Характеристика джерел кримінально-процесуального права України

Становить інтерес для вирішення питань, що виникають при провадженні по кримінальним справам, і рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року 1995 року № 1-12/2003 "у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 120, частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора)

Було визнано такими, що відповідають Конституції України
(є конституційними), такі положення Кримінально-процесуального кодексу):

1.1. Частини третьої статті 120 про можливість продовження строку досудового слідства лише у виняткових випадках;

1.2. Частини шостої статті 234, частини третьої статті 236, згідно з якими скарги на постанови слідчого, прокурора про притягнення як обвинуваченого розглядаються судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті.

2. Визнати такими, що не відповідають Конституції (є неконституційними), положення частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України, які унеможливлюють розгляд судом на стадії досудового слідства скарг на постанови слідчого, прокурора стосовно приводів, підстав і порядку порушення кримінальної справи щодо певної особи.

3. Положення частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

2.5 Роз'яснення Пленуму Верховного Суду України із питань судової практики

При прийнятті рішень у кримінальному судочинстві широко застосовуються роз'яснення Пленуму Верховного Суду України із питань судової практики.

У відповідності зі ст. 47 Закону про судоустрій Верховний Суд України "дає судам роз'яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики; у разі необхідності визнає нечинними роз'яснення Пленуму вищого спеціалізованого суду"

Керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України обов'язкові для судів, інших органів і посадових осіб, що застосовують закон, по якому дане роз'яснення. Роз'яснення такого роду оформляються постановами, і публікуються в "Відомостях Верховного Суду України" [9].

Цим повноваженням Верховний Суд України завжди користувався досить активно. Але підвищену активність йому приходиться виявляти після того, як він став найвищою судовою інстанцією для судів загальної юрисдикції в зв'язку зі скасуванням Верховного Суду СРСР і йому знадобилося надавати більш широку допомогу судам у застосуванні постійно поновлюючогося законодавства, особливо принципово нових вимог Конституції України.

До числа постанов Пленуму Верховного Суду України, пов'язаних з цими подіями, можна було б віднести, наприклад:

"Про застосування судами законів України про внесення змін до чинного законодавства у зв'язку із закінченням дії "Перехідних положень Конституції України" від 6 липня 2001 року № 6;

"Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 31 березня 1995 року № 4;

"Про деякі питання застосування законодавства, яка регулює порядок і строки затримання (арешту) осіб при вирішенні питань, пов'язаних з їх екстрадицією" від 08 жовтня 2004 року № 16;

"Практика застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту" від 10 лютого 2005 року;

"Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства" від 25 квітня 2003 року № 4;

"Про застосування Конституції при здійснення правосуддя" від 01 листопада 1996 року № 9 [9].

Серед названих постанов звертає на себе особливу увагу остання. У вже згадуваній вище постанові Верховний Суд України роз'яснив судам зовсім "незвичні" для них правила безпосереднього застосування вимог Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року. Раніше такої судової практики не було, оскільки існуючі до цього Конституції (1918, 1925, 1937 і 1978 р.) не вважалися актами безпосередньої дії. Суди й інші правозастосовні органи могли застосовувати норми законів, що доповнювали і розвивали конституційні вимоги, але не самі ці вимоги.

2.6 Нормативні акти міністерств і відомств

При вирішенні питань, що виникають у зв'язку з провадженням по кримінальних справах, істотну роль можуть виконувати і нормативні акти міністерств і відомств. Їхня головна особливість - вони не повинні суперечити закону чи коректувати його і видаються керівниками міністерств або відомств у межах наданих їм повноважень. Повноваження ці звичайно закріплюються в актах, що визначають основи організації і діяльності конкретного міністерства або відомства.

Зрозуміло, найчастіше таку роль грають нормативні акти, що видаються керівниками правоохоронних органів. У відповідності зі ст. 15 Закону про прокуратуру Генеральний прокурор України відповідно до законів України видає накази, розпорядження, затверджує положення та інструкції, обов'язкові для всіх органів прокуратури, до яких відносяться, як відомо, і прокурори, що підтримують державне обвинувачення, що виносять протести на судові рішення, що дають висновки у вищих інстанціях, і слідчі, що розслідують кримінальні справи [7].

По Положенню про Міністерство юстиції України нормативні акти, видавані цим міністерством, обов'язкові для широкого кола осіб у випадках, передбачених законодавством, нормативно-правові акти Міністерства є обов'язковими для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями незалежно від форм власності та громадянами (див. п. 6 Положення). Приміром, великою популярністю використовуються видавані ним інструкції з діловодства в судах, що містять чимало розпоряджень, що повинні виконуватися в зв'язку з підготовкою судових засідань, звертанням до виконання вироків і т.д.

Аналогічне повноваження надане і міністру внутрішніх справ України. Відповідно до Положення про Міністерство внутрішніх справ України, затвердженому Урядом України 22 жовтня 1991 року (див. п. 8), МВС України у межах своїх повноважень видає на основі та на виконання актів законодавства накази, інструкції й інші правові акти, у тому числі з питань, що тісно стикаються з кримінальним судочинством. До їхнього числа можна віднести, наприклад, нормативні акти, якими регламентується порядок розшуку особи, що переховується від слідства. Кожен слідчий добре знає, що оголошення розшуку особи, притягненої в якості обвинуваченої, можливо, коли дотримуються розпорядження нормативних актів такого роду. А потреба в розшуку на практиці виникає по багатьох кримінальних справах [7].

З питань, що представляють інтерес для декількох чи всіх органів, що здійснюють провадження по кримінальних справах, можливе видання керівниками цих органів спільних нормативних актів. Серед них можна було б назвати, наприклад: Інструкцію про порядок вилучення, обліку, збереження і передачі речових доказів по кримінальних справах, цінностей і іншого майна органами попереднього слідства, дізнання і судами від 12 лютого 1990 року; Вказівка про порядок реалізації норм Указу Президента Російської Федерації від 6 лютого 2003 року № 84 "Про невідкладні додаткові заходи щодо посилення боротьби з організованою злочинністю і корупцією".

Розділ 3. Правовий звичай як самостійне джерело кримінально-процесуального права України

Класична теорія держави і права стверджує, що джерелами права в національній правовій системі визнаються нормативно-правий акт та нормативний договір. Але практика сучасної правотворчості та правозастосування засвідчують, що це далеко не так.

Поряд з нормативно-правовими актами та нормативними договорами джерелами права виступають і правові прецеденти та звичаї. Переконливими доказами цього є включення до прийнятого Верховною Радою України 16 січня 2003 року Цивільного кодексу України статті 7 ("Звичай"), яка визнає правовий звичай джерелом цивільного права, та практика посилань Конституційного Суду України на рішення Європейського суду з прав людини як на правові прецеденти.

Як приклад можна навести рішення Конституційного Суду України від 10 жовтня 2001 року № 13-рп/2001 у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 7, 8 Закону України "Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України", за конституційним зверненням Воробйова В.Ю., Лосєва С.В. та інших громадян щодо офіційного тлумачення положень статей 22, 41, 64 Конституції України (справа про заощадження громадян); рішення від 10 квітня 2003 року N 8-рп/2003 у справі за конституційним зверненням громадянина Сердюка Валерія Анатолійовича про офіційне тлумачення положення частини першої статті 7 Цивільного кодексу Української РСР (справа про поширення відомостей) [4].

Юридичні норми, які знаходять вираз у правих прецедентах та звичаях, стали невід'ємними елементами і галузі кримінально-процесуального права України. Особливу вагу серед них, звичайно, мають правові звичаї, які і є предметом розгляду даної статті.

Очевидно, більшість правових звичаїв виникли як реакція на прогалини в кримінально-процесуальному праві і стали результатами аналогії права, яка спочатку матеріалізувалася в правових прецедентах, але в силу свого тривалого використання перетворилася на правові звичаї.

Розглянемо три найбільш поширені кримінально-процесуальні звичаї.

Прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи під час провадження досудового розслідування

Кримінально-процесуальну норму, у якій виражається даний звичай, можна сформулювати таким чином: "Якщо під час досудового розслідування кримінальної справи зібрано фактичні дані, які ймовірно вказують на наявності ознак злочину, але підстави для порушення кримінальної справи відсутні, особа, яка провадить розслідування, зобов'язана винести постанову про відмову в порушенні кримінальної справи" [4].

Застосування даного правового звичаю в практичній діяльності йменується "прийняттям рішення відносно особи та факту".

Винесення такої постанови не можна ототожнювати з прийняттям рішення про відмову в порушенні кримінальної справи в порядку, визначеному Кримінально-процесуальним кодексом України (далі - КПК).

Згідно зі ст. 99 ч. 1 КПК рішення про відмову в порушенні кримінальної справи приймається при відсутності підстав до порушення кримінальної справи.

На перший погляд, ця норма і застосовується при прийнятті рішення про відмову в порушенні кримінальної справи на стадії досудового розслідування. Але це не так.

За ст. 94 ч. 2 КПК України підставами для порушення кримінальної справи є достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину.

Сама по собі відсутність зазначених достатніх даних не є юридичним фактом, що породжує y прокурора, слідчого чи органу дізнання (далі - слідчий) обов'язок винести постанову про відмову в порушенні кримінальної справи. Якби це було так, слідчий би мусив у кожній справі виносити таке процесуальне рішення відносно всіх членів суспільства і за всіма передбаченими законом злочинами. Адже в нього, об'єктивно, відсутні достатні дані, що вказують на наявність у діях усіх цих осіб ознак злочинів. Це абсурдно за своєю сутністю.

Правовстановлюючим юридичним фактом для кримінально-процесуальних відносин, у рамках яких вирішується питання про порушення чи відмову в порушенні кримінальної справи, є приводи до порушення кримінальної справи, визначені ст. 94 КПК. Лише за умови їхньої наявності слідчий вправі прийняти рішення про те, чи є достатні дані, що вказують на наявність ознак злочину (підстави для порушення кримінальної справи); чи потрібно провести додаткову перевірку, направлену на їхнє зібрання; чи підстави для порушення кримінальної справи - відсутні [4].

У розглядуваному випадку слідчий приймає рішення про відмову в порушенні кримінальної справи без наявності приводу до порушення кримінальної справи. Твердження про те, що приводом до порушення кримінальної справи виступає безпосереднє виявлення ним ознак злочину (ст. 94 ч. 1 п. 5 КПК), необхідно відкинути. Оскільки даний привід до порушення кримінальної справи повинен виражатися у певному процесуальному документі, у якому слідчий вказує про безпосереднє виявлення ознак злочину, а на практиці складання такого процесуального документу, яким, зокрема може бути рапорт слідчого про виявлення ознак злочину, не відбувається.

До того ж у слідчого на момент винесення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи є сформованим переконання про відсутність достатніх даних, що вказують на наявність ознак злочину. Тому апелювання до безпосереднього виявлення ним в цьому разі ознак злочину є безглуздим.

Необхідність застосування даного правового звичаю в слідчій практиці зумовлюють окремі положення КПК, регламентуюча дія яких присвячена провадженню судового розгляду кримінальних справ.

У ст. 276 КПК зазначається, що коли дані судового слідства вказують, що підсудний вчинив ще й інший злочин, по якому обвинувачення не було йому пред'явлено, суд за клопотанням прокурора, потерпілого чи його представника, не зупиняючи розгляду справи, виносить ухвалу, а суддя - постанову, якими про вчинення цього злочину повідомляє прокурора. У тих випадках, коли нове обвинувачення тісно пов'язане з початковим, і окремий розгляд їх неможливий, вся справа повертається для додаткового розслідування [4].

Стаття 278 КПК приписує, що суд, встановивши під час судового слідства, що злочин вчинила будь-яка з осіб, непритягнутих до кримінальної відповідальності, за клопотанням прокурора, потерпілого або його представника виносить мотивовану ухвалу, а суддя - постанову, якими про вчинення цього злочину повідомляє прокурора або направляє все провадження в справі для проведення досудового слідства і дізнання.

Для запобігання негативним наслідкам у вигляді повернення справи на додаткове розслідування, визначеним у процитованих статтях, і виноситься в ході досудового розслідування рішення про відмову в порушенні кримінальної справи. Воно констатує відсутність підстав для порушення кримінальних справ за фактами участі в злочині, за яким пред'явлено обвинувачення особі, що притягається до кримінальної відповідальності, інших осіб, та за фактами участі обвинуваченого у вчиненні інших злочинів. Унаслідок своєї приюдиційної сили (ст. 6 КПК ч. 1 п. 11: "кримінальну справу не може бути порушено, якщо про відмову в порушенні кримінальної справи по тому ж факту є не скасована постанова органу дізнання, слідчого, прокурора") наведене рішення усуває необхідність вирішення питання про повернення справи на додаткове розслідування у означених випадках.

Виділення матеріалів з кримінальної справи для додаткової перевірки

Чинним кримінально-процесуальним законом регламентується лише виділення кримінальної справи в окреме провадження (ст. 26 КПК). Виділення матеріалів з кримінальної справи ним не передбачено. Однак, воно широко застосовується в практичній діяльності. Виділяються з кримінальних справ матеріали, якими встановлюються факти, що ймовірно вказують на наявність ознак злочину, і які є не достатніми для прийняття рішення про порушення кримінальної справи чи відмову в цьому [4].

Як приклад можна навести справи про злочини, передбачені ст. 309 КК України, коли в них притягаються до відповідальності особи за незаконне придбання, перевезення, зберігання наркотичних засобів (психотропних речовин). Для даної категорії справ є характерним виділення на додаткову перевірку матеріалів щодо особи, яка збула обвинуваченому наркотичні засоби (психотропні речовини).

Розглядаючи це питання, доречно підкреслити, що в слідчій практиці існує таке поняття як "чистити справу". Воно включає вищеописаний інститут відмови в порушенні кримінальної справи та інститут виділення матеріалів з кримінальної справи для проведення додаткової перевірки. Необхідність його існування обумовлюється особливою правовою природою судового розгляду, межами якого є обсяг пред'явленого підсудним обвинувачення ( ст. 275 КПК). Таким чином, "чищення справи" полягає в зведенні кримінально-значимих фактів, встановлених в ході розслідування, до обсягу пред'явленого обвинувачення. Факти, що не ввійшли до обсягу пред'явленого обвинувачення, або стають предметом додаткової перевірки, або за ними виноситься рішення про відмову в порушенні кримінальної справи [4].

Визначення підслідності кримінальних справ про злочини, вчинені однією особою, які знаходяться в провадженні різних за районом діяльності органах досудового слідства

Згідно зі ст. 26 ч. 1 КПК України в одному провадженні можуть бути об'єднанні справи по обвинуваченню однієї особи у вчиненні декількох злочинів.

Від правильного застосування даної кримінально-процесуальної норми корінним чином залежить виконання завдань кримінального судочинства. Позаяк об'єднання в одному провадженні справ про декілька злочинів, вчинених однією особою, сприятиме найбільш швидкому і найбільш повному розкриттю цих злочинів.

Кримінально-правовий звичай передбачає, що кримінальні справи про злочини, вчинені однією особою, які знаходяться в провадженні різних за районом діяльності органах досудового слідства, надсилаються за територіальною підслідністю тому органу, що пізніше порушив кримінальну справу, або органу, що обрав підозрюваному (обвинуваченому) запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

Насамкінець слід зазначити, що правовий звичай на сьогодні відіграє роль самостійного джерела кримінально-процесуального права України і потребує свого закріплення у кримінально-процесуальному законі.

Висновки

Отже, основним джерелом кримінально-процесуального права є кримінально-процесуальний закон.

Першоджерелом норм кримінально-процесуального права є Конституція держави. Так, у новій Конституції України (1996 року) викладено основні принципи правосуддя. Зокрема, в ній (ст. 62) вперше отримав належне юридичне оформлення та законодавче закріплення принцип презумпції невинності обвинуваченого: особа вважається невинуватою у вчиненні злочину, доки її вину не доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Всі сумніви у справі тлумачаться і розв'язуються на! користь обвинуваченого. Конституція визначає основні засади інституту реабілітації безневинно засуджених та встановлює, що кожен має право на відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів влади та посадових і службових осіб (ст. 56).

Згідно зі ст. .8 Конституції України в Україні діє принцип верховенства права, Конституція України має найвищу юридичну силу, а норми є нормами прямої дії.

Крім Конституції України та Кримінально-процесуального кодексу України, до джерел норм кримінально-процесуального права належать закон України "Про судоустрій", "Про статус суддів", "Про прокуратуру", "Про адвокатуру", "Про попереднє ув'язнення", "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю", "Про забезпечення безпеки осіб, які ' беруть участь у кримінальному судочинстві", "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" та деякі інші законодавчі акти, якими вносяться зміни або доповнення до Кримінально-процесуального кодексу або встановлюються спеціальні правила притягнення окремих осіб до кримінальної відповідальності.

Керівні роз'яснення Верховного Суду України, накази Генерального прокурора України, інструкції Міністерства внутрішніх справ України та Міністерства юстиції України належать до числа нормативних актів, що встановлюють порядок застосування тих чи інших норм кримінально-процесуального права.

До числа джерел кримінально-процесуального права належать також і міжнародні правові акти. Ратифіковані державою міжнародні угоди мають на її території силу закону, а їхні правові норми мають ознаки норм прямої дії і підлягають застосуванню поряд з іншими процесуальними нормами, якщо воци не суперечать Конституції України.

Джерела кримінально-процесуального права можна поділити на дві групи: закони та інші нормативні акти, що містять кримінально-процесуальні норми.

До першої групи входять:

Конституція України;

КПК України;

закони про судоустрій, прокуратуру, адвокатуру тощо.

До другої відносяться:

Укази Президента України;

постанови Верховної Ради України;

рішення Конституційного Суду України;

міжнародні договори, угоди, конвенції.

Однак слід пам'ятати, що керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, накази, інструкції, вказівки Генерального прокурора та Міністра внутрішніх справ не є джерелами кримінально-процесуального права, бо вони містять не нові норми права, а лише тлумачення, роз'яснення судам, органам розслідування і прокурорам щодо правильного застосування вже чинних правових норм.

Література

Конституція України // Відомості Верховної Ради. - 1996. - № 30. - С. 141.

Кримінально-процесуальний Кодекс України // Відомості Верховної Ради. - 1961. - № 2. - С. 15.

Алексеев Н.С., Даев В.Г., Кокорев Л.Д. Очерк развития науки советского уголовного процесса. - Воронеж: Изд-во ВГУ, 1980.

Блажко Р. Правовий звичай як самостійне джерело кримінально-процесуального права України // Юридична газета. - 2007. - № 28 (2007). - С. 16.

Денисюк А.М. Поняття, суть і завдання кримінального процесу. - К., 1994.

Дроздов О.М. Джерела кримінально-процесуального права України. - Х., 2004. - 19 с.

Дроздов О.М. До питання про підзаконні нормативні акти як джерело кримінально-процесуального права та їх відповідність законам і Конституції // Конституція - основа державно-правового будівництва і соціального розвитку України: Тези наукових доповідей та повідомлень учасників наукової конференції молодих учених (м. Харків, 30 червня 2001 року). - Х., 2001. - С. 204-207.

Дроздов О.М. До питання про правову природу рішень Конституційного Суду України // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. - Х.: Нац. юрид. акад. України, 2002. - Вип. 56. - С. 18-25.

Дроздов О.М. До проблеми роз'яснень Пленуму Верховного Суду України як джерела кримінально процесуального права // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. - 2003. - Вип. 2. - С. 152-156.

Дроздов О.М. Методологічний аспект джерел кримінально-процесуального права // Методологічні проблеми правової науки: Матеріали міжнародної наукової конференції. Харків, 13-14 грудня 2002 року / Упорядники М. І. Панов, Ю.М. Грошевий. - Х.: Право, 2003. - С. 411-413.

Дроздов О.М. Система джерел кримінально-процесуального права // Судова реформа в Україні: проблеми і перспективи: Матеріали наук.-практ. конф., 18-19 квітня 2002 р., м. Харків / Редкол.: Сташис В.В. (гол. ред.) та ін. - Х.; К.: Юрінком Інтер, 2002. - С. 279-282.

Дроздов О.М. Джерела кримінально-процесуального права України: монографія / За наук. ред. Ю.М. Грошевого. - Х.: Вид. ФОП Вапнярчук Н.М., 2008. - 208 с.

Коваленко Є. Г., Маляренко В. Т. Кримінальний процес України: Підручник / 2-е вид., перероб. і допов. - К.: Юрінком Інтер, 2008. - 712 с.

Кримінальний процес України: Підручник / За ред. Ю.М. Грошевого. - Харків, 2000.

Кримінальний процес України: підручник / Л.Д. Удалова. - К.: Вид. Паливода А.В., 2007. - 352 с.

Кримінально-процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар. - К.: Юрисконсульт, КНТ, 2006.

Лобойко Л.М. Кримінально-процесуальне право: Курс лекцій: Навч. посібник. - К.: Істина, 2007. - 456 с.

Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України: Підручник. - К.: Либідь, 1999.

Назаров В.В., Омельяненко Г.М. Кримінальний процес України: Навчальний лосібник. - Вид. 2-ге, доп. і переробл. - К.: Атіка, 2007. - 584 с.

Смітієнко З.Д., Гевко В.В. Мета. завдання та засоби забезпечення кримінального процесу // Проблеми удосконалення кримінального та кримінально-процесуальної о законодавства: Міжвуз. зб. наук. праць. - К.: УАВС, 1993. - С. 122-131.

Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: Навч. посіб. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 1106 с.

Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: Підручник. 4-те вид., доп. і переробл. - К.: Видавництво А.С.К., 2007. - 886 с.

Размещено на Allbest.ru