Державне управління військовими формуваннями Воєнної організації: стан та тенденції розвитку в сучасній Україні

Дисертантом досліджено місце, статус та принципи діяльності Національної гвардії України, Служби безпеки України, Прикордонних військ, внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України, Управління державної охорони України, військ цивільної оборони МНС України.

Аавтор стверджує, що на статус військових формувань впливає нестабільність організації управління цими формуваннями, а також застарілість правових актів, що регулюють організаційно-правові форми їх діяльності.

Наприклад, сьогодні, у зв"язку з тим, що у військах цивільної оборони уже втретє змінюється підпорядкованість (Міністерство оборони, Штаб цивільної оборони, Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи) необхідно терміново переглянути правову базу їх функціонування, а також Закон України "Про цивільну оборону України". За пропоцизії автора і з його участю розроблено і прийнято Закон України "Про війська цивільної оборони".

На наш погляд, будуючи систему цивільної оборони, потрібно: по-перше, зберегти кращі риси "старої" -- всенародний характер, масовість, масштабність, відповідальність перших осіб; по-друге, створити надійну правову й нормативну базу; по-третє, її концептуальні засади, методи захисту населення, існуючі угруповання сил необхідно уточнити й обновити; по-четверте, вона має бути гнучкою, швидко пристосовуватися до різних варіантів обстановки.

Дисертант обгрунтовує свою позицію щодо утворення об'єднаного Комітету начальників штабів, через який Президент України здійснував би керівництво військовими формуваннями Воєнної організації України.

Значна увага в дисертації приділена удосконаленню правового регулювання військових формувань Воєнної організації, яким на думку автора є сукупність засобів юридичного впливу на суспільні відносини у цій сфері. Великого значення у діяльності військових формувань набуває механізм права, адже будь-яка небезпечна ситуація в державі долається з допомогою додаткових зусиль, утримується в деяких рамках і на цій основі трансформується в нормативну ситуацію. В надзвичайних, небезпечних ситуаціях влада переходить від одних структур і суб'єктів до інших, тобто характер управління стає, як правило, більш авторитарним. Потреба в праві зростає. Змінюються зміст регулятивного потенціалу права та процес реалізації права.

Великого значення набуває правове забезпечення національної безпеки України. Основу його становлять: Конституція України, Закон України "Про національну безпеку України", інші закони і нормативно-правові акти, а також визнані Україною міжнародні договори та угоди які досліджені дисертантом.

Одним із основних суб'єктів системи забезпечення національної безпеки є Воєнна організація держави, яка включає Збройні Сили України, Службу безпеки України, Національну гвардію України, внутрішні війська, органи і підрозділи Міністерства внутрішніх справ України, Прикордонні війська України, військові підрозділи Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, інші військові формування, утворені відповідно до Конституції України. Вони забезпечують оборону України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості її кордонів; протидії зовнішнім і внутрішнім загрозам воєнного характеру; боряться з організованою злочинністю; забезпечують захист населення в разі катастроф, стихійних лих, небезпечних соціальних конфліктів, тощо.

Прийняття 28 червня 1996 року Верховною Радою України Конституції України є значним кроком на шляху створення такої системи, тому що в ній, закріплено законність функціонування Ради національної безпеки і оборони (РНБіО) України, як координаційного органу з питань національної безпеки при Президентові України. Це дозволило розробити весь пакет потрібної нормативної бази з проблем національної безпеки і, насамперед, Закону України "Про національну безпеку" з визначенням компетенції та функції Ради національної безпеки і оборони України. Наявність такої нормативної бази і механізмів її виконання та контролю дозволить ефективно розвивати систему правового забезпечення національної безпеки. Вона повинна виконувати насамперед три основні функції:

1. Регулювати взаємовідносини між суб'єктами національної безпеки, визначати їх права, обов'язки та відповідальність.

2. Забезпечувати дії суб'єктів національної безпеки на всіх рівнях, а саме -- людини, суспільства, держави.

3. Встановлювати порядок застосування різних сил і засобів забезпечення національної безпеки.

Нормативну базу з проблем національної безпеки доцільно створювати і розглядати з урахуванням їх ієрархічності. На вищому рівні концептуальні положення національної безпеки закріплюються Конституцією України, Концепцією національної безпеки України та відповідним законом України. Ці документи враховують основні положення міжнародних договорів і угод, які узгоджені Україною і стосуються її національної безпеки. На другому рівні є закони конституційні, наприклад, Закон України "Про Кабінет Міністрів України", де визначаються важливі положення щодо забезпечення національної безпеки. Далі - Закон України "Про оборону України", "Про Збройні Сили України", "Про державний кордон України", "Про прикордонні війська", "Про міліцію", "Про Службу безпеки України", "Про прокуратуру", "Про надзвичайний стан", "Про Національну гвардію України" та інші, в яких викладаються основні норми діяльності державних органів, у тому числі військових формувань, у процесі забезпечення національної безпеки в різних сферах життя суспільства.

В ієрархії нормативної бази національної безпеки особливе місце посідають укази та розпорядження Президента України, а також акти (постанови, декрети) Кабінету Міністрів України. Вони є підзаконними й видаються з метою конкретизації та підвищення якості вирішення питань національної безпеки, які детально проаналізовані в роботі.

Військові формування Воєнної організації України у межах своєї компетенції та відповідальності на основі чинного законодавства про національну безпеку, оборону, а також згідно з рішеннями Президента України, Кабінету Міністрів розробляють відомчі накази, інструкції, положення, які спрямовані на реалізацію програм захисту життєво важливих інтересів людини, суспільства, держави.

У системі законодавства України з питань національної безпеки важлива роль належить актам нормативного та директивного характеру місцевих органів влади - рішенням з питань забезпечення національної безпеки, про боротьбу з наслідками стихійних лих, техногенних аварій і катастроф, з епідеміями, про підтримання громадського порядку та ін. Вони є обов'язковими для виконання всіма підприємствами, установами й організаціями, а також посадовими особами і громадянами на території, підпорядкованій даному органу влади.

Дисертант обгрунтовує, що при створенні правової бази -- прийнятті законів та інших нормативних актів, які регламентують формування та функціонування системи забезпечення національної безпеки України, -- потрібно дотримуватися певної пріоритетності. Затримка з прийняттям того чи іншого закону призводить до розрізнених і дублюючих дій усього державного механізму, вимагає додаткових коштів, поглиблює кризові явища.

На думку дисертанта, необхідно у законодавчому порядку визначити і утворити Воєнну організацію, прийняти пакет нормативних актів і призначити керівника. Керівник Воєнної організації має здійснювати політичне та військово-технічне керівництво військовими формуваннями і підпорядковуватися Верховному Головнокомандувачу. Організм військових формувань повинен мати єдиний комітет начальників штабів, до якого б входили керівники штабів всіх військових формувань, що мали б єдині важелі управління. Автором запропоновані функції цього комітету.

У третьому розділі "Громадянин як суб'єкт і об'єкт військових формувань Воєнної організації України" досліджується безпека людини, особи, громадянина як складової частини національної безпеки будь-якої держави. Багато країн побачили в ній ту основу, з якої складається національна ідея і єдність суспільства. Якщо розглянути Україну, то своєї теоретико-прикладної розробки цього аспекту у сфері загальної системи національної безпеки України поки що немає. В умовах побудови незалежної правової, демократичної держави сутністю безпеки, на думку автора, став захист не тільки держави та її інститутів, але більшою мірою суспільства й людини. Дисертант, аналізуючи теоретичні та практичні матеріали, доходить висновку, що основні засади концепції національної безпеки України мають складати інтереси окремих осіб, з яких випливають інтереси суспільства та держави. З системно-функціональних позицій, в основі будь-якого аналізу лежить людина, її стимули та дії. Політична, економічна, екологічна, управлінська та інші системи існують для людини і лише для її існування. Тому оцінювати їх можливості, характеристики і якості, вважає автор, потрібно передусім з точки зору інтересів людини. Громадянин України, будучи сам об'єктом і суб'єктом системи безпеки, присутній у всіх інших підсистемах безпеки, включаючи систему, що забезпечує особисту безпеку.

Під особистою безпекою, вважає дисертант, потрібно розуміти стан захищенності людини від факторів небезпеки на рівні її особистих інтересів і потреб. Особиста безпека включає забезпечення захисту особи від злочинних посягань на життя, здоров'я, свободу, честь, гідність.

Аналіз літератури з проблем забезпечення національної безпеки, дозволяє назвати різні види загроз: від помилок у цілеспрямуванні; з боку інших соціальних систем; стихійного характеру; погрози, породжені внаслідок процесів, що об'єктивно розвиваються і т.п.

Дисертант особливу увагу приділяє дослідженню таких складних погроз для будь-якого громадянина в сучасних умовах, як насилля у всіх формах його прояву. Під насиллям автор розуміє: по-перше, застосування індивідом чи певною соціальною групою різних форм примусу по відношенню до іншого індивіда чи груп з метою набуття або збереження будь-якого виду панування; по-друге, це фізичні чи психічні впливи.

Насилля як соціальний прояв означає дискримінацію особи, ущемлення або обмеження її прав і свобод, що створюють загрозу безпеці людини, громадянам або їх життю. Насилля сьогодні, на жаль, має місце в багатьох сферах життя, часто проявляється у духовній сфері, в галузі політичного життя, в стані економічної обстановки, криміналізації суспільства. Особливий вплив на особисту безпеку і безпеку особи, громадянина у військових формуваннях мають суспільні процеси, що відбуваються в цих формуваннях. Дисертант аналізує їх на прикладі Збройних Сил України. Аналізуючи аналітичні та практичні напрацювання автор робить висновок, що пошуки оптимальної моделі взаємодії суспільства та людини зі Збройними Силами та іншими військовими формуваннями є одним із найважливіших та найскладніших завдань, які потрібно вирішувати для кожного етапу розвитку держави, як найближчим часом, так і у віддаленій перспективі.

Дисертант вважає, що безпека людини в Україні стане реальною:

- якщо сформувати тип особи, яка не шкодитиме сама собі, суспільству, державі;

- якщо кожний громадянин стане джерелом конструктивних зусиль щодо порятунку народу від іншого роду небезпеки;

- коли буде досягнуто високий суспільний престиж і матеріальна забезпеченність людей, чия професія пов'язана з ризиком для життя, заради захисту безпеки держави;

- коли кожна сім'я отримає матеріальні засоби для духовного і фізичного самовдосконалення та розвитку;

- якщо рух в ім'я безпеки людини стане загальнонаціональним.

Розглядаючи різні точки зору щодо протиріч, які є одним із складних джерел небезпеки, автор робить висновок, що подолання протиріч між особистим, приватним інтересом, державним інтересом та інтересами суспільства є необхідною передумовою для профілактики будь-яких антисоціальних проявів. Особливе значення для їх подолання в державі матиме більш справедливий розподіл національного доходу, підвищення можливостей для охорони здоров'я, освіти, соціального забезпечення, зайнятості населення.

Особиста безпека і безпека особи набуває важливого значення при виконанні громадянами України загального військового обов'язку.

Автор робить висновки, що причинами скоєння різних правопорушень в цій сфері є:

1. Молоді громадяни держави, які є призовниками, здебільшого не бажають служити в Збройних Силах України та інших військових формуваннях.

2. У військах та підрозділах військових формувань відсутні належні побутові умови.

3. Призовники бояться, що вони можуть стати учасниками (потерпілими) нестатутних стосунків.

4. Збільшується кількість юнаків, які до служби мали приводи в міліцію, або притягувались до адміністративної чи кримінальної відповідальності.

5. До 40% призовників мають вади у фізичному розвитку, погане здоров`я. Чимало з них мають низьку освіту. Під час заповнення анкет призовники не могли написати просте речення без помилок. Більшість із них до служби в армії не працювали, і тільки майже 30% одержали до призову спеціальність.

6. Далеко не в повному обсязі виконує свої обов`язки і держава. Військова служба стане безпечною, коли в армію будуть приходити призовники з належною початковою військовою підготовкою, інтелектуально розвинені, фізично міцні і здорові. Тільки впевнена в суспільній необхідності своєї праці людина буде сумлінно виконувати військовий обов`язок. Рівень соціальної незахищеності, що існує в сучасних умовах є суттєвим фактором, який на думку автора визначає настрій військовослужбовця. Великі проблеми для безпеки військової служби створює правова неврегульованість на державному рівні низки питань військової побудови. Особливе місце займає проблема комплектування Збройних Сил та інших військових формувань. Внаслідок некомплекту особового складу в частинах і підрозділах на військовослужбовців покладаються додатково значні фізичні та психологічні навантаження. При сучасному рівні технічної озброєності армії це неприпустимо, тому що є однією з причин аварій та катастроф, фізичних та психологічних зривів.

Дисертант рекомендує прийняти Закон України "Про статус військовослужбовця", в якому потрібно визначити більш повне поняття "військової служби", "Збройних Сил України", "безпеки військової служби", "професійного ризику військової служби" та ін.

Ситуацію ускладнює розбіжність у нормативно-правовій і практичній діяльності центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, відсутність координації між силовими міністерствами, відомствами та недержавними закладами. В деяких з`єднаннях і військових частинах, різних військових формувань, грубо порушується техніка безпеки. Заходи з профілактики травматизму та смертності малоефективні.

Актуальною проблемою є дотримання вимог статті 49 Конституції України, статті 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права та статті 5 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Небойові втрати від злочинів та подій тільки по Міністерству оборони України в 1996 році склали 1640 осіб, загинув 241 військовослужбовець, 97 завдано тяжких тілесних ушкоджень.

Аналіз призову, проведений автором у військкоматах України, свідчить, що кількість призовників, які не з'являються на призовні дільниці під час чергових призовів на службу до Збройних Сил збільшується, незважаючи на те, що законодавство постійно удосконалюється. Так, наприклад, до статей 210, 211-2116 Кодексу України про адміністративні правопорушення Законом України від 4 червня 1997 року внесені зміни, які посилюють відповідальність за ухилення від військової служби. Але органами виконавчої влади не створено механізму його реалізації.

Дисертант доходить висновку що доцільно прийняти новий закон "Про загальний військовий обов'язок та військову службу", який би базувався на принципі -- служити в Збройних Силах мають усі придатні до служби за медичними і юридичними критеріями громадяни України.

Особливе значення має, на думку дисертанта, вміння вести себе в конфліктних ситуаціях для військовослужбовця будь-якого рівня, адже протиріччя і конфлікти -- це складні управлінські ситуації, що виникають у різних сферах. В конфліктних ситуаціях змінюється система відносин і цінностей, учасники конфлікту начебто по-іншому починають сприймати реальність, здійснюючи дії, які для них взагалі не характерні.

Конфліктні ситуації і посягання, виникаючи на грунті особистої неприязні, образи або нестриманість на міжособиснім рівні мають щонайменшу соціальну загрозу, ніж посягання, які виникають на міжгруповому та особистісно-груповому рівнях. На думку дисертанта це явища, які мають серйозну загрозу для нормального функціонування не тільки конкретного підрозділу, але й усієї Воєнної організації як цілісного соціального, управлінського органу. Це пов`язане з тим, що в основі особистісно-групових і міжгрупових конфліктів лежить неформальний розподіл військовослужбовців (формальний -- це передбачений законами та військовими статутами: за посадою, військовим званням тощо), при якому в підрозділах і частинах за визначеною ознакою утворюються протиставлені одна одній соціальні групи, які націлені на утвердження свого домінуючого становища в підрозділах, частинах. При цьому форми затвердження соціального статусу тієї чи іншої групи у військовому колективі набувають характеру створення для домінуючої групи негласних “привілеїв” та “обов`язків" стосовно останніх груп, які закріплені системою морально-психологічного і фізичного насилля. Неформальний розподіл військовослужбовців має особливості швидкого розповсюдження, стійкості і самопоновлення через свою функціональність: реальна можливість отримання з часом представниками “пригнічених” груп відповідних “привілеїв”, характерних для домінуючої (“пригнічуючої”) групи (підвищення статусу військовослужбовців молодшого призову в зв`язку із звільненням в запас тих, хто відслужив встановлений термін служби, та ін.).

Проблема нестатутних відносин військовослужбовців є однією з найважливіших у Збройних Силах України та інших військових формуваннях. Результати, одержані під час досліджень, свідчать, що нестатутні відносини в армії існують майже скрізь, є лише незначні коливання в оцінках експертами ступеня їх поширеності. При аналізі неформальної структури військового колективу, на думку автора, необхідно враховувати такі обставини:

- по-перше, розглядаючи неформальні статусні системи, неоднорідні за своїм складом, у кожній структурній групі (чи то військовослужбовці старшого призову, чи молоді, представники тієї чи іншої національності та ін.) існують свої “лідери”, “нейтрали”, “вигнанці” тощо, тобто люди, які відіграють у даному колективі ту чи іншу соціальну роль, займаючи ту чи іншу позицію. Ось чому доцільно аналізувати всю статусно-ролеву структуру;

- по-друге, крім формальної (статутної) статусно-ролевої системи, яка визначає ідеальний тип військової організації, завжди існує неформальна організація відношень військовослужбовців. І, на нашу думку, вона не обов`язково в змістовному плані несе на собі відбиток “дідівщини”;

- по-третє, одна з домінуючих різновидів нестатутних відносин, яка групується на неформальному розділі військовослужбовців за терміном служби (“дідівщина”, “годківщина”), за час свого функціонування в армії сформувала стійкі негативні традиції, які передаються з покоління в покоління;

- по-четверте, дисертант виділяє сім різних механізмів функціонування неформальних статусно-ролевих систем: “дідівщина”, “земляцтво”, “культ сили”, релігійний, криміногенний, громадсько-політичний і соціально-економічний фактори. При розгляді змісту підстав, на яких виникають і базуються нестатутні відносини, автор вважає, що в чистому вигляді ні “дідівщина”, ні “земляцтво”, ні інші форми нестатутних відносин, як правило, не зустрічаються. Кожна із статусно-ролевих систем в окремі проміжки часу може виступати в якості домінуючої, але це не означає, що інші форми нестатутних відносин при цьому відсутні. Вони існують, але мають не дуже чіткий вияв. Розглянута дисертантом складова проявів нестатутних стосунків на особистісно-груповому і міжгруповому рівні є напрочуд переплетеним клубком із форм проявів багатьох її видів, доповнюючи нестатутні стосунки, які проявляються на міжособистім рівні. Градація, яку ми проводимо, дається для зручності розгляду цього складного комплексу негативних явищ.

На думку дисертанта, важливе значення має дослідження факторів, які перешкоджають виникненню і розвитку конфліктів. В першу чергу це виважена кадрова політика. Важливим фактором є також авторитет керівників. Бути завжди компетентним, організованим, принциповим, чесним, справедливим, вимогливим, чуйним, жити загальною справою -- ці риси сприяють створенню авторитету керівників у військових формуваннях. Адже авторитет керівників -- підгрунтя стабільних відносин в колективі. Конфлікти швидко припиняються або вирішуються на діловій основі в добре організованому колективі, де панують порядок і дисципліна.

На думку автора, для подолання конфліктів у військових формуваннях потрібно керуватися такими методами:

- відрізняти підставу від дійсної причини конфліктів;

- визначати її ділову основу;

- виявити істинні, а не декларовані мотиви протирічь та конфліктів між військовослужбовцями. Важливо для вирішення конфлікту визначити цілі конфліктуючих сторін, провести чітку межу між особливостями, між особистою і діловою взаємодією. Якщо особисті цілі є домінуючими, до сторін потрібно застосувати заходи виховного характеру. Доцільно вирішувати конфлікт з врахуванням емоційних станів. Якщо конфлікт набув емоційний характер і супроводжувався бурхливими реакціями, то важливо на прикладах показати, як висока напруга впливає на результати роботи, як в учасників конфліктів знижується критичність. Одже, потрібна роз'яснювальна бесіда у спокійній і довірливій обстановці.

Конфлікти потрібно вирішувати з врахуванням особливостей його учасників. Це допоможе не лише правильно розібратись в мотивах поведінки, й вибрати правильний тон у вирішенні конфліктів. Вирішення конфлікту треба проводити з врахуванням його динаміки, адже конфлікт розвивається по визначеним стадіям. Отже, для кожної з них існують певні форми його вирішення. Якщо на перших стадіях доцільні бесіди, то на наступних етапах конфлікту потрібно застосовувати всі можливі заходи, аж до адміністративних.

У роботі значна увага приділяється деліктній поведінці військовослужбовців. Дисертант аналізує деліктну поведінку військовослужбовців, досліджуючи це питання із наступних позицій: на рівні суспільства і держави, соціальної ситуації, умов життєдіяльності та на рівні індивіда, його особисто-психологічної природи, типових рис характеру, темпераменту, вікових та статевих особливостей, сфери потреб.

Служба в армії для громадянина пов`язана із ситуаціями, стосовно кожної з яких треба зайняти певну позицію. Таким чином, він опиняється або серед тих, хто відповідає вимогам статуту, або серед його порушників. Позицію військовослужбовця у відповідній ситуації можна пояснити з точки зору соціально-правового критерію поведінки, а саме: нормативна поведінка і відхильна поведінка (деліктна).

Поняття “адміністративний делікт” є актуальним і має суттєве значення як у теоретичному, так і в практичному аспектах. Актуальність даної проблеми полягає у тому, що від тлумачення поняття адміністративного делікту залежить вирішення таких специфічних питань адміністративного права, як підстави адміністративної відповідальності, кваліфікація адміністративних деліктів, застосування адміністративних стягнень за їх вчинення. За аналогією, виходячи з результатів дисертаційного дослідження, варто, на думку автора, виділити такий термін як “військовий делікт” щодо військового правопорушення, яке скоюється військовослужбовцями і відповідальність за яке може бути кримінальна, адміністративна чи дисциплінарна. На думку дисертанта, військовий делікт, який включає в себе дисциплінарну провину, може характеризуватися, і як кримінальний злочин, двома ознаками: суспільною небезпечністю й протиправністю. Разом з тим, у деяких статтях глави ХІ Кримінального кодексу України передбачена можливість застосування правил Дисциплінарного статуту Збройних Сил, якщо вказані в них правопорушення вчинені за пом'якшуючих обставин (ст. 233, 235, 239, 244, 249, 250, 251, 252, 253), а ст. 262 передбачає дисциплінарну відповідальність, якщо відсутні обтяжуючі обставини. Стаття 48 Тимчасового дисциплінарного статуту Збройних Сил України встановлює, що у випадках, коли за вчинений військовий злочин відповідним законом передбачена можливість застосування заходів дисциплінарного впливу (стягнення), командир, враховуючи обставини й наслідки цього злочину, вирішує: передати матеріали на винну особу прокуророві з нагляду за дотриманням законності у військових формуваннях або обмежитися дисциплінарним стягненням. Вирішення цього питання та визначення самого засобу дисциплінарного стягнення належить у такому випадку тому командиру, від якого за законом залежить передача матеріалів прокуророві, або обмежитися дисциплінарним стягненням. Але характерним є те, що накладене на військовослужбовця дисциплінарне стягнення за вчинений злочин не звільняє його від кримінальної відповідальності.

Дисертантом досліджені фактори деліктної поведінки не лише індивідів, раніше схильних до неї, але й тих, хто звичайно характеризувався нормативною поведінкою.

Четвертий розділ "Режим законності (правозаконності) у діяльності військових формувань Воєнної організації України" присвячений дослідженню законності з різних боків: і як принцип державної діяльності, і як метод державного керівництва суспільством, і як режим систем взаємовідносин населення з державними органами. На думку автора, усі ці підходи правомірні, але потребують деякого коригування щодо військових формувань. Найважливіша риса законності розвивається у її визначенні як режиму відносин (стосунків) громадян і організацій із суб'єктами влади, який сприяє забезпеченню прав і законних інтересів особистості, її всебічному розвитку, формуванню й розвитку громадянського суспільства, успішній діяльності державного механізму. Такий режим необхідний для всіх галузей життя, але особливе значення він має в системі взаємовідносин суб'єктів державної влади із громадянами, недержавними організаціями.

Дисертант досліджує рівень законності в державі, який на його думку, передусім залежить від її стану у виконавчо-розпорядчій діяльності. І коли він низький, то навіть за умови виконання іншими гілками державної влади якісного виконання юридичних принципів, є підстави говорити про розруху, кризу режиму законності. Є чисельні факти, коли працівники міліції незаконно затримують громадян, вилучають у них речі, коли без достатніх законних підстав військовослужбовці застосовують вогнепальну зброю, вбивають та калічать людей тощо. Навіть суворе дотримання законів у здійсненні правосуддя, у процесі прокурорського нагляду не може суттєво вплинути на загальну картину взаємовідносин держави й громадян, недержавних організацій. Це будуть тільки окремі фрагменти законності в морі управлінського свавілля. Юридична правомірність діяльності органів виконавчої влади -- стрижень усього режиму законності в державі.

Автор доходить висновку, що існуюча система забезпечення законності в повсякденній діяльності військових формувань України має тривалу історію. Вона формувалась у процесі будівництва та розвитку Збройних Сил, Прикордонних військ, внутрішніх військ та інших військових формувань. Але це не означає, що всі існуючі нині структурні елементи цієї системи створені спеціально для виконання функції щодо забезпечення законності у військових формуваннях України. Створення багатьох способів забезпечення законності викликано об'єктивною необхідністю, і вони мають ширші завдання, ніж забезпечення законності у військових формуваннях, але в процесі свого розвитку кожен з них “підстроювався” до специфіки організації в Збройних Силах та інших військових формуваннях.

Законність в державному управлінні формується у мережі координат: з одного боку, це логічне моделювання бажаних суспільних відносин і закріплення його в нормі (правилі поведінки), з другого -- це реальний (фактичний) стан суспільних відносин, що є результатом практичного здійснення юридичних норм. Якщо сама управляюча система не упорядкована, знаходиться не в режимі законності, дозволяє свавілля, егоїзм, корисливість та суб'єктивізм, то стимулюючі та організуючі риси системи, що управляються не зможуть проявитись конструктивно, позитивно вплинути на свідомість, поведінку та діяльність військовослужбовців.

Аналізуючи утворену систему способів забезпечення законності у військових формуваннях України, доцільно, на думку автора, підкреслити, що шлях до зміцнення законності лежить не стільки в удосконаленні цих способів, скільки в удосконаленні й розвитку факторів, які сприяють законній діяльності і функціонуванню військових формувань. Підкреслюючи роль стимулюючих факторів для зміцнення законності у військових формуваннях, водночас доцільно зміцнювати й розширювати способи забезпечення законності в діяльності всіх силових структур держави.

На думку дисертанта, система способів забезпечення законності у військових формуваннях, завдяки контролю та нагляду, наділена можливістю застосування різноманітних примусів у випадку відхилення від принципу законності. Ця система має визначене цілісне утворення, і воно створює нову якість, що не призводить до суми якостей утворюючих її елементів. Автор вважає, що побудова системи способів забезпечення законності у функціонуванні військових формувань обумовлюється характером форм і методів їх діяльності. Ті функції, які виконують військові формування різноманітні. Вони включають правову й неправову діяльність. У юридичній літературі, в основному, мова йде про необхідність додержання закону при скоєнні дій, які мають юридичні наслідки, але зовсім відсутні механізми забезпечення законності дій неправового характеру.

Виходячи із вищезазначеного, для створення дієвого механізму режиму законності у діяльності військових формувань України автор рекомендує: підняти роль Конституції України як документа прямої дії -- Основного Закону системи чинного законодавства; сформувати систему законності з відповідними організаційними, інформаційними, моральними, соціально-психологічними та іншими механізмами, що її стверджували б, гарантували й захищали; удосконалити методологію й техніку законотворчості, методику й технологію прийняття нормативно-правових актів; дослідити фактори, що впливатимуть на поведінку військовослужбовців, дозволять сформувати модель нормативно-правового регулювання поведінки військовослужбовців військових формувань Воєнної організації України.

У зв'язку з новими, поставленими у зовсім іншій площині вимогами до особистості військовослужбовця, велике значення, на думку дисертанта, набуває наукове вивчення і розв'язання проблем моделювання нормативно-правового регулювання поведінки військовослужбовця. Розробка і впровадження в діяльності військових формувань оптимальної моделі нормативно-правового регулювання поведінки військовослужбовця має стати об'єктивною і необхідною умовою підвищення управління національною безпекою України.

Дисертант робить висновок, що модель поведінки військовослужбовця у типових чи екстремальних ситуаціях визначається багатьма факторами, зокрема екзогенно-ендогенними та їх співвідношеннями (стан громадянського суспільства, структури державної влади, військова доктрина, принципи та структура організації і функціонування армії, індивідуальні характеристики військовослужбовця), а також факторами вільного вибору типів поведінки залежно від того, в якому співвідношенні в суспільстві та армії перебувають механізми регуляції, -- м`якої і взаємоузгодженої регуляції або примусу.

Максимальний збіг домінант життєвих планів або орієнтацій військовослужбовця та статусу і умов його армійської життєдіяльності -- для контрактної служби; мінімальна деструкція домінант життєвих планів (орієнтацій) за час військової служби -- для військовослужбовців строкової служби.

Аналіз типів поведінки військовослужбовців свідчить, що вона залежить від зовнішніх факторів, які характеризують армію як соціальний інститут. Це державна політика, військова доктрина, правовий статус та престиж армії, характер і рівень економіки та культури.

На формування поведінки впливають і внутрішні фактори, що визначають принципи побудови армії, зокрема регламентація всіх сфер особистості (вольової, емоційної, інтелектуальної тощо) та її життєдіяльності (за внутрішнім та зовнішнім часом, за простором, тобто просторово-часові характеристики); міжособистісна та групова субординація; кумулятивний характер ініціативи, творчості; аналогізування корпоративної ідеології та індивідуальної системи ціннісних орієнтацій.

Великої ваги набувають також індивідуальні фактори, які визначає і досліджує автор, а саме: фізіологічні (конституція, нахили до захворювань тощо); психологічні (типи особистості); інтелектуальні; культурно-етичні; фактори національної ідентифікації; мотиви служби в армії, серед яких почуття громадянського обов`язку, традиції родини, самоствердження, можливості сталого, високого рівня життєзабезпечення, доходу тощо. Модель поведінки може бути описана за допомогою паспорта характеристик або несиметричної матриці взаємозв`язків і взаємовпливу цих характеристик, або через взаємозв`язок вагових коефіцієнтів кожного фактора.

Дисертант визначає взаємодію комплексу моделей, за допомогою яких має здійснюватись науково обгрунтований за критеріями здатності повний цикл соціально-психологічного та професійного відбору та коригування особового складу Збройних Сил. Цей комплекс, на думку автора, залежатиме від спрямованості і змісту військової доктрини та моделі Воєнної організації України. На нинішньому перехідному етапі доцільне обговорення загальних принципів підходу.

Попередній аналіз реального становища методами експертного опитування та інтерв`ю дозволив сформулювати такі основні гіпотези. Служба в армії є визначним етапом в житті переважної більшості військовослужбовців і, напевне, руйнує систему життєвих планів особистості, негативно впливає на її подальший життєвий шлях. Разом з тим, служба в армії несе в собі певний позитивний потенціал, вона може добре впливати на особисте зростання військовослужбовця. Ці можливості не завжди використовуються.

Отже, моделювання поведінки військовослужбовців, на думку дисертанта, складається з розробки таких загальних блоків:

? зовнішні фактори, що впливають на військову доктрину та архітектоніку армії;

? зовнішні фактори, що впливають на формування життєвих планів та інтересів кандидата у військовослужбовці;

? внутрішньоармійські фактори, на базі яких формується модель військовослужбовця, тобто його професійно-соціально-психологічний портрет;

? типізація військовослужбовців, профвідбір, та професійно-соціально-психологічна корекція;

? ідентифікація військовослужбовця з армією та громадянським суспільством, модель “вибраковки”;

? саморегулювання за реальних умов служби.

З метою теоретико-експериментального обгрунтування системи показників і факторів, які впливають на поведінку військовослужбовців строкової служби, в літературі розроблено аналог багатофакторної моделі залежності параметрів їх поведінки від особистісних характеристик та факторів армійського середовища; проведено експертне оцінювання рейтингу параметрів поведінки військовослужбовців та факторів армійського середовища. Аналізуючи теоретичні розробки й практику, автор дійшов висновку щодо необхідності:

? остаточно визначити перелік особових характеристик військовослужбовців, факторів армійського середовища та параметрів поведінки солдатів, які доцільно включити до моделі, а також одиниці та шкали виміру всіх характеристик, факторів та параметрів, включених до моделі;

? розробити алгоритми та методики безрозмірного подання показників, які забезпечать їх міждисциплінарне співставлення, перетворення, інтеграцію та інші операції обробки та аналізу даних і, нарешті, побудувати експертно-діагностичну модель, виходячи з поняття та операційного (вимірно-шкального) надання показників поведінки.

У ході розробки переліку показників враховано вимоги до поведінки військовослужбовців строкової служби, які викладені у Військовій присязі, Тимчасових статутах Збройних Сил України, Бойовому статуті Сухопутних військ (частина 2) та інших нормативних актах, що регламентують поведінку військовослужбовців. Проте, остаточно визначені показники не є копією нормативних актів за формою викладу. Кожний з них включає вимоги декількох нормативних актів, а їх сукупність (повний перелік) охоплює основні вимоги до поведінки військовослужбовця строкової служби в бойовій та навчально-бойовій обстановці, в екстремальних та звичайних умовах служби в мирний час, у повсякденному житті підрозділу.

Запропонований дисертантом перелік факторів поділено на дві групи. До першої групи належать об`єктивні фактори, а до другої -- суб`єктивні. За одержаними результатами найважливішими підгрупами факторів є такі: побутові умови; рівень підготовки та проведення необхідних заходів у військовій частині; особисті риси; традиції, які встановилися у частині. Із цього переліку можна вилучити деякі фактори, що мають великий вплив на нормативну поведінку військовослужбовців строкової служби. Наприклад, вимоги сержантів молодшого призову до військовослужбовців строкової служби, особисте бажання здобути право вступу до військового вузу, а також необхідність працювати замість молодих солдатів. Але натомість експерти пропонують ввести до переліку факторів додатково такі: наявність пільг для окремих категорій молоді щодо звільнення від строкової служби; проходження строкової служби поруч з місцем проживання батьків (дружини); соціально-демографічні характеристики військовослужбовців строкової служби.

Оснований на експертному опитуванні перелік факторів, що впливають на нормативну поведінку військовослужбовців строкової служби, використано в дослідженні для побудови моделей нормативної поведінки військовослужбовців.

Розробка теоретичної еталонної моделі нормативно-правового регулювання соціальної поведінки військовослужбовців є базою, що підлягає подальшому вдосконаленню та коригуванню. Нормативно-правове регулювання соціальної поведінки військовослужбовців -- це система правових засобів, що допомагає забезпеченню результативного правового впливу на військовослужбовців як учасників суспільних відносин. У теорії права таку систему називають механізмом правового регулювання (МПР), при оцінці якого враховуються два базових засоби правового регулювання: позитивне зобов`язання (динамічна функція) і дозволи та заборони (статична функція). У психологічному аспекті МПР має характеризувати формулювання поведінки військовослужбовців як наслідок правового регулювання.

Провідну роль у регулюванні поведінки військовослужбовців відіграють нові тимчасові загальновійськові статути Збройних Сил України, удосконалення яких є важливим напрямом формування системи нормативного регулювання суспільних відносин у цій сфері.

Для цього необхідно:

w обрати основним засобом нормативне регулювання правових дозволів та заборон;

w спиратись на інші (позаправові) соціальні норми, що регулюють поведінку військовослужбовців;

w забезпечити дієвість положень законів, передусім -- присвячених правам та свободам військовослужбовців як громадян України.

Законодавець має врахувати такі дозволи й заборони, які найповніше відповідають потребі в стимулюванні соціально схвалюваних якостей військовослужбовця, а також передбачити гарантії певних прав, наприклад, можливість оскарження неправомірних дій командирів та начальників у суді. Законодавчо мають бути визначені порядок створення інфраструктури застосування правових норм стосовно до військовослужбовців (наприклад, вимоги щодо необхідної правової підготовки посадових осіб Збройних Сил) та, перш за все, інфраструктури правоохоронної діяльності у Збройних Силах(тобто військової міліції та прокурорського нагляду).

У висновках узагальнюються основні результати дослідження, рекомендації, пропозиції щодо удосконалення державного управління військовими формуваннями Воєнної організації України, визначаються аспекти, дослідження яких може сприяти вирішенню значних проблем. Проблема управління військовими формуваннями Воєнної організації та тенденції їх розвитку винятково важлива. Це зумовлено тим, що її постановка і вирішення -- ключ до розуміння сутності національної безпеки України, правового статусу громадян і військових формувань у процесі управління, виявлення специфіки й закономірностей розвитку форм державного життя, а також законів їх формування та функціонування.

На захист виносяться пропозиції і висновки, отримані в результаті дослідження, що відображають позицію автора з теоретичних і практичних проблем державного управління військовими формуваннями Воєнної організації України, а саме:

- висновок, що основою системи національної безпеки, які забезпечують військові формування Воєнної організації України, виступають національні інтереси. Для України потрібно виділяти стратегічні національні інтереси: збереження незалежності, суверенітету і цілісності держави; стримання будь-якої зовнішньої агресії; стабільний розвиток економіки, гідне життя населення; захист прав громадян України, національних інтересів; всебічний розвиток зв'язків з різними державами світу; боротьба із організованною злочинністю; забезпечення проведення реформ в Україні;

- висновок, що національна безпека є складним соціально-політичним, державно-управлінським явищем. Їй притаманний інтегральний характер, оскільки вона є результатом спільних зусиль усієї нації;

- висновок про те, що змістовими елементами національної безпеки України є сукупність економічної, політичної, екологічної, інформаційної та воєнної безпеки;

- висновок про те, що політика у сфері національної безпеки України має складатися із стратегії і тактики національної безпеки. Стратегія охоплює основні питання теорії і практики захисту людини, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз на певний історичний період. Тактика охоплює теорію і практику безпосередньої діяльності державних органів щодо захисту національних інтересів. Ця частина політики національної безпеки підлягає часовому коригуванню.

- висновок про те, що основні принципи забезпечення національної безпеки України доцільно визначати на національному, регіональному і місцевому рівнях. До них відносяться: законність; дотримання балансу життєво важливих інтересів людини, суспільства і держави; взаємна відповідальність людини, суспільства й держави щодо забезпечення національної безпеки відносно існуючих загроз і небезпек; раціональне розмежування повноважень інститутів безпеки; дотримання пріоритету невоєнних засобів вирішення міжнаціональних конфліктів; інтеграція з міжнародними системами безпеки;

- висновок, що суб'єктами безпеки в Україні є: держава (основний) і громадянин України, громадські організації та об'єднання. Держава здійснює свої функції у цій сфері через органи законодавчої, виконавчої і судової влад;

- обрунтовується теза про те, що в ролі виразника і гаранта захисту національних інтересів має виступати держава;

- висновок про те, що одним із основних суб'єктів системи забезпечення національної безпеки є Воєнна організація держави;

- висновок, що становлення зазначеної системи військових формувань Воєнної організації України здійснюється шляхом заміни віджилих елементів та функцій новими підходами, продиктованими практикою утвердження України як незалежної, правової, демократичної, соціальної держави;

- обгрунтовується теза про те, що при створенні правової бази, прийнятті законів, які регламентують функціонування системи забезпечення національної безпеки України, потрібно дотримуватися певої пріоритетності;

- на підставі аналізу соціологічного опитування зроблено висновок про ближчі та віддалені цілі у державно-правовому та соціально-психологічному аспекті демократизації Збройних Сил України. Ближчі цілі -- максимальна гуманізація внутріармійських структур та відносин, відкритість, гласність, компромістність у стосунках "армія -- громадянське суспільство", "армія -- індивід". Віддалені цілі -- побудова універсальних моделей внутрішньо- та зовнішньо-армійських відносин;

- висновок про те, що в успішному проведенні реформ найбільш зацікавлені ті категорії військовослужбовців, які пов'язують з демократизацією розв'язання соціальних та побутових проблем, що накопичились у військових формуваннях. Підтверджується загальна тенденція недовіри до керівних структур, щодо їх активності у здійсненні реформ;

- висновок про те, що потрібно зкоординувати курс воєнної реформи, надати їй нового імпульсу, зробити акценти в її змісті;

- висновок, що військова реформа -- це діяльність держави у відповідності з новими політичними, економічними та іншими змінами у суспільстві. За організацію здіснення військової реформи в Україні відповідають: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України. Зміст та напрямки реформи мають базуватися на суті військової політики й головною метою вважати -- забезпечення національної безпеки України;

- висновок щодо етапності проведення реформи військових формувань Воєнної організації України;

- рекомендації щодо створення демократичного контролю над Збройними Силами: формування конституційної і правової структури з чітко визначеними повноваженнями та належна перевірка й збалансованність між державними інституціями; визначення цивільного контролю за військовими формуваннями; предметний і детальний нагляд за оборонною політикою та витратами тощо;

- висновок щодо існування в Українській армії нестатутних відносин, що негативно впливають на формування військ і порушують права й свободу військовослужбовців;

- пропозиції щодо розробки й запровадження Закону України "Про військову міліцію";

- авторське поняття правового регулювання військових формувань Воєнної організації України як сукупність засобів юридичного впливу на суспільні відносини в системі військових формувань, що створюється, обумовлює необхідність дотримання прав, обов'язків і відповідальності кожної її ланки;

- висновок щодо удосконалення правового статусу усіх військових формувань з метою усунення паралелізму, вузьковідомчості, дублювання, неузгодженості в їх повноваженнях щодо реалізації програм національної безпеки;

- висновок щодо законодавчого визначення поняття "Збройні Сили України", уточнення положень пункту 17 ст. 106 Конституції України щодо повноважень Президента України -- Верховного Головнокомандувача Збройними Силами України;

- рекомендації до створення Комітету начальників штабів військових формувань, що забезпечують безпеку держави;

- висновок щодо пошуку оптимальної моделі взаємодій суспільства та людини із військовими формуваннями Воєнної організації України;

- висновок, що стратегія боротьби із нестатутними відносинами повинна будуватись виходячи із сутності соціальних відхилень (порушення норм), їх різновидів (наприклад, злочинності, аморальної поведінки та ін.), а також загальних причин, які підтримують їх існування;

- висновок, що система нормативного регулювання та саморегулювання соціальної поведінки становить складне утворення, загальною функцією якого є гармонізація відносин особистості із середовищем, спирання особистості в регулюванні соціальної поведінки на будь-яку одну форму регулювання не уявляється можливим.

Складно знайти таке державне явище або сферу державного життя, виявлення суті яких не було б пов'язано з аналізом національної безпеки та військовими формуваннями, що її забезпечують. Саме тому питання теорії і практики управління військовими формуваннями Воєнної організації часто стають об'єктом уваги вчених різних сфер, оскільки ці питання --забезпечення національної безпеки України -- охоплюють основні сфери суспільного життя: економічну систему, політику, державний механізм, та їх взаємовідносини. Розробка різних рис військових формувань важлива для практичної реалізації питань управління державою, економікою, суспільством. Багато їх аспектів висвітлені недостатньо.

У роботі аналізуються питання що стосуються теоретико методологічних засад національної безпеки та розвитку військових формувань Воєнної організації України.

Виходячи з того, що рівень теоретичного осмислення категорій "національна безпека", "національні інтереси", "система національної безпеки", "військові формування Воєнної організації України", їх взаємозв'язок і вплив одне на одне не досягли того ступеня деталізації, при якій теоретичні засади є провідними у вирішенні прикладних завдань державного управління військовими формуваннями Воєнної організації, в роботі досліджені ці проблеми.

У системі національної безпеки існують свої цінності і пріоритети, їх субординація визначається як приналежністю національної безпеки до регіональних і міжнародних структур безпеки, так і в тому, що в її змісті кожний елемент має свої домінанти. Якщо для громадян це їх невід'ємні права і свободи, то для суспільства -- збереження і примноження матеріальних і духовних цінностей, а для держави -- стабільність, надійна обороноздатність, незалежність, суверенність, державна і територіальна цілісність.

Національна безпека України -- це стан захищенності національних інтересів особи, суспільства і держави від будь-яких загроз (внутрішніх і зовнішніх), становище коли не загрожує небезпека війни або посягань на суверенний, незалежний розвиток. В національній безпеці синтезуються життєво важливі потреби і інтереси громадян, суспільства і держави.

У військових формуваннях Воєнної організації України, що забезпечують національну безпеку, сфокусовані такі фактори:

а) стан військових формувань, їх кількісні та якісні характеристики, в тому числі наявність у розпоряджені державного керівництва різних видів військових формувань, ступінь бойової готовності і боєздатності армії і флоту;

б) стратегічні резерви, мобілізаційні можливості (людські, матеріальні, фінансові);

в) наявність професійної підготовки і морально-психологічної стійкості і т. д.

У дисертації обгрунтовується значимість системи забезпечення національної безпеки військовими формуваннями Воєнної організації, що безпосередньо впливають на законність, демократичність і якість державного управління в цілому.

Теоретичне обгрунтування створення високого демократичного режиму законності в діяльності військових формувань, всебічний теоретико-прикладний аналіз нормативно-правового регулювання поведінок військослужбовців строкової служби дозволить по-новому підійти до вирішення завдань, що висуває сьогодні перед суспільством і державою життя. Формування моделі нормативно-правового регулювання поведінок військовослужбовців строкової служби військових формувань є не самоціль, а фактор, що дозволить зміцнити дисципліну й відповідальність військовослужбовців, покращити зміст і способи забезпечення законності у військових формуваннях Воєнної організації України. Тому, пізнання організаційно-правових форм управління національною безпекою України, а саме визначення правового статусу військових формувань Воєнної організації України та удосконалення правового регулювання діяльності військових формувань -- завдання не тільки теоретичне, але й практичне.