Концепція нації і держави Володимира Старосольського

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В.М.КОРЕЦЬКОГО

Спеціальність 23.00.05 - етнополітологія та етнодержавознавство

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

КОНЦЕПЦІЯ НАЦІЇ І ДЕРЖАВИ ВОЛОДИМИРА СТАРОСОЛЬСЬКОГО

ЗГУРСЬКА Валентина Леонідівна

Київ - 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі політичних наук Київського національного університету будівництва і архітектури.

Науковий керівник - доктор політичних наук, професор, академік УАПрН Кресіна Ірина Олексіївна,

Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, завідувач відділу правових проблем політології.

Офіційні опоненти:

доктор політичних наук, професор Оніщенко Ірина Григорівна, Європейський університет, професор кафедри соціально-гуманітарних дисциплін;

доктор політичних наук, доцент Лойко Лариса Іванівна,

Голова правління Київського інституту етнокультурних досліджень.

Захист відбудеться " 21 " листопада 2008 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) політичних наук в Інституті держави і права ім. В.М.Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий " 20 " жовтня 2008 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради, кандидат політичних наук М. Д. Ходаківський

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження зумовлена необхідністю вивчення теоретичної спадщини українських учених, які заклали підмурок української національної державності. Важливим завданням сучасної української політичної науки є осмислення тих концептуальних, евристично перспективних ідей, які були висунуті вітчизняним суспільствознавством та через відомі ідеологічні причини недоступні для наукових студій і які мають великий потенціал націо-, державо- і правотворення у сучасній Україні. До них належить і творча спадщина видатного українського вченого Володимира Старосольського.

Попри деякі спроби сучасних вітчизняних дослідників вивести теоретичну спадщину Володимира Старосольського із цілковитого забуття більша частина наукового доробку вченого і правника залишається неосмисленою, неінкорпорованою сучасною політичиною і правовою науками і майже недоступною для вивчення. А за браком сталої наукової традиції, перерваної тоталітарним режимом, малорезультативними виявляються спроби розбудувати вітчизняну політико-правову парадигму суспільного розвитку та накреслити стратегію майбутнього України. Так, у сучасній політичній думці помітно зріс інтерес до проблем національної ідеї, консолідації суспільства, державного устрою. При цьому, як правило, та чи інша точка зору легітимується працями західних і російських дослідників. Проте поза увагою залишається неоціненний доробок українських учених, зокрема В.Старосольського.

Окремі аспекти творчої діяльності В.Старосольського або дотичні питання дослідження наукової спадщини українських мислителів кінця ХІХ - першої половини ХХ століття були висвітлені в працях О.Антонюка, Ю.Бойка, М.Вівчарика, М.Возьного, В.Горбатенка, Я.Грицака, В.Євтуха, О.Жерноклеєва, М.Кармазіної, О.Картунова, Ф.Кирилюка, З.Книша, В.Котигоренка, І.Кресіної, А.Круглашова, І.Кураса, Б.Кухти, Ю.Левенця, І.Лисяка-Рудницького, В.Лісового, О.Майбороди, О.Мироненка, П.Мірчука, М.Обушного, І.Оніщенко, В.Панібудьласки, О.Панок, М.Панчука, В.Потульницького, Ю.Римаренка, О.Салтовського, О. Семківа, О.Славич, В.Трощинського, І.Чайковського, Ю.Шаповала, Л. Шкляра. Зокрема, В.Потульницький здійснив спробу систематизації поглядів українських учених ХІХ - ХХ століть, періодизації історії української політології, типологізації її основних напрямів.

Серйозною спробою ввести теоретичний доробок В.Старосольського у сучасний науковий обіг та заповнити "білу пляму" в дослідженні його концепції нації і держави є статті І.Кресіної, зокрема вступна стаття "Свідомість і воля - основа нації" до першого перевидання праці В.Старосольського "Теорія націії" (1998). Дослідниця зробила першу спробу осмислити його наукову спадщину в контексті етнодержавознавчої парадигми.

Сутність та основні проблеми політичної концепції В.Старосольського стали предметом єдиного на цей час дисертаційного дослідження О.Панок, яка ввела в науковий обіг деякі досі невідомі джерела. Проте політична концепція вченого у цій дисертації осмислюється на матеріалі фактично однієї праці - "Теорії нації". До поля авторського аналізу не потрапили важливі концептуальні підходи вченого щодо політичної суб'єктності нації, національної держави, грунтовна праця "Держава і політичне право", яка стала квінтесенцією всієї теоретичної спадщини В.Старосольського.

У публіцистичних статтях-спогадах Я.Падоха, Ю.Старосольського, У.Старосольської, І.Кедрина, В.Левицького, Г.Марунчака, Т.Гаєцького, В.Качмара, М.Тарнавського, С.Людкевича та інших політиків, учених, діячів культури виразно постає постать В.Старосольського і як адвоката, члена та голови УСДП, активного діяча молодіжного визвольного руху в Галичині, сотника "Січових Стрільців", професора права декількох європейських університетів.

Отже, маємо констатувати тільки перші спроби осмислення теоретичної спадщини В.Старосольського. Цілісна ж картина етнополітологічного аналізу концепції цього видатного українського вченого тільки починає вимальовуватися. Це і обумовило актуальність та особливості аналізу в даній роботі концепції нації і держави В. Старосольського.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках плану теоретичної розробки політичних і етнонаціональних проблем державотворення в Україні, що здійснюється кафедрою політичних наук Київського національного університету будівництва і архітектури (номер державної реєстрації 0100У002 - 97). Тема дисертаційного дослідження затверджена Вченою радою КНУБА 11 квітня 2000 р., протокол № 6.

Мета і завдання дослідження. Основною метою роботи є комплексне дослідження науково-теоретичної спадщини В.Старосольського, виявлення концептуальних засад його теорій нації і національно-державного будівництва та їх ролі у розвитку української політико-правової думки.

Реалізація цієї мети передбачає вирішення наступних завдань:

- ввести у науковий обіг недосліджені політичною наукою ідеї, положення й концептуальні висновки В.Старосольського;

- виявити основні методологічні засади дослідження В.Старосольським феноменів нації і держави;

- розкрити основні конституїтивні ознаки і параметри нації і держави, які лежать в основі тлумачення В.Старосольським цих феноменів;

- здійснити порівняльний аналіз концептуальних поглядів і теоретичних висновків різних учених - попередників і сучасників В.Старосольського щодо проблем нації і держави;

- виявити евристично-прогностичний потенціал концепту В.Старосольського щодо нації і держави для осмислення сучасних державотворчих процесів в Україні.

Об'єктом дослідження є етнополітологічна та етнодержавознавча складова теоретичної спадщини українського вченого і правника В.Старосольського.

Предметом дослідження є особливості створеного В.Старосольським концепту нації і держави в їх діалектичній взаємозумовленості.

Методи дослідження. Теоретико-методологічною основою дослідження є система філософських, загальнонаукових та спеціальних наукових методів, які є найбільш ефективними для реалізації поставлених завдань. Загальнонаукові методи аналізу, синтезу, типології, верифікації, узагальнення й абстрагування застосовувалися для забезпечення системного дослідження основних наукових положень, ідей, теоретичних висновків В.Старосольського щодо феномена нації і держави.

Аналізуючи концептуальні підходи В.Старосольського до тлумачення феноменів нації і держави, автор виявляє їх діалектичний зв'язок і взаємозумовленість, демонструючи евристичний потенціал діалектичного методу в аналізі суспільних процесів. Філософський принцип розвитку дав можливість вивчити концепт ученого в еволюції - послідовному створенні цілісної конструкції аргументів та умовиводів щодо нації та держави.

Серед спеціальних методів використовувався історико-політологічний підхід, що дало можливість проаналізувати ідейно-теоретичну спадщину В.Старосольського в контексті тогочасної європейської наукової традиції, з урахуванням різних світоглядних парадигм.

Порівняльний метод використаний для аналізу методологічних підходів західноєвропейських, російських, українських учених до тлумачення нації і держави, демократії, міждержавних зв'язків та оцінки майбутнього інституту держави.

Структурно-функціональний метод дав можливість дисертантці виокремити системологічні елементи і конструкції у концепції В.Старосольського, їх гносеологічну роль у осмисленні політичних процесів у різних країнах.

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена змістом і обсягом дослідницьких завдань та шляхами їх розв'язання. У межах здійсненого дослідження отримано результати, які мають наукову новизну.

1. Показано концептуальне значення обгрунтованої В.Старосольським діалектичної єдності соціологічного і психологічного підходів як методологічної засади дослідження феномена нації. Розкрито слушність спростування ним атомістичної теорії нації. Визначено наукові засади тлумачення нації 1) як спільноти органічної на відміну від держави - спілки механічної; 2) як явища модерної доби; 3) як суспільства, що у прагненні до державності стало спільнотою; 4) як результату дії національної свідомості й політичної волі до державності. Доведено слушність висновку вченого про те, що державне домагання є основною ознакою модерної нації і головною відмінністю від аналогічних спільнот минулого. Розкрито науково-евристичне значення сутнісного критерію нації - її політичності.

2. Доведено, що питання забезпечення прав і свобод людини і громадянина В.Старосольський розглядав як частину національного питання. Послідовне здійснення права нації як суспільної, колективної цілісності означає народну суверенність. Звідси висновок: домагання права національного самовизначення - це спеціальна форма здійснення ідеї народної суверенності. Змістом останньої є право нації визначати державну форму буття, створювати власну національну державу.

3. Вперше введено у науковий обіг новаторську на той час наукову тезу В.Старосольського про взаємозумовленість нації і демократії, демократизації і націоналізації державної влади. Показано, що цей взаємозв'язок і означає народний суверенітет. Учений довів: здійснення автономії у модерних державах можливе тільки в демократичних формах і станом розвитку демократії визначаються межі автономії; автономія в сучасну добу - необхідне доповнення та коректив демократії.

4. Показано обгрунтованість і прогностичне значення висновків В.Старосольського про вичерпаність догми щодо суверенності як істотної ознаки держави. Учений передбачав перспективу розвитку міждержавних відносин та інституту держави: держава майбутнього не буде суверенною, її правову сутність становитимуть власні компетенції, водночас вона не буде у їх здійсненні незалежною та безконтрольною; має утвердитися наддержавна організація, яка стоятиме на сторожі норм міжнародного права, а відтак закінчиться період, у якому міждержавне становище нації визначалося силою держави.

5. Розкрито виявлені В.Старосольським особливості розподілу владних компетенцій у союзній (федеративній) державі - між органами держави і суб'єктів федерації та характеру взаємовідносин між ними. Розкрито підходи вченого до проблеми державного суверенітету в контексті розвитку різних типів міждержавних зв'язків (адміністративних, непостійних політичних та зв'язків нерівноправних держав). Показано слушність висновків про віджилість такої форми зв'язків, як унія; про ефективність і тривалість конфедерації; про тенденцію перетворення союзу держав на тривалішу форму - союзну державу.

6. Показано, що В.Старосольський не зводив державний устрій до територіального поділу, а розглядав його як систему управління суспільством з боку різних наділених певними компетенціями суб'єктів - як держави, так і автономних одиниць. Головним критерієм автономності вчений вважав наявність у особи (фізичної чи юридичної), суспільної групи публічно-правових компетенцій. Розкрито положення концепції вченого про децентралізацію як процес передачі публічно-правових компетенцій від держави до об'єднань громадян. Це означає процес перебудови конституційної держави (яка раніше грунтувалася на визнанні лише державного суверенітету і політико-правової суб'єктності держави, а не нації) і становлення громадянського суспільства. Уперше в політичній науці розкрито обгрунтоване В.Старосольським положення про зумовленість виду автономії та самоврядування не територіальним поділом, а ступенем розвитку громадянського суспільства. Виявлено створений В.Старосольським концепт громадянського суспільства як активних, відповідальних громадян та їх автономних об'єднань. Доведено, що вчений не відокремлює державу від інститутів громадянського суспільства, а підкреслює значення їх взаємодії в управлінні суспільними процесами. Відтак модерна держава не може не бути демократичною.

7. Показано науково-евристичний потенціал тези В.Старосольського про зумовленість назви та обсягу і специфіки діяльності "автономічних установ" місцевими, історичними, соціологічними обставинами, а не розмірами автономної території. Виявлено інноваційне на той час положення про виховний потенціал автономії.

8. Розкрито оригінальний підхід В.Старосольського до класифікації видів автономії, її форм та правового статусу. Показано слушність висновку про те, що у питанні про визнання якоїсь території як громади, краю чи провінції вирішальне значення має не розмір території, а правовий статус "в цілісності державної організації". Виявлено окреслені В.Старосольським особливості здійснення релігійної і національної (персональної, територіальної) автономії та суттєві відмінності між ними. Розкрито тезу вченого про персональну автономію як доцільний інститут там, де територіальна автономія неможлива, як найбільш ефективний засіб забезпечення інтересів нації. Показано доведену В.Старосольським обмеженість культурно-національної автономії і закономірність вимог недержавних націй щодо здійснення територіальної автономії. Розкрито визначені вченим критерії національно-територіальної автономії.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані для теоретичного обґрунтування стратегічних напрямів розбудови національної держави в Україні, формулювання національної ідеї та національних інтересів, розробки концептуальних засад реформування державного устрою, децентралізації влади. Результати дослідження можуть бути використані у викладанні історії і теорії політчиної науки, держави і права, конституційного, міжнародного, муніципального права, порівняльної політології, етнополітології та етнодержавознавства.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Дисертація виконана і обговорена на кафедрі політичних наук Київського національного університету будівництва і архітектури. Основні положення дисертаційного дослідження викладені в 9 статтях автора у фахових виданнях у галузі політичних наук.

Теоретичні і методологічні аспекти роботи доповідалися на наукових конференціях: 62-й науково-практичній конференції КНУБА (17-19 квітня 2001 р.), 63-й (16-18 квітня 2002 р.), 64-й (15-17 квітня 2003 р.), 65-й (20-22 квітня 2004 р.), 66-й (19-21 квітня 2005 р.), 67-й (18-20 квітня 2006 р.), 68-й (17-20 квітня 2007 р.), 69-й (15-18 квітня 2008 р.), міжнародній конференції "Четверті осінні юридичні читання" (Хмельницький, 21-22 жовтня 2005 р.).

Структура дисертації. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел (222 найменування). Обсяг дисертації - 195 сторінок, список джерел - 20 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтована актуальність теми, розкрито ступінь її наукової розробки, сформульовані мета та завдання, об'єкт, предмет, методи дослідження, наукова новизна і практичне значення, розкрито зв'язок дисертації з науковими програмами і темами, апробацію результатів, структуру роботи.

У першому розділі "Теорія нації як політичної спільноти" проаналізовано концептуальні засади обґрунтованої В.Старосольським теорії нації.

У першому підрозділі "Методологічні засади дослідження феномена нації" показано обґрунтування В.Старосольським необхідності при аналізі феномена нації виходити не стільки з раціональних чинників, скільки з розуміння того, що суспільна ідея є не тільки думкою, а й виявом прагнення, усвідомленою, раціоналізованою стихією. Вчений доводить поєднання у суспільній ідеї двох чинників - раціонального і нераціонального. Дисертантка звертає увагу на положення В.Старосольського про ідею як соціологічний феномен (араціональне підґрунтя та раціональні чинники), проте, що раціональне та араціональне передбачають один одного.

У "Теорії нації" обґрунтовано методологічні засади, які мають убезпечити соціологічний аналіз феномена нації від суб'єктивізму, спроб віддавати перевагу раціональним чинникам чи стихійним, інстинктивним, переносити сучасні поняття на відносини минувщини, від політичної тенденційності.

Тією обставиною, що в розвиненому суспільстві, окрім стихійних сил суспільної психології, діють інші сили, в яких проявляється свідома думка, зумовлені проблеми методологічні, в основу яких покладено вибір методу дослідження - монізму - дуалізму, матеріалізму - ідеалізму, раціоналізму - волюнтаризму та інших антитез. Тому кожне пояснення суспільних явищ є, зазначав В.Старосольський, одночасно вирішенням питань світогляду.

Поряд із зазначеною особливістю суспільних ідей дослідник вказує на важливу ознаку - вбирати в себе не лише те, що є теоретично обгрунтованим і самодостатнім, а й те, що стоїть під їх знаком, однак залишається неусвідомленим, не виведеним на рівень гасла, програми тощо. Це породжує небезпеку в дослідженні нації аналізувати суть національного руху за його ідеологічним супроводом. Ідеологія визначає практичні цілі руху і не завжди спроможна теоретично означити сутність останнього в цілому. Звідси виникла низка концепцій, які пов'язані з політичною практикою і претендують на абсолютне значення як теорії певного суспільного явища.

У другому підрозділі "Критика В.Старосольським атомістичної теорії нації" автор зазначає, що важливе методологічне значення у осмисленні нації набуло спростування В. Старосольським атомістичної теорії. Остання грунтується на уявленнях про націю як суму чи просто збірну назву для якоїсь людської спільноти, члени якої відрізняються від інших спільними ознаками. Такий підхід був характерний для мислителів XVIII - XIX століть. Атомістичне розуміння зумовило появу низки теорій, які в одній чи декількох ознаках вбачали об'єктивні критерії для визначення нації (мову, расу, культуру, територію, історичні традиції). Оскільки в цих теоріях звертається увага передусім на суму ознак, емпірично набутих, то В. Старосольський називає весь напрям думки емпіричним. Для розкриття позиції вченого щодо неприйнятності атомістичного, емпіричного підходу до розуміння нації здійснено порівняльний аналіз засадничих положень С.Рудницького, Г.Еллінека, О.Бочковського, Т.Масарика, В.Липинського, Д.Донцова та ін.; введено в етнополітологічний обіг праці цих мислителів, які раніше не були предметом аналізу з точки зору тлумачення феномена нації. При цьому виявлені певні суперечності у розумінні нації, зокрема, Г.Еллінеком і Т.Масариком. Це дало змогу показати послідовність позиції В.Старосольського щодо визначальних чинників формування нації. Він на основі аналізу окремих ознак нації дійшов висновку, що жодна з них чи деякі з них разом "не дають істоти нації".

У третьому підрозділі "Нація - органічна політична спільнота" розкрито аргументацію В.Старосольського в тлумаченні нації як спільноти і держави як спілки, нації як організму й держави - як механізму. Bажливе значення має висновок ученого, що за своєю сутністю нація є суспільством, яке у прагненні до політичної самостійності (державності) стало спільнотою.

В.Старосольський стверджував, що ставлення до держави не можна вважати цілковито об'єктивним фактом. Це суб'єктивний факт - воля та змагання до власної державності. Відтак державність як вже щось набуте треба перенести у сферу сучасного і майбутнього. Тому чинником, що творить національну спільноту, вчений пропонував вважати не державність, а державницьку ідею. Цей висновок підтверджує методологічну настанову дослідника на вивчення феномена нації на основі врахування такого чинника, як ідея, засвідчує послідовність і логічність концепції вченого, який відкидає матеріалізм.

На думку дисертантки, такий висновок має непересічне значення для сучасної політичної науки. Адже у більшості тлумачень нації домінує етатистський детермінізм, наголос на інституті держави як доконаному факті й результаті реалізації права нації на самовизначення, як важливій ознаці нації. Це дає підстави кваліфікувати націями тільки ті спільноти, які витворили державу.

Визначивши націю як політично активну спільноту, В.Старосольський стверджує: нація повинна спрямовувати зусилля на опанування державою. Воля до політичного самовизначення - головний показник народження і смерті нації.

У четвертому підрозділі "Основні умови формування нації як політично активної спільноти" охарактеризовані аргументи В.Старосольського щодо значення і ролі різних чинників у становленні модерної нації. Вчений довів, що історично після релігійного постав чинник мовний у творенні демократією спільноти. Адже освіта народною мовою доступна всім, і це найважливіша умова політичної активізації маси. Така спільнота ставала могутнім політичним суперником аристократії й монархії. Згодом сталося "одухотворення" цієї спільноти, а нація стала самостійним центром культури.

В.Старосольський зробив прогностичне припущення, що роль культурного чинника для нації дедалі зростатиме. Проте вчений не абсолютизував (на відміну від Й.Бочковського, Т.Масарика та ін.) значення культури для нації, підкреслюючи, що національна приналежність не збігається з культурною, він також і не перебільшував (на відміну від М.Ковалевського і Д.Донцова) ролі психологічного чинника та провідної верстви у формуванні держави.

Відтак, за В.Старосольським, найважливіший націотворчий чинник - реалізація політичної волі. Національний принцип не спрямований проти інших націй. Він означає усунення будь-якого панування, що не відповідає його основам. З огляду на це поняття національного інтересу охоплює усе, що сприяє формуванню спільноти або перешкоджає цьому процесові.

У дисертації показано, що В.Старосольський аналізував і такі випадки, коли формування нації випереджає дію тих ознак, що умовно названі "народністю" (мова, культура). Він дійшов висновку про те, що ні спільне кровне походження, ні історичні традиції, ні споконвічна батьківська територія, ні спільна віра не були основою національного уконституювання: лише самостійницький стяг, що замайорів у боротьбі демократій проти метрополій, був моментом народження нових націй. Аналізуючи теоретичні визначення нації, Старосольський особливо виділяв дефініцію Л.Гумпловича, де істотною умовою нації визнано приналежність протягом тривалого історичного періоду до одного народу та однієї держави. Вчений ставив у заслугу Гумпловичу те, що в його визначенні держава вперше виступає як складова частина поняття нації. Водночас В.Старосольський вказує на недостатність такого підходу, бо з визнання державного існування об'єктивним критерієм нації випливає, що кожна держава мусила б стати джерелом нової нації, не з'ясованим відтак залишається, чому лише деякі держави стали творцями націй, який період часу слід визнати достатнім для витворення державою нації та ін.

У другому розділі "Створення В.Старосольським концепту демократичної національної держави" здійснено спробу узагальнити погляди вченого на національну державу як результат свідомих зусиль модерної нації щодо власного уконституювання. У першому підрозділі "Нація - "природний власник держави" проаналізовано концептуальні підходи до феноменів нації і держави у їх діалектичному взаємозв'язку. Це набуває важливого значення для осмислення теоретичної спадщини вченого та розвитку сучасних уявлень про співвідношення нації і держави.

Держава як інституціоналізований результат свідомих зусиль нації може мати на різних історичних етапах різні вияви, форми, правові інститути тощо. Відтак втрата держави через певні історичні обставини має розглядатися як нереалізовані зусилля нації в напрямку до означеної мети - політичного суверенітету. Отже, втрата мети не означає втрати напряму, тобто нації, що свідчить про неперервність національного розвитку. Звідси висновок дисертантки про неспроможність поширених тверджень деяких учених про те, що в Україні не було нації, оскільки вона входила впродовж тривалого періоду до складу інших держав. Відсутність суверенітету не означає відсутності нації.

У роботі доведено, що В.Старосольський основою нації вважав національну свідомість. Це випливало з його тлумачення нації як суб'єктивної цілісності. Дисертантка підкреслює, що поєднання в національній ідеї раціонального й араціонального означає сполучення національного і державного. Звідси необхідність при визначенні сучасних параметрів національної ідеї враховувати національні інтереси, закорінені в психології, культурних і політичних традиціях української нації.

З концепту В.Старосольського випливає: оскільки нація є суб'єктивною, політичною спільнотою, то розв'язання на певному етапі проблем розбудови держави не означає згортання політичних інтересів нації, оскільки національні інтереси сягають ширше державницьких. Сюди ж слід віднести і таке явище, як громадянське суспільство. Дисертантка показує важливе значення для розуміння В.Старосольським проблеми нації і держави його тлумачення сутності й обсягу національних інтересів. Учений підкреслював, що національний інтерес поширюється на всі сфери діяльності людини і нації. Тому принципово неприпустимо і практично недоцільно визначати певну сферу інтересів як "національну". Відтак, стверджував В.Старосольський, можна говорити про національні інтереси тільки в сенсі "інтересів нації". Учений зробив важливий висновок: усі види інтересів зводяться до одного інтересу - зберегти та розвинути національну індивідуальність, самобутність і самодостатність.

Як показано у роботі, таке розуміння виводить дослідника на критику поділу націй на "культурні" та "політичні", в основі якого лежить погляд, що існують два види національних інтересів, культурно- та політично-національні, та що нація може вдовольнитися тільки одним з них. "Культурна нація" означає не що інше, як народ, який має самобутню культуру. Відтак духовна культура є внутрішньою ознакою будь-якої нації. Водночас державність - це не внутрішня прикмета, а суспільна установа. Не можна протиставити державність і культуру, бо це не тотожні поняття.

У дисертації показано, що з обгрунтованим В.Старосольським положенням про націю як суб'єктивну людську спільноту, яка прагне до повної реалізації своїх інтересів, пов'язана її ексклюзивність. Нація, як кожна спільнота, не може ділитися своїми членами з іншими націями. Погляд, що можна належати одночасно до двох або більше націй, не узгоджується з поглядом, що нація - це спільнота.

У другому підрозділі "Проблема націоналізації держави у концепції політичного права В. Старосольського" показано, що у концепції національно-державного будівництва нація як політична спільнота розглядається як мета і рушій державотворчих змагань. Державне домагання є головним для нації і в цьому полягає суттєва відмінність від інших спільнот. Національний принцип В.Старосольський висунув як абсолютний постулат для держави, а політичність стала сутнісним критерієм нації. Конкретного політичного змісту національний принцип набував у двох вимогах: кожна нація має бути державою; одна нація має бути однією державою. Тому цей принцип спрямовувався проти існуючих держав, діючи в двох напрямах. По-перше, він передбачав об'єднання в одну державу там, де одна нація перебувала в межах різних держав. По-друге, він вимагав розпаду держави, яка охоплювала у своїх межах різні нації. Нерідко національний принцип діяв одночасно в обох напрямах, тобто там, де нація була поділена між декількома державами і в кожній з них була поневоленою. Так створювався грунт для формування політичних гасел національного визволення та возз'єднання.

Джерелом життєвої сили національного принципу є, як зазначав В.Старосольський, його тісний та істотний зв'язок з демократією. І з точки зору демократії вчений аналізує діалектику національного та соціального визволення, принципу національного самовизначення і утвердження демократії. У роботі розкрито важливий методологічний висновок ученого про те, що національна держава створює умови для демократизації суспільства.

У третьому підрозділі "Концептуальні засади державного устрою в модерну добу (за В. Старосольським)" розкрито вирішальну роль територіального чинника у становленні держави. Адже в Новий час сформувався і став панівним тип держави, який В.Старосольський з огляду на територію назвав "середнім", що прагне стати "всесвітовою" державою. Принцип "універсальної держави" поступився місцем ідеї рівноваги між державами.

Дисертантка доводить, що для розуміння концептуальних підходів вченого до обгрунтування правової основи відносин держави і території визначальне значення має категорія області. Суть "модерного" розуміння відношення держави до області полягає у тому, що область держави - це не предмет державної влади, а чинник, який означає "обсяг цієї власти". Влада не відноситься до території, вона не є реальним правом. Область є моментом, що означає обсяг дії державної влади і має, як доводить учений, подвійне значення: 1) негативне (область становить межі для чужої державної влади ("на даній области може виконувати власть тільки одна держава"); 2) позитивне (область - терен діяльності державної влади, і всі люди, що знаходяться на її території, підлягають державній владі).

У цьому контексті здійснено порівняльний аналіз поглядів В.Старосольського і В.Липинського. Останній надавав території не стільки правового, скільки громадянського і патріотичного змісту.

Дисертантка формулює важливі теоретичні висновки щодо розуміння вченим проблеми державного устрою. По-перше, еволюція політичної влади на певній території зумовлює усвідомлення нацією необхідності власної суверенності. Суверенність виступає як атрибутивна ознака модерної держави. По-друге, територіальний чинник зумовлює державний устрій і тип держави. По-третє, територія є не тільки державотворчим, а й націотворчим чинником.

У четвертому підрозділі "Національна держава у світлі універсалістських теорій" автор відзначає неабияку увагу В.Старосольського до тенденцій у державотворенні: по-перше, чисельно малі держави утворили великі; по-друге, розпад імперій, в основі якого був національний принцип. Відтак змінився чинник виникнення держав. Монархічний принцип замінила нація, а це означає кінець безоглядної державної експансії. Такою перешкодою стає міжнародне право. Тому практичне питання гуманізму стає проблемою щодо характеру міждержавних взаємин. В.Старосольський припускає, що нація буде тільки етапом для формування ширшої спільноти, проте констатує: жодна з дотеперішніх форм не вичерпалася, оскільки ще не відіграла своєї ролі в історії.

У дисертації аналізуються погляди В.Старосольського на марксизм та комуністичну ідею. Зокрема, він вказує на обмеженість марксистського розуміння поневолення - лише як класового. Другий вид поневолення і одночасно джерело "політичності" держави - поневолення однієї нації іншою. В.Старосольський доводить: дійсність не підтверджує марксистського погляду, нація в безкласовому суспільстві буде політичною спільнотою, яка прагнутиме до самостійності. Тому ліквідація поділу на класи недостатня, має бути ліквідований поділ на панівні та поневолені державою нації. Єдиною розв'язкою національного питання є націоналізація держави, чи удержавнення нації. Орґанізм нації і механізм держави мають поєднатися. нація атомістичний старосольский націоналізація

В.Старосольський дійшов висновку: якщо метою визвольної боротьби буде емансипація не лише поодиноких націй, а ліквідація національного гноблення, тоді у цій боротьбі буде зацікавлене все людство. Тому справа національного визволення має загальнолюдське значення.

У третьому розділі "Володимир Старосольський про суть і основні форми міждержавних зв'язків" розкрито проблему концептуального осмислення В.Старосольським взаємозв'язку внутрішньої політики держави, її правової системи та форм міждержавних зв'язків, які віддзеркалюють геополітичну розстановку сил у певний історичний період.

У першому підрозділі "Міжнародні адміністративні зв'язки (унії)" показано процес обгрунтування В.Старосольським основних форм міждержавних адміністративних зв'язків (уній). На його думку, з юридичної точки зору, міждержавні відносини можливі на подвійній основі. Або держави-члени входять до них, зберігаючи свою правову індивідуальність, або міждержавний зв'язок спричиняє зміни в цій "особовості" держав. У першому випадку правовою основою зв'язку є норми міжнародного права, в другому - державне право.

Як показано у дисертації, В.Старосольський розрізняв міждержавні зв'язки та систему держав (сукупність держав, що об'єктивно зв'язані спільними інтересами та змушені залишатися в постійних відносинах). Основою інтересів є географічне положення. Таке розуміння дає змогу осмислити суть різних типів міждержавних зв'язків. Ці зв'язки треба використовувати обережно, особливо щодо підведення конкретних явищ під загальні поняття.

Перший тип міждержавних зв'язків - адміністративні. Міждержавна співпраця у цивільній і господарській сферах можлива як на основі домовленостей, так і на основі юридичних договорів і обов'язків. Для спільного постійного порозуміння та управління в якійсь сфері держави можуть утворити спілку. Так виникають міжнародні адміністративні союзи, унії, які є першими етапами на шляху розвитку міждержавних взаємин. Адміністративні союзи перетворюють певну сферу життя на автономну від політичних відносин. Другим типом є непостійні політичні зв'язки, метою яких є отримання політичної вигоди. Тому ця мета лежить у суб'єктивній сфері, її предметом є сила, значення міжнародного становища держав.

В.Старосольський визначив форми та інтенсивність міждержавних зв'язків залежно від ступеня охоплення країн-учасниць: непостійні політичні зв'язки (порозуміння у справах міждержавної політики) - міждержавні договори. Він визначає дві форми: "дружнє порозуміння" (залагодження справ мирним шляхом) та альянс, "приязнь" (розв'язання політичної проблеми об'єднаними силами). На відміну від "порозуміння" альянс звернений назовні. З огляду на мету "приязні" В.Старосольський розрізняє альянс для наступу, оборони та для наступу і оборони. Дисертантка зазначає, що вчений вважав альянс найпоширенішою формою непостійних міждержавних зв'язків. Третій тип міждержавних зв'язків - зв'язки нерівноправних держав: панівної держави з підпорядкованими їй державами та протекторат міждержавного права.

На думку В.Старосольського, серед форм міждержавних зв'язків, які є пережитком минулого, особливе місце посідає реальна унія (дві самостійні держави мають спільного носія верховної влади), яка подібна до персональної. Своїм змістом вони відповідають патримоніальній державі.

У другому підрозділі "Союзи держав і союзні держави (федерації)" проаналізовано погляди В.Старосольського на співвідношення цих форм міждержавних зв'язків. Учений вважав четвертою і найсильнішою формою союз держав, або конфедерацію.

В.Старосольський вважав, що характерні риси союзу держав виявляються виразно, коли порівняти його із союзною державою - формою міждержавного зв'язку на основі не міждержавного, а державного права. У союзній державі є паралелізм двох держав, що виявляється щодо всіх елементів держави. Поряд з правовою системою федерації існують правові системи окремих держав, поряд з владами союзної держави - владна система цих держав. Тільки щодо суверенності паралелізму нема, вона знаходиться цілком і виключно у союзної держави.

Дисертантка робить висновок про те, що В.Старосольський одним з перших в українській політичній думці здійснив класифікацію, показав еволюцію форм міждержавних зв'язків, довів їхню історичну зумовленість, цілі, завдання та об'єктивну вичерпаність через прагнення держав зберегти політичну і правову суб'єктність.

Як показано у дисертації, важливого значення набуває інкорпорація в практику висновків В.Старосольського про особливості інституту громадянства у федеративній державі. Учений вважав, що із сутністю федерації зв'язане існування подвійного державного громадянства - союзної держави та окремих сфедерованих держав. Як нема території окремої держави, що не була б одночасно територією федерації, так нема громадянина окремої держави, що не був би громадянином союзної держави. І як щодо територій, так і щодо громадянства можливе та допустиме існування громадянства союзної держави, без громадянства якоїсь зі складових-держав федерації.

У третьому підрозділі "Особливості розподілу компетенцій між органами влади держави і суб'єктів федерації" розкрито теоретичні положення концепції В.Старосольського щодо диференціації компетенції федерації та її складових. У союзній державі поряд із федеральною є влада окремих держав, що утворюють федерацію. Залежно від того, чи переважає в них змагання до об'єднання, уніфікації, чи прагнення зберегти самостійне становище у федерації, буде сильнішим чи слабшим становище центральної влади щодо партикулярних державних влад. Як показано у дисертації, відмінності у цій царині В.Старосольський вбачав у існуванні двох державностей у союзній державі, що позначається на устрої влади, передусім центральної, а також партикулярних влад. Взаємини між федерацією та її складовими виявляються у розподілі компетенцій між владами федеральної і сфедерованих держав.

В.Старосольський довів, що вплив на законодавство та адміністрацію окремих держав, гарантований федеральною конституцією, і навпаки, гарантований цим державам вплив на федеральне законодавство та адміністрацію - це показник перемоги централістського або децентралістського принципу.

У четвертому підрозділі "Проблема державного суверенітету в контексті розвитку міждержавних зв'язків" проаналізовано погляди вченого на суверенність як істотну ознаку держави. Він відзначав, що в союзній державі її члени залишаються суверенними. Це завдало удару по догмі про державну суверенність, про те, що суверенність держави є правилом, що несуверенна держава є неповною.

Аналізуючи мету та діяльність Ліги націй, В.Старосольський побачив у ній великі можливості для розвитку міжнародного права та інтеграції держав. Саме існування цієї організації він вважав початком кінця принципу державної суверенності. Вчений висловив припущення, що держава майбутнього не буде суверенною. Її правову сутність становитимуть власні компетенції, водночас вона не буде у їх виконанні незалежною та безконтрольною, має утвердитися наддержавна організація, що стоятиме на сторожі норм, які діятимуть у міждержавних відносинах. Практично це означає, що закінчиться період, у якому міждержавне становище визначалося силою держави.

У четвертому розділі "Концепція децентралізації держави та автономності об'єднань громадян" здійснено спробу системного аналізу новаторської теорії В.Старосольскього про співвідношення процесів децентралізації влади і утвердження громадянського суспільства через розвиток самодіяльності й самостійності об'єднань громадян. У першому підрозділі "Адміністративна і територіальна децентралізація" доведено, що важливою складовою теорії національно-державного будівництва В.Старосольського є обгрунтування концепту децентралізації і автономності об'єднань громадян. Він визначив різні підстави адміністративної децентралізації і автономії - залежно від того, що покладено в основу визначення компетенції. Вирішальним моментом є територіальний, персональний або реальний поділ. Відповідно розрізняються адміністративна децентралізація, автономія територіальна, реальна, персональна та комбінаціії цих видів.

Адміністративна децентралізація означає, що різні органи державної влади мають розмежовані компетенції та частку самостійності в межах своєї компетенції. Поділ компетенції можливий на двох засадах: або в основі поділу є різниця предметна - напрямів державної діяльності, або територіальний поділ держави. У першому випадку йдеться про реальну, в другому - територіальну систему адміністративної децентралізації. Розкривається зміст двох визначених В.Старосольським форм територіальної децентралізації, що зумовлені різними причинами й суттєво відрізняються. Насамперед "технічна неминучість" вимагає поділу всієї території держави на менші частини і створення для кожної частини окремих владних установ, знання місцевих відносин, що може мати орган, який постійно перебуває на місці. Громада є найнижчою адміністративною одиницею, далі іноді кілька громад, зв'язаних у волость, "велику громаду", повіт, графство. Над ним різноманітні більші одиниці - департамент, земля, губернія, край.

В.Старосольський вважав, що адміністративно-територіальний поділ та система владних установ з територіально визначеною компетенцією є проявом ефективної територіальної децентралізації. Проте цей вид має свої межі, він належить тільки до адміністративної діяльності держави та певною мірою до судової. Крім того, владний нагляд вищих установ, а отже, найвищої, центральної, над нижчими гарантує перевагу централістичного принципу.

Інша форма - "система провінцій". Суть її в тому, що для визначеної частини держави - провінції існує окрема організація влади. Провінція має не тільки власні органи виконавчої, а й судової і законодавчої влади. Завдяки цьому вона являє собою майже державу в державі. Система провінцій - це гранична межа децентралізації, до якої може підійти держава, не втративши своєї єдності, створення провінцій у сучасній державі є наслідком неможливості провести централістичну організацію через певні причини.

В.Старосольський вважав, що децентралізація шляхом автономії - це доручення певних державних завдань, делегування цих компетенцій особам або групам, що не належать до урядового державного апарату. Порівняно з адміністративною децентралізацією автономія є вищою формою, оскільки переносить виконання завдань поза державний апарат. Автономія має і політичний характер. Деякі форми автономії є частковим здійсненням незалежності та політичної самостійності, а повним здійсненням - державна самостійність. Автор доводить, що це положення має непересічне значення для розуміння як сутності адміністративно-територіальної організації держави, так і для концептуалізації громадянського суспільства.

У другому підрозділі "Самоврядування й автономія як інститути децентралізації" розкривається теза В.Старосольського про те, що автономія є залученням громадянства до виконання публічних завдань (а не реалізації лише приватних інтересів і потреб), а питання про якість громадянства визначає суть і види автономії, тобто обсяг компетенцій та здатність громади їх релізувати, що, на думку дисертантки, має концептуальне значення, яке досі не було інкорпороване політичною думкою. Головне значення автономії в тому, що вона означає політичну активність неурядових, громадянських кіл, яка стає передумовою автономії. Автономістська практика є політичною школою суспільства: дає можливість зрозуміти суть публічної і державної діяльності. В.Старосольський довів: здійснення автономії у модерних державах можливе тільки в демократичних формах і лише станом розвитку демократії визначаються межі автономії.

Учений вважав за можливе класифікацію форм та видів автономії проводити за різними критеріями: 1) її юридичний характер, 2) основа, 3) обсяг. Величина та визначення території, з якою зв'язана автономія, демонструють велику різноманітність. Як основи автономії В.Старосольський характеризував дві територіальні одиниці: найнижчу - громаду та найвищу - край. Громада та край означають дві межі територіальної автономії, всередині яких перебуває решта територіальних одиниць. Громада як адміністративна територіальна одиниця формується з усіх мешканців і є носієм автономії. Межі громадівської автономії залежать від кола діяльності, самостійності громадських органів, від міри незалежності автономних органів від держави. Становище краю відмінне від становища громад, його вважають юридично посереднім явищем між громадою та державою. На думку В.Старосольського, у питанні про те, чи визнати якусь територію як край, розмір території ("простір") не має значення. Вирішальним є правовий статус території.

У третьому підрозділі "Правова природа територіальної автономії" розкрито визначені В.Старосольським правові засади територіальної автономії. Її особливість зумовлена зв'язком з певною територією. Особливо це важливо щодо не пасивної, а активної автономії, де автономна одиниця має публічно-правову особливість, є корпорацією публічного права. Коли корпорація є установою територіальної автономії, то вона є територіальною, обласною корпорацією публічного права. Тобто за своєю юридичною сутністю є правовою суб'єктністю того ж роду, що й держава, що є теж обласною публічно-правовою корпорацією. Відтак між нею та державою є схожість. Різниця полягає в обсязі компетенцій. Автономія є корпорацією нижчого порядку, її воля може поширюватися в межах, визначених державою. Питання тотожності могло б стосуватися тільки автономних корпорацій, що мають широкі власні компетенції, включаючи законодавчу. Проте є засаднича різниця - воля панівної держави зобов'язує несуверенну державу, але вона не діє безпосередньо в її межах. Вона там діє юридично тільки як воля цієї несуверенної держави. Навпаки, воля держави діє в межах автономної території безпосередньо як воля держави на тій території.

У четвертому підрозділі "Політичні й правові особливості персональної автономії" показано, що, за В.Старосольським, носієм територіальної автономії є суспільна група, котра має спільні інтереси, які виникли з її зв'язку з територією. Тому вона є персональною ("особовою") в тому сенсі, що служить особам, та реальною, бо її основою є існування зв'язаних з територією інтересів. Персональний склад суспільної групи, яка є носієм територіальної автономії, не випадковий: це тільки ті особи, які увійдуть у певне відношення до території, як її мешканці чи горожани. В територіальній автономії тільки територія є чинником, що не змінюється. У такому розумінні автономія прив'язана до території і тільки опосередковано - до осіб. В інших видах автономії інакше: склад автономної групи означений. Група обіймає означені особи, а власне особи означені якоюсь своєю кваліфікацією (особи певної віри, національності тощо). Персональна автономія побудована на спільності не зв'язаних з територією інтересів якоїсь суспільної групи. У цьому розумінні вона реальна.

Як показано у п'ятому підрозділі "Національна автономія: особливості публічно-правової суб'єктності", В.Старосольський довів тісний зв'язок національного питання і питання прав людини і громадянина. Але останнє не вичерпує національного питання, залишається невирішеним навіть при дуже широких свободах людини.

В дисертації розкрито тезу В.Старосольского про те, що прагнення визнати та здійснити права нації - це і є домагання здійснити народну суверенність. Її змістом є право нації визначати державну форму свого буття.

В.Старосольський вказує на дві концепції здійснення національної автономії: персональну і територіальну автономію. Перша з них вимагає, щоб "національні справи" вилучити з компетенції державної влади та передати їх екстериторіально організованим націям. Кожна нація самостійно вирішувала б ці справи. І автономія давала б нації запоруку вільного розвитку. Отже, персональна автономія здійснювала б самоврядування нації за умови, що її предметом були б всі справи, які нація вважає власними.

У дисертації розкривається здійснена В.Старосольським порівняльна характеристика релігійної і національної автономії. Якщо релігійна спільнота постає на грунті справ віри і поза цим може не цікавитися іншими питаннями, то нація не може цього зробити. Персональна автономія заснована на визнанні тільки окремих із них справами нації. Найчастіше це справи культурні, і розв'язання національного питання знаходять у передачі справ культури нації до її автономного ведення. Звідси назва "культурно-національна автономія" для визначення персональної національної автономії. "Культурна автономія" насправді не віддає в руки нації всіх справ її культури. В цих умовах нація змушена звертатися до держави за допомогою, і тим буде обмежена її самостійність навіть на їй переданому полі "культурних" справ.

Учений підкреслював, що внаслідок недостатності культурної автономії недержавні нації вимагали автономії в іншій формі - територіальній. Було висунуто дві різні вимоги: автономії країв і автономії окремих етнографічних частин. Національна територіальна автономія відзрізняється від територіальної автономії країв лише одним моментом: для неї край повинен охоплювати всю частину державної території, яка з огляду на своє населення є єдиним національним цілим. Тому її стосується все, що сказано про територіальну автономію країв.