Істина як мета доказування у кримінальному провадженні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДОНЕЦЬКИЙ ЮРИДИЧНИЙ ІНСТИТУТ МВС УКРАЇНИ

Кафедра: Кримінального процесу

КУРСОВА РОБОТА

З курсу: Кримінального процесу

Тема: Істина як мета доказування у кримінальному провадженні

м. Донецьк 2013р.



Вступ

Актуальність даної курсової роботи полягає в тому, що існує потреба у нових підходах у питанні забезпечення встановлення істини у кримінальному провадженні,яка обумовлена реформуванням судової та правоохоронної системи в Україні, оновленням кримінально-процесуальної форми, необхідністю здійснення якісного переходу на більш високий рівень ефективності розслідування кримінальних правопорушень.

Об'єктом даного курсового дослідження є визначення місця категорії істини у процесі кримінального провадження.

Предметом дослідження є правові норми, що складають механізм встановлення істини у кримінальному провадженні, та практика їх застосування на різних стадіях процесу.

Методологічна основа. Методологічну основу роботи складає діалектичний, історичний та хронологічний методи пізнання. В роботі також використовуються також загальноприйняті в юридичній науці методи наукового пізнання: системно-структурний, порівняльно-правовий, історико правовий та інші загальнонаукові та спеціальні методи.

Мета і завдання. Основною метою курсової роботи є проведення комплексного теоретичного аналізу кримінально-процесуальної форми в частині забезпечення встановлення істини у кримінальному провадженні, вироблення рекомендацій і пропозицій щодо удосконалення методики пошуку та досягнення істини.

Для досягнення вказаної мети заплановано вирішити такі завдання:

- дати визначення поняття „істина” у кримінальному процесі;

- охарактеризувати місце категорії „істина” та визначити її співвідношення з іншими ключовими категоріями та положеннями кримінального судочинства;

- провести диференціацію суб'єктів кримінального процесу, що беруть участь у встановленні істини, окреслити їх місце і роль у цьому процесі;

- з'ясувати особливості процесу пізнання істини в кримінальному провадженні.

Зазначимо, що ця проблема постійно перебуває у сфері уваги науки кримінального процесу. Про це свідчать роботи великої кількості вчених як минулого так і сучасності. У дореволюційний період нею займалися Л.Е. Владіміров, І.Я. Фойницький, В.Д. Спасович. В радянський період їй приділяли увагу такі видатні вчені як: М.С. Строгович, Ф.Н. Фаткуллін, А.М. Ларін, В.Я. Дорохов, Р.С. Белкин, М.М. Михеєнко. Не залишає її поза увагою і сьогоднішня правова наука про що свідчать дослідження російських вчених З.З. Зінатулліна, А.Р. Белкина, І.Б. Михайловської, С.А. Шейфера, Р.В. Костенка, В.С. Балакшина, Г.А. Печникова; українських Ю.М. Грошевого, В.Т. Нора, В.Т. Маляренка, С.М. Стахівського, Є.Г. Коваленка, П.В. Прилуцького, В.О. Попелюшка та деяких інших.

Наукові розробки зазначених авторів становлять теоретичну основу доказового права. Водночас, не можна говорити про наявність єдиного розуміння порушеної проблеми. З огляду на це, на сучасному етапі актуальним є визначення характеру та змісту згадуваної категорії як мети доказування в кримінальному процесі, а також перспектив її використання за умови розбудови кримінального судочинства у напрямах, визначених Кримінально - процесуальним кодексом України від 2012 року [1].



Поняття і види істини в кримінальному судочинстві

Протягом декількох століть теоретики і практики кримінального права намагаються дати визначення поняттю «істини» в кримінальному процесі. Дефініції, якими визначається ця непроста теоретична категорія кримінального судочинства, не претендують на постулати. Спробуємо розглянути поняття істини в контексті його історичного розвитку в кримінальному процесі.

Категорія істини має філософське походження. Вчення про неї розроблялося з часів Платона та Арістотеля, однак і по сьогоднішній день не має єдиного розуміння цього терміна. Тлумачили його по різному: “істина - відповідність знання дійсності”, “істина - це угода”, “істина це властивість само узгодженості знань”, “істина це корисність знання, його ефективність”, “істина це підтверджене дослідом знання” [2, с. 11].

Погодьмося, що при всій різноманітності трактувань “істина” використовується для характеристики не об'єктів матеріального світу, а знань щодо них [3, с. 51]. У класичному розумінні цієї категорії істина розглядається як правильне відображення дійсності.

Безсумнівно, проблема істини є головною не лише в філософії пізнання, а й в юридичному пізнанні. Однак, якщо в теорії філософії пізнання проблеми загострюються при розгляді шляхів досягнення істини, форм її існування та реалізації, то в кримінальному провадженні дана проблема набуває дискусійного характеру у зв'язку з розглядом питань про мету доказування.

Різноманітність визначень істини, які наводяться в юридичній літературі, зумовлена поглядами, що панували в ту чи іншу історичну епоху.

Спалах інтересу до цієї категорії в кримінальному судочинстві на території Радянського союзу був зумовлений судово-правовою реформою, яка відбувалася в 60-х роках XIX ст. Однак витоки даної проблеми закладені значно раніше і беруть свій початок ще з логіки і права античних часів, як зазначалося вище.

Істина (veritas), або істинне припущення, -- це «відповідність ствердження або заперечення якого-небудь співвідношення його дійсній наявності чи відсутності між існуючими співвідношеннями речей, їх ідей і законів». Істині протиставиться хибне (falsitas) припущення, а прийняття істинного припущення за хибне і навпаки є помилкою (error). Істина визнається достовірною (certa), коли співвідношення, що стверджується або заперечується, насправді виявляється існуючим чи неіснуючим і підлягає перевірці. Коли перевірка неможлива й істина не може бути встановлена призначеним для цього шляхом, як наслідок отримуємо або вірогідність, або неможливість, або тільки припустимість; замість знання -- думку (оріпіо), сумнів (dubium), незнання (ignorantia). Критерій достовірності істини, тобто можливість її виявлення перевіркою, є очевидність істини (evidentia), а рішимість прийняти відому думку за істинну чи хибну і покласти її в основу своєї діяльності або відхилити її є переконанням (conviction) [4].

В юридичній літературі Росії в період судово-правової реформи 60-х років XIX ст. при визначенні поняття істини в кримінальному судочинстві найчастіше використовували термін «правда» або «достовірність».

Зокрема Д.Тальберг зазначав, що під матеріальною правдою, досягнення якої має служити кінцевій меті всіх судових дій в кримінальній юстиції, необхідно розуміти таке вирішення про факти і винність, які повністю відповідали б реальним конкретним відносинам даного випадку, тобто тому, що дійсно сталося і є насправді[5].

Відомий процесуаліст того часу Л.Владимиров вважав, що відновити обставини минулої індивідуальної події можливо лише за допомогою кримінально-судової достовірності, яка, на його думку, є таким збігом вірогідностей, які випливають з представлених на суд доказів, здатних привести суддю до внутрішнього переконання в тому, що минула подія, що становить предмет дослідження, мала місце в дійсності. Він вводить термін «фактична достовірність» з метою відмежування її від достовірності, заснованій на математичній аксіомі.

Поняття фактичної достовірності Л.Владимиров запозичив з англійського кримінального процесу. Однак в останньому вона називається практичною достовірністю, і визнається, як вірогідність, що наближається до достовірності не інакше, як через накопичення вірогідностей [6].

Деякі теоретики того часу, наприклад, І.Михайловський, вважали, що завданням кримінального суду повинно бути прагнення до встановлення не безумовної, матеріальної істини, а прагнення до істини юридичної. Під юридичною істиною він розумів те, що суд зобов'язаний оцінити подані сторонами дані і на їх підставі дати відповідь на поставлене йому запитання.

У період панування радянського типу кримінального процесу в радянській юридичній літературі тривалий час принцип і поняття істини в кримінальному судочинстві не визнавались. Категорія істини була проголошена конструкцією буржуазного кримінального процесу. Однак під тиском здорового глузду повернення цього поняття в теорію радянського кримінального процесу все ж таки відбулося в 40-х роках XX ст., хоча й у спотвореному вигляді.

У цей період в юридичній літературі для позначення даної категорії користуються терміном «матеріальна істина», хоча в подальшому спостерігається тенденція до його витіснення терміном «об'єктивна істина».

Зокрема, М.Строгович під матеріальною істиною в кримінальному процесі розуміє повну відповідність висновків слідства і суду об'єктивним фактам дійсності. Принцип матеріальної істини полягає в дотриманні вимоги, щоб встановлені слідством і судом факти відповідали дійсності, щоб висновки слідства і суду з обставин справи, що розглядається, були істинними.

Принцип матеріальної істини це принцип безсумнівної доведеності обвинувачення: воно може вважатися доведеним лише тоді, коли повністю ґрунтується на обставинах справи і ними підтверджується, коли винність обвинуваченого є безсумнівною. Обвинувальний вирок може бути винесено тільки стосовно особи, що дійсно вчинила злочин, а кримінальному покаранню може бути піддано ту особу, вина якої встановлена з повною достовірністю, тобто дійсний злочинець[7, с. 73--74].

Матеріальній істині протиставляється формальна істина, під якою розуміють відповідність висновків слідства і суду формальним умовам, а не тому, що мало місце в дійсності.

Польський правник С.Калиновський в своїй праці «Польський карний процес» так визначає поняття і принцип встановлення об'єктивної істини в кримінальному процесі: «Кримінальний процес рухається для того, щоб образ минулої дійсності, знайдений на підставі доказових матеріалів, досліджених в процесі, відповідав розвитку і характеру досліджених подій, які мали місце в минулому». Його співвітчизники М.Сіверський, Н. Тильман, М. Ольшевський вважають, що принцип матеріальної (об'єктивної) істини необхідно розглядати, як вимогу того, щоб рішення процесуальних органів відповідало дійсності.

А. Мужиновський уточнює, що принцип матеріальної істини визначається, як правовий припис, що зобов'язує суд та інші взаємодіючі з ним процесуальні органи приймати в кримінальному процесі рішення, особливо про винність (обвинувальний чи виправдувальний вирок, постанова про умовне припинення провадження), тільки на підставі фактичних даних, що відповідають дійсному стану речей, тобто на підставі правдивих даних.

У радянській юридичній літературі 60--70 pp. обгрунтування вчення про об'єктивну істину в кримінальному судочинстві і виведення його поняття здійснюється на підставі марксистсько-ленінського вчення про пізнаваність світу.

Зокрема, В.І. Ленін підкреслював, що об'єктивна істина -- це такий зміст людських уявлень, «які не залежать від суб'єкта, не залежать від людини, ні від людства»[8, с. 123-134], що «бути матеріалістом значить визнавати об'єктивну істину, яка відкривається нам органами відчуттів», що людське мислення за своєю природою може дати і дає нам абсолютну істину, яка складається із суми відносних істин»[8,с. 137]. Це загальне філософське визначення істини не розкриває конкретного змісту, її специфіки, яка досягається в кримінальному процесі слідчим і судом, але воно є базовим для формулювання визначення останньої.

Наведемо для прикладу декілька дефініцій, які відбивають погляди на істину в кримінальному процесі, що панували в юридичній літературі того часу.

Об'єктивна істина в кримінальному процесі -- це абсолютна істина конкретного факту, зміст якої становить правильне, повне, таке, що відповідає дійсності відбиття у свідомості людей, які проводять процес, всіх суттєвих, юридичне значимих фактичних обставин в їх правовій оцінці.

Об'єктивна істина в кримінальному процесі означає відповідність (адекватність) пізнання слідчого (відбиття) з подіями, що мають кримінально-правову значимість (релевантність), які існували об'єктивно, тобто поза і незалежно від суб'єкта, що пізнає. Тільки за наявності цієї відповідності можна говорити про те, що істина в кримінальному провадженні встановлена [9, с. 62].

З поняття об'єктивної істини виводиться принцип встановлення об'єктивної істини в радянському кримінальному процесі.

Принцип встановлення об'єктивної істини в кримінальному процесі -- це вимога закону, який зобов'язує особу, що проводить дізнання, слідчого, прокурора і суд повно, всебічно і об'єктивно дослідити обставини провадження, для того, щоб у відповідності з дійсністю встановити всі суттєві, юридичне значимі факти, дати їм правильну правову оцінку і тим самим забезпечити правильне вирішення [9, 133-134].

Говорячи про об'єктивну істину в кримінальному судочинстві, не можна не згадати про такі категорії, як «абсолютна істина» і «відносна істина». Навколо цих двох категорій в юридичній літературі тривалий час точилися суперечки. Зокрема, А.Вишинський вважав, що під істиною в кримінальному процесі необхідно розуміти не повну доведеність винності особи у вчиненні злочину, а тільки високий ступінь ймовірності такої винності. В умовах судової діяльності неможливо вимагати встановлення, як він зазначав, абсолютної істини. Зрозуміло, що такий підхід до істини в радянському кримінальному процесі був продиктований «вимогами» часу.

У сучасній юридичній літературі є різні погляди на поняття істини в кримінальному судочинстві.

Для прикладу наведемо декілька сучасних визначень поняття «істини» в кримінальному процесі.

Під істиною в правосудді і в теорії доказів розуміють відповідність (адекватність) знання суддів фактам реальної дійсності і правовідносинам, тобто правильне знання фрагментів дійсності, що мають юридичне значення[10].

Під об'єктивною істиною розуміється такий зміст людських знань, що правильно відображає об'єктивну дійсність і не залежить від суб'єкта, не залежить ні від людини, ні від людства.

Встановити істину в кримінальному процесі означає пізнати минулу подію і всі обставини, що підлягають встановленню в кримінальному провадженні у відповідності з тим, як вони мали місце в дійсності.

Встановлення обставин такими, якими вони були в дійсності, становить зміст об'єктивної істини в кримінальному процесі. Під останньою належить розуміти повну і точну відповідність висновків розслідування і суду обставинам конкретного кримінального провадження в їх соціально-значущій і юридичній оцінці[11].

Об'єктивна істина стосовно судового процесу означає:

1. Суд встановлює фактичні обставини провадження саме такими, якими вони були насправді: суд встановлює достовірну подію, тобто те, що сталося (важливим є і вміння судці передбачати достовірну подію, тобто таку, яка спеціально настане в майбутньому при настанні певної сукупності умов). В цьому прогностична функція правосуддя і акту правосуддя, в якому, поряд з оцінкою фактів минулого, дається і зважений спосіб організації позитивного впливу на сферу значимих для людини правовідносин.

2. Досягнуте знання достовірне, в основі його -- дослідження і оцінка судом доказів.

3. Суд правильно розібрався в спірних правах і обов'язках сторін.

4. Суд прийняв обґрунтоване і законне рішення[10].

У науці сучасного кримінального процесу намітились декілька напрямів цієї проблеми. Перший -- спрямований на збереження поняття об'єктивної істини в кримінальному судочинстві, другий -- на відмову від нього, і третій -- на трансформацію цього поняття в поняття істини «судової», «практичної», «конкретної» тощо.

Погляди на істину в кримінальному процесі сьогодні продиктовані прагненням повернутися до дійсно змагального судочинства.

Спробуємо дати визначення істини, яке могло б задовольнити потреби сучасного кримінального процесу.

Істина в кримінальному судочинстві -- це встановлена в судовому порядку відповідність висновків суду, зроблених у вироку, фактичним обставинам справи, так як вони мали місце в дійсності, і були встановлені судом на підставі розглянутих доказів, оцінених за внутрішнім переконанням.

доказ злочин презумпція істина

Істина як мета правозастосовної діяльності

Розгляньмо тепер питання про те, якою мірою і в яких формах можна застосувати категорію істини до процесу реалізації права.

Найважливішим різновидом застосування права, який найповніше виражає його сутність, є, мабуть, розслідування злочинів. Слідчий, прокурор, суддя, інші представники держави, які провадять розслідування кримінальних правопорушень, не переслідують наукових цілей. Вони встановлюють об'єктивні й суб'єктивні ознаки злочину, а також інші обставини, які в сукупності визначають підстави і форму рішення, що його належить винести у справі. Іншими словами, вони вирішують практичні задачі, пов'язані зі здійсненням правосуддя. Але сказане не означає, що в діяльності цих посадових осіб відсутні пізнавальні елементи. Гносеологічна природа цих задач очевидна. Під час розслідування особи, що його провадять, здобувають певні знання про вчинений злочин, винну особу і на цій підставі роблять висновки, виносяться відповідні рішення. А. В. Наумов і О. С. Новиченко вважали, що "істина, виражена в судовому вироку, має ті самі риси, що й будь-яке інше істинне знання, відрізняючись від останнього лише конкретним змістом". "Пізнання фактів об'єктивної дійсності пронизує весь кримінальний процес", -- зауважив І. М. Луцький[12].

У кримінальному процесі вживається поняття матеріальної істини, тісно пов'язане з поняттям істини в його філософському трактуванні,як вже раніше зазначалося. "Абсолютно неприпустимо і ненауково міркувати так, що теорія пізнання -- це одне, а теорія доказів у кримінальному процесі -- зовсім інше, що зв'язку між ними нема, що гносеологічна проблема -- галузь філософії, а вчення про матеріальну істину в кримінальному процесі -- питання юриспруденції, судової практики, через що останнє питання і повинне вирішуватися поза всякою залежністю від загальнофілософських положень", -- писав М. С. Строгович. При цьому він застерігав і від спрощеного підходу, механічного перенесення загальнофілософських положень до галузі спеціальних питань кримінального процесу. Поняття матеріальної істини розглядається як тотожне поняттю предметної істини у відомому висловлюванні Маркса (на яке він при цьому посилається): "Питання про те, чи має людське мислення предметну істинність, -- зовсім не питання теорії, а практичне поняття. У практиці повинна людина довести істинність, тобто дійсність і могутність, посейбічність свого мислення. Спір про дійсність чи недійсність мислення, яке ізолюється від практики, є чисто схоластичне питання". Матеріальна істина у кримінальному процесі -- це істина у кримінальному провадженні, яка отримала фактичне (матеріальне) підтвердження[7].

Перед розслідуванням стоїть вимога точного пізнання обставин кримінальної справи, адекватної реконструкції самої події злочину, ситуації, осіб, винних у його вчиненні. Проблему цілком певного, достовірного пізнання обставин кримінального правопорушення, незважаючи на суто практичний характер цього виду дослідження, не можна розглядати у вузькому, емпіричному аспекті. Під час аналізу кримінального процесу постають такі важливі питання, як питання про можливість пізнання досліджуваних явищ, характер істини, яка встановлюється з його допомогою, ступені пізнання тощо. Ясна річ, що ці проблеми не можна висвітлити поза зв'язком із загальними проблемами теорії пізнання. Проблема істини в теорії та історії кримінального процесу завжди була й залишається тим вузловим пунктом, де найтісніше сходяться юриспруденція і гносеологія. (Цікавр, що наявність певних спільних рис у процесу природничо” наукового дослідження та розслідування злочину відзначав А. Ейнштейн).

При цьому слід мати на увазі, що в процесі розкриття злочину пізнаються не всі його обставини, а лише ті, які мають юридичне значення, тобто передбачені кримінальним законом. Істина в розслідуванні злочину, дотично до змісту обставин, що встановлюються в цьому процесі, не є всеосяжною та безмежною, а має точно визначені, окреслені законом рамки.

Істотна особливість розслідування злочину з погляду гносеології полягає в тому, що ця ситуація має конфліктний характер, який значною мірою ускладнює встановлення істини. З одного боку, особи та організації, не зацікавлені в об'єктивному розслідуванні правопорушення, намагаються перешкодити йому. З іншого -- виникає небезпека необ'єктивних суджень і дій з боку осіб, переконаних у винності підозрюваного. "Розслідування конкретних кримінальних, цивільних, адміністративних справ, -- писав М. В. Костицький, -- поєднане з великими труднощами, оскільки пізнання їх обставин здійснюється ретроспективно, часом за вельми інтенсивної протидії зацікавлених осіб із досить різноманітними інтересами, які інколи виключають один одного, свідомо викривляють істину"[13].

Розслідування злочину через свою специфіку повинне давати не просто знання, а обгрунтоване знання, істинність якого не міг би заперечити жоден учасник кримінального процесу. "У кримінальному процесі встановлення істини у справі, -- писав А. О. Ейсман, -- являє собою водночас і пізнання, і доказування, і в цьому розумінні судове доказування є "доказовим пізнанням".[14,с. 92] Завдання розслідування полягає в тому, щоб, наприклад, не лише сам слідчий володів знанням про злочин, але щоб таке знання внаслідок проведеної слідчим роботи могли одержати суд, усі учасники процесу. Важливу роль тут відіграють технічні засоби і методи виявлення, фіксації та дослідження речових доказів, які складають саму сутність процесів доказування, зазначив В. С. Кузьмичов.

Регламентуючи дії слідчого, прокурора, судді, кримінально-процесуальний закон регулює і процес пізнання, його зміст і форму. Якщо фактичні дані встановлено з процесуальними порушеннями, то вони не можуть бути визнані доказами, їх не можна використовувати для аргументації висновків у провадженні, які мають юридичне значення. Система норм кримінально-процесуального закону відображає логіку пізнання у процесі розкриття злочину. Порушення логіки закону, відхилення від неї часто супроводжується порушенням логіки пізнання. " [15]

Взагалі мета кримінально-процесуального закону полягає в тому, щоб створити всі необхідні умови для розв'язання суперечностей, які виникають під час розслідування злочину, і отримання об'єктивної істини. Для цього, по-перше, необхідно забезпечити безсторонність посадових осіб, які провадять розслідування кримінального правопорушення і виносять щодо нього рішення, і, по-друге, строго формалізувати весь процес дослідження правопорушення, передбачити таку процедуру виявлення і дослідження правопорушення, яка була б обов'язковою для всіх учасників процесуальних відносин, максимально гарантувала б від помилок у визначенні вини і винесенні вироку.

Оптимізації процесу розкриття злочину в плані досягнення істини покликані сприяти основні принципи кримінального процесу -- незалежність, колегіальність, повнота і об'єктивність розслідування, гласність, презумпція невинності, змагальність і рівність сторін, право на оскарження винесених рішень. Хоча всі вони безпосередньо сформульовані для кримінального і цивільного судочинства, зауважив В. М. Кудрявцев, за сутністю багато з них належать до інших галузей права. Є всі підстави вважати, що незалежність, підпорядкування лише законові та опора на внутрішнє переконання -- це такі принципи, які діють у всіх процесуальних стадіях у кожному провадженні, включно з розглядом цивільних, трудових, кримінальних, адміністративних і дисциплінарних правопорушень.

Зупинімося докладніше на деяких із цих принципів. Кримінально-процесуальний закон установлює, що суд, прокурор, слідчий та особа, яка провадить дізнання, зобов'язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин злочину. Це ж стосується і оцінки доказів. Законодавець, вказуючи на об'єктивність розслідування, має на увазі неупередженість слідства і суду, їхню безсторонність під час збирання, дослідження й оцінці доказів, що забезпечується неухильним виконанням передбачених законом правил проведення розслідування, суворим дотриманням гарантій прав і законних інтересів учасників кримінального процесу. Тому принципи повноти, всебічності та об'єктивності розслідування передбачають досягнення істини у кримінальному провадженні. [11]

Одним із засобів забезпечення цієї безсторонності й посилення контролю за повнотою виявлення всіх обставин злочину є поділ функцій органів і посадових осіб, які беруть участь у процесі виявлення правопорушення. Наприклад, кримінальну справу може бути порушено одним органом (прокуратурою), розслідувано іншим (міліцією), розглянуто третім (судом), покарання реалізовано четвертим (установою виконання покарань), а нагляд здійснено п'ятим (прокуратурою). Але такий чіткий поділ функцій здійснюється стосовно далеко не всіх правопорушень. Звісно, що складніша справа і що серйозніше покарання, то детальнішою стає процедура. Так, якщо для накладення дисциплінарного стягнення, крім реєстрації (прийняття) повідомлення про проступок, досить просто переконатися в тому, що такий факт справді мав місце, і дати йому належну оцінку (це робить та сама особа), то вчинення цивільного правопорушення вже передбачає низку функцій, здійснюваних різними особами, а кримінального злочину -- ще більше. При цьому в більшості випадків у кримінально-процесуальній діяльності беруть участь різні органи й посадові особи, які інколи дублюють ті самі функції (наприклад, збирання доказів).

Сприяє цьому і принцип змагальності та рівності сторін, який вимагає розмежування кримінально-процесуальних функцій, а також рівності прав сторін щодо пред'явлення доказів, участі в їх дослідженні та заявлення клопотань.

Гласність як загальносоціальний демократичний принцип -- це "... насамперед відкритість і публічність у діяльності державних структур як умова демократичного ухвалення рішення, а також інформованість чи обізнаність громадян про всі соціальне значимі проблеми, що зачіпають їхні інтереси". Гласність як принцип діяльності суду має істотне значення під кутом зору досягнення істини у кримінальному провадженні. [17]

Дуже важливою умовою об'єктивного розслідування є презумпція невинності (у цивільному процесі -- презумпція добропорядності). Очевидно, вона повною мірою поширюється і на всі інші процесуальні відносини -- і на дисциплінарне, і на адміністративне розслідування. Власне, вона означає, що перш ніж накладати якесь стягнення за правопорушення, необхідно довести, що його вчинила саме ця особа. Неважко бачити, що у презумпції невинності (добропорядності) знаходять своє вираження не лише правові, а й моральні гуманістичні принципи. Повага до особистості людини, навіть якщо вона порушила норми поведінки, а тим більш -- до того, хто лише підозрюється в цьому (невідомо, чи вчинив він це порушення насправді), -- це не лише принцип гуманізму, а й необхідна умова ефективності заходів соціального контролю, що їх застосовують держава і суспільство.

Далі, для правильного вирішення кримінальної справи закон вимагає встановлення істинної картини події злочину, повної доведеності фактичних обставин події.

Злочин як вольовий акт поведінки людини в навколишньому середовищі залишає сліди у свідомості інших людей і на матеріальних предметах. У дослідженні слідів першого роду широко використовуються, наприклад, методи логіки, кібернетики, психології тощо (мова про них піде далі). Характер слідів другого роду (матеріальних), необхідність їх виявлення і вивчення для встановлення і доказування обставин злочину зобов'язують використовувати у розслідуванні відповідні загальнонаукові методи, міждисциплінарні підходи, науково-технічні засоби і способи, які розширюють і поглиблюють пізнавальні можливості слідчого, прокурора, суду, гарантуючи за умови правильного їх використання об'єктивне встановлення фактів. [18]

Істина у кримінальному провадженні має бути конкретною. Іншими словами, дослідження фактів, які складають злочин, і встановлення їх істинності повинні провадитися з урахуванням конкретних умов місця і часу вчинення злочину, специфіки дії цих умов на особу злочинця, формування злочинного заміру, "способу вчинення злочину, поведінки звинувачуваного, потерпілого, свідків на слідстві та в процесі судочинства. Встановлення істини у справі не зводиться лише до з'ясування фактичних обставин справи, воно охоплює також правильну кваліфікацію розслідуваного діяння.

Та обставина, що до змісту істини у провадженні входить не лише встановлення фактів, а й кваліфікація вчиненого (відношення діяння і норми), має важливе практичне зна'чення. Для інтересів правосуддя неможливо обмежитися встановленням фізичних властивостей подій, ігноруючи їхню соціальну суть. П. Ю. Недбайло справедливо зауважив, що істина в юридичній галузі містить, зокрема, такі властивості вчинків людей, як правомірність або неправомірність. "Але без звернення до закону це не можна встановити". Тому, писав він, "без юридичної оцінки (кваліфікації) досліджуваних фактів, яка виходить із вимог закону, не можна здобути ту суму знань, яка складає об'єктивну істину в практиці застосування правових норм, оскільки без цього не можна розкрити зв'язок фактів із законом, їхню юридичну значимість і сутність". [11]

Думка про те, що встановлення істини поширюється не тільки на аналіз фактичних обставин, а й на кваліфікацію злочину, підтримується багатьма теоретиками права, криміналістами і процесуалістами. Так, наприклад, А. В. Наумов та О. С. Новиченко писали: "Мабуть, буде правильним твердження, що кваліфікація злочину, встановлення того, який саме злочин вчинено, і є встановленням істини. Кваліфікація -- це справжній, хоч і суб'єктивний образ об'єктивно існуючого злочину. Правильна юридична оцінка є вираженням об'єктивної істини".[11]

За різних кваліфікацій істинною є та, яка відповідає і фактичним обставинам справи, і правовій нормі. Норма права і виступає об'єктивним еталоном істинності правової оцінки злочину. Виключити з істини юридичну оцінку фактичних обставин означає свідомо погодитися з можливістю неправильного вирішення кримінальної справи, з винесенням неправосудного вироку. Усе це, ясна річ, грубо суперечить принципові законності у здійсненні судочинства з кримінальних справ. [19]

З кримінально-правової позиції знання та уявлення слідчого, прокурора і судді, що їх можна оцінювати з позицій істинності або хибності, складаються, насамперед, з уявлення про фактичні обставини події. По-друге, треба звернутися до уявлень про зміст кримінально-правової норми, яка є об'єктивним засобом формування правової оцінки. Крім того, слід указати на уявлення про відношення між фактичними ознаками діяння та ознаками, передбаченими у кримінально-правовій нормі.

Процес кваліфікації злочину спирається на логічні методи. Перші два вказані елементи відображають необхідні засновки для кваліфікації злочину. Не викликає сумніву, що закон не може бути застосований правильно, якщо факти злочину не встановлено або встановлено невірно. Юридичний висновок про фактичні обставини провадження є істинним, якщо він точно відображає події, які відбувались об'єктивно. Зазвичай він виражається в дескриптивному, описовому висловлюванні. У таких же логічних формах відображаються уявлення юриста про зміст кримінально-правової норми.

При цьому не слід плутати саму норму з думкою про неї. У цьому випадку нас цікавить саме істинність розуміння юристом змісту правової норми, виконавець закону повинен правильно розуміти її творця, зазначив М. Й. Коржанський. Необхідно уважно ставитися буквально до кожного вжитого в нормі права терміна, слова, щоби виключити розбіжності у тлумаченні, а отже, і застосуванні законів. Звісно, слід врахувати, що немає жодної норми в жодній галузі права і в законодавчому комплексі, яку можна було б застосувати без її тлумачення. Тлумачення норми права -- це не лише своєрідний, а й відносно самостійний елемент правозастосовного пізнання. Саме з метою полегшення практичним працівникам правоохоронних органів видаються науково-практичні коментарі Кримінального та інших кодексів. У юридичній науці загальноприйнятими є такі способи тлумачення: логічний, граматичний, систематичний, історичний, а також соціологічний та спеціально-юридичний.

За логічного тлумачення норми права ми звернемо увагу на те, що вона повинна задовольняти відповідні вимоги логіки, які грунтуються, зрештою, на основних логічних принципах і законах. Предметне читання та вивчення правової норми починається з визнання того, що кожна норма, як логічна теза і як правило поведінки, має свій об'єктивний зміст, що його необхідно точно зрозуміти. Як теза, зазначив І. О. Ільїн, правова норма стоїть у ряді сенсів, які безпосередньо підпорядковані закону тотожності та закону несуперечності, а тому повинні розглядатися з позиції формальної логіки; необхідно розкрити, в чіткому і зрозумілому переліченні родових і видових ознак, кожне поняття, приховане за словесним текстом норми; тут ніщо не розуміється "саме собою": треба поставити під сумнів правильність кожної ознаки в кожному понятті, здійснити неупереджену, безсторонню перевірку його логічного змісту.[12]

Проте і з'ясування змісту норми ще не є кваліфікацією, а лише її передумовою. Кваліфікація виражається в уявленнях юриста про характер зв'язку між фактичними обставинами і кримінально-правовою нормою. Під кутом зору логіки цей зв'язок -- не що інше, як відношення між одиничним і загальним. Підведення конкретної події під загальну норму означає визнання збігу ознак, які мають місце як у цій нормі, так і в конкретній події.

З погляду гносеології кримінально-правова кваліфікація є неперервним коловим рухом від установлених (пізнаних) окремих фактів (що розуміють як фактичні істини, або істини фактів) до сукупності елементів складу злочину, який визначає рівень пізнання суспільне небезпечної події. Мета цього колового руху полягає в установленні тотожності ознак злочинного діяння ознакам кримінально-правової норми, тобто встановлення того, чи підпадають ознаки діяння під ознаки норми і якими статтями Кримінального кодексу передбачено ці діяння. Якщо відношення між фактичними обставинами вчиненого діяння та ознаками складу злочину, передбаченими нормою, пізнане правильно, ми можемо зробити висновок, що під час кваліфікації встановлено об'єктивну істину, якщо ж ні, то висновок про кваліфікацію буде хибним.

В юридичному розумінні зв'язок між діянням та нормою відображає кримінальне правовідношення, яке виникло тоді, коли суб'єкт учинив кримінально-протиправне діяння. Думка юриста про це відношення виражається у дескриптивному висловлюванні (умовиводі), наприклад: "А. умисно протиправне позбавив життя Б. -- іншу людину, отже, він вчинив убивство, передбачене такою статтею Кримінального кодексу". Звісно, на це висловлювання повністю поширюються категорії істинності й хибності.

Юридична оцінка буде неповною і в тому випадку, коли з неї виключити висновки про міру покарання. Санкція складає невід'ємний елемент кримінально-правової норми. Вона є вказівкою на заходи державного примусу відносно осіб, які порушили норму. Тому міра покарання є концентрованим виразом правової оцінки, яка відповідає тій шкоді, що її було заподіяно суспільним відносинам, які охороняються правовою нормою, внаслідок спроби вчинити злочин.

Подібно до кваліфікації злочину, міра покарання тому самому злочинцеві може бути різною з позицій прокурора, адвоката, суду. Міркування щодо конкретної міри покарання можуть бути неоднаковими (в тій самій справі відносно того самого підсудного) у касаційній та наглядовій судових інстанціях. Але за всіх відмінностей у підході різних учасників кримінального процесу до міри покарання істинним повинен бути лише один висновок, який відповідає характерові та ступеню суспільної небезпеки вчиненого злочину, особі винного та обставинам провадження, які пом'якшують чи обтяжують відповідальність. [20]

Кримінальний закон, як відомо, не лише карає злочинця, а й має на меті його виправлення, а також попередження злочинів з боку інших "нестійких" членів суспільства. Досягти цієї мети можна лише тоді, коли вирок суду буде законним і справедливим. А це, своєю чергою, передбачає всебічне врахування рис особистості звинувачуваного, всіх обставин, що пом'якшують і обтяжують провину, як під час визначення покарання і виявлення причин правопорушення, так і в усьому процесі розслідування і судового розгляду кримінального правопорушення. На необхідність такого врахування вказує низка статей Кримінально-процесуального кодексу. [11]

Тут необхідно застосовувати комплексний підхід, "... оскільки поведінку людини, яка порушує закон, слід оцінювати не лише з формально-юридичного боку, але й з точки зору проявів особливостей цієї особи у різних сферах життєдіяльності. З юридичної точки зору особистість злочинця характеризується тим, що це людина, яка умисно або через необачність вчинила передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне діяння. Правовий стан особистості злочинця визначається наявністю специфічних прав та обов'язків, причому найважливішим з останніх є його кримінальна відповідальність, тобто обов'язок відповідати за вчинені дії і підлягати заходам, передбаченим кримінальним законом", -- писав В. Г. Лихолоб. [21]

Існують три основні групи ознак особистості, які мають безпосереднє значення для правильного визначення міри покарання підсудному, досягнення істини в цьому аспекті: соціально-демографічні ознаки особистості; морально-психологічні якості; соціальні ролі -- поведінка людини в різних сферах суспільного життя.

Кожний з цих елементів має важливе значення і під час розгляду конкретного правопорушення, і для аналізу судової практики та її узагальнення. Зокрема, до соціально-демографічних ознак відносять стать, вік, соціальне походження, рівень освіти тощо. Закон не випадково вимагає встановлення всіх цих ознак у кожному кримінальному провадженні. Узагальнення великого статистичного матеріалу свідчить про наявність певних зв'язків між тими чи тими особливостями особистості та злочинністю. Соціально-демографічна характеристика звинувачуваного дозволяє глибше розкрити причини його поведінки, виявити особливості особистості та обрати таку міру покарання, яка буде найдоцільнішою в перевихованні злочинця.

"Морально-психологічна характеристика особи, -- продовжував В. Г. Лихолоб, -- відповідає на запитання: чому та чи інша особа стала суспільно небезпечною особистістю і у відповідній ситуації вчинила злочин... Дослідження багатьох вчених привели до висновку, що моральна деформація особи правопорушника має довгу історію, яка складається з низки етапів. Особливе значення для її дослідження має вивчення мікросередовища, яке сприяло неблагополучному формуванню особистості на всіх етапах її розвитку". Знання особистості підсудного гарантує від багатьох судових помилок. Необхідно, щоб суд завжди виходив із того, що встановлення індивідуальних особливостей його особистості не ускладнює, а навпаки, полегшує винесення законного та обгрунтованого вироку. [21]

Отже, встановлення істини є однією з цілей розслідування, без досягнення якої стає неможливим відновлення нормального суспільного життя, порушеного злочином.

У боротьбі проти злочинності, у зміцненні законності й правопорядку дедалі більшого значення набуває профілактична робота, зазначили А. Е. Жалінський та М. В. Костицький. Вона спирається на кримінологічну інформацію, себто на той різновид соціальної інформації, змістом якої є теоретичні положення та емпіричні дані, отримані чи оцінені на основі теорії та методики кримінології. Він містить у собі відомості про злочинність і пов'язані з нею явища, про особистість злочинців і фактори, що визначають її параметри. Зараз існує невідкладна потреба в опануванні працівниками правоохоронних органів інформаційного фонду кримінології, а також позитивного досвіду, і запровадженні його у практику профілактичної роботи. Звісно, кримінологічна інформація повинна бути істинною. [22]

Підбиваючи підсумки, слід сказати, що принцип істини притаманний усьому процесові правового регулювання -- починаючи з вивчення правової реальності й закінчуючи застосуванням юридичних норм, а істинність є необхідною характеристикою правового знання. Тому є всі підстави для того, щоб уважати питання про істину необхідним структурним елементом методології правознавства. [19]

Мета доказування

Згідно ч. 2 ст. 91 КПК України доказування полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження. [1]

Як об'єктивна істина в цілому, так і окремі факти, обставини справи встановлюються слідчим, прокурором, слідчим суддею і судом лише шляхом кримінально-процесуального доказування, під час якого збираються, перевіряються, оцінюються докази і на їх підставі приймаються й обґрунтовуються процесуальні рішення. Цим зумовлюється те, що доказування має найбільшу питому вагу в усій діяльності сторін кримінального провадження, осіб, яких вони залучають до цієї діяльності, а також те, що нормативне регулювання й теоретичне дослідження проблем доказування посідає чільне місце в кримінально-процесуальному праві, найважливішою складовою якого є доказове право, і в науці кримінального процесу, де провідну роль відіграє теорія доказів (її ще називають ученням про докази). У кінцевому підсумку в кримінальному процесі як науці, навчальній дисципліні, галузі права і практичній діяльності все зводиться до доказування і доказів, бо вони є основним змістом кримінального процесу.

Розглядаючи зміст кримінально-процесуального доказування більшість авторів виділяють два його види: доказування як дослідження фактичних обставин справи і доказування як логічне і процесуальне доведення визначеної тези, ствердження висновків по справі.

Кримінально-процесуальне доказування як дослідження - це поєднання практичних дій і мислення учасників кримінально-процесуальної діяльності. Його елементами є збирання, перевірка та оцінка доказів і їх джерел. На практиці ці елементи взаємопов'язані, тісно та нерозривно переплітаються. Їх виділяють з єдиного процесу доказування в наукових, педагогічних, нормотворчих та практичних цілях.

Щодо другого виду доказування в кримінальному процесі, то його найважливішими елементами є формулювання певної тези та наведення аргументів для її обґрунтування.

Кримінально-процесуальне доказування відрізняється від логічного доказування: воно не зводиться тільки до логічних операцій, а складається, в основному, із практичної діяльності щодо встановлення обставин вчиненого правопорушення. Особливістю встановлення істини у кримінальному провадженні є те, що правопорушення для сторони доказування - подія минулого, і тому доказування являє собою відновлення обставин його вчинення за інформацією, що залишилась у свідомості людей та на матеріальних об'єктах. [11]

Отже доказування в кримінальному процесі полягає у збиранні доказів, їх закріпленні, перевірці, відповідній оцінці та отриманні обґрунтованих висновків в кримінальному провадженні..

Доказування в кримінальному судочинстві як різновид процесу пізнання є діяльністю розумовою, що протікає відповідно до законів логіки, у визначених логічних формах. Але разом з тим це є і практична діяльність, що суворо регламентується процесуальним законом.

Кримінально-процесуальне доказування регулюється нормами КПК, які в своїй сукупності називаються доказовим правом.

Отже, можна виділити два види кримінально-процесуального доказування. По-перше, доказування можна розглядати як власне дослідження обставин провадження. По-друге, доказування, як логічний процес. В цьому розумінні кримінально-процесуальне доказування наближається до доказування в логіці. Однак в цілому ототожнювати їх не можна. Адже кримінально-процесуальне доказування - це, крім логічних операцій, ще й збирання фактичних даних. В теорії кримінального процесу поняття доказування науковці трактують його по-різному. Зокрема, на думку Л.М. Лобойка кримінально-процесуальне доказування - це здійснювана в правових і логічних формах частина кримінально-процесуальної діяльності, що полягає у висуванні можливих версій щодо системи юридично значущих обставин, у збиранні, перевірці та оцінці доказів за цими версіями, а також в обґрунтуванні достовірного висновку про доведеність вини особи та його подальше обстоювання у судових стадіях процесу. [21]

Л.Д. Удалова вважає, що доказування в кримінальному процесі - це здійснювана у встановленому законом порядку діяльність із збирання, перевірки та оцінки доказів та їх процесуальних джерел, а також формулювання на цій основі певних тез і наведення аргументів для їх обґрунтування.[16]

Є.Г. Коваленко визначає процес доказування як формування, перевірка та оцінка доказів та їх процесуальних джерел, обґрунтування висновків з метою встановлення об'єктивної істини і прийняття на її основі правильного, законного і справедливого рішення.

Як бачимо, зазначені вище науковці включають в процес доказування збирання, перевірку та оцінку доказів.

На думку М.Костіна поняття доказування можна визначити таким чином. Це діяльність, основу якої складають логічно-аналітичні операції з перевірки й оцінки сформованих доказів з метою встановлення підстав для кримінальної відповідальності і застосування покарання, захисту невинних осіб від необґрунтованого засудження, шляхом використання доказів для обґрунтування і мотивування відповідних процесуальних рішень.[11]

Діяльність із доказування вини особи здійснюється на виконання обов'язку, який дістав назву “тягар доказування”. Досить велика група науковців під обов'язком доказування вбачає обов'язок слідчого, прокурора, слідчого судді і суду повно, всебічно і об'єктивно встановити шляхом збору, перевірки і оцінки доказів усі обставини, необхідні для правильного вирішення кримінального провадження, в тому числі встановлення яких забезпечує законні інтереси підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого, інших учасників процесу. Однак є й інший погляд на обов'язок доказування, який полягає в обов'язку доведення винності особи у вчиненні кримінального правопорушення.. У той же час існує у теорії кримінального процесу і думка, що обов'язок доказування може переходити на підозрюваного, обвинуваченого, підсудного та захисника.

Ми вважаємо, що обов'язок доказування має покладатися саме на сторону обвинувачення і ні в якому разі не на обвинуваченого чи підсудного. Протилежна точка зору суперечить принципам кримінального процесу і кримінальному законодавству взагалі.[19]



Противага поняттю «істина - мета доказування»

Безумовно, традиційною є концепція, згідно з якою метою доказування є об'єктивна істина,про що йшла мова раніше. Однак останнім часом ця концепція дещо похитнулася у зв'язку з появою концепції практичної достовірності, за якою метою доказування визнають достовірність знань, що дає можливість прийняти обґрунтоване рішення у кримінальному провадженні..

Противники об'єктивної істини стверджують, що:

- її сучасні прибічники обстоюють ідеологію інквізиційного кримінального процесу. З об'єктивною істиною тісно пов'язаний постулат про те, що жодне правопорушення не повинно залишатися нерозкритим, а винний - непокараним.

- вимога щодо встановлення об'єктивної істини є красивою на папері, але такою, що рідко реалізується на практиці.

Певна річ, концепція об'єктивної істини є вразливою як з теоретичного, так і з практичного погляду. [12]

Теоретична вразливість цієї концепції полягає в тому, що вона дійсно виправдовує інквізиційну конструкцію процесу. Адже остання вимагає встановлення істини будь-якою ціною.

У практичному плані концепція об'єктивної істини є вразливою через те, що вона оперує абстрактними схемами, тоді як під час кримінального провадження треба керуватися прагматичними міркуваннями.

Істину визначають як відповідність знань дійсності. Однак досліджувана дійсність вже в минулому. Тому матеріальні та ідеальні сліди є лише фрагментами дійсності, які скласти докупи вдається не завжди. Окрім того необхідно, щоб знання про дійсність були об'єктивними.

Про об'єктивну істину в кримінальному процесі можна вести мову як про пізнавальний ідеал, якого треба прагнути, але не завжди досягають. Нормативно визначити мету доказування неможливо. Врегулювати можна тільки шлях до її досягнення, яким є процедура доказування. Істина - відповідність нашого знання об'єктивній дійсності, а достовірність - це не тільки істинність, а й обґрунтованість цього знання. Будь-яка вірогідність істинна, але не будь-яка істина вірогідна. Інтуїтивна здогадка, гіпотеза, версія можуть бути істинні, але лише після їх обґрунтування, підтвердження певними доказами вони стають вірогідним знанням. Істина - це відповідність нашого знання дійсності, а обґрунтованість - відповідність його певним фактичним даним, які можуть бути як істинні, так і помилкові. Саме неспівпадання понять „істина” та „вірогідність” обумовило надання доказуванню у кримінальному процесі виразного пересвідчувального характеру. В цій сфері діяльності істину не можна вважати досягнутою, доки вона необґрунтована.

Суперечливим у вітчизняній юридичній літературі є питання щодо мети доказування, здійснюваного у кримінальному процесі.

Адже в процесі доказування всі рішення по кримінальному провадженні повинні бути обґрунтованими, інакше висновок може бути далеким від об'єктивного. Тому метою доказування має бути не лише істина, а саме достовірність отриманих доказів.

Водночас кримінально-процесуальне доказування не є науковим в тому розумінні, що воно:

1) не ставить за мету пізнання закономірностей розвитку природи і суспільства (пізнавальну діяльність спрямовано на з'ясування обставин конкретного діяння);

2) не може тривати нескінченно, воно обмежене процесуальними строками;

3) здійснюється спеціальними суб'єктами за допомогою специфічних засобів, у визначеній кримінально-процесуальним законом формі. [15]

Саме тому,ні в якому разі не потрібно відкидувати від процесу кримінального провадження встановлення істини як певного етапу досягнення правосуддя.

Істину визначають як відповідність знань дійсності. Однак досліджувана дійсність вже в минулому. Тому матеріальні та ідеальні сліди є лише фрагментами дійсності, які скласти докупи вдається не завжди. Окрім того необхідно, щоб знання про дійсність були об'єктивними.

Про об'єктивну істину в кримінальному процесі можна вести мову як про пізнавальний ідеал, якого треба прагнути, але не завжди досягають. Нормативно визначити мету доказування неможливо. Врегулювати можна тільки шлях до її досягнення, яким є процедура доказування. [11]

...