Поняття, особливості та принципи державної служби

Таким чином, це другий визначальний момент дефініцій, що пропонуються.

Разом з тим, окрім наданих двох ознак, підкреслюється необхідність використання у зазначеному визначенні й такої ознаки, як юридична значимість дій посадових осіб. На нашу думку, справедливо з цього приводу зауважено, що:

1) будь-який суб'єкт права може здійснювати юридичне значущі дії, або дії, пов'язані із настанням юридичних наслідків;

2) юридичні наслідки можуть бути спричинені як правомірними, так і неправомірними діями;

3) за такої інтерпретації специфіки службової діяльності змішуються службові, трудові та інші повноваження службових осіб;

4) визначати правову поведінку тільки через її наслідки буде неправомірним, оскільки наслідки - це вторинна ознака, що випливає і факту здійснення вчинку, передбаченого правовою нормою, а іноді юридичні наслідки настають внаслідок явища й подій, які не можна відносити до правової поведінки як такої [10, с. 45].

З урахуванням викладеного, підсумуємо бачення єдиного поняття посадова особа: це - службовець, діяльність якого з метою реалізації управлінських функцій, має владно-розпорядчий характер та спрямована на організацію й забезпечення якості праці службовців ти Інших учасників службових відносин.

Запровадження адміністративної реформи, формування на сучасних засадах механізму держави та державного апарату, розвиток державної служби органічно пов'язані з професійною підготовкою кадрів.

Розвиток загальнонаціональної державної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців здійснюється на конституційних засадах, концептуальних положеннях адміністративної реформи, на засадах оновленого законодавства про державну службу, освіту та інших законодавчих і нормативних актів.

Загальнодержавна система підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців має свою цільову спрямованість, зміст та характерні риси єдиної [2, с. 515]. Вона виступає як єдина система освітньої діяльності з єдиними вимогами щодо формування змісту навчання, з мережею навчальних закладів, визначених у встановленому порядку, та зі своєю системою управління.

Становлення цієї системи йде одночасно в двох напрямах:

Перший. Становлення загальнонаціональної системи професійного навчання державних службовців йде шляхом впровадження системності в професійно-освітній процес на базі реалізації єдиної державної кадрової політики у сфері державної служби через визначення структури та змісту його професійної діяльності, професійно-кваліфікаційних характеристик посад державних службовців, цілей, пріоритетів і принципів професійного навчання, введення єдиних державних стандартів професійної підготовки та критеріїв оцінки їх досягнення з урахуванням різноманітності термінів, форм і методів навчання.

Другий. Становлення загальнонаціональної системи професійного навчання державних службовців йде також по лінії зміцнення керованості діяльності системи, взаємозв'язку та скоординованості дій всіх навчальних закладів, що здійснюють освітню діяльність у сфері державної служби. У статті 29 ЗУ "Про державну службу" визначено, що державним службовцям створюються умови для навчання і підвищення кваліфікації у відповідних навчальних закладах та шляхом освіти.

Система навчання державних службовців може успішно розвиватися тільки при постійно та якісно зростаючій потребі в наслідках їх діяльності. Необхідне створення нового мотиваційного механізму, не просто зобов'язуючого, стимулюючого державного службовця постійно оновлювати свої професійні вміння та знання.

Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1997 року Про затвердження Положення про систему підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців і Положення про єдиний порядок підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації керівників державних підприємств, установ і організацій вперше зроблена спроба органічно "вбудувати" професійне навчання, підвищення кваліфікації державного службовця в його професійну діяльність, службову кар'єру.

Протягом п'ятирічного циклу між атестаціями згідно зазначеної постанови Кабінету Міністрів України мають запроваджуватися й інші форми підвищення кваліфікації, а саме: тематичне навчання в короткотермінових і довготермінових семінарах, самоосвіта, стажування (в тому числі за кордоном), навчання за особистими річними планами резерву тощо. Але різні форми навчання будуть ефективними лише за умов обов'язковості його проходження, незалежного та неупередженого оцінювання наслідків навчання.

Отже аналіз і незалежне та неупереджене оцінювання наслідків навчання має стати для кадрових служб органів державної влади чи місцевого самоврядування однією із засад функціонування державно-службових відносин.

Ст.29 ЗУ "Про державну службу" визначено, що "результати навчання і підвищення кваліфікації є однією з підстав для просування по службі" [1].

Багато в становленні системи навчання державних службовців, особливо в забезпеченні його безперервності, обов'язковості, залежить від зміни відношення до нього як з боку керівників, так і з боку працівників органів державної влади та місцевого самоврядування.

В той же час необхідним є створення нового мотиваційного механізму, не лише стимулюючого, а такого, що ставить службовця перед необхідністю постійного оновлення своїх професійних знань, умінь та навичок. Досвід цивілізованих країн засвідчує. що необхідно пов'язати службове просування, розмір заробітної плати з рівнем кваліфікації, компетенції, діловими якостями, щоб професійна підготовка, підвищення кваліфікації службовця були органічно вбудовані до його професійної діяльності, службової кар'єри, оплати праці.

2.2 Удосконалення професійного навчання державних службовців та їх відповідальність

Нині реально існують і функціонують шість підсистем професійного навчання державних службовців з урахуванням відомчої специфіки їх діяльності:

- працююча під керівництвом Головного управління державної служби України система навчання державних службовців органів державної влади та місцевого самоврядування;

- система навчання кадрів силових структур - за відомчою підпорядкованістю;

- система навчання службовців юридичних установ і судових органів;

- система навчання службовців сфери сільського господарства;

- система навчання службовців сфери охорони здоров'я;

- система навчання службовців сфери зайнятості населення.

У перелічених системах здійснюється перепідготовка та підвищення кваліфікації державних службовців. Разом із тим координація їх діяльності має бути зосереджена в повноваженнях центрального органу виконавчої влади, відповідального за проведення державної кадрової політики у сфері державної служби.

Професійне навчання державних службовців доцільно вести переважно в державних закладах освіти, здатних забезпечити підготовку фахівців відповідного профілю.

У майбутньому ж до навчання державних службовців широко має бути залучена на конкурсній основі й мережа недержавних навчальних закладів, яка в умовах ринкових відносин пропонуватиме різноманітні освітні послуги.

Як свідчить світовий досвід, підвищенню ефективності діяльності всієї системи державної служби в значній мірі сприяє розробка на нових концептуальних засадах та прийняття кодексів честі, кодексів етики, типових правил поведінки різних категорій державних службовців, спеціальних законів, відповідних нормативних актів, що регулюватимуть професійну діяльність і характер поведінки державних службовців.

В основу створення професійно-кваліфікаційних характеристик державних службовців покладена ідея формування шляхом набору складових частин загальної системи якостей професіоналізму, оптимальної моделі державного службовця на тій чи іншій посаді.

Процес реформування державного управління в цілому і роботи з кадрами зокрема складний і довготривалий. Це обумовлюється, насамперед. певною професійною і психологічною непідготовленістю державних службовців [15, с. 601].

Відбір осіб на державну службу здійснюється, як правило, на підставі завдань того чи іншого підрозділу, які поділяються на певні частини, що закріплюються за окремими робочими місцями. Ці чітко визначені вимоги є критеріями для добору працівників та оцінка їхньої діяльності. Сьогодні процедура вступу на державну службу здійснюється не тільки на основі конкурсу, а й із застосуванням попереднього іспиту.

У разі скоєння злочину державні службовці притягуються до кримінальної відповідальності на загальних підставах, у порядку, передбаченому Кримінальним Кодексом України. Державні службовці, які є посадовими особами, виступають спеціальними суб'єктами посадових злочинів, яким у КК присвячена ціла глава.. Однак необхідно зазначити, що визначення посадової особи, закріплене у ст. 164 КК України, не співпадає з поняттям посадової особи, встановленим у ст. 2 Закону України "Про державну службу". [1].

Основними особливостями дисциплінарної відповідальності є те, що вона застосовується в межах службової підлеглості, а її підставою може виступати адміністративний проступок, дисциплінарний проступок або порушення морального характеру.

Цивільно-правова відповідальність державних службовців настає в порядку, передбаченому Цивільним Кодексом України.

Стосовно матеріальної відповідальності державних службовців слід зазначити, що вона носить правовідновлюваний характер. Матеріальна відповідальність настає за проступок, що заподіяв матеріальної шкоди організації, і виражається у відшкодуванні винним службовцем заподіяної шкоди. Як і для всіх інших громадян, матеріальна відповідальність може бути повною або обмеженою. Особливості матеріальної відповідальності для військовослужбовців встановлені Постановою Верховної Ради України "Про затвердження Положення про матеріальну відповідальність військовослужбовців за шкоду, заподіяну державі" від 23 червня 1995 р.

Адміністративна відповідальність державних службовців наступає за скоєння державним службовцем адміністративного проступку. Загалом адміністративна відповідальність державних службовців настає на загальних підставах за деякими винятками. Так, державні службовці виступають спеціальними суб'єктами при скоєнні адміністративних порушень, які передбачені Законом України "Про боротьбу з корупцією" [5, с. 170].

Особи, винні у порушенні законодавства про державну службу, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з чинним законодавством.

Дисциплінарна відповідальність застосовується до державного службовця за невиконання або неналежне виконання службових обов'язків, перевищення своїх повноважень, порушення обмежень, пов'язаних з проходженням державної служби, а також за вчинок, який порочить його як державного службовця або дискредитує орган, в якому він працює.

Зміна керівників або складу державних органів не може бути підставою для припинення державної служби на займаній посаді з ініціативи новопризначених керівників, крім призначених службовців патронатної служби. Рішенням про припинення державної служби може бути оскаржено державним службовцем безпосередньо в суді [14, с. 40].



3. Проблеми реформування державної служби в Україні

3.1 Адміністративна реформа та її вплив на удосконалення діяльності органів державної служби

Важливим чинником виходу із трансформаційної кризи українського суспільства є створення сучасної, ефективної системи державного управління. Необхідність формування нової системи державного управління як інструменту подолання кризи в Україні до останнього часу недооцінювалась.

Існуюча в Україні система державного управління залишається в цілому неефективною, вона еклектично поєднує як інститути, що дісталися у спадок від радянської доби, так і нові інститути, що сформувалися у період незалежності України. Ця система є внутрішньо суперечливою, незавершеною, громіздкою і відірваною від людей, внаслідок чого існуюче державне управління стало гальмом у проведенні соціально-економічних і політичних реформ.

Тому зміст адміністративної реформи полягає, з одного боку, у комплексній перебудові існуючої в Україні системи державного управління всіма сферами суспільного життя. З іншого - у розбудові деяких інститутів державного управління, яких Україна ще не створила як суверенна держава.

Метою адміністративної реформи є поетапне створення такої системи державного управління, що забезпечить становлення України як високорозвинутої, правової, цивілізованої європейської держави з високим рівнем життя, соціальної стабільності, культури та демократії, дозволить їй стати впливовим чинником у світі та Європі. Її метою є також формування системи державного управління, яка стане близькою до потреб і запитів людей, а головним пріоритетом її діяльності буде служіння народові, національним інтересам. Ця система державного управління буде підконтрольною народові, прозорою, побудованою на наукових принципах і ефективною. Витрати на утримання управлінського персоналу будуть адекватними фінансово-економічному стану держави.

В результаті здійснення адміністративної реформи в Україні відповідно до Концепції передбачається поступове формування раціонального механізму державного управління, який дозволить значно зміцнити та підвищити ефективність реалізації виконавчої влади, поглибити її взаємодію з місцевим самоврядуванням [9, с. 23].

Якісно удосконалена система виконавчої влади має позитивно впливати на хід та наслідки проведення інших радикальних перетворень у нашому суспільстві, насамперед, економічної реформи, особливо з тих питань, де велике значення мають методи та форми державного регулювання і контролю.

Подальше здійснення політики реформування державного управління прямо залежить від політико-правового становища у суспільстві, а також фінансово-економічних можливостей держави.

Для досягнення мети адміністративної реформи в ході її проведення має бути розв'язано ряд завдань:

формування ефективної організації виконавчої влади як на центральному, так і на місцевому рівнях управління;

формування сучасної системи місцевого самоврядування;

запровадження нової ідеології функціонування виконавчої влади і місцевого самоврядування як діяльності щодо забезпечення реалізації прав і свобод громадян, надання державних та громадських послуг;

організація на нових засадах державної служби та служби в органах місцевого самоврядування;

створення сучасної системи підготовки та перепідготовки управлінських кадрів;

запровадження раціонального адміністративно-територіального устрою.

Стосовно держаної служби варто зазначити наступне. Діяльність держави, функціонування її управлінського апарату здійснюються через державну службу, яка є особливим інститутом сучасної держави. Державна служба - це спеціально організована професійна діяльність громадян з реалізації конституційних цілей і функцій держави. Система державної служби складається з інституційних (правових, організаційних) і процесуальних структур, а також державних службовців - осіб, які професійно зайняті у системі державних органів.

Основними цілями і завданнями державної служби як інституту української держави є:

- охорона конституційного устрою, створення умов для розвитку відкритого громадянського суспільства, захист прав та свобод людини і громадянина;

- забезпечення ефективної діяльності державних органів відповідно до їх повноважень і компетенції шляхом надання професійних управлінських послуг політичному керівництву цих органів та громадськості.

Для успішної реалізації визначених цілей і завдань державна служба повинна будуватися на таких базових принципах:

- верховенство Конституції і законів України;

- пріоритет прав та свобод людини і громадянина;

- патріотизм;

- професіоналізм і компетентність;

- оптимальне поєднання повноважень та відповідальності;

- політична і релігійна нейтральність;

- відкритість і прозорість.

Керівництво проходженням державної служби в органах державної влади покладається на вищу посадову особу, яка є державним службовцем.

Окремо визначаються особливості служби працівників в органах місцевого самоврядування.

У перспективі до специфічних видів державної служби доцільно віднести військову, дипломатичну, митну та інші види служби у відповідних державних органах оборони, внутрішніх і закордонних справ, безпеки, прокуратури, судочинства тощо.

Конкурсність, об'єктивність, прозорість і гласність у прийнятті на державну службу та просуванні щодо службової кар'єри.

Для приймання на посади державних службовців доцільно перейти до єдиного порядку проведення конкурсу та стажування із складанням іспиту.

Необхідно створити систему об'єктивної оцінки (атестації) діяльності державних службовців. Серед основних критеріїв оцінки мають бути продуктивність, ефективність, якість і своєчасність роботи. Обов'язкове здійснення системного контролю за проходженням державної служби.

З метою формування дійового резерву та заповнення вакантних посад у державних органах слід запровадити у загальнонаціональному масштабі систематичне інформування громадськості про потребу у кадрах. Важливо забезпечити доступ громадян та їх об'єднань до всіх загальних нормативних та інструктивних матеріалів, що визначають діяльність державних органів.

Мають бути утверджені нові підходи до організації діяльності державних службовців, зокрема у взаємодії з громадянами, насамперед у принциповій зміні характеру цієї взаємодії. Необхідно встановити стандарти якості роботи державних службовців та їх поведінки по відношенню до громадян. На сьогодні головною рисою діяльності державних службовців повинен стати пріоритет прав та інтересів особи.

Потрібно виробити нову управлінську ідеологію, спрямовану на оновлення адміністративної культури, формування готовності управлінського персоналу до прийняття рішень в умовах зростаючої свободи дій та підвищення особистої відповідальності з орієнтацією на служіння громадянам. Слід ідентифікувати, стандартизувати та оприлюднити певні види державних послуг з метою їх поліпшення і спрощення порядку надання (дерегуляція), делегування повноважень іншим управлінським рівням та секторам (децентралізація і деконцентрація), а також удосконалення управлінських процедур та запровадження достатніх апеляційних інституцій і механізмів, зокрема стосовно оскарження дій державних службовців.

З метою збереження високопрофесійного і досвідченого кадрового потенціалу державної служби та ефективного його використання у випадках припинення державної служби з незалежних від працівника причин (відставка, звільнення, відсторонення, утримання в резерві поза службою тощо) доцільно розробити і запровадити дійовий механізм його соціально-правового захисту.

Необхідно створити належні умови праці персоналу державної служби, включаючи надання відповідних приміщень, організаційно-технічне, інформаційне та допоміжне обслуговуюче кадрове забезпечення.

З метою ефективного проведення адміністративної реформи слід передбачити комплексний механізм організаційного забезпечення адміністративної реформи. Він має охоплювати головні складові адміністративних перетворень, зокрема: трансформацію системи органів виконавчої влади, державної служби, адміністративно-територіального устрою та системи місцевого самоврядування, окремих сфер державного управління.

Щодо реформування державної служби окремі координуючі функції покладаються на Головдержслужбу при Кабінеті Міністрів України, а науково-методичні - на Українську академію державного управління при Президентові України.

Ключове місце у правовому забезпеченні адміністративної реформи посідає адміністративне право. Ця фундаментальна галузь українського публічного права органічно пов'язана з виконавчою владою, являючи собою, з одного боку, її правові засади, а з іншого - важливий засіб, інструмент її здійснення.

В Україні були прийняті важливі рішення, спрямовані на запровадження нової концепції управління, створення більш ефективної системи виконавчої влади, підвищення керованості суспільно важливих процесів, реформування державної служби, зменшення чисельності апарату управління.

Водночас стан реалізації адміністративної реформи не відповідає вимогам, що містяться в Концепції адміністративної реформи в Україні стосовно формування ефективної організації виконавчої влади як на центральному, так і на місцевому рівнях управління.

На сьогодні зроблені тільки перші кроки в питаннях реформування апарату державного управління, які подекуди не ґрунтуються на використанні науково-системних поглядів та принципів. Незважаючи на прийняття ряду указів Президента України, спрямованих на підвищення ефективності діяльності та зменшення чисельності працівників органів виконавчої влади, стан справ у цьому напрямі практично не поліпшується.

Питома вага видатків на утримання органів виконавчої влади в загальному обсязі Державного бюджету України постійно зростає. Разом з тим середня заробітна плата працівників цих органів становить лише 206 гривень. Значно зросла чисельність фінансових і фіскальних органів у загальному обсязі органів державного управління, питома вага яких збільшилася за останній рік з 43,6 відсотка до 53 відсотків.

Реформування державної служби України обумовилося в принциповому плані значущими завданнями та функціями державної служби Зміни у законодавстві про державну службу обумовлені, в свою чергу низкою нових державних завдань, реформою державного управління, створенням нових конституційно-правових ідей реформуванням політичної та економічної систем.

Розвиток державної служби в Україні за останні п'ять років був пов'язаний передусім з новим державним будівництвом, із встановленням принципу багатопартійності, розподілом державної влади, нарешті, - із змінами конституційно-правових засад. Необхідність створення нової державної служби зумовлюється не тільки прийняттям нової Конституції, а й всією законотворчою роботою.

Реформування державної служби постійно супроводжувались державно-правовими змінами в різних країнах у різні часи. В Україні такі зміни були уособлені тими шляхами, якими пішов наш законодавець. При реформуванні державної служби він обмежився фактично тільки системою виконавчої влади. Такий підхід вважався найбільш привабливим і реалістичним. Проте він має недоліки, оскільки державну службу не можна відокремити від інших видів діяльності та інших соціально-правових інститутів. Це призвело до того, що після прийняття Закону України "Про державну службу" необхідно було уточнювати межі державної служби, типологію посад державних службовців та інші основні поняття [1].

Суттєвим для правового реформування державної служби є питання врегулювання правового статусу так званих "політичних діячів", а також осіб, які займають посади політичних державних службовців, або інакше - "політико-організаційні посади". Правовий статус цих осіб має бути детально регламентовано в окремих законодавчих актах.

Правовідносини в кон'юнктурі державної служби регулюватимуться також окремими нормами як вже діючого законодавства (адміністративно-деліктний, кримінальний кодекси), так і нормами законодавчих актів, які те мають розроблятися (Закон про Адміністративний суд України, Адміністративно-процесуальний Кодекс і т. ін.) [4, с. 11].

3.2 Шляхи удосконалення діяльності органів виконавчої влади

На формування системи виконавчої влади у постіндустріальних умовах впливає пошук нової теорії організації державної влади, трансформація її природи. Ідея демілітаризації, децентралізації державно-владних структур та методів при збереженні ідеї правової держави породжує нову теорію сервісної держави, яка покликана задовольняти потреби суспільства та кожного окремого його члена на принципі послуг.

Виконавча влада вважається другою за значенням гілкою державної влади, хоча, на думку багатьох авторів, це твердження є несправедливим. У радянський період панівною була теза про всевладдя рад, оскільки тільки вони в конституційному значенні визнавались органами державної влади. Ради заперечували виконавчу владу як самостійну форму державно-владних проявів і фактично поглинали її, оскільки виконавчо-розпорядчі органи розглядались як частина системи рад. У радянські часи існував адміністративно-правовий підхід до інституту виконавчої влади. В одних словниках виконавча влада характеризується як "правозастосовча влада", в інших - як "система органів державного управління" (уряд, міністерства). Але і в тому, і в іншому випадку даний правовий феномен розглядається за межами радянської державно-правової системи.

На підставі аналізу норм Конституції України можна стверджувати, що органи виконавчої влади відрізняються від інших державних органів, по-перше, предметом і сферою діяльності. Вони не приймають закони, як Верховна Рада, а забезпечують управління економікою усієї країни, вирішення всіх управлінських справ. Виконавчою владою охоплюються майже всі сфери суспільного життя: соціальна, економічна, бюджетно-фінансова, культурна, сфера забезпечення прав і свобод людини та громадянина, обороноздатності та національної безпеки України тощо. Масштаби функціонування виконавчої влади є найбільш широкими в державі. В. Колпаков зазначає, що до сфери її безпосереднього управляння належать величезні правові, інформаційні, економічні, технічні, ідеологічні, організаційні та інші ресурси. Виконавча влада спирається на значну територію та контингенти людей, збройні сили, спеціалізовані примусові установи. Іншими словами, у ній сконцентрована фактична державна міць [12, с. 211].

По-друге, виконавча влада від інших гілок влади відрізняється своїм призначенням, змістом діяльності. Організовувати реалізацію прийнятих законів - основний обов'язок, що покладається на органи виконавчої влади. Виконавча влада становить широку сукупність державних органів та установ, які здійснюють владно-політичні та владно-управлінські функції у відповідній сфері і забезпечують реалізацію прийнятих законів і рішень на всій території країни. Поняття "виконавча влада" передбачає відповідне йому функціональне призначення - виконання законів та інших нормативно-правових актів. Саме в співвідношенні двох елементів (рішення та виконання) і проходить розподіл між представницькою й виконавчою гілками влади [4, с. 10]. Для виконавчої влади виконання рішень законодавчого органу становить зміст її діяльності.

По-третє, виконавча влада здійснюється системою спеціально створюваних суб'єктів - органами виконавчої влади різних рівнів, наділених виконавчою компетенцією, що не притаманна органам законодавчої влади Органи державної виконавчої влади - це первинні елементи апарату державного управління, які створюються державою для здійснення від її імені завдань і функцій державної виконавчої влади [5, с. 101].

Таким чином, виконавча влада - це одна з гілок державної влади, основним призначенням якої є організація виконання законів та інших нормативно-правових актів, реалізація зовнішньої та внутрішньої політики держави, охорона прав і свобод людини і громадянина, що здійснюється через побудовану на принципі вертикальної підпорядкованості систему спеціально створюваних і наділених відповідною компетенцією органів:

Сьогодні виконавчій владі, її органам відводиться значна роль у функціонуванні державного механізму, їх вивченню приділяється більша увага, ніж у попередні десятиріччя. Але й до цього часу українським законодавством не врегульовано багато питань, пов'язаних з правовим статусом органів виконавчої влади, з принципами й порядком їх діяльності та взаємодії з органами інших гілок влади. Крім того, є об'єктивна необхідність у вдосконаленні структури та системи виконавчої влади.

Система органів виконавчої влади є найважливішим елементом механізму державного управління. Ця система виступає провідним об'єктом трансформаційних перетворень у ході проведення в Україні адміністративної реформи.

Нагадаємо, що запроваджені на цей час ідеї і положення Концепції адміністративної реформи в Україні стосуються перш за все "верхніх ешелонів" системи органів виконавчої влади. Зокрема, зроблено кроки щодо: оптимізації посадового складу уряду, його внутрішньої організації та взаємодії з підвідомчими структурами за допомогою новоутворених урядових комітетів; трансформації функцій, структури апарату (зі зміною його назви на Секретаріат) уряду, зміни статусу його керівника (Державного секретаря Кабінету Міністрів); скорочення чисельності та уточнення переліку видів центральних органів виконавчої влади, у тому числі завдяки утворенню нових органів - "урядових органів державного управління"; посилення політичної ролі і відповідальності міністрів завдяки запровадженню механізму спрямування і координації через них діяльності інших центральних органів виконавчої влади.

Проте поки що зазначені кроки потягли в основному лише формально-структурні зрушення, глибоко не зачепивши зміст діяльності органів виконавчої влади і не спричинивши інтегрального ефекту від здійснюваних заходів. Усе більш відчутним стає розрив між очікуваними результатами адміністративної реформи і реальними наслідками не досить комплексних і послідовних реформаційних зусиль.

Напевно, нині настав час провести своєрідний доктринальний моніторинг здобутків адміністративної реформи, зокрема, з метою виявлення і аналізу об'єктивних чинників, що здатні вплинути на поступове розходження, між, з одного боку, ідеями, цілями і конструкціями, наміченими Концепцією адміністративної реформи в Україні, і з іншого, - реальною практикою їх втілення [6, с. 149].

Серед цих чинників основоположною виступає діюча конституційно-правова модель виконавчої влади, оскільки вона є фундаментом створюваного правового поля, що необхідне для забезпечення легітимності будь-яких заходів адміністративної реформи. Ядро даної конституційно-правової моделі становлять положення, що закріплюють загальні контури і найважливіші конкретні параметри системи органів виконавчої влади, яка є невід'ємним елементом державного ладу України.

Резюмуючи викладене, слід зробити висновок, що при реформуванні системи органів виконавчої влади надзвичайно важливого значення набуває належне доктринальне тлумачення конституційно визначених засад побудови і функціонування цієї системи. Виявлені при цьому окремі застереження мають належною мірою враховуватись і втілюватись у законодавчому забезпеченні подальших заходів адміністративної реформи.



Висновки та пропозиції

На основі вищевикладеного матеріалу можна зробити ряд висновків та узагальнень:

1. Державна служба є комплексним правовим інститутом, оскільки включає в себе норми багатьох галузей права: конституційного, адміністративного, фінансового, трудового, кримінального, житлового та ін.

2. Законодавством визначено чотири види державних службовців: нижчий - простий, середній, підвищений (відповідальний), вищий. Зайняття відповідної посади можливе лише при виконанні ряду умов, залежно від рангів.

3. Для проходження служби нижчого рівня вимагається успішне закінчення загальноосвітньої школи, або інше, визнаний рівноцінним рівень освіти, підготовча практика для зайняття посади середнього рівня, як мінімум вимагається закінчення реального училища, підготовча практика протягом трьох років, складання іспитів на право проходження служби. Для проходження служби вищого рівня вимагається закінчення вищої школи, підготовча практика до зайняття посади протягом мінімум двох років, складання іспиту на право проходження служби.

4. Незалежно від конкретних специфічних функцій на державних службовців покладається обов'язок виконувати свої завдання безсторонньо та справедливо, маючи на меті благо всього суспільства.

5. Неодмінною умовою підвищення ефективності державної служби є формування якісного складу державних службовців у центральних і державних органах державної виконавчої влади. Посилення інтелектуального забезпечення економічних і соціальних форм досягається шляхом залучення до державної служби фахівців вищої кваліфікації, передусім для середньої ланки державного апарату. Ця робота повинна проводитись на основі постійного аналізу фактичного складу державних службовців, прогнозування кількісних та якісних змін у суспільно-політичному та економічному житті, у законодавстві та викликаного у зв'язку з цим оновлення функцій державних органів.

6. Для якісного формування складу державних службовців центральних та місцевих органів державної виконавчої влади, їх керівникам необхідно визначити щорічно і на перспективу потребу у кадрах державних службовців всіх категорій з урахуванням посад і профілю їх діяльності, формувати замовлення на підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації державних службовців, укладати відповідний договір з керівниками навчальних установ, добирати кадри державних службовців відповідно до вимог законодавства з урахуванням особливостей кожної справи.

7. Подальше вдосконалення інституту державної служби можливе у вивченні та творчому використанні зарубіжного досвіду з питань державного управління.

8. Формування сучасної високоефективної державної служби тільки розпочато. Вирішення цього завдання вимагає ще великих зусиль і засобів із державного бюджету, а також видання ряду нових нормативних правових актів по питаннях державної служби.

9. Державна служба як важливе соціально-правове явище особливо потребує теоретичних досліджень з різних точок зору: правової, політичної, соціальної, організаційної, психологічної та ін.

10. В процесі розвитку законодавства про державну службу буде посилюватись тенденція злиття подібних правовідносин в одну правову галузь. Законодавчий процес в області державної служби України приведе до створення нової галузі - службового права з своїм предметом правового регулювання. З практичної точки зору наслідком реформування державної служби стане виникнення на місці старої та неефективної державної служби сучасної публічної служби. Службове право повинно стати регулятором державно-службових відносин не тільки в сфері діяльності державних органів, але і в області функціонування органів місцевого самоврядування.

11. Важливим для інституту державної служби є питання про види державної служби. На законодавчому рівні це питання не врегульоване. В юридичній науці немає єдиної думки стосовно видів державної служби.

12. Найчастіше державну службу класифікують на такі види: службу в органах законодавчої, виконавчої та судової влади; на цивільну та мілітаризовану службу; на цивільну та спеціалізовану службу; на державну і цивільну. За законом державною є тільки та служба, яка здійснюється в державних органах та їхніх апаратах.

Отже, на формування системи виконавчої влади у постіндустріальних умовах впливає пошук нової теорії організації державної влади, трансформація її природи. Ідея демілітаризації, децентралізації державно-владних структур та методів при збереженні ідеї правової держави породжує нову теорію сервісної держави, яка покликана задовольняти потреби суспільства та кожного окремого його члена на принципі послуг.



Список використаних джерел

1. Закон України "Про державну службу". Прийнятий 16.12.93р. -Відомості Верховної Ради 1993р., № 52 ст. 490, зі змінами і доповненнями.

2. Конституційне право України / За ред. В.Ф. Погорілка. - К., 1999. - С. 514-515.

3. Авер'янов В.Б. Реформування українського адміністративного права: черговий етап // Право України. - 2000. - № 7. - С. 6-8.

4. Авер'янов В. Адміністративне право України: доктринальні аспекти реформування // Право України. - 1998. - № 8. - С. 10-11.

5. Авер'янов В.Б. Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики. К., 2003. 189 с.

6. Авер'янов В.Б. Структурно-функціональна характеристика апарату державного управління // У кн.: Державне управління: теорія і практика / За заг. ред. В.Б. Авер'янова. - К., 1998. - С. 149-150.

7. Административное право: Учебник/ Под ред. Ю.М. Козлова, Л.Л. Попова. - М., 1999. - С. 409.

8. Бахрах Д.Н. Государственная служба: основные понятия, её составляющие, содержание, принципы. - Государство и право 1996. - № 12. С. 10-18.

9. Дахова І. Поняття виконавчої влади та її місце в державному механізмі України (конституційний аспект) // Право України. 2002. №12. С. 23.

10. Дашковська О.Р. Конституційний статус і взаємодія гілок державної влади в Україні // Проблеми активізації конституційно-правових досліджень і вдосконалення викладання конституційного права: 36. наук, статей. - Харків, 1999. - С. 29-46.

11. Коваленко A.A. Розвиток виконавчої влади в Україні на сучасному етапі: теорія і практика: Монографія. - К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2002. - 512 с.

12. Колпаков В.К. Адміністративне право України: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 1999. - 736 с.

13. Манохин В.М. Советская государственная служба. - М.,1996. - с. 76, 122-124.

14. Ноздрачев А.Ф. Об основах государственной службы. - Дело и право 1996. - № 5. С. 29-40.

15. Пилипенко А Адміністративне юрисдикційна діяльність органів виконавчої влади питання теорії // Право України. 2004. №9. С. 26

16. Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю.С. Шемшученка, В.Д. Бабкіна. - Київ: Генеза, 1997. - 395 с.

17. Попович С. Административное право. Общая часть. - М., 1968. - С. 398-400.

18. Старилов Ю.Н. Институт государственной службы: содержание и структура. - Государство и право 1996. - № 5. С. 14-24.

19. Указ Президента України "Про першочергові заходи з проведення в Україні адміністративної реформи" 20 листопада 1998 року № 1284/98.

20. Шеpгин А.П. Административная юрисдикция. - М., 1979. - С. 33.

21. Щербак А.И. Правовая ответственность должностных лиц. - К., 1990. - с. 83.

Размещено на Allbest.ru

...