Державницька думка в Україні в ХІХ - та на початку ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство науки і освіти України

Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут»

ФАКУЛЬТЕТ СОЛІОЛОГІЇ І ПРАВА

«Державницька думка в Україні в ХІХ - та на початку ХХ ст.»

Виконав: студент 2 курсу

групи АМ-74

Русинов Л.А.

Перевірив: проф. Ковальський Б.П.

Київ 2009

План

Вступ

1. Питання української державності в програмних документах Кирило-Мефодіївського братства

2. Громадсько-соціалістична модель організації державного управління та місцевого самоврядування в Україні М. Драгоманова

3. Розвиток ідеї федералізму в працях М. Грушевського

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Особливості української державницької думки ХІХ-ХХ ст. визначалися тим, що вона розвивалася в соціальному середовищі, в якому зникали давні спадково-майнові ознаки, поступово руйнувався сільський традиційний спосіб життя і замість аграрного поставало масове індустріальне суспільство.

Україна впродовж ХІХ-ХХ ст. перебувала майже виключно в російській (з 1922 р. радянській) сфері впливу. Тому українська політична думка згаданого періоду зазнавала щонайперше впливів таких російських інтелектуально-політичних течій, як декабризм, панславізм, народництво, більшовизм і лише опосередковано - західноєвропейських течій, зокрема лібералізму, консерватизму, націоналізму тощо.

З огляду на розмаїття ідей розвиток української політичної думки ХІХ-ХХ ст. не був суцільним потоком, а являв собою кілька паралельних і окремих, хоча взаємопов'язаних та взаємозалежних напрямів, а саме: демократичне народництво (український соціалізм); лібералізм; націонал-демократія (демократичний, або державницький, націоналізм); консерватизм; націонал-комунізм; інтегральний націоналізм.

Демократичне народництво виникло на першій фазі українського національного відродження та було найстарішим напрямом української політичної думки модерної доби. Спершу воно було досить тісно пов'язане з декабристським рухом на підросійських землях (П.Борисов, П.Вигодовський, І.Горбачовський, Я.Драгоманов, О.Усовський та ін.). Однією з перших пам'яток цього напряму української політичної думки була Програма Товариства об'єднаних слов'ян, де висловлено наскрізні ідеї українського демократичного народництва:

· ворожість до кріпацтва й самодержавства;

· думки щодо демократизації суспільного та державного життя; конституційного перевлаштування імперії;

· створення демократичної панслов'янської федерації.

Подальший розвиток демократичного народництва пов'язаний із прагненням його чільних представників зблизити соціальне й національне питання та розв'язати їх у перебігові соціальної революції, яка водночас мала би бути національною за характером і рушійними силами. Органічне поєднання національно-федеральних, демократичних і соціалістичних (немарксистських) ідей дає підстави визначати демократичне народництво як специфічно український різновид соціалізму - український соціалізм.

Поява Кирило-Мефодіївського братства (1846) свідчила про кристалізацію народницько-демократичного руху в Україні та про широке осмислення власне українських проблем у контексті політичного буття всього слов'янського світу. Лідерами цієї організації були М.Костомаров (1817-1885), П.Куліш (1819-1897) і Т.Шевченко (1814-1861). Один із братчиків Г.Андрузький (1827-?) вперше в новітній історії України запропонував конституційний проект організації суспільно-політичного устрою майбутньої України, що ґрунтувався б на засадах демократизації та федералізації Росії ("Начерки конституції республіки").

Програма діяльності кирило-мефодіївців спиралася на ідеї соціального месіанізму, панславізму, федералізму, християнського світогляду, егалітаризму. Новим елементом у цій програмі була поява романтичного націоналізму (патріотизму). Основою національного відродження братчики вважали визволення селянських мас ("народу") від кріпацтва, метою була проголошена українська демократична республіка у складі федерації слов'янських народів. Ієрархія завдань уявлялася такою: знищення кріпацтва й самодержавства в Російській імперії; демократизація суспільного життя; побудова слов'янської спілки християнських республік; поширення християнського суспільного ладу на весь світ як наслідок здійснення слов'янами своєї християнської місії. У концентрованому виразі ці погляди було висловлено у праці "Закон Божий (Книги буття українського народу)", написаній М.Костомаровим, та в численних поетичних творах Т.Шевченка. Загалом, ідеологія кирило-мефодіївців була синтезом романтичного етнографізму і культурництва з традиціями козацької державності та західноєвропейськими ідеями демократії, першими носіями яких в Україні XIX ст. були російські декабристи. Кирило-Мефодіївська програма стала платформою українського національно-визвольного руху на кілька наступних десятиліть (до 1917 р. включно).

Українське народництво протягом другої половини XIX ст. розвивалось двома напрямами. Перший репрезентували поляки-українофіли, або хлопомани: Ф.Духінський (1816-1893), І.Терлецький (1807-1888), М.Чайковський (1804-1886), В.Антонович (1834-1908); другий, впливовіший, започаткував М.Драгоманов (1841-1895).

У концепції одного з найяскравіших представників першої течії В.Антоновича, автора численних історичних і публіцистичних праць, було висловлено такі ідеї: вроджена нездатність та нелюбов українського народу до державного життя і перманентність опозиції до будь-якої форми держави; протиставлення самозорієнтованості державності вільній творчій суспільності; несумісність принципів демократизму з існуванням бюрократичного апарату; ототожнення демократії з народоправством, а українського народу - з трудовим селянством.

М.Драгоманов (основні праці - "Переднє слово до "Громади", 1878; "Шевченко, українофіли і соціалізм", 1879; "Історична Польща і великоруська демократія", 1881-1882; "Вольний Союз (Вільна Спілка)", 1884; "Лібералізм і земство в Росії", 1889; "Чудацькі думки про українську національну справу", 1891; "Листи на Наддніпрянську Україну", 1893), критикуючи абсолютизацію інтересів трудового народу, водночас продовжував народницько-демократичну традицію під прапором соціалізму (громадянства), який, щоправда, не був революційним, радикальним, і започаткував ліберальний напрям в українській політичній думці. Метою перевлаштування суспільства мислитель проголосив "безначальство" - анархосоціалізм прудонівського зразка (тому його концепція перебувала в річищі традиції еволюційного, або "етичного", соціалізму, хоч і зазнавала відчутного впливу марксизму). Суть програми, виробленої Драгомановим, полягала в забезпеченні національних інтересів України через конституційно-правову реорганізацію Росії; федералізацію Росії та Австро-Угорщини; надання твердих гарантій конституційним правам громадян; надання права самоврядування для окремих регіонів і національностей та забезпечення вільного розвитку української культури. Провідною для Драгоманова була думка про те, що "не народи існують для держав, а держави для народів". Ідейними спадкоємцями М.Драгоманова виступили С.Подолинський (1850-1891), М.Павлик (1853-1915), І.Франко (1856-1916), С.Петлюра (1879-1926), М.Грушевський (1866-1934) та ін.

1. Питання української державності в програмних документах Кирило-Мефодіївського братства

Після розгрому декабристського руху та офіційної заборони масонства на території Російської імперії для України він відзначився подальшим наступом на її права, нівелюванням її особливостей та державницької пам'яті. Як відзначав відомий дослідник діяльності Кирило-Мефодіївського товариства Г.Сергієнко, у цей час продовжувався “наступ самодержавства на рештки автономії України. У 1835 році Київ позбавлено традиційного Магдебурзького права - магістрат перетворено у міську думу, залежну від місцевих властей. Урядовими постановами припинено чинність в південно-західних і литовських губерніях Литовського статуту і доповнюючих його сеймових конституцій та поширено на ці області закони Російської імперії. 4 березня 1843 р. Литовський статут втратив силу в Чернігівській та Полтавській губерніях”.

Певним струсом, що активізував громадську думку в Україні стало польське антиросійське повстання 1831 року, що охопило також і частину Правобережжя.

Повстання серйозно налякало уряд Російської імперії. У ході його доволі жорстокого придушення російська влада намагалась підірвати не лише економічну основу польського визвольного руху, конфіскуючи майно повстанців, а й знищити духовні передумови польського патріотизму. З 1832 року російська мова стала єдиною офіційною у всіх установах Правобережжя, закрито значну кількість костьолів. Всі польські навчальні заклади перетворено на російські, а Крем'янецький ліцей закрито. Його бібліотека і наукові збірки перевезено в Київ, де вони стали основою для створення навчальної бази Київського університету святого Володимира. Відкритий 1834 року він, за задумом імператора Миколи І, повинен був стати цитаделлю “обрусения края”.
Університет повинен був також замінити собою Києво-Могилянську академію як центр світської освіти із значними історичними і гуманістичними традиціями. Сама академія перетворювалась на заклад, що готував виключно служителів православної церкви.

Однак, створення центру вищої освіти в давній князівській столиці мало своїм результатом наслідки, багато в чому протилежні задумам імператора. Київ з його молодим університетом став осередком культурного життя, де на перехресті різних культурних впливів, на ґрунті так багатому історичними споминами прокидалася українська національна думка й поширювалася до ідеї слав'янської взаємності. Вплив польської літератури надавав їй радикальний відтінок.

Хоча основну масу студентів і викладачів Київського університету св. Володимира складали вихідці з російського дворянства та правобережної польської шляхти, ті з них, хто не забув свого українського походження, чию пам'ять розбудила “Історія Русів”, і чия свідомість формувалась під впливом “Енеїди” І.Котляревського та творів харківських романтиків, стали творити нову українську національно-політичну думку.

На початку 40-х років XIX ст. центром українського національно-визвольного руху стає Київ. Студенти та молоді викладачі університету організували тут таємний гурток “Київська молодь”, поставивши за мету сприяти розвитку духовних сил української нації та звільненню селян із кріпацтва. На своїх засіданнях гуртківці обговорювали майбутнє України, вивчали праці французьких філософів-утопістів, цікавилися процесами відродження сусідніх народів і мріяли “щоб усі слов'яни стали добрими братами” і “брат з братом обнялися і поговорили слово тихої любові вовіки і віки”.

Цей гурток став ідейним та організаційним предтечею найбільш відомого українського політичного товариства кінця 40-х років XIX ст. -- Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія, більш відомого в літературі як Кирило-Мефодіївське братство.

Братство виникло в кінці 1845 -- на початку 1846 року і проіснувало, за оцінками істориків, не більше п'ятнадцяти місяців. Його засновниками були, як прийнято вважати, чиновник канцелярії генерал-губернатора М.Гулак, ад'юнкт Київського університету М.Костомаров та студент цього ж університету М.Білозерський. До товариства також приєдналися поет Т.Шевченко, вчителі П.Куліш і Д.Пильчиков, студенти університету О.Навроцький, О.Маркович, І.Посяда, Г.Андрузький і О.Тулуб, поміщик М.Савич. За оцінками дослідників близько 100 осіб підтримували зв'язки і дружні відносини з членами товариства. Серед членів товариства, на відміну від масонів чи декабристів, не було представників великої родової аристократії, його основу складали вчені, письменники, діти середніх чи дрібних землевласників.

Кирило-Мефодіївське братство, фактично, не встигло розпочати активної роботи, підготувавши лише ряд програмних документів та визначити основні цілі і завдання своєї діяльності, оскільки в березні 1847 р. було викрите внаслідок доносу студента Київського університету. Поліція зразу ж арештувала провідних членів цієї групи й доставила їх у Петербург. У результаті посилених допитів власті дізналися про існування Кирило-Мефодіївського братства - першої на Україні організації політичного спрямування.

Незабаром стало очевидним, що побоювання властей відносно наявності широкого підпільного руху були перебільшеними. Братство складалося всього з десятка активних членів та кількох десятків співчуваючих.

Братство було не лише малочисельним, а й обмеженим у своїй діяльності. Протягом свого існування “браття” збиралися кілька разів на тривалі філософські й політичні дискусії та підготували ряд положень своєї програми.
Основні політичні ідеї Кирило-Мефодіївського братства було викладено в його програмних документах, до яких належать “Статут Слов'янського товариства св. Кирила та Мефодія”, відозви “Брати українці” та “Братья великороссияне и поляки”, “Книги буття українського народу”, а також у ряді робіт, що мали своєрідний підготовчий щодо програмних документів характер, у наукових розвідках та літературних творах учасників організації.

“Статут Слов'янського товариства св. Кирила та Мефодія” складається з двох частин. Перша - “Головні ідеї” - містить у концентрованому вигляді вихідні положення ідеології та основні цілі діяльності, а друга - “Головні правила товариства” - присвячена визначенню способів та засобів реалізації програмних засад товариства.

Першим пунктом “Головних ідей” зазначалося: “Приймаємо, що духовне і політичне поєднання слов'ян є їх призначенням, до якого вони повинні прагнути”. Цей пункт є першим не лише за порядком, а й за ідеологічним значенням, оскільки ідея об'єднання слов'янських народів проходить “червоною ниткою” через всі програмні документи Кирило-Мефодіївського братства і є тим вихідним пунктом, на якому грунтуються всі подальші теоретичні розробки.

Слов'янофільство було досить популярним напрямком політичної думки у слов'янських народів першої половини XIX сторіччя. Однак, як ідеологічна течія, воно не було однорідним і ціліснім. У кожного із слов'янських народів ці ідеї набували специфічного змісту, а цілі та засоби поєднання слов'ян були, в значній мірі, відмінними.

Для кирило-мефодіївців слов'янофільство не було самодостатньою ідеєю. У підготовчих матеріалах до програмних документів товариства досить чітко прослідковується думка про те, що, оскільки всі спроби українців досягти державно-політичної незалежності самостійно закінчувались невдачею, то єдиним виходом для них, який дозволить позбавитись національного і соціального гніту, є спільна боротьба з іншими поневоленими слов'янськими народами.

У другій частині Статуту - “Головних правилах товариства”- розкриваються його головні принципи організації братства, а також тактичні цілі на шляху утворення майбутнього союзу слов'янських народів. Так, у сьомому пункті зазначалось, що оскільки “в теперішній час слов'янські племена сповідують різні віросповідання і мають упередження одне до одного, то товариство буде старатись про знищення всякої письмової та релігійної ворожості між ними і розповсюджувати ідею про можливість примирення розбіжностей в християнських церквах”. Це, на думку його авторів, повинно було сприяти зближенню слов'ян та встановлення між ними справді братерських, дружніх і рівноправних відносин.

У сфері суспільних відносин Статут особливу увагу звертав на необхідність ліквідації соціальної нерівності та її особливо потворного прояву - кріпацтва. Восьмий пункт “Головних правил” відзначав “товариство буде старатись заздалегідь про викорінення рабства і всякого приниження нижчих класів, рівним чином і про повсюдне розповсюдження грамотності”.

Просвітництво широких народних мас визнавалось головним засобом досягнення мети, яке ставили перед собою члени Кирило-Мефодіївського братства. Ця, здавалось би, далека від політики, культурно-просвітницька діяльність викликала значні підозри у царських слідчих. Вони ретельно підшивали до справ заарештованих братчиків проекти облаштування народних шкіл, нарівні з революційними прокламаціями та патріотичними художніми творами.

Будучи у своїй масі ревними християнами, автори Статуту Кирило-Мефодіївського братства особливо наголошували на моральності своїх дій та дотримання духу християнського віровчення. У дев'ятому пункті “Головних правил” спеціально зазначалось про те, що “Як все товариство в цілому, так і кожен його член повинні свої дії узгоджувати з євангельськими правилами любові, покірливості і терпіння; правило ж “Мета освячує засіб” товариство визнає безбожним”.

Відозва “Брати українці”, відображаючи в цілому ідеї, зазначені в Статуті, дає більш уточнене трактування основоположних ідей діяльності братства.

Особлива увага у цій відозві зверталась на необхідність ліквідації станів та станових привілеїв, забезпеченні громадянської рівності та свобод. Реальним проявом цієї рівності повинен був стати доступ до всіх державних посад в слов'янськім союзі та республіках, що ввійдуть до нього не за “родом і достатком”, а “по розуму і просвіченості народними виборами”.
Невелика за обсягом відозва “Братья великороссияне и поляки” проникнута закликом до двох слов'янських народів, з якими історія найбільш тісно пов'язала долю української нації подолати історичну ненависть та суперечності в ім'я майбутнього об'єднання всієї Слов'янщини на засадах свободи та рівності громадян і народів.

У цілому програмні документи Кирило-Мефодіївського товариства носили революційний і визвольний, як в національному, так і в соціальному відношенні, характер з наголосом на використанні просвітницьких, ненасильницьких методів реалізації. Політична програма Кирило-Мефодіївського товариства, висловлена в ряді документів і творів, була прогресивною і в основному революційною. Найголовніші вимоги її зводилися до ліквідації кріпосництва і самодержавства, визволення і об'єднання слов'янських народів у республіканську демократію, запровадження загальної народної освіти.

Хоча у вище означених програмних документах братства організація майбутнього союзу слов'янських народів не розглядалась детально, все ж варто відзначити, що особливу роль в ньому відводилась Україні і Києву. Останній розглядався в ряді творів членів товариства саме як столиця планованого слов'янського союзу, місце розташування його головних керівних органів.

Твір під назвою “Книга Буття українського народу” написаний в дусі романтизму та ідеалізму того часу, пройнятий шануванням християнських цінностей і панслов'янськими елементами. Цей твір закликав до перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства. Серед пропонованих у ньому конкретних заходів були скасування кріпацтва, ліквідація юридичних відмінностей між станами, доступність освіти для мас. Національне питання, що з усією очевидністю привернуло найбільшу увагу братства, ставилося на широкий контекст панславінізму: “Всі слов'янські народи мають право вільно розвивати свої культури і, що важливіше, вони повинні утворити слов'янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах Америки”. Столицею федерації мав стати Київ.

Першою по шляху створення федерації мусила піти Україна, яку вважали водночас і найбільш пригніченою, й найбільш егалітарною серед усіх слов'янських суспільств - через відсутність у ній знаті.
Подібне до Христового, воскресіння цієї країни описувалося у псевдобіблійному стилі: “І зруйнували Україну. Але то лише здавалося, бо голос України не змовк. Встане Україна з своєї домовини і закличе братів-слов'ян; почувши її зклик, повстануть всі слов'яни... і стане Україна самостійною республікою у слов'янському союзі. Тоді всі народи вказуватимуть туди, де на карті розміщна Україна, і казатимуть: “Дивіться, відкинутий будівельниками камінь став наріжним каменем”. Таке бачення майбутнього України у рамках федерації хоч і спиралося на надмірно ідеалізовану картину її минулого, але виключало ідею її повної незалежності. Переважна більшість членів товариства, за винятком Шевченка й ще кількох, сумнівалися у здатності своїх “м'яких” і “поетичних” співвітчизників існувати незалежно.

Погоджуючися щодо загальних засад, учасники групи, однак, розходилися в питанні про те, що вважати першочерговим і найголовнішим. Для Костомарова це були єдність і братство слов'ян; Шевченко палко вимагав соціального й національного звільнення українців, а Куліш наголошував на важливості розвитку української культури. Більшість висловлювалася за еволюційні методи, сподіваючись, що загальна освіта, пропаганда й “моральний приклад”, який вони подаватимуть властям, - це найдієвіші засоби досягнення поставленої мети. На відміну від них Шевченко і Гулак представляли думку меншості, згідно з якою лише шляхом революції можна здійснити бажані зміни. Втім ці розходження не слід перебільшувати. Членів товариства безсумнівно об'єднували спільні цінності та ідеали й, що найхарактерніше, бажання покращити соціально-економічну, культурну й політичну долю України.

Відносно безневинний характер братства царські власті вирішили покарати його провідних членів. При цьому суворість покарання була неоднаковою. Костомаров, Куліш та інші помірковані дістали порівняно легкі вироки, що передбачали заслання вглиб Росії на рік і менше, після чого їм дозволялося продовжити попередні заняття. Гулака засудили до трьох років ув'язнення. Та найсуворіше було покарано Шевченка, в якому цар і його чиновництво вбачали найнебезпечнішого учасника товариства. Його віддали у солдати на 10 років. Сам Микола і дописав до вироку таке: “...под строжайшим наблюдением и запретом писать и рисовать”. Фізичні й моральні муки цього заслання спричинили передчасну смерть Шевченка у 1861 р.

Значення Кирило-Мефодіївського братства важливе з кількох міркувань. Воно було першою, хоч і невдалою, спробою інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку; воно привернуло увагу царського уряду до потенційної небезпеки зростаючої національної свідомості українців; ліквідація товариства дала сигнал до наступу антиукраїнської політики і ознаменувала початок довгої безупинної боротьби української інтелігенції з російським царатом.

2. Громадсько-соціалістична модель організації державного управління та місцевого самоврядування в Україні М. Драгоманова

Діяльність М. Драгоманова (1841 -1895) була помітним явищем в історії української суспільно-політичної думки другої половини ХІХ ст. Його теорія громади формувалася під впливом політичних умов які склалися в кінці ХІХ - початку ХХ ст. в Російської та Австро-Угорської імперії В період який «можна охарактеризувати як добу підготовки українських сил до боротьби за незалежність, як добу «соборності» України».

На формування його концепції громади вплинуло виникнення перших дієвих товариств (своєрідних громад), що боролися за інтереси українського народу (наприклад, Кирило-Мефодіївське товариство), друкованих органів громадівців (перший український літературно-мистецький і публіцистично- історичний журнал «Основа»), діяльність культурних інститутів (діяльність українського театру).

Значне місце в творчій спадщині М. Драгоманова відведено питанням місцевого самоврядування, а саме проблемі територіальної організації населення та об'єднання населення в громади. Питання місцевого самоврядування входили до політичних проектів Драгоманова як їх організаційно-адміністративна основа, як базисний рівень діяльності демократичної федеративної держави, підвалини якої складають громади, «вільні спілки вільних людей, об'єднаних для спільної справи». На досвіді країн Європи та Північної Америки, Драгоманов формулює основні закономірності формування та розвитку територіальних громад, як необхідної складової системи державних політичних інститутів.

На думку М. Драгоманова, головним критерієм оцінки діяльності держави є служіння суспільному благу. Суть держави полягає не в її формі, а в тих правах і свободах, якими наділені громадяни. Людство втратило первісну свободу й постійно прагне її повернути, але цьому заважає держава, навіть демократична, бо за такої форми депутати стають головуючими над народом і вирішують державні справи, не враховуючи його волю. Тому, М. Драгоманов пропонує впровадити врядування, щоб «була воля кожному і вільне громадство й товариство людей й товариств» .

Фактично дана ідея Драгоманова повністю втілюється в Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні», де зазначається, що місцеве самоврядування - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України . Тобто, право громадян на вільне волевиявлення та створення громад є законодавчо закріпленим, питання виникають тоді, коли постає проблема дієвості місцевого самоврядування та територіальних громад.

Громада у М. Драгоманова є первинною ланкою організації суспільного життя. Стосунки між громадами мають базуватися на федеративних засадах. Федерація утворюється в результаті децентралізації управління державою, що сприяє обмеженню можливого свавілля з її боку, з громад як більш дрібних суспільних об'єднань. В своїй державно-правовій концепції він пропонував парламентську державу з засадами самоуправління, яка впливала б на соціальну та економічну сфери, надавала б ваги просвітництву і законодавству, а ті в свою чергу уможливили б реформаційні зрушення . Драгоманов виступає за самостійні сильні обласні органи влади, які б мали певну незалежність від центральної влади і діяли на автономних самоврядних засадах. Самоврядування має здійснюватися різними зборами, яким були б підзвітні посадові особи .

В сучасній українській політиці питання децентралізації постає неодноразово. Було запропоновано декілька варіантів адміністративної реформи, яка вже розпочалася і має передбачати розширення повноважень та відповідальності місцевих органів влади. Як бачимо дана проблема не є нововведенням сьогодення, а сформульована ще в працях Драгоманова.

Драгоманов приходить до висновку, що покінчити зі злиденністю і гнобленням можна тільки шляхом організації колективної праці за умови колективної власності на землю та знаряддя праці . Питання власності хоча й має законодавче закріплення та вирішення, але в багатьох випадках виникає багато проблем при практичній реалізації права як на приватну власність на землю, так і на колективну.

Отже, зазначивши основні риси теорії громади Драгоманова, розглянемо її основні напрямки за сферами впливу.

Вплив громади на прийняття політичних рішень. Драгоманов часто ототожнює поняття «громада» та «товариство» з «народом», зазначаючи, що народ (велике товариство) має складатися з невеликих громад, об'єднаних на основі спільного інтересу і прагнення до колективного вирішення проблеми .

Дана позиція Драгоманова віддзеркалюється в Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні», де зазначається, що територіальну громаду формують жителі об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр . Тобто об'єднання громадян в даному випадку має відбуватися на основі територіального показника.

Драгоманов застерігає, що територіальні громади будуть ефективними лише в тому випадку, якщо вони будуть об'єктивними, не будуть заангажованими, не матимуть зовнішнього впливу. Він говорить, що люди повинні об'єднуватися в невеликі спілки, товариства, громади, що мають бути вільними від будь-яких впливів, в іншому випадку «які-небудь громади будуть поневолені робити не те, що вони хотять, і не там, де вони сидять» .

Для української політики вже звичним є те, що на діяльність територіальних об'єднань здійснює значний вплив місцева влада, що більшою мірою за пропорційною виборчою системою є представником певної політичної сили, відповідно, тут і порушується право громади на вільне волевиявлення.

Формування громади за теорією Драгоманова має здійснюватися на основі дотримання прав людини і громадянина. Ніхто не може бути примусово залученим до тієї чи іншої громади. «громада потрібна людям тільки для того, щоб кожному було найліпше. Значить, і громада тільки тоді буде мила кожному, коли вона не неволить нікого: бути в ній чи не бути. І громада мусить бути спілкою вільних осіб» . Фактично, Драгоманов наголошує на тому, що громада буде дієвою лише в тому випадку, коли люди будуть бажати реалізовувати своє право на ініціативу чи захист прав.

Продовжуючи попередню думку, зазначимо, Драгоманов дає пораду територіальним громадам не зупинятися перед проблемами . Перемога буде здобута лише тоді, коли громада буде в курсі політичних, економічних, соціальних подій, тобто існуватиме реально, а не номінально. Цікавим є те, що дана ідея Драгоманова є досить актуальною для сьогодення, оскільки в більшості випадків велика кількість громадян України практично позбавлена можливості впливати на рішення місцевих рад правовим шляхом, також ради часто ігнорують вимоги законодавства щодо врахування думки громади.

Драгоманов визначає специфіку відносин між громадою та владою, зазначаючи про потребу надати громадам більш широкі повноваження та можливість активно впливати на прийняття політичних рішень: «Більш налягатиме на те, щоб збільшити власне волю кожної особи в слові й праці, волю кожної людської породи, спілки, громади, щоб, скільки змога, вменшити силу державного начальства» .

В Україні протягом всього періоду незалежності потребує вирішення проблема законодавчого регулювання взаємовідносин між владою і громадою. Сьогодні відносини між громадами та владою регулюються Конституцією України , Законами України «Про місцеве самоврядування в Україні» , «Про місцеві державні адміністрації» , «Про органи самоорганізації населення» , але окремого закону про громади в Україні не існує, є лише Проект Закону про територіальну громаду від квітня 2001 запропонований депутатом І. Салій, який не був прийнятий .

Таким чином, як бачимо, ідеї Драгоманова щодо взаємовідносин громади та владних структур не втрачають актуальності сьогодні. Адже, питання організації та функціонування територіальних громад знаходиться на етапі розробки і вдосконалення. В Україні існує потреба в ефективній організацій територіальних громад, що мають функціонувати на основі закону, при дотриманні прав людини і громадянина.

Основні засади ефективного функціонування громади. У своїй теорії М. Драгоманов наводить декілька правил ефективного функціонування територіальних громад, які не втрачають актуальності сьогодні. Так, Драгоманов зазначає, що громада буде дієвою лише тоді, коли її члени усвідомлять необхідність участі громадян в житті держави. Члени громади мають представляти інтереси суспільства, щоб кожен зрозумів, що може впливати на політичну ситуацію в державі .

Дана ідея Драгоманова актуальна і сьогодні, адже, в більшій мірі, громадяни України не вірять в те, що вони щось можуть змінити в політичному житті країни, або хоча б мати змогу впливати на політичні рішення. Але, діяльність громади тільки тоді буде результативною, коли громадяни усвідомлять силу своїх політичних прав.

На думку Драгоманова, діяльність громади визначається наявністю спільної мети. Із громадською працею: в кожній країні, в кожній людській породі, далі навіть в кожній громаді й коло кожної особи мусять бути осібні підходи й приводи до однакової цілі . Фактично діяльність будь-якого об'єднання чи то організації повинна базуватися відповідно на спільній меті. Якщо мова йде про діяльність територіальних громад, то наявність спільної мети, визначатиме дієвість такої громади. Доки члени громади сперечатимуться відносно реалізації власних суб'єктивних позицій згідно того чи іншого питання, то таку громаду розколять внутрішні суперечки, не говорячи вже про можливість брати участь в політичному житті країни.

Крім того, Драгоманов наголошує, що діяльність громади буде приносити результати тільки тоді, коли всі члени даної громади працюватимуть на її користь з дотриманням положень відповідних законодавчих документів. Всяка зміна громадська посувається не самими тільки різкими, рішучими кроками, а й щоденною тихою працею, не самими тільки переломами закону, а й законними працями .

Таким чином, ідея Драгоманова щодо законності діянь як громади, так і державних органів влади, має актуальність і сьогодні, адже в українській політиці відомі приклади, коли політичні питання (не тільки на місцевому рівні) вирішуються не за допомогою законів. Це також пов'язано з тим, що , якщо законодавство і прописує основні положення взаємовідносин між владою і громадою, то механізми реалізації цих положень далеко не досконалі, внаслідок чого і виникають проблеми, що призводять до ігнорування законодавства. Наприклад, аналіз наявних положень про місцеву ініціативу дає змогу дійти висновку, що процедури реалізації права на їх висування в цих документах значно ускладнено, понад те, ними запроваджено значні дискримінаційні обмеження, що не відповідають нормам чинного законодавства . Фактично ці положення не лише обмежують, але й подекуди унеможливлюють право громадян на висування місцевої ініціативи.

Ще однією характеристикою дієвості громад, на думку Драгоманова, є територіальна осілість громадян. Громадянам слід не розбігатись по чужих землях, а працювати в своїй, дійдемо й до того, щоб і на самій Україні люди як можна більше держались кожний свого кутка, котрий їм найбільше відомий і де вони найбільше зрослись з людьми. Без такого повертання людей до свого кутка, без сидіння, як можна довше, на одному місці більша частина розмов про громадство .

Для України дана проблема є надзвичайно актуальною. Адже, коли громадяни не можуть захистити чи реалізувати свої права, вони шукають кращої долі на інших територіях, навіть в інших країнах. Якщо ж громадяни працюють на користь свого регіону і громада може повноцінно представляти інтереси населення регіону, такі території будуть процвітати завдяки праці громадян.

Драгоманов приходить до висновку, що для ефективного функціонування громади тимчасових імпульсивних спалахів настроїв громадян не достатньо. В першу чергу представники громади повинні користуватися певними науковими знаннями при вирішенні відповідних питань. Люди повинні приходити до громади не з іншими думками про громадські порядки та з проповіддю їх, а перш усього з докладною (спеціальною) наукою в таких речах, котрих потребує громада людська .

Дана проблема є актуальною і для сьогодення. Адже, як бачимо, стосовно громади нічого нового вигадувати не треба, досить звернутися до надбань відомих історичних постатей, до історії української політичної думки, до історії та сьогодення світової політичної думки. Основною проблемою в даному випадку є лише уміння як українських політичних діячів, так і членів громади користуватися набутими знаннями.

Слід зазначити, що особливістю вчення Драгоманова про громаду є те, що він визначає ефективність діяльності об'єднань громадян через кількість реалізованих завдань та вирішення проблемних питань. «При цьому не слід пропустити й такої уваги: тільки докладна повсякдень потрібна громаді праця може порятувати проповідачів нових порядків до того, щоб серед них не виросла порода людей, котра буде тільки «молоти язиком» та кидатись од справи до справи, ганяючи з краю до краю» .

Цікавим є те, що для сьогоднішньої України є характерним вирішення проблем лише на словах. Розглянемо хоча б право громади на реєстрацію статуту та на громадську ініціативу. Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» надає членам територіальної громади право ініціювати в порядку місцевої ініціативи розгляд у місцевій раді будь-якого питання, що віднесене до відання органів місцевого самоврядування. Однак закон не визначає порядку внесення місцевої ініціативи на розгляд ради, делегуючи це повноваження представницьким органам місцевого самоврядування . Але, як виявляється, органи місцевого самоврядування не поспішають запровадити чіткі процедури включення громадян в управління місцевими справами. Переважна більшість міських, селищних, сільських рад не прийняли статутів територіальних громад або окремого положення «Про порядок реалізації права на місцеву ініціативу».

Таким чином, Драгоманов формує модель ефективно діючої громади. Дана модель є повністю прийнятною для сьогоднішніх умов функціонування громади. Отже, характеризуючи взаємовідносини між громадою та владою в теорії М. Драгоманова можна визначити основні позиції щодо ефективного функціонування територіальних громад:

­ об'єднання населення в територіальні громади має відбуватися на основі спільного інтересу;

­ громади повинні формуватися на основі дотримання прав людини і громадянина;

­ громади повинні уникати зовнішнього впливу з боку владних органів;

­ представники громад повинні орієнтуватися в умовах сучасних їм подій;

­ відносини між громадами і владою мають регулюватися відповідним законом.

Дієвість громади, за теорією М. Драгоманова, визначається такими правилами:

­ члени громади повинні володіти високою громадською свідомістю;

­ члени громади повинні мати спільну мету; ­ взаємовідносини між громадою і владою визначаються через дотримання положень відповідних законодавчих документів;

­ успішність територіального розвитку визначається територіальною осілістю громадян; ­ представники громади повинні користуватися певними науковими знаннями при вирішенні відповідних питань;

­ діяльність громади має бути оцінена за результатами, а не за словами і закликами.

М. Драгоманов запропонував своє бачення теорії територіальної організації населення. Вона має досить актуальне значення для сьогодення, адже більшість територіальних громад в Україні існують лише номінально. За даними Міністерства юстиції України, на 19 жовтня 2006 року тільки 1341 територіальна громада мала зареєстровані статути територіальних громад, що складало 11,7% від загального числа територіальних громад (наразі в Україні налічується 11521 територіальна громада). Ще територіальним громадам було відмовлено в реєстрації статутів . Хоча саме статут територіальної громади є необхідним елементом правової основи місцевої демократії.

Таким чином, зрозуміло, що теорія Драгоманова містить велику кількість корисних порад для ефективного функціонування територіальної громади. А ще ціннішою концепцію Драгоманова робить те, що вона була сформульована для українського суспільства і не вимагає адаптації для українського менталітету, хоча більшість українських вчених звертаються до закордонної політичної думки, відкидаючи власний історичний досвід.

Підбиваючи підсумки, треба зазначити, що концепція громади М. Драгоманова ґрунтується на ліберальній ідеї, згідно з якою вища цінність визнається за особистістю (громадянином), тому громада у нього це вільна спілка осіб (громадян) об'єднаних для спільної справи. По суті М. Драгоманов обґрунтовує громадянську модель місцевого самоврядування, в якої самоврядні громади, як самостійні соціальні одиниці є основою демократичної федеративної держави, яка має явні переваги порівняно з унітарною державою, оскільки створює передумови для вищого ступеня людської свободи. В його концепції інститут самоврядування - це не лише форма децентралізації держави, а й механізм суспільно-політичного ладу, за допомогою якого організація влади будується за принципом «знизу догори» і діє за схемою: громадянин - громада - волость - повіт - область - держава.

3. Розвиток ідеї федералізму в працях М. Грушевського

На початку ХХ ст. в умовах кризи російського імперського суспільства М.Грушевський активно включився в обговорення шляхів його реформування і модернізації. Аналіз громадсько політичної діяльності вченого у той період доз воляє виділити кілька засобів реалізації ним своїх світоглядних позицій. Можна говорити про його потужну інтелектуальну працю та спроби відігравати доміну ючу роль у національно визвольному русі підросійської України. Відображенням першого була політична публіцистика М.Грушевського, другого - співпраця з ук раїнською фракцією Державної думи й організаційна робота по формуванню но вої політичної партії. Визначені нами форми громадської реалізації вченого бу дуть основними підходами для історичної реконструкції конституційного проек ту федералізації Російської імперії. Адже саме ця проблема виступила своєрід ною інтелектуальною спонукою і становила зміст засобів політичної діяльності М.Грушевського на початку ХХ ст.

Історіографічний дискурс проблеми знаходиться у площині відсутності спе ціального дослідження. Головним чином більшість студій мають уточнюючий ха рактер стосовно обраного автором напрямку вивчення. Тому в межах поста новки питання звернемо увагу лише на ті праці, які тою чи іншою мірою вис вітлюють аспекти федералізму у конституційному проекті М.Грушевського на початку ХХ ст. В історіографії виділяються праці, присвячені конституційно му проекту вченого1 та, власне, різноманітним аспектам його появи й впливу на український історичний процес.

У той час важливе місце посідало питання визначення ролі М.Грушевського, його впливу на російську ліберально демократичну думку, в котрій провідне міс це займала прогресивна інтелігенція, і революційний рух, який намагався залу чити до політичної боротьби всі соціальні групи та класи.

До основних ідеологічних пріоритетів російського “руху визволення”, кот рий активно виступав за модернізацію імперського самодержавства, не належала думка про децентралізацію на федералістських началах. Його провідники відсто ювали й прагнули реалізувати політичну трансформацію Росії у напрямку утвер дження монархічно конституційного устрою, з котрим пов'язували гарантування юридичної законності, громадянського рівноправ'я і вольностей. Революційний рух поставив своїм завданням проведення докорінної перебудови в житті держа ви шляхом впровадження соціалістичних моделей суспільного розвитку. Тим са мим не виключалася можливість федералістської трансформації держави.

Розгляд місця та ролі М.Грушевського у виробленні конституційного проек ту перебудови Росії потребує виявлення системи політичних уявлень і переко нань, аналіз мислиннєвих конструкцій, домінуючих соціальних мотивів поведін ки вченого, а також простеження, як вони співвідносилися з об'єктивними мате ріальними (меркантильними) бажаннями, зумовивши його відмову брати участь у революційній боротьбі. Зрозуміло, що людина, котра в житті проявляла риси поміркованого позитивіста, намагалася продукувати легітимні й прогресивні ідеї в контексті певних некризових подій.

У березні 1905 р. М.Грушевський прилучився до обговорення конституцій ного питання в середовищі “великоруської” інтелігенції. У цьому аспекті виділя ються дві ідеологічні іпостасі історика, які мали загальноросійську та українську характеристики. По перше, він виступав ліберальним реформатором, вимагаючи руйнації імперського самодержавства і підтримки запровадження громадянських свобод людини. По друге, саме тоді й значною мірою завдяки ініціативі М.Гру шевського “українське питання” стало в пресі предметом гострих дискусій та об говорення представниками різних політичних течій тогочасного суспільства. Ви являється високий рівень далекоглядності вченого, котрий проявився в умінні підмінити актуальну проблему конституційного переустрою на вирішення неак туального для імперської еліти “українського питання”, що, власне, своєю поста новкою могло загрожувати єдності й цілісності Російської держави. У той час, крім численних газетних публікацій, журнальних статей, окремими виданнями виходять публіцистичні твори М.Грушевського. “Взагалі для публічного роз'яс нення “українського питання” з демократичних позицій, мабуть, ніхто більше не зробив у Російській імперії, як М.Грушевський”, - відзначив В.Сарбей.

У період демократичної революції 1905-1907рр. було видано два збірника статей ученого: “Освобождение России и украинский вопрос” та “З біжучої хви лі. Статті і замітки на теми дня”, у котрих він із нових позицій подав власне ба чення вирішення національного питання в імперії на прикладі українського. У травні 1905 р.

М.Грушевський опублікував у “Літературно науковому вісник” статтю ”Конституційне питання і українство в Росії”. У своїй студії вчений спершу розглянув суспільно політичне становище в імперії, висловивши думку щодо важливості участі представників українського визвольного руху у відповід ній перебудові Росії. Автор навів ряд показових прикладів підтримки ініціатив українських представників на з'їздах журналістів та літераторів, делегатів земств, на яких було схвалено резолюцію про національно територіальну автоно мію. Досить вдалим виявляється авторський аналіз перспектив українського ру ху в процесі розв'язання актуальних проблем Російської імперії. М.Грушевський підкреслив надмірну пасивність української інтелігенції у політичній діяльності по забезпеченню національних прав народу. Недаремно він завершив статтю зверненням до подібних діячів” “Чим покриваєте ви перед сумлінням своїм, пе ред людьми, що вас окружають, свою пасивність, свою байдужість супроти сво єї суспільності, свого народу? Чим оправдаєте ви своє недбальство, свою упер тість у критичнім часі, коли земля горить під ногами й Україна може безповорот но бути полишеною при переустрою відносин Росії?”5. М.Грушевський далі в розвідці висвітлив свою позицію стосовно представ леного російськими лібералами конституційного проекту змін державного управ ління у Росії. Вказуючи на позитивність, власне, постановки питання щодо ре формування в імперії, вчений виділив ряд недоліків, котрі властиві проекту лі бералів, серед яких прихильність до державного централізму, нехтування націо нальним питанням, недостатнє врахування прав нацменшин, вимога збереження великих виборчих округів і двопалатного представництва. М.Грушевський рішу че засудив великоросійську позицію лідера російського ліберального руху П.Струве, котрий відкидав принцип самоврядування для України. Вчений водно час позитивно ставився до вимоги лібералів щодо створення уряду з виборних представників. У контексті розробки пропозицій російських опозиційних діячів М.Грушевський висував власний механізм організації влади, який мав ґрунтуватися Випуск ХІV на рівних правах, загальних можливостях, демократизмі для кожної національної меншини. Як наслідок, учений подав своє бачення децентралізації державної системи Росії. “Українці й всі інші недержавні народності повинні змагати до то го, щоб ся обласна самоуправа не була привілегією тільки декотрих національ ностей, але щоб на основі самоуправи національних територій була організована вся Росія, бо тільки децентралізація може забезпечити успішний економічний і культурний розвій провінцій і тільки організація самоуправи на національній під ставі, в територіях національних може знейтралізувати, звести до найменших розмірів національну боротьбу, зробивши національність тим, чим вона повинна бути, - підставою, ґрунтом економічного, культурного й політичного розвою.

Ретельний аналіз М.Грушевським можливостей українського національного руху та потреб російської передової еліти у контексті подій демократичної рево люції 1905-1907 рр. дозволив йому далі в своїй студії запропонувати проект на ціонально територіальної децентралізації Росії, котрий став основою федераліст ської ідеї вченого на початку ХХ ст. Природно, що головний акцент робився на використанні терміну “конституційний проект”, який мав на меті приховати реальні ідеї й зміст пропозицій М.Грушевського. Важливо також відмітити, що автор розширив тогочасне розуміння автономізму, доповнивши його гуманізмом, демократичною процедурою формування органів влади і принципом виборів. Та кий сенс проекту М.Грушевського суперечив самій природі існування імперської держави, котра поєднувала риси Заходу та Сходу.

Головним моментом в утворенні автономно федералістського устрою Росії вчений виділяв організацію виборчої системи. Він пропонував прямі вибори пе ренести в обласні сейми. Делегати цих останніх представлятимуть свій регіон у загальнодержавному парламенті, який буде формуватися на підставі непрямих виборів. Для забезпечення прозорості направлення депутатів М.Грушевський із метою попередження дискримінації національних меншин подав механізм об рання: одного депутата від чотирьох членів обласного сейму. До ”конституційно го проекту” автор додав важливий принцип організації влади у національно те риторіальній автономії, котрий полягав в утвердженні загального, рівного й таєм ного голосування. Усвідомлюючи себе представником інтелігенції та розуміючи її роль у політичній консолідації суспільства, вчений вважав за необхідне гаран тувати їй вищу норму представництва, людьми ”з вищим науковим чи культур ним цензом, які значною мірою стоять поза чисто класовими чи становими інте ресами: такі круги, не зв'язані чисто класовими інтересами, в Росії безперечно іс нують і своєю участю в парламентарнім житті можуть бути корисним, нейтраль ним, об'єктивним елементом супроти боротьби матеріальних і класових інтере сів. Автор вважав за потрібне, щоб інтелігенції було надано 25 відсотків загальної кількості сеймових мандатів.

У кінці статті М.Грушевський проаналізував діяльність місцевих урядів. Він стверджував, що адміністративно територіальний поділ на губернії не віддзерка лює соціально економічні, національні й культурні особливості регіонів9. Тому в межах функціонування виборчої системи та демократичних принципів організа ції влади вчений запропонував замінити губернський устрій на самоврядування на рівні повітів і волостей, що гарантуватиметься основними законодавчими актами держави.

Одним із пріоритетних аспектів трансформації Російської імперії у конститу ційну федерацію він вважав прийняття закону, котрий би регламентував статус “недержавних” мов та надав гарантії їх вільного розвитку.

Федералістський проект М.Грушевського початку ХХ ст. був ґрунтовним ін телектуальним внеском української інтелігенції в дискусію про політичну пере будову Російської імперії. Він став відповіддю на асиміляційну політику само державства щодо українського народу. Цей проект у своїй основі ґрунтувався на двох основних положеннях. Головним із них є репрезентаційний уряд, під яким учений розумів повну політичну демократію. Іншим є відстоювання децентра лістського принципу, що проявляється через національне питання. Таким чином, М.Грушевський намагався подолати бюрократичну прірву між державою й сус пільством, що дозволило б народу панувати “прогресивно” і “раціонально”. Проект ученого викликав великий резонанс у середовищі діячів російського лі берально демократичного руху, котрі відкидали будь які варіанти самостійного розвитку для інших народів імперії, крім поляків та фінів. Конституційні пропо зиції М.Грушевського виявили європейське спрямування української політичної думки ХІХ ст. й визвольного руху в Російській імперії початку ХХ ст. Вони увіб рали слов'янофільську ідеологію Кирило Мефодіївського братства, політичні пріоритети народників, федералістський проект “Вільної спілки” М.Драгомано ва, надрукований 1884 р. у Женеві.