Державне управління військовими формуваннями Воєнної організації: стан та тенденції розвитку в сучасній Україні

25.00.03 - організація і управління в державних установах

Київ - 1999

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі державного управління і менеджменту Української Академії державного управління при Президентові України.

Науковий консультант: -- доктор юридичних наук, професор Нижник Ніна Романівна,

Українська Академія державного управління при Президентові України, завідувач кафедри державного управління і менеджменту.

Офіційні опоненти: -- доктор юридичних наук, професор Калюжний Ростислав Андрійович, Київський інститут внутрішніх справ, начальник кафедри державно-правових дисциплін;

-- доктор військових наук, професор , заслужений діяч науки і техніки України Руснак Іван Степанович, Генеральний штаб Збройних Сил України, заступник начальника Генерального штабу з науки -- начальник воєнно-наукового управління;

-- доктор юридичних наук, доцент Шкарупа Віктор Костянтинович, Академія митної служби України, начальник кафедри митного і адміністративного права, м. Дніпропетровськ.

Провідна установа: -- Академія муніципального управління Міністерства освіти України, кафедра менеджменту, м. Київ.

Захист відбудеться "___"_________1999 р. о ___ год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.810.02 в Українській Академії державного управління при Президентові України за адресою: 252057, м.Київ, вул. Е.Потьє, 20.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Української Академії державного управління при Президентові України за адресою: 252057, м. Київ, вул. Е. Потьє, 20.

Автореферат розісланий "___"_________1999 р.

Вчений секретар cпеціалізованої вченої ради Г.О. Опанасюк

Загальна характеристика роботи

державний управління військовий

Вступ. На етапі становлення в Україні демократичного суспільства виникають нові проблеми розвитку держави, що набувають особливої актуальності у зв'язку з переходом від тоталітарних до правових відносин, формуванням реального народовладдя й ринкового господарства.

Стійкість держави, цілісність її території і недоторканість кордонів, стабільність і дієздатність влади служать індикаторами життєдіяльності суспільства. Найважливішим засобом започаткування демократичного суспільства є всебічне використання державною владою її інструменту - владних структур та інституцій, що призначені для забезпечення найкращих умов для розвитку особи, суспільства й самої держави в рамках усього арсеналу наявних можливостей. До таких структур відносяться військові формування: Служба безпеки України, внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ, Національна гвардія України, Міністерство оборони України, Прикордонні війська, війська цивільної оборони тощо.

Як свідчить історія розвитку держави, за адміністративно-командної системи захист її інтересів здійснювався раніше виключно адміністративними засобами, організація та реалізація яких було функцією директивних органів держави. У першу чергу це стосувалося військових формувань, у тому числі правоохоронних органів. Такий стан існував до недавнього часу, поки проблеми захисту національних інтересів та безпеки не вийшли на рівень основних питань молодої держави.

Отримання Україною незалежності, реформи внутріполітичного державного устрою, зміна пріоритетів у її внутрішній та зовнішній політиці, геополітичні та геостратегічні зміни в світі стали вимагати переоцінки підходів до власної безпеки.

Становлення України як незалежної, суверенної, демократичної держави диктує зміну основної функції держави - загальної стратегії безпеки. Вона передбачає: забезпечення передбачуваності, здатності приймати завчасні превентивні заходи щодо попередження та нейтралізації загроз; прогнозування та реагування на погрози має бути адекватним їх характеру та масштабам; раціональне й ефективне використання всіх сил і засобів для вирішення завдань безпеки, що має стати одним із головних сегментів державного управління.

Характер процесів, що відбуваються в суспільстві, потребує не тільки реформування традиційних схем державних органів, що забезпечують безпеку держави, а й радикальних змін пріоритетів змісту дій, перегляду їх структури, функції, а також процесуальних аспектів.

Актуальність теми визначається важливістю того, що в нових умовах сутністю безпеки більшою мірою став захист людини й суспільства, а не держави та її інститутів. Поняття "національна безпека України" стало багато в чому еквівалентним поняттю "соціальна безпека нації". Людський вимір, як принцип відображає якісно новий підхід до проведення політики безпеки, нову роль особи, громадянина як суб'єкта й об'єкта національної безпеки та військових формувань, що її забезпечують. Це визнання того, що від індивідума вирішальною мірою залежить забезпечення безпеки всіх, що особиста безпека визначає безпеку суспільства й держави. Проте, підходи до прав людини, громадянина ще не повною мірою використовуються практикою. Тому розв'язання проблем індивідуальної безпеки, особливо щодо нестатутних відносин, деліктної поведінки військовослужбовців, які часто виникають у військових формуваннях, суттєво впливають на стан національної безпеки нашого суспільства в цілому.

Національна безпека - складна соціально-політична, державно-управлінська система, суть якої може здатися зрозумілою на інтуїтивному рівні. Але, з погляду на широке використання цього поняття, його сутність і зміст у науковому плані ще мало досліджені, а з точки зору державного управління військовими формуваннями, що забезпечують національну безпеку України, на такому рівні не вивчалася.

В Україні не розроблено цілісної теорії забезпечення безпеки України в різних сферах її життєдіяльності. Відсутня єдність у визначенні понять безпеки, її видів, критеріїв, характеристик можливих загроз, принципів побудови ефективного механіму забезпечення безпеки та не створено дієвих механізмів щодо організації управління у військових формуваннях Воєнної організації України.

Назріла нагальна необхідність аналізу управління станом і розвитком військових формувань Воєнної організації як цілісного інституту державного управління в Україні, організаційно-правового регулювання забезпечення та функціонування державного апарату, впровадження принципу верховенства права у всі сфери діяльності військових формувань як особливої складової держави в контексті завдань, поставлених Конституцією України з розбудови демократичного суспільства, концептуальних положень державно-правової та адміністративної реформ. Дослідження визначається теорією і практикою, нагальними потребами створення системи військових формувань Воєнної організації України, визначення правового статусу цих формувань та вдосконалення правового регулювання їх діяльності з урахуванням неналежного рівня національної свідомості та патріотизму.

Важливість проведення досліджень у зазначеному напрямі зумовлена необхідністю додаткового вироблення механізмів забезпечення режиму законності в діяльності військових формувань України, розробки більш чітких моделей нормативно-правового регулювання поведінки військовослужбовців строкової служби.

Доцільність дослідження та запропоновані нами пропозиції визначають нагальну потребу реформування та удосконалення системи управління військовими формуваннями Воєнної організації України в період здійснення в Україні адміністративної реформи.

З цих позицій питання дослідження стану та тенденцій розвитку військових формувань України в сучасних умовах заслуговують на особливу увагу та потребують широкомасштабної поглибленої наукової розробки.

Ступінь дослідженності теми. Проблеми державного управління військовими формуваннями в Україні комплексно ще не досліджувались. Окремі питання його вдосконалення розглядались ученими в загальному плані розвитку держави.

На основі вивчення праць вчених-юристів, політологів, економістів, соціологів, філософів, що стосувались окремих проблем державного управління військовими формуваннями із забезпечення національної безпеки України, узагальнені результати цієї практики.

Проведенню в дисертації аналізу й отриманню висновків сприяли праці вчених, які досліджували проблеми теорії державного управління й права, адміністративного права й процесу: Авер'янова В.Б., Бандурки О.М., Біласа І.Г., Венгерова А.Б., Голосніченка І.П., Додіна Є.В., Дубенко С.Д., Калюжного Р.А., Ківалова С.В., Козаченка І.П., Колодія А.М., Копєйчикова В.В., Кравець Є.Я., Кубка Є.Б., Медведчука В.В., Мироненко Н.М., Нижник Н.Р., Опришка В.Ф., Остапенка О.І., Панова М.І., Погорілка В.Ф., Римаренка Ю.І., Селіванова В.М., Скрипнюка О.В., Сбітнєва А.І., Сіренка В.Ф., Тимченка І.А.,Тихого В.П., Тодики Ю.М., Туманова Г.А., Цвєткова В.В., Шакуна В.І., Шаповала В.М., Шкарупи В.К., Юзькова Л.П. та інших вчених.

Крім того, слід зазначити, що дослідженню сучасних проблем державного управління національною безпекою та військовими формуваннями України присвятили свої наукові праці вчені: Бінько І.Ф., Гончаренко О.М., Горбулін В.П., Єрошенко М.А., Калиновський Ю.Ю., Карманов М.М., Лавриненко Ю.Н., Макаренко І.К., Почепцов Г.Г, Шлемко В.Т., Шлепаков А.Н.

У роботі використані наукові дослідження та практика світового досвіду державного управління і військових формувань країн СНД та Європейського Товариства, праці Альохіна А.П., Атаманчука Г.В., Бахраха Д.Н., Бачило І.Л., Козлова Ю.М., Лазарев Б.М. та ін.

Характеризуючи ступінь дослідженості проблеми, слід також зазначити, що у її розробці використані роботи таких відомих вчених як Афонін Е.А., Калюжний Р.А., Князев В.М., Луговий В.І., Майборода В.К., Надольний І.Ф., Остапенко О.І., Ребкало В.А., Руснак І.С., Скуратівський В.А., Телелим В.М., Темко Г.Д., Тронь В.П., Шарий В.І., у працях яких розглядаються проблеми розвитку перехідного суспільства, зміни цінностей, розвитку освіти, виховання, що були використані автором при виконанні наукової роботи.

Проте ступінь дослідженості проблеми державного управління військовими формуваннями Воєнної організації України залишається недостатнім, дослідження розрізнені, методологічно необ'єднані, відсутня єдина цілістна наукова теорія. Нині гостро відчувається потреба в комплексних дослідженнях державного управління військовими формуваннями Воєнної організації України. Адже в ході здійснення адміністративної реформи необхідно досягти оптимального упорядкування діючих військових формувань Воєнної організації та здійснити їх реформування, застосувавши нові підходи до змісту їх діяльності та розвитку.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконувалася згідно з планами наукових досліджень Національної Академії внутрішніх справ України та науковими розробками Українського фінансово-економічного інституту Державної податкової адміністрації України (затверджена рішенням Вченої ради від 29 жовтня 1996 року, протокол № 11). Результати наукового дослідження використано у здійсненні заходів щодо комплексного наукового проекту Української Академії державного управління при Президентові України "Державне управління та місцеве самоврядування" за темою: "Виконавча влада: організаційно-правові аспекти формування і функціонування" (1999 р.).

Мета дослідження полягає в науково-теоретичному обгрунтуванні основних закономірностей і шляхів розвитку державного управління військовими формуваннями та створення концептуальних засад його вдосконалення.

Для досягнення мети були визначені завдання дослідження:

- проаналізувати основні засади національної безпеки України та їх відповідність міжнародним вимогам;

- охарактеризувати принципи державного управління військовими формуваннями Воєнної організації України;

- уточнити зміст основних понять об"єкта дослідження: "Воєнна організація України", "національна безпека України", "національні інтереси України";

- розкрити систему забезпечення національної безпеки в Україні, спрогнозувати її розвиток;

- розробити цілісну концепцію державного управління військовими формуваннями і модель поведінки військовослужбовців, що реалізують функцію безпеки України;

- визначити суть, зміст і шляхи вдосконалення військових формувань Воєнної організації України;

- визначити статус військових формувань, розглянути найбільш важливі питання їх розвитку з точки зору того, як вони повинні віддзеркалитись у законодавстві;

- провести комплексне дослідження стану безпеки громадян у військових формуваннях як суб'єкта й об'єкта цих формувань, організаційно-правових форм управління національною безпекою України;

- узагальнити проблеми, що призводять до конфліктів у військових формуваннях внаслідок нестатутних відносин та запропонувати шляхи їх вирішення;

- дослідити теоретичну модель нормативно-правового регулювання статутної поведінки військовослужбовців;

- науково обгрунтувати пропозиції щодо практичного застосування форм та методів державного управління військовими формуваннями та запропонувати заходи щодо зміни системи методів організаційно-правових форм і нормативно-правової бази функціонування військових формувань.

Об'єктом наукового аналізу дисертаційної роботи є процес державного управління військовими формуванями Воєнної організації України та його проблеми.

Гіпотеза дослідження. Запровадження нових форм і методів державного управління військовими формуваннями Воєнної організації України, з урахуванням національних особливостей і сучасних вимог державотворення, стане гарантом забезпечення національної безпеки держави, особистої безпеки та безпеки особи, а також створить належні умови для реформування та удосконалення правового регулювання й розвитку Збройних Сил та інших військових формувань України.

Методи дослідження. Залежно від складності наукових завдань застосовувалась система загальнонаукових та спеціальних методів дослідження, таких як теоретичний та статистичний аналіз, логіка, синтез, індукція, дедукція, систематизація офіційної документації, норматичних актів, літератури за темою дослідження, а також ряд інших наукових методів, зокрема історичний, соціологічний (анкетування, опитування, моделювання) метод спостереження, виявлення, добір, класифікація, систематизація, та узагальнення фактів з теми дослідження.

Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає в тому, що вперше:

- розроблена цілісна концепція державного управління військовими формуваннями Воєнної організації України на порозі ХХI сторіччя з позицій предмета теорії управління та організації і управління в державних установах;

- уточнено зміст поняття "Воєнна організація України" -- це організація держави яка включає в себе: Збройні Сили України, Службу безпеки України, Національну гвардію України, внутрішні війська, органи й підрозділи Міністерства внутрішніх справ України, Прикордонні війська України, військові підрозділи Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та в справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, інші військові формування. Вона забезпечує оборону України, захист її національної безпеки, опрацювання основних її понять та класифікацій;

- досліджено концептуальні теоретичні положення, що складають певний напрям загально-теоретичних досліджень, збагачують теорію, організацію та управління в державних установах. Автором використані нові методологічні підходи у дослідженні: по-перше, забезпечення національної безпеки України військовими формуваннями як цілісної системи, з виділенням її елементів, по-друге, реформування цієї системи;

- у новому аспекті формулюється поняття "національна безпека України" та управління військовими формуваннями, що її забезпечують. Воно представлено не якоюсь безструктурною абстракцією, а багатством конкретного змісту, що відображає його складну внутрішню будову. Наукова новизна дисертації полягає в обгрунтуванні того, що захист національних інтересів України потребує утвердження невеликих за чисельністю, але мобільних військових формувань, ефективність яких залежить від конструктивної системи, розглянуто шляхи удосконалення прававого регулювання діяльності військових формувань;

- обгрунтовані організаційно-правові форми державного управління національною безпекою в період становлення незалежної, правової, демократичної України. Показано, що громадянин є як об'єктом, так і суб'єктом військових формувань Воєнної організації України. Такий підхід до аналізу управління військовими формуваннями сприяє виявленню особливостей особистої безпеки й безпеки особи у військових формуваннях, правильному розумінню нестатутних відносин у військових формуваннях як різновиду конфліктів і шляхів їх вирішення, та дозволяє спрогнозувати деліктну поведінку військовослужбовців і її позитивний вплив на нестатутні відносини;

- науково розкриті загальні принципи, методи та прийоми правового регулювання суспільних відносин, учасником яких є військові формування та військовослужбовці, і може бути структурованим на певні елементи, основним серед яких автор вважає правовий статус військовослужбовця;

- запропоновано нормативно-правове регулювання поведінки військовослужбовців строкової служби для більш ефективного управління військовими формуваннями;

- сформульовано новий науковий підхід та визначено сучасну модель нормативно-правового регулювання поведінки військовослужбовців строкової служби військових формувань. Модель поведінки військовослужбовців складається з розробки таких блоків: зовнішні фактори, що впливають на військову доктрину армії; формування життєвих планів та інтересів допризовника; внутріармійські фактори, на базі яких формується модель військовослужбовця, тобто його професійно-соціально-психологічний портрет; типізація військовослужбовців, профвідбір та професійно-соціально-психологічна корекція; саморегулювання за реальних умов служби.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони:

- відображають цілісне уявлення щодо закономірностей становлення, тенденцій розвитку та організаційно-правового регулювання військовими формуваннями Воєнної організації України;

- можуть стати основою для подальної розробки даної концепції як проблеми теорії державного управління та організації і управління в державних установах, методологічним підгрунтям для досліджень у системах державного управління;

- забезпечують підвищення наукового рівня державного управління військовими формуваннями в сучасній Україні, сприяють науково обгрунтованому підходу до розробки й реалізації цілісної концепції державного управління військовими формуваннями в Україні.

Сформульовані в дисертації висновки й пропозиції створюють певну теоретико-методологічну базу для нормотворчої діяльності суб'єктів Воєнної організації України, якими виступають різні військові формування, створення нового законодавства та удосконалення чинного у сфері державного управління, науково-обгрунтованого правового забезпечення, створення й функціонування організаційно-правових форм управління національною безпекою, що здійснюють військові формування Воєнної організації України.

Результати дослідження використовуються в науковій діяльності, у навчальному процесі, при підготовці й підвищенні кваліфікації управлінських кадрів, розробці методичних посібників, програм та підручників. Окремі концептуальні положення дисертації, а також практичні рекомендації в сфері державного управління військовими формуваннями Воєнної організації України реалізовані автором при підготовці нових законопроектів: "Про військову міліцію"; "Про Раду Національної безпеки і оборони України"; "Про державну податкову службу в Україні (розділ V "Податкова міліція"); "Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення (ст. 210, 211, 2111-2116); Про внесення змін до Закону України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" (ст. 3); Про доповнення та внесення змін до "Воєнної доктрини в Україні"; "Про правовий режим воєнного стану"; "Про війська цивільної оборони"; "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію"; "Про статус ветеранів військової служби та їх соціальний захист". Висновки і пропозиції дисертанта знайшли відображення у концепції "МВС України як елемент Воєнної організації України"; про необхідність підпорядкування Національної гвардії Президенту України - Верховному Головнокомандувачу Збройними Силами України; про механізм взаємодії військових формувань і створення системи управління Воєнною організацією.

Ряд теоретичних позицій дисертації знайшли своє висвітлення в підручниках та навчальних посібниках, одним із співавторів яких є дисертант: "Организация деятельности участковых инспекторов милиции". - К.: КВШ МВД СССР, 1991, -- 440 с.; "Обеспечение законности в деятельности службы участковых инспекторов милиции". Учебное пособие. -- К.: УАВД, 1993. -- 64 с.; "Адміністративна діяльність ОВС." Загальна частина - К.: НАВСУ, 1995. -- 177 с.; "Типові дії працівника податкової поліції (міліції)". Навчальний посібник. -- К.: "Логос", 1997. -- 93 с., та ін.

Матеріали, результати та соціологічні дослідження, проведені автором знайшли відображення в дисертаційній роботі, використовувались у діяльності Комітету Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією та комітету Верховної Ради України в закордонних справах (акт упровадження № 1404 від 14 квітня 1999 р.), Міністерством внутрішніх справ України (акт упровадження № 1 від 30 січня 1997 р.), Державною податковою адміністрацією України (акт впровадження № 2 від 24 червня 1998 р.), Національною Академією оборони України (акт впровадження № 3 від 26 квітня 1999 р.).

Особистий внесок здобувача. Дисертація є кваліфікаційною науковою працею, яка містить проведені автором дослідження для здійснення нових науково-обгрунтованих розробок у певній галузі науки, які забезпечують розв"язання значної прикладної проблеми державного управління військовими формуваннями Воєнної організації України. Наукове дослідження здійснювалось автором самостійно. У дисертації не використовувались ідеї та розробки, що належать співавторам В.О. Антюхову, О.В. Бакаєву, В.Т. Білоусу, П.Д. Біленчуку, В.С. Гопанчуку, І.П. Голосніченку, М.М. Дорогих, О.Ю. Жарікову, Ю.А. Заїці, М.А. Зубаню, Ю.В. Іщенку, В.І. Кочетову, В.І. Пашко, Т.О. Проценку, О.М. Тарасенку, С.М. Тараненку, В.П. Чабану, Ю.В. Федорляну, В.А. Форостовцю, П.В. Цимбалу та В.І. Шакуну, разом із якими були написані підручники, навчальні посібники та інші наукові праці.

Апробація результатів дисертації та їх реалізація проводились автором на трьох міжнародних, чотирьох республіканських наукових і науково-практичних конференціях, семінарах: на міжнародних науково-практичних конференціях "Проблеми реформування державної влади: конституційні та управлінські аспекти".- Київ, 1995.; "Трансформаційні процеси в господарстві регіонів Східної Європи" -- К., 1997.; "Людина і духовність" - Київ, 1997.; міжнародному науково-практичному семінарі "Створення системи адміністративної юстиції в Україні" - Київ, 1997.; науково-практичних конференціях "Актуальні проблеми зміцнення військової дисципліни на сучасному етапі" - Київ, 1996.; "Актуальні питання втілення в життя положень Конституції України" - Київ, 1998.

Основні положення дисертації обговорювались на методологічних семінарах Національної академії внутрішніх справ МВС України, Українського фінансово-економічного інституту ДПА України. Дисертація обговорювалася на засіданні кафедри державного управління іменеджменту Української Академії державного управління при Президентові України.

Положення дисертаційної роботи пройшли апробацію також у процесі читання лекцій курсантам Національної академії внутрішніх справ МВС України, Українського фінансово-економічного інституту ДПА України.

Публікації. За темою дисертації автором опубліковано дві монографії, чотирнадцять підручників, навчально-довідкових та навчально-методичних посібників, двадцять одну статтю в наукових журналах, збірниках наукових праць, матеріалах і тезах конференцій, з них сім у фахових наукових виданнях.

Структура та обсяг роботи. Дисертаційна робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і додатків. Загальний обсяг дисертації 451 сторінка. Використано літературних джерел -- 449. Додатки -- 56 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обгрунтовується актуальність теми дисертації та ступінь наукової розробленності, мета й завдання роботи, об'єкт, методи та гіпотеза дослідження, визначається наукова новизна, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, ступінь апробації та перелік публікацій із проблеми дисертаційного дослідження.

У першому розділі "Теоретико-методологичні засади національної безпеки та розвиток військових формувань Воєнної організації України" досліджуються теоретичні й методологічні аспекти національної безпеки та розвиток військових формувань.

Набуття Україною суверенітету та незалежності, корінні зміни внутрішніх і міжнародних відносин потребують переоцінки підходів до безпеки України, які особливо змінилися після утворення СНД. Усвідомлені народом, суспільством та оголошені міжнародному співтовариству в Декларації про державний суверенітет, а потім закріплені в Конституції України, національні інтереси Українського народу, серед яких особливе місце відводиться національній безпеці, отримали визнання міжнародним співтовариством.

Самого поняття "національні інтереси України" ні в теорії, ні в практиці України донедавна не існувало, хоча, саме національні інтереси - це ключ до системи національної безпеки. Через призму їх реалізації і захисту мають розглядатися всі проблеми створення системи національної безпеки та розвиток військових формувань.

Система національних інтересів має відігравати базову роль у формуванні національної безпеки України та військових формувань, що її забезпечують. В Україні відсутня чітко визначена система інтересів, що дає змогу службовцям різних рівнів виправдовувати будь-які свої діяння. Тому для конструктивної управлінської діяльності державні органи повинні визначити інтереси своїх органів, співвідносити їх із національними в частині пріоритетності та забезпечувати взаємодію.

Розглядаючи поняття безпеки крізь призму розуміння змісту та діалектики інтересів автор аналізує різні погляди на такі категорії та поняття, як "інтерес", "погроза", "безпека" тощо.

Досліджуючи різні види протиріч, що, на думку дисертанта, є важливим джерелом національної небезпеки, автор визначає державну політику безпеки, під якою розуміє діяльність держави, політичних партій, громадських організацій та громадян щодо забезпечення національної безпеки України.

Національна безпека -- це стан захищеності життєво важливих інтересів людини, суспільства і держави від внутрішніх та зовнішніх загроз і небезпек. Забезпечення безпеки в літературі та практикою традиційно розглядалося як прерогатива виключно силових відомств, але, аналізуючи погляди вітчизняних та зарубіжних вчених-юристів, економістів, філософів, політологів, журналістів, дисертант визначає сутність та дає характеристику основним типам безпеки: соціальній, політичній, економічній, фінансовій, інформаційній, технологічній, екологічній, епідеміологічній і військовій. Це сприяє визначенню характеру національної безпеки як інтегральної, комплексної, оскільки вона є результатом спільних зусиль усієї нації, що проявляється через дії гілок влади на всіх рівнях наявних у державі сил і засобів, об'єднань громадян і окремих осіб.

Ключовою проблемою сучасного державного управління в Україні є проблема вироблення та становлення ефективних принципів державного управління. Великі теоретичні й практичні протиріччя спостерігаються в питаннях, що відносяться до проблем принципів державного управління військовими формуваннями. Аналізуючи теоретико-методологічні засади національної безпеки України, різноманітні погляди вчених і практиків на цю проблему, дисертант вважає, що до основних принципів забезпечення національної безпеки потрібно віднести: а) на міжнародному рівні: взаємозв'язок національної і міжнародної безпеки; дотримання статуту ООН; норм міжнародного права й прав людини; добросовісне виконання міжнародних обов'язків; невтручання у внутрішні справи інших держав; дотримання недоторканості державних кордонів; повага суверенної рівності усіх держав; гнучке реагування на надзвичайні ситуації та їх усунення невійськовими засобами; участь у міжнародних організаціях європейської і глобальної безпеки; вступ до світових організацій з підтримання міжнародної безпеки; б) на національному, регіональному й місцевому рівнях: законність; дотримання балансу життєво важливих інтересів людини, суспільства й держави, їх взаємна відповідальність щодо забезпечення й гарантування національної безпеки; своєчасність і адекватність заходів щодо забезпечення національної безпеки існуючим загрозам і небезпекам; конструктивне розмежування повноважень та функцій органів безпеки; дотримання пріоритету невоєнних засобів вирішення конфліктів; інтеграція з міжнародними системами безпеки.

Аналізуючи зміст національної безпеки, через сукупність елементів та видів економічної, політичної, екологічної, інформаційної та воєнної безпеки, акцент робиться на інформаційних технологіях, що стають головним у запобіганні інформаційних війн.

Досліджуючи види національної безпеки та пропонуючи механізми їх забезпечення, особлива увага автором приділяється недолікам, що склались у військових формуваннях, які забезпечують безпеку держави, та пропонуються шляхи їх подолання.

Актуальним є питання щодо забезпечення законності у військових формуваннях. Сьогодні військова прокуратура є єдиним правоохоронним органом у Збройних Силах та інших військових формуваннях України, який протистоїть злочинності, розкриває злочини й розслідує кримінальні справи. Але статтею 121 Конституції України для органів прокуратури така функція вже не передбачена. Тому, на думку автора, до закінчення перехідного періоду необхідно створити відповідний орган - військову міліцію, який би здійснював нагляд за законністю у військових формуваннях. Крім цього, військовим судам, керівництву військовими формуваннями, державній виконавчій владі, військовій громадськості теж необхідно зосередити увагу на заходах щодо забезпечення законності у військових формуваннях, захисту прав військовослужбовців і членів їх сімей.

У результаті проведенного дослідження виявлено, що позитивні фактори демократизації - поява нових можливостей, індивідуальної свободи, державної незалежності, залучення до активного громадського життя широких верств населення та інші перспективи, що пропонує відкрите громадянське суспільство, наштовхнулися на політичну й культурну незрілість, виховану психологію утриманства, нівелюючі ознаки всеохоплюючої єдності, відсутність нових кваліфікованих кадрів, нерозуміння державних цілей, інтересів тощо. За умов певного негативного ідеологічного впливу все це призвело до неконструктивного ставлення до змін, подекуди - до пасивного, а інколи - й до агресивного їх несприйняття, у тому числі в Збройних Силах та інших військових формуваннях Воєнної організації України. Демократичні процеси в суспільстві, поширення гласності відкрили інформацію про панування нестатутних відносин серед солдатів, поставили питання соціального захисту особистості військовослужбовця та захисту прав людини, узаконили альтернативну службу, відкрили шляхи впливу церкви на віруючих в армії.

На думку автора, встановлення цих демократичних засад у формуванні й функціонуванні Збройних Сил України та інших військових формувань потребує певного часу й систематичної організаційно-виховної роботи, вони мають бути підтримані правовими, економічними заходами, одержати загальне сприйняття й моральну підтримку. Воєнна організація України як державна інституція має відбивати загальне патріотичне ставлення до неї з боку народу України, насамперед в аспекті її комплектування. І зміни не можна відкладати до кращих часів, порядок у ній треба наводити сьогодні, оскільки нехтування ним може призвести до руйнівних процесів у військових формуваннях та держави в цілому.

На жаль, в Українській армії існують нестатутні відносини, що негативно впливають на формування військ, порушують права і свободу військовослужбовців. Для запобігання їм та припинення порушень військової дисципліни необхідно організувати адміністративний нагляд за законністю у військових формуваннях. Суб'єктом нагляду доцільно призначити незалежний від командування будь-якого військового формування орган - військову міліцію, яку треба створити та визначити її правовий статус. Автором розроблено проект Закону України "Про військову міліцію", що знаходиться на розгляді у Верховній Раді України.

Особлива увага в роботі приділяється системі забезпечення національної безпеки України. Аналізуючи систему - як сукупність взаємозв'язаних і розташованих у певному порядку елементів, що складають цілісне утворення, єдність системи, на думку дисертанта, знаходить вираження в такій взаємній залежності компонентів системи національної безпеки, за якої зі зміною одного з них міняються й усі інші, що впливає на систему в цілому. Основними характеристиками системи є структура її елементів, розподіл функцій між ними, взаємозв'язок елементів структури всередині її та з навколишнім середовищем. Досліджуючи стратегічне та тактичне управління системи національної безпеки автор аналізує, досліджує розвиток системи національної безпеки. Розвиток розглядається, як сукупна зміна у взаємозв'язку кількісних, якісних і структурних параметрів у системі. Згідно діалектиці рушійною силою будь-яких змін в системі є протиріччя. Для розвитку системи мають бути характерні, з одного боку -- стійкість структури, з іншого - втрата стійкості, зруйнування однієї структури й створення іншої, більш стійкої. Процес розвитку автор розглядає, як послідовність циклів еволюційної зміни стану всередині циклу, зі стрибкоподібним переходом стану в кінці циклу на новий якісний рівень, що означає початок нового циклу розвитку.

У ст. 107 Конституції України визначено спеціальний орган - Раду національної безпеки і оборони України, який координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки й оборони. Законність функціонування є однією з головних вимог до системи забезпечення національної безпеки. Ця законність повинна базуватися на сукупності законів і нормативних актів, спрямованих на створення необхідних умов для захисту національних інтересів у всіх сферах життя України.

Виходячи з того, що система забезпечення національної безпеки відноситься до складних систем з високим рівнем відповідальності за рішення, які приймаються, можна стверджувати: структуру такої системи доцільно створити ієрархічною, багаторівневою, з розгалуженими зв'язками між елементами. Один з можливих варіантів структури системи забезпечення національної безпеки України пропонується автором. При цьому враховано стан державного будівництва й структури органів державної виконавчої влади (див. таблицю № 1).

Рада національної безпеки і оборони України є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України. Головою Ради національної безпеки і оборони є Президент України. Він формує персональний склад Ради, керує її роботою, головує на її засіданнях, планує питання, що виносяться на розгляд, вводить своїми указами в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України тощо. Конституцією України встановлено, що до складу Ради за посадою входять Прем`єр-міністр України, Міністр оборони України, Голова Служби безпеки України, Міністр внутрішніх справ України. Інших членів ради призначає Президент України. У засіданнях Ради національної безпеки і оборони України може брати участь Голова Верховної Ради України.

Більш детально компетенція та функції Ради визначаються спеціальним законом. Слід зазначити, що аналогічні органи у такому чи іншому вигляді існують у більшості країн світу. Так, у Франції Президент є не тільки головнокомандуючим збройними силами, а й головує в спеціальних органах - радах і вищих комітетах національної оборони. У Румунії, Хорватії, Югославії президенти очолюють вищі ради оборони.

Аналіз Конституцій інших країн показав, що вони передбачають створення спеціальних органів з питань зовнішньої і внутрішньої безпеки, які діють під безпосереднім керівництвом глав держав. Так, утворення ради безпеки, що має працювати під головуванням глави держави, передбачено основними законами Білорусі, Македонії, Туреччини.

Спрямованість дій системи забезпечення національної безпеки й Ради національної безпеки і оборони визначено в Законі, при підготовці якого враховано Тимчасове положення про Раду національної безпеки і оборони України, яке існувало раніше, накопичений досвід інших країн, а також пропозиції вчених та практиків.

Воєнна організація, робить висновок дисертант, як суб'єкт системи забезпечення національної безпеки, спільно з іншими правоохоронними органами та правосуддям забезпечують захист конституційного ладу в Україні, здійснюють правосуддя у справах щодо злочинів, які посягають на безпеку людини, суспільства та держави; здійснюють нагляд за дотриманням Конституції та законів України у сфері національної безпеки.

У взаємодії об'єктів і суб'єктів системи забезпечення національної безпеки суттєвим є те, що людині та громадському об'єднанню надаються права щодо захисту своїх інтересів, а на державному рівні -- в особі органів виконавчої, законодавчої та судової влади покладається обов'язок щодо захисту національних інтересів людини, суспільства та держави.

Із запропонованої дисертантом системи забезпечення національної безпеки України видно, що Воєнна організація об'єднує суб'єкти, які відносяться до військових формувань. Велике значення і вплив на розвиток Воєнної організації мають правові основи функціонування окремих видів військових формувань України та їх сучасний стан.

Сьогодні важливого значення набули проблеми реформування військових формувань Воєнної організації України. Провівши соціологічне опитування у військових формуваннях, дисертант визначив найважливіші фактори, що заважають демократичним перетворенням: хаос у політичному житті українського суспільства та критичний економічний стан держави.

У державно-правовому та соціально-психологічному аспекті демократизації Збройних Сил України та інших військових формувань вимальовується перспектива ближніх та віддалених цілей. Ближні цілі - максимальна гуманізація внутрішньоармійських структур та відносин, відкритість, гласність, компромісність у стосунках "армія - громадянське суспільство", "армія - індивід". Віддалені цілі - побудова універсальних моделей внутрішньо -- та зовнішньоармійських відносин у відповідності до ступеня засвоєння суспільством універсальних моделей виживання, специфіки самого суспільства, а також досвіду та традицій армійських структур, що визначені як зразкові в демократичному суспільстві.

Дослідження свідчить, що найважливішими у військових формуваннях є проблеми соціальної захищеності військовослужбовців, нестатутних відносин військовослужбовців, низька військова дисципліна, небажання молоді служити в армії.

Соціологічний аналіз дозволяє зробити висновок про те, що в успішному проведенні реформ найбільше зацікавлені ті категорії військовослужбовців, які пов'язують з демократизацією можливість вирішити соціальні та побутові проблеми, що накопичились. Досить показовими є низькі оцінки зацікавленості в реформах представників державних структур та генералітету. Це підтверджує загальну тенденцію недовіри до керівних структур, до їх активності в здійсненні реформ. За цим доволі очевидним висновком стоїть справді серйозна проблема - розбіжність думок різних груп опитаних стосовно сутності демократизації.

Перебудова у військових формуваннях, вважає дисертант, це не тільки посилення соціальної захищеності та зміна принципів військового будівництва, а й зміна самого характеру професійного життя військовослужбовця, корекція культурних аспектів функціонування армійського колективу. Виходячи з цього, досліджувались проблеми, пов'язані з використанням різних військових традицій та звичаїв, а також проблема мови ділового спілкування в Збройних Силах.

Експертним опитуванням встановлено, що існує слабкість морального й культурного впливу цінностей, притаманних минулій ідеологічній системі, а також недостатність уваги до виховної роботи з боку офіцерів. Це схиляє до думки про вирішення питання щодо доцільності залучення релігійного виховання до виконання завдань духовного розвитку і морального виховання молодої людини. Для уточнення цієї позиції в межах загального експертного опитування було проведено і опитування священнослужителів щодо методів врегулювання конфліктів у військових формуваннях Воєнної організації України.

Соціологічний аналіз дозволив визначити причини найгостріших протиріч в армійському колективі, респонденти базували свої оцінки на власному досвіді та світосприйнятті. Експертна оцінка, як відомо, передбачає включеність у якийсь із фрагментів функціонування досліджуваної системи. Відповідно до новозавітної традиції головною причиною конфліктів духовенство вважає недосконалість людини і протестанти назвали головною причиною, що моральний рівень призовників становить 75,3%; стійкість негативних нестатутних відносин серед військовослужбовців - 36,3%; неефективність психологічної служби - 22,5%; низький престиж армії в сучасному суспільстві - 17,3%; міждержавні протиріччя - 14,8%; матеріальний і побутовий стан військовослужбовців - 12,4%; стресові ситуації, викликані специфікою служби, - 10%. Міжконфесійні протиріччя респонденти поставили лише на восьме місце. Головною причиною конфліктів їх вважають тільки 9,9% опитаних, а 21% вважають це суттєвим, але не головним. Причому суттєвим цей фактор вважає майже половина греко-католиків. Впливають на виникнення конфліктів у армійському середовищі, на думку учасників опитування, і міжнаціональні протиріччя.

Отже, ці дані дозволяють прогнозувати висновок, що в разі законодавчого визначення доцільності створення служби капеланів у Збройних Силах та інших військових формуваннях України релігійні інституції будуть готові до виховної роботи в повному обсязі. До прийняття відповідних рішень слід детально розробити організаційно-правові засади конфесійної присутності у військових формуваннях.

Аналіз результатів експертного опитування вказує на існування в армії широкого спектра проблем, які, з одного боку, стосуються особистих інтересів військовослужбовців, з іншого, - державних інтересів України. Очевидно, що розв'язання соціальних проблем, які нагромадились, -- основна умова успішного проведення демократичних реформ.

Сутність реформи військових формувань Воєнної організації України, на думку автора, потрібно розглядати як трикутник, вершинами якого є держава, армія і суспільство. Вирішувати проблеми реформи військових формувань потрібно разом з питаннями як загальнодержавного, так і суспільного розвитку. В Україні може бути один стратегічний курс - внутрішній розвиток держави, її економічна, політична і військова міць.

На погляд дисертанта, доцільно відрізняти поняття "військова реформа держави" та "реформа військових формувань Воєнної організації".

Військова реформа - це приведення усієї оборонної діяльності держави у відповідність з новими політичними, економічними, соціальними та іншими змінами в суспільстві. За організацію і здійснення військової реформи в Україні відповідають: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України. Зміст та напрямки реформи мають базуватися на суті військової політики, головною метою якої є - забезпечення оборонної безпеки України.

Безумовно, абсолютна безпека нереальна, але її допустимий рівень, реальні загрози, які існують і можуть виникнути для України в короткостроковій, середньостроковій і довгостроковій перспективах, мають бути спрогнозовані. Тому дуже важливо в реформі визначити пріоритети.

Аналіз об'єктивних умов та закономірностей, що визначають стан і перспективи розвитку військових формувань, дозволив автору сформулювати основні принципи та етапи їх реформування в Україні.

Перший етап реформи військових формувань має включати заходи, що пов'язані з реформуванням політичних засад військового будівництва Воєнної організації України, а саме:

- уточнення воєнної доктрини України;

- формування системи глобальних, регіональних та внутрішньодержавних воєнно-політичних відносин, що пов'язані із забезпеченням безпеки держави;

- створення єдиної системи державного керівництва Воєнною організацією України;

- уточнення ролі й функцій військових формувань, приведення їх статусу, складу й структури у відповідність із державним призначенням;

- удосконалення законодавства, яке регулює сферу оборонної безпеки, -- складової національної безпеки держави;

- розробка концепції політичної взаємодії України з державами СНД у сфері безпеки;

- уточнення прийнятих міжнародних угод з питань обмеження чисельності військових формувань з метою максимального врахування інтересів України.

У ході реформування потрібно завершити роботу з підведення нормативно-правової бази під нову систему національної безпеки України. Так, потрібно визначити правову основу в питанні застосування військових формувань не за прямим призначенням. Повинні отримати дозвіл і закріплення у внутрішньому законодавстві міжнародні правові норми по використанню силових структур для врегулювання криз, вирішення внутрішніх військових конфліктів, забезпечення режиму надзвичайного стану, боротьби з незаконними військовими формуваннями, протиправною діяльністю різних організацій, діяльність яких спрямована на дестабілізацію внутрішньої обстановки в суспільстві, а також у миротворчих акціях. Важливим є визначення державних органів, що мають бути наділені правом приймати рішення про їх залучення для сприяння військовим формуванням у забезпеченні режиму надзвичайного стану й ліквідації військового конфлікту, в якому порядку мають прийматися рішення та доводитись до безпосередніх виконавців, як має здійснюватися матеріальне забезпечення спеціальних операцій. Чіткий правовий розподіл повноважень різних рівнів влади має не допустити крайнощів - надмірної концентрації прав у руках однієї посадової особи у сфері національної безпеки й колегіальну безвідповідальність при прийнятті рішень у надзвичайних ситуаціях.

У другому розділі "Організаційно-правові форми управління національною безпекою України" розглядається правовий статус військових формувань Воєнної організації України та проблеми удосконалення правового регулювання їх діяльності.

Забезпечення безпеки України досягається діяльністю сил, до яких входять Служба безпеки України, Збройні Сили Міністерства оборони України, органи внутрішніх справ, податкова служба, війська цивільної оборони, Прикордонні війська, які забезпечують безпечне ведення робіт у промисловості, енергетиці й у сільському господарстві, органи охорони здоров"я населення та інші органи забезпечення безпеки. Значна увага в роботі приділена розгляду статусу Збройних Сил України. Автор виділяє основні принципи будівництва Збройних Сил, до яких відносить: проведення оперативно-тактичної, мобілізаційної, бойової та морально-психологічної підготовки особового складу з урахуванням законів війни та принципів військового мистецтва; комплектування їх на основі загального військового обов'язку й за контрактом з поступовим переходом до професійної армії; військово-патріотичне виховання допризовної та призовної молоді, особового складу на національно-історичних традиціях; вирішення комплексу питань, пов'язаних із соціальним захистом військовослужбовців.

Якісними ознаками будівництва Збройних Сил України є: бойова здатність, бойова ефективність, бойова стійкість, мобільність, живучість, готовність до виконання бойового завдання, робить аналіз чинного законодавства.

Автор визначає принципи, на основі яких Збройні Сили України здійснюють свою діяльність.

За час існування незалежної України прийнята ціла низка законів, які є правовою основою функціонування Збройних Сил України: "Про загальний військовий обов"язок і військову службу", "Про альтернативну (невійськову) службу", "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ", "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", та ін. Президент України регулярно видає укази, що стосуються діяльності Збройних Сил України, серед яких: "Про тимчасові положення про проходження військової служби громадянами України", "Про статус ветеранів військової служби, гарантії їх соціального захисту", "Про тимчасові статути Збройних Сил України" та ін. Двічі на рік видаються укази про звільнення із строкової служби військовослужбовців та черговий призов громадян України на військову службу.

Кабінет Міністрів України приймає постанови, що стосуються діяльності Збройних Сил України в частині матеріально-технічного постачання військ, медичного та соціально-правового забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей, а також ін. Міністр оборони України видає накази, розпорядження, вказівки, директиви щодо подальшої діяльності та функціонування військ, частин, а також проходження служби особовим складом.

Процес становлення та розвитку держави впливає і на формування Збройних Сил України. Аналіз існуючої правової бази, нормативні акти якої автором в деякій мірі перераховані, свідчить про те, що немає єдиного визначення поняття "Збройні Сили України". В одних нормативних актах визначається, що "це військова державна структура", яка виконує свої завдання в тісній взаємодії з Прикордонними військами, СБУ, НГУ, внутрішніми військами МВС та іншими військовими формуваннями. З інших документів випливає, що Збройні Сили України включають всі силові структури держави, які мають військові формування. Ця думка знайшла підтримку й зафіксована в ряді міжнародних договорів, де дається поняття збройних сил, які проаналізовані дисертантом.

Автор робить висновок, що доцільно переглянути систему Збройних Сил та інших військових формувань, їх підпорядкованість. В Конституції України в п. 17 статті 106 зафіксовано, що Президент України є "Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України", але не сказано, що він має такі ж повноваження щодо інших військових формувань. Потрібно чітко в законодавчому акті визначити поняття "Збройних Сил України", "Воєнної організації України". На нашу думку, щоб уникнути непорозумінь, потрібно визначити, що у всіх військових формуваннях є збройні сили і тому потрібно писати: "Збройні сили Міністерства оборони України", "Збройні сили Національної гвардії України", і т п. А в цілому це будуть "Збройні сили військових формувань Воєнної організації України", які утворені згідно з Конституцією України, а Президент України -- Верховний Головнокомандувач цими силами.