Правове регулювання створення та діяльності суб’єктів господарювання в Україні. Особливості правового регулювання господарсько-торговельної діяльності за договором поставки

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Поняття та види утворення та припинення діяльності суб'єктів господарювання

підприємство створення ліквідація реорганізація

Відповідь:

Правове регулювання створення та діяльності суб'єктів господарювання в Україні здійснюється відповідно до норм Господарського кодексу, Цивільного кодексу і деяких спеціальних законів.

Згідно зі ст.55 Господарського кодексу України суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Суб'єктами господарювання є:

1) господарські організації -- юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до Господарського кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

Підприємницькою діяльністю в Україні мають право займатися як фізичні особи, що є індивідуальними підприємцями, так і юридичні особи -- це, в основному, комерційні юридичні особи, основною метою діяльності яких є одержання прибутку.

До першої групи суб'єктів відносяться фізичні особи, які здійснюють підприємницьку діяльність без утворення юридичної особи. Це найбільш проста форма підприємництва, що здійснюється від свого імені, на свій ризик громадянами, які відповідають усім майном, що належить їм на праві приватної власності, за своїми обов'язками у сфері підприємництва (за винятком майна, на яке відповідно до закону не може бути звернене стягнення). Вимоги кредиторів фізичної особи -- суб'єкта підприємництва задовольняються за рахунок належного йому майна, на яке може бути звернене стягнення.

Другу групу суб'єктів підприємницької діяльності складають юридичні особи. Згідно зі ст.80 ЦК України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді. Юридична особа може бути створена шляхом об'єднання осіб та (або) майна.

Ст.83 ЦК вказує організаційно-правові форми юридичних осіб. Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом.

Товариством є організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі в цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом.

Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі. Установою є організація, створена одним або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

Товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи (ст.84 ЦК).

Виробничі кооперативи подібним чином визначені в ст.95 Господарського кодексу і ст.163 Цивільного кодексу України. Згідно зі ст.95 ГК виробничим кооперативом визнається добровільне об'єднання громадян на засадах членства з метою спільної виробничої або іншої господарської діяльності, що базується на їх особистій трудовій участі та об'єднання майнових пайових внесків, участі в управлінні підприємством та розподілі доходу між членами кооперативу відповідно до їх участі у його діяльності.

Згідно зі ст.85 ЦК непідприємницькими товариствами є товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками. Непідприємницькі товариства (споживчі кооперативи, об'єднання громадян тощо) та установи можуть поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню.

Підприємницькою діяльністю вправі займатися юридичні особи -- комерційні та некомерційні організації (за термінологією Цивільного кодексу -- підприємницькі та непідприємницькі товариства), причому некомерційні організації здійснюють її в обмежених межах як епізодичні учасники підприємництва.

В основному, підприємницькою діяльністю займаються комерційні юридичні особи (підприємницькі товариства), основною метою діяльності яких є одержання прибутку. Отже, будь-яка комерційна організація (підприємницьке товариство) є суб'єктом підприємницької діяльності, у той час як не всякий суб'єкт підприємництва є комерційною організацією (підприємницьким товариством).

Якщо обраним критерієм розмежування комерційних юридичних осіб є права їхніх засновників (учасників) щодо майна юридичних осіб, то можна розрізняти:

а) юридичні особи, учасники яких мають зобов'язальні права щодо них (господарські товариства);

б) юридичні особи, щодо майна яких їх засновники (учасники) мають право власності або інше речове право (наприклад, державні підприємства).

Найбільш розповсюдженою є класифікація комерційних юридичних осіб за організаційно-правовою формою на: господарські товариства (повні і командитні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і додатковою відповідальністю, акціонерні товариства), приватні, державні і комунальні підприємства, а також виробничі кооперативи.

Організаційно-правова форма -- це форма юридичної особи -- суб'єкта підприємництва, що характеризує специфіку його створення, майнового статусу, характеру його прав і прав засновників (учасників) на майно, та особливості їхньої відповідальності за зобов'язаннями суб'єкта.

Здійснення підприємницької діяльності некомерційними організаціями (непідприємницькими товариствами) -- споживчими кооперативами, суспільними або релігійними організаціями, установами, благодійними та іншими фондами -- у цілому не відповідає цілям їхньої діяльності, оскільки їх основною метою не є одержання прибутку. Вони діють для досягнення соціальних, благодійних, культурних, освітніх, наукових і управлінських цілей, з метою охорони здоров'я громадян, розвитку фізичної культури і спорту, задоволення духовних та інших нематеріальних потреб громадян, захисту прав, законних інтересів громадян і організацій, вирішення спорів і конфліктів, а також в інших цілях, спрямованих на досягнення суспільних благ. Однак це не виключає можливості участі в підприємницькій діяльності некомерційних організацій. Вони можуть здійснювати підприємницьку діяльність, якщо вона служить меті створення некомерційної організації, та одержувати прибуток, необхідний їм для реалізації статутних цілей.

Правові засади створення підприємств.

Термін “створення“ - це правове поняття господарського права, яке включає врегульовані правом умови фактичного виникнення та легітимації підприємства в статусі правового господарюючого суб'єкта права.

Як правове поняття створення включає визначення засновників, їх засновницької компетенції, порядку діяльності щодо створення підприємства. Засновником є особа, яка має право створити у встановленому законом підприємство (організацію) як юридичну особу. За законами України “Про власність” (ст. 6 і ст. 33) таким правом наділені безпосередньо уповноважені власником (власниками) органи тобто фізичні та юридичні особи, що мають засновницьку право-і дієздатність. Отже, тут діє загальний принцип, згідно з яким засновниками (співзасновниками) можуть бути фізичні і юридичні особи, крім випадків, передбачених законодавчими актами України.

Уповноважені органи, що можуть бути засновниками підприємств, визначає власник. Щодо підприємств загальнодержавної власності - це підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади: міністерства, державні комітети, інші центральні відомства. Вони приймають рішення про створення підприємства державної власності, затверджують статути і контролюють їх додержання, укладають та розривають контракти з керівниками підприємств, контролюють ефективність використання закріпленого за підприємством майна, його збереження. Це загальне правило. У деяких випадках (наприклад щодо підприємств будівельного комплексу) зазначені функції і повноваження Кабінет Міністрів України делегує господарським об'єднанням: корпораціям, концернам тощо.

Щодо підприємств комунальної власності уповноваженими органами із засновницькими правами є сільські, селищні та міські ради (п.30 ст. 26 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997 року) , а також місцеві державні адміністрації (п.1 ст. 19 Закону України “Про місцеві державні адміністрації від 9 квітня 1999 року).

Засновники реалізують засновницькі права шляхом:

1) обрання організаційно-правової форми підприємства; визначення цілей і предмета його діяльності;

2) прийняття рішення про його створення; затвердження у встановленому законом порядку статуту;

3) передачі безоплатно на баланс підприємства основних фондів та оборотних коштів;

4) формування органів управління, визначення у статуті меж їхніх повноважень тощо.

Створення підприємства в юридичному розумінні - це затвердження та одержання передбачених законом документів.

Відповідно Господарського кодексу підприємство створюється згідно з рішенням власника (власників) майна чи уповноваженого ним (ними) органу, підприємства-засновника, організації.

Загальні умови створення підприємства.

Як відомо, юридична особа вважається створеною та набуває права юридичної особи з моменту ї державної реєстрації. З 1 липня 2004р. державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності здійснюється відповідно до Закону України «Про реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців».

Дія Закону поширюється на державну реєстрацію всіх юридичних осіб, незалежно від організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкованості. Закон визначає силу державну реєстраційну процедуру та торкається організаційних моментів проведення державної реєстрації.

В Україні діє Єдиний державний реєстр юридичних та фізичних осіб - підприємців. Відповідно до Закону України «Про реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців», реєстр - це автоматизована система збору, накопичення, обробки та звітності даних про всіх юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, а також захист від несанкціонованого доступу.

Таким чином, реєстр повинен містити змістовну інформацію про всі зареєстровані в Україні юридичні особи.

Законом встановлено, що функції щодо державної реєстрації виконує спеціально-уповноважена особа - державний реєстратор. На державного реєстратора покладено обов'язок не лише державної реєстрації юридичних та фізичних осіб, а також і здійснення інших реєстраційних дій, а саме: резервування найменування юридичної особи; оформлення та видача свідоцтва про державну реєстрацію, оформлення та видача довідки із Реєстру тощо.

Законом також передбачений наступний порядок державної реєстрації юридичної особи:

- перевірка комплектності документів, що представлені державному реєстратору, та повноти відомостей, вказаних у реєстраційній карточці;

- перевірка документів, наданих державному реєстратору, відносно відсутності основаній для відмови у державній реєстрації;

- внесення відомостей про юридичну особу у Єдиний державний реєстр;

- оформлення та видача свідоцтва про державну реєстрацію.

Разом з тим, акціонерні товариства, які виникли в процесі приватизації державного майна, можуть мати одного засновника - державну в особі органу, уповноваженого здійснювати управління відповідним державним майном, або орган місцевого самоврядування.

Цивільний кодекс припускає можливість існування акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і додатковою відповідальністю як одноособових корпорацій, які мають одного засновника.

Створення юридичної особи однією особою не заборонено законом, можливість його передбачена Цивільним кодексом України. Корпоративна структура такого товариства буде визначати не об'єднанням осіб, а характером уставного капіталу. Цей капітал буде розподілятися на частки, але фактично всі частки належатимуть одній особі.

Слід зазначити, що окремого переліку щодо надання документів для реєстрації юридичної особи Законом не встановлено. Але ст. 8 Закону про реєстрацію встановлено, що документи, надані відповідно до Закону, мають бути складені державною мовою - українською. При цьому державна картка заповнюється машинописним текстом, хоча може бути заповнена і від руки, але печатними буквами.

Засновники юридичної особи або уповноважена особа повинні надати державному реєстратору особисто або направити заказаним листом з описом наступні документи:

1) заповнену реєстраційну картку4;

2) копію рішення засновників або уповноваженого ними органу про створення юридичної особи;

3) два екземпляра засновницьких документів. Підписи засновників на вказаних документах підлягають нотаріальному засвідченню;

4) документ про сплату реєстраційного збору;

5) діючу довідку з Єдиного державного реєстру щодо резервування найменування юридичної особи, у випадку якщо таке резервування відбувалося;

6) документ, що підтверджує засновниками (учасниками) вкладу в уставний фонд;

7) звіт щодо про проведення підписки на акції, затвердженого ДКЦБФР;

8) копія Державного акту на право приватної власності засновника на землю, або копію Державного акту на право постійного користування землею засновниками, або нотаріально засвідчену копію договору оренди землі засновником;

9) документ, що підтверджує реєстрацію іноземної особи у країні його місцезнаходження. Додається при реєстрації юридичної особи, засновником якої є іноземна юридична особа;

10) копія рішення Антимонопольного комітету України або КМУ про надання рішення на узгоджені дії або концентрацію суб'єктів господарювання у випадках, передбачених Законом.

Державний реєстратор не має права вимагати додаткові документи для державної реєстрації не має право вимагати додаткові документи, не передбачені у переліку.

Слід зазначити, що під час надання документів на державну реєстрацію засновнику або уповноваженій особі слід особисто надати державному реєстратору паспорт та документ, що засвідчує його повноваження. Державний реєстратор здійснює державну реєстрацію юридичної особи в строк, який не повинен перевищувати три дні. Свідоцтво про держреєстрацію, а також один екземпляр оригіналу засновницьких документів з відміткою державного реєстратора.

Як і при державній реєстрації юридичної особи, державний реєстратор реєструє зміни та доповнення у засновницьких документах. Слід зазначити, що Закон не розділяє такі поняття, як перереєстрація та внесення змін у засновницькі документи, як це було в Положенні № 740. у Законі використовується лише поняття державної реєстрації змін у засновницьких документах.

Документи, які надані на державну реєстрацію, можуть бути залишені державним реєстратором без розгляду у випадках: якщо документи надані по неналежному місцю проведення реєстрації або документи оформлені неналежним чином та не відповідають вимогам законодавства, або документи надані не в повному об'ємі.

Після отримання свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи слід поставити юридичну особу на облік у державній податковій адміністрації на протязі 10 днів, а також у пенсійному фонді, фонді зайнятості, у фонді соціального страхування від нещасних випадків.

Значення державної реєстрації юридичних осіб, організація цієї реєстрації, повнота єдиного реєстру, достовірність відомостей, які вносяться в державний реєстр полягає в тому, що така реєстрація забезпечує можливість отримання необхідної інформації господарюючими суб'єктами. Така інформація важлива при вирішенні питань укладання договорів, формування господарських зв'язків, ведення господарських операцій. Вона сприяє формуванню усталеності в економічного обороту.

Чинне законодавство пов'язує державну реєстрацію з унесенням даних з реєстраційної картки суб'єкта підприємницької діяльності до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності та видачею свідоцтва про державну реєстрацію встановленого зразка. Порядок реєстрації підприємств незалежно від їх організаційних форм і форм власності визначається Положенням про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України. Перелік документів, які необхідно надати для здійснення державної реєстрації, міститься в п.3 положення.

Закон вимагає, щоб кожна юридична особа мала своє найменування, яке індивідуалізує, відокремлює від інших цю юридичну особу. Виправдана і вимога закону про те, що до складу найменування повинно входити вказівка на його організаційно-правову форму. Це дозволяє одразу визначити основні ознаки організації - чи є вона підприємницької, комерційною, або непідприємницької, на чому будується її відповідальність. Нормами цього кодексу і закони про окремі юридичні особи вимагають включати додаткові відомості, які повинні міститися в найменуванні. Законом не передбачено включати в найменування відомості, не передбачені законом.

З моменту реєстрації підприємницької організації, в неї виникає право на фірмове найменування, яке вона вправі використовувати у реквізитах власних бланків, штампів, в рекламі, упаковці, при укладанні угод будь-яким іншим способом. Використання найменування іншої юридичної особи, як і інших засобів її індивідуалізації, можливе лише за згодою такої особи й у випадках, передбачених законом. Наприклад, не суперечить закону використання найменування однієї юридичної особи іншою на підставі спеціального договору.

Недійсність реєстрації тягне встановлення факту фальсифікації установчих документів.

Поняття “припинення” діяльності суб'єктів господарської діяльності.

Припинення діяльності суб'єкта господарської діяльності - одне з юридичних понять господарського права. Це специфічна правова робота. До змісту поняття “припинення” входять юридичні підстави (”умови”), акти та процесуально-правові дії щодо припинення діяльності підприємства як суб'єкта права. Ці підстави, акти та дії, передбачені законодавством про підприємства. Загальні підстави припинення діяльності підприємств усіх видів визначені Господарським кодексом та Цивільним кодексом. Загальний процесуальний (процедурний) порядок і форми припинення регулює Закон України “Про господарські товариства” та Господарський кодекс, Цивільний кодекс та Закон про державну реєстрацію. У разі банкрутства підприємства правовідносини припинення регулюються Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом “.

Відповідно до ст.. 107 Цивільного кодексу, юридична особа припиняється в результаті передання свого майна, прав та обов'язків іншими юридичним особами - правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації.

Діяльність підприємства припиняє його власник (вищий орган підприємства, уповноважений орган). Припинення за юридичними підставами, як зазначалось вище, може бути двох видів:

добровільним;

примусовим.

Юридичними підставами добровільного припинення діяльності підприємств є ініціатива власника підприємства або передбачені законом чи установчими документами обставини. Мотиви ініціативи підприємства (підприємця) закон не регулює. Це можуть бути зміна профілю діяльності, конкуренція, затоварення тощо.

Види юридичних підстав примусового припинення підприємства визначені в законодавстві про підприємства у вигляді примірного переліку (ст. 19 Закону України “Про господарські товариства”).

Ліквідація і реорганізація (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) підприємства провадяться з дотриманням вимог антимонопольного законодавства за рішенням власника, а у випадках, передбачених Господарським кодексом України, - за рішенням власника та за участю трудового колективу або органу, уповноваженого створювати такі підприємства, чи за рішенням суду або господарського суду.

До речі, слід зазначити, що в новому Цивільному кодексі на відміну від Господарського кодексу, термін «реорганізація» не використовується. Виняток становить лише положення ст.. 129 Цивільного кодексу, де зазначено про примусову реорганізацію юридичної особи. Замість терміна «реорганізація» у новому Цивільному кодексі говориться про те, що її діяльність припиняється в результаті передання всього майна, прав, обов'язків іншим юридичним особам - правонаступникам.

Таким чином, виділяють такі наступні різновиди такого способу припинення юридичних осіб - злиття, приєднання, перетворення, поділ. Для всіх зазначених способів припинення юридичної особи притаманні дві особливості: по-перше, здійснюється фактичне припинення юридичної особи; по-друге, права та обов'язки переходять до правонаступників. Таке правонаступництво ще називають універсальним. Нові юридичні особи, до яких у результаті реорганізації перейшли майнові обов'язки, несуть за ними матеріальну відповідальність і у випадку, якщо отримане ними майно не покриває вимог кредиторів.

Підприємства, що зловживає своїм монопольним становищем на ринку, може бути перетворене шляхом його примусового поділу в порядку, передбаченому чинним законодавством України. Реорганізація підприємства, яка може призвести до екологічних, демографічних та інших негативних наслідків, що зачіпають інтереси населення території, повинна погоджуватися з відповідною Радою народних депутатів.

На практиці траплялися випадки, коли в результаті припинення юридичної особи на її базі створювалося кілька суб'єктів. При цьому точно визначити правонаступника щодо конкретних обов'язків юридичної особи, що припинилося, було або неможливо, або з'являлися кредитори, вимоги яких безпідставно не включили до розподільчого балансу (передавального акту). Щоб вирішити це питання, до ст.. 107 Цивільного кодексу було включено положення згідно з яким юридичні особи - правонаступники несуть солідарну відповідальність перед кредиторами юридичної особи, що припинилася.

Зараз в Україні юридичні особи вважаються такими, що припинили своє існування з моменту вилучення їх з Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України. Факт вилучення юридичної особи з державного реєстру підтверджується довідкою органів статистики. За новим кодексом юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Умови ліквідації і реорганізації підприємства.

Закон передбачає дві правові форми припинення діяльності підприємства: реорганізацію (злиття, приєднання, поділу та перетворення) і ліквідацію (ст. 59 ГКУ).

За формою припинення суб'єктів підприємницької діяльності - юридичних осіб воно підрозділяється на реорганізацію та ліквідацію. При реорганізації здійснюється універсальне правонаступництво, тобто всі права та обов'язки реорганізованого суб'єкта господарювання переходять до одного чи декількох іншим суб'єктам. Відповідно до Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств», нові підприємства, до яких в результаті реорганізації перейшли майнові зобов'язання, несуть за ними майнову відповідальність та у випадках, якщо прийняте ним майно не покриває вимоги кредиторів у об'ємах, визначених засновницькими документами про реорганізацію правонаступника.

У випадку ліквідації підприємство припиняється як суб'єкт права без правонаступництва тобто без переходу прав та обов'язків до інших суб'єктів. Відповідно до чинного законодавства, загальна процедура ліквідації підприємства за рішенням власника складається з таких дій:

1) прийняття рішення про ліквідацію, відповідно до вимог чинного законодавства і установчих документів;

2) створення ліквідаційної комісії;

3) виявлення кредиторів і проведення з ними розрахунків за рахунок наявного майна (в першу чергу - заборгованість перед бюджетами і відшкодування шкоди , заподіяної природному середовищу);

4) розрахунки з власниками за рахунок решти майна;

5) складання ліквідаційного балансу з обов'язковим висновком аудиторів (висновок не потрібен структурам, що не займаються підприємницькою діяльністю);

6) повідомлення за встановленою формою по намір ліквідуватись до ДПІ, де зареєстроване підприємство;

7) перевірка підприємства податковими органами і видача довідки про відсутність податкової заборгованості;

8) повідомлення про ліквідацію до Пенсійного Фонду і проведення ним документальної перевірки;

9) складання Пенсійним Фондом акта перевірки, що є основою для остаточних розрахунків;

10) аналогічні дії по відношенню до Фонду зайнятості, Фонду соціального страхування і до деяких інших фондів з проведенням відповідних перевірок і складанням актів, що є підставою для остаточних розрахунків;

11) закриття розрахункових рахунків у банках - до зняття з податкового обліку;

12) здача печаток і штампів до органів МВС з отриманням відповідної довідки;

13) подання заяви до органу державної реєстрації про виключення з Державного реєстру. На підставі Закону України “Про господарські товариства” підприємство вважається ліквідованим з моменту виключення з Державного реєстру України”.

Згідно до Господарського кодексу України приймати рішення про ліквідацію підприємства можуть такі особи:

власники (учасники , засновники);

орган, уповноважений створювати такі підприємства (органи управління громадськими організаціями, відповідні державні органи управління тощо);

загальні або господарські суди.

Втім, зустрічаються випадки, коли рішення про ліквідацію, про створення ліквідаційної комісії приймаються директором, головою правління або іншими особами , що не є власниками підприємства. У випадку наявності податкової чи цивільно-правової заборгованості, яку не можливо погасити за рахунок наявного у підприємства майна, це може стати перешкодою для ліквідації у вищенаведеному порядку.

Ліквідація підприємства являє собою складну і тривалу процедуру, здійснити яку в рамках нинішнього правового поля досить складно. Складність полягає не тільки у самій ліквідації підприємства, але й у неурегульованості на законодавчому рівні деяких важливих процедурних питань щодо порядку формування ліквідаційної комісії.

Реорганізація передбачає виникнення на основі діючого підприємства одного або більше нових підприємств як суб'єктів права. Реорганізація суб'єктів господарювання можлива у декількох різновидах: злиття, приєднання, поділ, виділення.

При злитті декількох суб'єктів господарювання - юридичних осіб об'єднуються в одне; при цьому всі майнові права та обов'язки кожного з них переходять до нового суб'єкту відповідно до передаточного акту. Положення про порядок реєстрації випуску акцій та інформації про них емісії під час реорганізації товариств, затверджених рішенням Державної комісії по цінним паперам та фондовому ринку, визначає порядок злиття та розділу для акціонерних товариств.



ЗЛИТТЯ ПІДПРИЄМСТВ

Приєднання характеризується тим, що один суб'єкт господарювання - юридична особа приєднується до іншого, при цьому приєднаний суб'єкт господарювання втрачає свою юридичну самостійність та стає частиною іншого суб'єкта, до якого переходять права та обов'язки приєднаного суб'єкта відповідно до передаточного акту. На відміну від злиття, коли припиняє існування два чи більше суб'єктів господарювання, при приєднання - припиняє існування тільки приєднаний суб'єкт господарювання.

ПРИЄДНАННЯ ПІДПРИЄМСТВ

При розділі один суб'єкт господарювання - юридична особа поділяється на дві чи декілька нових юридичних осіб на основі раніше діючого одного; всі його майнові права та обов'язки переходять до нового створеного суб'єкту господарювання відповідно до роздільного акту. Для деяких видів суб'єктів господарювання законодавством встановлений порядок розділу. Для державних підприємств та підприємств, об'єднань господарських товариств, в уставному фонді яких доля держави складає 75 та більше відсотків, порядок розділу визначений Положенням про порядок розділу підприємств та об'єднань і виділення з них структурних підрозділів та одиниць, затвердженим Наказом Міністерства економіки, Мінстату, Антимонопольного комітету. Для акціонерних товариств порядок розділу регламентовано Положенням про порядок реєстрації випуску акцій та інформації про їх емісії під час реорганізації товариств, затвердженим рішенням Державної комісії по цінним паперам та фондовому ринку.

РОЗДІЛ ПІДПРИЄМСТВ

З позиції Господарського кодексу України, виділ є окремим процесом реорганізації, який по своїй суті відрізняється від розділу. При виділі одного або декількох суб'єктів господарювання до кожного суб'єкту за розподільчим актом (балансом) переходять у відповідних долях майнові права та зобов'язання реорганізованого суб'єкта.



ВИДІЛ ПІДПРИЄМСТВ

Як відомо, юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом. За різних обставин може виникнути необхідність змінити організаційно-правову форму юридичної особи, і закон допускає таку можливість шляхом перетворення. При перетворенні суб'єкт господарювання - юридична особа змінює свою організаційно-правову форму, що веде до зміни структури управління, прав та обов'язків учасників, відповідальності тощо, а також перехід всіх майнових прав та обов'язків до нового суб'єкта господарювання відповідно до передаточного акту. Відповідно до законодавства закрите акціонерне товариство може бути реорганізоване. Така реорганізація є перетворенням, порядок якого визначений Положенням про порядок реєстрації випуску акцій та інформації про їх емісії під час реорганізації товариств, що затверджено рішенням Державної комісії по цінним паперам та фондовому ринку.

ПЕРЕТВОРЕННЯ ПІДПРИЄМСТВ



Ліквідація і реорганізація (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) підприємства провадяться з дотриманням вимог антимонопольного законодавства за рішенням власника, а у випадках, передбачених цим Законом, - за рішенням власника та за участю трудового колективу або органу, уповноваженого створювати такі підприємства, чи за рішенням суду або арбітражного суду. Реорганізація підприємства, що зловживає своїм монопольним становищем на ринку, може здійснюватись також шляхом його примусового поділу в порядку, передбаченому чинним законодавством. Реорганізація підприємства, яка може призвести до екологічних, демографічних та інших негативних наслідків, що зачіпають інтереси населення території, повинна погоджуватися з відповідною Радою народних депутатів.

2. Особливості правового регулювання господарсько-торговельної діяльності за договором поставки

Відповідь: Господарський кодекс України. Редакцiя вiд 17.09.2008.

Глава 30. ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ГОСПОДАРСЬКО-ТОРГОВЕЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Параграф 1. Поставка

Стаття 264. Матеріально-технічне постачання та збут.

1. Матеріально-технічне постачання та збут продукції виробничо-технічного призначення і виробів народного споживання як власного виробництва, так і придбаних у інших суб'єктів господарювання, здійснюються суб'єктами господарювання шляхом поставки, а у випадках, передбачених цим Кодексом, також на основі договорів купівлі-продажу.

2. Законодавством можуть бути передбачені особливості поставки окремих видів продукції виробничо-технічного призначення або виробів народного споживання, а також особливий порядок здійснення поставки продукції для пріоритетних державних потреб.

3. Основні вимоги щодо укладення та виконання договорів поставки встановлюються цим Кодексом, іншими законодавчими актами.

Стаття 265. Договір поставки.

1. За договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

2. Договір поставки укладається на розсуд сторін або відповідно до державного замовлення.

3. Сторонами договору поставки можуть бути суб'єкти господарювання, зазначені у пунктах 1, 2 частини другої статті 55 цього Кодексу.

4. Умови договорів поставки повинні викладатися сторонами відповідно до вимог Міжнародних правил щодо тлумачення термінів "Інкотермс".

5. Поставка товарів без укладення договору поставки може здійснюватися лише у випадках і порядку, передбачених законом.

6. Реалізація суб'єктами господарювання товарів негосподарюючим суб'єктам здійснюється за правилами про договори купівлі-продажу. До відносин поставки, не врегульованих цим Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України про договір купівлі-продажу.

Стаття 266. Предмет, кількість і асортимент поставки.

1. Предметом поставки є визначені родовими ознаками продукція, вироби з найменуванням, зазначеним у стандартах, технічних умовах, документації до зразків (еталонів), прейскурантах чи товарознавчих довідниках. Предметом поставки можуть бути також продукція, вироби, визначені індивідуальними ознаками.

2. Загальна кількість товарів, що підлягають поставці, їх часткове співвідношення (асортимент, сортамент, номенклатура) за сортами, групами, підгрупами, видами, марками, типами, розмірами визначаються специфікацією за згодою сторін, якщо інше не передбачено законом.

Стаття 267. Строки і порядок поставки.

1. Договір поставки може бути укладений на один рік, на строк більше одного року (довгостроковий договір) або на інший строк, визначений угодою сторін. Якщо в договорі строк його дії не визначений, він вважається укладеним на один рік.

2. Строки поставки встановлюються сторонами в договорі з урахуванням необхідності ритмічного та безперебійного постачання товарів споживачам, якщо інше не передбачено законодавством.

3. Якщо в довгостроковому договорі кількість поставки визначено лише на рік або менший строк, у договорі повинен бути передбачений порядок погодження сторонами строків поставки на наступні періоди до закінчення строку дії договору. Якщо такий порядок не передбачений, договір вважається укладеним на один рік.

4. У разі якщо сторонами передбачено поставку товарів окремими партіями, строком (періодом) поставки продукції виробничо-технічного призначення є, як правило, квартал, а виробів народного споживання, як правило, - місяць. Сторони можуть погодити в договорі також графік поставки (місяць, декада, доба тощо).

5. У договорі поставки за згодою сторін може бути передбачений порядок відвантаження товарів будь-яким видом транспорту, а також вибірка товарів покупцем.

6. Договором може бути передбачено відвантаження товарів вантажовідправником (виготовлювачем), що не є постачальником, та одержання товарів вантажоодержувачем, що не є покупцем, а також оплата товарів платником, що не є покупцем.

7. Договором може бути передбачений порядок поставки недоодержаної покупцем у встановлений строк кількості товарів.

Стаття 268. Якість товарів, що поставляються.

1. Якість товарів, що поставляються, повинна відповідати стандартам, технічним умовам, іншій технічній документації, яка встановлює вимоги до їх якості, або зразкам (еталонам), якщо сторони не визначать у договорі більш високі вимоги до якості товарів.

2. Номери та індекси стандартів, технічних умов або іншої документації про якість товарів зазначаються в договорі. Якщо вказану документацію не опубліковано у загальнодоступних виданнях, її копії повинні додаватися постачальником до примірника договору покупця на його вимогу.

3. У разі відсутності в договорі умов щодо якості товарів остання визначається відповідно до мети договору або до звичайного рівня якості для предмета договору чи загальних критеріїв якості.

4. Постачальник повинен засвідчити якість товарів, що поставляються, належним товаросупровідним документом, який надсилається разом з товаром, якщо інше не передбачено в договорі.

5. У разі поставки товарів більш низької якості, ніж вимагається стандартом, технічними умовами чи зразком (еталоном), покупець має право відмовитися від прийняття і оплати товарів, а якщо товари уже оплачені покупцем, - вимагати повернення сплаченої суми.

6. У разі якщо недоліки поставлених товарів можуть бути усунені без повернення їх постачальнику, покупець має право вимагати від постачальника усунення недоліків у місцезнаходженні товарів або усунути їх своїми засобами за рахунок постачальника.

7. Якщо поставлені товари відповідають стандартам або технічним умовам, але виявляться більш низького сорту, ніж було зумовлено, покупець має право прийняти товари з оплатою за ціною, встановленою для товарів відповідного сорту, або відмовитися від прийняття і оплати поставлених товарів.

8. У разі якщо покупець (одержувач) відмовився від прийняття товарів, які не відповідають за якістю стандартам, технічним умовам, зразкам (еталонам) або умовам договору, постачальник (виробник) зобов'язаний розпорядитися товарами у десятиденний строк, а щодо товарів, які швидко псуються, - протягом 24 годин з моменту одержання повідомлення покупця (одержувача) про відмову від товарів. Якщо постачальник (виробник) у зазначений строк не розпорядиться товарами, покупець (одержувач) має право реалізувати їх на місці або повернути виробникові. Товари, що швидко псуються, підлягають в усіх випадках реалізації на місці.

Стаття 269. Гарантії якості товарів. Претензії у зв'язку з недоліками поставлених товарів.

1. Строки і порядок встановлення покупцем недоліків поставлених йому товарів, які не могли бути виявлені при звичайному їх прийманні, і пред'явлення постачальникові претензій у зв'язку з недоліками поставлених товарів визначаються законодавством відповідно до цього Кодексу.

2. Стандартами, технічними умовами або договором щодо товарів, призначених для тривалого користування чи зберігання, можуть передбачатися більш тривалі строки для встановлення покупцем у належному порядку зазначених недоліків (гарантійні строки). Сторони можуть погодити в договорі гарантійні строки більш тривалі порівняно з передбаченими стандартами або технічними умовами.

3. Гарантійний строк експлуатації обчислюється від дня введення виробу в експлуатацію, але не пізніше одного року з дня одержання виробу покупцем (споживачем), а щодо виробів народного споживання, які реалізуються через роздрібну торгівлю, - з дня роздрібного продажу речі, якщо інше не передбачено стандартами, технічними умовами або договором.

4. Гарантійний строк придатності та зберігання товарів обчислюється від дня виготовлення товару.

5. Постачальник (виробник) гарантує якість товарів у цілому. Гарантійний строк на комплектуючі вироби і складові частини вважається рівним гарантійному строку на основний виріб, якщо інше не передбачено договором або стандартами (технічними умовами) на основний виріб.

6. Постачальник (виробник) зобов'язаний за свій рахунок усунути дефекти виробу, виявлені протягом гарантійного строку, або замінити товари, якщо не доведе, що дефекти виникли внаслідок порушення покупцем (споживачем) правил експлуатації або зберігання виробу. У разі усунення дефектів у виробі, на який встановлено гарантійний строк експлуатації, цей строк продовжується на час, протягом якого він не використовувався через дефект, а при заміні виробу гарантійний строк обчислюється заново від дня заміни.

7. У разі поставки товарів неналежної якості покупець (одержувач) має право стягнути з виготовлювача (постачальника) штраф у розмірі, передбаченому статтею 231 цього Кодексу, якщо інший розмір не передбачено законом або договором.

8. Позови, що випливають з поставки товарів неналежної якості, можуть бути пред'явлені протягом шести місяців з дня встановлення покупцем у належному порядку недоліків поставлених йому товарів.

Стаття 270. Комплектність товарів, що поставляються.

1. Товари повинні поставлятися комплектно відповідно до вимог стандартів, технічних умов або прейскурантів. Договором може бути передбачено поставку з додатковими до комплекту виробами (частинами) або без окремих, не потрібних покупцеві виробів (частин), що входять до комплекту.

2. Якщо комплектність не визначено стандартами, технічними умовами або прейскурантами, вона в необхідних випадках може визначатися договором.

3. У разі поставки некомплектних виробів постачальник (виробник) зобов'язаний на вимогу покупця (одержувача) доукомплектувати їх у двадцятиденний строк після одержання вимоги або замінити комплектними виробами у той же строк, якщо сторонами не погоджено інший строк. Надалі до укомплектування виробу або його заміни покупець (одержувач) має право відмовитися від його оплати, а якщо товар уже оплачений, вимагати в установленому порядку повернення сплачених сум. У разі якщо постачальник (виробник) у встановлений строк не укомплектує виріб або не замінить його комплектним, покупець має право відмовитися від товару.

4. Прийняття покупцем некомплектних виробів не звільняє постачальника (виробника) від відповідальності.

Стаття 271. Положення про поставки і Особливі умови поставок.

Кабінет Міністрів України відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів затверджує Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення та поставки виробів народного споживання, а також Особливі умови поставки окремих видів товарів.

3. Практичне завдання

До директора державного підприємства звернулося двоє підприємств з пропозицією спільно (за участю підприємства) створити товариство з обмеженою відповідальністю, яке б забезпечило реалізацію продукції цього підприємства.

Чи вправі директор прийняти позитивне рішення? Обґрунтуйте своє рішення.

Чим відрізняються обсяги повноважень державного підприємства і приватного підприємства? Чим можуть регламентуватись?

Відповідь:

Господарювання в Україні ґрунтується на економічній багатоманітності, гармонічному співіснуванні державного, колективного та приватного секторів економіки та рівності всіх суб'єктів права власності перед законом. Держава організовує та забезпечує функціонування державного сектора економіки відповідно до концепції управління державним сектором економіки, яку розробляє на основі засад внутрішньої і зовнішньої політики Кабінет Міністрів України і схвалює Верховна Рада України.

Держава реалізує право державної власності у державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб'єктів господарювання, які належать до даного сектора і здійснюють свою діяльність на основі права повного господарського відання або права оперативного управління.

Повноваження суб'єктів управління державним сектором економіки, тобто Кабінету Міністрів України, міністерств, інших центральних та місцевих органів влади щодо суб'єктів господарювання, визначаються виключно законом.

Законом можуть бути визначені види господарської діяльності, яку дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям.

Органам управління, які здійснюють організаційно-господарські повноваження стосовно суб'єктів господарювання державного сектора економіки, забороняється делегувати іншим суб'єктам повноваження щодо розпорядження державною власністю та управління діяльністю суб'єктів господарювання, за винятком делегування згаданих повноважень відповідно до закону органам місцевого самоврядування та інших випадків, передбачених Господарським кодексом України.

Держава здійснює контроль за суб'єктами господарювання державного сектора економіки: у сфері планування -- шляхом складання Державної програми економічного та соціального розвитку України, Державного бюджету України, а також інших державних програм з питань економічного і соціального розвитку; у сфері збереження та витрачання коштів і матеріальних цінностей суб'єктами господарських відносин -- за станом і достовірністю бухгалтерського обліку та звітності; у сфері фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та податкових відносин -- за додержанням суб'єктами господарювання кредитних зобов'язань перед державою і розрахункової дисципліни, додержанням вимог валютного законодавства, податкової дисципліни; у сфері цін і ціноутворення -- за додержанням суб'єктами господарювання державної дисципліни цін на продукцію і послуги; у сфері монополізму та конкуренції -- за додержанням антимонопольного законодавства та законодавства про природні монополії; у сфері земельних відносин -- за використанням та охороною земель; водних відносин і лісового господарства -- за використанням та охороною вод і лісів, відтворенням водних ресурсів і лісів; у сфері виробництва і праці -- за безпекою виробництва і праці, додержанням законодавства про працю, за протипожежною, екологічною, санітарно-гігієнічною безпекою; за додержанням стандартів, норм і правил, якими встановлено обов'язкові вимоги щодо умов здійснення господарської діяльності; у сфері споживання -- за якістю і безпечністю продукції та послуг тощо.

Суб'єктами господарювання державного сектора економіки є державні підприємства.

Державне підприємство -- це підприємство, утворене компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку, засноване на державній або державній та інших формах власності, якщо частка державної власності в ньому перевищує 50 % чи становить величину, яка забезпечує державі здійснення управління діяльністю підприємства на праві власника (володіння контрольним пакетом акцій). Можуть утворюватись також державні господарські об'єднання.

Державне унітарне підприємство утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності (основних і оборотних виробничих фондів), як правило, без поділу її на частки і входить до сфери управління цього органу державної влади. Останній є представником власника і виконує його функції у межах, визначених законодавством.

Майно державного унітарного підприємства перебуває у загальнодержавній власності або власності Автономної Республіки Крим і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання чи праві оперативного управління. Фірмове найменування державного унітарного підприємства повинно містити вказівку на власника його майна. Державне унітарне підприємство не несе відповідальності за зобов'язаннями власника та органу влади, до сфери управління якого воно входить.

Органом управління державного унітарного підприємства є керівник підприємства, який призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органу.

Державні унітарні підприємства поділяються на комерційні і казенні.

Державне унітарне комерційне підприємство є суб'єктом підприємницької діяльності, діє на основі статуту на засадах комерційного розрахунку і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності всім належним йому майном. Майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання.

Статутний фонд державного комерційного підприємства утворюється органом державної влади, до сфери управління якого воно входить, до реєстрації його як суб'єкта господарювання. Держава та орган, до сфери управління якого входить державне комерційне підприємство, не несуть відповідальності за його зобов'язаннями, крім випадків, передбачених Господарським кодексом та іншими законами.

Збитки, завдані державному комерційному підприємству внаслідок виконання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, які були визнані судом неконституційними або незаконними, підлягають відшкодуванню згаданими органами добровільно або за рішенням суду.

Державне комерційне підприємство може бути перетворене у випадках та порядку, передбачених законом, на корпоратизоване підприємство -- державне акціонерне товариство.

Державне комерційне підприємство зобов'язане приймати та виконувати доведені до нього в установленому законодавством порядку державні замовлення і державні зобов'язання, а також враховувати їх при формуванні виробничої програми, визначенні перспектив свого економічного і соціального розвитку та виборі постачальників і споживачів. Державне комерційне підприємство не має права безоплатно передавати закріплене за ним майно іншим юридичним особам чи громадянам, окрім випадків, передбачених законом. Відчужувати, віддавати в заставу майнові об'єкти, що належать до основних фондів, здавати в оренду цілісні майнові комплекси структурних одиниць і підрозділів державне комерційне підприємство має право лише за попередньої згоди органу державної влади, до сфери управління якого воно входить.

Особливим різновидом державного унітарного підприємства є казенні підприємства. Вони створюються у галузях (сферах) народного господарства, в яких: законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам; основним (понад 50 %) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава; за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів; переважаючим (понад 50 %) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним; приватизація майнових комплексів державних підприємств заборонена законом.

...