Правозастосувальні акти-дії в механізмі здійснення функцій органами внутрішніх справ

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Університет внутрішніх справ

УДК 340.132

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Правозастосувальні акти-дії в механізмі здійснення функцій органами внутрішніх справ

12.00.01 -- теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень

Фандалюк Олександр Васильович

Харків -- 1999

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії та історії держави і права Університету внутрішніх справ Міністерства внутрішніх справ України (м. Харків).

Науковий керівник-кандидат юридичних наук, доцент Погрібний Ігор Митрофанович, Університет внутрішніх справ (м. Харків), кафедра теорії та історії держави і права, заступник начальника

Офіційні опоненти:-доктор юридичних наук, професор Козюбра Микола Іванович, Конституційний Суд України (м. Київ), суддя

-кандидат юридичних наук, доцент Мурашин Олександр Геннадійович, Національна академія внутрішніх справ України (м. Київ), кафедра теорії держави і права, доцент

Провідна установа-Одеський державний університет ім. І.І. Мечникова, кафедра загально-правових дисциплін, міжнародного та приватного права Міністерства освіти України (м. Одеса)

Захист відбудеться “27” лютого 1999 року о 10 - 00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.700.03 в Університеті внутрішніх справ за адресою: 310080, Україна, м. Харків, пр. 50-річчя СРСР, 27.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Університету внутрішніх справ за адресою: 310080, Україна, м. Харків, пр. 50-річчя СРСР, 27.

Автореферат розісланий “26” січня 1999 року

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Кириченко В.Є.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Розбудова правової держави та інші соціальні процеси, що відбуваються сьогодні в Україні, обумовлюють необхідність інтенсивної розробки теоретичних проблем правового впливу на суспільні відносини, механізму правового регулювання, форм та засобів реалізації права, застосування правових норм і багатьох інших питань, які з ними пов'язані.

Формування правової держави нерозривно пов'язане з максимальним забезпеченням прав і свобод людини, відповідальністю держави перед громадянином, підвищенням авторитету закону, його суворим дотриманням усіма державними органами, громадськими організаціями, колективами й громадянами, ефективною роботою правоохоронних органів.

За умов громадянського суспільства права людини й громадянина являють собою одну з найважливіших соціальних цінностей. Вони констатують місце особи у цьому суспільстві, надають їй реальні можливості для практичної реалізації її потреб.

Права людини, її інтереси мають пріоритет по відношенню до всіх без винятку інших прав та свобод -- інтересів і прав колективу, нації, народності, організації, в тому числі й державної. При цьому, цей пріоритет повинен розумітися як неможливість будь-якої організації, державного органу, певного колективу тощо позбавити особу або обмежити її у тих правах і свободах, які, будучи гарантовані законом, складають суть її правового статусу.

Для правової держави та громадянського суспільства разом із проголошенням та закріпленням у Конституції та чинному законодавстві прав і свобод особи не менш важливо забезпечити їх успішну реалізацію на практиці. Це питання виключно важливе й складне. Нікому не потрібні правові декорації, якими неминуче стане найдемократичніший і соціально необхідний закон за умов, якщо він буде існувати тільки на папері, і не буде здійснюватися у реальному житті. Адже саме такі деформації були в нашій країні протягом багатьох десятиріч.

Звичайно, перш за все, такий стан речей був результатом небажання адміністративно-командної системи, що панувала у країні, дійсно реально діяти у напрямку демократизації та гуманізації суспільного життя, оскільки це призвело б у кінцевому результаті до ліквідації її самої. Але була тут й інша причина, сутність якої полягає у значних труднощах створення дієвого механізму реалізації різноманітних за своїм характером і змістом прав і свобод громадян. Перед нами ситуація, подібна стану речей, який має місце в теорії соціального управління -- достатньо розроблена у всіх своїх деталях теорія прийняття управлінських рішень, поступається практиці їх реалізації. Не випадково й у нашій правовій науці питання конституювання прав і свобод особи, їх розвитку, систематизації тощо, досліджені значно повніше у порівнянні з проблемами їхньої практичної реалізації, дії механізму реалізації цих прав і свобод, структури цього механізму й іншими подібними питаннями.

Про характер діючої у країні правової системи судять не тільки з того, що проголошується як закон, але і як ці закони впроваджуються в життя. Важливі процес здійснення права і його результат, хто і якими засобами організує реалізацію приписів правових норм у поведінці та дії суб'єктів права. Характер політичного режиму, стан законності та правопорядку у країні відображається перш за все у правозастосувальній діяльності державного апарату, його конкретних органів та посадових осіб. Тому сьогодні гостро відчувається потреба в розробці механізму ефективного застосування закону та його дії на соціальні процеси, на демократизацію українського суспільства. Одним із важливих правових засобів механізму реалізації закону виступають правозастосувальні акти, що здійснюються державними органами та посадовими особами.

Кожний правовий принцип, кожна правова норма -- це перш за все вказівка на певне коло прав та обов'язків, які мають у реальному житті громадяни, їх об'єднання та організації. По суті, мова йде про відповідні стандарти поведінки, якими люди повинні керуватися в конкретних типових ситуаціях. Це вносить у суспільство необхідну впорядкованість, спокій, забезпечує мудре поєднання різноманітних інтересів та цілей. Але норми права, як загальнообов'язковими правилами поведінки, неспроможні відобразити всю безліч фактичних життєвих обставин, зокрема, конкретних об'єктів правового впливу. Це досягається за допомогою здійснення актів застосування права, які забезпечують таке різноманіття у процесі індивідуального правового регулювання. У цьому аспекті правозастосувальні акти, по-перше, забезпечують реалізацію норм права, по-друге, визначають індивідуальну міру можливої та належної поведінки суб'єктів у конкретних правових відносинах, по-третє, забезпечують захист суб'єктивних прав та виконання юридичних обов'язків сторін у правовідносинах. У зв'язку з цим важливе теоретичне й практичне значення має різнобічна розробка питання про акти застосування норм права. Існує необхідність у її науковому поглибленні, що обумовлено самим життям та потребами правозастосувальної практики державних органів, у тому числі органів внутрішніх справ.

Спеціальне наукове дослідження проблеми правозастосувальних актів органів внутрішніх справ, нерозривно пов'язане з вдосконаленням та підвищенням ефективності їх правозастосувальної діяльності. Постановка цього питання є особливо актуальною оскільки органам внутрішніх справ відводиться важлива роль у справі забезпечення прав та свобод особи та громадянина.

У буденній свідомості діяльність органів внутрішніх справ, зокрема, пов'язана насамперед із заходами по припиненню різного роду порушень громадського порядку, боротьбою з іншими протиправними діями. У принципі це, звичайно, правильно, але акцентування уваги лише на таких сторонах діяльності органів внутрішніх справ звужує уявлення про їхню дійсну соціальну значимість. Призначення цих державних органів у всякому гуманному соціумі, у правовій державі полягає перш за все в тому, щоб бути помічником та опорою кожному члену суспільства при реалізації ним своїх прав і свобод, у досягненні законних цілей, в захисті від різного роду посягань.

В умовах формування в Україні громадянського суспільства, необхідності ефективного забезпечення соціальної захищеності кожного члена суспільства, кожної окремої людини, роль органів внутрішніх справ, їх соціальне призначення значно зростає, разом з цим зростає і обсяг функцій, які вони повинні здійснювати. Сказане доводить потребу докорінного покращання діяльності як усієї системи органів внутрішніх справ, так і кожного окремого співробітника, вдосконалення форм методів та засобів правового впливу на суспільні відносини. Досягти цього можна перш за все через наукову розробку питань теорії правозастосування взагалі, та правозастосувальних актів, які здійснюються співробітниками органів внутрішніх справ, зокрема.

Саме у правозастосувальних актах відбивається багатобічна виконавчо-розпорядча діяльність органів внутрішніх справ в системі державного управління. Це підкреслює роль правозастосувальних актів в успішному здійсненні організаційних заходів по виконанню завдань, які стоять перед органами внутрішніх справ в механізмі охорони та реалізації прав та свобод громадян, які закріплені Конституцією та іншими законами, їх значення у попередженні та припиненні порушень законності, зміцненні дисципліни та правопорядку, забезпеченні юридичних обов'язків.

Усе зазначене робить актуальною тему даного дослідження, обумовлює його не тільки наукову, але й практичну значимість. Особливу важливість даній дисертаційній роботі надає та обставина, що в ній досліджуються у колі загальних проблем актів правозастосування як важливої форми реалізації права, діяльність органів внутрішніх справ з владної реалізації правових норм, через прийняття відповідних рішень із метою організації та впорядкування суспільних відносин.

Зв'язок із науковими програмами, планами, темами. Концепція розвитку юридичної науки й освіти в Україні визначає пріоритетні напрями наукових досліджень у галузі юридичних наук взагалі та теорії держави і права зокрема. Одним із цих напрямків є “Ефективність застосування законодавства, законність, правопорядок і правова культура як соціальні цінності й умови розвитку демократії в Україні”. На теоретичну розробку цієї проблеми в числі інших (включаючи і проблему правозастосувальних актів) повинні бути спрямовані й основні сили вчених-юристів, які покликані теоретично забезпечити процес побудови Української правової держави).

Пріоритетні напрямки фундаментальних та прикладних досліджень навчальних закладів та науково-дослідних установ МВС України на період 1995-2000 рр. визначають необхідність розробки проблеми “Органи внутрішніх справ у системі органів державної влади та правоохорони української держави” (п.1.4.)2).

Серед головних напрямків наукових досліджень Університету внутрішніх справ МВС України на 1996-2000 рр. визначене питання “2. Функції держави Україна, форми й засоби їх здійснення (індекс1.2.1)”3).

Дана тема є складовою частиною загальноінститутської проблеми “Правове забезпечення діяльності органів внутрішніх справ”, що розробляється в Запорізькому юридичному інституті МВС України (п.3.2)4.

Мета дисертаційного дослідження полягає в комплексному аналізі правозастосувальних актів органів внутрішніх справ у цілому та тих із них, які здійснюються поза документальною формою виразу, в аспекті загальної теорії держави і права. Досягти її можна через узагальнення даних, які накопичені з цього питання юридичною наукою, включаючи різні її галузі, вивчення чинного законодавства та правозастосувальної практики цих органів. Таке обмеження предмета наукового пошуку виправдане. Воно обумовлено тим, що сьогодні в юридичній літературі, як у загальній теорії права, так і в галузевих науках, поки не склалося єдиної думки щодо поняття актів застосування права взагалі та правозастосувальних актів-дій, які здійснюються співробітниками органів внутрішніх справ зокрема.

Основними завданнями відповідно до мети дослідження є:

1)критичний аналіз (як вихідний пункт дослідження) сучасного стану розробки проблем правозастосування та правозастосувальних актів у загальній теорії держави і права, із зосередженням уваги на її невирішених та дискусійних питаннях, пошук відповідей на них;

2)дослідження юридичної природи, функцій правозастосувальних актів органів внутрішніх справ, розкриття їх характерних рис;

3)проведення класифікації правозастосувальних актів, що здійснюються співробітниками органів внутрішніх справ;

4)визначення поняття правозастосувальних актів-дій та меж їхнього використання у правозастосувальній практиці органів внутрішніх справ;

5)розгляд інтелектуально-вольових аспектів формування правозастосувальних рішень;

6)системне викладення вимог, які ставляться до правозастосувальних актів-дій;

7)відпрацювання практичних рекомендацій та пропозицій по вдосконаленню діючого законодавства (та практики його застосування), що регламентує повноваження посадових осіб органів внутрішніх справ, по здійсненню правозастосувальних актів-дій -- актів, що не мають документальної форми вираження.

Об'єкт і предмет дослідження. Як об'єкт наукового пошуку в роботі визначені правозастосувальна діяльність та її результат -- правозастосувальні акти, які видаються (здійснюються) державними органами та їхніми посадовими особами взагалі та органами внутрішніх справ зокрема. Предметом дослідження відповідно (як частина об'єкта) -- правозастосувальні акти органів внутрішніх справ, які здійснюються поза документальною формою, -- усні правозастосувальні акти, акти-сигнали (символи), акти, що здійснюються через певну поведінку правозастосовувачів (конклюдентні акти), тобто правозастосувальні акти-дії.

Стан наукової розробки проблеми. Однією з проблем комплексного дослідження механізму правореалізації є науковий пошук сутності правозастосувальних актів, які становлять складне явище правової дійсності. Вони як структурні елементи юридичного процесу можуть проявитися в найрізноманітніших аспектах: як засіб державного керівництва суспільством; як організаційна форма діяльності різних державних органів; як найважливіший засіб реалізації юридичних норм; як специфічні юридичні факти тощо.

Суттєвим фактором, який безпосередньо визначає необхідність дослідження, є загальний стан розробки проблеми правозастосувальних актів у юридичній літературі. Юридичний термін “акт застосування права” використовується в юридичній літературі порівняно недавно. Його поява обумовлена, з одного боку, створенням і подальшим розвитком теорії правозастосування та вчення про механізм правового регулювання, з іншого -- потребою відокремити у теорії й практиці цю самостійну правову категорію з числа різноманітних юридичних актів.

Правозастосувальні акти, зважаючи на смислову багатозначність самого терміну “акт”, розглядаються як акти-дії, акти-рішення, акти-документи тощо. Свідоцтвом тому можуть бути дослідження вчених у різних галузях правової науки. І все ж таки в літературі найчастіше правозастосувальний акт розглядається як належним чином оформлений письмовий документ, який фіксує прийняте рішення, надаючи йому офіційного значення. Це пов'язане з тим, що у більшості випадків такий акт має юридичну силу лише тоді, коли він належним чином письмово оформлений. Подібне розуміння акта застосування права значно звужує уяву про нього, бо не охоплює такі рішення владних суб'єктів права, які не оформлюються спеціальним письмовим документом, а проявляються жестом, усно, сигналом тощо. Тому в загальнотеоретичному аналізі проблеми не можна обмежитись розглядом правозастосувальних актів лише як документів і це природно, бо поняття актів застосування норм права як дії значно ширше, ніж поняття акта як документа. Питома вага правозастосувальних актів-дій існує у сфері діяльності органів внутрішніх справ, як владних суб'єктів права, і вони чекають свого дослідження.

З цього виходить, і це слід визнати, що у вітчизняній загальноюридичній науці у питаннях про правозастосувальні акти-дії до цього часу існує значна прогалина. В розробці правозастосувальних актів намітилося певне відставання від вирішення практичних завдань. У межах радянської юридичної літератури не можна не помітити невелику кількість праць, присвячених даному питанню5). У значній же частині робіт, які пов'язані з дослідженням проблеми правозастосування, тема про правозастосувальні акти розглядалася мимохідь. У результаті такого стану речей існує багато дискусійних питань, у дослідженні деяких сторін проблеми виявляються очевидні прогалини. Так, не стали поки ще предметом особливої уваги питання про акти застосування права органів внутрішніх справ, які здійснюються поза документальною формою; функції цих правозастосувальних актів; межі їхнього використання; інтелектуально-вольові аспекти формування правозастосувального рішення; вимоги, що ставляться до правозастосувальних актів-дій. Проте у юридичній науці та практиці правозастосувальної діяльності цих правоохоронних органів накопичився певний, до того ж чималий матеріал, що потребує наукового аналізу. Тому, на наш погляд, назріла потреба доповнити вчення про правозастосувальні акти у цілому їх дослідженням стосовно діяльності органів внутрішніх та ще й такого їх специфічного різновиду, як актів-дій. Зазначені обставини доводять, що дане дисертаційне дослідження є самостійним науковим пошуком у загальнотеоретичній науці. Він спрямований на подальше комплексне теоретичне узагальнення правозастосувальних актів взагалі, та правозастосувальних актів органів внутрішніх справ, які здійснюються поза документальною формою зокрема.

Викладені міркування й обумовили вибір теми дисертації, та загальний підхід до її розробки, яка внесе відповідний вклад не тільки в юридичну науку, але й практику правозастосування.

Інформаційна та теоретична база дослідження включає в себе Конституцію України, чинне законодавство, підзаконні акти, а також цілий ряд положень нормативно-правових актів, які регламентують правозастосувальну діяльність органів внутрішніх справ. Певна увага була приділена міжнародно-правовим документам. Окрім цього, як інформаційна та імперична база, в дисертації використаний власний досвід дисертанта, набутий під час тривалого проходження служби в органах внутрішніх справ.

Теоретичну базу дисертаційного дослідження склали наукові концепції щодо механізму правового регулювання, юридичного процесу, реалізації права, правозастосування, правозастосувального акту, які розроблені у працях вчених-юристів. Конкретно йдеться про положення та висновки, що містяться в роботах С.С. Алексєєва, Н.Г. Александрова, В.Г. Афанасьєва, В.К. Бабаєва, Д.Н. Бахраха, Р.Ф. Васильєва, Н.В. Вітрука, Б.Н. Габрічідзе, В.М. Горшеньова, Ф.А. Григор'єва, Е.В. Додіна, Б.В. Дрейшева, І.Я. Дюрягіна, В.В. Копєйчикова, А.П. Коренєва, Б.М. Лазарєва, В.В. Лазарєва, А.В. Міцкевича, П.Е. Недбайло, А.С. Піголкіна, П.М. Рабиновича, Л.М. Розіна, І.С. Самощенко, А.В. Сурілова, Ю.А. Тихомирова, І.Е Фарбера, Н.Ф. Фаткуліна, А.Ф. Шебанова, М.В. Цвіка, А.Ф. Черданцева, В.А. Юсупова, Л.С. Явича та ін. У дисертації, з урахуванням профілю дослідження, використані досягнення в галузі таких наук, як філософія, соціологія, наука управління, логіка, філологія, психологія тощо.Підкреслюючи безперечну наукову цінність використаних джерел та виходячи з наступності в науці слід сказати про те, що нас не повинен бентежити факт наявності серед них чималої кількості таких, котрі явно страждають тією ідеологічною перевантаженістю, що була притаманна стану речей на час їх розробки, а сьогодні вже остаточно втратила свою актуальність. Але використання їх можливе не тільки тому, що відповідна юридична література не створюється за одну годину, а й необхідне тому, що в ній можна знайти й піддати критичному аналізу класичні наукові положення, які потрібні для формування вітчизняної правової науки, яка б відповідала сьогоденню. Адже юридична наука взагалі була б неможлива, якби зміст усіх без винятку її сторінок повністю залежав від політичної кон'юнктури, що склалася на певний момент у державі. Крім того, метою дослідження перш за все є спеціально-юридичні аспекти проблеми правозастосувальних актів.

Методологічною основою дослідження є закони діалектики й логіки суспільного розвитку. Дослідження зорієнтоване на загальнолюдські цінності, якими є ідеї гуманізму, соціальної справедливості, демократії, захисту честі та гідності особи, створення їй гідних людини умов існування та розвитку. Права і свободи людини становлять собою найважливішу складову частину всієї правової системи будь-якого демократичного суспільства. Саме вони є визначними орієнтирами як правотворчості, правореалізації, так і правозастосування.

У процесі розробки проблеми використовувалися формально-логічний, системно-структурний, порівняльний, функціональний та інші методи пізнання, що застосовуються в юридичній науці.

Науковий пошук базувався на принципах об'єктивності, плюралізму, конкретності, істинності та ін.

Наукова новизна одержаних результатів визначена метою та завданнями, які поставлені. Правозастосувальні акти виступають важливим засобом регулювання суспільних відносин. А між тим, як уже зазначалося, на цей бік справи в юридичній літературі було звернуто явно недостатньо уваги. Більш за все теорія правозастосувальних актів базувалася на класичній судовій моделі правозастосування й у більшості випадків не враховувала особливостей правозастосування інших державних органів та посадових осіб. Це призводило до звуження уяви про акти застосування права, тому що не охоплювалися такі з них, які здійснюються поза документальною формою.

Як результат проведеного дослідження його наукову новизну відбивають наступні основні положення:

-на відміну від традиційного погляду на правозастосування доводиться, що реальна діюча модель здійснення (видання) правозастосувальних актів працює в режимі багатьох протиріч, вона часто відходить від класичної (судової) моделі застосування права та має подекуди спрощений вигляд, тому що змінюється під впливом ряду соціальних факторів;

-вперше у вітчизняній юридичній науці з нових методологічних засад у систематизованому вигляді комплексно досліджені правозастосувальні акти органів внутрішніх справ, розроблена їх наукова класифікація;

-з нових позицій поставлені та вирішені питання, пов'язані із з'ясуванням призначення й природи правозастосувальних актів взагалі та актів-дій зокрема; особливістю, яка відрізняє останні від інших дій, що мають юридичне значення визначене те, що в них міститься владна вимога (припис) посадової особи щодо визначення правового стану персоніфікованих суб'єктів, яка виражена усно або конклюдентно;

-на основі аналізу законодавства, яке регулює діяльність органів внутрішніх справ, а також критичного осмислення загальнотеоретичної літератури вперше визначене поняття правозастосувальних актів-дій; -теоретично визначаються межі їхнього використання у правозастосувальній практиці органів внутрішніх справ; -просліджуються особливості процесу інтелектуально-вольового формування правозастосувальних рішень;

-комплексно аналізуються вимоги, які ставляться як до правозастосувальної діяльності в цілому, так і до правозастосовувачів та правозастосувальних актів-дій (особливо до їхнього зовнішнього виразу);

-висуваються та аргументуються рекомендації щодо розроблення типового алгоритму здійснення правозастосувальних актів-дій та пропозиції по їх вдосконаленню.

З цього виходить, що вибрана проблема складає один із самостійних напрямків у загальнотеоретичній юридичній науці, який спрямований на забезпечення подальшого теоретичного дослідження правових форм діяльності державних органів взагалі, в тому числі органів внутрішніх справ.

Практичне значення одержаних результатів полягає, по-перше, в тому, що розробки та висновки, які містяться у дисертації, можуть бути використані в якості вихідних рекомендацій по вдосконаленню законодавства, що регламентує правозастосування в органах внутрішніх справ. По-друге, вони надають можливість визначити напрямки і конкретні заходи щодо покращання діяльності органів внутрішніх справ по винесенню правозастосувальних рішень у вигляді дій, сигналів, усно. По-третє, запропоновані поняття правозастосувального акта-дії, розробки щодо їхньої структури та вимог, які до них ставляться, можуть бути використані при вивченні близьких проблем у різних галузях юридичної науки.

Матеріал, який міститься в дисертації, її положення та висновки також можуть бути впроваджені й у процес викладання курсу теорії держави і права (читання лекцій, проведення інших видів занять), спецкурсу даної дисципліни, вдосконалення навчально-методичних посібників для курсантів вищих навчальних закладів МВС України. Апробація результатів дисертації. Дисертація обговорювалася по розділах і в цілому на кафедрі теорії та історії держави і права Університету внутрішніх справ МВС України.

Окремі положення дисертації доповідалися на міжнародній науково-практичній конференції, присвяченій пам'яті професора Федорова К.Г. (12-13 червня 1996 р., м. Запоріжжя); внутрішьовузівських конференціях Запорізького юридичного інституту МВС України: підсумковій науково-практичній конференції, присвяченій 1-ій річниці прийняття Конституції України (9 червня 1997 р., м. Запоріжжя), науково-практичній конференції “Актуальні проблеми попередження, розкриття та розслідування злочинів органами внутрішніх справ” (28-29 травня 1998 р., м. Запоріжжя); традиційному третьому семінарі істориків держави і права “Джерелознавчі проблеми історико-юридичних досліджень” в Університеті внутрішніх справ (12-13 червня 1998 р., м. Харків).

Висновки та пропозиції по вдосконаленню правозастосувальної практики направлені в органи та підрозділи внутрішніх справ УМВС України в Запорізькій області.

Результати досліджень використовувалися автором у навчальній та науково-дослідницькій роботі курсантів та слухачів Запорізького юридичного інституту МВС України, при складанні методичних вказівок по організації науково-дослідної роботи курсантів та слухачів.

Публікації. З теми дослідження автором опубліковано п'ять праць, в тому числі чотири наукові статті у фахових виданнях.

Структура роботи. Дисертація подана на 182 сторінках і складається із вступу, трьох розділів, що включають у себе дев'ять підрозділів та висновків. До тексту додано список посилань (16 с.), список використаної літератури (20 с.)

правозастосування акт юридичний держава

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначені її об'єкт, предмет і завдання, стан наукової розробки проблеми, показана методологічна основа дослідження, охарактеризована її теоретична, нормативна база, розкривається наукова новизна і практичне значення результатів роботи.

У першому розділі -- “Загальна характеристика правозастосувальної діяльності органів внутрішніх справ” -- розглядаються питання, що дозволяють визначити місце правозастосування в діяльності органів внутрішніх справ та питання законності в цій сфері.

Показано, що в діяльності органів внутрішніх справ застосування права займає важливе місце. Будучи складовою частиною державного механізму, вони тою чи іншою мірою беруть участь у реалізації функцій держави. Важливим у становищі органів внутрішніх справ є те, що вони виступають не лише як система внутрішнього управління власними силами та засобами, але й беруть участь в управлінні “зовнішнім середовищем”. Вони в різноманітних організаційно-правових формах проводять профілактичну роботу -- загальну та індивідуальну профілактику правопорушень; направляють у рамках приписів закону поведінку людей в громадських місцях; забезпечують захист прав та законних інтересів громадян від злочинних посягань; створюють нормальні умови для функціонування державного апарату; здійснюють нагляд за дотриманням актів, які регулюють громадський порядок; ведуть боротьбу з іншими порушеннями законів.

Органи внутрішніх справ здійснюють свої функції як через правотворчу, так і через правозастосувальну діяльність. Перша суворо обмежена й не займає провідного місця. В такій сфері, як наприклад, боротьба зі злочинністю, органи внутрішніх справ взагалі позбавлені правотворчих функцій. Пріоритет тут якраз за їх правозастосувальними актами. З точки зору змісту, форм, методів та засобів, які використовуються, діяльність органів внутрішніх справ (де право реалізується у формі застосування) може бути поділена на адміністративну, оперативно-розшукову та кримінально-процесуальну. Важливим моментом при дослідженні правозастосувальної діяльності, є розгляд деяких питань про правовідносини, що складаються у цій сфері. Відносини у сфері правозастосування становлять особливу форму суспільних відносин. Їм більш за все притаманні усвідомленість, нормативно-оціночний характер та організаційна оформленість. В якості складових елементів структури кожного правозастосувального відношення можна виділити: суб'єкти відношення, предмет відношення; саму діяльність, яка складає зміст відношення, та норму як модель відношення.

З метою визначення предметно-просторового поля для наукового пошуку в рамках цього розділу в загальному вигляді розглянуті правозастосувальні акти органів внутрішніх справ. Зокрема, звертається увага на існування серед усього комплексу дій (юридичних фактів), які здійснюють співробітники органів внутрішніх справ, значної кількості юридично значущих дій, які за своєю природою є правозастосувальними актами. Останні відрізняє та особливість, що в них міститься владна вимога (припис) посадової особи щодо визначення обсягу прав та обов'язків персонально визначених суб'єктів, яка виражена усно або конклюдентно.

Як результат аналізу стану законності в правозастосувальній діяльності органів внутрішніх справ в роботі розглянуті засоби її зміцнення. Їх пропонується поділити на чотири основні групи.

До першої групи слід віднести засоби, які визначають організацію органів внутрішніх справ, що полягають у встановленні модифікацій їх структури, цілей, завдань, функцій, обов'язків співробітників тощо.

До другої групи відносяться засоби, які визначають порядок функціонування органів внутрішніх справ. Вони пов'язані з встановленням, модифікацією і практичною реалізацією порядку підготовки й прийняття відомчих нормативних актів та інших управлінських рішень, а також з організацією їх виконання; розстановкою сил та засобів, порядком здійснення внутрішньовідомчого контролю й надання практичної допомоги підлеглим органам і співробітникам; системою оцінки їхньої роботи; порядком використання внутрішньовідомчої інформації тощо.

Третю групу засобів управлінського впливу на стан законності складають засоби, що впливають на кадри органів внутрішніх справ. До них відносяться професійна орієнтація й відбір кадрів; їх професійна підготовка й перепідготовка; розподіл і розстановка; дисциплінарна практика; виховання; організація тощо.

До четвертої групи відносяться засоби, що забезпечують реалізацію фактів зовнішнього (по відношенню до органів внутрішніх справ) впливу на стан законності в їх роботі -- економічних, політичних, правових, культурних тощо. До них, зокрема, відносяться розподіл і використання матеріальних ресурсів (техніки, транспорту, засобів зв'язку тощо); одержання й використання інформації інших відомств (політичної, наукової й іншої літератури; матеріалів інших правоохоронних органів тощо); реалізація засобами управління рішень державних органів; надання роз'яснень про порядок застосування норм права; виявлення й усунення недоліків у роботі; організація взаємодії з іншими державними органами й громадськістю тощо.

При розробці і здійсненні заходів по зміцненню законності у правозастосувальній діяльності органів внутрішніх справ автор пропонує виходити з того, що, по-перше, зміцнення законності може бути досягнуте не тільки в результаті здійснення заходів, безпосередньо спрямованих на вирішення цього завдання, але й у результаті вдосконалення діяльності органів внутрішніх справ у цілому. Це досягається завдяки кращому знанню співробітниками правових норм, які застосовуються, набуттю ними сталих навичок і вмінь застосування останніх, а також завдяки зниженню навантаження, покращанню умов праці, впровадженню найбільш раціональних та ефективних форм і засобів реалізації приписів закону, покращанню взаємодії як з іншими структурними підрозділами органів внутрішніх справ, так і з правоохоронними органами в цілому. В силу цього, заходи, що розробляються по зміцненню законності, повинні бути комплексними і включати в себе заходи цільового характеру й міри, які спрямовані на загальне вдосконалення діяльності відповідного органу або підрозділу.

По-друге, для розробки заходів по зміцненню законності у правозастосувальній діяльності органів внутрішніх справ необхідна повна й вірогідна інформація про стан законності в цій сфері їх діяльності, про причини й умови, що сприяють порушенням законності. Тут мається на увазі, що аналізувати слід всі порушення законності, а не тільки ті, які ввійшли у статистичну звітність. Для цього необхідно використати якомога ширше коло джерел інформації. Зокрема, поряд із статистичними даними, необхідно вивчати інформацію, що міститься в реєстраційних журналах, картках, матеріалах відомчого контролю, прокурорського нагляду, судового контролю, листах і скаргах громадян, у виступах у засобах масової інформації тощо.

По-третє, заходи загального характеру не завжди дадуть належний ефект. Тому доцільно визначити найбільш вузькі місця, безпосередні об'єкти впливу, правильно розрахувати наявні силу й засоби.

По-четверте, до цієї роботи необхідно привернути широкий актив громадськості.

У другому розділі -- “Акти застосування правових норм органів внутрішніх справ, їх призначення та класифікація” -- досліджуються загальне поняття акта застосування права, функції, що виконують ці акти в механізмі правового регулювання, розглядається класифікація правозастосувальних актів, які видаються (здійснюються) співробітниками органів внутрішніх справ. З метою узгодження україномовної термінології, що використовується в дисертації (зокрема, терміни “правозастосувальний”, “правозастосовчий” та “правозастосовний”), за допомогою яких в літературі з теорії права позначаються акти застосування права, органи правозастосування тощо, використана розроблена у сучасному українському мовознавстві система правил, яка надає можливість визначитись з термінолочіним рядом щодо категорій теорії правозастосування, зокрема, пропонується зазначені вище терміни вважати дублетами. Припускаючи можливість використання перших двох як рівнозначних, автор все ж таки віддає перевагу терміну “правозастосувальний”, виходячи з благозвуччя мови та зручності артикуляції. Термін “правозастосовний” пропонується вживати у відповідних контекстах, коли йдеться про здатність виконувати пасивну дію.

Як відправне для подальшого дослідження пропонується загальне визначення поняття правозастосувального акта, під яким розуміється офіційне рішення компетентного суб'єкта, прийняте на підставі і у відповідності з нормами права, що містить державно-владне веління з конкретної юридичної ситуації, спрямоване на індивідуальне регулювання суспільних відносин шляхом встановлення, зміни або припинення суб'єктивних прав й обов'язків їх учасників, яке здійснюється у будь-якій визначеній формі.

Встановлено, що всі існуючі види правозастосувальних актів, як своєрідна спеціалізація правових актів, мають наступне призначення, тобто виконують функції фіксації, динамічну, інформаційну, управління, виховну, а також правоохоронну, правонаділюючу, правозабезпечуючу, стабілізації й правоутворюючу функції.

У дисертації запропонована класифікація правозастосувальних актів, що видають (здійснюють) посадові особи органів внутрішніх справ, наперед обумовлюючи її відносність: а) за суб'єктами правозастосування: акти Міністерства внутрішніх справ України; акти головних управлінь внутрішніх справ Республіки Крим, м. Києва та Київської області; акти управлінь внутрішніх справ областей та м. Севастополя; акти міських та районних відділів (управлінь) внутрішніх справ та установ по виконанню покарань; акти конкретних посадових осіб вказаних органів; б) за напрямками діяльності органів внутрішніх справ: акти застосування права посадових осіб органів дізнання; акти застосування права посадових осіб апаратів попереднього слідства; акти посадових осіб служби охорони громадського порядку; акти посадових осіб державної автомобільної інспекції; акти посадових осіб органів пожежного нагляду; акти посадових осіб установ по виконанню покарань тощо; в) за галузевою ознакою норм права, що застосовуються: акти застосування норм адміністративного права; акти застосування норм кримінального та кримінально-процесуального права; акти застосування норм трудового права тощо; г) за формою правозастосувальної діяльності органів внутрішніх справ: оперативно-виконавчі акти; оперативно-розпорядчі акти; правоохоронні акти; д) за функціональною ознакою: акти-регламентатори, правозабезпечуючі; е) за своїм юридичним значенням: основні та допоміжні; ж) за сферою дії: акти, що діють у часі; акти, що діють у просторі; акти, що діють стосовно кола осіб; з) за формою виразу зовні волі правозастосовувача та доведення її до адресатів: акти-документи та акти-дії; и) за найменуванням: накази, постанови, вказівки, протоколи, рішення, дозволи, попередження, приписи, подання, резолюції тощо; к) за структурою: акти, які містять чотири елементи -- ввідну, констатуючу, мотивовочну та резолютивну частину; акти, які містять лише три частини -- ввідну, констатуючу та резолютивну (наприклад, адміністративні та слідчі протоколи); акти, які містять лише дві частини -- ввідну та резолютивну (наприклад, акт-дозвіл на придбання зброї); акти, в яких мається лише одна резолютивна частина (наприклад, акти-резолюції на відповідних документах); л) за характером рішення (припису, який у них міститься): зобов'язуючі; забороняючі; уповноважуючі; про заохочення; затверджувальні; такі, які фіксують факти та обставини, що мають юридичне значення (наприклад, акти реєстрації автомототранспорту, зброї тощо). м) за характером юридичних наслідків: правоконстатуючі (правопідтверджуючі); правовстановлюючі; правозмінюючі; правоприпиняючі.

У третьому розділі -- “Правозастосувальні акти-дії в структурі правозастосувального процесу органів внутрішніх справ” -- досліджені правозастосувальні акти-дії, межі використання цих актів в правозастосувальній діяльності органів внутрішніх справ, розглянуті інтелектуально-вольові аспекти формування правозастосувальних рішень, а також вимоги, що ставляться до правозастосувальних актів-дій.

Розгляд різних сторін правозастосувальних актів-дій і визнання їх як самостійної форми правозастосувального рішення дало підстави автору запропонувати їх визначення. Правозастосувальні акти-дії -- офіційне рішення компетентного суб'єкта, що здійснюється на основі і у відповідності з нормами права у формі певних інтелектуально-вольових та фізичних дій, та містить державно-владне веління з конкретної юридичної ситуації, яке спрямоване на індивідуальне регулювання суспільних відносин шляхом встановлення, зміни або припинення суб'єктивних прав та обов'язків їх учасників.

Межі правозастосувальної діяльності органів внутрішніх справ, по-перше, відповідають загальним межам, що відокремлюють правозастосування від правотворчості, а також від інших форм реалізації права (цілі та завдання кожної правової норми різноманітні). По-друге, вони зумовлені сферою діяльності і компетенцією органів внутрішніх справ у цілому і особливостями діяльності і характером компетенції того або іншого органу зокрема. Ці загальні міркування щодо меж використання правозастосувальних актів в органах внутрішніх справ, на думку автора, повністю повинні бути розповсюджені стосовно меж використання актів-дій. Окрім цього слід відмітити, що межі використання актів-дій в діяльності цих органів обумовлені специфікою їх діяльності; необхідністю оперативного вирішення ситуації, що склалася; особливими умовами правозастосування; потребою у найпростішому доведенні до відома адресата акта змісту останнього тощо.

При винесенні рішення у ході застосування права відбуваються такі розумові операції, як аналіз, синтез, порівняння, абстрагування тощо. Але тут здійснюється також “перехід” від знання до волі, тобто “перехід” від мислення до практики, до прийняття державно-владних рішень. Виділення в психічному процесі застосування права пізнавальної і вольової діяльності дозволяє рельєфніше підкреслити роль правосвідомості в застосуванні права як основи і продукту правозастосувальної діяльності. Це пов'язане з тим, що при гармонічному поєднанні розуму і волі (основних елементів правосвідомості) розум складає основу волі, а воля -- стимулятор формування прояву розуму. Образно кажучи, свідомість служить перетворювачем інформаційної енергії правових норм і відомостей про фактичні обставини у вольову енергію правозастосовувача, а в наступному -- інформаційної енергії правозастосувального акта в предметну (фактичну) практичну діяльність суб'єктів, у відношенні яких зроблене застосування права. Загально-соціальна правосвідомість як загальна правова ідеологія безпосередньо впливає на ставлення правозастосовувача до своєї діяльності (усвідомлення службового обов'язку своєчасно й ефективно застосовувати право), до фактичних обставин (усвідомлення необхідності їх всебічного і повного дослідження, встановлення об'єктивної істини), до застосованих норм права (знання змісту норм матеріального права й усвідомлення необхідності суворого дотримання процесуальних вимог) і до рішення (глибоке переконання в його законності і правильності, усвідомлення відповідальності за прийняте рішення). Цим підтверджується теза про те, що правосвідомість пронизує всі стадії й елементи правозастосувальної діяльності.

У структуру психічного процесу правозастосувальної діяльності входять сприйняття, спостереження, пізнання, мислення, що призводять до формування внутрішнього переконання і волевиявлення правозастосовувача. Внутрішнє переконання в порівнянні зі знанням права і правових явищ являє собою більш високий щабель правосвідомості, на якому відбувається перетворення знань у переконання й останнього -- у свідомо-вольову установку приймати необхідне рішення. А установка безпосередньо стикається з вольовим процесом цілеспрямованої правозастосувальної діяльності по виробленню й прийняттю або здійсненню рішення.

В інтелектуально-вольовий процес правозастосувальної діяльності поряд з ідеями й уявленнями входять правові почуття й емоції, без яких, як відомо, не протікає і процес мислення. Вони можуть зробити як позитивний, так і негативний вплив на зміст правозастосувальних рішень. Почуття обов'язку, справедливості, відповідальності і т.п. спонукають до встановлення об'єктивної істини і виданню (здійсненню) законного акта. А почуття користі, ненависті, заздрості, особистої зацікавленості й інші можуть увести у бік від прийняття об'єктивного рішення. Не може бути бездоганним внутрішнє переконання тих правозастосовувачів, які брак об'єктивного знання намагаються компенсувати своїми думками, а висновки формулювати не на основі вірогідно встановленого й об'єктивного знання, а на припущеннях.

Вирішення юридичної справи може бути схарактеризоване з трьох сторін: а) як формально-логічний процес; б) як творчий процес; в) як державно-владна діяльність компетентних органів.

Коло питань, на які дає відповіді особа, що приймає правозастосувальне рішення, послідовність вирішення цих питань є в кінцевому рахунку подібними для кожного випадку винесення правозастосувального акта. Завжди вирішуються питання про наявність відповідних фактів, їхньої юридичної кваліфікації і т.п. Це дозволяє побудувати алгоритм, придатний для використання правозастосовувачем, що розглядає справу. На базі цього алгоритму можна розробити для кожного виду юрисдикційного процесу свій спеціальний алгоритм, який відбиває специфіку питань, які вирішуються у даному процесі, що може бути закріплений у нормативних актах.

Серед вимог, поставлених до правозастосувальних актів-дій, повинна бути вся їх сукупність, що ставиться до правозастосувального процесу, і відповідно охоплювати три основних блоки.

До першого блоку слід віднести вимоги, що ставляться до самої особи правозастосовувача як повноважного суб'єкта, який забезпечує нормальний хід всього правозастосувального процесу. Серед інших, це вимоги компетентності, етичності, освіченості, ерудованості, ініціативності, самовладання, самокритичності, спостережливості, організованості, самостійності, наполегливості, принциповості, гуманності, чуйності, терпимості, поваги, доброзичливості тощо. Крім цього, правозастосовувач повинен мати високий рівень політичної та правової культури.

До другого блоку -- вимоги, що ставляться до самої правозастосувальної діяльності. До них пропонується віднести, зокрема, вимоги об'єктивного та повного дослідження фактичних обставин; суворе дотримання правозастосувальним органом норм матеріального права; прийняття рішення в межах компетенції і в установлених законом процесуальних формах; забезпечення контролю та нагляду за законністю правозастосувальної діяльності; право оскарження незаконних актів; встановлення суворої юридичної відповідальності посадових осіб тощо.

До третього -- вимоги, що ставляться до правозастосувального акту, який об'єктивує результати правозастосувальної діяльності. Серед їх значної кількості слід виділити наступні вимоги: правозастосувальний акт повинен здійснюватися на основі та у відповідності із нормами права, тобто носити піднормативний характер; бути компетентним, тобто здійсненим уповноваженими на те органами держави, посадовими особами; бути здійсненим у відповідності з приписами норм матеріального та процесуального права; служити одним із засобів виконання організуючої творчої діяльності держави. Поряд з наведеними необхідно виділити і вимоги конкретності, короткості, чіткості, ясності, вмотивованості, докладності, повноти, зрозумілості, коректності, культурності тощо.

Проведене дослідження дозволяє виділити два напрямки вдосконалення законодавства, що регулює правозастосувальну діяльність органів внутрішніх справ, де використовуються акти-дії, а також його практики. Перше з них -- вдосконалення правових норм, які закріплюють правомочності посадових осіб органів внутрішніх справ щодо винесення індивідуальних правових рішень поза документальною формою (матеріальні норми), і друге -- регулювання процедури, процесу їх реалізації (розвиток процесуальних норм). У нормативних актах слід досягати збалансованості, оптимальної відповідності цих двох видів правових норм.

З метою вдосконалення правового регулювання та правозастосувальної діяльності вважається за доцільне закріпити в нормативних актах, що регулюють юрисдикційну процедуру, перелік дій, які дозволяється здійснювати суб'єкту правозастосування. Цей перелік можна розглядати як алгоритм вирішення справи. Це має актуальність при здійсненні співробітниками органів внутрішніх актів-дій, через які запроваджуються заходи примусу. Нормативне закріплення даного алгоритму сприятиме усуненню помилок та прямих порушень законності при правозастосуванні.

Основні положення дисертації викладені у таких публікаціях автора

1.Фандалюк А.В. Морально-духовные принципы в правоприменительной деятельности // Тезисы докладов и сообщения. Междунар. конф. “2000 лет с Рождества Христова”.-- Запорожье.-- 1997.-- С.257-259.

2.Погрібний І.М., Фандалюк О.В. Деякі теоретичні питання щодо актів застосування права // Вісник Університету внутрішніх справ.-- Харків: Ун-т внутрішніх справ, 1997.-- Вип.2.-- С.88-93.

3.Фандалюк О.В. Деякі питання правозастосування в діяльності органів внутрішніх справ: Теоретичний аспект // Вісник Запорізького юридичного інституту.-- Запоріжжя: Юридичний ін-т МВС України, 1997.-- Вип.1.-- С.15-23.

4.Фандалюк О.В. Деякі теоретичні питання класифікації правозастосувальних актів, які приймаються (здійснюються) співробітниками органів внутрішніх справ // Вісник Запорізького юридичного інституту.-- Запоріжжя: Юридичний ін-т МВС України, 1997.-- Вип.2.-- С.9-19.

5.Фандалюк О.В. Правозастосувальні акти-дії -- нетипова форма правозастосувального рішення // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ.-- Одеса: Ін-т внутрішніх справ, 1997.-- №3.-- С.44-47.

Анотації

Фандалюк О.В. Правозастосувальні акти-дії в механізмі здійснення функцій органами внутрішніх справ.-- Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.01 -- теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень.-- Університет внутрішніх справ, Харків, 1999.

Дисертація присвячена проблемам теорії правозастосування, правозастосувальних актів та правозастосувальних актів-дій, які здійснюються посадовими особами органів внутрішніх справ. На підставі теоретичного аналізу юридичної літератури, нормативного матеріалу, узагальнення практики досліджуються питання місця та ролі правозастосування в діяльності органів внутрішніх справ, поняття та функції правозастосувальних актів цих органів, їх види. Показане значення правозастосувальних актів-дій в цій діяльності, їх природа, межі використання, вимоги, що до них ставляться, інтелектуально-вольові аспекти формування правозастосувального рішення.

Ключові слова: органи внутрішніх справ, правозастосування, правозастосувальна діяльність, правозастосувальний процес, правозастосувальний акт, правозастосувальний акт-дія, функції правозастосувальних актів, законність.

Фандалюк А.В. Правоприменительные акты-действия в механизме осуществления функций органами внутренних дел.-- Рукопись.

Диссертация на соискание ученной степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.01 -- теория и история государства и права; история политических и правовых учений.-- Университет внутренних дел, Харьков, 1999.

Диссертация посвящена проблемам теории правоприменения, правоприменительных актов и правоприменительных актов-действий, осуществляемых должностными лицами органов внутренних дел. На основе теоретического анализа юридической литературы, нормативного материала, обобщения практики исследуются вопросы места и роли правоприменения в деятельности органов внутренних дел, понятие и функции правоприменительных актов этих органов, их виды. Показано значение правоприменительных актов-действий в этой деятельности, их природа, пределы использования, требования предъявляемые к ним, интелектуально-волевые формирования правопримениетельного решения.

Ключевые слова: органы внутренних дел, правоприменение, правоприменительная деятельность, правоприменительный процесс, правоприменительный акт, правоприменительный акт-действие, функции правоприменительных актов, законность.

Fаndаluk А.V. Law using Acts-actions in the mechanism of realization of functions by organs of internal affairs.-- Manuscript.