Управління виховно-виправним процесом

4. Особи з глибокою деградацією особистості, вкрай занедбані в соціальному відношенні. Основна їх маса категорично відмовляється від лікування протягом всього терміну покарання. Вони систематично порушують режим, не реагують на виховні заходи, що проводяться, некритично ставляться до своїх вчинків, неохайні і не додержуються вимог гігієни. Тому, усвідомивши ці особливості та склавши психологічну характеристику рецидивістів з числа алкоголіків та наркоманів, адміністрація повинна гранично активізувати педагогічний процес, спрямувати всю виховну роботу, в першу чергу, на перебудову їх особистості, виховання в них моральних якостей, усвідомленого ставлення до вимог режиму і до лікування.

За даними дослідження, основними різновидами психічних захворювань засуджених, що утримуються в установах Запорізької області, є психопатія, наслідки черепно-мозкових травм, реактивні психози, органічні ураження центральної нервової системи, епілепсія.

Із даних таблиці видно, що найбільша кількість первинних надходжень до лікарні прийшлась на осіб, що перенесли черепно-мозкові травми, і хворих на психопатію (відповідно 49,7% і 18,5%).

З осіб, що страждають на реактивні психози, вдруге надійшли до лікарні на лікування 25,3%, або кожний четвертий. Аналіз причин повторних надходжень показав, що найчастіше рецидиви реактивних психозів мали місце там, де засуджені з лікарні знову потрапляли в травмуюче оточення. Таким чином, вихователі недостатньо зважають на особливості цих осіб, у психічному стані яких, як правило, ще протягом тривалого часу залишалася астенія. Особливу психічну травму наносило неправильне працевлаштування цих засуджених, наприклад, у вентиляційний цех однієї з колоній, де праця відзначається монотонністю, напруженням уваги, що швидко призводить до декомпенсації цих осіб і повторного направлення їх до лікарні (даною причиною викликані 50% повернень у лікарню). У засуджених, що перенесли реактивні психози, з'являється швидка фізична втомлюваність, обтяжливе почуття власного безсилля. У них вкрай знижені будь-які прагнення до активної діяльності, спостерігається скутість рухів, зниження настрою, порушення сну. Ці особи часто скаржаться на головний біль, запаморочення голови, що посилюється при хвилюванні та галасі. Виникнення на цьому фоні психічних розладів є підставою для направлення на стаціонарне лікування.

Особливу групу складають астенічні психопати, астенія яких виражається у фізичній невитривалості, слабкості і невпевненості в собі. До них відносяться особи зі слабким типом нервової системи, зі схильністю до пасивно-гальмувальних реакцій. Знижене фізичне самопочуття сприяє виникненню у них почуття власної неповноцінності, сором'язливості, уразливості.

Астенічні психопати хворобливо сприймають грубість, погано звикають до нової обстановки, постійно незадоволені собою, відчувають нав'язливий страх. Так, засуджений І. з дитинства відзначався сором'язливістю, нерішучістю, хворобливо схильний постійно аналізувати свою поведінку. При влаштуванні в колонії був замкнений, усамітнювався від колективу, важко звикав до нової обстановки. Коли до нього пред'явили режимно-педагогічні вимоги, незабаром дав афективний зрив із наступним розвитком тяжкого депресивного стану.

Психоастенічний характер проявляється також у постійному самоконтролі, у хворобливому самокопирсанні, у схильності до пустого мудрування. Астенічні психопати звичайно м'які і делікатні у відносинах з іншими, але втомлюють оточуючих постійними сумнівами. Робота з ними не викликає особливих труднощів у вихователів. Ці засуджені звичайно дисципліновані, старанні, уникають конфліктів, легко втягуються в трудові процеси. Але слід пам'ятати, що при перенапруженні, при ставленні до них без урахування їх особливостей вони можуть давати афективні зриви або впадати в депресивний стан.

Специфіка виховної роботи із засудженими, які мають психічні аномалії, полягає в умовному сполученні лікувальних і виховних заходів.

Розділ третій “Особливості карально-виховного впливу на рецидивістів” присвячений вивченню організаційно-правових питань, виправного впливу на рецидивістів.

Одного часу в літературі з кримінально-виконавчого права була у вжитку така формула правового становища рецидивістів: вони користуються всіма правами і на них покладаються всі обов'язки громадян, за винятком тих прав, якими вони не можуть скористатися, або тих обов'язків, які вони не можуть виконати через факт позбавлення волі. Це формулювання не зовсім узгоджується з принципом законності. Він зобов'язує дати громадянину реальну можливість скористатися тими правами, які йому надані. Правове положення будь-якого засудженого, і в тому числі рецидивіста, повинно виходити не з того, що він фактично не може скористатися деякими правами і виконати деякі обов'язки, а з того, що в нього немає цих прав і обов'язків, що правовий статус його значно вужчий від правового статусу громадянина, який перебуває на волі.

Вимоги суворого додержання рецидивістами умов режиму і виконання ними своїх обов'язків, у поєднанні з шануванням їх прав є реальним втіленням принципу законності при відбуванні покарання.

Внаслідок позбавлення волі деякі права і обов'язки громадянина у рецидивістів видозмінюються. Наприклад, трудові права, право на відпочинок надаються рецидивістові з певними обмеженнями, що зумовлено фактом позбавлення волі. Ці обмеження полягають, головним чином, у тому, що покарання у вигляді позбавлення волі обмежують свободу вибору місця роботи і виду роботи, професії, спеціальності. Рецидивісти повинні працювати на тім виробництві, яке є в колонії. Такого роду обмеження в свободі праці, об'єктивно пов'язані з ізоляцією рецидивістів, не можна розглядати як позбавлення права на працю.

У більшості засуджених рецидивістів соціально корисні зв'язки або повністю відсутні, або майже перервані. Тому необхідно внести зміни в кримінально-виконавче законодавство, розширивши коло осіб, з якими засудженому надаються тривалі побачення (з правом спільного проживання). Це можуть бути не тільки близькі родичі, але й особи, що перебували до арешту у фактичних шлюбних відносинах.

Визначити, що віруючим засудженим надаються побачення зі священнослужителями і вони можуть за бажанням сторін проходити наодинці. Дані питання повинні регулюватися виключно законодавством, а не відомчими інструкціями.

Серед рецидивістів наявна значна кількість інвалідів і осіб з психічними аномаліями. Для цих категорій злочинців необхідно організувати спеціальне виробництво, ділянки для виготовлення повсякденного вжитку, а при необхідності -- окремі робочі місця. У таких випадках змістовна сторона праці і її організація повинні відповідати рекомендаціям медичних працівників і по можливості враховувати індивідуальні особливості індивіда або психічні аномалії особистості. Це питання доцільно закріпити в загальній формі у законодавстві та врегулювати в підзаконному акті. Необхідно також продумати нові зразки одягу: він не повинен бути ані образливим, ані принизливим, як, наприклад, в УВП особливого режиму; відповідати клімату і дозволяти підтримувати здоров'я в задовільному стані.

Виправлення злочинців -- процес складний і різноманітний, позитивний наслідок в якому досягається далеко не завжди. В процесі багаторазового позбавлення волі у засуджених накопичується специфічний досвід, який дозволяє говорити про наявність у них своєї ціннісно-нормативної сфери. Представники цієї соціальної групи піддаються виправному впливу, тому що в основі їх поведінки лежить так званий “конфлікт норм”.

Виконання позбавлення волі -- застосування до рецидивістів встановлених законом правообмежень, що супроводжуються застосуванням заходів виправно-трудового впливу.

Ці заходи становлять собою комплекс державних і громадських заходів, які проводяться в інтересах виправлення рецидивістів. Характер і тяжкість вчиненого злочину, небезпечність особистості рецидивіста вимагає додаткових засобів її виправлення, ресоціалізації, а цього можна досягти тільки за допомогою виправно-трудового впливу.

Останнім часом зміцненню правопорядку в установах серйозно перешкоджає зростання числа угруповань негативної спрямованості, що відроджують злодійські традиції і звичаї, носіями і керівниками яких звичайно виступають рецидивісти, що називають себе “злодіями в законі”.

Вони розкладають засуджених молодого віку, при цьому злісно протидіють адміністрації в здійсненні її функцій.

Ця категорія рецидивістів користується авторитетом в негативному середовищі і активно проводить у життя свої традиції. “Злодії в законі” на волі взагалі, як свідчать матеріали вивчення особових справ, є організаторами найрізноманітніших злочинів, часто їх діяльність пов'язана також з “тіньовою” економікою, створенням псевдокооперативів тощо. В установах ці особи всіляко ухиляються від праці, примушують виконувати свої обов'язки інших засуджених. Ця категорія рецидивістів важко піддається виправно-трудовому впливу, веде паразитичний спосіб життя за рахунок інших засуджених, втягує їх у різні порушення режиму: вживання наркотиків, азартні ігри, пияцтво, зайняття дрібним “рекетом”, мужолозтвом, утворюють групові непідкорення і навіть масові заворушення, які мали місце в багатьох регіонах в 1989-1991 рр.

Вихователям, погано підготовленим теоретично, які не мають практичних навичок, дуже важко вести з цими особами виховну роботу, тому що останні здебільшого рішучі, сильні, агресивні індивіди з вираженою стійкою антисуспільною спрямованістю. Якщо вихователь не встигає утворити актив із числа осіб, які входять до самодіяльних організацій, то рецидивісти швидко збирають навколо себе молодих, морально нестійких засуджених і заражають їх своєю психологією, вирощують собі подібних, захоплених злочинною “романтикою” осіб.

З такими засудженими вихователям необхідно проводити цілеспрямовану індивідуальну роботу. Практика вивчення особистості лідерів угруповань показує: якщо своєчасно виникає розвінчання “злодіїв”, розклад угруповань, то це є однією з найважливіших неодмінних умов ефективності профілактики правопорушень у місцях позбавлення волі. Доцільно на одну-дві суміжні галузі утворити профілактичні центри для виконання режимно-виховної роботи з даною категорією осіб, незалежно від різновиду режиму, за умови, що адміністрацією і прокуратурою по нагляду за місцями позбавлення волі будуть відбиратися для направлення сюди найбільш небезпечні лідери злочинних угруповань, утримувати яких необхідно в приміщеннях камерного типу. Відповідні зміни повинні бути внесені в законодавство.

Дуже важливо рецидивістів старшого віку - злодіїв поставити в умови неможливості вести звичний їм паразитичний спосіб життя, порушивши тим самим одну з головних традицій злочинної “еліти”.

Окреме утримання цієї категорії осіб, надійність перекриття каналів незаконного надходження продуктів харчування, грошей, інформації будуть сприяти розкладу негативних угруповань і тим самим -- результативності в профілактиці правопорушень і злочинів.

Одночасно з профілактичним центром необхідно створювати колонії, щоб особи цієї категорії після перебування в центрі залишалися для продовження виховної роботи з метою укріплення наслідків виправлення.

Сьогодні, як показала практика, для організації ефективного виправно-трудового впливу на рецидивістів необхідною є струнка система практичних заходів, які в сукупності забезпечили б на ділі підвищення результативності виховного процесу в установах виконання покарань.

Вивчення питань, пов'язаних із вживанням наркотиків, розповсюдженням наркоманії, профілактикою цього соціально небезпечного явища показує, що ця проблема стає все більш актуальною.

Незважаючи на багаточисленність заходів, спрямованих на боротьбу з наркоманією, продовжується зростання показників поширення наркотизму в усіх високорозвинених регіонах світу. Аналогічна тенденція спостерігається і в нашій країні.

Зараз наркоманія особливо розповсюджена серед неповнолітніх та молоді. Вона здатна викликати негативні наслідки не тільки для фізичного, психологічного стану здоров'я самого наркомана, морального стану нашого суспільства в цілому, але й поширення корисливо-насильницьких та інших злочинів.

Слід відзначити, що основним стимулом нелікувального вживання наркотичних речовин не тільки в нашій країні, але й у всьому світі, вважається досягнення стану ейфорії, тобто задоволення, блаженства та емоційного підйому. Мотивами початку наркотизації, як правило, стає цікавість або наслідування звичок, манери поведінки.

Проведений автором аналіз наркоманії, причин і умов, що сприяють її розповсюдженню в країні, дозволяє зробити висновок про те, що наркоманія -- це соціальне явище, яке характеризується недоліками, помилками, порушеннями у сфері виробництва, розподілу, організації праці, побуту, дозвілля, виховання. Ці та інші протиріччя і недоліки нашого соціального життя живлять та підтримують індивідуалістичну психологію, спрямовану на задоволення всіх потреб особистості, при відсутності можливостей їх задоволення.

Усунення небезпеки наркоманії для нашого суспільства можливе тільки за умов об'єднання зусиль медиків, робітників правоохоронних органів, педагогів шкіл та інших навчальних закладів, батьків, сил громадськості, широких кіл державних підприємств, установ, організацій.

Зміни, що відбуваються в нашому суспільстві, чітко відтворюють непридатність окремих старих форм і методів боротьби з наркоманією. Саме тому невипадково, що проблема боротьби з наркоманією в нашій країні ставиться в один ряд з такими загальнолюдськими проблемами, як захист від шкідливого впливу ядерної радіації, охорони навколишнього середовища, боротьби з найтяжчими захворюваннями.

Багатогранність та динамічність процесу наркоманії потребує врахування багатьох моментів при розробці засобів боротьби з нею, широкого комплексного підходу до вирішення цієї проблеми, застосування системного аналізу з визначенням найбільш істотних факторів, а також встановлення взаємозалежностей та кореляційних зв'язків між ними. Тільки таким шляхом можна визначити всі ті сторони цього процесу, на які необхідно впливати першочергово.

1. Аналіз власного та зарубіжного досвіду боротьби з наркоманією показує, що наркоманія - це міжнародна проблема. В умовах розповсюдження і зростання наркоманії в нашій країні немислима боротьба з нею без використання зарубіжного досвіду боротьби з наркоманією, застосування наукових методів. Не відповідають вимогам сьогодення результати взаємодії нашої країни з окремими іноземними країнами і з системою Інтерполу для здійснення боротьби з наркоманією.

2. З метою розробки та реалізації найефективніших заходів боротьби з наркоманією до статистичної звітності необхідно включити новий розділ, в якому б відбивалися характерні злочини, вчинені наркоманами під впливом наркотичних засобів.

3. Передбачається вдосконалення законодавства щодо наркоманії, щоб воно достатньою мірою впливало на позитивні наслідки практичної діяльності органів внутрішніх справ. Водночас, виходячи з доцільності, необхідно розробити та прийняти відповідний міжвідомчий нормативний акт, який забезпечить вирішення питань організації керівництва процесом боротьби з наркоманією.

4. У районах поширення наркоманії, посівів опійного маку та дикорослої коноплі необхідно періодично впроваджувати громадсько-господарчі активи, сільські збори, присвячені організації боротьби з наркоманією з участю правоохоронних органів, у тому числі ОВС.

5. Необхідно вістря існуючих профілактичних, оперативно-розшукових та слідчих заходів спрямувати на виявлення джерел та розповсюджувачів наркотичних засобів. У зв'язку з тим, що сьогодні з'являються стабільні організовані злочинні угруповання по збуту наркотиків, які мають міжрегіональні зв'язки, необхідно вдосконалювати міжрегіональну інформаційну взаємодію оперативних апаратів МВС.

6. На сучасному етапі нашого соціального життя окрема частина молоді стала загострено ставитися до пропаганди негативних явищ, в тому числі і наркоманії. Звідси і актуальність своєчасного внесення істотних коректив до стратегії та тактики антинаркотичної роботи з підростаючим поколінням. Вже сьогодні необхідно підготувати і реалізувати програми втілення антинаркотичної пропаганди серед населення регіонів з урахуванням їх національних та соціальних особливостей. Для цього треба залучити провідних фахівців кінематографу, культури, фізичної культури і спорту, журналістів, психологів, менеджерів, відомих людей тощо.

7. У районах вирощування опійного маку та зростання дикої коноплі необхідно створити постійно діючі спеціальні групи для їх виявлення та знищення, обладнані в обов'язковому порядку спеціальною сільськогосподарською технікою та авіацією, їх роботу могли б контролювати муніципальна міліція, а також податкова міліція згідно із законодавчими актами.

8. У зв'язку із розповсюдженням наркоманії серед неповнолітніх та молоді сьогодні необхідно посилити пропаганду боротьби з наркоманією в школах, починаючи з п'ятого класу. Тут заслуговує на увагу досвід Нью-Йоркської антинаркотичної шкільної програми, де за допомогою сил поліції і колишніх наркоманів розкривається мерзотна суть наркотичного притону, особистість здобувача, потворність споживача наркотиків і те, що ця пристрасть веде не тільки до морального падіння, але й до фізичного самогубства.

9. З метою перекриття каналів незаконного розповсюдження наркотиковміщуючих ліків необхідно: ввести суворий контроль за їх використанням онкохворими вдома, за знищенням використаних ампул та рецептів на наркотики, періодично обстежувати аптеки конкретних регіонів для виявлення випадків підробки, виготовлення та збуту фальшивих документів з метою придбання наркотиків, вживати вичерпних заходів щодо їх технічного обладнання; впровадити на практиці видачу з аптек наркотиків тільки за паспортом; встановити в країні єдину систему списання наркотичних засобів за участю оперативних працівників ОВС.

10. З метою підвищення ефективності діяльності органів внутрішніх справ по боротьбі з наркоманією необхідно не тільки вдосконалювати стиль та методи роботи спеціалізованих підрозділів в системі ОВС, що безпосередньо здійснюють боротьбу з розповсюдженням наркоманії, але й в першу чергу, підвищити їх забезпечення засобами оперативно-розшукової діяльності. Доцільно відкрити спеціалізовану школу підготовки собак для розшуку наркотиків.

Дослідження проблем наркотизму показало, що це явище має значні особливості в системі розробки заходів по боротьбі з поширенням наркоманії серед різних верств населення.

У четвертому розділі “Управління діяльністю органів внутрішніх справ щодо підготовки до звільнення рецидивістів” розглядається реальна робота адміністрації місць позбавлення волі щодо підготовки до звільнення рецидивістів.

Підготовку рецидивістів до звільнення необхідно розуміти в широкому і вузькому значеннях слова. У широкому значенні -- це комплекс заходів переконання і виправлення, який проводять з рецидивістами з перших днів їх перебування в установі і до кінця терміну покарання. Ця робота має своєю метою формування особистості законослухняного громадянина, профілактику рецидиву злочинів з її боку.

Разом із тим підготовка до звільнення у вузькому значенні --- це спеціальна робота, яку проводять з групою або індивідуально з одним засудженим-рецидивістом за декілька місяців до звільнення.

Сюди можна віднести: навчання засуджених у школі підготовки до звільнення, надання допомоги у відновленні корисних соціальних зв'язків, психологічну підготовку до життя на волі рецидивіста, вирішення конкретних питань трудового і побутового влаштування після звільнення. За вісім місяців до звільнення рецидивіста начальник загону, психолог, а також старший інспектор з трудового і побутового влаштування повинні з'ясувати, де він збирається жити, які в нього плани щодо роботи, стосунків з сім'єю, тому що з практики відомо, як часто доводиться отримувати негативні відповіді з РВ УМВС областей. Відведений час дозволяє найбільш ефективно вирішувати питання трудового і побутового влаштування.

Вивчення причин рецидиву показує, що найчастіше наступне вчинення злочину є наслідком тих труднощів, які зустрічає на своєму шляху рецидивіст після виходу на волю.

В установах практично всі побутові і життєві питання за засудженого вирішує адміністрація. Цей довгий за часом стан залежності відучує його від боротьби з труднощами, які виникають після звільнення.

Звільненням засудженого підводиться певний підсумок всієї роботи співробітників установи з його виправлення. Головні зусилля начальників загонів у період підготовки рецидивіста до звільнення повинні, на нашу думку, направлятися на залучення осіб, які звільнюються, до чесного трудового життя.

З цією метою необхідно вживати заходів для того, щоб кожний рецидивіст своєчасно отримав спеціальність, за якою зміг би працювати після звільнення. Дуже важливо, щоб при виборі спеціальності враховувалося ставлення засудженого до майбутньої професії, стан його здоров'я, можливість працевлаштування після звільнення за цією професією в тій місцевості, де він буде жити.

При проведенні індивідуальних бесід з рецидивістами (всього близько 5 тис.) встановлено, що 9 з 10 звільнилися з твердим наміром вести чесний трудовий спосіб життя, але потрапили в несприятливі умови і знову вчинили злочин. Вони не були підготовлені до тих труднощів, які можуть зустрітися на волі.

Ці дані ставлять питання про вироблення цілісної системи заходів щодо закріплення наслідків виправлення рецидивістів після їх виходу на волю.

Підготовка до звільнення проводиться на якісному рівні далеко не у всіх закладах. Аналогічний стан справ і з закріпленням наслідків виправлення засуджених. Необхідно вдосконалювати систему органів з нагляду за особами, які звільнюються з місць позбавлення волі, а також існуючий порядок надання особам, які звільнюються, допомоги в трудовому і побутовому влаштуванні та подальшого проведення виховної роботи з ними.

В літературі зустрічається більш кардинальна пропозиція -- надати загальним заходам соціального попередження "спеціальну антикриміногенну спрямованість, а не розглядати їх тільки в якості основи для здійснення спеціального попередження".

Така пропозиція, на думку автора, вбачається нереальною. Навряд чи можливо знайти шляхи до того, щоб економічні та соціально-культурні заходи мали спеціальну антикриміногенну спрямованість. Такий підхід перетворив би попередження злочинів в головне завдання нашого суспільства. А це, з принципових міркувань, заборонено. Загальносоціальні заходи, за своєю суттю, передбачені планами економічного та соціального розвитку. Ці заходи повинні створювати передумови для реалізації програми з профілактики рецидивної злочинності і злочинності в цілому, вони представляють собою базу всього нашого соціального життя, охоплюючи боротьбу зі злочинністю. У цьому розумінні загальні заходи при розробці програми повинні враховуватись при аналізі факторів, які впливають на злочинність. Разом із тим, аналіз показує, що існує група загальносоціальних факторів, які за своїм характером спрямовані, насамперед, на попередження злочинності, але вони можуть впливати і на злочинність. У літературі їх іноді відносять до спеціальних заходів попередження злочинів.

Автор не підтримує цієї позиції, якщо мова йде, наприклад, про соціально-економічні заходи боротьби з пияцтвом, безгосподарністю, порушеннями дисципліни, "плинністю кадрів", про ідеологічні і культурно-виховні заходи, які спрямовані на усунення шкідливих традицій, стереотипів поведінки, а також таких явищ, як нечесність, формалізм, байдуже ставлення до громадських інтересів; про соціально-демографічні заходи, що попереджують виникнення демографічних диспропорцій, розпад сімей; виникнення бездоглядності та інші, про технічні заходи для усунення обставин, що сприяють промисловому травматизму, аваріям на транспорті, поліпшенню освітлення громадських місць.

Такого роду заходи можуть бути відображені в програмі тільки разом зі спеціальними заходами, коли вони плануються, наприклад, для попередження пов'язаних зі злочинністю інших соціальних відхилень.

Винятком, на думку дисертанта, повинні бути лише такі заходи загальнопопереджувального характеру, які спрямовані на зміцнення законності, захист прав і законних інтересів громадян. Такий підхід пояснюється тим, що питання законності, навіть якщо вони безпосередньо не пов'язані зі спеціальним попередженням злочинів, суттєво впливають на порядок та умови застосування загальних заходів соціального попередження, вважаються формою їх реалізації в житті. Крім того, було б важко відокремити вплив загальносоціальних заходів на забезпечення законності в суспільстві і на стан злочинності. Отже, тільки на основі аналізу причин порушення законності треба розглядати деякі заходи загальносоціального характеру.

Сьогодні серед причин порушень законності ми в змозі назвати такі: значна частина населення не вважає закон і правопорядок вищою моральною категорією, яку неможливо порушити, багато хто з робітників органів кримінальної юстиції має низький моральний рівень, працює в умовах відомчої замкненості та бюрократизму; органи реальної влади, наприклад, органи господарчого управління, за своїм положенням майже всюди ставлять себе над законом, незалежність правоохоронних органів в цих умовах часто перетворюється в фікцію: значна кількість осіб, які вчинили злочини в результаті різних форм впливу на слідчі та судові органи -- від тиску зверху до хабарів -- ухиляються від кримінальної відповідальності; міністерства та відомства присвоїли собі право тлумачення законів шляхом видання різного роду інструкцій та вказівок, які часто перекручують сутність і спрямованість законодавчих актів, населення не захищене від відомчого свавілля (наприклад, від систематичного, як правило, нероз'ясненого і неоголошеного підвищення цін на товари та послуги, а також від правил, що продиктовані поведінкою громадян, вигідною для робітників галузі або відомства), багато законів не містять реальних гарантій їх виконання, нерідко відсутній механізм реалізації вказівок закону: підготовка законопроектів не завжди проводиться відкрито, на демократичних принципах, із залученням творчих спілок, громадськості та вчених; вирішальну роль відіграють міністерства, вузькі відомчі інтереси яких нерідко видаються за загальнолюдські інтереси.

Очевидно, кожна з окреслених причин порушення законності потребує прийняття конкретних заходів.

Саме тому на перший план треба поставити правове і в цілому моральне виховання, якому в нашій країні не надавалось і зараз не приділяється тієї великої уваги, якої воно заслуговує. Правове виховання, моральність, як відомо, містять систему етичних категорій, які характеризують свідомість людини, її моральні якості: категорії обов'язку честі, гідності і т.д.; виховання цих якостей сприяє законослухняній поведінці. Суть питання складається з того, щоб громадянин та кожна посадова особа були виховані в дусі поваги до закону та неможливості його порушення.

Останнім часом ОВС проводять роботу, пов'язану з плануванням діяльності міліції, прогнозуваннями злочинності. Обговорюються на сторінках спеціальних журналів питання щодо прогнозування злочинності, проводяться конференції за відповідною тематикою. При цьому особлива увага приділяється тому, що важливу роль в дослідженні причин та умов злочинності працівниками міліції відіграє визначення психологічної характеристики кожної особи, яка веде антигромадський спосіб життя, -- її інтелектуального та морального рівня, правосвідомості, мотивів поведінки в минулому, теперішньому і майбутньому.

У процесі організації профілактичної роботи і передбачення поведінки окремих осіб, при виборі об'єктів індивідуального прогнозування слід виходити з того, що злочини можуть скоїти, передусім, ті особи, які ведуть антигромадський, аморальний спосіб життя.

Не всі суб'єкти попереджувальної діяльності беруть участь у здійсненні будь-якого її напрямку, виду, функціонують на усякій її ділянці. Можна і треба вести мову про конкретні суб'єкти при проведенні різних попереджувальних заходів. Виконання означеними суб'єктами попереджувальної діяльності належить до сфери соціального контролю за особами, від яких можна очікувати правопорушень і навіть злочинів. Форми соціального контролю різноманітні і вибір більш доцільної форми багато в чому залежить від того, на кого вона буде спрямована.

Важливе місце в стратегії боротьби зі злочинністю займають організаційні заходи, які хоча прямо і не націлені на боротьбу зі злочинністю, але виконують важливу роль забезпечення найбільш раціонального застосування спеціальних заходів соціального попередження.

Організаційні заходи формують цілі і завдання, визначають устрій органів кримінальної юстиції, їх структуру, взаємовідносини між собою і взаємодію, що обумовлює таким чином вплив на ефективність їх діяльності.

Аналіз функцій органів кримінальної юстиції, які здійснюють спеціальні заходи соціального попередження, показує, що вони за своїм змістом призначені, головним чином, для боротьби зі злочинами, які вже скоєно. Кожний орган кримінальної юстиції виконує визначену законом функцію.

Обов'язок же попередження злочину, по суті, покладено на всі органи кримінальної юстиції, які розцінюють його як додатковий і другорядний. Це пояснюється великим навантаженням справами щодо виконання основної функції кожним органом кримінальної юстиції. Крім того, є такі аспекти попередження злочинів, як, наприклад, рання профілактика, робота з особами, які засуджені умовно або відбувають покарання без позбавлення волі, забезпечення соціальної адаптації осіб, які відбули покарання у вигляді позбавлення волі, якими фактично серйозно ніхто не займається.

Все це дає підстави ставити питання про виділення функцій попередження злочинів в самостійну галузь та про її організаційне забезпечення. Ця функція комплексна і збігається з іншими функціями.

За своїм змістом вона може і повинна здійснюватись одночасно різними органами кримінальної юстиції при наявності спеціального органу, який вирішує її основні завдання і координує в цьому напрямку діяльність органів кримінальної юстиції.

Таким чином, приходимо до висновку про те, що в перспективі функції по виконанню спеціальних заходів спеціального попередження злочинності (за винятком однієї -- профілактичної) потребують уособлення і поширення в різних відомствах і організаціях, а саме:

слідча -- у самостійному слідчому комітеті;

оперативно-розшукова і дізнання -- в органах МВС;

виправно-трудова (кримінально-виконавча, пенітенціарна) -- в окремому Департаменті та його підрозділах (з обов'язковим перехідним періодом -- планово);

адвокатська -- у колегіях адвокатів, які входять до суспільної самоуправляючої організації (Спілка адвокатів України);

кримінологічної профілактики -- у Радах народних депутатів і органах кримінальної юстиції за профілем діяльності;

прокурорська -- в органах прокуратури.

Діяльність органів міліції, слідчих, прокурорів і суддів по боротьбі з уже скоєними злочинами регламентована законодавством, в якому визначені їх компетенція, права і обов'язки, а також відносини в кримінальному судочинстві. Кожний орган з кримінальної справи зобов'язаний діяти в межах, які визначені для нього законом.

Дуже важлива роль у попередженні рецидивної злочинності і профілактиці правопорушень у цілому, в питаннях взаємодії всіх структурних підрозділів щодо роботи, яка проводиться, належить кримінальній статистиці і практичним робітникам. Не є таємницею, що нею дуже часто маніпулюють і не одиничними є випадки приховування злочинів.

У статистиці застосовують досить широке коло різних прийомів і методів дослідження статистичних показників.

Для вивчення матеріалів кримінальної статистики, звичайно, застосовують такі методи, як узагальнюючі показники (відносні і середні), ряди розподілення (варіаційні, динамічні, паралельні), другорядні групування. Велику пізнавальну цінність і наочність дають графічні зображення показників статистики.

Статистичний аналіз даних кримінальної статистики треба починати з вивчення абсолютних показників, які характеризують і відображають обсяг, рівень злочинності та діяльності правоохоронних органів. Того, хто займається вивченням цих питань, повинно цікавити, насамперед, скільки всього скоєно (зареєстровано) протягом певного періоду злочинів і окремо за видами (крадіжки, пограбування, хуліганство, вбивство тощо). Скільки осіб засуджено всього і за окремі види злочинів, скільки справ знаходиться на стадії провадження у слідчих, суддів, скільки вироків і рішень суду відмінено, змінено тощо.

Абсолютні показники є дуже важливими для описування явища, яке вивчається, для уявлення про обсяг роботи, про рівень злочинності, засудженості. Але дуже часто, прибуваючи на місця з перевіркою діяльності правоохоронних органів, запрошуються перевіряючими такі цифрові дані, що після їх від'їзду професіонали "понурюють" голови тривалий час - кому потрібна така статистика і для чого. Більшість практичних та і наукових працівників пам'ятають, як за показники рецидивної злочинності регулярно звітували керівники колоній і щорічно з ГНІЦУІ МВС СРСР надходили форми звітності на осіб, які скоїли повторні злочини.

Аналізуючи діяльність судів, спрямовану на боротьбу з пияцтвом і алкоголізмом, поряд з даними про засуджених, які скоїли злочини в стані сп'яніння, слід аналізувати дані про притягнутих до адміністративної відповідальності за зловживання алкоголем, за незаконне зберігання самогонних апаратів і дані про роботу судів по боротьбі з пияцтвом і алкоголізмом.

При аналізі даних про боротьбу з рецидивом важливо врахувати відомості про притягнутих до адміністративної відповідальності за порушення правил адміністративного нагляду.

Таким чином, ефективність попереджувальної роботи з раніше засудженими залежить від вмілої взаємодії всіх правоохоронних служб; чергових частин, медвитверезників, патрульно-постових та інших. Головною ж особою в організації індивідуальної профілактики за місцем проживання та праці, як і раніше, залишається, насамперед, дільничний інспектор:

- від його професійної майстерності, правової культури, виконавчої дисципліни, від його вміння налагодити взаємовідносини з трудовими колективами і громадськістю багато в чому залежить успіх.

Однак, визнаючи дільничного інспектора головною фігурою профілактики правопорушень на своїй дільниці, в тому числі з раніше засудженими, ми не в змозі, як це інколи трапляється, віддавати цю відповідальну роботу тільки на його розсуд, саме тому, як на нашу думку, необхідно керівникам міськрайорганів і начальникам підрозділів кримінального розшуку повсякденно брати участь у попередженні рецидивної злочинності, контролюючи дії підлеглих, допомагаючи їм в кожному конкретному випадку користуватися більш ефективними заходами.

Розділ п'ятий “Управління соціальною адаптацією рецидивістів” присвячений проблемам вивчення адаптації рецидивістів, профілактики злочинності.

У кримінології одним із критеріїв виділення окремих видів злочинності є вік злочинців. Але цей критерій ще використовується недостатньо -- у відповідності з ним традиційно виділяється злочинність неповнолітніх, останнім часом - злочинність молоді, як найбільш вагома і комплексна проблема, яка об'єднує в собі злочинність як неповнолітніх, так і молоді. У деяких працях самостійно розглядається злочинність молоді, між іншим, існують деякі вікові категорії, які потребують пильної кримінологічної уваги: особи середнього і похилого віку, злочинність яких не стала об'єктом ґрунтовного, всебічного і, головним чином, самостійного вивчення.

Автор розглядає наукові проблеми останньої вікової групи як найменш досліджені та найбільш специфічні і пропонує об'єднати їх під назвою "кримінальна геронтологія". Геронтологія, як відомо, комплексна наука, вивчає явища старіння живих організмів, в тому числі і людини. Отже, кримінальна геронтологія має такий напрямок у кримінологічних дослідженнях, який займається вивченням злочинності людей похилого віку. Вона, на наш погляд, повинна включати до свого складу теоретичний аналіз стану, динаміки, структури і причин злочинності людей похилого віку, незвичайність їх особи, причини і механізм їх злочинної поведінки і розробку питань попереджування такої поведінки. Дослідження цих проблем є дуже актуальним у сучасних умовах демократизації нашого суспільства і гуманізації всіх галузей суспільного життя, коли співчутливе, уважне, милосердне ставлення до людей похилого віку, які порушили кримінальний закон, стає безумовною необхідністю.

Досить цікаву картину являє собою рецидив злочинів серед людей похилого віку. Взагалі, згідно з вибірковими даними, які ми маємо, частка рецидивістів такого віку значно менша, ніж в іншій віковій групі. Однак, серед осіб похилого віку значна частка багаторазово засуджених: кожен третій із числа тих, хто має дев'ять і більше судимостей, - старший за 50 років. Із зростанням кількості судимостей серед них постійно зростає вага тих, хто має відповідне число судимостей. Багаторазово засуджених рецидивістів серед жінок дещо більше, ніж серед чоловіків. Дуже часто зустрічаються рецидивісти серед осіб, які постійно займаються бродяжництвом. Багато хто з них притягується до відповідальності за здійснення дрібних крадіжок. Треба сказати, що скоєння злочинів цими особами складає невід'ємну, органічну частину їх способу життя, власне кажучи, їх кримінально-каране, бездомне паразитичне існування і є їх спосіб життя. Здійснення майнових злочинів являє собою спосіб підтримки такого існування.

Таким чином, дезадаптована поведінка внаслідок виключеності з нормальних зв'язків і відносин, постійної участі у праці і тиняння з місця на місце є характерною рисою злочинців-рецидивістів похилого віку. Вивчення індивідуальних історій подібних осіб показує, що така поведінка для них зовсім не випадкова і її джерела треба шукати в їх ранньому дитинстві. Справа в тому, що всі без винятку такі правопорушники в дитинстві виховувались у неблагополучних сім'ях, неблагополуччя яких виражалося в тому, що вони не мали емоційного контакту з батьками, вони психологічно, а іноді і фізично, були "виштовхнуті" із своєї родини. Оскільки вони не були певним чином соціалізовані в батьківській родині, це визначило їх дезадаптацію, а надалі, і непристосованість до проживання у власній сім'ї, непостійність роботи в колективі, підтримання дружніх зв'язків і т. ін. Починається систематичне бродяжництво, бездомне, антисуспільне існування, нестримно звужуються і навіть повністю порушуються суспільно корисні зв'язки, що дуже помітно в похилому віці, коли набір соціальних ролей і статусів у таких осіб стає надзвичайно вбогим. Їх соціальне згасання дуже часто випереджає фізичне.

Сказане дозволяє визначити початкові підходи до вивчення особистості злочинця похилого віку. І воно виявляється необхідною умовою вивчення злочинності людей цього віку і з'ясування причини їх злочинної поведінки. Останнє бачиться в тому, що подібна поведінка не може бути адекватно розкрита лише на основі констатування тих чи інших особливостей їх особи, зафіксованих на момент вивчення. Те, що встановлюється дослідженням на даному часовому фрагменті життя похилої людини, не є щось таке, що ніяк не пов'язане з його попереднім життям, в тому числі дитинством і юністю та подальших етапах, що намагалось показати на прикладі дезадаптованих правопорушників. Кримінологічний аналіз, тобто акцент на вивчення всього життєвого шляху особи в непорушній єдності із соціальними умовами її формування і розвитку, стає невід'ємною передумовою успіху пізнання причин кримінально-караної поведінки.

Геронтопсихіатричний аналіз стану злочинців похилого віку дозволяє зробити деякі висновки:

1) значну масу серед них становлять особи з психічними (в межах осудності) розладами;

2) найбільш розповсюдженими аномаліями серед цієї категорії злочинців вважається алкоголізм, часткові прояви наслідків черепно-мозкових травм та порушення судинного генезу;

3) існує можливість встановити деякі кореляції між різновидом злочинної поведінки і характером психічної аномалії.

Отже, насильницькі злочини найчастіше здійснюють правопорушники з особистими порушеннями психічного характеру. Всі ці обставини вважаються найбільш суттєвими щодо характеристики цієї групи злочинців.

Невід'ємною складовою частиною кримінальної геронтології як самостійного напрямку кримінальних досліджень є вироблення заходів щодо запобігання злочинної поведінки осіб похилого віку. Основою відповідної діяльності вважається вирішення великих соціальних проблем, спрямованих на підвищення рівня життя людини, розширення і збагачення сфери і якості наданої їм допомоги та послуг, підвищення соціального рівня життя, демократизації. Запобігання злочинам з боку вказаних осіб, враховуючи їх вік, супутні їм соматичні та психічні порушення, десоціальність, відчуження деяких з них, повинно бути пройняте ідеєю гуманізму.

Злочинцям старшого віку, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі, треба надавати медичну допомогу, а також забезпечувати посильною працею, відповідно до їх віку, здоров'я, кваліфікації, інтересів. Необхідно стимулювати їх участь у роботі самодіяльних організацій засуджених, вживати заходів щодо збереження або поновлення родинних зв'язків, зв'язків з трудовим колективом для того, щоб ресоціалізація цих осіб після повернення була успішною. Останнє, як свідчить досвід і численні кримінологічні дослідження, має для них особливе самостійне значення, тому що багато з них після повернення на волю починають (або продовжують) вести безпритульне існування.

Крім означеного, дуже важливо, щоб кожний звільнений мав при собі необхідні документи, наприклад, для отримання пенсії, вступу до будинку інвалідів та престарілих тощо. Бажано потурбуватись про попередню домовленість з родичами, якщо звільнений зможе жити з ними. У деяких випадках, при працездатності, домовленість може бути оформленою і з адміністрацією підприємств і установ.

Проблеми кримінальної геронтології достатньо різноманітні і складні. Вони потребують подальших наукових досліджень, апробувань їх результатів на практиці. Це - важливе соціальне завдання, і воно повинно вирішуватись всіма можливими засобами, які має наше суспільство.

Звільнених, в яких процес адаптації до умов життя на волі відбувається несприятливо, можна поділити в залежності від рівня соціальної відчуженості від нормального середовища на декілька категорій:

особи з порушеними соціальними зв'язками;

особи з втраченими соціальними зв'язками і які фактично знаходяться поза сферою позитивного впливу соціального середовища;

особи з послабленими соціальними зв'язками.

Основну категорію звільнених, у яких втрачені соціальні зв'язки, складають особи, які не мають певного місця проживання і заняття, дуже багато з них займаються бродяжництвом.

Ці особи утворюють найбільш рецидивно-небезпечну категорію звільнених.

Анкетування нами півтори тисячі осіб, які скоїли злочини протягом першого року після звільнення, показало, що 68% із них одержували відмову при прийомі на роботу, причому третя частина - не менш двох раз і кожний восьмий - понад шість разів.

У безвихідному положенні на сьогодні після відбуття покарання опиняється значна частина інвалідів та людей похилого віку. Останнім часом в установах країни утримується достатньо велика кількість інвалідів та людей похилого віку.

Зростання рецидивної злочинності і ускладнення побутового та трудового влаштування осіб, що відбули покарання, викликають необхідність пошуку нових форм, вирішення даної проблеми, як на нашу думку, одним з найбільш перспективних напрямків є центри соціальної адаптації для осіб, звільнених з місць позбавлення волі, які втратили родинні зв'язки та право на житло.

Пенітенціарна система -- це досить складний "організм" і заперечувати або не враховувати цього означає -- зробити велику помилку.

Також, як на думку автора, повинні вирішуватись і питання щодо адаптації звільнених від загальних заходів до індивідуальних, конкретних рішень по кожному випадку звільнення осіб з місць позбавлення волі. Останнім часом не можна обійти і такий факт, як розвиток в місцях позбавлення волі релігійного життя, діяльності різних конфесій по здійсненню морального впливу на відбуваючих кримінальне покарання, вимагають подальшого удосконалення правової, організаційно-методичної та психолого-педагогічної забезпеченості цієї сфери. У нас не викликає сумніву, що робота, яку здійснюють релігійні конфесії, має певний позитивний вплив на підвищення проводимої педагогічної роботи з соціальної адаптації осіб, які звільнюються. Однак уявляється доцільним внести до кодексу більш поширену та уточнену конкретизовану формулу правового положення засудженого в сфері релігійних відносин, а також релігійних організацій як учасників кримінально-виконавчого процесу.

У законі повинні знайти своє місце наступні положення:

про право кваліфікованих релігійних організацій на безперешкодне відвідування УВП на прохання засудженого, проведення регулярних служб, обрядів;

про релігійні організації як учасники кримінально-виконавчих відносин;

про обов'язки адміністрації забезпечувати реалізацію права на свободу совісті для засуджених і взаємодію з релігійними організаціями;

про статус і місце релігії в місцях позбавлення волі, які за своєю значущістю повинні стояти в ряді свобод, які займають вже встановлене та гарантоване місце в повсякденному житті пенітенціарних установ. Здійснення релігійних культів, церковних служб слід розглядати як зону контакту засудженого із зовнішнім світом, який адміністрація установи повинна розвивати у відповідності з Мінімальними стандартними правилами ООН щодо поводження із ув'язненими для європейських умов;

про можливість надання засудженим (за виключенням осіб, які утримуються на тюремному виді режиму) короткострокових виїздів (відпусток) за межі місць відбуття покарання для проведення обрядів вінчання в церкві, а якщо її немає, то на території установи;

про право засуджених утворювати релігійні групи (общини) в місцях позбавлення волі;

про культові приміщення та духовні школи в місцях позбавлення волі;

про здійснення засудженим своїх прав в релігійній сфері в розумних межах, виходячи із можливостей установи (наявність ресурсів та існуючий розпорядок денний).

У підвідомчих же нормативних актах повинні бути докладно регламентовані питання організаційного плану, а саме:

про порядок роботи недільної школи і діяльності релігійних груп (общини з числа засуджених);

про перепустковий режим для представників релігійних організацій ( постійні перепустки для входу на територію установи, звільнення від огляду, обов'язкове супроводження робітниками установи по території з метою безпеки та надання допомоги);

про пересування по колонії засуджених у зв'язку з обрядами, проведенням молебнів;

про встановлення за узгодженням з адміністрацією днів та годин для відвідування установи представниками релігійних організацій, їх зустрічей із засудженими, проведення церковних служб, здійснення обрядів;

про можливість заміни харчування та днів роботи і відпочинку в зв'язку з релігійними переконаннями;

про культові приміщення (порядок та умови виділення).

За своїми функціями, завданнями релігія набуває для пенітенціарних установ іще більшого значення, ніж взагалі для суспільства.

Для держави і пенітенціарних установ як державних утворень важливість та особлива значимість діяльності релігійних організацій складається з того, що ця діяльність повністю відповідає тій меті, яку намагається досягти суспільство, застосовуючи кримінальне покарання у вигляді позбавлення волі: підготувати засудженого до нормального способу життя.

Необхідно звернути увагу на фактори, які здійснюють негативний вплив на результати діяльності ОВС по попередженню рецидивної злочинності.

Практика боротьби з рецидивною злочинністю показує, що на результати цієї роботи негативний вплив здійснюють такі основні фактори:

- не проводиться глибокий аналіз причин негативних явищ в динаміці та структурі рецидивної злочинності, що не дозволяє своєчасно виявляти приховані тенденції змін злочинності, прогнозувати її стан і приймати попереджувальні управлінські рішення, планування роботи не завжди забезпечує комплексний підхід та поєднання зусиль всіх служб в боротьбі з рецидивом;

- спеціальні плани і регіональні програми з цієї проблеми нерідко розробляються без урахування місцевих умов;

- заходи, які вживаються, не підкріплюються конкретною організаторською роботою;

- не досить активно втілюється до практики передовий досвід, результати наукових досліджень;

- слабким ланцюгом на практиці боротьби з рецидивною злочинністю залишається організація контролю за прибуттям, своєчасною пропискою, трудовим та побутовим влаштуванням осіб, які звільняються з УВП та знятих з обліку;

- встановлення контролю за поведінкою таких осіб організується повільно, сприяння їх трудовому та побутовому влаштуванню нерідко затягується, або ж припиняється;

- після працевлаштування судимих осіб не завжди вживаються належні заходи щодо їх закріплення в трудових колективах. Нерідко результати роботи з працевлаштування раніше судимих осіб і контролю за їх поведінкою не аналізуються, ОВС звертаються до інстанцій з пропозиціями щодо вирішення цих питань;

- з багатьма піднаглядними робота ведеться формально, не забезпечується суворий індивідуальний підхід щодо визначення для них обмежень;

- рідко практикується зміна обмежень в якості виховного заходу;

- не всюди забезпечується належна ізоляція засуджених, нагляд за їх поведінкою, завдяки чому ними вчиняються різні порушення та злочини. Режим, як засіб виправлення засуджених, використовується не повною мірою.

З метою поліпшення роботи з адаптації засуджених і попередженню рецидиву пропонується:

- з метою однакового підходу до оцінки стану рецидивної злочинності розробити єдині для всіх служб показники, які застосовуються для оцінки рецидиву;

- узагальнити позитивний досвід застосування різних форм і методів індивідуального профілактичного впливу на судимих осіб і вжити заходи для його розповсюдження;

- надати пропозиції Кабінету Міністрів про вирішення питання щодо розгляду на засіданнях виконкомів та сесіях міських, районних, сільських Рад народних депутатів керівників підприємств, установ, організацій з питань стану профілактичної роботи з судимими особами і заходів, які вживаються для їх закріплення в трудових колективах;

- доручити на урядовому рівні науковим установам та навчальним закладам МВС України активізувати дослідження проблем рецидивної злочинності. Розробити для ОВС науково обрунтовані критерії визначення кола осіб, які підлягають індивідуально-профілактичному впливу, а також рекомендації про форми і методи профілактики злочинів з боку особливо небезпечних рецидивістів та осіб, які знаходяться під адміністративним наглядом. Підготувати типові програми виправлення і соціальної адаптації осіб, які повторно скоїли злочини (за видами режиму, віком засуджених, строкам покарання тощо);

...