Вдосконалення механізмів формування та реалізації ґендерної політики в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЛЬВІВСЬКИЙ РЕГІОНАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ

ЛАЗАР Ірина Геннадіївна

УДК 396.9:303.42

ВДОСКОНАЛЕННЯ МЕХАНІЗМІВ ФОРМУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЇ ҐЕНДЕРНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ

25.00.02 - механізми державного управління

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата наук з державного управління

Львів - 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Львівському регіональному інституті державного управління Національної академії державного управління при Президентові України.

Науковий керівник: кандидат філософських наук, доцент

ГУК Оксана Іванівна,

Львівський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України,
доцент кафедри політичних наук і філософії

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

КАШУБА Марія Василівна,

Львівський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України,

професор кафедри політичних наук і філософії

кандидат наук з державного управління

ПОПОВ Микола Петрович,

Одеський регіональний інститут державного управління

Національної академії державного управління

при Президентові України,

доцент кафедри державного управління та

місцевого самоврядування

Захист відбудеться 11 жовтня 2007 р. о 1200 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К.35.860.01 Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України за адресою: 79491, Україна, Львів, смт. Брюховичі, вул. Сухомлинського, 16, ауд. 220.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України за адресою: 79491, Україна, Львів, смт. Брюховичі, вул. Сухомлинського, 16.

Автореферат розісланий 10 вересня 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради І.І. Козак

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність досліджуваної проблеми. Україна прийняла низку міжнародних документів, в яких передбачається подальший її розвиток шляхом ґендерної демократизації суспільства, основою якого є консенсусне спрямування щодо досягнення рівних можливостей для жінок і чоловіків. Ігнорування ґендерних підходів гальмує розвиток усіх країн: розвинутих і тих, які розвиваються, а також країн із перехідною економікою, зокрема це стосується й України, яка робить надто уповільнені кроки до задекларованої мети.

Незважаючи на те, що ґендерні дослідження набувають у світі дедалі більшої ваги, в Україні вони залишаються ще досить маргінальним сегментом науки, що зумовлено новизною проблематики у пострадянській науці, домінуванням патріархальних владних структур, необхідністю концептуального і практичного самовизначення ґендерних досліджень у сучасних умовах.

Вагому роль у формуванні та реалізації ґендерної політики відіграє ефективне управління ґендерними процесами з боку держави і, насамперед, створення відповідних та вдосконалення діючих механізмів, оскільки найголовнішим результатом державної політики є успіх у досягненні визначених цілей. Тому важливим завданням на сьогодні для владних інституцій є запровадження таких механізмів, щоб задекларовані у чинному законодавстві ґендерні можливості стали реальністю життя. Зважаючи на сучасну ґендерну ситуацію у державі та керуючись завданнями, визначеними у ратифікованих Україною міжнародних документах, зокрема у Декларації Тисячоліття ООН (2000 р.), можна зазначити, що особливої актуальності набувають дослідження проблем стосовно вдосконалення механізмів реалізації проголошених намірів.

Вагомий внесок у розвиток теорії і практики державного управління, зокрема державної політики та механізмів державного управління, здійснили В. Авер'янов, Г. Атаманчук, В. Бакуменко, В. Князєв, В. Лобанов, А. Мельник, В. Малиновський, О. Оболенський та інші. Питання формування та реалізації ґендерної політики є предметом досліджень багатьох науковців, зокрема їх увагу привернули такі проблеми, як: теоретико-методологічні засади ґендерної політики (Т. Бендас, Л. Гонюкова, Н. Грицяк, К. Левченко, І. Головашенко, М. Кіммел, О. Стрельнік, Н. Чухим) трансформація організаційно-правових механізмів (Н. Болотіна, Л. Дмитрієва, І. Котюк, О. Костенко, І. Лаврінчук, К. Левченко, Т. Мельник, І. Мозкова, А. Олійник, М. Попов, З. Ромовська, О. Руднєва, Б. Савченко, Сулімова), формування ґендерного паритету в органах державної влади (Н. Гончарук, О. Кулачек, І. Микичак, А. Погорєлова, Л. Сєргєєва, С. Хрісанова), культурні особливості державно-владних відносин у ґендерному вимірі (Т. Василевська, Н. Дармограй, П. Дутчак, М. Кашуба, М. Пірен), розвиток громадських жіночих організацій та їх співпраця з органами влади (Н. Ковалішина, О. Костюкова, С. Серьогін, Л. Смоляр), перспективи жінки у сучасній політиці (О. Ветлинська, В. Гаташ, Л. Трофименко, Н. Шведова, О. Ярош), вивчення зарубіжного ґендерного досвіду (С. Береза, М. Буроменський, М. Гінна, Л. Кобелянська, О. Кулачек, О. Матвієнко, Т. Мельник, Н. Оніщенко, М. Попов, М. Томашевська). Праці зазначених науковців створили методологічне підґрунтя для системного розгляду ґендерної проблематики.Зважаючи на вагомий внесок згаданих науковців і цінність проведених ними досліджень, доцільно зауважити, що чимало аспектів ґендерної проблематики все ж залишаються нез'ясованими. Особливої уваги потребує вивчення проблеми вдосконалення механізмів формування та реалізації ґендерної політики, оскільки державна політика має свої особливості розвитку на різних адміністративно-територіальних рівнях, які необхідно враховувати у державотворчій діяльності. Водночас потрібно постійно коригувати та вдосконалювати стратегію і тактику, методи та інструментарій у формуванні та реалізації державної політики України загалом та ґендерної політики зокрема. Все це визначає актуальність дослідження і його науково-практичне значення, а також окреслює основні напрями дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження є складовою частиною науково-дослідних робіт "Розвиток місцевого самоврядування в Україні у контексті адміністративно-територіальної реформи" (номер державної реєстрації 0107U001601) та "Аналітичні методи експертного оцінювання у діяльності органів виконавчої влади" (номер державної реєстрації 0107U001596) Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України (далі - ЛРІДУ НАДУ).

Мета і завдання дослідження. Мета роботи полягає в обґрунтуванні теоретичних положень і напрацюванні практичних рекомендацій щодо вдосконалення механізмів формування та реалізації ґендерної політики в Україні. Для досягнення мети визначено такі завдання:

? проаналізувати стан теоретичних і методологічних напрацювань із ґендерної проблематики з метою виокремлення основних напрямів ґендерних досліджень;

? дослідити теоретико-методологічні аспекти механізмів формування ґендерної політики;

? проаналізувати механізм правового забезпечення ґендерної політики України;

? охарактеризувати інституційний механізм у сфері реалізації ґендерної політики;

? здійснити ґендерний аналіз кадрового забезпечення владних інституцій України;

? запропонувати методику оцінки динаміки ґендерних процесів;

? виявити світові тенденції ґендерної політики;

? напрацювати рекомендації щодо шляхів удосконалення механізмів формування та реалізації ґендерної політики.

Об'єктом дисертаційного дослідження є процес формування та реалізації політики в ґендерній сфері.

Предметом дисертаційного дослідження є механізми формування та реалізації ґендерної політики в Україні.

Гіпотеза дослідження ґрунтується на припущенні, що впровадження запропонованих теоретико-методологічних положень, висновків, рекомендацій і пропозицій, отриманих у результаті проведеного дослідження, є необхідною умовою вдосконалення механізмів формування та реалізації ґендерної політики в Україні.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційної роботи є загальнонаукові та спеціальні методи, основні з яких: методи аналізу та синтезу - при вивченні сучасного стану ґендерних досліджень, аналізі змісту понять "ґендерна політика" і "механізми формування та реалізації ґендерної політики"; формально-логічний метод - для з'ясування механізмів формування та реалізації ґендерної політики в Україні; порівняльно-правовий метод - для вивчення проблем нормативно-правового регулювання ґендерної політики, тенденцій її реалізації з метою пошуку ідей і механізмів; метод системного аналізу - для вивчення розвитку ґендерної політики як цілого, складовими частинами якого є її сутність, принципи, вимоги, механізми формування та реалізації тощо; структурно-функціональний метод - для дослідження організації та технологій управління у сфері означеної проблематики; метод моделювання - для напрацювання практичних рекомендацій, спрямованих на вдосконалення механізмів формування та реалізації ґендерної політики в Україні; статистичний та графічний методи - для проведення ґендерного аналізу органів публічної влади; метод кореляційно-регресійного аналізу - для визначення тенденцій і прогнозування ґендерного складу владних інституцій.

Методологія дослідницької роботи ґрунтується на принципах єдності теорії та практики. Використання комплексного підходу як методологічної основи дослідження дало змогу системно розглянути означену проблематику.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що у дисертації

вперше:

? виокремлено напрями ґендерних досліджень на сучасному етапі розвитку суспільства та їх рівень розробленості, що є підґрунтям для проведення подальших ґрунтовних наукових розвідок з означеної проблематики;

? запропоновано показники "коефіцієнт ґендерного співвідношення" (далі - ґендерний коефіцієнт (Кґ)) як визначення співвідношення жінок до чоловіків (у кількісному або відсотковому виразі); "коефіцієнт ґендерної асиметрії" (Кґа), якщо Кґа<1,0 або Кґа>1,0; "коефіцієнт ґендерного паритету" (Кґпт), якщо Кґпт = 1,0; "лінія ґендерного процесу" - графічно зображена лінія ґендерних коефіцієнтів, виражена через кореляційно-регресійну модель залежності, що уможливлюють аналіз тенденцій та розроблення прогнозів;

? запропоновано методику оцінки параметрів кореляційно-регресійних моделей динаміки ґендерних процесів із виведенням залежностей для обґрунтування необхідності запровадження спеціальних механізмів формування та реалізації ґендерної політики;

удосконалено:

? понятійно-категорійний апарат через опрацювання сутності понять "ґендерна політика" як цілеспрямований вплив суб'єктів на вирішення суспільних ґендерних проблем, "механізми формування та реалізації ґендерної політики" як сукупність елементів інституційної системи, яка за допомогою інших механізмів забезпечує процес формування та реалізації певних заходів щодо зміни її стану на виконання визначених завдань, змістове наповнення яких сприятиме розвитку теоретико-методологічних аспектів ґендерної політики;

? інституційний механізм формування та реалізації ґендерної політики через розроблення моделі взаємодії громадських організацій та владних інституцій відповідних адміністративно-територіальних рівнів і компетенцій;

набуло подальшого розвитку:

? класифікація механізмів ґендерної політики в частині їх поділу на загальні та спеціальні з урахуванням ґендерного чинника;

? оцінка кадрового потенціалу владних інституцій України;

? підходи до вивчення тенденцій ґендерної політики зарубіжних країн;

? шляхи вдосконалення механізмів формування та реалізації ґендерної політики на основі проведення аналізу вітчизняного та зарубіжного досвіду, а також використання методів наукового прогнозування.

Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає у тому, що сформульовані теоретичні положення і розроблені практичні рекомендації щодо формування та реалізації ґендерної політики можуть бути використані у діяльності владних інституцій різних рівнів, навчальному процесі за програмами підготовки та підвищення кваліфікації державних службовців і посадових осіб органів місцевого самоврядування, науковому обґрунтуванні та здійсненні відповідних заходів щодо вдосконалення механізмів формування та реалізації ґендерної політики, для узагальнення та систематизації зарубіжного та вітчизняного досвіду з метою підготовки підручників, навчальних посібників, оновлення наявних і розроблення нових навчальних програм, пов'язаних із ґендерною проблематикою.

Результати дисертаційного дослідження використовуються у діяльності Ґендерного ресурсного центру Управління у справах сім'ї та молоді Львівської обласної державної адміністрації (довідка від 21.08.2006 р., № 434) під час проведення семінарів і тренінгів з основ ґендерного аналізу для державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування. Напрацьовані дисертанткою науково-практичні матеріали щодо механізмів формування та реалізації ґендерної політики використані громадськими організаціями, зокрема Західноукраїнським центром "Жіночі перспективи" і Молодіжним ґендерним центром ім. Наталі Кобринської (довідка від 07.09.2006 р., № 77), у процесі розробки та реалізації спільно з Благодійним фондом "Майбуття" проекту "Досвідчені жінки-політики - демократична і паритетна місцева влада" впродовж 02_09.2006 р. Основні положення дисертації щодо вдосконалення інституційно-правового механізму впроваджено у практичну діяльність Верховної Ради України (довідка від 14.05.2007 р., № 06-20/14-473), де за результатами конкурсу "Помічник Голови Комітету Верховної Ради України" за підтримки Програми сприяння парламенту України університету Індіани проходила стажування у Комітеті з питань національної безпеки і оборони впродовж серпня 2006 р. - липня 2007 р. Запропонована методика оцінки кадрового забезпечення владних інституцій України може використовуватися для здійснення моніторингу виконання індикаторів Цілей Розвитку Тисячоліття, визначених у Декларації Тисячоліття ООН (далі - Цілі Декларації) від 08.09.2000 р. та інших ратифікованих міжнародних документів.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційна робота є самостійним дослідженням автора. Науково-теоретичні положення, виокремлення напрямів ґендерних досліджень на основі аналізу їх сучасного стану, математично-статистичний аналіз динаміки ґендерних процесів, висновки, пропозиції та рекомендації, зокрема й ті, що становлять наукову новизну, отримані дисертантом особисто.

Апробація результатів дослідження. Основні теоретичні положення і результати дисертації доповідались та обговорювалися на багатьох міжнародних і національних науково-практичних конференціях, зокрема: "Ефективність державного управління у контексті становлення громадянського суспільства" (м. Львів, 22.01.2002 р.), "Громадянське суспільство і політика органів місцевого самоврядування (проблеми теорії і практики)" (м. Львів, 04_05.2002 р.), "Соціально-економічна ефективність державного управління: теорія, методологія та практика" (м. Львів, 23.01.2003 р.), "Ефективність державного управління у контексті європейської інтеграції" (м. Львів, 23.01.2004 р.), "Актуальні теоретико-методологічні та організаційно-практичні проблеми державного управління" (м. Київ, 28.05.2004 р.), "Внутрішня політика держави: сутність, принципи, методологія" (м. Львів, 27.01.2005 р.), "Захід-Схід: проблеми регіональної політики в Україні очима молоді" (м. Донецьк, 21.10.2005 р.), "Подолання ґендерної та вікової дискримінації на ринку праці в Україні: реалії та перспективи" (м. Львів, 20_21.01.2006 р.), "Актуальні проблеми реформування державного управління в Україні" (м. Львів, 20.01.2006 р.), "Дні науки" (м. Запоріжжя, 05_06.10.2006 р.), "Регіональне і місцеве самоврядування в нових умовах: партійна публічна адміністрація і безпосередня демократія" (м. Львів, 02_04.03.2006 р.), "Проблеми трансформації системи державного управління в умовах політичної реформи в Україні" (м. Київ, 31.05.2006 р.), "Демократичні стандарти професійного навчання та діяльності публічних службовців: теорія, практика" (м. Львів, 22.03.2007 р.); науково-практичному семінарі "Вивчення та аналіз діяльності органів державної влади та організацій громадського суспільства у вирішенні ключових ґендерних питань у Львівській області" (м. Львів, 30.05.2006 р.); парламентських слуханнях "Рівні права та рівні можливості в Україні: реалії та перспективи" (м. Київ, 21.11.2006 р.); презентації результатів наукових досліджень "Дні науки у ЛРІДУ НАДУ" (м. Львів, 17.05.2007 р.), розширеному засіданні кафедри державного управління та місцевого самоврядування ЛРІДУ НАДУ (м. Львів, 11.06.2007 р.).

Публікації. Основні положення та результати дослідження викладені у 22 наукових та навчально-методичних виданнях, з яких 7 - фахові.

Структура та обсяг дисертації. Структура дисертації зумовлена логікою, предметом, метою та завданнями дослідження. Дисертація складається з вступу, трьох розділів, висновків, переліку використаних джерел і літератури, додатків.

Загальний обсяг дисертації 217 сторінок, з них 181 - основний текст. Робота містить 27 рисунків, 8 таблиць, 4 додатки на 15 сторінках, перелік використаних джерел і літератури із 214 позицій на 21 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено його мету і завдання, об'єкт і предмет, гіпотезу та методи. Сформульовано теоретичні положення, які становлять наукову новизну та виносяться на захист, висвітлено теоретичну та практичну значимість одержаних результатів, наведено інформацію про їх впровадження та апробацію результатів дослідження. Обґрунтовано структуру дисертації.

У першому розділі "Механізми формування ґендерної політики: теоретико-методологічні аспекти" проаналізовано стан теоретичних і методологічних напрацювань із ґендерної проблематики з метою виділення основних напрямів ґендерних досліджень, серед яких актуалізовано державно-управлінський; акцентовано на сутності управлінських ґендерних теорій і концепцій; досліджено методологічні аспекти формування ґендерної політики.

Ґендерний підхід у науці є принципово новим, який передбачає зміну ціннісних орієнтацій людини та перегляд багатьох традиційних уявлень про світ. Ґендерні дослідження розвиваються в різних напрямах, тому є міждисциплінарними. Основою методології ґендерних досліджень є не просто біологічні та фізичні відмінності між чоловіками і жінками, а культурне й соціальне значення, яке суспільство надає цим відмінностям. Використання ґендерного підходу уможливлює переосмислення культури, соціуму, місця в ньому людини, оскільки її права та можливості не повинні залежати від статі.

Аналіз праць із ґендерної проблематики (понад 1500 наукових джерел), зокрема дотичних до державного управління, дає підстави стверджувати, що означена проблема на сьогодні всебічно не досліджена. Як результат аналізу сучасного стану ґендерних досліджень визначено основні напрями, а саме: громадсько-політичний, економічний, історичний, культурний, освітній, правовий, соціальний, теоретико-методологічний. Натомість менш дослідженими є державно-управлінський, муніципальний, зарубіжний, інформаційний напрями. Загалом, можна констатувати обмаль комплексних наукових досліджень із ґендерної тематики. Водночас значна увага вчених зосереджена на дослідженні становища та статусу жінки. Вважаємо, що на сучасному етапі розвитку суспільства необхідно використовувати ґендерний підхід - аналізувати та досліджувати становище як жінок, так і чоловіків. Проблеми ґендерної політики на реґіональному та місцевому рівнях залишаються поза увагою науковців. На сьогодні практично відсутні комплексні вітчизняні наукові роботи, в яких висвітлювались би проблеми ґендерного паритету в органах державної влади та місцевого самоврядування, механізми формування та реалізації ґендерної політики. Доцільно зауважити, що вивчення зарубіжного ґендерного досвіду є недостатнім та потребує ґрунтовного порівняльного аналізу, зокрема питання динаміки ґендерної політики, подолання негативних ґендерних стереотипів, запровадження спеціальних та вдосконалення існуючих механізмів у процесі реалізації ґендерної політики.

На сьогодні науковці сформували різні ґендерні теорії: статусна (Дж. Бергер), соціально-рольова (Е. Іглі), андрогінного менеджменту (А. Серджент), ґендерного відбору лідерів (Дж. Ноумен, С. Суттон) та концепції: ґендерного потоку (Б. Гутек), "природної" взаємодоповнюваності статей (Т. Парсонс, Р. Бейлс), інформаційного опрацювання (Д. Гамільтон), токенізму, людського розвитку, комплексного підходу до становлення ґендерної рівності, паритетної демократії, рівності результату та інші. Проведені дослідження дають підстави стверджувати, що для більшості означених теорій і концепцій вихідним положенням є розрізнення понять "стать" та "ґендер", де останнє вважають складним соціокультурним конструктом, що відображає відмінності в ролях, поведінці, ментальних та емоційних характеристиках між чоловічим і жіночим началом, тобто як соціальну роль людини в усіх сферах життєдіяльності. Натомість анатомо-біологічні особливості людини (статі) впливають на "ґендер", розкриваючи взаємозв'язок між ними, утверджуючи, що людина у своєму розвитку прямує від "статі" до "ґендеру".

Аналіз вітчизняних джерел, присвячених ґендерній проблематиці в органах публічної влади, засвідчує деякі відмінності понять, тлумачень та використання ґендерної термінології у державному управлінні. Вивченню сутності поняття "державна ґендерна політика" присвятили свої наукові розвідки Н. Грицяк, К. Левченко, Т. Мельник, М. Попов. Ґрунтуючись на проаналізованих визначеннях цього терміну та узагальнюючи набутий досвід, запропоновано вдосконалити поняття "ґендерна політика", розглядаючи її як цілеспрямований вплив суб'єктів (владних інституцій, політичних партій, громадських організацій тощо) на вирішення суспільних ґендерних проблем. Для ефективної її реалізації потрібно передусім чітко визначити ґендерні цілі, які, вважаємо, повинні відповідати таким вимогам: бути об'єктивно зумовленими, соціально мотивованими, науково обґрунтованими, ресурсно забезпеченими та системно організованими.

На сучасному етапі політика щодо забезпечення ґендерного паритету виокремлена в окремий напрям діяльності держави, що зумовлено важливістю та масштабністю ґендерних проблем. Ґендерна політика реалізується через механізми, що традиційно тлумачаться як конкретні засоби, які використовуються державою та спільнотою для утвердження ґендерних принципів у різних сферах життєдіяльності. Віддаючи належне результатам проведених наукових досліджень та поглядів Т. Мельник і М. Попова, зокрема стосовно механізмів, запропоновано авторське визначення поняття "механізми формування та реалізації ґендерної політики" як сукупність елементів інституційної системи, яка за допомогою інших механізмів (правових, кадрових, фінансово-економічних, науково-інформаційних) забезпечує процес формування та реалізації певних заходів щодо зміни її стану на виконання визначених завдань.

Механізми формування та реалізації ґендерної політики утворюють систему, елементами якої є загальні та спеціальні механізми, які здебільшого використовуються комплексно. Загальні механізми застосовуються у всіх галузях та сферах, а спеціальні - властиві для певного напряму, рівня, об'єкту. Серед загальних механізмів пропонуємо виокремити: інформаційно-науковий - формування засобів наукового та інформаційного моніторингу їх функціонування; правовий - регламентація процесу формування та реалізації ґендерної політики; інституційний - реорганізація діючих і формування нових інституцій; кадровий - формування професійного персоналу; фінансово-економічний - забезпечення фінансування формування та реалізації ґендерної політики.

З-поміж спеціальних ґендерних механізмів необхідно виокремити: ґендерне квотування, ґендерну експертизу проектів нормативно-правових актів, ґендерну статистику та звітність, ґендерну освіту, моніторинг ґендерних показників тощо.

У другому розділі "Механізми реалізації ґендерної політики", окрім розглянутих вище, проаналізовано загальні механізми, зокрема правовий, інституційний, кадровий та частково фінансово-економічний.

Систему нормативно-правового забезпечення у сфері реалізації ґендерної політики України становлять:

? конституційне регулювання ґендерних правовідносин (легітимація найважливіших ґендерно-паритетних принципів і прав громадян);

? ґендерно-правове регулювання (базується на нормах загальних і спеціальних законів, кодексів, постанов уряду, указів і розпоряджень Президента України та інших нормативно-правових актах);

? міжнародно-правове регулювання (співробітництво конвенційного типу, міжпарламентське співробітництво, взаємодія виконавчих структур, інформаційно-наукова співпраця, взаємодія недержавних організацій).

Основою правового механізму реалізації ґендерної політики є ст. 23, 24, 36, 38, 51 Конституції України (1996 р.), Закон України "Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків" від 08.09.2005 р. за № 2866-IV, Указ Президента України "Про вдосконалення роботи центральних і місцевих органів виконавчої влади щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків" від 26.07.2005 р. за № 1135/2005, Розпорядження Кабінету Міністрів України "Про схвалення Концепції Державної програми з утвердження ґендерної рівності в українському суспільстві на 2006_2010 рр." від 05.07.2006 р. за № 384-р. та інші.

Загалом закони України не містять дискримінаційних норм і обмежень, які стосуються участі жінок у політичній чи громадській діяльності. За роки незалежності Україні вдалося сформувати основні засади державної ґендерної політики. У процесі вдосконалення законодавства деякі положення нормативно-правових документів зазнали позитивної ґендерної еволюції. Проте враховуючи неможливість на сучасному етапі запровадити принцип ґендерної паритетності за допомогою механізмів, які діють або ще не відпрацьовані, держава повинна на деякий час взяти на себе здійснення певного протекціонізму щодо забезпечення ґендерної рівності тієї соціальної статі, яка перебуває у дискримінаційному становищі.

Правові джерела є основою легітимної діяльності суб'єктів реалізації ґендерної політики загальної компетенції (Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, обласні та районні державні адміністрації) та спеціальної (Міністерство у справах сім'ї, молоді та спорту України, управління у справах сім'ї, молоді та спорту облдержадміністрацій, відділи у справах сім'ї, молоді та спорту райдержадміністрацій). Вважаємо, що до переліку цих суб'єктів, визначених у Законі України "Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків", необхідно додати Президента України, оскільки йому належить важлива роль у сфері формування та реалізації державної політики загалом та ґендерної зокрема. Президент, здійснюючи свої повноваження, регулює певні питання організації у цій сфері через відповідні укази та законопроекти.

Основні засади ґендерної політики держави визначає Верховна Ради України, структурні органи якої розробляють ґендерне законодавство та здійснюють парламентський контроль за їх виконанням. Із 2005 р. у секретаріатах усіх комітетів парламенту визначені працівники, до повноважень яких належить вирішення ґендерних питань.

На загальнодержавному рівні Кабінет Міністрів України реалізує надані повноваження з означеної проблематики через відділ ґендерної політики Департаменту сімейної, ґендерної політики та демографічного розвитку Міністерства України у справах сім'ї, молоді та спорту. Однак цей відділ, як і зазначене міністерство, підлягав неодноразовим реформуванням, втрачаючи та оновлюючи ґендерне спрямування діяльності, що негативно позначилося на їх функціонуванні.

На реґіональному рівні ґендерні питання координує один із заступників голови обласної державної адміністрації, який очолює координаційну раду з ґендерних питань. Такі консультативно-дорадчі органи створено у більшості реґіонів України, проте діяльність їх здебільшого є декларативною, що вказує на слабкість взаємозв'язків владних інституцій та громадських організацій. Певні позитивні зміни, пов'язані зі створенням Ґендерного ресурсного центру (з 2005 р.) при Управліннях у справах сім'ї та молоді облдержадміністрацій. Найнижчою ланкою у системі органів виконавчої влади є районні державні адміністрації, у структурі яких діють відділи у справах сім'ї, молоді та спорту.

Ґендерний аналіз механізму кадрового забезпечення владних інституцій є важливим у процесі інтеграції України до системи європейської та міжнародної демократії. За ґендерними показниками у парламенті Україна посідає 152 місце у світі, пропускаючи перед собою не тільки держави з давніми демократичними традиціями, а також Білорусію, Росію, Угорщину, Польщу та навіть Мозамбік, Намібію, Уганду. Дотепер у керівництві Верховної Ради України не було жодної жінки, проте у парламенті п'ятого скликання дві найбільші політичні фракції та три комітети очолювались ними.

Упродовж 1990_2006 рр. представництво жінок у парламенті не перевищувало 8 %, хоча відповідно до Цілей Декларації, ґендерне співвідношення складу парламенту України у 2007 р. має становити 13:87 У співвідношенні 13:87 перша цифра (13) - кількість жінок у %, а друга (87) - кількість чоловіків у % і т. д. , тобто планова величина ґендерного коефіцієнту (Кґп) становить 0,15.

Для оцінки динаміки ґендерних процесів різних індикаторів використано апарат кореляційно-регресійного аналізу і технологію табличних процесорів. Відбираючи моделі для прогнозування, керуємося її показниками якості та змістом аналізованих процесів. Розглядаючи для кожного випадку декілька функціональних форм (лінійну, експоненційну, логарифмічну, поліноміальну 2-го степеня), відбираємо з них ту модель, яка найкраще описує процес і його динаміку в майбутньому. Відповідно до цієї методики побудовано лінію ґендерного процесу складу Верховної Ради України (рис. 1) і виведено залежність статистично значущої моделі:

y = 2E-45e0,0501x, (1)

R2 = 0,5359,

де: у - ґендерний коефіцієнт; х - час, роки; Е - модель, записана в експоненційному форматі; R2 - значення коефіцієнта детермінації, що вказує на адекватність регресійної моделі (1).



Рис. 1. Модель динаміки ґендерних процесів складу Верховної Ради України

За результатами виконаного прогнозу (штрихова лінія на рис. 1) тенденції динаміки ґендерного коефіцієнту складу Верховної Ради України встановлено, що за збереження наявних темпів зростання фактичних величин ґендерного коефіцієнту (Кґф), він становитиме 0,14 у 2015 р., що втричі менше від запланованого (Кґп = 0,429) у Цілях Декларації. Це вказує на неспроможність досягнути запланованих у Цілях Декларації показників, що потребує вжиття радикальних заходів, зокрема запровадження спеціальних (ґендерного квотування, ґендерно-статистичної звітності тощо) та вдосконалення загальних механізмів. Низький рівень представництва українських жінок у парламенті зумовлений як об'єктивними, так і суб'єктивними причинами.

З-поміж кандидатів у народні депутати України також спостерігається ґендерна асиметрія з переважанням чоловіків, де мінімальна різниця у ґендерному співвідношенні є у Кіровоградській (1:3) і Донецькій (1:4) областях, а максимальна - у західних (1:8_1:14).

Подібна тенденція прослідковується впродовж декількох скликань у ґендерному складі Львівської обласної ради, прогноз регресійної моделі якого виражений залежністю:

y = 0,0065x - 12,931, (2)

R2 = 0,7835.

На місцевому рівні відслідковано, що посадовими особами територіальних громад Львівщини є здебільшого чоловіки, а посади секретарів представницьких органів місцевого самоврядування займають жінки.

Для представництва органів державного управління України властиво домінування жіночої статі (75 %), зокрема їх найбільше у міністерствах (70 %) і районних державних адміністраціях (73 %). Проте на сьогодні у складі Кабінету Міністрів України немає жінок, хоча відповідно до Цілей Декларації у 2007 р. ґендерне співвідношення мало би становити 15:85. Аналогічна ситуація донедавна спостерігалася і на обласному рівні, але вперше за роки незалежності (з 2005 р.) на посади голів Київської, Житомирської, Дніпропетровської та Сумської обласних державних адміністрацій призначені жінки.

Упродовж 1995_2006 рр. в Україні загальна кількість державних службовців зросла на 54 %, а в ґендерному співвідношенні кількість жінок збільшилася у 10 разів, аніж чоловіків, максимальний показник представництва яких (28 %) був у 1996 р. Прогноз регресійної моделі загального складу державних службовців України виражений залежністю:

y = -0,0113x2 + 45,231 x - 45309, (3)

R2 = 0,8507.

Аналіз досліджуваного індикатора показує, що максимальний показник Кґ (3,069) був у 2005 р., а надалі спостерігається його зменшення і ймовірно, що Кґпт (1,0) досягнемо у 2017 р.

Серед державних службовців на керівних посадах загалом переважають жінки, кількість яких упродовж 1995_2006 рр. у ґендерному співвідношенні збільшилась у 4,5 раза, хоча ще у 1995 р. їх було менше, аніж чоловіків. У 2006 р. з-поміж загальної кількості жінок-держслужбовців кожна 5-та з них займала керівну посаду (у 1995 р. - кожна 8-ма), а серед чоловіків - кожний 3-ій, як і у 1995 р. Це означає, що керівні посади в органах державного управління стали доступніші для жінок, але не на стільки, як для чоловіків.

Стверджуємо, що серед загальної кількості держслужбовців представництво жінок зменшується відповідно до підвищення категорій посад. Так, на керівних посадах І і ІІ категорій переважають чоловіки (у 2006 р. відповідно 85 % і 77 %), проте статистичні показники вказують на збільшення інтенсивності зайняття жінками цих категорій посад упродовж 2004_2006 рр. майже у 1,5 раза, а відтак - зменшення кількості чоловіків на цих посадах. Прогноз регресійної моделі складу державних службовців І і ІІ категорії посад України виражений залежністю:

y = 3E-93e0,1055х, (4)

R2 = 0,8828.

Побудований прогноз засвідчує виконання у 2007 р. запланованих величин індикатора Цілей Декларації та можливість їх досягнення впродовж 2008_2015 рр.

На керівних посадах ІІІ і ІV категорій теж переважають чоловіки, натомість на посадах нижчих категорій (V і VІ) - жінки. Зниження ґендерного дисбалансу у вертикальному розрізі посад сприятиме позитивним змінам у державному управлінні.

З-поміж спеціалістів-держслужбовців упродовж 1995_2006 рр. кількість жінок у ґендерному співвідношенні зросла у 4,6 раза порівняно з чоловіками. На посадах спеціалістів найвищої ІІ категорії переважають чоловіки (66 % у 2006 р.), а жінки - на інших.

Упродовж 2001_2006 рр. у Львівській області, як і по Україні, загальна кількість держслужбовців зросла на 20 %, а в ґендерному співвідношенні кількість жінок збільшилася у 7,2 раза порівняно з чоловіками. Спостерігається найменше представництво чоловіків в органах влади Стрийського (19 %) і Кам'янко-Бузького (20 %), а найбільше - Сколівського (35 %) і Турківського (36 %) гірських районів Львівської області.

Серед керівників-держслужбовців Львівської області впродовж 2001_06 рр. теж переважають жінки, кількість яких у ґендерному співвідношенні зросла у 3,1 раза. Проте темпи цього зростання є значно меншими порівняно із середньостатистичними (4,5 раза). Із 2002 р. дотепер з-поміж загальної кількості жінок-державних службовців, кожна 6-та займає керівну посаду, а з-поміж чоловіків - кожний 3-ій, що вказує на більшу ґендерну різницю серед державних службовців на керівних посадах порівняно з середньостатистичними показниками. З'ясовано також, що розподіл жінок і чоловіків за категоріями посад відбувається не на паритетних засадах, хоча жіноче представництво має стійку тенденцію до зростання з різним ступенем інтенсивності. Так, серед керівників на посадах ІІІ - ІV категорій цей показник збільшився на 7_10 %, а на посадах VІ категорії - на 2 %. На посадах керівників V категорії у 2001 р. більшість займали чоловіки (54 %), а у 2006 р. навпаки - жінки (56 %). Наявність позитивних тенденцій та радикальних змін у ґендерному співвідношенні керівного складу органів державного управління Львівської області є ще одним поступом до наближення міжнародних стандартів.

З-поміж спеціалістів-державних службовців Львівської області кількість жінок у ґендерному співвідношенні збільшилася у 13,4 раза, що є значно вищим від середньостатистичних показників в Україні (4,6 раза). Особливістю 2006 р. є збільшення кількості чоловіків (до 78 % із 57 % у 2001 р.) на ІІІ категорії посад, а на ІV - відбулася радикальна зміна щодо ґендерного представництва: у 2001 р. переважали жінки (63 %), а у 2006 р. - чоловіки (54 %). Посади V - VІІ категорій здебільшого займають жінки.

На сьогодні фахівці також виокремлюють ґендерну асиметрію щодо рівня оплати праці жінок і чоловіків, де різниця становить 20 %. Ця ситуація пояснюється високим рівнем різних форм ґендерної сегрегації: галузевої, професійної, вертикальної, що є у державно-управлінській сфері. Такий стан зумовлений відсутністю жінок в уряді, ґендерною асиметрією на керівних посадах владних інституцій.

У третьому розділі "Шляхи вдосконалення механізмів формування та реалізації ґендерної політики" охарактеризовано зарубіжні тенденції ґендерної політики, напрацьовано рекомендації щодо вдосконалення загальних та впровадження спеціальних механізмів на основі узагальнення і систематизації вітчизняного та зарубіжного досвіду.

Реалізація ґендерної політики зарубіжних держав базується на дотриманні таких принципів: паритетності прав жінок і чоловіків у всіх сферах суспільного життя (зокрема збалансованості їх участі у прийнятті рішень); охорони материнства, батьківства та дитинства; рівноправності в оплаті праці; однакового ставлення у трудових відносинах; поєднання професійних і сімейних обов'язків, окремі з яких в Україні потребують легітимації у відповідних нормативно-правових документах.

Прихід жінок до влади у зарубіжних країнах відбувається переважно у двох типах держав: стабільних демократичних країнах з інертними традиціями політичного життя (скандинавські країни, Німеччина) або країнах у недавньому минулому з жорстким авторитарним режимом (Латинська Америка), що пояснюється процесами демократизації виборчих процесів. У світовому масштабі найбільше представництво жінок прослідковується у парламентах країн Скандинавії - 40,8 %, Південної і Північної Америки - 21,7 %, Європи - 17,4 %, Африки - 16,6 %, Азії - 16,4 % та арабських країн - 9,3 %. Упродовж останніх років спостерігаються тенденції щодо зайняття жінками найвищих керівних посад у сфері управління державами (Індія, Ірландія, Латвія, Ліберія, Фінляндія, Філіппіни, Чилі, Швейцарія, Німеччина), а також призначення їх на "чоловічі" посади, зокрема посади міністрів оборони (Аргентина, Чилі, Латвія, Франція, Чехія).

У пострадянських країнах ситуація щодо реалізації принципу рівноправності є майже однакова, де ґендерна рівність здебільшого лише декларується. Винятком є лише прибалтійські країни, особливо Литва, що є прикладом подолання негативних ґендерних стереотипів і упередженого ставлення до цієї проблеми. Заслуговує уваги рейтинг Республіки Білорусь, яка за показником представництва жінок у парламенті (29,8 %) посідає 52 місце серед інших країн світу, а також перевищує аналогічні показники всіх країн СНД: Республіки Молдови (22 %), Азербайджану (10,5 %), Грузії - (9,4 %), Казахстану (9 %), Російської Федерації (8 %), України (8 %).

Механізм правового забезпечення формування та реалізації ґендерної політики у зарубіжних країнах істотно відрізняється, у більшості з яких прийнято один спеціальний закон, який регулює рівні права та можливості у багатьох галузях (Швеція, Данія, Норвегія, Ісландія, Фінляндія), натомість у США ці питання регулюються окремими законами.

Інституційний механізм формування та реалізації зарубіжної ґендерної політики здійснюють різні відповідні державні та громадські ґендерні структури. Прикладом функціонуючих президентських структур є Рада з рівності (Норвегія), Національна рада з питань жінок, сім'ї та ґендерного розвитку (Киргизька Республіка); парламентських - комітети (Бельгія, Португалія), комісії (Іспанія, Словенія), парламентські делегації, групи, асоціації (Естонія, Литва, Франція), Ґендерна рада при голові парламенту (Грузія); омбудсменських - інституції Уповноваженого з ґендерних питань (Боснія і Герцеговина, Литва, Німеччина, Норвегія, Фінляндія, Швеція).

Іншою розповсюдженою тенденцією щодо реалізації ґендерної політики є практична діяльність інституцій виконавчої влади: міністерств, комітетів (Данія, Ісландія, Канада, Норвегія, Португалія, Словенія, Франція); відділів, служб, бюро у міністерствах (Бельгія, Ісландія, Норвегія, Франція); міжміністерських структур (Канада, Угорщина, Фінляндія); посад радників, координаторів у міністерствах (Канада, Киргизька Республіка, Норвегія, Словенія, Швеція, Японія); рад рівного статусу, рад міністрів, комітетів державних секретарів, агентств, комісій, ресурсних центрів (Грузія, Ісландія, Канада, Норвегія, Португалія, Республіка Білорусь Фінляндія, Швеція, Японія). Часто для вирішення ґендерних питань із підготовки проектів необхідних документів, аналізу інформації, розроблення рекомендацій формують тимчасові комітети, комісії або робочі групи при урядах.

У системі місцевих органів створюють спеціальні відділи, департаменти, консультативні центри, місцеві комітети чи місцеві спостережні комітети з питань ґендерної рівності, вводять у штат експертів з питань рівності.

Узагальнюючи набутий досвід, усі згадані вище держави можна диференціювати на маскулінні (арабські та мусульманські країни, Великобританія, Італія, Японія) та фемінні (Швеція, Норвегія, Данія, Фінляндія, Нідерланди, Португалія, Франція). Україна, ймовірно за ґендерними показниками, перебуває на перехідному етапі, для якого властиве поєднання маскулінних і фемінних рис із інтенсифікацією останніх, але перевагою на сьогодні перших.

Створення розвиненої інституційно-правової системи із врахуванням ґендерних підходів зумовлять реформування більшості інституцій та утворення нових, ухвалення змін до Конституції та нормативно-правових документів, що сприятиме посиленню конкуренції ідей та покращенню якості управління, оскільки наявність різних пропозицій потребуватиме професійнішого обґрунтування рішень. Зміни у компетенції державних органів щодо ґендерного наповнення визначатимуть подальші напрями розвитку ґендерної політики. Доведено, що ефективність механізмів формування і реалізації ґендерної політики залежить від стану взаємодії суб'єктів, які її здійснюють, а тому постійними елементами механізмів повинні стати вивчення означеної проблематики, проведення попередньої оцінки, моніторинг та оцінка за його результатами, а також зворотний зв'язок, який є причинно-наслідковим чинником змін. Для реалізації механізму ґендерної політики потрібно визначити відповідні вимоги, серед яких, зокрема, прозорий і чіткий розподіл відповідальності та компетенції його суб'єктів.

Запропоновано модель взаємодії громадських організацій та владних інституцій відповідних адміністративно-територіальних рівнів і компетенцій. Відповідно у кожному комітеті Верховної Ради України необхідно визначити по одному народному депутату, який би займався ґендерною проблематикою. Опираючись на результати проведених досліджень, вважаємо за доцільне створення окремого Державного комітету з рівних прав і можливостей та розширення компетенції відповідних органів влади у сфері ґендерної політики шляхом введення у штат керівників радників із ґендерних питань, або наділення належною компетенцію одного з їх заступників. Окрім пропонованої інституційної структури на загальнодержавному рівні, необхідно створити Моніторинговий ґендерний центр (із представництвами на відповідних адміністративно-територіальних рівнях) - координатора дій та ресурсів, обміну досвідом, надання консультативної підтримки, проведення системного ґендерного аналізу, співпраці з різними інституціями тощо. Формування дієвого інституційного механізму на центральному рівні сприятиме підвищенню ефективності діяльності функціонування громадських ґендерних організацій на реґіональному та місцевому рівнях, їх співпраці з владними інституціями.

Прямі директиви в європейському законодавстві відсутні, проте ухвалені міжнародні ґендерні нормативно-правові документи заохочують держав-учасниць робити відповідні кроки на виконання зазначених норм і стандартів. Серед спеціальних механізмів пропонується впроваджувати ґендерне квотування, ґендерну освіту, моніторинг ґендерних показників та вдосконалювати ґендерно-статистичну звітність. Окремі з вказаних спеціальних механізмів мають свої переваги та недоліки, наприклад ґендерне квотування, яке попри все знайшло своє практичне застосування у формуванні організаційної структури більшості парламентів світу. Легітимація ґендерного квотування реалізується через правовий механізм, а саме через конституційні положення, виборче законодавство, окремий закон про рівноправність (рівний статус), статути політичних партій. Вважаємо за доцільне запровадити виборчі квоти шляхом внесення змін до Закону України "Про політичні партії", де передбачити відповідну процедуру. Ґендерно-статистична звітність є своєрідним інструментом оцінки досягнутого прогресу, виявлення недоліків і напрацювання стратегій, спрямованих на покращення формування та реалізацію ґендерної політики загалом.

ВИСНОВКИ

Формування та системна реалізація ґендерної політики уможливлюється на основі глибокого наукового аналізу, тому на теоретичному та практичному рівнях у дисертаційній роботі вирішено актуальне наукове завдання щодо вдосконалення її механізмів. Апробація одержаних наукових результатів, їх використання у практиці державного управління доводять, що вихідна методологія, яка є основою дослідження, правильна, мета - досягнута, а гіпотеза - підтвердилась. На підставі отриманих результатів сформульовані певні висновки та пропозиції.

1. Аналіз теоретичних і методологічних напрацювань із ґендерної проблематики засвідчив, що комплексні науково-теоретичні дослідження стосовно механізмів формування та реалізації ґендерної політики дотепер не були предметом спеціального вивчення, хоча значна увага надавалась вивченню окремих аспектів (теоретичному, історичному, організаційно-правовому). На підставі узагальнення та систематизації фахової літератури визначено найбільш розроблені напрями ґендерних досліджень, зокрема громадсько-політичний, економічний, історичний, культурний, освітній, правовий, соціальний, теоретико-методологічний. З'ясовано, що менш дослідженими є державно-управлінський, муніципальний, зарубіжний та інформаційний напрями.

2. Віддаючи належне результатам проведених наукових досліджень, констатуємо, що наявні роботи методологічно розрізнені, базуються на різних науково-теоретичних концепціях, теоріях і підходах, неузгодженості понятійно-категорійного апарату. Стверджуємо, що для більшості відомих на сьогодні теорій і концепцій вихідним положенням є розрізнення понять "стать" та "ґендер". Основні моменти розвитку людини у напрямку від "статі" до "ґендеру" відображено у положеннях різних теорій і концепцій.

Удосконалено понятійно-категорійний апарат, зокрема визначення понять "ґендерна політика" і "механізми формування та реалізації ґендерної політики", а також з'ясовано, що теоретико-методологічні аспекти останніх (механізмів) залежать від чіткого визначення ґендерних цілей, до яких встановлено вимоги, прийняття та реалізації управлінських рішень, фахового оцінювання причинно-наслідкових чинників. Розвинуто класифікацію механізмів ґендерної політики в частині їх поділу на загальні та спеціальні з урахуванням ґендерного чинника.

3. Проаналізовано механізми правового забезпечення ґендерної політики України, внаслідок чого зроблено висновок, що за роки незалежності сформовані основні її засади. До системи нормативно-правового забезпечення у сфері реалізації ґендерної політики належать конституційне, ґендерно-правове та міжнародно-правове регулювання. Найважливіші ґендерно-паритетні принципи і ґендерні права громадян відображені в основних положеннях законів, постанов і розпоряджень уряду, указів і розпоряджень Президента України, міжнародних нормативно-правових документах, ратифікованих Україною, зокрема у Цілях Декларації. Загалом нормативно-правові акти України не містять дискримінаційних норм і обмежень, які стосуються участі жінок і чоловіків у політичній чи громадській діяльності. Проте, окрім декларативності більшості положень, у чинному законодавстві відсутні санкції за порушення ґендерного законодавства, перелік спеціальних ґендерних механізмів і процедури їх впровадження, належна юридизація принципу процесуальності захисту прав дискримінаційної особи тощо. Проблемним також є те, що чинне законодавство спрямоване більше на турботу про жінку, аніж на створення належних умов для обох статей.

4. Охарактеризовано інституційний механізм у сфері реалізації ґендерної політики, який має два зрізи: адміністративно-територіальний і компетенційний. Перший формується відповідно до адміністративно-територіального поділу і складається з інституцій різних рівнів: державного, реґіонального (обласного і районного), місцевого. Система компетенційного зрізу охоплює інституції загальнодержавного управління, спеціального державного управління, місцевого самоврядування та громадського управління.

Обґрунтовано низький рівень ефективності функціонування цілісного інституційного механізму у досліджуваній сфері. Визначені спеціальним законом суб'єкти ґендерної політики не здійснюють належного контролю за дотриманням ґендерних положень, визначених у міжнародних і внутрішньодержавних нормативно-правових документах. Підтверджено, що зусиль, створених на сьогодні владних і громадських інституцій, недостатньо для вирішення ґендерних проблем. Запропоновано вдосконалити інституційний механізм формування та реалізації ґендерної політики через розроблення моделі взаємодії громадських організацій та владних інституцій відповідних адміністративно-територіальних рівнів і компетенцій.

5. Здійснено ґендерний аналіз кадрового забезпечення владних інституцій України, який засвідчує їх ґендерну розбалансованість упродовж 1995-2006 рр. Жінки здебільшого маргіналізовані як політичні діячі, сприймаються як пасивний електорат і практично не асоціюються з роллю потенційних політиків, що підтверджується: 152 місцем у світі за ґендерним складом Верховної Ради України (Кґ = 0,089), а також їх відсутністю у складі Кабінету Міністрів України і до 2005 р. серед голів обласних державних адміністрацій, ґендерною асиметрію серед кандидатів у народні депутати України та депутатів обласних рад, зокрема Львівської (Кґ = 0,101).

...