділені й правові позиції, сформульовані в рішеннях Конституційного Суду України, які інтерпретують окремі положення кримінально-процесуального законодавства України з позицій Конституції. Зазначені правові позиції рішень Європейського Суду з прав людини та Конституційного Суду України є джерелами прийняття судами України рішень у сфері кримінального судочинства.

Силу закону мають рішення Європейського Суду з прав людини, якими норми кримінально-процесуального законодавства України визнаються такими, що суперечать Конвенції (ст. 46 Конвенції). Також силу закону мають і рішення Конституційного Суду України, якими визнаються неконституційними норми кримінально-процесуального законодавства (ст. 152 Конституції). Наведені рішення є джерелами кримінально-процесуального права.

У ситуаціях, коли судом або прокурором у ході досудового слідства будуть виявлені норми кримінально-процесуального законодавства України, аналогічні нормам законодавства інших країн, які визнані Європейським Судом з прав людини такими, що не відповідають вимогам Конвенції, пропонується наділити суд та прокурора правом на звернення до Конституційного Суду України (далі - Конституційний Суд) про визнання наведених норм кримінально-процесуального законодавства України неконституційними.

Судовою практикою створюються певні правоположення, які за своєю суттю є джерелами кримінально-процесуального права. Передусім, такі правоположення формулюються в постановах Пленуму Верховного Суду України. Судовою практикою конкретизуються умови та порядок застосування тих або інших норм кримінально-процесуального законодавства України.

Отже, система джерел кримінально-процесуального права - це єдина, цілісна, доцільно й ієрархічно організована система нормативних актів, що регулюють кримінально-процесуальні та організаційно-процесуальні відносини.

Розділ 2. Характеристика джерел кримінально-процесуального права України

2.1 Конституція України - джерело кримінально-процесуального права України

У кримінально-процесуальному праві основним джерелом є закон - прийнятий вищим представницьким (законодавчим) органом акт, що містить правові норми, призначені для регламентації діяльності, здійснюваної в зв'язку з провадженням по кримінальних справах, і виникаючих при цьому відносин .

Конституція має вищу юридичну силу. Усі закони й інші правові акти не повинні суперечити їй.

Конституційні розпорядження, що стосуються кримінального судочинства, зосереджені головним чином у розділах 2 і 8, що присвячені правам і свободам людини і громадянина, а також судової влади. Ці розпорядження містять найбільш принципові положення, що лежать в основі кримінального процесу в цілому (рівність усіх перед законом і судом; свобода і недоторканість особи; недоторканність приватного життя; охорона таємниці листування, телефонних переговорів, поштових, телеграфних і інших повідомлень; недоторканність житла; право захищати свої права всіма способами, не забороненими законом, у тому числі шляхом звернення в суд; презумпція невинуватості; гласність судочинства; змагальність і рівність прав у суді і т.д.) [6].

Досвід реалізації положень Конституції показав, що на практиці не завжди правильно вирішуються питання, пов'язані з забезпеченням її безпосередньої дії. Суди й інші правоохоронні органи попросту не були готові до такого застосування основного закону. У зв'язку з цим Пленум Верховного Суду України, узагальнивши основні тенденції в діяльності судів на даному напрямку, в своїй постанові № 9 від 01.11.1996 року "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" дав наступне роз'яснення (п. 2):

"Оскільки Конституція України, як зазначено в її ст. 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.

У разі невизначеності в питанні про те, чи відповідає Конституції України застосований закон або закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі, суд за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою зупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України, який відповідно до ст. 150 Конституції може порушувати перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції законів та інших нормативно-правових актів. Таке рішення може прийняти суд першої, касаційної чи наглядної інстанції в будь-якій стадії розгляду справи.

Суд безпосередньо застосовує Конституцію у разі:

коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом;

коли закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй;

коли правовідносини, що розглядаються судом, законом України не врегульовано, а нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою або Радою міністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конституції України;

коли укази Президента України, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції України." [13, 35]

У випадках, коли стаття Конституції України є відсильною, суди при розгляді справ повинні застосовувати закон, що регулює виниклі правовідносини. Наявність рішення Конституційного Суду України про визнання неконституційної тієї чи іншої норми закону не перешкоджає застосуванню закону в іншій його частині.

Безпосередньо в кримінальному процесі закріплені наступні положення Конституції України:

Стаття 24. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом [1].

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Стаття 29. Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність [1].

Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою.

Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника.

Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання.

Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого.

Стаття 30. Кожному гарантується недоторканність житла [1].

Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.

У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку.

Стаття 31. Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо [1].

Стаття 58. Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи [1].

Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

Стаття 59. Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав [1].

Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

Стаття 62. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду [1].

Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

Стаття 63. Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом [1].

Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист.

Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.

Стаття 64. Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.

Стаття 124. Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

У теорії права загальновизнаною є думка, що Конституція є основою правотворчої та правозастосовної діяльності. З цього випливає, що кримінально-процесуальне право України повинно реалізовувати вимоги, що ставляться Конституцією.

У зв'язку з цим слід зазначити, що Конституція містить два типи норм: норми, які лише створюють основу для законодавчого закріплення відповідних кримінально-процесуальних інститутів (іншими словами: норми-основи); норми, що конкретизують зміст норм-основ. У свою чергу, норми першого типу складаються з норм, які мають міжгалузевий характер (наприклад, норми частин перших статей 29-30 Конституції), і норм, які мають виключно процесуальний характер (наприклад, п. 1 ст. 121 Конституції). Норми ж другого типу сконструйовані у формі загальних правових заборон та визначають підстави та механізм регулювання кримінально-процесуальної діяльності щодо застосування винятків з цих заборон. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 29 Конституції кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. У частині 2 цієї ж статті зазначається, що ніхто не може бути заарештований або триматись під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом [6].

Досліджуючи місце та роль судової влади, слід зазначити, що важливе значення має судовий контроль у сфері захисту і забезпечення прав і свобод людини і громадянина, а також і у сфері кримінального судочинства. Характерним для правового статусу громадянина в сфері кримінального процесу є те, що відповідно до вимог Конституції правомірність обмежень прав і свобод громадянина ставиться під контроль суду.

Згідно з ч. 2 ст. 8 Конституції її норми є нормами прямої дії. Стосовно предмета дослідження це правило застосовується в разі виявлення невідповідності того чи іншого закону Конституції, прогалин у кримінально-процесуальному законодавстві, тобто коли норми кримінально-процесуального закону застосовуються за аналогією з вимогами норм Конституції. Також норми Конституції застосовуються безпосередньо у випадках, коли ними визначені певні процесуальні механізми у сфері кримінального судочинства (наприклад, статті 29_32 Конституції).

Варто закріпити в Конституції право судів по справам, що знаходяться в їх провадженні, безпосередньо звертатися до Конституційного Суду з питань конституційності законів, на підставі яких підлягає вирішенню конкретна справа. У зв'язку з цим відповідно до п. 14 ст. 92 Конституції в КПК України необхідно визначити строки і порядок зупинення провадження по кримінальній справі у зв'язку з зверненням до Конституційного Суду [6].

Особливе значення в сучасних умовах має закріплення в Конституції гарантій на судовий захист прав і свобод кожного громадянина, що забезпечує доступність правосуддя. Під доступністю правосуддя слід розуміти не лише територіальну наближеність органів правосуддя до громадян, але і наявність прав і можливостей їх реалізації по зверненню до суду, ініціюванню судового розгляду, а також наявність кореспондуючих обов'язків суб'єктів, які ведуть кримінальний процес. З огляду на це, проаналізувавши ч. 2 ст. 55 Конституції, слід закріпити в КПК України норми, які регламентують порядок оскарження безпосередньо в ході досудового слідства до суду дій суб'єктів, котрі ведуть кримінальний процес, якщо останніми були порушені конституційні права громадян. Наприклад, доцільним є закріплення в КПК України порядку звернення до суду особи, в якої проведено обшук, і вона вважає, що слідча дія проведена з порушенням закону.

З метою посилення гарантій захисту прав громадянина та виходячи з положень ст. 31 Конституції, більш детальної регламентації вимагає ст. 187 КПК України в частині обґрунтування слідчим, прокурором і судом у відповідних процесуальних документах відсутності можливості одержання зазначеної в законі інформації іншими способами [6].

Визнання в Конституції чинних міжнародних договорів України частиною національного законодавства, обумовлює необхідність закріпити в Конституції положення, що загальновизнані принципи та норми міжнародного права теж є частиною національного законодавства.

Застосування положень Конституції у сфері кримінального процесу можливо за допомогою належним чином виписаної процедури в КПК України, яка повинна відповідати принципам Конституції.

2.2 Закони України. Кримінально-процесуальний Кодекс

Повна і всебічна регламентація при провадженні по кримінальних справах, є завданням перед спеціально прийнятими законами.

Таким законом є Кримінально-процесуальний кодекс України. Діючий КПК за час свого існування неодноразово піддавався змінам і доповненням під впливом різного роду факторів. Усього таких змін і доповнень було біля чотирьохсот . Самою "багатостраждальною" статтею виявилася стаття 112 (про підслідність кримінальних справ): її змінювали і доповнювали майже сорок раз.

До числа найбільш великих коректувань можна було б, приміром, віднести наступні: заснування слідчого апарату органів внутрішніх справ (1963 р.); регламентація повноважень начальників слідчих відділів, їхніх процесуальних взаємин зі слідчими і прокурорами (1965 г); уточнення у зв'язку з прийняттям Конституції України від 20 квітня 1978 року (1983 р.); введення протокольної форми підготовки матеріалів справи (1985 р.); збільшення граничного терміну утримання під (1989 р.) [14, 28].

КПК України - основний, але не єдиний закон, що має відношення до кримінального процесу. Правильне застосування розпоряджень КПК нерідко вимагає знання положень ряду інших законів. До них варто відносити:

Кримінальний Кодекс України 5 квітня 2001 року

Закон України "Про судоустрій України" від 07 лютого 2002 року;

Закон України "Про статус суддів " від 15 грудня 1992 року;

Закон України "Про прокуратуру" від 05 листопада 1991 року;

Закон України "Про міліцію" від 20 грудня 1991 року;

Закон України "Про службу безпеки України" від 25 березня 1992року;

Закон України "Про попереднє ув'язнення " від 30 червня 1993 року;

Закон України "Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України та деяких інших законодавчих актів у зв'язку з утворенням податкової міліції" від 05 лютого 1998 року

Закон України "Про внесення змін деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Закону України "Про державну прикордонну службу України" від 03 квітня 2003 року

Закон України "Про адвокатуру " від 19 грудня 1992 року;

Закон України "Про оперативно-розшукову діяльність" від 18 лютого 1992 року;

Закон України "Про застосування амністії" від 1 жовтня 1996 року;

Цивільний Кодекс України від 16 січня 2003 року;

Приведені і деякі інші акти підлягають виконанню при вирішенні конкретних питань, що виникають при провадженні по кримінальних справах. Приміром, при визначенні законності складу суду можуть мати істотне значення відповідні положення Закону про статус суддів і Закону про судоустрій, а при дослідженні й оцінці доказів - Закону про оперативно-розшукову діяльність, Закону про міліцію.

До числа інших, не згаданих у приведеному вище переліку актів можна віднести, наприклад, ті, котрими встановлюються особливі умови притягнення до кримінальної відповідальності окремих категорій осіб.

У зв'язку з характеристикою кримінально-процесуального законодавства важливо мати на увазі, що застосуванню підлягають тільки офіційно опубліковані закони. Що стосується інших нормативних актів, то на них це правило поширюється, якщо вони торкаються прав, свобод і обов'язків людини і громадянина.

2.3 Міжнародні договори України - джерела кримінально-процесуального права України

На підставі ст. 9 Конституції можна констатувати, що в Україні наведені міжнародні договори є джерелами права, у тому числі і джерелами кримінально-процесуального права. Міжнародні договори України у сфері боротьби зі злочинністю мають важливе значення не тільки в тому, що вони створюють правову основу для надання правової допомоги по кримінальним справам, підвищуючи тим самим ефективність протидії злочинності, але й певною мірою уніфікують чинне кримінально-процесуальне законодавство з точки зору загальновизнаних принципів та вимог, що ставляться міжнародним співтовариством до цього виду державної діяльності [12].

При застосуванні норм міжнародного права в галузі прав людини діє презумпція відповідності закону міжнародному праву, що встановлює принцип сприятливого тлумачення норм закону. Він полягає в тому, що закон тлумачиться таким чином, щоб його зміст не суперечив міжнародно-правовим нормам. У цьому разі можна говорити про непряме застосування норм міжнародного права. У випадках коли законодавство суперечить міжнародному праву, а отже і Конституції, судовий орган зобов'язаний звертатися безпосередньо до Конституційного Суду про визнання неконституційною тієї чи іншої норми закону.

Міжурядові і міжвідомчі міжнародні договори мають підзаконний характер, тому що вони, по-перше, не повинні суперечити міждержавним міжнародним договорам, а, по-друге, не повинні суперечити законам, якими визначено компетенцією відповідних урядів, міністерств і відомств; по-третє, не повинні встановлювати права і обов'язки громадян, у тому числі і у сфері кримінального судочинства.

Досліджуючи природу актів Ради Європи, можна зробити висновок, що наведені акти (наприклад, рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи про статус потерпілого в рамках кримінального права і кримінального процесу (R (85)11); по залякуванню свідків та правам захисту (R (97)13); про роль прокуратури у сфері кримінальної юстиції (R (2000)19); по посередництву в кримінальній сфері (R (99) 19) та інші акти) мають рекомендаційний характер та їх положення повинні бути реалізовані в національному кримінально-процесуальному законодавстві. У зв'язку з цим доцільно розробити, наприклад, Національну концепцію забезпечення захисту прав і свобод громадян України, які постраждали від злочинів (Декларація основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 29 листопада 1985 р.) [6].

У системі норм кримінально-процесуального права України визначальну роль відіграють норми міжнародних договорів.

Міжнародний договір України - укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо).

Згода України на обов'язковість для неї міжнародного договору може надаватися шляхом підписання, ратифікації, затвердження, прийняття договору, приєднання до договору.

Згода України на обов'язковість для неї міжнародного договору може надаватися й іншим шляхом, про який домовилися сторони.

В Законі України "Про міжнародні договори" від 29 червня 2006 року вказується: "якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору."

Однак таке застосування договорів не повинне відбуватися автоматично у всіх випадках, тому що їхня обов'язковість буває різною: в одних випадках вона визнається законом, а в інших - іншими актами (наприклад, уряду, міністерства, відомства). Якщо обов'язковість договору визнана, скажемо, відомчим актом і такий договором вступає в колізію з законом, то застосовується останній. Крім того, якщо за умовами договору потрібно видання якогось внутрішньодержавного акта (закону, постанови уряду й ін.), то застосовуватися повинні і договір, і виданий відповідно до нього .

У рамках кримінального процесу варто було б особливо виділяти серед міжнародних документів (договорів) Загальну декларацію прав людини, прийняту 10 грудня 1948 року Генеральною Асамблеєю ООН, і Міжнародний пакт про цивільні і політичні права людини, що був ратифікований 19 жовтня 1973 року і набрав сили 23 березня 1976 року.

Існують і інші авторитетні міжнародні документи, положення яких мають визначене значення для вирішення ряду процесуальних питань. До них можна віднести, наприклад, схвалені Генеральною Асамблеєю ООН Основні принципи незалежності суддів, Декларацію принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою і Звід принципів захисту всіх осіб, що піддаються затриманню чи ув'язненню будь-яким чином. Ці і подібні їм документи не є юридично обов'язковими, але їхні положення повинні прийматися до уваги при підготовці і прийнятті законодавчих актів, а також в процесі їхнього застосування.

Значне практичне значення для регулювання кримінального судочинства мають договори про правову допомогу. У них вирішується багато питань співробітництва правоохоронних органів при розслідуванні і здійсненні правосуддя по кримінальних справах. У свій час договори були укладені з усіма східноєвропейськими країнами, що входили в так званий соціалістичний табір, а також деякими іншими. У наші дні серед міжнародних документів такого роду видне місце приділяється розробленої державами-членами СНД Конвенції про правову допомогу і правові відносини по цивільним, сімейним і кримінальним справам. Вона була схвалена в Мінську 22 грудня 1993 року і набрала сили 10 листопада 1994 року. У ній мається Розділ IV "Правова допомога по кримінальних справах", у якому встановлені погоджені правила про видачу осіб, що скоїли злочини, кримінального переслідування на прохання держав-членів Конвенції, про взаємне надання інформації, а також здійснення деяких інших дій, пов'язаних з провадженням по кримінальних справах [12, 124].

Ця багатобічна конвенція не перешкоджає висновкам двосторонніх угод такого роду, наприклад, договори про правову допомогу з Республікою Молдова (набрав сили 10 листопада 1994 року), Естонською Республікою (набрав сили 22 листопада 1995 року), Латвійською Республікою (набрав сили 22 листопада 1995). У цих документах міститься більш докладна регламентація питань кримінального судочинства по справах, що торкається інтереси Росії й інших країн.

Варто також мати на увазі, що для провадження по кримінальних справах можуть мати значення консульські конвенції, що укладаються на двосторонній основі, договори про торгове судноплавство й інші. У консульських конвенціях і договорах про торгове судноплавство можна знайти так звані юрисдикційні норми, у яких встановлюються умови, що дають підставу для застосування українських законів, у тому числі кримінально-процесуальних. Наприклад, ст. 8 Угоди про торгове судноплавство між Кабінетом міністрів України і Урядом Французької республіки (ратифікована Законом 10 січня 2002 року) передбачає, що "у випадку, якщо член екіпажу судна однієї Договірної Сторони здійснить злочин на борту судна, що перебуває в територіальних водах іншої Договірної Сторони, власті останньої не переслідуватимуть його без згоди компетентної дипломатичної чи консульської офіційної особи країни прапора судна, якщо:

а) наслідки злочину не розповсюджуються на територію держави, в якій перебуває судно;

б) злочин не порушує громадський порядок держави чи її безпеку;

в) злочин за законами цієї Договірної Сторони не розглядається як тяжкий злочин;

г) злочин не здійснено проти будь-якої особи, крім членів екіпажу цього судна.

д) злочин не пов'язаний з незаконним перевезенням наркотичних засобів або психотропних речовин [12, 128].

Положення пункту 2 цієї Статті не обмежують права контролю і розслідування, які власті кожної Договірної Сторони мають згідно зі своїм законодавством.

Кримінальна юрисдикція на борті судна, що знаходиться "не у своєму" порту, здійснюється лише на прохання чи за згодою консульської посадової особи тієї з держав, що домовилися, якому належить торгове судно, і що з цього загального правила можливі виключення, скажімо, для випадків здійснення тяжких злочинів. Іншими словами, якщо на борті торгового судна під французьким прапором, що знаходиться в українському порту, буде скоєно злочин, що по французьких законах вважається тяжким, то українські компетентні органи вправі порушити кримінальну справу і проводити слідчі дії (обрання запобіжного заходу, допит, обшук і т.д.) без згоди консульської посадової особи.

Подібні юрисдикційні положення можна знайти й у відповідних угодах з багатьма іншими країнами.

Важливість імплементації норм міжнародних договорів України в КПК України обумовлена неможливістю без регламентації відповідної процесуальної дії в КПК України виконати згадувані міжнародні норми. Доцільно закріпити в КПК норми, які б регламентували порядок, підстави, цілі й умови проведення ряду слідчих дій, спрямованих на реалізацію положень Європейської конвенції про відмивання, виявлення, вилучення і конфіскацію доходів від злочинної діяльності (наприклад, підстави та порядок зламування комп'ютерної мережі).

2.4 Рішення Конституційного Суду України

Новим явищем для джерел українського кримінально-процесуального права - рішення Конституційного Суду України. Цьому суду не дане повноваження видавати якісь нормативні акти, обов'язкові для організацій, посадових осіб і громадян. Однак прийняті ним рішення можуть істотно впливати на зміст і юридичне значення законодавства. Здійснюючи конституційний контроль, він, за поданням державних органів, коло яких суворо обмежено законом про цей суд, або при визначених умовах по зверненню громадянина, вправі визнати якийсь закон цілком чи частково суперечним Конституції України. Таке рішення по суті своїй означає, що закон у цілому чи його частині не підлягає застосуванню. І це може стосуватися закону, що регламентує кримінальне судочинство [8].

Щоб правильно застосовувати кримінально-процесуальне законодавство, потрібно знати відповідні рішення Конституційного Суду України. Практика такого роду поки що формується. Але вже є рішення, що істотно вплинули на зміст законодавчих розпоряджень у сфері кримінального судочинства. Одне з них було прийнято 16 листопада 2000 року у зв'язку зі зверненням громадянина Солдатова Геннадія Івановича щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України, статті 44 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 268, 271 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про право вільного вибору захисника).

Даним рішенням Конституційного Суду було визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) положення частини першої статті 44 Кримінально-процесуального кодексу, за яким обмежується право на вільний вибір підозрюваним, обвинуваченим і підсудним як захисника своїх прав, крім адвоката, іншого фахівця у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи; положення частини першої статті 44 КПК України втратило чинність з дня ухвалення цього рішення [8].

...