Внесок українських вчених ХХ - початку ХХІ століття у прогресивний розвиток міжнародного права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти науки молоді та спорту України

Інститут міжнародних відносин

Кафедра міжнародного права

Дипломна робота

З дисципліни

«Міжнародне право»

На тему:

«Внесок Українських вчених ХХ- початку ХХІ століття у прогресивний розвиток міжнародного права»

Дороніч Ольга Євгенівна

Студентка 4 курсу групи 417

Науковий керівник:

к.і.н., доцент

Широкова-Мурараш Ольга Геннадіївна

Київ - 2012

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Історичний розвиток української науки міжнародного права

1.1 Загальна характеристика міжнародно-правових вчень в Україні напочатку ХХ століття

1.2 Основні тенденції та концепції українськихюристів-міжнародників в радянський період

Розділ 2. Внесок В.Е. Грабаря, В.М. Корецького та І.І. Лукашука в розвиток теоретичних засад сучасного міжнародного права

2.1 Питання історії міжнародного права в роботах В.Е. Грабаря

2.2 Висвітлення питань міжнародного приватного та міжнародного публічного права в діяльності В.М. Корецького

2.3 Значення діяльності І.І. Лукашука для «скарбниці» міжнародного права

Розділ 3. Оновлення доктрини міжнародного права в незалежній Україні

3.1 Міжнародно-правові ідеї та концепції київської наукової школи

3.2 Значення харківської та львівської наукових шкіл для розвитку доктрини міжнародного права

3.3 Внесок правознавців одеського наукового осередку у розвиток доктрини міжнародного права

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Історія міжнародно-правової думки України ХХ - початку ХХІ століття є однією з найцікавіших і одночасно складних і недостатньо досліджених проблем правознавства. Останнім часом науковий інтерес вчених-юристів України до цієї проблеми значно пожвавився, проте чимало її аспектів все ще залишається поза увагою правознавців і потребує спеціальних досліджень. Особливо це стосується вивчення історії університетської правової думки на теренах України. У Київському, Харківському і Одеському університетах у цей період працювало багато видатних вчених-юристів, які зробили істотний внесок в розробку теорії міжнародного права.

Об'єктом дослідження є міжнародно-правова наука в Україні.

Предметом дослідження є наукова спадщина найвидатніших українських вчених-міжнародників ХХ - початку ХХІ століття, що є внеском у прогресивний розвиток міжнародного права а також основні тенденції розвитку науки міжнародного права в Київському, Харківському, Львівському та Одеському університетах.

Головною метоюдослідження є виявлення і розкриття багатогранності теоретичних підходів, які склались в історії міжнародно-правової науки України та її складові частини - загальні теорії права у вчених Київської, Харківської та Одеської наукових шкіл ХХ - початку ХХІ століття, та з'ясування теоретико-практичного значення їх ідей для сучасної науки міжнародного права. Відповідно до цієї мети дипломна робота направлена на вирішення таких завдань:

- дати загальну характеристику міжнародно-правовим вченням в Україні на початку ХХ століття.

- охарактеризувати основні тенденції та концепції українських юристів-міжнародників у радянський період

- визначити внесок таких відомих українських вчених як Грабар В.Е., Корецький В.М. та Лукашук І.І. у розвиток теоретичних засад науки міжнародного права.

- дослідити формування оновленої доктрини міжнародного права в незалежній Україні

Методологічна основа. В ході роботи був використаний порівняльний, аналітичний та історичний методи. Порівняльний - для знаходження рис, що характеризують схожість та відмінність певних міжнародно-правових явищ. Аналітичний - для того, щоб зробити аналіз діяльності представників міжнародно - правової думки України в період з ХХ по ХХІ століття. Історичний - для висвітлення особливостей становлення та розвитку української міжнародно-правової думки під впливом історичних умов протягом ХХ - початку ХХІ століття.

Для написання дипломної роботи використовувалися праці таких відомих вчених, як Буткевич В.Г., Ейхельман О.О., Грабарь В.Е., Луакшук І.І. та ін.

Структура роботи. Дипломна робота складається з вступу, трьох розділів (перший розділ містить два підрозділи, другий розділ - три підрозділи, третій розділ - три підрозділи), висновку та списку використаних джерел. Загальний об'єм дипломної роботи складає 57 сторінок.

РОЗДІЛ 1. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ НАУКИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

1.1 Загальна характеристика міжнародно-правових вчень в Україні

В Україні сучасна наука міжнародного права почала розвиватися з другої чверті ХІХ ст. і досягла великих успіхів, ставши невіддільною складовою міжнародно-правової науки світу. ЇЇ розквіт припадає на другу половину ХІХ- початок ХХ століть і пов'язаний з міжнародно-правовими ідеями, які розроблялись в ній під впливом справжніх революційних змін, що відбувались в цей період в Європі та Північній Америці.

Проблеми суспільної охорони здоров'я, суспільної моралі і суспільної безпеки, які так само набували в цей час міжнародного значення, намагалися розв'язати так, «нібито нації вже дійсно перебували у справжньому міжнародному співтоваристві» [62, с.21]. Політики і спеціалісти з міжнародного права в різних країнах почали висловлювати передбачення про світове право і порядок заснованих на вільному співробітництві суверенних і незалежних держав, які дійшли до визначення широкого спектру загальних інтересів.

Саме в цю перехідну епоху в Україні з'явилась ціла плеяда блискучих представників науки міжнародного права, які розробляли передові на той час ідеї про природу та зміст міжнародного права і висловлювали оригінальні думки щодо його розвитку, включаючи запобігання війни. Переважна більшість праць цих науковців становить досконалу розробку міжнародно-правової теорії, що за своїм науковим рівнем і практичним значенням належить до кращих зразків світової науки, вирізняючись водночас нерідко своєю самобутністю.

У ХІХ ст. головними центрами наукових досліджень з міжнародного права в Україні були Харківський університет, Університет Святого Володимира та Новоросійський університет. На базі кафедр міжнародного права (загальнонародного за тогочасною термінологією), створених на юридичних факультетах цих університетів, досліджувалися проблеми і напрями, що відповідали найвищому на той час європейському рівню наукових досліджень, становлячи їх невіддільну складову. Така оцінка цих досліджень дана у вітчизняній науці міжнародного права , у російській літературі з цього питання і в низці зарубіжних видань, хоча в західній доктрині досягнення вітчизняної науки міжнародного права ХІХ- початку ХХ ст. ще недостатньо відомі.

У Харківському університеті, що був створений у1804 р., міжнародне право спочатку викладалося на кафедрах прав природного, політичного і народного, дипломатики і політичної економії. Природне право, до якого входило і міжнародне право, на філософському факультеті викладав відомий представник німецької класичної філософії професор І.Б. Шад. Серед викладачів міжнародного права, якими спочатку переважно були іноземці, слід назвати такі імена, як І.М. Ланг, Б.О. Рейт, Л.К. Якоб, К.П. Паулович [2, с.197]. Згодом відповідно до університетського статуту1835 р. була створена окрема кафедра загальнонародного права, на якій міжнародне право викладали професори Сергій Миколайович Орнатський та Тихон Федорович Степанов (1795-1847), якому, за висловом В.Е.Грабаря, не було рівноцінного серед західних міжнародників [10, с.243].

Виключна заслуга Т.Ф. Степанова полягала втому, що він написав перше в Російській імперії керівництво з міжнародного права, яке можна вважати першим на її терені підручником міжнародного права. Як зазначав В.Е. Грабар, вже дозволена до друку цензурою вона, однак, так і не була опублікована внаслідок смерті автора. Тривалий час ця праця вважалася такою, що загинула в період німецької окупації Харкова під час Другої світової війни, і лише у 1961 р. українські вчені юристи-міжнародники В.С. Семенов та Н.М. Ульянова знайшли її у фондах Центрального державного історичного архіву УРСР у Харкові [58, с.243-247]. Зараз рукопис цієї праці зберігається у Центральному державному історичному архіві в місті Києві. Доволі слушною є думка В.С. Семенова та Н.М. Ульянової, що «чимало положень курсу Степанова, що сформульовані ним понад 100 років тому, дотепер не втратили свого значення і звучать актуально» [59, с.245 ].

У науковій бібліотеці Харківського університету в рукописному вигляді зберігається ще одна цікава пам'ятка вітчизняної міжнародно-правової думки, що становить великий інтерес з позицій сучасності - курс лекцій «Право народов и дипломация», автором якого, цілком вірогідно, є Т.Ф. Степанов [61, с.169-175].

З 1849 р. по 1872 р. кафедру міжнародного права Харківського університету очолював видатний юрист-міжнародник Дмитро Іванович Каченовський (1827-1872). У своїх дослідженнях він широко використовував історичний метод, що надало йому можливість окреслити перспективи розвитку низки важливих інститутів міжнародного права. На думку Д.І. Каченовського, «союз між народами можна вважати міцним, юридичним тільки тоді, коли існує переконання, що кожний його член діятиме стосовно інших згідно з правилами взаємності та доброго сусідства, коли мирний цивільний обіг становить нагальну, життєву потребу всіх держав» [41, с.18].

Ім'я Андрія Миколайовича Стоянова (1831-1907) посідає почесне місце в історії науки міжнародного права, хоча він написав лише однк працю з цієї проблематики. У 1875 р. у Харкові вийшла в світ його фундаментальна праця «Очерки истории догматики международного права», що містила систематичний виклад історії та чинного на той час міжнародного права. Оскільки А.М. Стоянов не був за фахом юристом-міжнародником, висловлювалися припущення, що під час написання цих нарисів він використовував матеріали Д.І. Каченовського. Проте таке твердження, як свідчить С.П. Ніконов, біограф А.М. Стоянова абсолютно безпідставне [3, с.178-179].

А.М. Стоянов розумів міжнародне право як «сукупність загальних засад та правил, якими визначаються взаємовідносини самостійних держав і розв'язуються суперечності в законах та звичаях окремих народів з метою зміцнення та розвитку всесвітньо-цивільного обігу» [60, с.11].

У Харківському університеті багато років працював Всеволод Пійович Даневський (1852-1898). Він був одним з найвизначніших представників науки міжнародного права ХІХ ст.., який у свої працях передбачив розвиток багатьох напрямів та інститутів сучасного міжнародного права. На думку вченого, ? «… міжнародний союз - це існування держав (народів) в організованому порядку, що базується на засадах рівності» [21, с.2].

Значний внесок у розвиток науки міжнародного права зробив професор Університету св. Володимира Оттон Оттонович Ейхельман (1854-1943). Дотримуючись позитивістських поглядів, він вважав, що міжнародне право необхідно вивчати щодо його застосування до окремих держав.У 1887-1889 рр. О.О. Ейхельман видав «Хретоматию русского международного права», як він називав право, що регулює відносини з іншими державами, включивши до нього, крім міжнародних договорів за участю Росії і російське законодавство, що стосувалось питань міжнародного права. Він розглядав міжнародне право як «правовий порядок, що визначає міжнародні відносини незалежних одна від одної держав» [28, с.5]. Крім того, О.О. Ейхельман написав низку праць з інших питань міжнародного права, які переважно стосуються права війни.

З 1884 р. по 1896 рр. в Новоросійському університеті працював відомий юрист-міжнародник Ігнатій Олександрович Івановський (1858-20-ті роки ХХ ст.), який досліджував проблеми, пов'язані з розвитком законів та звичаїв війни і абсолютно нового для того часу наукового напряму - міжнародного кримінального права. Він вважав, що для ефективного виконання своїх функцій на сучасному рівні культури держави не можуть обійтися без взаємного сприяння. «Якщо б будь-яка держава замкнулася у своїх межах і припинила будь-які зовнішні зносини, то це призвело б до цілої низки шкідливих наслідків як для інших держав, так і безпосередньо для неї» [34, с.3].

За характеристикою І.О. Івановського, міжнародне право становить «…сукупність юридичних норм, що визначають взаємовідносини держав як самостійних політичних одиниць» [35, с.6].

Серед юристів-міжнародників, що працювали в Новоросійському університеті, найвизначнішою фігурою був Петро Євгенович Казанський (1866-1947). Відповідно за характеристикою П.Є. Казанського міжнародне право - це «сукупність правових засад, що визначають взаємовідносини держав і міжнародних спільнот та міжнародне цивільне становище окремих осіб» [37, с.57]. Виходячи з оригінальної на той час ідеї про єдність міжнародного публічного права і міжнародного приватного права, вчений вважав, що міжнародне право охоплює регулювання широкого кола різноманітних за характером правовідносин: між державами; держав і «спільнот»; між державою та громадянином іншої держави; між фізичними державами, що є громадянами різних держав.

У своїй праці «Учение о международной администрации» вчений виклав власне розуміння міжнародного адміністративного права як частини права міжнародного управління [38].

Висновки: Розвиток науки міжнародного права в Україні був і залишається складним але наполегливим і продуктивним процесом. Ще з ХІХ століття українські вчені-міжнародники роблять свій важливий і головне не даремний внесок у розвиток науки міжнародного права. А діяльність і праці багатьох із них визнані на міжнародній арені і широко використовується як приклад цілковито зрозумілої позиції. Про це говорить декілька факторів: праці українських вчених-юристів видаються не тільки на Батьківщині але й за кордоном різними мовами; концепції, теорії та підходи міжнародників України сприймаються як рівні з іншими світовими працями, вітчизняних юристів запрошують викладати в закордонні вузи. І це неабияка заслуга українських вчених-юристів.

1.2 Основні тенденції та концепції юристів-міжнародників у радянський період

міжнародний право науковий український

Спочатку, з точки зору радянських юристів, міжнародне право розглядалось як право, створене виключно в інтересах капіталістичних держав, яке приречене на відмирання.

Однак після поразки світової революції в Європі та появи необхідності будувати свої взаємовідносини з капіталістичними країнами на мирній основі перед радянськими юристами з'явилась задача по розробці міжнародно-правової проблематики. Усвідомленню об'єктивної необхідності вивчення міжнародного права в радянській Росії сприяла також участь радянських представників у Генуезькій економічній конференції в травні 1922 року, на якій обговорювались питання економічного відновлення європейських країн, що були зруйновані Першою світовою війною [1, с.351].

Одним із документів, який заклав основні принципи радянської доктрини міжнародного права був Декрет про мир, підготовлений Леніним і прийнятий на другому Всеросійському з'їзді рад 26 жовтня 1917 р.одноголосно.

У декреті висувається пропозиція воюючим країнам укласти перемир'я на термін не менше, ніж на три місяці, за які шляхом переговорів можна було остаточно затвердити всі умови миру. Закінчується декрет конкретним зверненням до Англії, Франції та Німеччини з закликом завершити війну.Декрет про мир заклав основи радянської зовнішньої політики [9].

Якщо спочатку радянські юристи писали про неможливість існування загального міжнародного права в перехідний від капіталізму період історичного розвитку, то пізніше вони розглядають міжнародне право в якості тимчасового компромісу [46, с. 35]. Так, Е.Б. Пашуканіс, який був одним із ведучих, і навіть, найбільш оригінальних правознавців - марксистів, визначав міжнародне право як юридичну форму боротьби капіталістичних країн між собою за верховенство над останнім світом. «Міжнародне право, - писав він, - не можна розглядати поза політикою. В епоху імперіалізму міжнародне право є однієї із форм, один із методів, за допомогою якого імперіалістичні держави ведуть боротьбу між собою, закріпляють розділ добичі, тобто територій та надприбутків» [54, с.9].

По мірі того як перспектива світової революції переноситься партійними ідеологами в нездоланне майбутнє, радянські юристи починають бачити в міжнародному прав більш-менш стабільне явище, яке може бути використане в якості інструменту вирішення внутрішньополітичних завдань Радянської Держави. Виходячи з цього, радянські юристи-міжнародники пишуть, що «співіснування держав з різноманітними соціально-економічним устроєм, перетворення соціалізму в світову систему визначають зміст і природу сучасного міжнародного права, яке призване регулювати відносини між всіма державами і тим самим сприяти закріпленню мира та безпеки у всьому світі [4, с.6].

Е.А. Коровін був першим, хто обґрунтував теорію міжнародного права перехідного періоду («Международное право переходного времени», 1923 р.), згідно якої радянська держава була змушене існувати в оточенні капіталістичних держав до тих пір, поки революція в головних індустріальних країнах не трансформує міжнародне співтовариство в співдружність соціалістичних країн [47].

Професор В.Є.Грабар також виражав сумніви відносно доцільності особливої і окремої системи радянського міжнародного права. Він відзначав, що з радянської договірної практики не можна вивести достатню кількість норм, щоб можна було говорити про існування радянського міжнародного права під час перехідного періоду. На думку Грабаря, міжнародне право, застосовуване СРСР, представляє собою систему норм, що знаходяться в силі між соціалістичними та капіталістичними державами, яка є частиною загальної системи міжнародного права. Оскільки, гадав Грабар, передбачити повну перемогу соціалізму в світі неможливо, було б правильно називати міжнародне право, що застосовувалось Радянським Союзом в міжнародній практиці, « радянсько-капіталістичним міжнародним правом» [24, с.201].

На початку тридцятих років ХХ століття період відносної свободи полемік між представниками марксистського і традиціоналістського напрямів в радянській юриспруденції змінився ідеологічним верховенством сталінізму і нетерпимістю до будь-якого роду дискусій та інакомисленню. Ключовою фігурою радянської школи міжнародного права стає А.Я. Вишинський (1883-1954), що сформулював догматичну концепцію радянського права.

До середини шістдесятих років ХХ століття у зв'язку з десталінізацією радянські юристи-міжнародники починають піддавати критичному аналізу визначення міжнародного права, дане А.Я.Вишинським; хоча це і робиться в рамках комуністичної ідеології. Наприклад, професор Г.П. Задорожній в своїй монографії «Мирне співіснування і міжнародне право» так характеризує наслідки « культа особистості» для радянської науки міжнародного права: «Известно, что одной из догм периода культа личности является порочное определение А.Я. Вышинским существа функций международного права, все еще давящее тяжелым грузом на некоторых советских юристов-международников. Главным и непременным признаком международного права данное определение считает волю господствующих классов. Но в советском государстве нет господствующих классов, оно из орудия классового господства стало « общенародным государством», «органом выражения общенародной воли». Таким чином, за Вишинським, виходить, що воля радянського народу, не може мати вираження в міжнародному праві [31, с.41].

Поступово в радянській юридичній літературі установлюється ідея загального міжнародного права як права мирного співіснування. Так, в підручнику «Міжнародне право»(1964 р.) під редакцією Д.Б. Левина и Г.П. Калюжної міжнародне право визначається як «сукупність норм, які створюються шляхом згоди між державами, в тому числі з різноманітним громадським устроєм, виражають узгоджені волі цих країн, регулюють в процесі боротьби і співробітництва відносини між країнами на основі і з метою діючого збереження мира та мирного співіснування, забезпечуються у випадку необхідності примусом, що здійснюється країнами індивідуально або колективно» [50, с.8].

Аналізуючи згадані визначення міжнародного права, неважко помітити, що в них прослідковується поступовий перехід радянської науки від догматичного марксистського підходу до традиційного підходу, в якому має силу позитивістський підхід.

Співвідношення між національним і міжнародним правом радянські автори бачили в основному з точки зору теорії «діалектичного дуалізму», згідно якої міжнародне і національне право - дві самостійні системи права, тісно взаємопов'язані і взаємодіючі між собою [53, с.9].

При цьому підкреслювалось, що теорія примата міжнародного права над національним правом припускає відмову від ідеї суверенітету і що міжнародне право не є основою національного права.

Також слід згадати такого відомо вченого як О.О. Ейхельман, чиї погляди на загальні проблеми міжнародного права викладені в його праці «Очерки из лекцій по международному праву» [29]. Він розглядав міжнародне право як «правовий порядок, що визначає міжнародні відносини незалежних одна від одної держав». На його думку, міжнародне право складається з двох основних категорій правових норм: до однієї з них належать правові норми, що є обов'язковими для всіх держав (абсолютне, необхідне і природне міжнародне право), до іншої-норми, що є обов'язковими лише для окремих держав.

Отже, для кожної держави має обов'язкову силу також його партикулярне (національне) міжнародне право: для Росії - російське міжнародне право, для Німеччини - німецьке, для Франції - французьке тощо. Крім того, на думку Ейхельмана, існують ще загальні засади міжнародного права, які виводяться наукою порівняльного правознавства шляхом узагальнення практики міжнародних договорів та національних законодавств. З юридичної точки зору останні не мають обов'язкової сили, а становлять лише позитивну теорію звичайної практики міжнародних правовідносин держав [23, с.19].

Що стосується української науки міжнародного права, то її найбільш яскравим представником в період перших десятиліть Радянської влади є М.М. Лозинський (1880-1937), в трагічній долі якого відобразився драматизм історії Росії і України. Лозинський - автор першого підручника з міжнародного права на українській мові (« Міжнародне право.Ч.1. Суть і творення міжнародного права», 1922; «Міжнародне право», 1931). Цей підручник,написаний в традиційному позитивістському дусі, виділяється своєю ґрунтовністю та чіткістю формулювань.

Хоча не всі концепції і гіпотези радянської науки міжнародного права витримали випробування часом, здається, багато із них можуть опинитись необхідними в майбутньому, коли маятник історії качнеться від владарювання «неолібералізму» в бік соціальної справедливості і більшої рівності.

Отже, хотілось би підкреслити, що радянська школа міжнародного права зіграла важливу та позитивну роль у формуванні міжнародного правопорядку, а її ведучі представники внесли вагомий внесок у кодифікацію і прогресивний розвиток міжнародного права. Не дивлячись на розпад СРСР, найкращі традиції радянської школи, якими можна і треба пишатись, були збережені і розвинуті не тільки юристами-міжнародникам із країн СНД і колишніх соціалістичних країн Східної Європи, але також багатьма представниками країн, що розвиваються, чий юридичний світогляд сформувався в лоні радянської школи міжнародного права.

Отже, у висновку до першого розділу можна сказати, що розвиток науки міжнародного права, починаючи з кінця ХІХ століття був непростим але вкінці-кінців успішно виконаним завданням українських вчених у сфері міжнародного права. Про це свідчить визнання української юридичної думки на світовому рівні. Слід зауважити, що не дивлячись на воєнну ситуацію в країні, українські вчені-міжнародники все одно не здавалися і продовжували свою діяльність щодо пошуку та розробки джерел міжнародного права. Ми можемо пишатися нашою науковою інтелігенцією в силу зробленої нею роботою, визнаною міжнародним співтовариством.

РОЗДІЛ 2. ВНЕСОК В.Е. ГРАБАРЯ, В.М. КОРЕЦЬКОГО ТА І.І. ЛУКАШУКА В РОЗВИТОК ТЕОРЕТИЧНИХ ЗАСАД МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

2.1 Питання історії міжнародного права в роботах В.Е. Грабаря

Однією з найвидатніших постатей в українській та російській науці міжнародного права був професор В.Е. Грабар (1865-1956) - академік НАН України, автор більше ніж 150 наукових праць в галузі міжнародного права. В Е.Грабар народився 22 січня 1865 року у Відні в сім'ї українців-русинів. Сім'я Грабарів відзначалася своєю діяльністю у захисті закарпатських українців від насильницької мадяризації. Батько В.Е. Грабаря - Е.І. Грабар був учасником угорської революції 1848 р. та пішов добровольцем в армію Кошута. Пізніше він закінчив юридичний факультет Пештського університету та зайнявся адвокатською практикою в Пешті (тепер Будапешт). В 1969 р. був обраний членом угорського парламенту від угро - русинської національної групи. Через утиски з боку уряду вимушений емігрувати у Францію, а в 1876 р. переїхав з Франції до Росії і у 1878 р. влаштувався вчителем у містечку Єгор'євську Рязанської губернії. Мати - О.А. Грабар (Добрянська) була донькою загальновизнаного провідника закарпатських українців-русинів Адольфа Івановича Добрянського [25, с.113-114].

В.Е. Грабар провів у Відні, Будапешті та, головним чином, у маєтку А.І. Добрянського біля Пряшева у Карпатській Русі. Початкову освіту він отримав у гімназії міста Пряшева. В 1879 Грабар переїхав добатька в місто Єгор'євськ, де він навчався в тій самій прогімназії, де його батько працював викладачем. В 1880 р. В.Е. Грабар згідно з конкурсним іспитом був прийнятий стипендіатом у Колегію Павла Палагана в Києві. Під час навчання у Колегії(1880-1884), яку він закінчив з золотою медаллю, Грабар виявив зацікавленість юриспруденцією, історією, іноземними мовами. Наступним важливим етапом в житті В.Е. Грабаря стало навчання на юридичному факультеті Московського університету (1884-1888). Під час навчання в університеті остаточно визначається коло наукових інтересів молодого вченого: міжнародне право та історія. На задану юридичним факультетом тему він пише у 1888 р. працю «Про міжнародні річки», за яку отримав золоту університетську медаль. Хоча медалісти і звільнялися від написання кандидатського твору, В.Е. Грабар у цьому ж році написав такий твір, обравши історико - правову тему: «Становище іноземців у давніх євреїв» [26, с.114].

Після закінчення університету В.Е. грабар провів майже рік у Парижі (888-1889), де займався вивченням різних аспектів міжнародно - правової проблематики, відвідуючи лекції в Паризькому університеті та працюючи в Національній бібліотеці. Після повернення до Росії В.Є. Грабар починає збирати матеріали для своєї магістерської дисертації, одночасно працюючи в Московському Комерційному суді (1889-1890). В 1890-1891 рр. він працював домашнім вчителем вселищі Херсонської губернії, в 1891-1893 рр. був класним вихователем у Костянтинівському Межовому інституті в Москві [56, с.8]. Його першими друкованими працями, присвяченими міжнародно-правовій проблематиці, були критичні огляди книги А.Л. Форштерера «Дунай» та підручника В.П. Даневського з міжнародного права [11, с.403-409; 12, с.347-363].

Склавши в Московському університеті іспит на науковий ступінь магістра, 1 липня 1893 р. він прибув до Тарту і за тогочасною традицією розпочав свою викладацьку діяльність вступною лекцією «Війна і міжнародне право». В.Н. Денисов відзначив, що висловлені в цій лекції ідеї «сприяли становленню сучасного міжнародного права на гуманістичних засадах і принципах» [22, с.201].

Втому ж році вступна лекція була надрукована у вчених записках Юр'ївського університету [13, с.1-25]. Ця невелика за обсягом праця, написана надзвичайно чітко і лаконічно, містить концентрований виклад поглядів В.Е Грабаря на проблему співвідношення війни та міжнародного права. Він вважав, що це питання є ключовим для міжнародно - правової науки і навколо нього зосереджуються всі дослідження природи і сутності міжнародного права. Вчений наголошував, що війна та міжнародне право є несумісними за своєю сутністю і компроміс між ними може бути лише тимчасовим, та був твердо переконаний, що настане час, коли відносини між державами будуть регулюватися виключно правовими засобами, а війна буде повністю викоренена з міжнародних відносин. В.Е. Грабар фактично формулював теоретичне підґрунтя принципу мирного співіснування держав, що отримав розвиток у сучасному міжнародному праві [57, с.137-144].

Як відомо, В.Е. Грабар отримав світове визнання з середньовічної доктрини міжнародного права. 24 березня 1901 р. в Московському університеті він захистив магістерську дисертацію «Римське право в історії міжнародно-правових вчень» [14]. Магістерська дисертація В.Е. Грабаря як оригінальне дослідження отримала високу оцінку російських і зарубіжних вчених. ЇЇ частина була видана французькою мовою. Продовжуючи розробляти тему, якої торкалась дисертація, він у 1917 р. вижав працю «Питання міжнародного права в юридичних консультаціях Балда». У цій праці досліджувався внесок видатного представника школи постглосаторів у розвиток теорії та практики міжнародного права.

Незабаром після опублікування дисертації В.Е. Грабар почав працювати над докторською дисертацією присвяченою науці міжнародного права в середньовічній Англії. Він неодноразово відвідував Англію, працював у бібліотеках та інститутах, у знаменитому Британському музеї, ґрунтовно вивчаючи літературу і джерела середньовічного англійського права. У 1917 р. він закінчив роботу над рукописом докторської дисертації «Наука міжнародного права в Англії до реформації», який, на жаль, згорів під час німецької окупації Тарту у 1918 р. Однак частина дисертації під назвою «Поняття природного та міжнародного права в англійській літературі ХІІ - ХVIвіків» була надрукована у 1917 р. [15, с.5-30]. В цьому дослідженні В.Е. Грабар довів, що у зазначений період англійським вченим було вже відоме міжнародне право як окрема галузь, що регулює міждержавні відносини. В.Е Грабар працював у бібліотеках Тарту, Петербурга, Лондона, Парижа, Мюнхена, Мадрида, Дрездена, Бонна.

Із теоретичних праць, написаних В.Е.Грабарем під час перебування в Тарту, особливою оригінальністю відзначається праця «Початок рівності держав у сучасному міжнародному праві», в якій він висунув концепцію реальної рівності держав [16, с.195-238]. В.Е. Грабар визнавав повну юридичну рівність всіх держав незалежно від рівня їх могутності, але, на його думку, рівність держав слід розуміти лише як право розпоряджатись в межах своєї території, тобто рівність суверенітетів. Міждержавна система повинна засновуватись на різному ступені участі кожної держави в конкретних питаннях міжнародного життя.

Значну увагу В.Е. Грабар приділяв розробці проблем права війни. У 1904 році він видав велику за обсягом монографію «Оголошення війни в сучасному міжнародному праві» [17]. В.Е. Грабар на підставі аналізу міжнародно-правової теорії та практики зробив висновок, що старовинний міжнародно-правовий звичай урочистого оголошення війни втратив свою юридичну силу. В той же час, на думку В.Е. Грабаря, було б дуже важливим встановити правило, згідно з яким всі акти насильства, скоєні до розриву дипломатичних стосунків повинні розглядатись як правопорушення причому такі, що наступною війною не покриваються.

З 1897 по 1918 рр. В.Е. Грабар був постійним співавтором енциклопедичного словника Брокгауза та Ефрона і Нового енциклопедичного словника Брокгауза та Ефрона. Условнику юридичних та державних наук Волкова та Філіппова був редактором відділу міжнародного права.

Необхідно також відзначити роботу В.Е. Грабаря як редактора російського видання класичного курсу Ліста «Міжнародне право в систематичному викладенні», яка розпочалась у 1902 р. і продовжувалась до кінця 20-х рр. Вже в першому виданні у 1902 р. В.Е. Грабар вказав на ряд помилок та недоліків, за що знаменитий німецький автор висловив йому подяку у наступному виданні свого курсу. Останнє видання цілком справедливо розглядається як підручник Грабаря - Ліста, оскільки являє собою цілком самостійну наукову працю. В.Е. Грабар додав до курсу багато нових матеріалів, які не міг знати померлий у 1919 р. Ліст. Це, зокрема, матеріали з історії міжнародно - правових відносин після Першої світової війни та міжнародно - правова практика РРФСР та СРСР. Фактично В.Е, Грабар лише користувався системою Ліста, наповнивши її оригінальним змістом.

Після німецької окупації Тарту в липні 1918 р. В.Е. Грабар разом з іншими працівниками університету виїхав до Вороніжа, де згідно з рішенням радянського уряду мав бути створений новий університет. Воронізький університет був заснований у вересні 1918 р. в В.Е. Грабар брав активну участь у його становленні [5, с.124]. У 1918-1919 рр. він був професором міжнародного права цього університету. У кінці 1919 р. у зв'язку з загостренням хвороби В.Е, Грабар виїхав на Кавказ для лікування. З кінця 1919 р. він жив в Адлері разом зі своєю дружиною та матір'ю.

Влітку 1922 р. В.Е. Грабар переїхав до Москви, де жив та працював до самої смерті. Він повернувся до активної викладацької та практичної діяльності в галузі міжнародного права. Цікаво відзначити, що під час підготовки Генуезької конференції (квітень 1922 р.) передбачалося запросити В.Е. Грабаря взяти участь в конференції як експерта радянської делегації. І хоча необхідність в цьому не виникла, цей факт свідчить про високу оцінку професійних якостей вченого [5, с.124].

У березні 1923 р. В.Е. Грабар був призначений професором міжнародного права Московського державного університету. Ще раніше, з жовтня 1922 р. він почав працювати юрисконсульт антом в юридичному відділі Народного комісаріату зовнішньої торгівлі СРСР. У 1924 р. В.Е. Грабар залишив викладацьку діяльність в університеті, зосередившись на практичній діяльності в галузі міжнародного права і одночасно продовжуючи займатися науковими дослідженнями, хоча і читав лекції з міжнародного права в Інституті зовнішньої торгівлі Народного комісаріату зовнішньої торгівлі СРСР. Крім того, у 1925-1926 рр. він був головою секції зовнішньої торгівлі в інституті економічних досліджень при народному комісаріаті фінансів СРСР.

Вийшовши на пенсію у 1929 р., В.Е. Грабар зосередився на науково-дослідницькій роботі, яку він проводив в Інституті права АН СРСР, де працював до самої смерті.

У 1932 р. В.Е. Грабар написав працю «Доктрина міжнародного права Святого Августина», яка містила детальний виклад міжнародно-правової концепції цього видатного католицького богослова і філософа [65]. З його монографії «Нарис історії літератури міжнародного права середніх віків з ІV по ХІІ століття» навіть фахівці з історії міжнародного права вперше дізналися про серйозну розробку питань посольського, договірного права, права війни в працях середньовічних католицьких богословів (Ісидор Севільський, Григорій Турський та ін.).

Особливу увагу В.Е. Грабар приділяв дослідженню ролі і місця Гуго Гроція в науці міжнародного права [18, с.13-25]. Він розглядав Гуго Гроція і Альберіко Джентілі як фундаторів двох основних напрямків у науці міжнародного права - природно - правового і позитивістського.

Найбільш важливим наслідком майже сорокарічної праці стала фундаментальна монографія «Матеріали до історії літератури міжнародного права в Росії. 1647-1917», обсягом більше ніж 500 сторінок, яка була написана у московський період життя та наукової діяльності В.Е. Грабаря [19]. В.М. Корецький охарактеризував цю монографію як «пам'ятник російській науці міжнародного права» [43, с.438]. Мабуть, не буде перебільшенням сказати, що ця праця стала справою всього життя вченого. Про визнання заслуг В.Е. Грабаря не тільки на своїй батьківщині, але й за кордоном, свідчить той факт, що монографія «Матеріали до історії літератури міжнародного права в Росії. 1647-1917» була у 1990 р. видана англійською мовою в перекладі У.Е. баталера (іноземний член НАН України, обраний у 1992 р.) у видавництві Оксфордського університету [64].

За свідченням своїх сучасників, Володимир Еммануїлович Грабар був надзвичайно інтелігентною і широко ерудованою людиною. Крім української і російської, він досконало володів німецькою, англійською, французькою та угорською мовами. Такі фундаментальні знання іноземних мов допомагали у дослідженнях оригінальних першоджерел. Хоча В.Е. Грабар був вченим зі світовим ім'ям, у житті він залишався простою і скромною людиною. Помер Володимир Еммануїлович на 92 році життя 26 листопада 1956 р. в Москві.

Як висновок, можна стверджувати, що Володимир Еммануїлович Грабар є одним з найяскравіших вчених двох століть: ХІХ і ХХ. Він зробив вагомий внесок як у вітчизняну науку так і науку світового рівня. Його праці і сьогодні мають значення і є актуальними, що робить його одним з найкращих та найвизначніших вчених всього світу.

2.2 Висвітлення питань міжнародного приватного та міжнародного публічного права в діяльності В.М. Корецького

Серед тих, хто започаткуваввітчизняну юридичну науку в радянський період історії України, особливе місце посідає Володимир Михайлович Корецький (1890-1984) - академік Академії наук УРСР, засновник Інституту держави і права НАН України, який названо нині на його честь. В.М. Корецький належить дотих, хто відстоював об'єктивний характер науки, її моральне призначення. Наукова спадщина цього вченого охоплює дослідження з різних галузей юридичної науки, а саме: середньовічної історії держави та права країн Західної Європи, цивільного права України, міжнародного приватного права та міжнародного публічного права, в яких від досяг високих вершин, і його праці з повним правом можна зарахувати до «золотого фонду» української юридичної думки.

В. М. Корецький перший серед вітчизняних та зарубіжних вчених - юристів теоретично обґрунтував необхідність створення міжнародного господарського права, побудованого на поєднанні міжнародно-правового та приватно - правового методів регулювання світогосподарських економічних відносин, що мали привести до заміщення колізійних норм іншими засобами. Ці ідеї В.М. Корецького мали оригінальний та новаторський характер, і час довів їх високий ступінь реалістичності та значущості для розвитку міжнародного публічного права, у тому числі і для галузі міжнародного економічного права, а також міжнародного приватного права, цивільного права та правової методології в цілому. Вони чітко виявляються в сучасних тенденціях правового розвитку міжнародних економічних відносин та співзвучні з поглядами на цей процес відомих представників міжнародно-правової науки другої половини ХХ ст.. Насамперед, це стосується теорії транснаціонального права американського ученого Ф.Джессепа, яку він висунув усередині 50-х років і знайшла широку підтримку в доктрині міжнародного права, у тому числі в працях Дж.Кунца, Ф.Фрідмана, Р. Фолка, П.Клайва, Ч.Фенвіка, С. Чако, О.О. Мережка та ін. Транснаціональне право як новий етап міжнародних економічних правовідносин має складатися з відповідних норм міжнародного публічного права, міжнародного приватного права та національного права і координувати відносини не тільки між державами, але й їх взаємозв'язок з міжнародними міжурядовими організаціями, приватними корпораціями, індивідами тощо, які разом становлять єдиний економіко-правовий простір. В.М. Корецький довів, що основною закономірністю руху права є його відповідність об'єктивно існуючим умовам сутності економічного життя суспільства, тобто за сучасною термінологією відповідність закономірностям розвитку громадянського суспільства. Науковий інтерес В.М. Корецького щодо міжнародних економічних відносин, сприяв розробці ним проблем міжнародного господарського права. В своїх роботах «Униформизм в праве», «Очерки международного хозяйственного права», «Международное радиоправо», «Международное хозяйственное право» він перший серед радянських юристів-вчених теоретично обґрунтував необхідність створення міжнародного господарського права, що має базуватися на співробітництві всіх держав [44, с.91-109; 45, с.664-671].

Значним здобутком вітчизняної юридичної науки в цей період стали теоретичні узагальнення, зроблені В.М. Корецьким у процесі вивчення ним цивільно-правових відносин європейських країн, що зазнали кардинальних змін внаслідок Першої світової війни та революційних подій світового значення. Досліджуючи проблему rebussicstantibus в рішеннях німецьких судів, він піддав критиці нормативізм німецьких юристів, які не бажали рахуватися з докорінною зміною обставин стосовно договірних зобов'язань, що призводило до руйнування господарських правовідносин взагалі. Досліджуючи також цивільне законодавство, створене в Україні після Жовтневої революції, він виходив з первісності у праві правовідносин і підкреслював, що тільки через визначення їхньої сутності можна встановити справжній, а не формальний зміст цивільно-правових норм, що є необхідною умовою для правильного застосування цих норм у судовій практиці. Це була нова правова методологія, яка відбивала соціологічний підхід до вивчення права і протистояла методології нормативістського конструктивізму. Подолання останньої є актуальним завданням для сучасної юридичної науки в Україні, яка, починаючи з 30-х рр. ХХ ст. опинилася у її прокрустовому ложі, що значно звузило використання сучасної правової методології, складову якої має становити правова соціологія. Як відмічається в радянській історіографічній літературі, біля витоків науки «Всезагальної історії держави і права», що вперше з'явилась в учбових курсах юридичних вузів СССР в середині 30-х років, поряд з іменами В.Н. Дурденевського, И.Н. Яковкіна, Г.С. Гурвіча, И.С. Перетерського, С.В. Юшкова стоїть ім'я В.М Корецького [30, с.3].

Ці та інші ідеї В.М. Корецького знайшли втілення у таких його працях, як «Проблеммы частного международного права в договорах, заключенных Советскими республиками с иностранными государствами» (1922), «К вопросу об исполнении обязательств: некоторые уроки новейшей германской судебной практики» (1922), «Законодательство Литовской Республики в области гражданского права и процесса» (1922), «Влияние обеспечения бумажных денег на исполнение обязательств» (1923), «Гражданский кодекс Советских республик» (1923), «Вопрос о влиянии обесценения бумажных денег на исполнение обязательств в германской юриспруденции» (1924), «Территориальные пределы исполнительной силы судебных решений по гражданским делам» (1924), «Оговорка о взаимности в международном частном праве» (1925), «Савиньи в международном частном праве» (1926), «Принцип открытых дверей» (1927), «Униформизм в праве» (1927), «Международное радиоправо» (1928), «Очерки международного хозяйственного права» (1928) та ін.

Підсумком багаторічної праці вченого в галузі міжнародного приватного права стало створення великої монографічної праці «Очерки англо-американской доктрины и практики международного частного права» 1948 р. Розроблені в ній положення що вирізняються великим ступенем реалістичності, безпосередньо підтвердились практикою міжнародних економічних правовідносин і сприяли подальшому розвиткові вітчизняної юридичної науки. У 1950 р. ця праця була видана КНР китайською мовою.

Талант В.М. Корецького як вченого яскраво виявився і у дослідженні ним проблем міжнародно-публічного права, що стали актуальними у післявоєнному світі. Наукове визнання здобула розробка В.М. Корецьким теоретичних питань міжнародної правосуб'єктності УРСР, зокрема його сумісного здійснення радянськими республіками суверенітету СРСР, яку він обґрунтував у працях «Суверенітет» (1963) та «Міжнародно-правова правосуб'єктність Української РСР» (1965). Одним з перших серед вітчизняних вчених В.М. Корецький звернувся до проблеми континентального шельфу. В своїй праці «Новое в разделе открытого моря» (1950) він передбачив глобальний поділ Світового океану, який фактично завершився з прийняттям Конвенції ООН з морського права 1982 р. Тривалий період об'єктом інтересів вченого була проблема кодифікації міжнародного права, висвітлена ним у працях «Первая сессия комиссии международного права» (1949), «О проекте Филда. Из истории проектов кодификации международного права» (1956), «История систематизации норм международного морского права» (1962). Аналізуючи шляхи розвитку сучасного міжнародного права, В.М. Корецький багато уваги приділяв дослідженню прогресивних принципів міжнародного права, співвідношенню його з внутрішнім правом, правами людини. Ідеї вченого з цих фундаментальних проблем містяться в його працях «Общие принципы права в международном праве» (1959), «Декларация прав и обязанностей государств» (1962).Багато сил В.М. Корецький віддав вивченню історії вітчизняної історії науки міжнародного права і висвітленню її ролі в розвитку світової науки.

Підсумовуючи сказане, можна зробити такий висновок: ідеї та погляди В.М. Корецького завжди мали оригінальний та своєрідний характер. І ця риса завжди виділяла цього вченого поміж інших. Талант Корецького знайшов своє відображення не в одній галузі права, це і міжнародне публічне право, і міжнародне цивільне право, і міжнародне економічне і приватне право, і в цілому вметодології права. А час лише довів правильність та передбачуваність його висловлювань на практиці.

2.3 Значення діяльності І.І. Лукашука для «скарбниці» міжнародного права

Одним із вчених, хто цілком і повністю віддав своє життя науці, був відомий і дуже поважний І.І. Лукашук. Ігор Іванович Лукашук народився 1 червня 1926 року у місті Харкові у сім'ї службовців. Отримавши неповну середню освіту, він не міг більше продовжувати навчання, оскільки почалась Велика Вітчизняна Війна і юнак прийняв рішення піти на фронт. З 1942 року по 1945 рік він воював у діючій армії. Після важкого поранення Лукашука було демобілізовано через поставлений лікарями діагноз.

Після війни Ігор Іванович вирішив продовжити освіту і фактично за декілька місяців закінчив середню школу. По закінченню школи всього два роки знадобилось талановитому юнакові, щоб завершити навчання у Харківському юридичному інституті. А вже у 1947 році відомий юрист-міжнародник В.М Корецький запропонував Лукашуку зайнятися науково-педагогічною роботою.

Слід сказати, що саме спілкування із видатним професором стало одним з рушійних моментів становлення І.І. Лукашука як майбутнього вченого. Його науковим керівником став на той момент вже відомий і шановний професор В.М. Корецький. Саме від таких вчителів І.І. Лукашук вчився ретельності і виваженості у дослідженні джерел, вимогливості у роботі та самовідданості справі.

У 1950 І.І. Лукашук проходить по конкурсу і зараховується до штату професорсько-викладацького складу Саратовського юридичного інституту. В цьому інституті він читав лекції з 1950 по 1963 роки. Продовжуючи паралельно науково-дослідну роботу, Ігор Іванович успішно захистив кандидатську дисертацію на тему «Договори про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу між СРСР і країнами народної демократії». Одним з опонентів І.І. Лукашука був відомий в радянській науці міжнародного права вчений В.М. Дурденевський, який високо відзначив його дисертацію.

За час роботи у Саратовському юридичному інституті І.І. Лукашук став зрілим, авторитетним вченим. Не дивно, що коли створювалась Радянська Асоціація міжнародного права, корифеї радянської науки залучили молодого вченого до її організації.

У 1961 році І.І. Лукашук захистив у Московському державному інституті міжнародних відносин дисертацію «СРСР та міжнародні договори (деякі проблеми теорії та практики)». І вже наступного року йому було присвоєно звання професора. В історії радянської юридичної науки таке рішення ВАК СРСР було безпрецедентним.

При написання докторської дисертації У І.І. Лукашука склались творчі взаємовідносини з професором Г.І. Тункіним, який на той час очолював договірно-правовий відділ МЗС СРСР. З того часу Ігоря Івановича Лукашука з професором Тункіним поєднувала дружба представників двох поколінь наукової інтелігенції [7, с.11-118].

У 1963 р. І.І. Лукашука було обрано напосаду завідуючого кафедрою міжнародного права й іноземного законодавства Київського Державного університету ім. Т.Г. Шевченка. Вчений пропрацював у університеті майже чверть століття, написав більше десятка монографій і підручників з міжнародного права, більше 150 наукових статей, рецензій та доповідей. Саме тут Ігор Іванович повною мірою розкрив і свій викладацький талант, який, у своїй сукупності з організаторськими здібностями, сприяв перетворенню кафедри міжнародного права та іноземного законодавства Київського Державного університету на один з провідних центрів розвитку науки міжнародного права.

І.І. Лукашук приділяв основну увагу якості підготовки спеціалістів і аспірантів. Він став першим, принаймні на теренах СРСР, хто розробив та імплементував у практику «нову модель» підготовки спеціаліста, яка в подальшому трансформувалася у «магістра».

Ще однією важливою проблемою, які професор присвячував неабияку увагу протягом завідування кафедрою, було збереження за міжнародним правом ознак юридичної спеціальності. І основне в цьому аспекті - запобігання номінальному перетворенню міжнародного права на патологічну дисципліну і збереження, при усій специфіці підготовки, спеціальності «міжнародне право» в межах юридичної освіти [32, с.119-138].

Саме в київський період відкрилась ще одна риса таланту І.І. Лукашука. У 1960-1980-і роки ХХ століття важко було назвати таку конференцію за участю України, членом якої не був професор Лукашук. Тут знайшли прояв не тільки його глибокі знання міжнародного договірного права, а й вміння застосовувати їх на практиці.

І.І. Лукашук неодноразово бере участь в якості члена урядової делегації України в сесіях Генеральної Асамблеї ООН, був членом її комітету з правових питань, представляв Україну в Комісії ООН з прав людини (1971 р.), був членом робочої групи ООН з підготовки проекту конвенції «Про права трудящих мігрантів і членів їх сімей», понад 20 років представляв Україну в Постійній палаті третейського Суду в Гаазі ( з 1963 по 1985 рр.), брав участь у ряді дипломатичних форумів на двосторонній основі.

Одне з важливих досягнень світової дипломатії і міжнародного права ХХ століття - Віденська дипломатична конференція «Про право міжнародних договорів» (1968-1969 рр.) проходила при найактивнішій участі І.І. Лукашука.

З 1985 р. І.І. Лукашук працював у Москві, де очолював Центр міжнародно-правових досліджень Інститут держави і права Російської академії наук. Протягом усіх цих років вчений вдало поєднував наукову роботу з практичною діяльністю, співпрацював з видатними вченими-міжнародниками, такими як Д. Лєвін, Г. Цвєтков, Г. Ігнатенко, В. Верещегін. Йогокурслекцій “Parties to Treaties. The right of Participation” буво публікований Гаазькою Академією міжнародного права.