Размещено на http://allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ ЮРИДИЧНИЙ ІНСТИТУТ

МВС УКРАЇНИ

КАФЕДРА ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ ДИСЦИПЛІН

КУРСОВА РОБОТА

з цивільного та сімейного права

на тему: «Правова природа застави»

Студентки: 3курсу 320 групи

напряму підготовки правознавство

спеціальність право

Котова Я.І.

Керівник: Буга В.В., викладач кафедри

цивільно-правових дисциплін

м. Донецьк 2013р.

Зміст

Вступ

1. Огляд історичного розвитку інституту застави на території України

2. Правова природа застави

2.1 Поняття, природа та предмет застави

2.2 Види та підстави виникнення застави

3. Договір застави: загальні питання

3.1 Сторони, форма та укладення договору застави

3.2 Зміст та підстави припинення договору застави

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Особливе місце серед усіх способів забезпечення виконання зобов'язань займає застава майна. Це один з класичних цивільно-правових інститутів, який має багатовікову історію, який бере свій початок ще з римського права. В умовах ще нестабільних ринкових відносин, інфляційних процесів та поширених неплатежів інші способи забезпечення зобов'язань (наприклад, неустойка) втрачають своє значення.

Актуальність теми дослідження. Стабільність цивільного обороту є одним із основних факторів, що повинні сприяти успіху економічних реформ в Україні. Належне виконання цивільно-правових зобов'язань усіма учасниками цивільного обороту є запорукою такої стабільності. Разом з тим, реалії сучасної економіки часто обумовлюють, що сторони вступаючи у цивільно-правові відносини потребують більш вагомих гарантій виконання зобов'язань з боку контрагентів, ніж лише взаємна довіра.

Тому застава як спосіб забезпечення виконання зобов'язань є саме тим інструментом, що дозволяє убезпечити кредитора від негативних майнових наслідків невиконання або неналежного виконання зобов'язання з боку боржника. застава утримання майно регулювання

Застава майнових прав стала можливою в Україні з прийняттям Закону України «Про заставу». Проте, після законодавчого закріплення можливості використання майнових прав як предмета застави практика постала перед великою кількістю питань, серед яких найбільш характерні: чи будь-які майнові права можуть використовуватися як предмет застави?; якщо не будь-які, то які саме?; якими критеріями слід керуватися, виокремлюючи з масиву цивільних суб'єктивних майнових прав ті, що можуть бути заставлені; який механізм звернення стягнення на заставлені майнові права? Зрозуміло, що наведений перелік включає ті питання, що виникали лише при поверхневому ознайомлені з досліджуваним інститутом.

Практика застосування норм українського законодавства щодо застави майнових прав та відсутність у вітчизняній науці цивільного права теоретичного обґрунтування застави майнових прав призводить до того, що досить часто має місце неоднозначний підхід не лише до тлумачення теоретичних аспектів застави майнових прав, а й до застосування правових норм, пов'язаних з такою заставою. Оскільки не всі майнові права можуть заставлятися, то негативним фактором, що впливає, насамперед, на відповідну правозастосовчу практику, є відсутність в українському законодавстві чітко окреслених систематизованих критеріїв щодо тих майнових прав, які можуть бути предметом застави.

Крім того, у науковій літературі не вщухають спори щодо можливості або неможливості застави речових та зобов'язальних прав, абсолютних та відносних прав тощо. Зважаючи на об'ємність вказаних проблем, їх суперечливість та загальнотеоретичний характер, на певному етапі здійснення данної курсової роботи стало зрозуміло, що лише дослідження предмету застави (самих майнових прав) може бути темою не однієї курсової роботи. Саме тому, дослідження проблематики правової природи застави майнових прав було винесено у окремий підрозділ, у якому основну увагу було сконцентровано в меншій мірі на загальнотеоретичних проблемах класифікації прав, а більше уваги приділено дослідженню можливості використання тих чи інших різновидів майнових прав як предмета застави.

Теоретичною базою для висновків, зроблених у роботі, є праці як сучасних вчених-юристів та вчених-юристів радянського періоду: Ч.Н. Азімова, В.В. Вітрянського, В.П.Жушмана, О.С. Іоффе, В.М. Коссака, І.М. Кучеренко, О.А. Підопригори, І.Й. Пучковської, О.А. Пушкіна, А.В. Черних, Т.С. Шкрум, так і дореволюційних - Г.Ф. Шершеневича та інших авторів, у роботах яких тією чи іншою мірою порушувалися питання щодо заставного права.

Об'єктом дослідження виступають суспільні відносини, які виникають в процесі застосування такого виду забезпечення виконання зобов'язань як застава, особливості функціонування інституту заставного права та його значення для цивілістики.

Предмет дослідження є правовідносини, з приводу забезпечення виконання зобов'язань за допомогою застави, а саме загальні положення застави та загальні питання договору застави.

Методологічною основою цього дослідження є сукупність загальних методів наукового пізнання, а також методів, що застосовуються в юридичній науці. До них належать історично-правовий, логічний, системний, порівняльне правознавство (компаративістика) та інші, а також фундаментальні положення і висновки юридичної науки взагалі й, зокрема, цивілістики. За допомогою методу абстрагування були сформульовані поняття застави та визначена правова природа застави у системі зобов'язального та речового права. Метод порівняльного правознавства використовувався з метою визначення суттєвих рис заставного права зарубіжних країн і розробки відповідних пропозицій внаслідок цього задля удосконалення законодавства України у сфері забезпечення виконання зобов'язань за допомогою застави.

Нормативну базу цього дослідження складають: Конституція України, Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, Закон України "Про заставу", Закон України "Про іпотеку" та інші нормативно-правові акти України та зарубіжних країн стосовно досліджуваної теми.

Мета і завдання дослідження. Метою даної роботи є визначення правової природи застави як способу забезпечення виконання зобов'язань, висвітлення особливостей правової регламентації відносин, що виникають у процесі забезпечення виконання зобов'язань за допомогою застави, а також розробка пропозицій по вдосконаленню чинного законодавства в цій сфері правового регулювання.

Завданнями дослідження є: 1) розгляд історії виникнення та подальшого розвитку інституту заставного права; 2) визначення правової природи застави, окремих видів та їх особливостей.

Наукова новизна роботи визначена метою та поставленими завданнями й полягає в тому, що певним чином на відповідному рівні дослідження дістало подальшого наукового розвитку положення про двояку природу заставного права у сучасній цивілістиці: застава за своєю правовою природою має змішаний характер - речево-правовий і зобов'язальний.

Проведене дослідження дало змогу сформулювати й обгрунтувати такі положення:

- щодо особливостей правової природи заставних правовідносин;

- через призму загальних положень вчення про об'єкти права власності обгрунтувати класифікацію предмету застави;

- необхідність розмежування правового статусу заставодавця і майнового поручителя в заставних правовідносинах;

- обстоюється теза, що підставою виникнення заставних правовідносин є не безпосередньо закон, а юридичні факти, передбачені законодавством;

- аналізуються особливості застави цінних паперів і майнових прав;

- визначається обсяг майнових претензій заставодержателя на заставлене майно. В цьому контексті аналізується поняття збитків заставодержателя, витрат на утримання заставленого майна та інших складових майнових вимог заставодержателя у разі порушення зобов'язань боржником (заставодавцем);

- розглянуто особливості задоволення вимог заставодержателя з окремих видів заставленого майна.

Щодо усунення обмеження по іпотеці земельних ділянок: заставодержателями за договором іпотеки земельних ділянок повинні бути усі суб'єкти, що приймають участь у цивільному обороті, а не тільки кредитні установи, а заставодавцями - власники земельних ділянок будь-яких форм власності на землю, а не тільки громадяни, яким земельна ділянка належить на праві приватної власності.

Теоретичне та практичне значення дослідження полягає в тому, що положення цієї роботи можуть бути використані в ході викладання курсантам та студентам інституту навчального курсу "Цивільне та сімейне право", зокрема теми "Забезпечення виконання зобов'язань", та у подальшій науково-дослідній роботі в інституті.

1. Огляд історичного розвитку застави на території України

Правове регулювання застави на території України мало певні відмінності , а розвиток застави на території України мав свої особливості, які були результатом впливу об'єктивних факторів економічного та суспільного життя. До XV століття в російському праві не застосовувалася застава майна. Найдавніше законодавство Київської Русі не знало інших видів забезпечення зобов'язань, крім впливу на особистість самого боржника. Професор М. Товстоліс пояснює такий стан речей наявністю родоплемінних відносин в Київській Русі.

Крім того, право власності в Древній Русі було не визначене. Хто володів майном, той мав можливість здійснювати всі дії, що випливають із права власності. Тому винятковою формою застави, що використовувалася аж до XV століття, був закуп (застава особистості). Це пояснюється тим, що в той час просто не було матеріальної бази для застосування застави, бо все нерухоме майно належало общині, а рухоме складалося тільки з найпотрібніших для повсякденного життя речей, отже, кредитор був змушений обирати особисте стягнення (головним чином тимчасове рабство на термін не менше одного року). Джерела права, що дійшли до нас, свідчать про те, що закуп як форма забезпечення виконання зобов'язань згадується вже в Правді дітей Ярославових, у якій під закупом, на думку Д.І. Мейєра, потрібно розуміти «заложившегося человека, службою рассчитывающегося с верителем». Відповідно до таких застав кредитор набував права володіння і користування особистістю боржника, але не мав права їм розпоряджатися. Борг вимірювався в той період часом, який мусив відпрацювати боржник на кредитора у випадку неповернення боргу. Таких боржників звали закупами.

Така форма забезпечення, як закуп, у «древнім праві» являла собою не тільки міру забезпечення зобов'язання, але й міру покарання для стимулювання боржника до сплати боргу. Стародавній звичай також вважав за можливе відчуження заставою не тільки майнового права, але й іншого: закладалися «православні дружини і діти». Згодом, з XVII століття, особиста застава офіційно була заборонена. Однак вона продовжувала існувати у встановленій формі в силу застави землі, на якій проживали селяни. Це тривало аж до середини XIX століття.

Таким чином, у Давній Русі забезпеченням виконання зобов'язання служила особистість боржника. Тому видається цілком виправданим, чому вказівки на заставу майна починають з'являтись у нормативних актах досить пізно. Наприклад, Руська Правда не містить якихось норм, що стосуються застави, у той час як Псковська Судна грамота передбачає заставу в кожній угоді, що перевищує за цінністю карбованець.

У той час застава мала різний статус. На думку видатного російського цивіліста Д.І. Мейєра, заставна угода завжди встановлювала право власності на користь заставодержателя. Але знаючи, що в той час (вже у XIV столітті) значного розвитку набула торгівля у Пскові, Новгороді, інших торгових містах Русі, не можна погодитись з таким висновком. Аналіз Псковської Судної грамоти, даний Л.А. Кассо, теж заперечує такі висновки. Так, надання рухомої речі в заклад знімало з боржника подальшу відповідальність, навіть у тому разі, якщо пізніше виявилось, що вартість заставленої речі значно нижча суми боргу. Якщо, скажімо, в суді боржник не визнавав, що закладена річ є його власністю, кредитор вважався безспірним її власником і разом з тим у подальшому втрачав право на стягнення суми боргу. Є у Л.А. Кассо і інші підтвердження того, що предмет застави не обов'язково передавався у власність кредитору .

Однак у роботах А.С. Звоницького ми знаходимо критику висновків Л.А. Кассо про те, що застава у Псковській Судній грамоті має досить розвинений характер. А.С. Звоницький стверджує, що застава в той час була не просто привілейованим боргом у порядку задоволення вимог кредитора, а таким боргом, в якому брав участь новий, не існуючий для інших кредиторів об'єкт задоволення у вигляді певного майна боржника. Це до певної міри поєднує заставу по Псковській Судній грамоті з порукою, коли поручителем виступає не особа, а річ.

Таким чином, видається, що відмітною рисою древнього руського права застави було потенційне право власності кредитора у випадку прострочення платежу боржником. Дану форму застави Н.М. Товстоліс називав древньою, тим самим підкреслюючи її виникнення до 1557 року. Царський указ від 11 січня 1557 року визначав поняття застави як право на чужу річ, сконструйоване з метою управомочити його власника на одержання задоволення за рахунок вартості цієї речі. Ця форма одержала назву нової. Видається правильним припущення, що царський указ 1557 року мав тимчасове значення, оскільки після нього продовжував панувати колишній порядок. Так, Уложення Олексія Михайловича (1648 рік) встановлювало, що у випадку неплатежу боржником свого боргу невчасно закладені речі (як рухомі, так і нерухомі) переходять у власність кредитора.

Литовське право, що діяло на значній території України, знало більш розвинені заставні відносини. Литовські Статути встановлювали заставу з безпосередньою передачею речі кредитору, який звичайно користувався її плодами (в т.ч. і у випадку застави нерухомості). Н.М. Товстоліс вказує на таку особливість застави нерухомості по Литовському Статуту, як Довічне право боржника на викуп заставленої речі, причому сума боргу в такому разі для нього не збільшувалась. Проте в той час існували і угоди, за якими право власності на річ кредитор набував у випадку невиконання боржником зобов'язання У встановлений строк (вони називаються «на упад»).

В такому випадку предмет застави був для кредитора единим відшкодуванням за неповернену суму. I лише коли заставлена річ не могла відповідати очікуванням чи була вилучена у кредитора третьою особою на законних підставах, він міг звертати стягнення на інше майно боржника.

Родина заставодавця не втрачала права на викуп майна. Л.А. Кассо стверджує, що вже з XV століття в Литві зустрічаються угоди, в яких предмет застави залишається в руках боржника до моменту сплати боргу. Крім того, в Литовському Статуті не лише передбачалася можливість перезастави, але й було розроблено механізм задоволення вимог кількох кредиторів у таких випадках.

«Свод правъ по которымъ судится малоросійскій народъ», прийнятий після входження України до складу Російської імперії, мав певні риси Литовського Статуту та звичаєвого українського права. На додаток в ньому передбачалося право заставодержателя відмовитись від користування заставленою річчю після прострочки виплати боргу. В такому випадку річ продавалася; кредитор мав право також додаткового стягнення з майна боржника у випадку недостатності вирученої від продажу суми.

В XVII--XVIII століттях в Російській імперії стали переважати застави без передачі речі (головним чином нерухомості) заставодержателю. У XVIII столітті інститут застави тимчасово набуває властивий йому характер права на чужу річ. Це була «смілива спроба реформи нашого заставного права -- настільки смілива, що життя виявилося ще не підготовленим до її сприйняття». Застава за Указом 1737 року вже не перетворювалося на право власності, а закладена річ підлягала продажу з публічних торгів. Якщо виручена від продажу сума перевищувала розмір боргу, то залишок повертався власникові закладеної речі. Якщо ж пропонована на торгах сума була нижче розміру боргу, то кредитор міг залишити її за собою без права вимагати недостатнього з іншого майна боржника.

Однак, відмовившись від спроби здійснити реформу застави шляхом безпосередньої вказівки, законодавець не залишив цю думку, а тільки обрав інший шлях. Уряд став впроваджувати нові принципи не в правову систему, а безпосередньо в життя. Уряд став виступати в ролі заставного кредитора й у своїх угодах вводив умову обов'язкового продажу у випадку прострочення виконання зобов'язання боржником. Ще 8 січня 1733 року було видано Указ «Про кредит з монетної контори під забезпечення предметів і злитків з дорогоцінних металів». У ньому відсутнє конкретне розпорядження про продаж, однак міститься вказівка на те, що у випадку прострочення застава «переливається» в монету, а надлишок повертається боржникові. Протягом другої половини XVIII століття урядом був створений цілий ряд кредитних установ, частина яких мала право продавати прострочену заставу. Інші ж у випадку порушення боржником кредитного зобов'язання повинні були задовольняти борг із доходів закладеного майна, накладаючи на нього опіку. У сукупності ці нововведення підготовляли реформу стягнення за заставними угодами.

Законом від 11 травня 1744 року обов'язковий продаж заставленого майна було відмінено. Подальшим кроком у розвитку інституту застави стала його реформа. Ця реформа була на практиці здійснена з прийняттям другої частини Статуту про банкрутів від 19 грудня 1800 року. «Положення даного Статуту згодом прищепилися до практики і значною мірою послужили основою нашого діючого заставного права», - відзначав А.С. Звоницький.

Затверджені Статутом про банкрутів принципи лягли в основу російського законодавства про заставу як рухомого, так і нерухомого майна аж до революції.

Виходячи з того, що заставні угоди між приватними особами в більшості випадків укладалися, щоб забезпечити позикове зобов'язання, Статут про банкрутів вимагав як документ цих угод позиковий лист із майновим забезпеченням. Майже до кінця XIX століття будь-яка вимога, забезпечена заставою, повинна була формально знаходитися в рамках позикового зобов'язання. Такі листи одержали безперечний, пріоритетний характер. Наприкінці XIX століття для оформлення застави нерухомості стали використовувати заставну міцність, для рухомого майна - акт про заставу рухомого майна. Головним недоліком Статуту про банкрутів, за словами Л.А. Кассо, було визнання застави як засобу забезпечення лише кредитних зобов'язань. Статут не регламентував розвиток норм про продаж предмета застави. Наступну заставу дозволялося робити лише з метою виплати боргу первинному заставодержателю. Пізніше наступні застави стали прямо заборонятися законом. Перезастава здійснювалася лише в тих випадках, коли заставодержателем виступала Державна кредитна установа. З 1863 року можна було закладати маєтки, уже закладені в кредитних (як державних, так і приватних) установах. І тільки в 1889 році «з боку Сенату пішло при рівняння заставних угод у тому розумінні, що і після застави в приватні руки допускалося подальше обтяження тієї ж нерухомості». Застава не могла бути передана за написом заставодержателем іншій особі. Зміна заставодержателів допускалася тільки шляхом складання особливого акта про передачу застави за згодою заставодавця.

Що стосується підстав виникнення застави, то дореволюційне законодавство вважало основним консультаційний договір. Видається, однак, що деякі види застави випливали з закону. Але з цього питання в літературі не було єдності поглядів. Так, наприклад, К. Анненков стверджував, що застава, підставою виникнення якої є закон, руському праву не відома. На його думку, застава, що виникає на підставі судового рішення, також не існувала. Інші цивілісти не торкалися даного питання. Таким чином, підводячи підсумок аналізу дореволюційного регулювання інституту застави в Росії, можна відзначити, що історичний розвиток застави в Російській імперії виявився незавершеним. Застава мала незавершений характер. Існували значні протиріччя, які були результатом залишків різного правового регулювання.

У другій половині XIX століття, на початку XX інститут застави практично не змінився, зберігаючи основні риси застави царської Росії. На початку XX століття, в період становлення радянської влади, інститут застави не зазнав особливих змін. Після революції 1917 року заставні відносини регулювалися Цивільним кодексом РРФСР 1922 р. (далі - ЦК 1922). Відповідно до нього кредитор у силу застави мав право у випадку невиконання боржником забезпеченої заставою вимоги одержати переважне перед іншими кредиторами задоволення з цінності закладеного майна (ст. 85 ЦК 1922). Інститут застави був придатковим, додатковим до якогось зобов'язання. У розвиток цього правила ст. 88 ЦК 1922 p. установлювала, що заставою могла забезпечуватись лише дійсна вимога. Однак разом з тим допускалося і встановлення заставного права для забезпечення майбутньої або умовної вимоги.

Стаття 87 ЦК 1922 p. визначала предмет застави як «будь-яке майно, не вилучене з обігу, у тому числі боргові вимоги, право забудови, а також право на гірський відвід і на розробку родовищ корисних копалин». «Якщо в умовах соціалістичного суспільства взагалі немає ґрунту для широкого застосування застави, то особливо це можна визнати у відношенні застави прав вимоги», -- відзначали І.Б. Новицький і Л.А. Лунц. Застава прав вимоги застосовувалась іноді в галузі зовнішньоторговельних операцій при банківському кредитуванні. Реалізація цього виду застави зводилася, власне кажучи, до уступки заставодавцем закладеного права вимоги заставодержателеві (заставодавцем міг виступати сам боржник). Необхідною умовою було володіння заставником правом власності на річ (ст. 86 ЦК 1922 p.).

Підставами виникнення застави можна назвати як згоду сторін (договірна застава), так і вимоги закону (законна застава). Прикладом законної застави може служити ст. 275-р ЦК 1922, що надавала комісіонерові право застави на товари, цінні папери й інше майно комітента, яке виникає за договором комісії за розпорядженням комісіонера, на забезпечення права вимоги комісіонера до комітента, яке випливає з договору комісії.

Застава будівель, зведених на кошти комунального банку в порядку кредитування індивідуального будівництва робітників та службовців підприємств, вимагала нотаріальної реєстрації і реєстрації в комунальному відділі. Застава землі була заборонена. За здійснення подібної угоди особа підлягала кримінальній відповідальності.

Інститут застави передбачав як передачу майна, що закладалося, заставодержателеві, так і залишення предмета застави у заставодавця. Якщо закладалася будівля, вона не передавалася кредиторові. Всі інші види закладеного майна передавалися, згідно зі ст. 92 ЦК, заставодержателеві (застава). Заставодержатель, маючи в себе річ, не мав права нею користуватися.

Під час другої кодифікації радянського цивільного права цивілісти визнавали, що застава того самого майна кільком заставодержателям (перезастава) не мала значення в радянському господарському житті. Умови життя соціалістичного суспільства не вимагали перезастави. Особливу увагу слід приділити порядку продажу закладеного майна. Речі, за винятком будівель, продавалися через державні і кооперативні торговельні організації на комісійних засадах. Будівлі ж продавалися на публічних торгах, що призначались у порядку виконання судового рішення за позовом заставодержателя.

Застава припинялася в таких випадках: із загибеллю предмета застави; із припиненням забезпеченого заставою зобов'язання; з реалізацією закладеного майна з метою задоволення заставодержателя за забезпеченою заставою вимогою з вартості закладеного майна; у випадку придбання заставодержателем права власності на закладене майно; у випадку примусового відчуження закладеного майна у встановленому законом порядку. До 1964 року застава не знайшла широкого застосування в радянській практиці і зосереджувалася головним чином на операціях банків і ломбардів. Проте теоретичний прорив у розвитку права застави з прийняттям ЦК 1922 p. був очевидний. Очевидне також зміщення акцентів і надання привілеїв у заставних правовідносинах на користь державних кредитних установ, що виключало, у свою чергу, принципи рівності учасників цивільних правовідносин, які були проголошені набагато пізніше.

Правовою передумовою подальшого розвитку радянського цивільного права, і заставного права зокрема, став Закон СРСР від 11 лютого 1957 року «Про віднесення до ведення союзних республік законодавства про устрій судів союзних республік, прийняття цивільного, карного і процесуального кодексів». Таким чином, у цілому система цивільного законодавства, що діяла у той час, стала складатися з Основ цивільного законодавства СРСР і цивільних кодексів республік. Основи не виділяли, на відміну від раніше діючих кодексів, розділ «Речове право». Його замінив розділ «Право власності». Підставою для цього стало трактування Основами інституту застави як способу забезпечення зобов'язань. Ст. 35 Основ наголошувала: «Виконання зобов'язань може забезпечуватися відповідно до закону або договору неустойкою (штрафом, пенею), заставою і поручительством».

У розвиток даного положення ЦК РРФСР 1964 року присвятив заставі лише десяток статей, що позначилося на практиці застосування цього інституту в наступні роки. Фактично ж іпотека була заборонена, оскільки земля, її надра, води й ліси залишалися у виключній власності держави і надавалися громадянам тільки в користування (ст. 95 ЦК РРФСР). Предметом застави не могли бути підприємства, будинки, споруди, устаткування та інше майно, що відносилося до основних засобів державних організацій, колгоспів, інших кооперативних організацій, їхніх об'єднань, профспілкових і інших громадських організацій (ст. 98, 101, 104, 194 ЦК РРФСР). З огляду на те що громадянин міг мати тільки один будинок або одну квартиру (ст. 108 ЦК РРФСР), на які не могло бути звернене стягнення, то в громадян не було майна, яке могло б стати предметом іпотеки.

Таким чином, підводячи підсумок аналізу дореволюційного регулювання інституту застави в Росії, можна відзначити, що історичний розвиток застави в Російській імперії виявився незавершеним. Застава мала незавершений характер. Існували значні протиріччя, які були результатом залишків різного правового регулювання. Застава не знайшла широкого застосування і не була дієвим засобом забезпечення виконання зобов'язань, оскільки спеціальне законодавство істотно обмежувало можливості кредитора зі звертання стягнень на закладене майно. Підводячи підсумок історичного розвитку застави на території України, слід наголосити на тому, що він мав свої особливості, як у розвитку, так і в правовому регулюванні. Ці особливості були результатом політичного та правового режиму Радянського Союзу, частиною якого була Українська РСР.

2. Загальні положення застави

2.1 Поняття, природа та предмет застави

З розвитком ринкових відносин все більшого поширення у фінансово-кредитній сфері набуває застава, і саме вона стала одним з найефективніших видів забезпечення кредитних договорів. Застосування застави викликане намаганням забезпечити належне виконання зобов'язань. В умовах нестабільної економіки, доки відсутня переконаність у надійності партнера, кредитор зацікавлений в одержанні додаткових гарантій належного виконання боржником зобов'язань, що випливають з кредитного договору.

Ефективному застосуванню застави повинно сприяти розвинуте законодавство про заставу. Таке законодавство існує в усіх країнах з ринковою економікою. Пояснюється це тим, що застава виникла давно і протягом її розвитку сформувалися оптимальні моделі поведінки учасників заставних відносин, які й було закріплено у законодавстві. Враховуючи стрімкий розвиток господарських відносин та сучасні дослідження в галузі цивільного права України, постала об'єктивна необхідність здійснення дослідження заставних правовідносин як підгалузі цивільного права .

Неоднозначний підхід до визначення поняття застави спостерігався ще на початку XX століття. Г.Ф. Шершеневич визначав заставу як право на чужу річ, яке належить довірителю для забезпечення його права вимоги за зобов'язанням і полягає в можливості переважного задоволення із цінності цієї речі.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про заставу», застава - це спосіб забезпечення зобов'язань. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості курсив заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.

Аналогічне визначення поняття наводиться у Цивільному кодексі України. Так, ст. 572 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року дає поняття застави в такому вигляді: «В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави)». Необхідно звернути увагу на виділені моменти. В першому випадку мова йде про задоволення вимог з вартості майна, і для цього необхідно реалізувати заставлене майно. В другому визначенні законодавець застосовує поняття «за рахунок». Тлумачення даного терміна дає підстави говорити про використання заставленого майна і без його реалізації. Дане положення є неприпустимим щодо застави, оскільки порушується сама суть застави. Крім того, застава не є підставою для виникнення права власності на майно. Тому необхідність приведення норм Цивільного кодексу України у відповідність із теоретичними положеннями та іншими законодавчими актами є нагальною.

Визначення поняття застави наводиться також і на нормативному рівні. Інструкція про порядок застосування в бібліотеках України грошової застави за особливо цінні книги та об'єкти користування (затверджено Наказом Міністерства культури і мистецтв України від 05.05.99 № 274, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 9 липня 1999 р. за № 459/3752) наводить у п. 2.1 таке поняття застави: «Застава -- це засіб реалізації зобов'язань користувача щодо повернення книг, одержаних у бібліотеці в тимчасове користування, виражений як їхній грошовий еквівалент». І хоча інструкцію розроблено у відповідності із законами України «Про бібліотеки і бібліотечну справу», «Про заставу» і постановою Кабінету Міністрів України від 12.01.93 № 14 «Про Книгу запису застав», поняття застави, яке дається у наведених нормативних актах, є різним.

Російське законодавство визначає заставу так: кредитор-заставодержатель набуває право у випадку невиконання боржником зобов'язання, забезпеченого заставою, отримати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами, за виключеннями, передбаченими законом. В ст. 334 ЦК РФ і Законі РФ «Про заставу» наведені аналогічні поняття застави, хоча змістовне значення застави в ЦК РФ ширше, ніж в Законі РФ «Про заставу». ЦК РФ уточнює, що заставодержатель має право на переважне задоволення своїх вимог «із вартості заставленого майна» кредитора або «особи, якій належить це майно (заставодавця)».

У законодавстві України зустрічається дефініція поняття застави не тільки як способу забезпечення виконання зобов'язання у цивільному праві, але й як запобіжного засобу в кримінально-процесуальному праві. Згідно із ст. 154-1 КПК України, суть застави як запобіжного засобу полягає у внесенні на депозит органу попереднього розслідування чи суду підозрюваним, обвинуваченим, підсудним або іншими фізичними чи юридичними особами грошей або передачі ними інших матеріальних цінностей з метою забезпечення загально слухняної поведінки обвинуваченого, виконання ним процесуальних обов'язків, а також у забезпеченні виконання вироку. Якщо інші запобіжні заходи мають характер психічного чи фізичного примусу, застава загрожує обвинуваченому та членам його сім'ї матеріальними втратами у випадку невиконання покладених на нього зобов'язань. При внесенні застави іншими особами над обвинуваченим тяжіють моральні зобов'язання, пов'язані з небажанням завдати заставодавцеві шкоду.

Законом України «Про порядок погашення зобов'язань платниками податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» було введено також поняття «податкова застава» - спосіб забезпечення не погашеного в строк податкового зобов'язання. Незважаючи на схожість визначень, інститути застави та податкової застави відрізняються предметом регулювання, сферою застосування та підставами виникнення. Податкова застава застосовується у сфері фінансових відносин, відносин суб'єктів підприємницької діяльності з приводу оплати податків та обов'язкових платежів до бюджету. Вона, як вказують окремі науковці, покликана захистити інтереси споживачів бюджетних коштів, тобто установ, організацій, підприємств, фінансування яких здійснюється за рахунок державного регулювання, користувачів соціальних програм.

Іншим законодавчим актом, Законом України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», встановлюється, що для реєстрації як учасника аукціону, конкурсу покупець поряд із реєстраційним внеском вносить заставу в Розмірі 10 процентів початкової ціни продажу, якщо остання перевищує 20 тисяч карбованців. По закінченні аукціону, конкурсу застава в 10-денний строк повертається всім його учасникам. Покупцю, який придбав об'єкт приватизації, сума застави після відрахування державного збору зараховується при кінцевих розрахунках. Вказаний закон надає заставі нову функцію, а саме платіжну, що притаманне для завдатку. Предметом в даному випадку є не річ, а грошова сума, покликана, з одного боку, забезпечити належне виконання покупцем своїх обов'язків як учасника аукціону, конкурсу, а з іншого боку, вона виконує роль платежу за приватизований об'єкт. Підставою для виникнення застави в даному випадку є факт участі покупця в аукціоні, конкурсі з урахуванням можливого його перетворення в набувача приватизованого об'єкта.

Законодавство України про нотаріат визначає ще один вид застави - страхової застави. Поняття законодавство не наводить, але знаходимо ознаки та мету застосування. Відповідно до Закону України «Про нотаріат» та листа НБУ від 03.04.96 р. № 12-111/435-1780, для обліку страхової застави на ім'я приватного нотаріуса в установах банків відкривається рахунок на балансовому рахунку № 144 «Депозити». На цей рахунок в тримісячний строк після отримання реєстраційного посвідчення на право нотаріальної діяльності приватний нотаріус зобов'язаний перерахувати страхову заставу у розмірі стократної мінімальної заробітної плати. Застава призначається для відшкодування заподіяної шкоди внаслідок недбалості або незаконних дій нотаріуса. У разі витрачання коштів на цю мету приватний нотаріус зобов'язаний протягом року поповнити заставу до встановленого розміру.

Конституційне право України також використовує поняття права застави. Цей інститут також має свої специфічні риси, і його не можна віднести до класичного засобу забезпечення виконання зобов'язань. Відповідно до положень ст. 43 Закону України «Про вибори народних депутатів України» від 18 жовтня 2001 року № 2766-ІП (Відомості Верховної Ради України, 2001 p., № 51-52, ст. 265), кандидат у народні депутати України (далі - кандидат у депутати), якого висунуто в одномандатному окрузі, до подання документів окружній виборчій комісії для реєстрації вносить на рахунок окружної виборчої комісії грошову заставу в розмірі 60 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а партія (блок) до подання документів Центральній виборчій комісії для реєстрації кандидатів у депутати, включених до виборчого списку в багатомандатному виборчому окрузі, вносить у безготівковому порядку на спеціальний рахунок Центральної виборчої комісії грошову заставу в розмірі п'ятнадцяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

З моменту виникнення застави як виду забезпечення виконання зобов'язання питання про її правову природу не знаходить однозначного вирішення в юридичній науці. Віднесення застави до групи речових або зобов'язальних прав до нинішнього часу є предметом дискусій. Прибічники речового характеру заставних відносин посилаються на право переважного задоволення вимог перед іншими кредиторами заставодавця і на характерне для застави право необмеженого слідування, а також на абсолютний захист прав заставодержателя. На противагу зазначеному вказують, що згідно із законом, задоволення вимог кредитора здійснюється з вартості заставленого майна, а це передбачає його публічний продаж. Д.М. Гриджук, В.О. Олійник вважають, що заставу не слід відносити до речового права, оскільки «речовість» застави існує доти, доки вона здатна забезпечити виконання основного зобов'язання. Інші українські науковці стоять на позиції, яка характеризує природу застави як подвійну. Це пояснюється тим, що застава містить в собі елементи як речових, так і зобов'язальних правовідносин.

На сьогодні найбільш обґрунтованою щодо питання природи застави є позиція прибічників зобов'язально-правової природи застави. Як аргументи на користь своєї позиції вони наводять такі положення, які сприймаються і авторами даної роботи. По-перше, предметом застави можуть бути не тільки речі, але й майнові права (вимоги). Це не типово для речового права, оскільки самі майнові права в якості самостійного об'єкта не можуть бути предметом речових прав. По-друге, право застави може бути встановлено на майбутню річ, по відношенню до якої не може бути встановлене ні право власності, ні будь-яке інше речове право. По-третє, у випадку загибелі предмета застави заставодавець має право замінити його іншим рівноцінним майном. Аналогічне правило неможливо застосувати по відношенню до майна, що має режим права власності або іншого речового права. По-четверте, заставодержатель має право передати свої права за договором з дотриманням положень про уступку вимоги. Що стосується речових прав, то вони не можуть передаватися іншій особі в порядку цессії. По-п'яте, тільки зобов'язально-правовою природою заставних правовідносин пояснюється та обставина, що за ліквідації боржника, в тому числі в порядку банкрутства, майно, що є предметом застави, не виключається із загальної маси майна боржника, а вимоги кредитора-заставодержателя підлягають задоволенню в першочерговому порядку, в тому числі з майна, яке не було під заставою. І насамкінець, вимоги кредитора можуть бути задоволені шляхом продажу майна на публічних торгах. Цивільний кодекс РФ так само, як і ЦК України, виключає можливість залишення у власності заставленого майна. Така мотивація щодо зобов'язально-правової природи застави сприймається і українськими науковцями. Ці положення знаходять своє відображення і в українському законодавстві, і в судовій практиці.

Згідно з роз'ясненням Вищого арбітражного суду «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу» від 24.12.99 р. № 02-5/602 зі змінами і доповненнями п. 1, відповідно до ст. З Закону України «Про заставу» (далі - Закон), заставою може бути забезпечена дійсна вимога і застава має похідний характер від забезпеченого нею зобов'язання.

Заставне право - це підгалузь цивільного права, тому існує необхідність виділення предмета підгалузі. Предмет заставного права складають матеріальні відносини, спрямовані на одержання задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами в разі невиконання зобов'язання боржником (заставодавцем), забезпеченого заставою.

Згідно зі ст. 4 ЗУ «Про заставу», предметом застави можуть бути майно та майнові права. «Предметом застави може бути майно, яке відповідно до законодавства України може бути відчужено заставодавцем та на яке може бути звернене стягнення» (ст. 576 ЦКУ). Вперше на законодавчому рівні поняття майна дається у ст. 190 ЦКУ в такому вигляді: майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки. Причому ст. 177 ЦКУ уточнює, що до категорії речей відносяться у тому числі гроші та цінні папери.

Предметом застави може бути майно, яке стане власністю заставодавця після укладення договору застави, в тому числі продукція, плоди та інші прибутки (майбутній урожай, приплід худоби тощо), якщо це передбачено договором. Згідно зі ст. 189 ЦКУ продукцією, плодами та доходами є все те, що виробляється, добувається, одержується з речі або приноситься річчю. Продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не встановлено договором або законом. Застава майна може включати віддільні плоди тільки у випадках, межах та порядку, передбаченому законом чи договором. Застава майна може здійснюватися шляхом передачі товаророзпорядчого документа (коносаменту, складського посвідчення - варанта тощо) кредиторові.

Лист Національного банку України від 08.10.93 р. № 23015/11 «Про Методичні рекомендації по застосуванню банками Закону України «Про заставу» в п. 4. вказує, що предметом застави можуть бути:

- земельні ділянки в межах, передбачених чинним законодавством, нерухоме майно, пов'язане з землею: будівлі, споруди, квартири, підприємство (його структурні підрозділи) як цілісний майновий комплекс, багаторічні насадження та інше майно, віднесене законодавством до нерухомого, на яке може бути звернене стягнення і яке може бути відчужене;

- товари в обороті або переробці - сировина, напівфабрикати, комплектуючі, вироби, готова продукція;

- рухоме майно -- майно, що не віднесене до нерухомого, не пов'язане з землею, що вільно пересувається (транспортні засоби, сільськогосподарські машини, устаткування, яке не потребує монтажу, тощо);

- майнові права - права на вимоги за зобов'язаннями, в яких заставодавець виступає кредитором;

- цінні папери - векселі, облігації внутрішніх республіканських та місцевих позик, акції, облігації підприємств, казначейські зобов'язання, приватизаційні папери, ощадні сертифікати.

Застава цінних паперів може здійснюватись шляхом передачі їх заставодержателю або в депозит нотаріальній конторі чи банку.

Майно, що перебуває у спільній власності, може бути передане в заставу тільки за згодою всіх співвласників. Майно, що перебуває у спільній частковій власності (частки, паї), може бути самостійним предметом застави за умови виділення його в натурі.

Передача в заставу майна, що знаходиться у спільній власності, здійснюється з письмової згоди співвласників, а якщо в спільній частковій власності - при виділенні частки майна в натурі.

Складові частини переданого в заставу майна відчужуються тільки з письмової згоди заставодержателя, оскільки це відчуження може призвести до погіршення (пошкодження, знецінення) цього майна.

Як правило, заміна предмета застави не здійснюється. Але стаття 7 ЗУ «Про заставу» дає таку можливість тільки за згодою заставодержателя. Порядок заміни предмета застави при заставі товарів в обороті або у переробці регулюється розділом III цього ж Закону. За згодою заставодержателя допускається заміна предмета застави у випадках втрати (повного знищення, непридатності для користування, повного знецінення), пошкодження (механічної, фізичної зміни), псування (хімічної зміни, руйнування під впливом бактерій) переданого в заставу майна та в інших можливих випадках.

Законом чи договором може передбачатися перебування заставленного майна у володінні заставодавця, заставодержателя або третьої особи (залежно від виду застави). Тому постає питання про ризик випадкової загибелі. Ризик випадкової загибелі предмета застави несе власник заставленого майна, якщо інше не передбачено законом чи договором.

Предметом застави не можуть бути національні культурні та історичні цінності, що перебувають у державній власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання. Предметом застави не можуть бути вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких забороняється законом.

Законодавчого визначення вимог, які мають особистий характер, в чинному українському законодавстві не наводиться. Але ЦК України встановлює перелік зобов'язань, нерозривно пов'язаних з особою кредитора, зокрема, зобов'язання про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншими ушкодженнями здоров'я або смертю.

Аналізуючи чинне законодавство України, можна навести приклад майна, яке не підлягає передачі під заставу. Таке майно визначено Постановою Ради центральної спілки споживчих товариств України VI зборів XVII скликання від 3 квітня 2003 року «Про внесення змін і доповнень до Положення про неподільне громадське майно споживчої кооперації України». Пунктом 2.3.3 цієї постанови встановлюється, що об'єкти основних засобів (будівлі, споруди), які зараховані до неподільного громадського майна споживчої кооперації, не можуть бути продані, безоплатно передані, внесені до статутного капіталу інших підприємств, передані в заставу, фінансовий лізинг (крім організацій і підприємств системи Укоопспілки). Причому п. 2.3.1 дає визначення неподільного громадського майна в такому вигляді: «Неподільне громадське майно -- сукупність необоротних активів (основних засобів) споживчого товариства, споживспілки, які розподілу не підлягають і стають у нагоді як сьогоднішнім членам споживчих товариств, так і майбутнім поколінням».

Таким чином, можемо констатувати той факт, що в законодавстві термін «застава» вживається у декількох значеннях. По-перше, застава є видом забезпечення виконання зобов'язання, по-друге, застава є запобіжним засобом, по-третє, засобом страхування, по-четверте, грошовою заставою. У курсовій роботі застава розглядається як вид забезпечення виконання зобов'язань у цивільному праві.

Підсумовуючи викладені позиції стосовно правової природи заставних правовідносин, можна констатувати, що заставні правовідносини мають зобов'язально-правовий характер. Така позиція підтверджується положеннями чинного законодавства, сучасними дослідженнями цивілістичної науки.

Предметом застави не можуть бути об'єкти державної власності, приватизація яких заборонена законодавчими актами, а також майнові комплекси державних підприємств та їх структурних підрозділів.

2.2 Види та підстави виникнення застави

Стаття 575 ЦК України визначає тільки два види застави: іпотека та заклад. Причому іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Закладом є застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателю або за його наказом - у володіння третій особі. Правила про іпотеку землі та інші окремі види застав встановлюються законодавчими актами. Закон України «Про заставу» окремої статті, яка б закріплювала перелік видів застави, не містить, але даний закон має розділи, які названі за видами застави.

Даний Закон регулює такі види застави: застава товарів в обороті або переробці; заклад; застава майнових прав; застава цінних паперів; застава у міжнародному обороті. Із Закону України «Про заставу» виключено розділ другий, що регулював ще один вид застави - іпотеку. На сьогоднішній день даний вид застави досяг найбільшого розвитку серед інших видів застави і тому був урегульований окремим законом. З 1 січня 2004 року набули чинності закони України «Про іпотеку» та «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати».

Як видно, в диференціації видів застави відсутній єдиний критерій. Розмежування здійснюється за можливістю чи неможливістю користуватися заставленим майном (іпотека, заклад), окремими предметами застави (майнові права, цінні папери, товари в обороті та переробці), визначенням сфери застосування (міжнародний обіг).

Здійснивши аналіз видів застави, можна запропонувати класифікацію залежно від особливостей предмета застави:

- застава рухомого майна;

- застава нерухомого майна.

До застави рухомого майна належить застава товарів в обороті або переробці, цінних паперів, транспортних засобів.

До застави нерухомого майна можна віднести житлові та нежитлові будинки, споруди, повітряні, морські й річкові суда, космічні об'єкти, земельні ділянки. Причому окремо від землі не можуть передаватися така нерухомість, як поверхневий (ґрунтовий) шар, а також водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, що знаходяться на ній.

Залежно від того, у кого залишається предмет застави, можна виділити такі види:

- застава із залишенням предмета застави у завставодавця;

- застава з переданням предмета заставодержателю.

Застава із залишенням предмета застави у заставодавця може бути у таких формах: застава товарів у переробці; застава товарів в обороті; застава нерухомого майна.

Застава з переданням предмета заставодержателю може бути такою: заклад; простий заклад; твердий заклад.

Залежно від того, у кого із сторін знаходиться закладене майно, по-різному вирішується питання про правовий режим збереження та розподіл ризику випадкової загибелі цього майна.

За правовим режимом предмета застави:

- без права продажу;

- з правом продажу;

- з правом передачі в оренду.

За сферою застосування: у міжнародному обороті; у національному обороті.

Таким чином, враховуючи наведену класифікацію видів застави, можна констатувати наявність досить широкого кола засобів передачі майна в заставу, що в кінцевому рахунку призводить частішого застосування застави та використання її в господарському обігу як засобу забезпечення виконання зобов'язань.

Українське законодавство встановлює три підстави виникнення застави. Застава виникає на підставі договору, закону та рішення суду. Перші дві підстави виникнення застави є традиційними як для українського, так і для російського законодавства. Тобто за наявності договору та при настанні обставин, вказаних у ньому, законом визначається, яке саме майно і для забезпечення якого саме зобов'язання воно визнається майном, що знаходиться під заставою.

Застава може забезпечувати виконання не тільки кредитних чи позикових зобов'язань. Так, згідно з ч. 6 статті 694 ЦКУ, у договорі купівлі-продажу товару в кредит з моменту передання товару, проданого в кредит, до його оплати продавцю належить право застави на цей товар. У разі передання під виплату ренти земельної ділянки або іншого нерухомого майна одержувач ренти набуває права застави на це майно (ч. 1 ст. 735 ЦКУ).

...