Державницька думка в Україні в ХІХ - та на початку ХХ ст.

Ґенеза федеративних ідей у середовищі національної еліти віддзеркалювала спробу вироблення нових сенсів обґрунтування окремішності українців із надан ням їм перспектив історичного розвитку. М.Грушевський прагнув хоча б в якійсь мірі реалізувати свої конституційні пропозиції. Тому його співробітництво з Ук раїнською парламентською громадою у І Державній думі було закономірним кро ком ученого і свідчило про нього, як політичного діяча. Він виступив організато ром й ідеологічним натхненником друкованого органу громади - часопису “Ук раинский вестник”, котрий став першим загальноросійським виданням ХХ ст., присвяченим Україні.

Важливою віхою в діяльності парламентської громади у І Державній думі стала розробка “Декларації про автономію України”. Процес її підготовки пов'язаний із виходом низки статей М.Грушевського в “Украинском вестнике”. Практично всі вони були покладені в основу “Декларації”. Громада вимагала ви рішення українського питання на основі конституційної перебудови всієї держа ви, ґрунтуючись на принципах рівноправ'я народностей та областей і національ но територіальної автономії. У “Декларації” встановлювався чіткий механізм розмежування повноважень між центральними й місцевими органами влади. Спеціальними законами передбачалося забезпечити в Україні права національ них меншин. Її мав презентувати на засіданні думи І.Шраг, але громаду розпус тив Микола ІІ. Власне, сама поява “Декларації про автономію України” була прогресивним явищем у тогочасному імперському суспільстві. Вона репрезенту вала розвиток політичної самосвідомості української інтелігенції.

Цікавим є той факт, що М.Грушевський стратегічно “не виокремлював вирі шення українського питання з більш загальної проблеми перебудови Росії в національній площині, що забезпечує свободу самовизначення і розвитку її на родностей”. Далекоглядною виглядає думка вченого про те, що прилучення ім перії до демократичних процесів та перетворення її на правову державу відбу деться лише після розв'язання “українського питання”. Цю тезу було модифі ковано й привласнено американським політологом З.Бжезінським, котру він вис ловив щодо свого бачення перспектив розвитку України і Росії у глобалізовано му світі. Також М.Грушевського турбувало ставлення імперської інтелектуальної еліти до українського народу лише як до службового будівельного матеріалу “для Випуск ХІV культури й громадськості великоросійської.

Після поразки демократичної революції 1905-1907 рр. вчений продовжував займатися популяризацією “українського питання”, а також пошуком практичних форм його реалізації. М.Грушевський узяв активну участь у підготовці колектив ної монографії, присвяченої аналізові національно визвольного руху в Російській та Австро Угорскій імперіях. У 1910 р. така праця під назво ”Формы националь ного движения в современных государствах: Австро Венгрия, Россия, Германия” була опублікована в Санкт Петербурзі. До неї вчений подав два нариси “Украин цы”, у котрих знов актуалізував питання федералізації Росії за умови вирішення “українського питання”. ”Забезпечення успішного, - писав М.Грушевський, - національного розвитку українського народу, автономію України в її національ но етнографічних межах вони (українці - авт.) розглядають як складову частину більш загальної проблеми: перебудови Росії на началах рівноправ'я народностей і неутисненості національного життя, на началах децентралізації і національної автономії.

На початку ХХ ст. М.Грушевський вбачав перспективи розвитку України у складі демократичної Російської республіки, як важливого етапу на шляху до по літичної перебудови Європи та перетворення останньої на федерацію18. Федера лістський проект вченого початку ХХ ст. відбивав усю складність української іс торії. Ще з часів Переяславської ради головною формою самовизначення україн ців стала ідея широкої автономії, котра в ХІХ ст. доповнилася ідеями перебудови суспільства на загальнолюдських цінностях, принципах гуманізму й демократії, а на початку ХХ ст. модифікувалася у політичний концепт: “Вільна Україна в складі демократичної федерації вільних народів Росії”.

Саме на початку цього століття М.Грушевський почав обережно висловлюва тися щодо незалежності України, займаючись осмисленням шляхів її досягнен ня. Крім того, вченого турбувало питання доцільності здобуття самостійності. “Народність, - писав М. Грушевський у статті “Єдність чи розпад?”, - для свого розвитку не завжди потребує політичної самостійності, однак ця самостійність, за відсутності особливо невигідних умов (як напр., поганий державний устрій, гостре міжнародне становище), являється найбільшою гарантією повного і необ меженого національного розвитку, забезпеченням від експлуатації економічних і культурних сил народності. Самостійницька тенденція не займала провід ної позиції в політичному проекті М.Грушевського. Вона лише слугувала форму люванню розкриття та пояснення необхідності утвердження національно терито ріальної автономії у складі Росії. Завдяки саме “українському питанню” федера лістська концепція мала гуманістичний характер. Питання незалежності розкри вало її перспективи й насичувало демократичними формами організацію влади і життя суспільства. Розвиток федералістських ідей на зламі ХІХ - ХХ ст. був вик ликаний світоглядною протидією “нової української інтелігенції” авторитарним методам управління російського самодержавства. В загальносуспільному сенсі це була спроба знайти прогресивні шляхи вдосконалення життя простих людей. Федералізм М.Грушевського був не лише політичною ідеологією, його суттєво доповнювала соціальна орієнтація та проблема національних меншин.

Значення конституційного проекту вченого не зникло з часом. Його не заля кали роки столипінської реакції, й включно до початку Першої світової війни він займався обґрунтуванням федералістської концепції. Невипадково, що під час свого перебування у нейтральній Італії восени 1914 р. він прогнозував у розмові з російським журналістом “неминучу федералізацію Росії.

Повалення російського самодержавства і розвиток революційних процесів 1917-1918 рр. дозволили М.Грушевському реалізувати свою політичну концеп цію на практиці. У добу Центральної Ради федералізм був абсолютно доміную чим в українському політикумі. Його дотримувався не лише М.Грушевський, а майже всі провідні українські політичні діячі. Федералістські ідеї формували ос новний зміст програм партій та громадських організацій. Уся діяльність Цен тральної Ради була спрямована на утворення федеративного союзу демократич них республік на базі колишньої Російської імперії. З'їзд народів Росії, який відбувся у вересні 1917 р. в Києві, базував свої рішення на реалізації федераліст ської концепції М.Грушевського.

Конституційний проект 1905 р. продовжував якісно розвивати українську по літичну традицію ХІХ ст. У ньому М.Грушевський віддзеркалив основні політич ні вимоги кирило мефодіївців, М.Драгоманова, В.Антоновича. Однак саме йому вдалося перенести “романтичний” федералізм своїх попередників на реальний ґрунт суспільних відносин, доповнивши його конституціоналізмом і новим розу мінням важливості досягнення Україною незалежності.

Висновки

Народницько-демократичну традицію України кінця XIX - початку XX ст. характеризували два виразні складники:

1) прагнення до громадянської та національної свободи;

2) ідеалізація народу й вимоги соціальної справедливості.

З названих компонентів виразнішим був другий. Турбота про захист соціально-економічних інтересів знедолених мас, поєднана з виразним егалітаристським ухилом, становила ідеологічний лейтмотив усього напряму. Однак наполягання М. Драгоманова на важливості існування відповідної та добре спланованої структури демократичних інститутів не залишило тривкого сліду. Волелюбність українського народництва була щирою, ґрунтувалася вона на ненависті до царського самодержавства. Розуміння "правил гри" в ефективно діючій демократичній системі та обмеження, що їх передбачає представницьке правління, залишилося вкрай недорозвиненим. Це мало далекосяжні (переважно негативні) наслідки для становлення національної державності в 1917-1918 pp.

Водночас демократично-народницька течія отримала й певне наукове обгрунтування. Особливою оригінальністю відзначалися наукові розробки, що їх нарівні з М.Грушевським здійснювали в міжвоєнний час (1918-1939 pp.) Р.Лащенко (1878-1929; основні праці - "Лекції з історії українського права", 1923; "Автономний статут демократичної Української республіки") та С.Шелухін (1864-1939; основні праці - "Монархія чи республіка?"; "Україна"; "Право України на свою державність"; "Шляхи до української соборності"). М.Грушевський, Р.Лащенко та С.Шелухін обґрунтовували можливість і доцільність федеративного чи конфедеративного об'єднання з тими країнами, з якими Україна мала й підтримувала історичні зв'язки, зокрема з Литвою та Білоруссю (М.Грушевський), Росією (Р.Лащенко), Чехією, Сербією, Хорватією, Словенією, Словаччиною (С.Шелухін). Загалом історико-правовий аспект виявився найбільше опрацьованим у творчості вчених-народників. Вони вважали, що федерація є оптимальною формою державного устрою майбутньої України і має сприяти зміцненню її державності. Стрижневими у світоглядній платформі вчених-народників були такі засади: народоправство (демократизм); егалітаризм та ідея безкласовості української нації; розуміння народу як територіальної (а не етнічної) одиниці; пріоритет прав народу над правами держави. Зазначалося, що "прогресивне українство не виділяє вирішення свого національного питання із загальної проблеми перетворення старої бюрократичної централізованої Росії у вільну правову державу", і навіть "забезпечення успішного національного розвитку українського народу, автономію України вони (українці - С.Л.) розглядають як складову частину більш загальної проблеми: перебудови Росії на основі рівноправності народностей, децентралізації і національно-територіальної автономії" (М. Грушевський). Задля цього лунали заклики до об'єднання "всіх наших сил в ідеї народного суверенітету та народоправства "без холопа і без пана". Се нам диктує сама наша українська нація" (С.Шелухін). Водночас учені-народники звинувачували у відсутності української державності сусідні країни (насамперед Росію та Польщу) і доводили, що український визвольний рух є неповторним, підкреслюючи необхідність спиратися в майбутньому державному будівництві на власний політичний досвід та історичні традиції.

Позиції демократичного народництва помітно ослабли у 20-30-х pp. XX ст. Це було викликано появою досить потужних альтернативних рухів - інтегрального націоналізму, націонал-комунізму та націонал-демократії (два останні були "уламками" окремих течій українського соціалізму, де в першому випадку наголос змістився в бік соціального аспекту, а в другому - в бік національного); усвідомленням провини українських соціалістів за поразку у визвольних змаганнях 1917-1920 pp.; кризою демократичних режимів у загальноєвропейському масштабі; становленням тоталітарних режимів.

У 30-50-х pp. соціалістичні ідеї (немарксистського характеру) в еміграції намагалися розвивати В.Винниченко та І.Багряний (1906-1963), які пережили тривалий період захоплення націонал-комунізмом. В.Винниченко (основна праця -"Конкордизм") виступив зі спробою обґрунтування нового суспільного ладу, який має поєднувати кращі здобутки комуністичної та капіталістичної систем. Фактично це був український варіант доктрини конвергенції двох антагоністичних систем, висунутої на Заході в 50-60-х pp. І.Багряний, автор численних публіцистичних оглядів, умотивував потребу відмовитися від тоталітаризму (у вигляді комунізму, інтегрального націоналізму чи фашизму) та переорієнтувати свою діяльність на засвоєння й поширення демократичних ідей (близьких до ідей Соцінтерну). Особливі надії він покладав на здобуття Україною незалежності внаслідок демократичної революції та дезінтеграції СРСР.

Поширення ліберальних ідей в Україні не мало такого розмаху і не привело до "тріумфальної ходи" лібералізму, як це мало місце в країнах Західної Європи XIX ст. Процес сприйняття політико-економічних постулатів лібералізму в Україні не був ані цілісним, ані успішним. Такий неуспіх і вкрай повільне сприйняття ліберальної доктрини українською інтелігенцією та широкими колами українського суспільства обумовлювалися наявністю авторитарного типу політичного режиму в підросійській Україні, жорстоким придушенням будь-яких проявів національно-визвольного руху і внаслідок цього - засиллям і популярністю радикальних течій (у формі російського революціонізму чи українського народництва). Сам характер політичної системи, яка впродовж тривалого часу перебувала в незмінному вигляді, консервував наявний стан речей і перешкоджав розвиткові й поширенню поміркованих поглядів. Унаслідок цього ліберальна модель перевлаштування суспільного життя так і не набула в Україні завершеної форми упродовж ХІХ-ХХ ст.

Список використаної літератури

1. Конституція України. від 28 липня 1996 року // ВВР. - 1996.

2. Закон України «Про місцеве самоврядування України» // Відомості Верховної Ради (ВВР). - 2008.

3. Закон України «Про місцеві державні адміністрації» // ВВР. - 2008. - № 27-28..

4. Закон України «Про органи самоорганізації населення» // ВВР. - 2001. - № 48.

5. Грушевський Михайло. Хто такі українці і чого вони хочуть. - К. - 1991. - С. 97-98.

6. Грушевський М. Конституційне питання і українство в Росії // Літературно-науковий вісник. - Т.30. - Л., 1905. - С. 245-258.

7. Грушевський М.С. Очерк истории украинского народа. - К. - 1990.

8. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. - Львів. - 1991.

9. Драгоманов М. «Переднє слово до громади» про державну організацію // http://litopys.org.ua/drag/drag.htm 11

4. Драгоманов М. Чудацькі думки про українську національну справу // Українська державницька ідея: Антологія політичного традиціоналізму / укл. О.Шокало. - К.: МАУП, 2007. - С.78-80.

10. Історія держави і права України. Академічний курс. Т. 1. - К. - 2000

11. Т. Шевченко. Кобзар. - К.: Дніпро, 1976. - С. 478.

12. Приймак Т. Конституційний проект М.Грушевського з 1905 року // Український історичний журнал(далі - УІЖ). - 1991. - №1

Размещено на Allbest.ru